.

Регіональні напрямки й особливості геополітичної стратегії та зовнішньої політики України Євроатлантичний вектор (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
219 3251
Скачать документ

РЕГІОНАЛЬНІ НАПРЯМКИ Й ОСОБЛИВОСТІ ГЕОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ ТА ЗОВНІШНЬОЇ
ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ЄВРОАТЛАНТИЧНИЙ ВЕКТОР

а) Країни Західної Європи та проблеми європейської інтеграції

Одним з потенційних факторів сприяння розвитку відносин України з
провідними державами Західної Європи та її інтеграції до європейських
структур співробітництва і безпеки є “стратегічна відкритість” обох
партнерів. І Україна, і Європейська спільнота (інституції та національні
держави) формують стратегії свого розвитку, намагаються визначити свої
специфічні ролі та моделі виживання у майбутньому. Ці пошуки
ідентичності у швидкозмінному середовищі надають можливість партнерам
брати активну участь у визначенні цілей та пріоритетів один одного.

Такий процес відбувається вже сьогодні. Згадаймо, наприклад, зусилля
України гарантувати нерозповсюдження ядерної зброї на території нових
членів НАТО чи активність Ради Європи у переконуванні України відмінити
смертну кару.

Однак стратегічна відкритість і геополітична невизначеність можуть стати
бар’єрами на шляху інтеграції України в європейську спільноту. Понад те,
внутрішні загрози безпеці України (у першу чергу – конфліктогенний
процес формування й посилення національ них і місцевих політичних та
економічних еліт, нехтування демократичними нормами у повсякденному
житті української влади й суспільства тощо) можуть відволікти увагу від
“зовнішніх” зносин з державами Західної Європи, що не пропонують
адекватних рішень для гострих внутрішніх протиріч України.

Щоб запобігти “відвертанню від Європи”, слід не лише підкреслювати
геополітичне значення поглиблення двосторонніх зв’язків з країнами цієї
частини континенту, посилення інтеграційних процесів, а й демонструвати
практичну корисність такої співпраці, перспекти ви адаптації
європейського досвіду на українських теренах. Один з можливих сценаріїв
поглиблення інтеграційних процесів запропоно вано далі.

Для оптимізації політики на західному напрямку слід було б повніше
використовувати переваги поліархічної моделі, що склалася у двосторонніх
відносинах держав Західної Європи. Суть моделі полягає в тому, що
інтеграція в регіоні тісно поєднується з процесами децентралізації та
регіоналізації. До того ж міждержавні відносини, наприклад, у ЄС,
визначаються і формуються не лише державними бюрократичними інституціями
чи органами самого Союзу. Все більшої ваги набирають контакти між
окремими громадянами, недержавними організаціями та структурами, прямі
зв’язки між регіонами (федеральними землями, провінціями) різних країн.

Тому для України важливо було б розпочати диверсифікацію відносин із
західноєвропейськими державами, пріоритетно розвиваючи їх на
недержавному рівні, залучаючи до співпраці якомога ширше коло “акторів”
суспільства.

Не слід забувати і про структурно-організаційну різноманітність
європейської інтеграції, активним членом якої прагне стати й Україна. З
одного боку, це процес формування блоків держав усередині Євросоюзу.
Тимчасові (чи постійні) коаліції, односторонні ініціативи тієї чи іншої
країни мають стосуватися тих сфер, де вони є лідерами і де вони
найбільше підготовлені до вирішення відповідних проблем. “Прорив”
кількох має наслідком “підтягування” інших. Коаліції та альянси у
рамках, наприклад, СНД спрямовані у першу чергу на дезінтеграцію, на
блокування тих чи інших загальноінтег раційних ініціатив. Разом з тим,
ЄС як осердя європейських інтеграційних процесів є не єдиним механізмом
зближення країн – його членів. Можна згадати численні інституції (Рада
Європи, НАТО, ЗЄС тощо), які додають свою специфіку до всього
інтеграційного комплексу.

Важливим при виробленні зовнішньополітичної стратегії було б і
врахування того факту, що, попри багатолітні традиції співпраці, держави
Західної Європи не вирішили проблеми делегування державних повноважень
наддержавним структурам . Найяскравіше вона проявилась у перипетіях
формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС, у
дискусіях про оборонну політику та щодо створення європейської армії. Це
протиріччя, очевидно, ніколи не знайде свого повного розв’язання в
рамках ЄС.

Тому європейська інтеграція набуває форми балансу як національ них
інтересів окремих держав, так і відносин між державними та
наднаціональними структурами, який, забезпечуючи збереження
національного суверенітету, при вмілому використанні стає одним з
чинників прискорення інтеграційних процесів. Україні слід було б ширше
використовувати досвід держав – членів ЄС у відстоюванні власних
національних інтересів, у пошуках взаємоприйнятних компромісів тощо.
Відносини з країнами регіону та європейськими інституціями не повинні
перетворитися для України на “гру в одні ворота”, коли одна сторона
нав’язує власні рецепти та сценарії іншій.

Поліархічна модель розвитку стала можливою в Європі і завдяки тому, що
інтеграція зароджувалась спочатку в економічній сфері, поступово
еволюціонуючи до рівня вироблення спільних політичних підходів.
“Первинність” економічної сфери, “диктат” її ринкової моделі, жорстка
необхідність конкурувати із США та країнами АТР зробили неможливим
встановлення відносин політичного домінуван ня якоїсь однієї держави.
Той же принцип відтворила і бюрократич на система Європейського Союзу,
унеможлививши контроль однієї країни в якомусь комітеті, на якомусь
напрямку інтеграції.

Інтеграційні процеси в Західній Європі ніколи не були предметом
короткострокових політичних спекуляцій та маневрів , вони залишаються
питанням стратегічної ваги. Прихильники та супротивники інтеграції мають
сталі усвідомлені позиції, виважені стратегії і змушені адаптувати їх до
умов навколишнього середовища. На теренах України часто відбувається
щось протилежне: інтеграція стає поняттям декларативним,
використовується як інструмент у політичній боротьбі, проте не є
стратегічним усвідомленим пріоритетом. Використання гасел європейської
інтеграції лише як козирів у внутрішньополітичній грі та як засобу
одержання чергових порцій міжнародної допомоги відштовхне європейців від
України, зробить її ще менш привабливою для західноєвропейського
капіталу.

Попри декларації про геополітичну значимість орієнтації на європейські
держави та структури, Україна не виробила життєздатної стратегії
європейської інтеграції як на основі двосторонніх зв’язків, так й
інституційної. Під поняттям “стратегія” слід розуміти комплексну модель
визначення значимості тієї чи іншої ініціативи, її цілей та пріоритетів,
шляхів і засобів їх реалізації та ресурсів, необхідних для досягнення
проголошеної мети.

З цієї точки зору Україна не має загальнонаціональної, всеохоплюючої
стратегії щодо вирішення комплексних завдань європейської інтеграції.
Десятки державних інституцій та формальних груп і комісій залучені до
процесу прийняття рішень на цьому напрямку. Їхні зусилля не
скоординовані належним чином, сфери відповідальності та повноваження
визначені умовно, тому значна частина рішень, які приймаються у надрах
бюрократичного апарату, ніколи не реалізується на практиці.

Намагаючись встигнути на всіх напрямках інтеграції, Україна розпорошує
інтелектуальні та матеріальні ресурси, часто вирішує другорядні, рутинні
проблеми, полишаючи без належної уваги та ресурсного підкріплення
справді важливі напрямки. Іншими словами, українська політика стосовно
держав Західної Європи та європейських інституцій є занадто широкою та
неструктурованою, щоб бути ефективною.

