Курсова робота
на тему:
“Політичні партії, організації.
Їх типологія та функції”1.СУТНІСТЬ ТИПОЛОГІЯ ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ
ПАРТІЙ.
Термін “партія” (від лат. рагtіо – ділю, розділяю) у перекладі з латини
означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія – це
організована частина суспільства, члени якої об’єднуються з метою
вибороти владу в державі та утримати її. У Законі України “Про
об’єднання громадян” політична партія визначається як “об’єднання
громадян – прихильників певної загально-національної програми
суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні
державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального
самоврядування і представництво в їх складі”.
У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники
патриціанської знаті) та партією популярів (представники переважно
сільських плебеїв).
У середні віки існуючі політичні угрупування – “партії” – виступали
тимчасовими об’єднаннями. Їх виникнення було наслідком боротьби між
різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською
імперією і папством у XII – XV ст. ст. вилилася у боротьбу між партією
гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств,
прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів
(захищали інтереси феодалів, виступали на підтримку сильної
імператорської влади).
Прототипи сучасних політичних партій з’явились у період ранніх
буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої
Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США
після проголошення незалежності наприкінці XVIII – на початку XIX ст.
виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії
консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та
вищого духівництва англіканської церкви) заснована 1867 р., а ліберальна
(репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової
буржуазії) сформувалася в середині XIX ст.
Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в
середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до
утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.
У сучасному світі налічується понад вісімсот партій, які об’єднують
близько сотні мільйонів членів.
Перші наукові уявлення про партії пов’язані з такими мислителями та
політичними діячами, як Монтеск’є, Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон,
Токвіль, Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли
мислителі початку XX сторіччя М. Вебер, Г. Моска, Парето, Міхельс, Дж.
Брайс та ін.
Послідовники теорії Руссо про всезагальнс благо розглядали партії як
зло, як засіб роз’єднання суспільства, як вияв домінування
вузькогрупових інтересів над інтересами народу. Приблизно так само
оцінювали роль партій й “батьки-засновники” Конституції США Дж.
Вашингтон, О. Гамільтон та ін. Але навіть вони, а тим більше їх
наступники, не могли не зважати на те, що люди мають відмінні політичні
уподобання, у т.ч. й щодо таких засадничих понять як свобода, рівність,
справедливість.
Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:
• наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація
яких вимагає утворення партій;
• різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних
політичних питань;
• незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність
нагальної потреби діяти, щоб змінити його;
• наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли
партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.
Виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена
об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром
кристалізації політичних інтересів. Засобом контролю діяльності уряду,
розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської
думки.
Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного
руху або громадського об’єднання певної групи людей, перетворюючись на
організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної
діяльності.
Уявлення про ту чи іншу партію дають:
1) мета партії – завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;
2) характер організації партії;
3) зміст ідеології партії;
4) діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку
населення.
За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії:
аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Проте ці
стадії пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів.
Більшість політичних партій формувалися як масові.
На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кланами,
згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени
найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов’язаний з
ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням
плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої
організації та ідейно-політичної побудови. З клубних структур виникло
чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі
виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів,
більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства.
Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство
реєстрації виборів в Англії.
На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі
головні характерні етапи:
1) Зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та
політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у
суспільстві.
2) Боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних
дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію;
поразка або перемога усіх громадських сил, які стоять за нею і
підтримують її.
3) Конструювання нового державного і законодавчого механізму: проведення
кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії;
визначення своєї ролі в державному механізмі.
4) Формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових
джерел її існування;
5) Систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з
одночасним розвитком її організаційної структури, форм і методів роботи
з метою запобігання загостренню протиріч.
Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій
можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний
апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні
політичного впливу партії відіграє “партійний електорат”, “симпатики”,
“меценати”.
Ознаки політичних партій:
• певна тривалість існування в часі;
• наявність організаційної структури;
• прагнення влади;
• пошук народної підтримки.
У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних
партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії – це водночас добро і зло.
“Добро – тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло –
тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та
дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних
особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального
середнього рівня”. У природі політичних партій закладена вада, виявлена
ще Р. Міхельсом: будучи створені як засіб осягнення соціально-групової
мети, партії самі швидко стають метою самих себе: починають дбати
переважно про свій добробут і успіх на виборах.
