РЕГІОНАЛЬНІ НАПРЯМКИ Й ОСОБЛИВОСТІ ГЕОПОЛІТИЧНОЇ
СТРАТЕГІЇ ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Ефективна зовнішньополітична стратегія сучасної держави має бути, з
одного боку, когерентною, несуперечливою і самоузгодженою, а з другого –
гнучкою і досить диверсифікованою, тобто мати свою специфіку й
особливості регіонального та функціонального характеру. Посилення
регіоналізму і взаємозалежності нині фактично набуло характеру
загальносвітової тенденції. Національна держава все більшою мірою
змушена координувати свою діяльність не тільки зі своїм найближчим
оточенням, а й з регіональними групами, союзами і наднаціональними
структурами. Відповідно до базових геополітич них постулатів параметри
навколишнього середовища – географічні, політичні, економічні та інші –
мають визначальний вплив на історичну долю і тенденції розвитку
будь-якої країни.
Незважаючи на історичне минуле, європейську національну ідентичність,
намагання повернутися до європейського простору, від якого вона була
примусово відірвана, Україна приречена на співіснуван ня й тісну
взаємодію з країнами і структурами свого найближчого оточення, багато з
яких належать до євроазійських та азійських цивілізаційних систем.
1. Північно-Східний вектор
а) Російська Федерація
Постімперська історична спадщина найбільше ускладнює сьогодні
північно-східний (РФ) та пов’язаний з ним північний (Білорусь) вектори
української зовнішньої політики. Налагодження добросусід ських відносин
з РФ потребує нестандартних підходів. Позитивну роль тут повинні
відіграти й історична роль України як колиски руського православ’я, і
взаємовигідність розвитку виробничої кооперації. Адже “економічний
націоналізм” украй неефективний для обох держав. Завдяки географічному
чиннику Україна здатна використати з користю для обох країн і
чорноморські інтереси Росії.
Перші кроки на шляху до цього вже зроблено. Особливо важливо остаточно
вирішити центральне питання – делімітацію і демаркацію кордонів, що
суттєво зміцнить політику самозбереження і самоствердження України як на
пострадянському просторі, так і в сучасному світі.
Україна як держава, що знаходиться в фокусі інтересів країн Європи, з
одного боку, та РФ – з другого, має будувати самостійну політику,
усвідомлюючи значення й наслідки не тільки офіційно декларованих цими
країнами політичних доктрин, а й тих, які продиктовані так званими
“неартикульованими мотивами” та озвучені політиками другого плану.
Зрозуміло, між офіційними заявами дипломатів і державних політиків та
висловлюваннями політиків другого плану, при всій їхній зовнішній
відмінності й навіть протилежності, існує кореспондентсь кий зв’язок. І
для того, щоб зняти уявні нестиковки, необхідно змінювати “оптику”,
тобто спробувати розглядати їх у контексті якнайширшого дискурсу – у
просторі геополітики.
При цьому особливо важливою стає роль України у геополітично му
протистоянні планетарної демократії на чолі зі США спробам відродження
Російської імперії, яка під назвою “Радянської” нещодавно загрожувала
всьому світу. В середині ХХ століття відомий російський філософ Георгій
Федотов стверджував, що “у світі вже немає місця старим імперіям”. Слід
також усвідомлювати пересторо гу відомого політолога Збігнєва
Бжезинського: “Неможливо досить рішуче стверджувати, що без України
Росія зрікається імперії, але з Україною заангажованою і потім
підпорядкованою Росія автоматич но стає імперією”. Адже понад три
століття тому Російська імперія почалася саме з “возз’єднання” з
Україною, а з проголошенням її незалежності у 1991 р. за визначенням,
зробленим тоді у “Московских новостях” Г. Павловським, “припинилась
Росія – імперська унія, створена династією Романових Московського
царства та Гетьмансь кої України. Якщо не зловживати історичними
претензіями, сьогодні в Європі існує як мінімум дві російські держави:
російсько-московсь ка та україно-руська”.
Ще в 1929 р. перший президент Академії наук України В. Вернадсь кий в
листі до сина – відомого історика-євразійця – писав, що якщо Україна і
Грузія вийдуть з СРСР, то ніколи туди вже не повернуться. Це дуже добре
розумів Сталін і носіїв ідеї незалежності – інтелігенцію Грузії та
України – винищив за роки “великого перелому”. Георгій Федотов
наприкінці своєї роботи “Доля імперій” у 1947 р. прогнозував, що після
розвалу СРСР залишиться “Великоросія та ще й з додатком Білорусі
(вірогідно) і Сибіру (ще надовго)…”. Але скоріше всього, Білорусь вже
не буде входити до складу РФ. Тим більше фантастично виглядає розширення
російської держави за рахунок інших членів СНД.
Політика самозбереження і самоутвердження України стає особливо важливою
у відносинах з РФ. Тим більше, що деякі представники політичного
істеблішменту РФ вважають, що вона може піти навіть на глобальну
дестабілізацію всього пострадянського простору з метою збереження
контролю над Україною (А. Мигранян) і обгрунтовують її геополітичну
декомпозицію, виходячи з того, що “існування України у нинішніх кордонах
та нинішнім статусом “суверенної держави” є тотожним спричиненню
страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню
на її територію” (О. Дугін).
Цитовані московські професори, один з яких є членом Президентської ради
РФ, а другий – автором першого російськомовного навчального посібника з
геополітики, не є винятками. Як наголошує Г. Кісінджер, “переважна
більшість російських лідерів, хоч би якими були їхні політичні
переконання, відмовляються визнати розпад Радянського Союзу і
легітимність держав-наступниць, особливо України – колиски руського
православ’я”.