Екстенсивний підхід до інтеграції та двосторонніх відносин (коли
кількість подій, поїздок та візитів, підписаних угод затіняє їхню
практичну віддачу, коли політичний символізм відволікає увагу від
конструктивності та корисності співпраці) повинен змінитися інтенсив ним
підходом . Розпочати таку “оновлену” діяльність можна було б на кількох
пріоритетних напрямках:

1. Розробка національної стратегії європейської інтеграції. Така
стратегія мала б стати планом дій, що чітко визначає повноваження й
відповідальність тих чи інших органів, їхню підзвітність тощо. Основною
метою стратегії відповідно до Указу Президента Кучми від 11.06.98 № 615
“Стратегія інтеграції України до ЄС”, можна було б вважати внутрішню
адаптацію України до європейських реалій, перетворення інтеграції на
потужний генератор внутрішніх змін у державі.

Для вироблення дієвої національної стратегії з чіткими пріоритетами та
реально очікуваними результатами Україна має ревізувати всі інтеграційні
аспекти та виокремити серед них життєво важливі. Державні ресурси, яких
завжди обмаль, повинні бути сконцентро вані на вирішенні першочергових
завдань. Для кожного з таких завдань слід розробити власну
міні-стратегію, що забезпечила б досягнення поставленої мети, а не саме
її декларування, як це прийнято нині.

2. Досягнення сумісності цінностей, норм і принципів внутрішнього
політичного та соціального життя України з нормами та принципами
євроспільноти . У зв’язку з цим можна говорити про:

· демократизацію процесу прийняття державних рішень (через перенавчання
чиновників, створення умов для ефективної діяльності ЗМІ та недержавних
інституцій по контролю за процесом підготовки та реалізації рішень);

· досягнення загальнонаціонального політичного консенсусу щодо основних
напрямків європейської політики України;

· створення механізмів громадського контролю за державними інституціями;

· проведення широкої навчальної кампанії для учнів шкіл та студентів (з
підготовкою спеціальної літератури), націленої на пояснення переваг та
необхідності інтеграції в європейську спільноту;

· налагодження молодіжного обміну на основі існуючих європейських
моделей;

· вироблення державної політики навчання українських студентів/фахівців
за кордоном з метою акумулювання конкурентоспроможного інтелектуального
потенціалу нації;

· організацію скоординованої довготермінової “рекламної євро-кампанії”,
що, при вмілому використанні законів пропаганди та впливу на масову
аудиторію, мала б на меті призвичаїти суспільство до вигідності та
невідворотності інтеграції.

3. Пошук стратегічного партнера серед європейських держав. Як це не
парадоксально, але головним лобістом України в Європі, особливо у
євроатлантичних структурах, виступають Сполучені Штати Америки. Однак,
беручи до уваги зростаючий політичний та економічний вплив ЄС у світі,
прагнення європейців перебрати на себе лідерство у врішенні проблем
безпеки континенту, розвиток конфлікту інтересів між Європейським Союзом
та США, особливо у випадку успішного проекту з введення “євро”,
американська підтримка досить скоро перестане задовольняти ключові
потреби України в Європі. “Європеїзація” українського лобі на континенті
могла б розпочатися у сферах:

· інтенсифікації політичного співробітництва з країнами Західної Європи,
заснування широкомасштабних діалогів експертів і науковців, які б
сприяли зближенню політичних еліт України та Західної Європи;

· активної участі України в дискусіях щодо нової Стратегічної Концепції
НАТО і ролі НАТО в Європі з акцентуванням уваги на посиленні
європейського крила Альянсу;

· поглиблення діалогу з ЄС та ЗЄС у сферах зовнішньої політики та
політики безпеки, оскільки саме ці інституції визначати муть майбутнє
політики безпеки на континенті;

· поглиблення регіональної співпраці (зокрема між прикордон ними
регіонами) та лідерство в ефективному розв’язанні регіональних
конфліктів;

· реалізації проекту “Європейського стратегічного транспортного літака”.
Цей проект мав би отримати належну державну підтримку і символізувати
здатність України виконувати складні високотехнологічні завдання. До
того ж успіх проекту означав би послаблення залежності європейців від
стратегічної транспортної авіації США. Особливо привабливим новий літак
видаватиметь ся країнам – учасникам Єврокорпусу, що вже має досвід
використання українських “АНів” у стратегічних маневрах.

4. Створення умов для залучення європейських інвестицій. Цей напрямок,
очевидно, вимагатиме найбільших зусиль, оскільки йдеться про кардинальні
зміни умов українського економічного життя. Доки такі умови не створено,
варто було б подумати про міждержавний патронаж інвестицій, про заходи
запобігання зловживанням чиновників, які обслуговують іноземні
інвестиції в Україні.

Водночас, Україна могла б активніше долучатися до стратегічних
європейських проектів, таких як, приміром, “Трансєвропейські мережі”
(розвиток комунікаційних систем континенту). Стратегічним інвестиційним
партнером України могла б стати передусім Федеративна Республіка
Німеччина, що має життєво важливі економічні інтереси у країнах
Центральної та Східної Європи.

Рівень та інтенсивність співробітництва України з державами Західної
Європи є інтегральним показником наявності чи відсутності у керівництва
країни політичної волі продовжувати політику європейсь кої інтеграції,
проводити економічні та політичні реформи, впроваджувати в життя
демократичні норми та принципи.

Важливо також перетворити співпрацю із західноєвропейськими країнами на
дієвий засіб забезпечення одного з найважливіших національних інтересів
держави – виживання у конкурентному міжнародному середовищі та
забезпечення добробуту і безпеки народу.

б) США і Канада

Після розвалу Союзу РСР й утвердження фактично монополярної структури
світу головним геополітичним пріоритетом Заходу стало закріплення
перемоги, консолідація і глобальне поширення західних цінностей,
демократичних принципів й інституцій, ліберально-демо кратичної
ідеології. Характерно, що серед основних геополітичних пріоритетів
євроатлантизму і насамперед США поряд із заходами щодо стабілізації і
поширення традиційних ліберально-демократич них цінностей та інституцій
присутні досить жорсткі й прагматичні настанови на обмеження впливу
суперників і зміцнення стратегічного потенціалу на регіональному і
глобальному рівнях. Першорядне значення приділяється також
стратегічному, політичному й економічно му зміцненню Римленду. Цим
пояснюються і поточна діяльність з метою поширення НАТО на Схід, і плани
щодо залучення до ЄС країн ЦЄ і Балтії, і надзвичайна важливість у
геополітичному плані позиції України, і стурбованість Заходу політичними
й економічни ми орієнтирами Закавказзя та Центральної Азії.

У фундаментальній доповіді “Національні інтереси США” (1995),
підготовленій Гарвардським університетом, компанією “РЕНД Корпорейшн” і
низкою інших аналітичних центрів США, одним з життєво важливих інтересів
США на ХХI століття проголошується недопущення перетворення РФ в
регіонального гегемона Євразії, ворожого США. До зони надзвичайних
інтересів США включені також Україна і країни Балтії. При цьому
підкреслюєть ся виключна важливість відвертання агресії, тиску чи
шантажу Росії щодо цих країн.

В іншому основоположному документі “Стратегія національної безпеки на
нове століття”, підписаному Президентом Клінтоном у травні 1997 р.,
наголошується, що незалежність, суверенітет і територіальна цілісність
12 нових незалежних держав, в тому числі країн Балтії, є особливо
важливими для інтересів США.