За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії,
рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою,
що формує провідні інститути політичного вибору, визначають демократичну
легітимність влади. У демократичному суспільстві “західного зразка”
політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми
інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де
приймаються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії
між різними елементами “громадянського суспільства” та “правової
держави”. Саме політичні партії та рухи відіграли провідну роль у
переході від авторитарного до посткомуністичного управління після 1989
р. у Східній та Центральній Єворпі.
Функції політичних партій. Важливе місце у розумінні сутності партій та
оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій
політичних партій.
Так, американський політолог Л. Меркл називає такі головні функції
політичних партій: підбір партійних і державних лідерів; “рекрутування і
соціалізація” нових членів; вироблення заходів щодо впливу партій на
суспільні інституції та соціальне середовище; розв’язання внутрішніх
партійних протиріч, які виникають у процесі діяльності та будь-якого
роду інших внутрішніх проблем. К. фон Бойме виокремлює чотири функції
політичних партій: визначення мети; акумуляція та вираження соціальних
інтересів; мобілізація та соціалізація громадськості у межах системи,
особливо на виборах; “рекрутування” еліти та формування уряду. Деякі
політологи доводять кількість функцій до восьми – дев’яти. Називають,
наприклад, такі: організація вивчення громадської думки з питань, які
віддзеркалюють життєві інтереси нації; мобілізація електорату навколо
кандидатів під час виборів; “виховання громадської думки” і дедалі
активніше відігравання партіями “загальноосвітньої ролі в процесі
здійснення політичної соціалізації’; “забезпечення безперервності
політичних зв’язків між парламентом і всією країною”; формування разом
із іншими політичними інституціями механізму державного й громадського
управління, забезпечення стабільності урядової машини; створення
найсприятливіших умов для послідовної зміни складу уряду за умов
двопартійної чи багатопартійної системи та ін.
Визначимо функції партії, які характеризують її зв’язки з класом,
соціальною фупою, суспільством загалом; функції щодо політичної системи
суспільства й окремих інституцій; нарешті, функції партії стосовно
власних проблем, проблем організації та здійснення внутрішнього життя
самих партій.
Серед функцій перших двох груп є функція представництва інтересів. Вона
полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Для цього партії
повинні акумулювати загальнокласові, загальнолюдські та специфічні
інтереси різних фракцій з метою зміцнення соціальних підвалин і
підтримання стабільності політичної системи, а також реалізації
зазначених інтересів шляхом використання контролюючими органами
державної влади інших державних органів і громадських організацій.
Необхідно відокремити й таку функцію, як соціальна інтеграція (включення
у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм
окремої особистості, примирення інтересів конфліктуючих класів і
соціальних груп). Головне завдання цієї функції – згладити й інші
соціальні протиріччя, не допустити розвитку багаточисельних конфліктів
до точки вибуху всієї системи суспільства.
Поряд з функціями представництва та соціальної інтеграції часто
виокремлюють функцію політичної соціалізації. Вона відображає зв’язок
партії із суспільством і соціальними об’єднаннями. Визначаючи важливу
роль партій у політичній соціалізації, необхідно підкреслити, що їхня
участь у ній є складовою ширшої ідеологічної діяльності партій. Тому чи
не найобгрунтованіше розглядати участь партій у політичній соціалізації
у межах і контексті такої функції, як ідеологічна функція партії.
У сучасній західній партології можна зустріти твердження, згідно з яким
не визначається ідеологічна функція партій. Зокрема, наголошується, що
західні політичні партії далекі від ідеології. Як аргумент наводиться,
що партії не мають власних програм із визначенням їхніх ідеологічних
постулатів, не мають статутів, в яких би до членів партії ставилися
певні вимоги, визначалися їхні обов’язки. У деяких державах, щоб
вважатися членом партії, досить віддати свій голос під час виборів за її
кандидата.
Проте навіть за відсутності ідеологічної програми конкретна політична
діяльність партії має ідеологічний характер, бо партії виступають
безпосередніми ініціаторами і творцями цілого шерегу теоретичних
концепцій і доктрин, якими потім керуються органи державної влади,
президенти та уряди. Кожна партія має для цього своєрідний мозковий
центр. У країнах Заходу у різні часи створювалися доктрини держави
всезагального добробуту, теорія соціального та політичного плюралізму,
концепція спільного ринку, план Маршалла, неоконсерватизм тощо. Особливо
чітко ідеологічна діяльність партій виявляється у пропагандистській
роботі, зокрема, у виступах партійних лідерів із промовами і статтями в
пресі, в розробці та поширенні різних партійних документів, маніфестів,
заяв, декларацій та ін.