Дуже важливим є не тільки аналіз, а й прогнозування сценаріїв розвитку
процесів на пострадянському просторі та участі в них України. Такі
спроби робляться у РФ. Варіанти структурування пострадянського
економічного простору у найближчій перспективі розглянуто далі
послідовно за ступенем зростання ймовірності їх практичної реалізації.
1. Відновлення єдиної держави на кшалт СРСР – найменш імовірний вектор
розвитку подій. Не тільки прибалтійські держави, а й Україна та інші
держави СНД ні об’єктивно, ні суб’єктивно в цьому не зацікавлені.
Приклад останнього Союзу РФ і Білорусі це тільки підтверджує, незважаючи
на політичний галас навколо нього.
2. Майже неймовірна реінтеграція України та держав СНД під російською
егідою й опікою. Сподівання прихильників такого варіанту на
нежиттєздатність і врешті-решт колапс нових суверенних держав, які після
цього нібито будуть змушені піти в економічну і політичну залежність від
РФ, – скоріш за все, ілюзорні. Це виключено, навіть при тривалих
економічних негараздах держав Співдружності, не говорячи вже про
ситуацію, коли там з’являються перші ознаки економічного пожвавлення.
Хоча в Україні поки мало ознак пожвавлення як суб’єктів господарюювання,
так і економіки загалом, повернення її під “руку Москви” малоймовірне.
3. Практично неможлива і реалізація протилежного (вестерніза торського)
варіанту розвитку з максимальним дистанціюванням РФ від нових незалежних
держав з тим, щоб, по-перше, позбутися матеріальних витрат щодо їхньої
підтримки і, по-друге, здобути вигоди від автономності інтеграції у
світове господарство. Крім того, прихильники такого підходу демонструють
явно завищені сподівання. Ідея преференціальності взаємних відносин
нових держав пострадянсь кого простору вже знаходить, а в найближчій
перспективі знаходити ме ще помітніше матеріальне втілення. Підписання
широкомасштаб ного договору України з РФ – одне з вагомих підтверджень
такого висновку.
4. Загальна згода на взаємні преференції в торговельно-економіч них
зв’язках і підписання багатьох “інтеграційних” документів не повинні
вводити в оману: реально працюють домовленості тільки на двосторонній
основі. Навіть єдина багатостороння структура, що функціонує сьогодні –
Митний союз – вже зазнає різних випробувань внаслідок розбіжності
інтересів окремих учасників. А вимоги економічної доцільності будуть і
надалі поступатися тиску з боку сил національного партикуляризму. При
цьому розвитку багатосторон ності в СНД не сприяє така об’єктивна
обставина, як особливе місце РФ, на яку припадає 70% сукупного
економічного потенціалу Співдружності. Тут важко уявити інтеграцію
рівноправних і не вельми рівновеликих держав з поступовим звуженням
національних суверенітетів, як це відбувається нині в Європейському
Союзі, де сформувався механізм прийняття інтеграційних рішень, що мають
обов’язковий характер.
5. Найбільш імовірний вектор економічного співробітництва – розвиток
двосторонніх відносин. При цьому, звичайно, можна очікувати і
різноманітні починання багатостороннього характеру. СНД як угруповання
країн ставатиме все менш однорідним, оскільки одні держави відходитимуть
від РФ (навіть якщо економічні контакти з нею в короткостроковій
перспективі інтенсифікуються), а другі – відчуватимуть потяг до неї,
зберігаючи при цьому різноманітні інституціональні форми прив’язки до
російського економічного і особливо військово-політичного простору.
Однак, якщо виходити не з суб’єктивних міркувань кон’юнктур ного
характеру, а з логіки стратегічного розвитку країн пострадянського
простору, то можна прогнозувати безперспективність намагань РФ повернути
на цьому просторі своє домінуюче положення. Вектори розвитку
зовнішньополітичних орієнтацій нових державних утворень спрямовані у
протилежний від Росії бік. Це об’єктивна реальність, що не залежить від
суб’єктивних інтересів політичних лідерів пострадянських держав. Її
змістом є геополітичні та економічні чинники.
У нинішній ситуації, коли пострадянський простір на очах змінює свою
геополітичну конфігурацію, Україні необхідно адекватно, з урахуванням
власних інтересів, реагувати на ці процеси.
Багато експертів цілком слушно оцінюють рівень і характер міждержавних
відносин між Україною і Російською Федерацією як невідповідні реальному
потенціалу обох країн. Причому ця оцінка стосується вельми широкого
спектра, що становить зміст всієї сукупної системи політичного,
економічного і соціокультурного життя. Між тим, такі об’єктивні фактори,
як історія, економіка, соціальна стратифікація і культура двох
суспільств, що визначають специфіку розвитку України і РФ, повинні були
б істотно впливати на їх зближення й активну міждержавну взаємодію. До
об’єктивної низки факторів, що зближують Україну і РФ як суб’єктів
міждержавних відносин, слід віднести також загальний українсько-російсь
кий кордон (2250 км), високий рівень кооперації у всіх галузях ВПК, а
також значну взаємозумовленість транспортно-комунікацій них зв’язків.
Разом з тим, слід враховувати й об’єктивні відмінності між обома
країнами. Це, у першу чергу, різні конституційні устрої обох держав.
Якщо Україна є унітарною державою, то конституція РФ побудована на
принципах федералізму. Саме тому постановка питання про етнічну
близькість двох слов’янських народів уявляється політично некоректною і
етично неприйнятною, оскільки взаємнокомпліментарні відносини двох
слов’янських етносів можуть викликати (цілком слушно) настороженість з
боку тих етнічних груп, які не ідентифікують себе із слов’янським
суперетнічним загалом.