Заступник Держсекретаря США Строб Талбот у липні 1997 р. підкреслив, що
Закавказзя і Центральна Азія сьогодні теж стали стратегічно важливим для
США регіоном. Визначальну роль у цьому регіоні відіграє Туреччина як
провідник євроатлантичного впливу на противагу впливу ісламського
фундаменталізму (Іран) і євразійства вздовж стратегічної вісі “Москва –
Тегеран”. Таким чином, є всі підстави говорити про формування
Балто-Чорноморсько -Каспійської смуги інтересів США і євроатлантичної
цивілізації в цілому.

Україна є ключовою ланкою на південно-західному фланзі Римленду і
фактично контролює основні транспортні коридори між двома
цивілізаційними просторами як у широтному, так і в меридіанно му
напрямках. Це надзвичайно важливе геополітичне положення України може
бути ефективно використане (проте досі недостатньо використовується) для
імплементації базових національних інтересів України та її прискореної
інтеграції в європейський економічний і політичний простір і структури
безпеки.

Без будь-якого перебільшення можна стверджувати, що входження, або,
правильніше сказати, повернення України до західної цивілізації помітно
вплине на всю геополітичну структуру світу. Це одностайно визнають
провідні західні аналітики. Пріоритетні орієнтації України на інтеграцію
до ЄС, ЗЄС, політичних структур НАТО тощо повинні супроводжуватися
широкою програмою заходів по всебічному входженню в європейський
соціокультурний простір, відкритістю країни не тільки до економічних
інвестицій, але й до інвестицій культурних та інформаційних.

Політика щодо головних стратегічних партнерів на Заході (як і на Сході)
повинна бути ретельно переглянута. В геополітичному плані США залежать
від України не набагато менше, якщо не більше, ніж Україна від США. До
речі, США це розуміють. Непогано було б, що б це зрозуміла й Україна і
дала зрозуміти США, що вона це розуміє. Інакше неминуче повторення
найьільшої помилки України із стратегічною і тактичною ядерною зброєю.
Помилка полягала не в тому, що Україна віддала ядерну зброю. Це було
єдино можливе і правильне рішення. Помилка була в тому, що вона віддала
її практично задарма. Хоча ті ж американські аналітики твердять, що за
третій у світі ядерний потенціал Україна могла отримати набагато більше.
В тому числі у плані економічної допомоги і здійснення трансформа ційних
перетворень.

Відносини України із США. Не викликає сумніву, що майбутнє України
значною мірою залежатиме від її відносин із Сполученими Штатами. Ті
відносини, що існують нині, мають розглядатися як початкові, навіть
зважаючи на заяви обох сторін про стратегічне партнерство. Причина цього
полягає насамперед у невизначеності відносин, про які йдеться, і в
непередбачуваності поведінки кожної із сторін для іншої. Невизначеність
поведінки США щодо України проявляється насамперед у помітній
непослідовності тактичного американо-українського курсу. Так, позиція
адміністрації Дж.Буша після проголошення незалежності України була
занадто обережною і фактично зводилася до скоординованої з РФ політики
ядерного роззброєння України. Адміністрація Б.Клінтона, почавши з
підтримки України і проголошення стратегічного партнерства, поступово
істотно змінила свій курс і почала відверто використовувати Україну як
розмінну карту у грі з РФ. Саме США спочатку підтримали ідею хартії
Україна – НАТО, а потім зробили багато, щоб вона не була підписана в
такому вигляді, який найбільше відповідав інтересам України. Саме США
відіграли провідну роль в істотному обмеженні зовнішнього фінансування
України, перед тим призвичаївши її як наркомана до голки допомоги.
Надзвичайно потрібні в Україні в умовах гострої валютно-фінансової кризи
зовнішні запозичення були отримані з великим запізненням. Понад те, вони
супроводжувалися цілим рядом нових умов, які були більш жорсткими, ніж
ті, що ставились до Росії.

Подвійний стандарт політики США щодо України і РФ чітко виявився під час
підготовки і підписання Договору про обмеження звичайних озброєнь в
Європі, в питанні україно-іранського співробіт ництва тощо. Доречно
також згадати про помітну зміну ставлення США до України навесні 1996
року після зустрічі в Ґельсінкі президентів Б.Клінтона і Б.Єльцина.

Можна думати, що непослідовність тактичного американо-україн ського
курсу і є прямим наслідком того, що стратегічно США ще не мають повної
визначеності щодо України.

Українсько-американську стратегічну лінію теж виражено не досить чітко.
Г. Удовенко, будучи керівником зовнішньополітичного відомства України,
виступаючи перед слухачами Дипломатичної академії, визначив такі, що вже
стали традиційними, пріоритетні стратегічні напрями зовнішньої політики
України: “…інтеграція в європейські структури; поглиблення
трансатлантичного співробітництва; співробітництво з розвиненими
країнами світу (“сімка”, країни Західної Європи); з РФ та іншими
країнами СНД; співпраця з країнами Центрально-Східної Європи; з країнами
Латинської Америки, Близького та Середнього Сходу, Африки та
Азійсько-Тихоокеансь кого регіону, діяльність у міжнародних
організаціях…”. Таким чином, пріоритетними напрямами було названо
майже всі країни та регіони. На жаль, концентрація зусиль у сфері
зовнішньої політики відразу на всіх напрямах неможлива, й Україна, втім
як і будь-яка інша держава, має обмежені можливості, тим більше нині,
враховуючи всі негаразди. У згаданій вище тезі про пріоритети зовнішньої
політики якось загубилася стратегічна лінія на США, яка соромливо
прихована у фразі про трансатлантичне співробітництво. За такою фразою
можуть критися (поруч із бажанням розвивати співробітниц тво) і деякі
невирішеність у намірах, і невпевненість у можливостях. І ці
невирішеність і невпевненість, а поруч з ними, на жаль, і
непрофесіоналізм, виявляють себе найнаочніше у відомих усім тактичних
прорахунках України щодо США. Створення чіткого уявлення про
українсько-американські відносини потребує усвідомлення змісту поняття
“стратегічне партнерство”.

На сьогодні, крім США, стратегічними партнерами України оголошено
Ізраїль, Німеччину, Польщу. Цікаво, що стратегічний партнер Польща,
створюючи ВВП на два порядки менший, ніж у нашого стратегічного партнера
США, мав у 1996 р. товарообіг з Україною більший за товарообіг із США, а
обсяг інвестицій – усього в 2 рази менший. Зрозуміло, що відносини
стратегічного рівня – це відносини, від результатів яких залежить, чи
досягають партнери відповідних стратегічних цілей. Якщо це так, то можна
говорити про несиметричність стратегічного партнерства України і США.
Для з’ясування причин цього явища розглянемо національні інтереси
України і США.

За переважною більшістю напрямків ці інтереси в європейському регіоні
збігаються або, щонайменше, не суперечать одні одним (на відміну від
ситуації з національними інтересами РФ). Це стосується і питань,
пов’язаних з можливістю формування в регіоні нової геополітичної потуги,
опозиційної євроатлантичній спільноті, і питань, пов’язаних з
розширенням НАТО і загальною структурою системи європейської безпеки, і
потенційних коридорів транспортування каспійської нафти, і геополітичних
орієнтацій України. Саме інтереси, що збігаються, можуть бути основою
українсько-американського стратегічно го партнерства.

Проте існує й принципова відмінність підходів. Україна розглядає США як
основного партнера у своїх зусиллях інтегруватися в європейські
економічні та політичні структури і структури безпеки. Для Сполучених
Штатів Україна – лише один з інструментів у великій геополітичній грі з
РФ.