Наступна функція – досягнення влади, оволодіння ЇЇ апаратом. Зміст
діяльності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і
сформувати уряд.
Значну питому вагу в діяльності політичних партій займає кадрова функція
або функція політичного рекрутування. Під “політичним рекрутуванням”
розуміється підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для
інших організацій, що входять у політичну систему, у тому числі
висунення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат
держави.
Поряд із названими функціями, відображенням значної ролі партії у
політичній системі є функція розробки політики та здійснення політичного
курсу. Обсяг та ефективність виконання цієї функції залежить від місця
конкретної партії у політичній системі. У партії, яка на сьогодні
перебуває при владі, він більший, ніж у опозиційних партій.
Доцільно назвати ще й такі функції, як функція інформатора громадян про
стан справ у різних галузях життя суспільства, функція “досягнення
політичної узгодженості та однодумства” серед різних верств населення,
функція “конвергенти” різних соціальних сил.
Виходячи з характеристики функцій партій, можна визначити предмет їхньої
діяльності. З нашого погляду, головними напрямками діяльності партій є;
• вивчення механізмів виникнення та розв’язання протиріч суспільних
відносин;
• розробка системи колективного обгрунтування та прийняття рішень;
• вироблення системи відбору і підготовки у члени партії, їх навчання;
• створення національної інформаційної сітки та національного
інформаційного банку даних про існуючі протиріччя та методи їх
розв’язання;
• розробка методів діагностики стану громадського організму;
• формування та діяльність у міжнародній асоціації партійних
організацій, головна мета якої – узгодження загальнолюдських інтересів і
механізмів розв’язання протиріч.
Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і
роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т.
д. На думку В. Шпшюка, існують вісім параметрів, які утворюють парадигму
партії:
1. інституалізація, тобто міра “вростання” партії у політичну систему.
Вона визначається багатьма чинниками, зокрема тривалістю існування
партії, зміною її назви і порушення організаційного континуїтету.
2. Статус в уряді. Мається на увазі керівництво урядом або просто участь
у ньому. Дуже важливим вважається національний аспект, бо чим раніше
репрезентована партія за національними регіонами, тим вищий її урядовий
статус, а також підтримка на виборах.
3. Соціальна підтримка. Йдеться про підтримку соціальними класами,
групами, релігійними рухами, етнічними та релігійними спільнотами,
міським та сільським населенням, а також окремими громадянами.
4. Політичні орієнтації (настанови) партії, наприклад, щодо власності на
засоби виробництва, ролі держави в економічному плануванні,
перерозподілі суспільного багатства, соціального захисту громадян,
секуляризації суспільства, входження в блоки, національної інтеграції,
ставлення до виборчих, громадянських прав та ін.
5. Цільова орієнтація: чи то відкрите суперництво партій, чи то обмежене
суперництво з боку інших партій; підрив усієї політичної системи чи її
модернізація.
6. Структурна незалежність, тобто міра автономності, життєве
забезпечення (джерела доходів), джерела поповнення членів партії та
лідерів, зв’язки з іншими партіями, в тому числі і з зарубіжними.
7. Внутрішня організація, тобто міра структурованості, інтенсивності
відповідних зв’язків, географічна поширеність і щільність організацій
партії, частота зборів на місцях, зборів і з’їздів на рівні країни,
інтенсивність пропаганди, міра контрольованості внутрішньопартійних
груп, централізованість влади в партії.
8. Згуртованість фракцій у партії, активність членів партії в ‘її
діяльності, вимогливість до її членів, вірність доктрині, особиста
відданість партійній справі.
Французький політолог М. Дюверже називає партії парламентського і
непарламентського походження. Для парламентських партій завоювання місця
у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських
партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М. Дюверже
називає такі головні риси, як централізм у структурі і
доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють
значення парламентської системи правління.
Американський політолог Р. Маркідіс ділить партії на авторитарні та
демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та
прагматичні, національні та регіональні, масові та елітарні,
демократичні та олігархічні. Проте цей перелік не є вичерпним.
Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові,
запропонований М. Дюверже у праці “Політичні партії” (1951). Масові
партії об’єднують велику кількість членів, організованих у первинних
структурах. Між ними існує тісний постійний зв’язок. Головним джерелом
їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності
масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони
беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових партіях
належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії.
На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них
характерне “аморфне членство”, відсутність механізму офіційного прийому
в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії
опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час
виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і
громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків,
спонсорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії
стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням
виборів. Їх ще називають “партіями виборців”. Керівництво кадровими
партіями здійснюється небагатьма професійними політиками.