Об’єктивними є також розбіжності політичних інтересів України і РФ, їх
самоорієнтацій у геополітичному просторі. Якщо Україна в геополітичній
системі координат перебуває в Центральній Європі, то РФ – в Євразії,
причому більшою частиною своєї території (Урал, Сибір, Далекий Схід та
Крайня Північ). Ця обставина визначає характер і вектори геополітичного
розвитку двох держав як у збіжних, так і діаметрально протилежних
напрямках.
У контексті зазначеного концепція зовнішньополітичного розвитку України
уявляється поки що мало артикульованою і непереконли вою. В ній не
завжди окреслені цілі та завдання, що визначають її власний державний
розвиток. Саме цією обставиною можна пояснити відсутність самостійних
ініціативних акцій, які б свідчили про тверду та вивірену позицію
України. Практика пошуку контраргу ментів у відповідь на ті чи інші
претензії до України з боку РФ, якась незрозуміла “гра чорними фігурами”
ставить країну в позицію сторони, що захищається. Наприклад, проблема
“справедливого” розподілу Чорноморського флоту, яка стала не просто
“притчею во язицех”, але й причиною цілої низки політичних і економічних
поступок, чомусь ніяк не була пов’язана з проблемами розподілу
Північного, Балтійського та Тихоокеанського флотів, хоча і вони є
невід’ємною частиною “сукупної власності” всіх союзних республік
колишнього СРСР. Це питання навіть не порушувалося на переговорах. Отже,
вчасна ініціатива з боку Москви надала їй можливість здійснювати
перманентний тиск і зрештою отримати реальні стратегічні переваги в
обмін на “відмову від претензій”.
Не менш характерні і претензії офіційних політиків РФ щодо “скорочення
простору функціонування в Україні російської мови”. Однак будь-який
неупереджений аналіз мовної ситуації свідчить про зворотні тенденції –
інформаційний простір України майже повністю належить РФ. І ця обставина
формує маргінальний тип суспільної свідомості в країні, багато в чому
зорієнтованої на ідеологію, що вироблена за її межами.
Таких прикладів чимало, і вони свідчать про відсутність чіткої позиції
щодо власного національно-державного розвитку. Владні структури Києва не
завжди демонструють готовність принципово реагувати на політичні випади
з боку як офіційних державних структур РФ, так і окремих політичних
партій та їх лідерів, будуючи логіку своєї діяльності скоріше на пошуках
контраргументів, аніж на відстоюванні дійсних національних інтересів, що
визначаються цілісним і обгрунтованим баченням державної стратегії.
З прискоренням процесів входження України до європейського та світового
геополітичного простору слід очікувати подальшого дистанціювання і
поглиблення розбіжностей в інтересах обох країн.
За умов сучасної соціально-економічної та політичної кризи в РФ
відчутними стають і зміни в її політичній архітектурі. Посилюються
прагнення окремих суб’єктів Федерації до самостійного визначення власної
економічної і зовнішньополітичної лінії. Причому це стосується не тільки
національно-територіальних суб’єктів (автономних республік, національних
округів), але й майже половини її адміністра тивно-господарських одиниць
(країв і областей). Звісно, ці процеси мають різну природу й різні
ритми, однак враховувати відцентрові тенденції в РФ як креативний
фермент, що визначає децентралізова не майбутнє країни, потрібно вже
сьогодні.
Це має особливе значення для України, якщо враховувати (хоча б
віртуально) потенційний вплив на внутрішню та зовнішню політику
суб’єктів РФ з боку української діаспори. Відсутність продуманої й
адресної політики України щодо представників української діаспори
уявляється неприпустимою, оскільки етнічні українці, які мешкають
практично в усіх регіонах та областях РФ, є законослух няними платниками
податків і мають помітний вплив на політичні процеси в країні. Захист
прав україномовних громадян в РФ для нашої держави не менш важливий, ніж
захист прав російськомов них для РФ.
Прагматизація зовнішньої політики України у відносинах з РФ необхідна і
в питаннях природної конкуренції між обома країнами на ринках третіх
країн, включаючи ринок озброєнь. Відома ситуація з контрактом на
поставку Пакистану українських танків, на яких на умовах міждержавної
кооперації повинні були бути встановлені російські гармати, – яскраве
тому свідчення. Внаслідок негативної позиції РФ Україна була змушена у
стислі строки організувати виробництво танкових гармат на власних
потужностях.
Гостро стоїть і проблема конкуренції між Україною та РФ за пріоритетні
транспортно-комунікаційні коридори. У зв’язку з цим Україна має прийняти
великий пакет рішень політико-правового, економічного та технологічного
характеру, які торкатимуться не тільки РФ, але й інших країн СНД.
В цілому взаємини України з РФ залишаються складними. Ціла низка
чинників – велика залежність України від постачання енергоносіїв з РФ,
промислово-технологічна взаємопов’язаність, чимала частка російської
продукції в загальному товарообігу України, значний інформаційний вплив
з боку російських мас-медіа, прозорість кордонів тощо – створюють
загрозу національним інтересам України. Про це свідчить нинішня
фінансово-економічна криза в РФ, яка, внаслідок дії означених чинників,
спричинила і неабияку загрозу для української економіки.
Україні слід розробити комплексну програму всебічного послаблення
економічної залежності від РФ, враховуючи досвід Естонії, яка успішно
реалізувала власну програму виходу з економічної залежності від РФ,
зменшивши необхідний російський імпорт до Естонії з 80 до 20 відсотків.
Про перспективність такої політики свідчить нинішня ситуація, коли
країни Прибалтики зазнали значно менших негараздів, ніж Україна, у
зв’язку з економічною кризою в РФ.