Серед аналітиків України, і не тільки України, є популярною теза про те,
що зближення України і США відбувається тільки тоді, коли відносини РФ
та США погіршуються, і навпаки. Водночас можна і заперечувати проти цієї
тези.

Проте не викликає сумніву, що головним призначенням України як
інструмента політики США сьогодні насамперед є використання її для
маніпулювання РФ. Так, Г. Кісінджер і Зб. Бжезинський, відзначаючи
важливу роль України для США, розглядають наслідки появи й існування
незалежної України через призму стосунків з РФ. Зб. Бжезинський писав:
“Її (незалежної України) поява є однією з трьох найбільш важливих
геополітичних подій ХХ сторіччя, оскільки вона ознаменувало кінець
імперської Росії”1. Г. Кісінджер визнавав роль України для США “критично
важливою”, бо “…після проголошення реформ Росія продовжує давати силу
підстав для сумнівів у реальній здібності цієї країни та її керівників
відмовити ся від експансіоністських традицій минулого” 2. Уся “сіль”
маніпулювання США РФ полягає в тому, щоб, вигравши “холодну війну” і
підірвавши імперську суть Російської Федерації, не дати останній
втратити свій вплив у Європі й Азії. Адже Європа з ЄС і Азія з КНР – це
два найважливіших геополітичних театри, де Сполучені Штати мають бути
гравцями, відстоюючи своє нинішнє і майбутнє світове домінування.

Таким чином, США – це сьогодні єдина у світі держава, яка реально здатна
здійснювати і здійснює багатосторонній прямий і непрямий (через
міжнародні організації, Європу, Японію, навіть РФ тощо) вплив на
Україну. Цілком логічно стверджувати, що стратегічне партнерство з такою
– єдиною у світі – державою має стати пріоритетом номер один у зовнішній
політиці Української держави. І саме завдяки унікальним можливостям і
ролі США першорядність трансатлантичного пріоритету не тільки не буде
суперечити генеральний лінії України на проведення “сильної”
регіональної політики, а й сприятиме їй.

У геополітичному плані Україна має визначитися як гравець на боці США в
Європі. Проте це ніяк не виключає необхідності підтримки і
всестороннього розвитку рівноправних взаємовигідних відносин з РФ.
Переслідуючи у відносинах з РФ інтереси зміцнення внутрішнього
становища, не треба забувати про зворотній вплив українсько -російських
відносин (і навіть самого факту існування України як незалежної держави)
на процеси в РФ. Як підкреслює відомий німецький політолог Карл Гроббе,
“орієнтована на Захід Україна могла б стати … джерелом поширення
стабільності в інші “проблемні” регіони колишнього СРСР. Це було б
вигідно Росії”.

Україна – справді життєво важливий фактор формування нової геополітичної
потуги на терені колишнього СРСР. РФ розуміє це й активно намагається
перетягти Україну на свій бік. І що найважливіше, постійно переграє США,
які завжди запізнюються. Поки США дискутували питання про заморожування
допомоги Україні і сприяли блокуванню нових міжнародних кредитів, РФ
активно й систематично нарощувала свою присутність в Україні й
намагалася встановити прямий чи опосередкований контроль над усіма
стратегічно важливими підприємствами і сферами виробництва. Причому
навіть тоді, коли це сьогодні для неї економічно збитково. Це стосується
і нафтогазових транспортних магістралей, і стратегічно важливих об’єктів
промислового виробництва, і ключових об’єктів військово-промисло вого
комплексу. Посилюється тиск РФ з метою втягування України в тісне
військово-технічне співробітництво з країнами Ташкентського пакту.
Особливо тривожними є спроби проникнення РФ в інформаційний простір
України. На якомусь етапі ці процеси можуть набути незворотного
характеру. Президент Польщі О.Кваснєвський (Жешув, травень 1998 р.) був
абсолютно правий, коли заявив, що залишилося дуже небагато часу, щоб
допомогти Україні.

1 Зб. Бжезинський. Україна має стати європейською державою: Виступ при
отриманні нагороди Антоновичів у Києві 2 липня 1992 р. // Сучасність,
1992. – № 9. – С. 125.

2 Г.Кіссінджер. Дипломатія. – М.: Ладомир, 1997.

Сьогодні одним з найгостріших питань для РФ є її територіальна
цілісність. За кількістю населення вона значно поступається всім
сусіднім країнам у ключових регіонах, які вона намагається збалансувати.
Стан держави ускладнюється політичною та соціальною нестабільністю,
замішаною на економічній кризі. Державні інституції РФ досить слабкі.
Збройні сили, як відзначив міністр оборони І. Сергєєв, є боєготовими
“місцями” . Інститут оборонних досліджень (“Инобис”) Російської
Федерації відверто рекомендує Раді оборони держави зробити тактичну
ядерну зброю основою оборони РФ. Але застосування ядерної зброї проти
сусідів (бо йдеться про тактичну зброю) є самогубством для країни, в
якій ще до початку війни управління державою значною мірою розладнано.

Таким чином, за таких обставин запорукою територіальної цілісності РФ
може бути не її нинішній потенціал (який є недостатнім), а наявність
системи безпеки від Ванкувера до Владивостока. Незважаючи на безодню, що
розділяє НАТО і РФ, реалії життя штовхають обидві сторони до зближення.
Зб. Бжезинський писав про зростаючий економічний потенціал КНР як про
мотив – передусім для РФ – такого зближення.

“Американський” вектор політики України не може не бути пов’язаний з
політикою щодо НАТО. Сьогодні НАТО ще не перетворила ся на
всеєвропейську систему безпеки. А супротивників – СРСР і Варшавського
договору – вже не існує. Не викликає сумніву, що і програма Партнерства
заради миру і розширення Альянсу на Схід було ініційовано і просунуто
США, бо альтернативою для НАТО було її згортання. США пішли на розвиток
НАТО насамперед заради того, щоб утриматися в Європі в політичному сенсі
за умов, коли зміцнення Європи, що інтегрується, створює для Сполучених
Штатів відштовхуючий ефект. Таким чином, НАТО відіграє сьогодні роль
“якоря” для політичної (в тому числі й військової) присутності США в
Європі. Якщо це так, то зближення України з НАТО рівнозначне її
зближенню із США. Тому є слушними рекомендації фахівців, які наполягають
на тому, що Україна має проводити більш визначену політику щодо НАТО.

За будь-яких обставин стратегічне партнерство України і США, якщо воно є
таким, повинно бути наповнене не деклараціями, а реальними справами.
Україна вже внутрішньо дозріла до реформ на всіх рівнях. Потрібен лише
поштовх. Важко не погодитися з позицією Заходу, що потрібні реформи, а
не розмови про реформи. Але для реформ потрібні гроші. На Заході ці
гроші є і вони можуть бути надані як кредити. Інакше реалізація так
званого “білоруського сценарію” стане цілком імовірною.

Не викликає сумніву, що втрата Білорусі була однією з найбільших
стратегічних помилок Заходу після закінчення “холодної” війни. Білорусь
мала демократичний уряд і шукала допомоги та підтримки Заходу, проте так
і не отримала їх. У результаті Білорусь була фактично втрачена для
Заходу.

У випадку з Україною наслідки будуть значно серйозніші, беручи до уваги
її можливу роль у трансформації РФ в нову імперію.

Потрібна активніша підтримка Заходу, і зокрема США, зусиль України щодо
диверсифікації джерел енергопостачання і забезпечен ня транспортування
хоча б частини потоку каспійської нафти через її територію. Це, до речі,
економічно більш вигідний шлях і альтернативний російському.

Адже для України диверсифікація джерел енергопостачання – це насамперед
свобода політичного вибору, в тому числі й у сфері інтеграції в
європейські економічні структури і структури безпеки.