Кадрова партія, за визначенням М. Дюверже, – це група відомих людей для
підготовки виборів, проведення кампаній і підтримки контактів з
кандидатами. Особливістю кадрових партій є необов’язковість членських
внесків. Кошти партій складаються з пожертв великих монополій та окремих
осіб. Демократичну та республіканську партії США М. Дюверже вважає
кадровими, а комуністичну – масовою.
Наприкінці 60-х рр. XX ст. французький політолог Ж. Шарло та
американський політолог Дж. Сарторі доповнили типологію М. Дюверже ще
одним типом – партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою
метою такі об’єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони
прагнуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із
найрізноманітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на
виборах.
Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі.
Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є
виразником поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів
змінюється й політика партії. Головна мета мобілізуючої партії –
“переробити свідомість населення”. У своїй життєдіяльності ці партії
головний наголос роблять на пропаганду; перешкоджають іншим займатися
контрпропагандою. Мобілізуючі партії, а до них на Заході відносять
комуністичні партії та деякі партії країн “третього світу”, вважаються
менш демократичними, ніж представницькі.
Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують із
іншими партіями, а тоталітарні – “монополістичними”, оскільки вони
прагнуть усунути з політичної арени інші партії. Коли ж вони перебувають
при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та проміжні
верстви суспільства.
За функціональним критерієм партії можна поділити на партії
індивідуального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія
індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою
політичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у
процесі розв’язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням.
Партійна організація не діє у період між виборами. Її головна функція
-відбір представників, які, у разі обрання, користуються “вільним
мандатом” і відповідальні лише перед власною совістю.
Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі
сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденного
життя індивідів.
Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації: відкриті та
закриті. До закритих відносять партії з “обмеженим членством” або
партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до
неї.
Особливе місце у типології партій займають конфесійні політичні партії
та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктрини християнства,
ісламу, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких
поділяють різні версії анархістської ідеології – від бакунінської до
анархокомуністичної. Існують об’єднання, які заявляють про свою
прихильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.
2. ТИПОЛОГІЯ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ.
У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи. Їх формування
визначається певними чинниками. Мабуть, немає партійної системи, яка б
не була відображенням класової структури суспільства.
Так, американський політолог Л. Етстайн називає багатопартійну систему з
однією пануючою партією, модифіковану однопартійну систему, систему “два
плюс одна партія”, крайню багатопартійну систему та стабільну
багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією
пануючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну
систему бачить у СІЧА, то партійна система “два плюс одна партія” існує
у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у
Франції.
Італійський політолог Цж. Сарторі виокремлює сім різновидів партійних
систем у сучасному світі:
1) однопартійні (колишній СРСР, Албанія, Куба, Монголія, Заїр, Того);
2) з партією, що здійснює гегемонію (Мексика);
3) з домінуючою партією (Японія, Індія);
4) двопартійні (США, Великобританія, Канада);
5) поміркованого плюралізму (Бельгія, ФРН);
6) крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди,
Фінляндія);
7) автомізовані (Малайзія).
Однопартійна система властива авторитарним, особливо – тоталітарним
режимам, коли управління здійснюється однією партією. Їй характерне
конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування
партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій.
Партійна система з партією-гегемоном характеризується пасивним
становищем однієї партії при відсутності реальної партійної конкуренції.
Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль
правлячої партії.
Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох
партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і
одноосібне формує уряд. Двопартійна система характеризується
домінуванням двох потужних партій, одна із яких перебуває при владі, а
інша – в опозиції. Класичними прикладами є Республіканська та
Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії
Великобританії.
Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка
характеризується існуванням трьох-п’яти партій, жодна з яких не
переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені
йти на досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю
виборених мандатів. Поширеною є поляризована партійна система, при якій
боротьбу за владу ведуть шість і більше партій. При наявності великої
кількості невеликих партій, вони, як правило, утворюють блоки або
коаліції на час ведення передвиборчої кампанії.
Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох
маловпливових і нечисельних партій. Така система діє, переважно, в
перехідних до демократії суспільствах. Уряд, як правило, формується на
пропорційній основі. За умови стабілізації демократичного правління вона
має тенденцію до перетворення у консолідованішу і впливову систему
поміркованого плюралізму.
3. СУТНІСТЬ І ФУНКЦІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ
РУХІВ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ.
Невід’ємним елементом будь-якого демократичного суспільства є
різноманітні об’єднання громадян, їх соціально-політичне призначення
полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв’язанні
проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення
суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.
