.

Особливості української говірки села Вербиця (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
266 4479
Скачать документ

Фонетичні та граматичні особливості української говірки села Вербиця
біля Томашова Любельського

Основою цієї роботи є говірковий матеріал, зібраний від переселенців,
колишніх мешканців села Вербиця поблизу Томашова Любельського у
Люблінському воєводстві, які зараз проживають у селі Бєньково у
Вармінсько-Мазурському воєводстві. Село Вербиця розташоване на території
західних окраїн наддністрянського (або опільського) говору, що після
Другої світової війни опинилася у складі Польської держави. Цей тип
українських говірок на північ від м. Немирова переходить на територію
Польщі вузькою смугою, яка охоплює простір від р. Смолинки на півдні –
до р. Річиці на півночі. Тут наддністрянські говірки межують з
надсянськими на півдні та на заході, а на півночі майже непомітно
переходять у волинські. Вони займають незначну частину південно-східної
території нинішнього Люблінського воєводства та північно-східну частину
Підкарпатського воєводства [9, 223].

Мешканців цієї околиці І.Верхратський назвав в опублікованій у 1912 р.
монографії “батюками”, а їхній говір “батюцким”: Батюки суть то головно
жителі з околиць Жовкви, Рави-Руської, Яворова, Городка, Угнова [1, 2].
Їхню говірку І.Верхратський, як і чимало інших діалектологів, зараховує
до наддністрянського (опільського) говору: “Говор батюцкий єсть лише
незначною відміною (підговором) говора опільського (ополянського,
полянського)” [1,1].

Саме на території “батюцкого говору”, над річкою Солокією, розташоване
село Вербиця. Перша згадка про це село датована роком 1388. 1880 року
село нараховувало 202 будинки і 1202 мешканців, у переважній більшості
українців. Список з 1921 року (тоді Вербиця входила до Равського повіту,
Львівського воєводства) подає вже 323 доми і 1607 мешканців, у тому
числі 1544 українців. Після Другої світової війни у 1946 році частина
мешканців була переселена на територію Радянської України (до сіл
Оброшино і Басівка Львівської області), а у 1947 – решта українського
населення в рамках акції “Вісла” була депортована на північні землі
Польщі. Під час цієї акції, на очах виселюваних вербичан, згоріла
дерев’яна забудова села. Зараз у Вербиці проживає не більше п’яти осіб –
корінних жителів, які наважилися повернутися до рідного села з півночі
Польщі. В околичних селах ситуація подібна або і ще гірша.

Якщо йдеться про стан досліджень наддністрянського говору, треба
сказати, що досі написано про нього немало. Крім І.Верхратського, цей
говір досліджували Я.Янув [6], К.Дейна [2], Г.Шило[12;13], П.Приступа
[10], К.Кисілевський [7] та інші.

Однак невелика частина говірок наддністрянського типу, що вживається на
території Польщі, не дочекалася ґрунтовних досліджень, монографії, яка б
докладніше представила цей говірковий ареал. Проте не можна сказати, що
ця територія не була предметом зацікавлень і що не велися тут жодні
дослідження. І.Верхратський обстежував у 1892 р. мову мешканців с.
Верхрати і Любичі, а зібрані матеріали ввійшли частково до його
монографії “Говір батюків” (Львів, 1912).

У 30-х роках в рамках акції збирання матеріалів до планованого
І.Зілинським “Мовного атласу Галичини” [11] велися записи у селі Махнів
(сьогодні: Stary Machnow). При підготовці атласу говірок Люблінщини, що
був запланований у 1950-их роках проф. П.Смочинським, зібрано українські
матеріали з сіл Вербиця і Селиська. Ці записи наявні досі у картотеці
Закладу польської мови Університету ім. М.Кюрі-Склодовської в Любліні.

Дальші дослідження робилися інколи принагідно. Найчастіше це були
магістерські роботи.

Збирання говіркового матеріалу – досить складна робота, тому що після
переселення носії українських говірок, у тому числі й говірок
наддністрянського типу, проживають у різних регіонах Польщі. Вони
змішуються з населенням інших українських та польських говіркових груп і
через повсякденне спілкування, школу, пресу, телебачення тощо підлягають
різним мовним впливам. Найвиразніший вплив на говіркові системи,
звичайно, має польська літературна мова, якою зі зрозумілих причин
українці стали користуватися в ширшому масштабі. Відомо, що лексика –
найбільш мінлива, найчутливіша до змін ділянка мови, тому передусім ці
зміни відображені у складі лексичної системи. Фонетична та морфологічна
системи збереглися у своєму первинному стані, але деякі системні явища
підлягають повільним змінам, зокрема в мові представників молодшого
покоління.