І Україні, і США потрібно зробити рішучі кроки для забезпечення взаємної
прозорості політики. Особливо у сфері відносин з РФ. Неодноразово
наголошувалося, що американську сторону турбують певні питання
українсько-російського військово-технічного співробітницт ва. Але
Україну не менше турбує завіса туману довкола американо -російських
домовленостей щодо розподілу сфер інтересів в ЦЄ і на терені колишнього
СРСР.

І, нарешті, цілком очевидно, що якщо США – стратегічний партнер України
номер один, то двосторонні відносини України з ними мають розглядатися
як відносини першорядної важливості. Відповідно до вимоги Президента Л.
Кучми про економізацію наших зовнішньополітичних відносин, розвитку
українсько-американського бізнесу має бути приділено адекватну увагу.
Американський бізнес шукає можливості проникнути в Україну і пустити тут
коріння. Проте сучасна вітчизняна атмосфера для іноземного бізнесу аж
ніяк цьому не сприяє. Налагодження взаємовигідних економічних (як утім й
інших) двосторонніх відносин України з США потребує не тільки
активізації й підвищення економічної цілеспрямованості дій українського
посольства у Вашингтоні чи замін тих чи інших посадових осіб. Потрібні
заходи системного характеру, які комплексно поєднують законодавчі,
економічні, господарські, інформаційні, дипломатичні зусилля. Необхідно
розробити концепцію відносин з провідною державою світу і реалізувати
всі її складові за узгодженим планом. Тільки так можна підняти відносини
зі США до рівня плідної довгострокової взаємодії.

Канада на відміну від США є середньою (відповідно до її статусу в
міжнародних відносинах) державою. Та незважаючи на це, а також на її
заокеанське місцезнаходження, налагодження дійових відносин з цією
державою є також важливим для України. Привабливість Канади визначається
не її економічними можливостями, оскільки сфера функціонування
канадського господарського механізму чітко окреслена регіоном Північної
Америки, куди вона інтегрується на основі угод КАФТА і НАФТА. Дві ж
зовнішні заокеанські функції канадської економіки – торгівля та вивіз
капіталу – реалізуються в межах Західної Європи і Південно-Східної Азії,
куди спрямовується більша частина позаконтинентального експорту. При
цьому Центральна Європа посідає маргінальне місце і перебуває поза
сферою безпосередньої зацікавленості Канади. Тому не слід очікувати
масштабного економічного співробітництва Канади з “маргінальною”
Центральною Європою, включаючи Україну. Специфічними сильними сторонами
Канади (з точки зору важливості відносин з нею) є наявність чисельної
української діаспори, активність у міжнародних організаціях і схильність
до програм допомоги країнам Центральної Європи. Прикладом активності
Канади у міжнародних організаціях є її участь в ОБСЄ, НАТО, “великій
сімці”.

При наданні західної допомоги Канада відіграє специфічну роль. На
зустрічах голів “великої сімки”, міністрів фінансів і керівників
центральних банків десяти найбільших фінансових донорів
посткомуністичних країн чи 24 розвинених індустріальних країн Канада
виконує роль посередника, координатора та ініціатора західної допомоги.
Схильність же Канади саме до програм допомоги пояснюють тим, що
політичні й економічні відносини цієї держави з Центральною Європою не є
і не можуть стати в майбутньому тісними та активними. Так, обсяг
торгівлі Канади з Україною становив (за даними 1996 р.) 8 млн доларів,
тоді як розмір допомоги сягнув 56 млн доларів. Треба мати на увазі, що
канадська допомога країнам Центральної Європи, взята відносно її
власного ВВП, перевищує допомогу її партнерів по “великій сімці”.
Програми технічної допомоги Канади Україні пов’язані з такими
пріоритетами: демократичний розвиток, державне управління, розвиток
приватного сектору, сільське господарство, охорона здоров’я та ядерна
безпека (енергетика), екологія. Однією з найважливіших умов надання і
нарощування допомоги є успішне вирішення проблем прав людини. Всі
перелічені напрями відповідають національним інтересам України, тому
мають бути всебічно підтриманими керівництвом держави.

Враховуючи активність і авторитет Канади у міжнародних організаціях,
можна відзначити перспективні сфери співробітництва України з цією
державою. Україна і Канада можуть активно співпрацюва ти в рамках
міжнародних організацій. Передусім це стосується ОБСЄ та врегулювання
міжнародних конфліктів, особливо при проведенні операцій по підтриманню
миру. Україна, прагнучи до глибшої інтеграції із світовою спільнотою,
має частіше звертатися до Канади як посередника. Канадська дипломатія
може виступати з’єднувальною ланкою між Україною і державами “великої
сімки”, сприяти залагодженню українсько-російських суперечностей,
зблизити Україну з країнами НАТО, скласти протекцію Україні в
міжнародних фінансових установах.

Важливою сферою україно-канадського співробітництва має стати
запозичення канадського зовнішньополітичного досвіду, оскільки власний
український досвід у цій сфері не є достатнім. Тому вельми корисним може
бути канадський досвід налагодження відносин з могутнім сусідом. Багато
аналітиків радять Україні будувати відносини з РФ, використовуючи як
зразок канадсько-американські відносини. Досвід Канади свідчить, що
єдиною істотною противагою американсь кому впливу може бути не
орієнтація на якусь окрему державу, а активна участь у міжнародному
житті і насамперед у міжнародних організаціях. Отже, у своїх відносинах
з великою державою середня держава, якою є Україна, повинна покладатися
на принцип інтернаціоналізму і багатосторонності більше, ніж на принцип
“балансу сил”1.

Таким чином, розвиток відносин з Канадою, як і зі США, окрім ефекту
самодостатності, ініціює також ефект закріплення власних позицій щодо
сусідньої РФ. Зрештою, слід зробити акцент і на економічних відносинах
України з Канадою: незважаючи на поки що невеликий обсяг, вони мають
розвиватися, бо саме економічне співробіт ництво, а не смоктання
допомоги, характеризує нормальний стан взаємовідносин між двома
державами. Очевидною є також перспектива зростання ефективності
економічної співпраці двох країн, яка вже започаткована як за участю
Канади загалом, так і окремих її провінцій (Квебек, Саскічеван та ін.).

1 Кононенко С.В. ЦСЄ в системі сучасної зовнішньої політики Канади. –
Дис. … канд. наук. – К., 1996.

в) Євроатлантичні структури

Нині можна визначити 4 основні варіанти політики України щодо
євроатлантичних структур і структур регіональної безпеки.

1. Опора на власні сили.

2. Приєднання до одного з існуючих блоків чи альянсів.

3. Створення регіональних структур безпеки в рамках більш широкої
системи загальноєвропейської безпеки.

4. Нейтральність:

а) підтримання існуючого статусу самопроголошеного нейтраліте ту і
позаблоковості;

б) постійний нейтралітет, гарантований великими державами або Радою
Безпеки ООН;

в) “активний” нейтралітет, “спеціальні відносини” з НАТО й орієнтація на
ЄС і ЗЄС.