Залишається також актуальною і певна залежність України від російської
зовнішньої політики, що заважає більш ефективному просуванню нашої
держави на шляху інтеграції до європейської спільноти, її включенню до
системи європейської безпеки. РФ не залишає спроб усіляко протидіяти
партнерському співробітництву України з НАТО, нав’язати їй своє бачення
міжнародних проблем і втягнути Україну до фарватеру власного
зовнішньополітичного курсу.
б) Стан і перспективи СНД
СНД як об’єднання 12 держав пострадянського простору виникла після
розпаду СРСР відповідно до Мінської угоди, Алма-Атинської декларації та
Протоколу до Мінського договору. При створенні СНД було визначено, що
Співдружність будується на принципах міжнародного права. Членство в СНД
є добровільним, і кожен з учасників має право його призупиняти чи
припиняти. Органи СНД мають суто консультативні та координуючі функції.
Розвал Радянського Союзу та створення СНД в 1991 році були тільки
початком перебігу складних інтеграційних і дезінтеграційних процесів на
терені останньої імперії світу. СНД виявилась політично й економічно
неспроможною, нестабільною структурою. Неефективність функціонування
Співдружності зумовлена її суперечливою природою, яка закладена в
концепцію її існування. Власне, СНД виникла як механізм розв’язання
протиріч, що виникли в часи “перебудови” ще у колишньому СРСР між
союзним Центром і периферією, яку утворювали радянські республіки.
Боротьба відцентрових і доцентрових тенденцій розвитку призвела до
утворення нових незалежних держав з власним розумінням своїх
національних інтересів, тоді як функції “центру” перехопила одна з
новоутворених держав – Російська Федерація, яка проголосила себе
спадкоємницею СРСР і згодом почала спрямовувати свою політику на
відновлення Союзу, тобто знову почала “збирати землі” навколо Москви.
Однак зростаюча біполярність відносин в СНД по осі “центр – периферія”
фактично призвела до формування двох блоків країн, які мають протилежні
погляди на роль, функції, організацію і майбутнє цієї структури.
Функції СНД та труднощі їх реалізації. Утворення СНД в цілому можна
вважати історично виправданим на етапі становлення нових держав
пострадянського простору, але за сучасних умов, коли цей процес фактично
закінчився, її існування стає проблематичним. Щоб розібратися, що є
позитивним і що негативним у діяльності СНД за останні сім років,
необхідно проаналізувати реальні функції та цілі, що виправдовували її
існування. Відзначимо також, що кожна з функцій має подвійну природу
(відцентрову та доцентрову) згідно з різними концептуальними схемами
бачення СНД.
а) Культурно-історична функція зумовлена спільним минулим і полягає в
підтримці відчуття солідарності народів пострадянсько го простору, яке
склалося за умов тривалого співжиття в межах Російської імперії та СРСР.
Існує також певна гуманітарна єдність країн СНД, зокрема – подібні
системи освіти, “російськомовність”, родинні зв’язки тощо. Загалом, ця
функція збережена в існуванні СНД, що значно пом’якшило “шок” у
населення пострадянських країн, викликаний розпадом СРСР. Було збережено
режим вільного пересування через нові кордони, конвертованість
документів про освіту та наукові звання, елементи спільного
інформаційного простору тощо. Разом з тим, у пострадянському просторі
набула поширення “гуманітарно-інформаційна” гегемонія РФ (вимоги щодо
захисту “російськомовних” і введення подвійного громадянства,
тенденційність російських мас-медіа тощо). Навряд чи справедливим можна
назвати той факт, що робочою мовою Співдружності визнано лише російську.
б) Міжнародно-правова функція. Утворення СНД сприяло більш
цивілізованому вирішенню проблем, пов’язаних з трансформацією колишніх
радянських республік у незалежні країни (механізм “розлучення”). Після
закінчення цього процесу внаслідок укріплення національних держав, їх
виходу на міжнародну арену, укладання двосторонніх міждержавних угод з
РФ тощо, міжнародно-правова функція Співдружності в існуючому вигляді
втрачає сенс і має отримати інше навантаження.
В ситуації, що склалася, Співдружність як об’єднання незалежних держав
поступово трансформується у проросійську наддержавну структуру.
Незважаючи на те, що “столицею” СНД за Біловезькими угодами було
проголошено Мінськ, основні структури й органи СНД перебувають у Москві.
РФ усіляко намагається закріпити в очах міжнародного співтовариства своє
право на домінування в СНД, про що, зокрема, свідчить намагання
закріпити статус СНД в ООН і під егідою цієї організації безконтрольно
проводити свої інтереси. Цьому сприяють і широкі пропагандистські заходи
РФ з метою відвернення уваги міжнародного співтовариства від нових
незалежних країн або формування їхнього негативного іміджу.
Створення розгалуженої структури органів СНД можна вважати наслідком
існування старих стереотипів бюрократичної свідомості радянських часів.
У діяльність Співдружності були привнесені принципи радянської системи,
і це багато в чому спричинило її неефективність. Фактично рішення
органів СНД мають необов’язковий характер, і кожна країна дотримується
лише тих з них, які для неї вигідні й узгоджуються з національним
законодавством. Так, Україна не підписала Статут СНД і є лише його
асоційованим членом, не бере участі в Митному та Платіжному союзах, не
працює в органах військового співробітництва. У Міжпарламентській
Асамблеї Україна має лише статус спостерігача.