На основі говіркового матеріалу, зібраного від переселенців із Вербиці,
наведемо найхарактерніші й найдавніші риси фонетичної та граматичної
систем, особливості яких поволі змінюються і зникають разом з її
носіями.

ФОНЕТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

ВОКАЛІЗМ

Фонема |а|

Фонема а незалежно від наголосу переходить в е, e, ие, і після або між
м’якими приголосними, зокрема після м’яких шиплячих ч, ж, ш та м’якого р
[13,38; 3,74] : ч’eс, ш’ /eпкa, д/eс?iт’, к/aбзл?e, кoл/oд’iс?,
кoл?eд/a, порос/ета, р’iб/ий, пoудв’ /iр’i. Однак це явище (-а(-е)
виступає не послідовно. Дуже часто у першій відповіді інформаторів,
зокрема молодших, після м’яких приголосних фонема а зберігається:
свин?/а, циб/ул?а, дреив’/ітн?а, ст/ел?а, л?/ус?н?a. На нашу думку, це
наслідок впливу української літературної мови.

Фонема |о|

У ненаголошеній позиції артикуляція фонеми о може звужуватися і
підвищуватися, переходячи через різні ступені в у [3,74]: гоул’/ій,
коул’ /іно, куол/иска, худ\ /или. Однак у говірці Вербиці не помічається
послідовного і сильного звуження ненаголошеного о, хоч “укання” –
характерна риса не тільки наддністрянських, а взагалі більшості
південно-західноукраїнських говірок. Тут виступає ледве відчутна коротша
артикуляція [2, 18]: то?б’ /і, хо?дил/ис?мо, по?л/ова, ко?р/ова. Це,
мабуть, вияв впливу української літературної мови.

Фонеми |е|, |и|

Для ненаголошеного вокалізму наддністрянських говірок властиве
нерозрізнення голосних середнього і високого піднесення: в зеимл/и,
Веирб/иц?е, жиенц?/і, диривй/ений, пиевн/иц?е, копиел/о. Нерозрізнення
е, и в ненаголошених складах сприяє регресивній асиміляції е до і: м’ін?
/і, в’іс?іл?/e, д’ів’ід’іс? /ет.

В наголошеній позиції звук е, що на місці а після м’яких приголосних
може звужувати свою артикуляцію до e (див. фонема |а|). Це саме
стосується и під наголосом, яке здебільшого після задньоязикових [3,177]
може наближатися до еи, e: грапк’ /еи, к’ /eнуў, пиерог’ /e, тонк’ /eй.

Фонема |і|

У наддністрянських говірках діє звукова аналогія. Це виявляється у
порушенні переходу давніх о, е в і у нових закритих складах. Фонемна
структура морфем зберігається і тоді, коли давні о, е в різних похідних
словоформах виступають у відкритих складах [3,196], напр.: п/ар’ібок,
п’імн?/еў, др’ів/ами.

Початкове наголошене і після протези г- знижує свою артикуляцію до ие:
г/иенчі, г/иендичка, г/иестик; ненаголошене до еи[13,196]: геин/акші.

КОНСОНАНТИЗМ

Губні приголосні |б|, |п|, |м|, |в|, |ф|

Основний вияв цих фонем – це тверді звуки. У позиції перед і вони можуть
дещо пом’якшуватися: б’ік, в’ікн/о, к/ам’ін?, п’іл/уп’ішкие, ф’/іра.
Фонема |в| залежно від позиції набуває різних виявів: від
нескладотворчого ў, через губно-губний (білабіальний) ?, губно-зубний
(лабіодентальний) ?, аж до губно-зубного ф. Нескладотворчий ў виступає
після голосного або перед приголосним: каз/аў, зроб/иў, стоўп, д/оўго,
ст/оўба.