Ці варіанти політики в галузі національної безпеки не є строго
альтернативними. Деякі з них можна реалізувати у різних комбінаціях,
вони також можуть переходити один в одного тощо. Мають вони й різну вагу
з точки зору ймовірності їхньої реалізації. Деякі варіанти “заборонені”
з тих чи інших економічних і політичних причин або через прийняті
парламентом законодавчі акти. Наприклад, перший варіант “заборонений”
щонайменше з двох причин. Відомо, що національна безпека великої країни
(з розміром і геополітичним положенням України) може бути забезпечена
або за допомогою могутнього (бажано ядерного) потенціалу стримування,
або за рахунок участі у впливових і сильних воєнних блоках чи альянсах.
Відмова України від ядерного стримування та її приєднання до ДНЯЗ
практично унеможливили реалізацію першого варіанту. Понад те, суто
економічні обмеження виключають можливість розвинути у найближчій
перспективі конвенційний потенціал стримування, достатній для захисту
національних інтересів України власними силами.

Другий варіант сьогодні також заблокований Декларацією незалежності,
відповідно до якої Україна має стати “без’ядерною і постійно нейтральною
державою, яка не бере участь у воєнних блоках”. Треба зазначити, що ці
положення Декларації можуть бути змінені, оскільки більшість правлячої
еліти України вже зрозуміла небезпеку одночасного проголошення і
без’ядерності, і позаблоко вості. За будь-яких обставин цей варіант
залишається умовно забороненим для України на найближче майбутнє. Вступ
до НАТО і ЗЄС щонайменше в часткових формах стане реально можливим у
більш віддаленому майбутньому.

Ідея створення регіональних структур безпеки у ЦЄ не нова і дискутується
з часів розпуску Варшавського Договору. Пропозиції 1991-1992 рр.
Президента Польщі Л. Валенси щодо організації “НАТО-Біс” і Президента
України Л. Кравчука щодо створення “зони стабільності і безпеки” в
Європі разом з численними пропозиціями щодо формування
“Балто-Чорноморського поясу безпеки” були природною відповіддю
політичних лідерів різних країн на відчуття існуючого вакууму безпеки в
регіоні.

Важливо, що ці ініціативи не були спрямовані проти якоїсь однієї країни
і не мали наміру підмінити існуючі структури, такі як ОБСЄ, НАТО чи ЗЄС.
Потенційно регіональні структури безпеки можуть стати підсистемами
загальноєвропейської системи безпеки і зробити свій внесок у “розподіл
праці” між ОБСЄ, НАТО і ЗЄС у рамках популярної в Європі концепції
“взаємосполучених інституцій”. На жаль, плани розширення НАТО на Схід
значною мірою підірвали цілком слушну ідею регіональних структур
безпеки. Та все ж зміни загального політичного клімату в Європі можуть
призвести до реанімації цієї ідеї в нових геополітичних умовах.
Таллінська зустріч президентів країн Балтії, Польщі та України – перший,
проте дуже важливий крок на цьому шляху. Більше того, забезпечивши собі
вступ до НАТО, країни Вишеградської групи і насамперед Польща, очевидно,
поновлять свій інтерес до створення нових регіональних структур безпеки
і цю дуже важливу для України і держав Балтії ідею буде врешті-решт
реалізовано.

Четвертий вибір – нейтралітет – може бути реалізований щонайменше у
трьох різних варіантах. Найбільш “слабкий” з них – підтримання існуючого
статусу одностороннього самопроголошеного нейтралітету і позаблоковості.
За умов розширення НАТО і визнання de-facto Заходом (незалежно від
“політичних ігор” в Ґельсинкі) пострадянського простору як сфери
“особливих інтересів” та “особливої відповідальності” РФ Україна може
стати дуже вразливою щодо політичного, економічного і воєнного тиску з
боку РФ і може бути примушена до поступової політичної і воєнної
інтеграції з цією країною.

Значно прийнятнішим з точки зору інтересів України є другий варіант –
постійний нейтралітет, гарантований великими державами чи Радою Безпеки
ООН. Подібний статус мала Австрія після 1955 р. Зазначимо, що Україна
вже отримала запевнення в галузі безпеки на самміті ОБСЄ в Будапешті.
Подальше розширення цих зобов’язань може розглядатися як важливий
наступний крок з метою забезпечен ня стабільності і безпеки в ЦЄ.
Водночас існує проблема, пов’язана з тим, що РФ, ймовірно, блокуватиме
будь-які спроби України отримати такий статус, оскільки це йде “надто
далеко” навіть для програми “фінляндізації”. Разом з тим, така поведінка
РФ може лише підштовхнути Україну (як вже було з іншими країнами) до
тісніших відносин з євроатлантичними військово-політичними структурами.

Найраціональнішою і, можливо, “найкращою з можливих” стратегічною
відповіддю України може бути так званий “активний нейтралітет”,
“спеціальні відносини” з НАТО і курс на політичне членство в цій
організації паралельно з орієнтацією на ЄС і ЗЄС. Під “активним
нейтралітетом” слід розуміти статус, подібний до статусу Швеції в її
відносинах з європейськими структурами безпеки. Завдяки цьому формально
нейтральна Україна поступово і планомірно підвищить рівень своєї
кооперації з НАТО в рамках РЄАП, ПЗМ і відносин “особливого
партнерства”. Підписання Хартії між Україною і НАТО стало важливим
етапом на цьому шляху. Питання про вступ України до НАТО як
повноправного члена за умов “особливого партнерства”, політичних
запевнень з боку країн НАТО і курсу на інтеграцію до ЄС і ЗЄС втратить
свою гостроту і може залишитися відкритим ще 5-10 років залежно від
успіху економічних реформ в Україні, загального розвитку геополітичної
ситуації в Європі і РФ. Разом з тим такий курс об’єктивно послабить
можливість РФ щодо втягування України в зону свого домінування і
виступатиме запобіжником нової політичної гри щодо розподілу ЦЄ на зони
впливу.

За цих обставин Україна може ще певний час залишатися позаблоковою
державою, що, як справедливо наголосив Л.Кучма в Мадриді, сьогодні
вигідно багатьом нашим сусідам і на Заході, і на Сході. Роль України при
цьому можна називати по різному: “ключовою ланкою системи європейської
безпеки” (Х.Солана), “мостом між Сходом і Заходом” (Л.Кучма),
“перехрестям з двостороннім рухом” (В.Горбулін). По-перше, очевидним є
те, що Україна, через її геополітичне положення, внутрішню політичну й
економічну ситуацію, не має іншої альтернативи. А по-друге, головний
національний інтерес України – політичне виживання і курс на інтеграцію
до європейського цивілізаційного простору – відповідає цьому статусу і
цій ролі. І це добре розуміють на Заході. Територіальна цілісність і
незалежність України (в тому числі незалежність воєнна) вже сьогодні
стали одним з центральних компонентів перспективного бачення майбутнього
Європи й Атлантичного співтовариства в цілому. Геополітичні орієнтації
України матимуть значний вплив на будь-які спроби побудови нової
архітектури безпеки в регіоні. А ці орієнтації багато в чому
залежатимуть не тільки від слів і запевнень Заходу, а й від його
реальних дій з метою підтримки України при проведенні як внутрішніх
трансформацій, так й інтеграції до європейських і євроатлантичних
структур.

Принципово важливе значення мають відносини України з НАТО, зокрема у
сфері миротворчої діяльності, яка здійснюється під політичним
керівництвом ООН. Оперативно керовані НАТО Стабілізаційні сили SFOR у
Боснії і Герцеговині, у складі яких бере участь український військовий
контингент, відкривають Україні додаткові можливості для її активнішого
залучення до цієї “привілейованої” сфери миротворчості.

Розвиток відносин з НАТО може мати також опосередковані ефекти. Завдяки
участі в РЄАПі, програмі ПЗМ посилюються зв’язки України з іншими
країнами-партнерами. Безпосередні відносини Україна – НАТО можуть мати
позитивний, з точки зору національних інтересів України, “балансуючий”,
а при необхідності – і “стримуючий” ефект на відносини з РФ.