в) Економічна функція. При створенні СНД важливо було зберегти
раціональні економічні зв’язки, що сформувалися за умов колишнього
єдиного народногосподарського комплексу. Існує взаємодопов нюваність та
взаємозалежність економічних систем країн – членів СНД, спільні проблеми
у здійсненні економічних перетворень, які можна було б вирішувати
узгоджено.
Однак сподівання на створення ефективної моделі міждержавних економічних
зв’язків так і не справдилися. В економічних органах СНД закріплено
російське домінування. Митна угода здебільшого не спрацьовує, а в
торгівлі РФ з країнами СНД існують значні протекціоністські бар’єри,
дискримінаційні щодо членів Співдружності. Залежність економік країн СНД
від поставок з РФ остання використо вує для значного підвищення своїх
цін порівняно із світовиим з метою політичного тиску або досягнення
односторонніх вигод. Все це змушує держави Співдружності шукати інші
варіанти реалізації власних інтересів економічного розвитку.
г) Військово-політична функція і проблеми безпеки. На початковій стадії
існування СНД зберігалися елементи спільного військового командування та
воєнної інфраструктури сил стратегічного призначення. З розбудовою
національних збройних сил, з передачею ядерних озброєнь з України і
Казахстану до РФ, із влагодженням ситуації навколо Чорноморського флоту
ця функція поступово відмерла. Спроби її реанімації у вигляді
Ташкентського пакту успіху не мали, і фактично військова співпраця
переведена в площину двостороннього співробітництва. Функції захисту
кордонів по зовнішньому периметру країн Співдружності (крім України)
свого часу перейняла на себе РФ, але з розбудовою національних прикордон
них військ ця функція також поступово відмирає.
Прихильники реінтеграції пострадянського простору на засадах російського
домінування вважають, що без військово-політичної присутності РФ у нових
незалежних державах тут неодмінно виникатимуть міжетнічні та
міжконфесійні конфлікти. Та практично, якщо ці конфлікти й виникали, то
багато в чому не без участі самої РФ. Грузія висловлює незадоволення
поведінкою РФ в Абхазії. Азербайджан аналогічно незадоволений російською
підтримкою вірменської сторони. Україна могла опинитися перед загрозою
масштабного конфлікту в Криму, інспірованого з боку РФ. Чеченський
конфлікт виник саме внаслідок неконструктивної позиції Москви тощо. Теза
про необхідність російської військової присутності в країнах СНД не
витримує критики й відповідає скоріше геополітичним амбіціям Москви, ніж
інтересам воєнної безпеки інших країн Співдружності.
Сім років існування СНД засвідчили, що Співдружність як інтеграційне
об’єднання держав пострадянського простору так і не склалася. Прийняті
її керівними органами близько 800 документів фактично не діють.
Координуючі інституції аж ніяк не впливали на розвиток економіки країн
СНД. Якщо і виникали деякі елементи інтеграції, то це робилося за
рахунок двосторонніх угод. Обсяги торгівлі осьової країни СНД – РФ з
іншими членами Співдружності в 2,5 разу менші, ніж з іншими країнами
світу. Замість проголошеного економічного зростання, РФ сповзає у все
глибшу соціально-еконо мічну кризу.
Загалом слід визнати, що Співдружність має тенденцію до перетворення в
механізм реалізації виключно російських інтересів . Пануючи в робочих
органах СНД, РФ фактично має можливості проводити такі рішення, які
узгоджуються з її власними національними інтересами, але часто-густо
суперечать інтересам інших країн-членів. Домінування російських
інтересів в СНД аж ніяк не сприяло розгортанню того потенціалу
співробітництва, який планувався спочатку. Це, зрозуміло, викликало
певну занепокоєність і опір з боку нових незалежних держав, які
стрімкими темпами розбудовували власні державницькі структури і
поглиблювали власне розуміння своїх національних інтересів.
У відносинах між країнами СНД та РФ накопичуються економічні, політичні
та правові протиріччя. Незадоволеність станом справ виявилася на
останніх зустрічах керівників держав СНД, де гостро критикувалася
неконструктивна позиція РФ. Показовою є тенденція до утворення в
пострадянському просторі, в межах СНД, особливих інтеграційних
підструктур (Союз РФ та Білорусі, Митний союз 4-х, центральноазійський
економічний союз, ГУАМ тощо). Співдружність поступово перетворюється в
багаторівневу структуру з різним ступенем участі в інтеграцій них
процесах окремих країн.
Основними причинами нежиттєздатності та нестабільності СНД є:
1. Нерівноправність відносин між країнами СНД, а також претензії РФ на
політичне, економічне, інформаційне та соціокультурне домінування.
2. Намагання РФ розглянути весь пострадянський простір як зону
“легітимних” життєво важливих її інтересів.
3. Несумісність вимог РФ щодо координації зовнішньої й економічної
політики країн СНД з повним ігноруванням нею інтересів і пріоритетів
країн-партнерів.
4. Постійні спроби РФ сформувати в рамках СНД новий військово-політичний
блок чи систему колективної безпеки (для кого і проти кого?).
5. Стратегічний курс РФ на розбудову наддержавних структур СНД під її
контролем і прогресуючу інтеграцію пострадянських країн в новий потужний
геополітичний блок.
Політика РФ щодо СНД. Основні стратегічні пріоритети політики РФ щодо
СНД завжди визначались намаганнями використати цю структуру як знаряддя
реінтеграції СРСР у тій чи іншій формі, як засіб втілення у життя
економічних, політичних, військових і територіальних амбіцій далеко за
її сучасними межами. Первісно сформована як об’єднання незалежних держав
Співдружність поступово трансформувалася в повністю підконтрольну Москві
політико-економічну структуру. РФ не тільки прагне бути лідером і новим
центром СНД, а й відкрито домагається повного домінування в цій
організації. Вперше представлена на жовтневому 1994 р. самміті у Москві
російська версія розвитку СНД не могла бути охарактеризована інакше, як
довгострокова програма реінтеграції СРСР. Порушуючи всі попередні
домовленості, Москва стала центром функціонування СНД. Всі ключові
комітети і керівні органи СНД очолюються представниками РФ. Повністю
зрусифікований комітет з питань оборони фактично перетворився на
маріонетку, що формально затверджує військові операції РФ у країнах СНД.