Білабіальний звук ? виявляється перед приголосними б, п, м [3,74]: ?
б/оц?:і, ?мер, ?паў. Ця фонема може часто зникати, напр.: м’/іли,
?аж’/eй. Фонема ? перед н іноді переходить у м [3,74]: дамн/о,
р’імнин/а.

Губно-зубний ? найчастіше виступає перед і [13,59]: ?’іс, ?’/ітер,
?’/іно. У зв’язку з поширенням губно-зубного ? в південно-західних
говорах виступає губно-зубний ф. У наддністрянських говірках цей звук
досить поширений і не обмежується запозиченими словами, інколи буває
навіть на місці давнього х? [13,61]: ф’/іртка, фарт/ух, ф’іст, ф’/іра,
ф’іл?в/арок. Звук ф з’являється також внаслідок регресивної асиміляції ?
перед глухим приголосним: ф?х/ат’і, фт’ік/ати, ф тім, фс?ц?/ік с?е.

Передньоязикові |д|, |т|, |н|

Палатальні передньоязикові д?, т?, н?, закриваючи склад перед
приголосними, вимовляються з пересуненням артикуляції в напрямі до
твердого піднебіння, тобто до місця вимови й [3,179-180], напр.:
мал/ейк’e, молод/ейк’і, мн?ег/ейко, тр/ийц?і. Перед шиплячими виступають
альвеолярні д, т, н, напр.: т/онча, б/анчина, г/иенч’і, наймол/отший.

Передньоязикові |с|, |з|, |ц|, | |

У досліджуваній говірці ці фонеми мають середньоязикове (дорсальне),
повне пом’якшення – с?, з?, ц?, ??. Ці звуки можна помітити у позиціях:

– перед голосними: завз?/етий, к’іс?/e, коц?уб/а;

– перед м’якими приголосними: з?в’/ізди, с?н?іх, ц?в’іт, с?вй/ета;

– зрідка перед твердими приголосними: бл/ис?ко, пр/из?ба, в’із?м/у;

– в кінці слова: скр’іс?, в’іс?, кол/од’іс?.

Крім цього м’який звук ц?, з? виступає на місці т’, д’ у сполученнях
с’т’?с?ц?, з’д’?з??? [2,60], напр.: с?ц?ін/а, к’іс?ц?, й/із???ет.

Альвеолярні |ч|, |ж|, |ш|, |?|

В основному ці приголосні виступають як тверді звуки. Тільки перед ’е
(?’а) та і ч, ж, ш, більшою чи меншою мірою зберігають м’якість [2, 47]:
ш/eпка, т/уче, важ/ей, с/а?е.

Сонорний |р|

Внаслідок диспалаталізації фонема р випала з кореляції
твердості-м’якості. При цьому в частині південно-західних говорів (це
стосується також говірки Вербиці) р’ перетворився на двозвукову сполуку
рй [3,179,198]: прйетк’/e, стип’/ірйе, б/урйе. Півпалатальний варіант р
з’являється перед і: р’іб/ий, подв’/ір’і, ч/ер’ін, зап’ріг/али. У всіх
інших позиціях р – твердий.

Задньоязикові |к|, |ґ|, |х|

Задньоязикові палаталізуються під наголосом перед e (?и) та і незалежно
від наголосу: к’/eдати, г’ірк’/e (огірки), пастух’/e, к’ін?, /оґ’ір,
Смал?ух’/ів. У всіх інших позиціях звуки к, ґ, х виступають як тверді:
карт/охл?і, шухл?/ада, пр/ахтика, зґр/ебло, варґ/атий. Порівняно досить
часто трапляється ґ в іншомовних запозиченнях, але не тільки, напр.:
ґаз/ета, ґож/ел?н?е, м’іґд/али, мамал/иґа. Цей звук з’являється також на
місці к у результаті асиміляції перед дзвінкими приголосними: й/аґби,
вил/иґд’ін?, йаґ?б/ула.

Протетичні звуки

У говірці села Вербиця поширені три типи протетичних приголосних – й, в,
г. Найчастіше виступає протетичний в у позиції перед і (?*о), у та о,
незалежно від наголосу: в/очи, до В/угнова, в/угл?е.

Поряд з приставним в досить поширений приставний г, який характерний для
південноволинських і перехідних говірок. Він виступає незалежно від
наголосу перед і (ие, еи) та о: гоб’/іт, гор/ати, гоул?/ій, г/иестик,
гов/ес, г/иендичка, гоб/ойе, геин/акші.

