РЕГІОНАЛЬНІ НАПРЯМКИ Й ОСОБЛИВОСТІ ГЕОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ ТА ЗОВНІШНЬОЇ
ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
ЦЕНТРАЛЬНА ЄВРОПА ТА КРАЇНИ БАЛТІЇ
За термінологією батьків-засновників геополітики, Україна належить до
країн Балто-Чорноморського паска (“осі Європи”). Від них країн багато в
чому залежить стабільність усієї Євро-Атлантичної системи. Вони сьогодні
фактично визначають і будуть визначати стан і структуру європейської
безпеки на десятиліття наперед. Це країни Балтії, Польща, Україна,
Білорусь, Угорщина, Чехія, Словаччина, Румунія. Міцні стратегічні
позиції і вплив цих країн, згідно з Х. Макіндером, дають можливості
встановлення домінування над “Хартлендом” (тобто серцевиною Євразії) й
усім світом.
Саме ці країни опинилися в центрі дискусії про розширення НАТО. Саме за
ці країни ведеться сьогодні жорстка прихована боротьба між країнами
Альянсу, насамперед США, і РФ (НАТО прийняла рішення про приєднання до
Альянсу Польщі, Чехії та Угорщини. РФ встановила повне політичне та
військове домінування в Білорусії. Доля інших країн поки що залишається
невизначеною). Початок процесу приєднання до ЄС Польщі, Угорщини, Чехії
був надзвичайно важливим “сигналом” Заходу для країн регіону, які не
потрапили до першого “траншу” поширення НАТО.
Україна – ключова ланка Балто-Чорноморської осі. Це одностайно визнають
і представники атлантизму, і прихильники євразійства. Проте географічне
положення України на крайньому східному фланзі євроатлантичної
цивілізації має не тільки плюси, а й мінуси. З одного боку, Україна має
всі підстави вважатися наріжним каменем системи європейської безпеки.
Міністр оборони Великої Британії М.Рифкінд свого часу не випадково
наголошував на бажаності розширення НАТО до східних кордонів України. З
другого боку, існує реальна небезпека (яку створює діяльність чи,
правильніше сказати, бездіяльність правлячої еліти України) перетворення
України в “сіру зону” між НАТО і РФ (Ташкентським пактом). Прискорена
інтеграція України до Європи (саме до Європи та європейської культури, а
не до європейських структур) є реальною й ефективною пересторогою цій
небезпеці.
Інтенсивний розвиток співробітництва і кооперації з країнами ЦЄ і Балтії
набуває вирішального значення для прискорення процесу європейської
інтеграції, оскільки з цілої низки причин (насамперед економічних)
Україна ще не готова бути повноцінним партнером західноєвропейських
країн. Із свого боку країни Балтії і ЦЄ зацікавлені в розвитку
взаємовідносин, і більше того, у всесторонній підтримці України,
оскільки дуже добре розуміють, що збереження незалежної, демократичної
України виключно важливе для їхньої власної національної безпеки і
підтримки повнокров ного суверенітету. Цей фактор набув особливого
значення після “падіння Мінська” та явної тенденції до “зростання
політичної нестабільності в Москві”.
Польща активно домагається ролі провідника інтересів України в новій
Європі, відчуваючи, що ця роль, по-перше, значно прискорить її власне
входження до європейської спільноти, по-друге, істотно підвищить вплив і
авторитет обох країн на міжнародній арені. Як справедливо наголосив
Лешек Бальцерович, Польщі в Європі нема чого робити без України, проте
присутність у світі обох центральноєвро пейських країн значно підвищить
вплив кожної.
Значною мірою це ж стосується і країн Балтії. Переглянувши свої
“сепаратистські” погляди щодо інших країн пострадянського простору
(щонайменше України) і реально оцінивши свої можливості й часові терміни
приєднання до НАТО і ЄС, країни Балтії почали активно підтримувати ідею
створення і в перспективі формалізації Балто-Чорноморського альянсу за
участю Варшави й Києва. Зростаюча кооперація в політичній, економічній,
комунікаційній і транспортній сферах об’єктивно відповідає національним
інтересам усіх країн потенційного альянсу і може значно полегшити і
прискорити процеси трансформації їхніх економік та інтеграції до
європейських структур.
