РЕФЕРАТ
на тему:
НАЦІОНАЛІЗМ – ЯК ІДЕОЛОГІЯ
Якщо ідеологія – це загальний спосіб мислення, що має основоположне
значення для політики, тоді націоналізм є ідеологією, більше того,
найпотужнішою ідеологією світу. Як спосіб мислення націоналізм у
витлумаченні історичного розвитку та в аналізі сучасної політики
зосереджує увагу на ролі нації, а також зазвичай наголошує на тому, що
визначальним критерієм класифікації людських істот є «національний
характер». Як безумовну даність націоналізм висуває тезу про те, що
кожна людина може мати лише одну національність й одне громадянство, що
є вихідним пунктом її самоідентифікації та лояльності. Це означає, що
люди мають сприймати себе насамперед як складову народу, а не якогось
вужчого, закритого чи нетривкого угруповання, а також бути готовими
пожертвувати будь-чим задля захисту і задоволення інтересів народу
незалежно від того, чого це буде коштувати з огляду на інші інтереси.
Націоналізм органічно випливає з вимоги кожної нації бути
організованою в суверенну державу. Більшість дослідників беззаперечно
пов’язують його з такою вимогою. Геллнер пише: «Націоналізм – це
передовсім політичний принцип, за яким політична одиниця має збігатися з
національною одиницею… Національне почуття – це почуття гніву від
порушення цього принципу або ж почуття задоволення від його додержання.
Націоналістичний рух приводиться в дію саме такими почуттями» (р. 1). Це
означає (як визнає сам Геллнер), що кожен націоналістичний рух має бути
сепаратистським, якщо народ, котрий його породив, перебуває в межах
кордонів якоїсь більшої країни, і мусить прагнути прискіпливішого
перегляду кордонів у тому разі, якщо представники одного народу
компактно проживають на території двох або більше держав.
Попри вагомість авторитету науковців, які стверджують протилежне, наша
позиція полягає в тому, що сприймати за визначальну ознаку
націоналістичного руху вимогу суверенної державності означає помилково
сприймати результат за причину. Сутність націоналістичного руху полягає
в тому, що він претендує на представлення всіх членів національної
спільноти вже тому, що вони мають спільні матеріальні і культурні
інтереси. Він закликає своїх прибічників підкорити спільні інтереси
(пов’язані з класом, релігією, партією тощо) тим інтересам, які вони
поділяють з усіма іншими членами національних спільнот. Прикладом можуть
бути ірландські націоналісти ХІХ століття, які опинилися поза політичним
розмежуванням усього Об’єднаного Королівства на лібералів і
консерваторів та відстоювали лише окремі ірландські інтереси щодо
земельної реформи, перегляду кримінального законодавства, а зрештою
запровадження автономного управління в Ірландії. З 1945 року
націоналістичні партії Квебека, Фландрії, Шотландії та Уельсу закликали
всіх представників національних спільнот вийти з лав загальнодержавних
партій і разом з іншими представниками своєї національної спільноти
шукати шляхів реалізації своїх спільних інтересів в ім’я національного
згуртування.
Хоч і не всі, але більшість націоналістичних рухів такого роду мають у
своїх програмах вимогу державної незалежності; але було б цілковито
хибним відкидати bona fides (щиросердість) націоналістичного руху. Понад
те, вкрай важко визначити ту межу, за якою прагнення до державної
незалежності стає, з погляду лідерів націоналістичних рухів, засобом
тиску при торгуванні, в ході якого можна домогтися й інших поступок
включно з розширенням політичної автономії мало не до меж державності.
Зрештою, офіційні програми націоналістичних рухів можуть і не містити
вимоги про державну незалежність, якщо їх лідери дійшли висновку, що
найкращий шлях до цієї найвищої мети – це розширення політичної
автономії в середньостроковій перспективі. Так, хоч офіційно ірландські
націоналісти домагалися автономії (самоврядування), їхній лідер Чарльз
Стюарт Парнелл у своїй промові 1885 року заявив: «Жодна людина не має
права встановлювати межі для нації; жодна людина не має права сказати
своїй країні: «Ти станеш такою і на цьому маєш зупинитися». Тут немає
про що сперечатися: навіть лідер націоналістів, який прагнув бути
відвертим, не спромігся сказати, що є метою, а що – стратегією її
досягнення.
Ставлячи в центр уваги нашого аналізу націоналізму твердження про
найвище значення нації, ми можемо залишати вимоги щодо надання в
перспективі політичної автономії та незалежності як засіб досягнення
націоналістичної мети щодо втілення в життя спільних культурних та
матеріальних інтересів людей однієї національності. Незалежна держава
зазвичай сприймається як засіб, який максимально посилює позиції
представників національної спільноти, проте з економічної точки зору
незалежність може коштувати надто дорого. Націоналістичний рух, який
ставить перед собою завдання домогтися високого рівня політичної
автономії (включно з контролем за системою освіти та культурною сферою)
в поєднанні з економічними поступками з боку решти країни одному з її
регіонів, через це не перестає бути націоналістичним рухом.