9j;„@aA?E¬EeE?HOHiIRJUJdKAKIL
MfN?N`Q?Q?UEURWHYioooooooooooooooooooooooooooo

6чатковий о. Я.Закревська [5, 69-70] поясняє це явище аналогією до інших
слів, а також впливом так званих allegro – форм, тобто форм, що
з’являються внаслідок швидкого темпу мовлення, в результаті чого зникає
початковий приголосний, приставний чи етимологічний. Для появи протез
має також значення фразне оточення. Наприклад, форма з о (огонь)
вживається переважно тоді, коли слово вимовляється окремо, без
контекстуального оточення. Натомість в умовах фрази частіше вживається
скорочена форма “гонь”.

Епентетичні звуки

У досліджуваній говірці можна виділити дві різні за походженням групи
епентез. У першій групі після губних б, п, м, в наявний або відсутній
епентетичний приголосний на місці узаконеного літературною нормою
епентетичного л у дієсловах 1-ої ос. однини і 3-ої ос. множини
теперішнього часу, напр.: к/упл?у, р/обл?у, л/овл?ат, р/обл?ат, а також
в іменниках типу з/еимл?а, гр/ебл?а, ниемовл?/а, грабл?/і. Відсутність
епентетичного л у зібраному матеріалі виявилася у слові: вирабй/ейут.

Друга група – це слова з т. зв. новим вставним н, л, яке з’явилося після
губних перед ’е?’а [2,71-73;4,63]: с?/імн?е, мн?/есо,мн?ек/ушка,
соломн?/ен’і, мн?ег/ейко, здоровл?/е.

Подвоєння приголосних

Однією з архаїчних рис південно-західних говірок є відсутність
подовження приголосних в іменниках середнього роду ІІ-ої відміни [2,
79-80]. Ця риса послідовно виступає у говірці Вербиці: в’іс?іл?/e,
жит/e, кол/ос?е, зб/іже, розв/илен?е.

Подовжені звуки в досліджуваній говірці з’являються у словотворенні при
збігові однакових приголосних (приголосні належать до інших морфем) або
як результат асиміляції: кам/ін:е, йачм/ін:иско, с?/ін:ик, б’іл?/іш:а,
на лоп/ац?:і, в: /оду, дв’і с?в’/іц?:і.

МОРФОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

У досліджуваній говірці морфологія менш багата на особливі прикмети, ніж
фонетика. Більшість флексійних форм зближені або навіть тотожні із
загальноукраїнськими. Однак деякі з морфологічних рис, характерні для
наддністрянських говірок, ще вживаються у мовленні мешканців Вербиці.
Декотрі з цих рис уже виступають дуже рідко, а на їх місце входять
відповідні елементи з української літературної мови. Це явище стосується
не тільки морфологічної системи, а говірок взагалі, тим більше
вищеназваних говірок.

Ця схильність до переходу з “мови простої” на мову більш “культурну”,
довела до того, що інформатори уникають синтаксичних конструкцій, які б
вимагали вживання слів у певних формах непрямих відмінків, які є дуже
характерні (тобто дуже відрізняються від літературної мови). Тому інколи
важко навести достатню кількість прикладів на підтвердження не
випадкової появи деяких закінчень чи інших морфемних одиниць.

Іменник

У називному відмінку однини іменники жіночого і середнього родів (І і ІV
відміни) з основою на м’який або шиплячий приголосний мають здебільшого
закінчення -’е (-’і), але трапляється також паралельно
загальноукраїнське -’а, напр.: гр/ебл?е, горн?/е, подв’/ір’і, в/угл?е,
с/уше (і с/уша), ст/ерн?е (і ст/ерн?а). Таке ж саме закінчення мають
іменники середнього роду ІІ відміни, причому немає подвоєння
приголосних: жит’/е, в’іс?іл?/е, зб’/іже, з?/іл?е, кол/ос?е, нас?/ін?е,
склеп’/ін?е.

Фонетичні діалектні особливості відбилися і на відмінкових закінченнях
множини. Зокрема, ця особливість виявляється під наголосом після
задньоязикових у називному відмінку іменників чоловічого та жіночого
родів, де маємо -’е(-’e) замість літературного –и: миск’/e, дошк’/e,
сливк’/e, в’ішк’/e, чворак’/e, пол?ак’/e. Але поряд зустрічається і
закінчення ие: шчупак/ие, в’іс?/іл?никие, малим/оникие, к/ошикие.