Ставлення Заходу до України в контексті розширення НАТО потребує
детальнішого розгляду і є одним з найтонших питань, що стоятимуть перед
політиками, аналітиками та іншими представника ми державних і наукових
кіл як Заходу, так і Сходу. Варіант входження України найближчим часом
до Північноатлантичного Альянсу практично виключений. Тому Україні й
Заходу потрібно розробити стратегічний курс, спрямований на укріплення
незалежності України і забезпечення її розвитку за західною моделлю.
Лідери України побоюються, що розширення НАТО на Схід може залишити її у
“сірій зоні”, де вона, як і раніше, відчуватиме тиск РФ, не маючи
захисту від її можливих неоімперських амбіцій.

В НАТО неодноразово робили заяви, що розширення воєнно-політичного союзу
посилить європейську безпеку в цілому і не створить нових демаркаційних
ліній. Справедливість цих тверджень найбільшою мірою залежатиме від
того, чи знайдеться Україні відповідне місце в загальній стратегії
Заходу. Питання України у зв’язку з розширенням НАТО неминуче
відображається й у внутрішній політиці РФ, Сполучених Штатів та
європейських країн; це питання стане важливим чинником у діяльності
НАТО, у відносинах Заходу і РФ.

Ставлення Заходу до України залишається неоднозначним. Європейці досі не
впевнені, чи є Україна “справжньою державою”, і не схильні інвестувати
значні кошти в справу стабілізації України, особливо в зв’язку із
зростанням кількості економічних проблем у їхніх власних країнах. Декого
турбує те, що надто велика зацікавленість Заходу до України може
викликати протидію РФ й ускладнити відносини з Москвою, і так вже дуже
складні через розширення НАТО.

На восьмому році існування незалежної України на Заході не існує єдиного
розуміння її місця і ролі в європейській системі безпеки після
закінчення “холодної війни”. Україна не є членом Західноєвропейсь кого
Союзу або Європейського Союзу, і, як вважають західні аналітики 1,
навряд чи приєднається до них у найближчому майбутньому, якщо взагалі
колись приєднається. Водночас Київ продовжує перебувати у значній
економічній залежності від РФ і відчуває її зростаючий тиск, для якого
вона має всі важелі – від політичних до економічних, що призводить до
обмеження вибору рішень Україною, в тому числі й у сфері безпеки.
Остання, таким чином, продовжує перебувати у стратегічному безвиході, її
роздирають потяг до зміцнення зв’язків із Заходом і настирливі спроби РФ
занурити Україну в сферу своїх інтересів.

Офіційно Україна продовжує проводити політику нейтралітету. Українські
державні діячі не мають принципових заперечень проти розширення НАТО.
Вони підтримали вступ до НАТО Польщі, Чехії та Угорщини, наголошуючи на
тому, що жодна держава не має права накладати вето на участь іншої у
будь-якому воєнно-політичному союзі. Водночас вони виступили за
поступове, еволюційне розширення і закликали НАТО брати до уваги
інтереси безпеки й інших країн, що не входять до блоку, зокрема України.

На думку українських офіційних осіб, уповільнений графік розширення
дасть Україні час на стабілізацію і зменшить шанси перетворення її на
буфер між РФ і розширеним НАТО. Крім того, це дасть змогу сформуватися
новій європейській системі безпеки і сприятиме перетворенню НАТО з
організації, що орієнтується на колективну оборону, на структуру
забезпечення колективної безпеки.

Стратегія України залишається спрямованою на те, щоб виграти час і
зберегти можливість вибору (на користь західних пріоритетів). Україна не
готова подавати заяву про вступ до НАТО. Українські офіційні особи
розуміють, що такий крок неодмінно розцінювати меться РФ як провокація і
призведе до посилення як політичного, так і економічного тиску на
Україну.

Вимушена тимчасова стриманість України у вирішенні питання вступу до
НАТО викликає необхідність розробки надійної стратегії відносин між
Заходом і Україною заради підтримки незалежності й безпеки останньої. У
ній мають бути враховані чотири імперативи політичного і стратегічного
характеру.

1 Стівен Ларабі. Складна еквілібристика України // Survival, спеціальний
випуск. – 1996 р., осінь.

По-перше, Захід повинен підтримувати Україну і перешкоджати формуванню
“корейського синдрому”, який може виникнути, якщо політика розширення
НАТО призведе до розколу українського суспільства на прибічників і
противників вступу до НАТО. (Опитування громадської думки (див. Додаток)
переконливо свідчать про зростаючу прихильність більшості населення всіх
регіонів України до вступу до НАТО).

Другим імперативом (нерозривно пов’язаним з першим) є необхідність
прогнозування можливого впливу розширення Альянсу на регіональну безпеку
в Центральній Європі і, зокрема, в країнах, які не потрапили до першої
хвилі розширення (висловлюється думка, що другої хвилі у найближчі
десять років може і не бути, тобто це той час, який потрібен буде
Заходу, щоб “переварити” нових членів Альянсу).

Наступний, третій імператив, полягає в необхідності полегшення країнам
Центральної Європи вступу в Європейський Союз шляхом вирішення питань,
пов’язаних з їхньою безпекою. Не викликає сумнівів, що випадки
розбіжностей політичних позицій під час обговорення проблем розширення
складу учасників ЄС пов’язані з розподілом фінансових зобов’язань серед
членів союзу і з процесом політичних і економічних реформ у
державах-кандидатах. При цьому офіційні представники ЄС визнають, що
вступ центральноєвропейсь ких країн до цієї організації без з’ясування
можливих наслідків у галузі безпеки й оборони не уявляється можливим.

Четвертий імператив є актуальнішим для країн – членів НАТО. Будь-яка
стратегія щодо України повинна відповідати не тільки внутрішнім
політичним потребам НАТО, але й принципу консенсусу, який Альянс визнає
провідним. У ширшому контексті вирішення українського питання
розглядатиметься як основне випробування на міцність багаторазово
проголошених запевнень Північноатлантично го Альянсу про те, що його
розширення зміцнить не тільки безпеку нових учасників, але й
стабільність в усій Європі.

Тобто українське питання повинно враховувати і проблему взаємовідносин
РФ і Заходу. Саме воно є складним і делікатним моментом як у
переговорному процесі РФ і НАТО, так і в діалозі РФ – США. І якщо
розширення НАТО відбуватиметься необережно, то це може ускладнити
проблеми безпеки України і викликати протидію з боку РФ, не виключаючи
намагання останньої прискорити інтеграційні процеси в СНД з усіма
негативними наслідками такого розвитку подій.

Для того, щоб відповідати викладеним вище імперативам, які часто
суперечать один одному, стратегія НАТО щодо України повинна бути
заснована на кількох принципах, що взаємно доповнюють один одного, і
враховувати інтереси всіх зацікавлених сторін. За умови належного рівня
координації подальшої діяльності кумулятивний ефект усіх складових
стратегії буде перевищувати арифметичну суму результатів окремо взятих
компонентів. Ключовими складовими майбутньої стратегії повинні стати
такі фактори.

Підтримка політичних і економічних реформ. Чи не основною запорукою
незалежності й безпеки України в майбутньому є процес реформ. Їх успіх,
причому як політичних, так і економічних, є первинною умовою
незалежності України, її інтеграції в західний світ і підтримки її
зовнішньополітичних намагань з боку держав Заходу. Чим швидше Україна
просуватиметься шляхом внутрішніх політичних і економічних реформ, тим
імовірнішою може бути допомога Заходу. У випадку успіху внутрішніх
реформ Україні буде легше інтегруватися в європейські структури; понад
те, успішні реформи зміцнять її незалежність і віддалять від радянського
минулого. І навпаки, гальмування процесу реформ досі є небезпечною
перешкодою на шляху до успішної інтеграції Української держави з
європейським світом.