Міжнародний економічний комітет, у якому РФ залишила за собою 50
відсотків голосів, також є наочним прикладом “рівності по-російськи”, що
панує в СНД. Настирливі спроби РФ закріпити статус СНД в ООН потенційно
можуть бути використані для вимог фінансової підтримки й санкціонування
її військових операцій під виглядом миротворчої діяльності, перетворення
Співдружності в потужне знаряддя просування російських інтересів на
всьому геополітичному просторі колишнього СРСР і за його межами.
Головні напрямки геополітичної стратегії РФ щодо країн СНД були
окреслені в указі Президента Єльцина № 940 від 14 вересня 1995 р.
“Стратегічний курс РФ щодо країн – учасниць СНД”, в якому весь
пострадянський простір проголошено “насамперед зоною інтересів РФ”.
Розвинула цю стратегію Російська служба зовнішньої розвідки (СЗР) у
доповіді “Росія і СНД: чи потребує зміни позиція Заходу?”, яка
стверджувала, що “об’єктивні” реінтеграційні процеси з неминучістю
зумовлять реставрацію в рамках СНД “нової економічної, оборонної зони”
за лідерством РФ. Ця доповідь пропонувала дві чітко означені
альтернативи: або тотальна інтеграція в економічній і військовій сферах
з формуванням “спільної оборонної зони”, об’єднаним командуванням і
військовими підрозділами, що має гарантувати стабілізацію,
демократизацію і просування реформ, або повна дестабілізація СНД, яка “є
загрозою всьому людству”.
Тому цілком очевидно, що РФ не має наміру будувати відносини з країнами
– членами СНД на основах рівного партнерства і норм міжнародного права,
поважати їхній економічний і політичний суверенітет і територіальну
цілісність. На практиці “інтеграція”, необхідність і корисність якої
широко декларується в документі, означає розмивання суверенітету країн –
членів СНД, підпорядкування їхньої діяльності інтересам РФ, відродження
централізованої наддержави.
Доповідь під назвою “Чи відродиться (Радянський) Союз у 2005 р.?”,
підготовлена в Москві експертами впливової Ради по зовнішній та
оборонній політиці, теж прогнозувала створення на терені колишнього СРСР
союзної держави спочатку на конфедератив них, а потім на федеративних
принципах. До неї мають увійти (повністю або частково) більшість
республік колишнього СРСР (за винятком республік Прибалтики). Центром і
основою цієї держави, звісно, має стати РФ, яка у відносинах із
сусідами, що не увійдуть до нового Союзу, повинна виходити насамперед із
своїх “життєво важливих інтересів”, тобто інтересів, як підкреслює
документ, “на захист яких держава має бути готова застосувати всі
засоби, в тому числі силові”.
Відповідно довгострокова стратегія РФ має включати:
· реформу геополітичних пріоритетів і механізму зовнішньої політики РФ з
метою посилення її домінування і впливу в кожній країні СНД;
· перенесення акценту в діяльності СНД з підписання угод на розроблення
проектів зв’язків у політичній, соціальній та економічній сферах.
Створення фінансово-промислових груп, митних союзів, бірж, спільних
банків і кредитних спілок з метою входження і домінування там РФ.
Особливу роль при цьому має відігравати російська мова і російська
культурна й інформаційна експансія;
· формування широкої мережі формальних і неформальних контактів з
економічними і культурними елітами СНД з метою створення умов для
поширення й імплементації “зсередини” даної стратегії.
Аналогічні рекомендації даються і в іншій доповіді Ради з оборонної та
зовнішньої політики РФ “СНД: початок чи кінець історії?” (1997), де
зазначено: “Треба визнати, що без жорсткої терапії російсько-ук раїнські
відносини не одужають. Хоча розпад України – проблемний для РФ варіант,
проте краще сприяти йому, ніж терпіти постійний виклик України й ерозію
наших зусиль у близькому зарубіжжі.”
Таким чином, попри всі відмінності між представниками правлячої еліти
РФ, різними партіями і політичними угрупованнями, генераль на лінія РФ
щодо України цілком відповідає двом основним програмним настановам:
1. Програма максимум . Дезинтеграція або повна субординація України,
повернення її до колишнього напівколоніального статусу в складі нового
Союзу, конфедерації чи федерації. Встановлення тотального контролю над
зовнішньою, військовою й економічною політикою України.
2. Програма мінімум. “Фінляндизація України” в сфері “легітимної зони
впливу” РФ. Прогресуюча економічна і соціокультурна експансія в Україну
з метою тісної прив’язки її політики до національ них інтересів РФ,
забезпечення політичної слухняності й економічної залежності України.
Підтримання інтеграційних процесів в СНД було й залишається для
Російської Федерації надзвичайно важливою проблемою з огляду на низку
внутрішніх і зовнішніх чинників. Водночас політика “силової інтеграції”
РФ країн СНД зазнала невдачі. Серед головних причин цього:
· обмеженість матеріальних і фінансових ресурсів РФ, поглиблення
економічної кризи та невизначеність внутрішньополітич ної ситуації
роблять неможливим проведення активної експансіоністської політики;
· збіг у часі процесів розширення НАТО на Схід та розшаруван ня СНД
істотно ослаблюють потенціал РФ як наддержави;
· розширення і поглиблення відносин країн СНД з країнами Заходу та
Сходу, їх поступове входження до інших економічних зон (ОЕС, ЧЕС,
CEFTA).