У місцевому відмінку однини іменників чоловічого роду твердої групи
наявне закінчення давального відмінка –ови. В досліджуваній говірці воно
виступає дуже рідко: по хліб/ови, на цвинтар/ови.

Іменники жін. і чол. родів м’якої групи (у місц. одн.) мають дуже часто
закінчення –и: на кон/и, на зеимл/и, на гр/ебли, в гот/ели, В:ерб/ици, в
ст/айни.

У родовому відмінку множини іменників І і ІІ відміни маємо переважно
закінчення –іў. Тут виявлена тенденція до уніфікації закінчень усіх
відмін, напр.: баб’/іў, в’ітам’/ін’іў (жін. р. вітаміна), хл/оп’іў,
човн’/іў, кр’/іс’ліў. Трапляється також закінчення –оў, -ей: кор/оў,
к/онией.

У цій говірці можна ще виявити залишки двоїни, давні форми якої
збереглися у називному і знахідному відмінках: дві науч/ител?ц?і, дві
драб/ин?ц?і, дві с?в’/іц?:і.

Прикметник

У давальному і місцевому відмінках однини прикметники (а також порядкові
числівники та присвійні займенники) мають стягнене закінчення: в пй/еті
кл?/ас/і, ст/арші ж/ін?ц?і, в л?/іві р/уц?і.

Займенник

Особові займенники в’ін, воуна, воуно в непрямих відмінках однини мають
більш архаїчні форми, ніж у літературній мові. В родовому відмінку
однини – йог/о, йго, го, до н/его, йі, до н/ейі; в давальному – йом/у,
му, йі; у знахідному – йог/о, йго, го, н/его, йі, за н?у; в орудному –
ним, н/ейу, нем; у місцевому – н?ім, н?ій, н?і.

Енклітичні форми від займенників йа, ти і зворотного займенника себе
виступають у давальному відмінку одн. – ми, ти, си.

Присвійні займенники м’ій, тв’ій, св’ій мають дві форми: стягнену і
повну. В називному одн. – м’і, м’ій; у давальному відм. одн. і середн.
роду – мому; в місцевому відмінку одн. чол. і середн. роду – на мой/ім,
м/ому; у родовому відм. жіночого роду – мой/ейі, мойі; в дав. і місц.
відм. – мойі; в орудному відм. жіночого роду – м/ейу.

Вказівні займенники той, то, те, та, т’і ( в значенні цей, це, ця, ці)
мають підсилені форми: тамт/ой, тамт/о (тамт/е), тамт/а, тамт’/і (в
знач. той, то, та, т’і).

Числівник

Числівник один здебільшого звучить як йед/ен (дослідники пояснюють це
впливом польської мови), зрідка од/ен, од/ин. Числівник чотири звучить
як шт/ири. У числівниках пйет?, д/ев’іт?, д/есіт? (-ет?) помічається
закономірна для цього говору зміна ’а? ’е (’і). У числівниках типу
трин/айц?е (-’і), штирн/айц?е (’і), пйетн/айц?е (-’і), крім -’е
(-’і)?’а, випав приголосний д, а також відсутнє кінцеве т. У закінченнях
числівників 50-90 в обстежуваній говірці т звучить твердо: п’ід’іс?/ет,
ш’ізд’іс?/ет, д’ів’ід’іс?/ет.

Дієслово

Форма інфінітива твориться за допомогою суфікса –ти: корм/ити, суш/ити,
сп’ів/ати, годув/ати. Якщо основа дієслова закінчується на г, к, то може
виступати суфікс –чи. В зібраному матеріалі зафіксовано тільки одне
слово з цим суфіксом: печ/и.

Дієслова теперішнього часу у 3-ій особі однини і множини закінчуються на
твердий приголосний –т: н/осит, р/обит, н/осет, р/облет. Іноді форми
3-ої особи однини можуть втрачати кінцевий приголосний –т. Зокрема, це
часто виявляється перед часткою се (сі) [3,78]: б/ави сі, хм/ари се,
скв/ари се, в’ін р/оби, л/учи в’іс.