Суто економічні фактори теж є потужним стимулом розвитку взаємодії
України з країнами ЦЄ, особливо з тими, хто стоїть у черзі вступу до ЄС
на початку наступного століття. Чехія (прибуток на душу населення 55%
від середнього в ЄС), Угорщина (37%), Словенія (59%), Польща (31%)
вельми зацікавлені в розвитку економічного співробітництва з Україною як
одним з найперспектив ніших ринків, вихід на який для їхніх товарів є
значно легшим і доступнішим. Іншими пріоритетними для України країнами є
Австрія і Хорватія.
Із свого боку, розвиваючи кооперацію з країнами ЦЄ і підтримав ши їхні
прагнення до вступу до ЄС і НАТО, Україна може сподівати ся на
прискорене отримання повноправного членства в ЦЄІ та CEFTA. Крім того,
така кооперація і спільні кордони з новими країнами НАТО і ЄС чималою
мірою сприятимуть безпеці самої України і стимулюватимуть процес її
приєднання до цих структур.
Тісна й ефективна співпраця та кооперація з країнами ЦЄ є, таким чином,
необхідними передумовами і важливим перехідним етапом входження України
в європейський цивілізаційний простір.
Ситуація, що складається сьогодні в регіоні ЦЄ, є загалом сприятливою
для такої співпраці та кооперації. Політичні еліти країн регіону
впевнено поглиблюють і демократизують суспільно-політичні відносини та
дотримуються курсу ринкових реформ. Економічна ситуація в регіоні
залишається загалом стабільною, незважаючи на певні труднощі, пов’язані
з реформуванням соціальної сфери суспільств і впровадженням норм
соціально орієнтованої економіки.
Продовжується скорочення збройних сил, запроваджуються системи
цивільного контролю над ними. У зовнішній політиці країни регіону
сповідують відданість основоположним принципам ОБСЄ та іншим нормам
добросусідських відносин.
Демократичній орієнтації країн ЦЄ значною мірою сприяє підтримка
західних держав і міжнародних інституцій. Перспективи майбутньо го
членства у таких організаціях, як НАТО та ЄС, змушують уряди країн
дотримуватися вимог цих організацій щодо реформування всіх сфер життя на
принципах, прийнятих у розвинених демократичних країнах.
З іншого боку, характерною ознакою ситуації є криза загальноре
гіональних інтеграційних процесів. У зв’язку з цим можна згадати
млявість діяльності Вишеградської групи, насторожене ставлення до
української ініціативи щодо створення зони безпеки в Центральній Європі
тощо. Не дістає належної державної підтримки розвиток прикордонної
кооперації. Провідні країни регіону концентрують основні політичні
зусилля на західному інтеграційному напрямку, опікуючись процесами
входження до НАТО та Європейського Союзу. І хоча Захід усіляко
намагається досягти інтенсифікації регіонально го співробітництва,
залучаючи країни ЦЄ до спільних проектів, наголошуючи на політичній
важливості регіональної співпраці, це не спонукає їх започатковувати
власні потужні політичні й економічні ініціативи.
У найближчій перспективі це може призвести до певної моральної ізоляції
України, пріоритетність відносин з якою буде радше декларуватися, ніж
отримуватиме значну матеріальну й інтелектуальну
підтримку. До того ж, під час переговорів про приєднання країн ЦЄ до
Європейського Союзу, останній вимагатиме від претендентів кардинального
посилення контролю (митного, візового тощо) на їхніх східних кордонах.
Існує реальна, хоча й тимчасова, небезпека уповільнення (чи навіть
скорочення) товарообігу та культурного обміну між країнами ЦЄ та
Україною.
За цих умов ускладниться реалізація концепції європейської інтеграції
України з використанням “центральноєвропейського плацдарму”. І не лише
тому, що пріоритети найближчих західних сусідів будуть зосереджені на
інших напрямках, а й тому, що можливі “лобістські” зусилля, скажімо
Польщі, щодо сприяння реалізації національних інтересів України не
матимуть відповідної ваги та авторитетності серед членів євроспільноти.