Думка про те, що націоналістичний рух зобов’язаний вимагати
державної незалежності, нав’язується реальному життю науковцем, який
сприймає своє твердження за аксіому: «Єдиною гарантією політичного
виживання за сучасних умов є захист від втручання зовнішніх ворогів у
справи окремої політичної організації, або Держави» (Smith, р. 217).
Такий вислів пояснюється дуже слабкою надією на спроможність держави
змінити свої форми таким чином, щоб задовольнити прагнення
націоналістів. Найдраматичнішою ілюстрацією цього є перебудова Бельгії
впродовж останніх 25 років з централізованої держави французького зразка
на щось схоже на утворення з двох національних напівдержав. Угамування
сепаратистських настроїв у Квебеку в той же період є менш показовим,
оскільки Канада від початку була федеративною державою.
Націоналізм як доктрина для універсального застосування вимагає від
кожного цілковитої відданості власному народу. Тому право бути
представником свого народу проголошується основоположним благом для
кожної людської істоти. Націоналізм може набирати й вужчих (часткових)
форм. У такому разі національне почуття означає наголос на політиці
задоволення національних інтересів за рахунок інтересів інших країн і
без урахування інших цінностей, як, наприклад, потреби в уникненні
кровопролиття, поваги до міжнародного права або участі в міжнародному
співробітництві шляхом укладення двосторонніх та багатосторонніх угод.
Такі форми часткового націоналізму мають такий же стосунок до його
загальної форми, як егоїзм до індивідуалізму. Егоїзм – це прагнення до
задоволення власних інтересів без зважання на інтереси інших, а
індивідуалізм – це доктрина, згідно з якою переслідувати власні інтереси
дозволяється на тих же умовах, на яких інші можуть переслідувати свої. У
вигляді добре розробленої ідеології цей підхід стає імперіалізмом; він
використовується для узаконення захоплення державою якоїсь території, не
заселеної представниками її народу, або з метою заселення території
ними, або ж із метою отримання від володіння нею певного зиску (зазвичай
військового чи економічного).
Як ідеологія націоналізм дає конкретну відповідь на питання
про те, що може бути основою для об’єднання людей. Таким чином, він
неодмінно протистоїть ідеологіям, котрі дають іншу відповідь. Яскравий
приклад – класичний марксизм із його гаслом «Робітники не мають країни».
(Марксова теорія історії, як здається, стала інтелектуальним боржником
націоналізму, взявши ідею Гегеля про колектив як рушійну силу історії,
але перенісши поняття колективності з націй на класи.) Націоналізм також
іде врозріз із тим, що ми могли б назвати «персоналізмом», – позицією,
лаконічно викладеною у вислові Е. М. Фостера: якби йому довелося обирати
між тим, чи зрадити свою країну, чи зрадити своїх друзів, він сподівався
на те, що в нього вистачило б сміливості зрадити свою країну. Така
позиція – утвердження моральної первинності особистих стосунків –
нещодавно отримала подальший розвиток у творах низки американських
письменниць-феміністок (див., напр., Noddings). Протилежним персоналізму
з його захопленням людськими стосунками і відторгненням усіх зовнішніх
обов’язків є «космополітизм». Він проголошує, що всіх людей об’єднують у
принципі одні й ті само інтереси (див., напр., Beitz). Зрозуміло, що як
персоналізм, так і космополітизм однаковою мірою заперечують
націоналізм.
Водночас на практиці націоналізм здатний сполучатися з
ідеологіями лібералізму, соціалізму та комунізму незважаючи на
притаманний їм космополітизм, якщо він проголошується абстрактно.
Повсюдно у світі націоналізм посідає перше місце, а інша ідеологія йому
підпорядковується, визначаючи зміст національного ідеалу. Гасло Сталіна
«Соціалізм (тобто комунізм) в одній країні» стосується й усіх інших
ідеологій, приписуючи їм форми соціальної організації, які закладаються
просто в національну матрицю. Більшість інтелектуалів відчувають певний
дискомфорт від такої постановки питання.
Переважну більшість літератури з питань націоналізму
становлять спроби вибудувати категорії, згідно з якими народність або
національність пов’язується з різними історичними спільнотами. Лінія
розмежування проходить між «об’єктивними» концепціями національності,
згідно з якими національність – це природна властивість людей, заснована
на рідній мові, етнічному походженні тощо (див. Ergang), та
«суб’єктивним» поглядом, згідно з яким національність є психологічним
феноменом (див. Mill, р. 16). З цього погляду, «національність»… – це
швидше спільне відчуття та виражене прагнення, а не сукупність ознак, що
піддаються строгому визначенню» («Encyclopaedia Britannica»).
Різноманітні версії першої концепції складаються на основі історичного
міфу і псевдобіології (див. також Расизм). Речники другої концепції
більш здатні усвідомлювати сучасну умовність та мінливість національної
ідентичності. (Мабуть, таки є частка правди у жартівливому вислові «Мова
– це діалект, який має армію і флот».) Неоднозначність природи
національності, без сумніву, додала їй популярності; водночас сумнівною
видається цінність спроб дати якесь єдине пояснення цієї її
популярності.
PAGE
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