Свідчення про об’єднання людей з спільними поглядами на природу,
суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх
суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські
об’єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток.
До таких можна віднести численні філософські школи Стародавньої Греції,
середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об’єднання епохи
Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі
або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно
відбувалося осмислення сутності громадських об’єднань, їх місця і ролі у
суспільстві. Починаючи із середньовіччя мислителі намагалися розрізняти
державу і суспільство. І вже у XVIII ст. ПІ. Монтеск’е розглядає їх як
окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у І. Канта втілюється в
концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим
статусом і свободою.
Американський соціолог П. Плау висунув припущення про взаємозв’язок між
виникненням громадських об’єднань і раціональним прагненням людини до
певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та
суперництва.
Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських
об’єднань сенс існування останніх визначається як спільна
життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу
одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму.
Це життя людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де
відбуваються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами,
користування спільними речами і вартостями.
З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури
посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об’єднань у
соціально-політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних
ситуаціях, зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації
і громадські рухи. Причому особлива активність названих об’єднань, а
також динаміка їхнього розростання та впливу спостерігаються у
суспільствах перехідного типу, де одночасно виникає безліч складних
суспільно-політичних проблем.
Загальноприйняте у сучасній політології поняття “громадські організації
і рухи” виникло на основі ширшого поняття “суспільні об’єднання” як
більш наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із
специфіки діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх
диференційовано. Громадські організаціі — це масові об’еднання громадян,
що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей,
мають свій статут і характеризуються чіткою структурою. Найбільш
поширеними різновидами громадських організацій у сучасному світі є:
профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні,
дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі,
фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки;
різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін.
Характерною їх ознакою є документальне оформлення мети і завдань,
організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від
громадських рухів.
Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з певною метою.
Однак на відміну від громадських організацій це структурно неоформлені
масові об’єднання громадян і організації різних соціально-політичних
орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий характер і
найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого
вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні парті! чи
громадські організації. Основними різновидами громадських рухів нині є:
політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові
демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист
прав і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової
та національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так
звані “нові соціальні рухи”, що набули поширення в останні десятиліття
(антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих
рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші
порушують питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В
цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин
громадян з державою.
Суттєвою причиною піднесення ролі громадських рухів у
соціально-політичному житті й у політичній системі суспільства є
неспроможність традиційних партійно-політичних інститутів своєчасно
помітити і тверезо оцінити нові реалії, пов’язані з можливостями участі
населення у здійсненні демократичних перетворень, формуванням принципово
нових вартостей людського буття. Аналізуючи виникнення і розвиток
громадських рухів, польський політолог Єжи Вятр розрізняє п’ять основних
стадій їхнього становлення: 1) створення передумов руху; 2) висловлення
прагнень; 3) агітації; 4) розвиненої політичної діяльності; 5) стадія
згасання.
У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою
добровільні формування, що виникають у результаті цільного волевиявлення
громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна
відстороненість від політики пов’язана насамперед з тим, що держава
безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її
відповідно до чинного законодавства. До того ж громадські організації і
рухи на відміну від державних інститутів не наділені владними
повноваженнями. Відрізняються вони й від політичних партій, оскільки не
ставлять за мету оволодіння державною владою. Відмінність їх від усіх
інших суспільних угруповань пов’язана з особливостями функціонування
(виникнення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення
інтересів своїх членів та прихильників незалежно від мети та характеру
об’єднання, нетрадиційність) та принципами діяльності (добровільність,
поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування,
рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю природою і
характером діяльності громадські організації і рухи не є політичними
організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного
характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об’єднують
людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили,
національне орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства та
ін.), по-друге, є потенційною базою для виникнення на їх основі нових
політичних партій.
Щоб розібратись у широкому спектрі громадських об’єднань і рухів, які
виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не
вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології. Щодо
цього існують різні критерії:
1) за родом діяльності — конструктивно орієнтовані, пізнавальні,
опозиційні, аматорські, національні та ін.;
2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоціальні,
політизовані й неполітизовані;
3) за інтересами — економічними, професійними, суспільно-політичними та
ін.;
4) за правовим статусом — легальні й нелегальні;
5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робітничий, фермерський
рухи;
6) за рівнем масовості й ступенем паливу — профспілки, антивоєнний і
феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у США чи рух
англійських докерів – з іншого;
7) за спонукальними мотивами виникнення — соціальне усвідомлені (спілки
ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісно-орієнтовані (рух
“зелених”, спілка “Чорнобиль”); традиціоналістськи зумовлені (релігійні,
національні об’єднання);
8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньодержавні, локальні;
9) за ставленням до існуючого ладу — консервативні, реформістські,
революційні, контрреволюційні;
10) за ступенем і формою організації— стихійні й організовані, слабко- й
високоорганізовані.