Специфічну відмінність мають дієслова дати, їсти, повісти, які у 2-ій ос
одн. мають форми даш (майб.час), йіш (теп.час), а у 3-ій ос. одн. – дас,
йіс, пов’/іс (наказовий спосіб 2 ос. одн. – йі?, пов/і?).

Форми 3-ої особи одн. і мн. минулого часу є такі, як у літературній
мові: ход/иў, роб/ила, г/авкало, трим/али. У всіх інших особах, крім
форм тотожних з літературною мовою, паралельно, а може навіть частіше,
виступають архаїчні форми з компонентом *jesmь, який у процесі
багатовікового розвитку зазнав скорочення і перейшов у говорах до
функції особового закінчення [8,69-70] (-ім, -м, -іс, -с, -смо, -смо,
-сте).

Однина 1. хо°д/ив’ім; б/улам, лиш/илам; 2. ч/ув’іс, д/ав’іс; в/ид’ілас,
ч/улас

Множина 1. м/алисмо, побудув/алисмо, обгород/илисмо; 2. хо°д/илисте.

Ці енклітичні закінчення можуть стояти після дієслова і перед дієсловом,
можуть також відокремлюватися від дієслова іншими словами [3,79]: на
хл/іп’-ісмо м/али, вже-с н/ачине пом/ила, с/ила-сте нагром/адили,
/али-смо м/усіли пал/ити, й/аґ?жи-смо куп/или, м/ожие-с в/ид’іла.

Це саме стосується частки се(сі), яка може стояти після дієслова, перед
дієсловом, а також може відділятися від дієслова іншими словами [3,79]:
в’ін се най/іў, вд/ариў се, так се до ч/иста в/имело, вон/и сі д/ужи
луб/или, йом/у сі ние х/очи.

На основі дослідженого матеріалу можна стверджувати, що мова села
зберегла більшість рис, притаманних наддністрянським говіркам. Одні з
цих рис ще живучі, інші виступають дуже рідко або проявляються
паралельно з відповідними елементами української, рідше польської
літературних мов.

Причиною такого стану є, безсумнівно, загальна тенденція до заміни мови
села, якою є говірка, на літературну мову, але в цьому конкретному
випадку це також наслідки переселення та змішання з населенням інших
українських та польських говіркових груп.

Ситуація й умови, в яких опинилися мешканці Вербиці після виселення, не
сприяли ані розвиткові, ані зберіганню їхньої говірки. Порівнюючи мову
старшого і молодшого поколінь (у тому числі й народжених на півночі
Польщі), помічено поступову деградацію їхньої говірки на користь
української літературної мови (іноді інших говірок), а передусім
польської мови, через щораз нові лексичні запозичення, оформлені,
звичайно, згідно з закономірностями цієї говірки.

Література

Верхратський І. Говір батюків.– Львів, 1912.

Dejna K. Gwary ukrai?skie Tarnopolszczyzny.– Wroc?aw, 1957.

Жилко Ф. Т. Говори української мови.– К., 1958.

Закревська Я. В. Епентетичні звуки в українських говорах //Дослідження і
матеріали з української мови.– К., 1962.– Т.V.

Закревська Я. В. Явище протези в західних говорах української мови //
Дослідження і матеріали з української мови.– К., 1961.– Т.ІV.

Janow J. Gwara ma?oruska Moszkowiec i Siwki Naddniestrza?skiej z
uwzgl?dnieniem wsi okolicznych.– Lwow, 1926.

Кисілевський К. Мовні особливості наддністрянського гнізда //НТШ.–
Париж, 1962.

Кобилянський Б. В. Про залишки перфекта в південно-західній групі
діалектів української мови // Українська мова в школі.–– 1953.– №3.–
С.69-71.

Лесів М. Українські говірки у Польщі.– Варшава, 1997.

Приступа П. Говірки Брюховецького району Львівської області.– К., 1957.

Шило Г. Із говірок верхнього Подністров’я і Побужжя.– Львів, 1960.

Шило Г. Південно-західні говори УРСР на північ від Дністра.– Львів,
1957.

Studia nad dialektologi? ukrai?sk? i polsk? (Z materia?ow b. Katedry
J?zykow Ruskich UJ) // Opracowa? do druku M.Kara?.– Krakow, 1975.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020