За таких умов Москва змушена терміново шукати нові моделі стосунків із
своїми партнерами по СНД, і в першу чергу з Україною.
Україна в СНД. Від початку створення Співдружності з’ясувалися дві
діаметрально протилежні ідеології щодо сенсу та перспектив розвитку цієї
організації. Для України ставлення до СНД було насамперед як до
механізму “цивілізованого розлучення” республік колишнього СРСР, як до
організації, в якій Україна перебуватиме лише певний час – до подальшої
інтеграції з Об’єднаною Європою. РФ, навпаки, розглядала і розглядає СНД
як проміжну форму відновлення колишньої імперської державності, а в
існуючому виді – як сферу домінування своїх інтересів.
Російські геополітики вважають, що орієнтація України на Захід і спроби
від’єднатись від сфери впливу РФ неминуче призведуть до створення
перманентного джерела внутрішніх конфліктів. Не утруднюючи себе пошуком
аргументів, вони приписують українцям сподівання, що начебто вони,
спираючись на підтримку Заходу, прагнуть поступово вигнати частину
росіян з України, українізувати решту росіян і російськомовних
українців. Власне, такі уявлення скоріше віддзеркалюють спосіб мислення
самих росіян, ніж спосіб мислення українців (яким це робити і не спадає
на думку).
Для протидії “телурократичним” амбіціям РФ Україна змушена проводити
політику блокування пропозицій щодо створення наддержавних структур у
межах СНД. Необхідність останніх мотивувалася тим, що ніби без таких
органів координація економічних зв’язків і врегулювання гострих
політичних проблем між членами Співдружності та на їхніх теренах стають
практично неможливими, а рішення, що приймаються керівниками відповідних
країн, не мають шансів бути виконаними. При цьому замовчувалися
прагнення РФ забезпечити домінування власних інтересів у колективних
органах Співдружності.
За умов поглиблення економічної кризи прибічники ідеї одержавлення СНД
можуть спиратися на значну підтримку частини населення як у РФ, так і в
Україні й інших нових незалежних державах, яка ще ностальгічно зберігає
спогади про відносний добробут за часів СРСР. Водночас виявилося, що
економічні (залежність від постачання із Сходу енергоносіїв, відсутність
альтернативних ринків збуту власної продукції тощо),
соціально-політичні, міжособистісні тощо зв’язки на пострадянському
просторі настільки вагомі, а альтернати ви їм настільки непевні, що
Україна протягом осяжного майбутнього приречена не просто зберігати, а й
поглиблювати та розвивати зв’язки з республіками колишнього СРСР.
Україна зробила ставку на розгортання у межах СНД переважно
двосторонніх, а не багатосторонніх відносин. Так, готуються до
підписання міждержавні програми довгострокового (10 років) економічно го
співробітництва України з Білоруссю, Вірменією, Грузією, Молдовою,
Узбекисаном. Підтримати позицію одержавлення СНД означало б працювати за
логікою телурократичного принципу. Але й тут з’ясувалося, що у стосунках
з кожним із своїх партнерів по Співдружності РФ як потужніша держава
нав’язує свою волю. Відсутність єдності між членами СНД (у тому числі й
щодо гегемоністських намірів РФ) вигідна лише останній.
Інші держави пострадянського простору частково вже обрали власну логіку
існування – таласократичну (країни Балтії) або телурокра тичну
(Білорусь), але більшість, як і Україна, перебувають у стадії пошуків.
До речі, як відомо, одним з чинників прискорення консолідації членів
Європейського Союзу було об’єднання Німеччини і побоювання сусідів щодо
перспектив її гегемонії. Відповідно свідома й послідовна політика
України, спрямована на зближення й координацію зусиль з Молдовою,
державами Закавказзя, країнами колишньої радянської Середньої Азії,
особливо Казахстану, сприяла б зміцненню її міжнародних позицій.
Для України та деяких інших республік головна притягальна сила СНД
полягала як раз у ліквідації центру. Вони категорично відкидають ідею
створення нового центру в Москві. Саме тому Україна постійно наголошує
на своєму статусі асоційованого члена і ретельно уникає тісної участі у
політичному та військовому співробітництві. Молдова проголосила, що її
участь обмежена виключно економічною сферою. Туркменистан та Азербайджан
здебільшого утримуються або відмовляються підписувати угоди СНД, брати
участь у реальній кооперації. Більшість саммітів СНД теж закінчувалися
провалом. Провідні міністерства України дійшли висновку, що підготовлені
у Москві пропозиції щодо митного і монетарного союзів разом з
пропозиціями Російської Федерації по приєднанню України до запропоно
ваного економічного союзу як повноправного члена є передчасними.
Особливо беручи до уваги, що пропозиції України щодо захисту
економічного суверенітету країн СНД не були враховані при підготовці
відповідних документів.
Понад те, участь України в запропонованих союзах може бути розцінена як
зміна її зовнішньої політики і може зашкодити її сприйняттю
країнами-членами ЄС як незалежної держави. Приєднання України до
згаданих вище угод може розглядатися РФ як привід для тиску з метою
подальшого її втягування в інші наднаціональні (особливо військові й
політичні) структури під егідою СНД.
Таким чином, повне членство України в згаданих структурах може тільки
призвести до її політичного й економічного відчуження від центрально- і
західноєвропейських країн.