Оборонне співробітництво з НАТО. Співробітництво в галузі оборони й
безпеки також має стати важливим компонентом будь-якої стратегії,
покликаної зміцнити незалежність України. Природно, що регіональна
безпека країн Центральної Європи повинна починатися саме зі Сходу, тобто
з країн, які географічно розташовані на східних кордонах Європи і в яких
все ще тривають процеси створення і розбудови власних систем
національної безпеки й оборони. Нині збройний напад будь-якої країни
регіону на свого сусіда є малоймовірним, але повністю виключати таку
можливість не слід.

На цьому тлі НАТО слід сприяти Українській державі в нарощуванні вже
існуючих між ними домовленостей про військове співробіт ництво й спільне
забезпечення регіональної безпеки. За умов, коли у політичній еліті
країни не завжди збігаються думки про доцільність вступу до Альянсу,
розширене воєнне співробітництво між Україною і НАТО заслуговує
підтримки як крок на шляху до ефективнішої системи регіональної безпеки
й організації оборони. Спільні дії в галузі воєнного співробітництва,
по-перше, сприятимуть оборонному будівництву Української держави, а
по-друге, створять умови для подальшого просування України до західної
моделі розвитку, незалежно від того, вступить вона з часом до Альянсу чи
ні. Зрештою, з політичної точки зору для України важливо
продемонструвати, що вона є активним членом будівництва європейської
архітектури безпеки, а не спостерігачем подій, що відбуваються в Європі.

Співробітництво України з державами Центральної Європи. Щоб утвердитись
як європейська держава з відповідною орієнтацією, Україна повинна
зміцнити зв’язки з державами Центральної Європи й такими регіональними
організаціями, як Вишеградська група і Центральноєвропейська ініціатива
(ЦЄІ)1. Проте цей процес відбувається досить повільно. Більшість
офіційних діячів країн Центральної Європи далеко не завжди розглядають
Україну як “центральноєвропейську” державу ні з культурної, ні з
політичної точок зору. До того ж українська економіка менш розвинена,
ніж у країнах Центральної Європи. Таким чином, хоча Центральна Європа
повністю підтримує незалежність України, але не дуже поспішає приймати
її пропозиції, особливо щодо регіонального співробітництва.

З невеликим ентузіазмом були зустрінуті в Центральній Європі і спроби
України налагодити тісніші структурні зв’язки з Вишеградсь кою групою –
в основному через повільний розвиток в нашій державі економічних реформ.
Значна частина державних діячів центрально європейських країн
побоюється, що членство України може зруйнувати згуртованість групи та
привнести небажані ускладнення у відносинах з РФ, тому вони прохолодно
реагують на українські пропозиції щодо зближення на організаційному
рівні. Проте ця ситуація поступово змінюється.

По мірі розширення НАТО і ЄС і включення до них нових членів – країн
Центральної та Східної Європи – центральноєвропейським зв’язкам слід
приділяти ще більшу увагу. Для України тісніші відносини з Центральною
Європою могли б посилити її європейську орієнтацію і допомогти зменшити
свою залежність від РФ та СНД. Сьогодні не викликає сумніву, що шлях до
Європи проходить для України насамперед через Варшаву, Прагу і Будапешт.

Вступ України до ЄС. Розширення складу учасників Європейсь кого Союзу
повинно стати найважливішою складовою української західної стратегії.
Вступ України до ЄС як повного або, для початку, асоційованого члена,
безперечно, був би ідеальним варіантом для неї. Однак на нинішньому
етапі Україна поки що не відповідає вимогам ЄС до його членів і
співпрацює з ЄС на партнерських засадах- перший рівень співпраці, за
яким мають бути послідовно реалізовані такі етапи поступового включення
в ЄС як встановлення режиму найбільшого сприяння, створення зони вільної
торгівлі, митний союз, асоційоване членство, повноправне членство.

1 Stephen Larrabee. East European security After the Cold War // Santa
Monica, CA: RAND, MR-254-USDP, 1993. – Р. 105-108.

У червні 1994 року Європейський Союз підписав з Україною угоду про
партнерство і співробітництво – з першою серед держав СНД. Ця угода
гарантує Україні режим найбільшого сприяння і розгляд питання про
створення в 1998 році зони вільної торгівлі, якщо вона продемонструє
достатній прогрес у формуванні стабільної ринкової економіки (чого, на
жаль, ще не відбулося). Проте на відміну від угод про асоційоване
членство, підписаних з країнами Центральної Європи й Балтії, у цьому
документі не йдеться про можливе членство України в ЄС. Приєднання
України до ЄС як асоційованого члена могло б докорінно змінити цю
ситуацію і є сьогодні одним з пріоритетних завдань зовнішньої політики
держави.

Важливим досягненням України на шляху просування в європейські структури
стало її включення у листопаді 1995 року до складу Ради Європи (другою в
СНД після Молдови). Своїм рішенням Рада недвозначно визнала прогрес,
якого досягла Україна після здобуття незалежності в 1991 році в
будівництві плюралістичного, демократичного суспільства і дотриманні
прав людини. Той факт, що Україна стала членом Ради раніше, ніж РФ,
заява якої тоді ще розглядала ся і була задоволена лише в січні 1996
року, викликав роздратування Москви.

Що стосується України та Західноєвропейського союзу, то відносини між
ними зводяться до регулярних обмінів візитами й інформацією. У
Кіршбергській декларації від 9 травня 1994 року Рада міністрів ЗЄС
погодилася надати статус “асоційованих партнерів” тим країнам, які
уклали або повинні були укласти найближчим часом угоди про асоційоване
членство в ЄС. До їх числа входили шість східноєвропейських країн плюс
держави Балтії, але не Україна. Така позиція ЄС та ЗЄС, як підкреслив
президент Л. Кучма у Відні в жовтні 1998 року, може призвести до
виникнення нових ліній розподілу в Європі, в тому числі й по
укрансько-польському кордону.

Стратегія “відчинених дверей”. Наступним ключовим аспектом західної
стратегії щодо України має стати надання шансу з часом увійти до складу
учасників Північноатлантичного договору (якщо на державному рівні буде
прийнято відповідне рішення). Деякі західні аналітики, зокрема Зб.
Бжезинський, вважають, що вже у 2010 році і навіть раніше Україна може
відповідати стандартам НАТО.

Слід визнати, що відсутність можливості увійти до НАТО може завдати
чималої політичної шкоди Україні й підірвати процеси реформ, що тут
відбуваються. Таким чином, Північноатлантичному Альянсу, приймаючи
наступного року нових членів (Польщу, Угорщину, Чехію), мало б сенс
відкрито обговорити можливих кандидатів “другої хвилі”, до складу яких
повинні потрапити країни як Центральної Європи, так і колишнього СРСР,
які висловлюють бажання стати повноправними членами Альянсу.

Країнам – членам НАТО, на думку авторів, варто було б щонайменше
проаналізувати труднощі й перешкоди на шляху цих країн (у том числі й
України) до можливого у майбутньому членства в Альянсі. Це
обгрунтовується тим, що поодинці згадані країни можуть не впоратися з
вирішенням певних проблем, що постають перед ними на цьому шляху. Саме
тому держави НАТО могли б ужити важливих превентивних заходів щодо
вирішення цих проблем і розробки конкретних стратегічних курсів для
кожної країни – потенційного члена Альянсу.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020