Іншим негативним чинником, що перешкоджатиме активізації відносин
України з країнами ЦЄ, є подальше поглиблення розриву в темпах та
результативності реформаторських процесів. Перманентне відставання
України від країн регіону здатне перетворитися на хронічне, внаслідок
чого загалом зменшиться авторитет України як надійного та ефективного
партнера.
Швидка адаптація країн ЦЄ до принципів і норм європейської спільноти
ускладнить зближення України з цими державами, передусім в економічній
сфері. Відсутність достатніх ресурсів унеможливить запровадження великих
спільних проектів з фірмами/держава ми ЦЄ, перетворюючи Україну на
другорядного партнера в реалізації регіональних ініціатив.
Динамічний розвиток держав ЦЄ при подальшому занепаді української
економіки призведе й до того, що ділові кола сусідніх країн бачитимуть в
Україні виключно ринок дешевої робочої сили та споживача, якого
задовольняють низькоякісні дешеві товари їхнього виробництва.
Економічне відставання держави матиме негативний вплив на перспективи її
політичного лідерства в регіоні. Слабка в економічному та
суспільно-політичному відношенні Україна не зможе проводити активну й,
головне, результативну зовнішню політику, спрямовану на реальне (а не
декларативне) поглиблення регіональної інтеграції. Не кажучи вже про
реалізацію таких, приміром, проектів, як представництво інтересів ЦЄ у
Раді Безпеки ООН.
Політика України на центральноєвропейському напрямку повинна бути
спрямована у першу чергу на подолання її ізольованості від європейських
інтеграційних процесів, на запобігання надобуттю нею “других ролей” у
стратегічних пріоритетах країн ЦЄ. При цьому слід спиратися на
зацікавленість країн Центральної Європи у стабільності їхніх східних
кордонів. В економічній сфері наголос слід було б зробити на сприянні
реалізації спільних підприємницьких, виробничих проектів разом з
країнами регіону. Можливі також і міждержавні проекти, спрямовані на
розбудову транспортної інфраструктури, мереж зв’язку тощо. У рамках
регіонального співробітниц тва нового імпульсу варто було б надати ідеї
створення нових “Єврорегіонів” та розширення сфери діяльності існуючих
міждержавних утворень (Карпатський Єврорегіон, Єврорегіон “Буг”). Значно
більше уваги слід було б приділяти процесам культурного, інформаційного,
освітнього обміну з країнами ЦЄ.
Україна та Білорусь. Договірно-правова база двосторонніх зв’язків
України та Білорусі сьогодні налічує п’ять десятків договорів і угод,
головний з яких – Договір про дружбу, добросусід ство і співробітництво.
Українсько-білоруські відносини розвиваються по висхідній. Нарощуються
обсяги товарообігу, плідними є стосунки в науково-технічній сфері,
традиційно розвиваються культурні зв’язки тощо. Актуальним залишається
питання реалізації договорів про державний кордон, про співробітництво
прикордон них областей. Необхідно вирішувати питання міждержавних
боргових зобов’язань, визнання прав власності. За підсумками зустрічей
української та білоруської делегацій на чолі з президентами Л.Кучмою і
О.Лукашенком у 1997-1998 рр. підписано низку україно-біло руських
документів, зокрема, Міждержавну програму довгостроко вого економічного
співробітництва двох країн на 19982000рр., а також відзначено готовність
розвивати співробітництво в сфері виробничої кооперації, стимулювати
здійснення спільних інвестицій них проектів і створення
білорусько-українських фінансово-промис лових груп. Важливим для обох
сторін є питання мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи.
Розвивається співробітництво з Білоруссю в питаннях кордону. Довжина
білорусько-українського кордону становить 953 км, на яких діє 30
пропускних пунктів. Дестабілізуючими факторами на кордоні є активне
прагнення нелегальних мігрантів використати території України й Білорусі
для проїзду в країни Центральної та Західної Європи, загострення
криміногенної ситуації у прикордонних областях України, зростання потоку
громадян через кордон СНД з торговельно-спекулятивними цілями. Білорусь
особливо зацікавлена в співробітництві в галузі транспорту, зокрема у
зв’язку з необхідністю відновлення річкових перевезень і вантажопотоків
на Чорноморському напрямку з наступним використан ням українських
портів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