Незважаючи на те, що стратегічну політику України щодо СНД в 1991-1997
роках важко назвати послідовною чи оптимальною (з точки зору
національних інтересів), Україні все ж здебільшого вдавалося протистояти
спробам РФ нав’язати своє економічне й політичне домінування. Цьому
немалою мірою сприяв самопроголошений статус асоційованого членства в
СНД і постійний тиск національно-пат ріотичних сил всередині країни.
Подальша еволюція Співдружності до структури, аналогічної ЄС, значною
мірою залежатиме від темпів, послідовності та результатів економічних та
соціально-політичних перетворень в Росії і Україні. Неподоланні кризові
соціально-економічні явища, особливо на тлі слабкої інтегрованості у
світову економіку та зростання питомої ваги політичних ризиків у зв’язку
з наступними президентськими виборами в обох країнах посилюють
ймовірність небажаних сценаріїв розвитку ситуації. Формуватимуться,
зокрема, потужні політичні сили, які вбачатимуть вихід із становища, що
складається, в реінтеграції держав СНД та створення на території
колишнього СРСР самодостатнього геоекономічного та геополітичного
простору. Наслідками для нових демократичних держав, в тому числі і для
України, будуть ізоляція цього простору від загальноцивілізаційних
процесів, консервування технологічної відсталості, втрата суверенітету
тощо.
Раціональна політика України щодо СНД повинна, по-перше, базуватися на
національних, а не на кланових або корпоративних інтересах, а по-друге,
бути спрямованою на закріплення й утримання альтернативного лідерства в
цій організації й загалом у регіоні. Як вже відзначалося, СНД фактично
вже має біполярну полюсну структуру. Формування угруповання ГУАМ
(Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) при лідерстві України й
підтримці інших країн, які розуміють всі переваги й вигоди створення
регіональних угруповань, заснованих на принципах рівності та взаємної
підтримки, були лише першою ознакою початку нових надзвичайно важливих
інтеграційних процесів на терені колишнього СРСР. Результатом цих
процесів буде формування регіональних структур і союзів “без Москви”, і
Україна може претендувати на місце “першого серед рівних” в цих
новоутвореннях.
Січнева (1998 р.) зустріч керівників країн Центральної Азії в Ашгабаті
продемонструвала як зростаючу тенденцію до рівноправної взаємовигідної
кооперації згаданих країн, так і стрімку втрату стратегічних позицій РФ
у цьому надзвичайно важливому регіоні. ГУАМ плюс країни Центральної Азії
– це вже дев’ять країн СНД, які рішуче підтримують ідею створення нових
рівноправних і взаємовигідних структур кооперації. Якщо до цього додати
зростаюче співробітницт во України з країнами Балтії й утворення у
травні 1997 року Балто-Чорноморського Альянсу (Україна, Польща, Латвія,
Естонія, Литва), то тенденції розвитку інтеграційних процесів на
пострадянсько му просторі стають цілком очевидними.
Майбутнє СНД. Неодноразове перенесення зустрічей на найвищому рівні
лідерів країн СНД свідчить про їхнє прохолодне ставлення до майбутнього
Співдружності. Фактично країни СНД мають між собою мало спільного, крім
історичного минулого. Вектори пріоритетних інтересів окремих країн СНД
все більше набувають відцентрового від СНД спрямування. Зростає критика
на адресу РФ, яка намагається використати структури Співдружності у
власних інтересах, зневажаючи інтереси інших її членів, що найбільшої
гостроти набуло на самміті лідерів країн СНД у Кишиневі.
Найближчим часом слід виробити нову концепцію України щодо
багатостороннього економічного співробітництва , яка враховуватиме нові
реалії в пострадянському геополітичному просторі й відповідатиме
структурі національних інтересів держави. Економічне співробітництво
доцільно налагоджувати в субрегіональних системах, до яких включаються
країни за власними сферами інтересів, а не за принципом існування в
пострадянському просторі.
Створення в Євроазійському просторі ще однієї спільноти на взірець
європейської навряд чи є можливим і доцільним з огляду на обраний
Україною курс на інтеграцію в існуючі європейські структури. Жорстка
прив’язка до нової, “зміцненої” , моделі СНД назавжди означатиме відмову
від самостійної європейської політики, а згодом і від будь-якої
самостійності у зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних справах. Між
двома системами неодмінно виникатиме конкурентна боротьба за
геостратегічні й геоекономічні впливи, в якій Україна відіграватиме
периферійну роль. Для України важливо опрацювати шляхи, що ведуть до
поступового перетворення всього Євроазійського геополітич ного простору
– від Атлантики до Тихого океану – в єдину спільноту суверенних держав
без домінування якогось одного центру. Україна зацікавлена як у
прилученні до високотехнологічного європейського ринку, так і в містких
ринках на Сході, зокрема у виході до країн Азійсько-Тихоокеанського
регіону, шляхи до якого пролягають через РФ та Центральну Азію.
Інтеграція країн пострадянського простору за європейським взірцем має
відбуватися з одночасним розвитком механізмів інтеграції з європейською
спільнотою . Але цей процес має відбуватися за схемою конвергентного, а
не паралельного або конфронтаційного руху. Це досить тривалий і важкий
шлях, якщо подивитися на історію становлення європейської спільноти. Це
шлях розбудови нової системи “знизу”, з самого фундаменту, а не “згори”,
директивно, вольовими рішеннями. Принаймні можна очікувати, що
тривалість розбудови такої системи є сумірною з тривалістю процесу
входження України в європейські структури. Якщо ж Україні буде
нав’язаний шлях “згори”, то реально це означатиме повне нехтування її
національними інтересами і призведе до економічної та соціальної
катастрофи з наступним підпорядкуван ням України інтересам російського
капіталу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