Широке розмаїття у цілях і завданнях громадських організацій і рухів
визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості. Усі
функції, які вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні
групи: 1) щодо забезпечення захисту інтересів своїх членів; 2) щодо
системи влади в державі, розвитку суспільства в цілому.
З першої групи функцій слід виділити захисну й допомогову. Громадські
організації та рухи захищають своїх членів від державних структур, що
важливо для посттоталітарних держав колишнього СРСР, де законотворчий
демократичний процес перебуває у стадії формування й де існує негативна
стала тенденція невиконання законів, неповажного ставлення до
особистості у державних структурах. Допомогова функція виявляється у
наданні членам громадських організацій та рухів через власні структури
можливості вирішувати їхні особисті проблеми. Однією з найпоширеніших
традиційних організацій, що забезпечує виконання цієї функції у
будь-якому демократичному суспільстві, є профспілки. Роль останніх
набуває в Україні дедалі більшого значення з переходом від держави,
відчуженої від населення, до правової держави і громадянського
суспільства.
З другої групи функцій особливо значущі опозиційна і творча, які тісно
взаємозв’язані, хоча за певних умов діяльності громадських організацій
та рухів може скластися враження про їх відносну незалежність.
Досягнення певної гармонії між ними можливе лише за умови
взаємопорозуміння між державними органами та громадськими об’єднаннями.
Діяльність останніх в одній з найголовніших перешкод на шляху до
надмірної державної централізації, важливим чинником створення системи
соціального управління із зустрічним рухом “згори — донизу”, “знизу —
вгору”. Отже, якщо держава дбатиме, аби діяльність громадських
організацій і рухів здійснювалась у межах правових норм, і водночас
турбуватиметься про те, щоб заручитися їхньою підтримкою або
нейтралітетом щодо політичних проблем, громадські об’єднання сприятимуть
державотворчому процесові. Тоді опозиційна функція, яскраво виражена у
революційні, нестабільні періоди, поступово витіснятиметься творчою.
Такий поділ функцій є досить умовним. Адже лише деяка частина
громадських організацій і рухів (віднесених до першої групи) стоїть на
позиціях “групового егоїзму”, ігнорує законні інтереси інших соціальних
груп і суспільства в цілому й іноді навіть “призводить до створення
тупикових політичних ситуацій, до деградації і навіть розвалу політичної
системи чи (або) найважливіших компонентів її зовнішнього середовища”.
Решта громадських об’єднань і рухів щодо політичної системи суспільства
об’єднуються у виконанні спільної для них функції тиску на офіційні
інститути влади. Не претендуючи на політичну владу, вони, однак, так чи
інакше намагаються на неї впливати, зокрема на прийняття політичних
рішень. Названа функція є інтегративною для громадських об’єднань. Якщо
ж її диференціювати, то можна виділити цілу групу функцій громадських
організацій і рухів у політичній системі суспільства. На думку сучасних
білоруських політологів, вони можуть бути представлені таким чином:
політична соціалізація й мобілізація; агрегування й артикуляція
політичних інтересів; соціальна інтеграція; представництво соціальних
інтересів і зв’язок між іншими політичними інститутами та громадськістю;
створення додаткових каналів політичної участі, котрі компенсують їхні
недоліки на формально-інституціональному рівні; моделювання нових
політичних структур, пошук і випробування нових, нетрадиційних форм
соціальних зв’язків.
Характерно, що саме на основі громадських організацій і рухів виникають
і розвиваються в сучасній політиці так звані групи тиску. Переслідуючи
неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і
справляють неабиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний
французький політолог Жан-Марі Денкен запропонував два основні критерії
їх типології. По-перше, це природа відстоюваних інтересів. Відповідно
вчений виділяє: групи, що захищають матеріальні інтереси; про4)спілки
найманих працівників; підприємницькі організації; комерційні і
сільськогосподарські організації; групи за моральними інтересами;
церкви; спеціалізовані політичні організації; політичні клуби. По-друге,
протилежність приватних і публічних груп. До приватних груп Ж.-М. Денкен
відніс підприємницькі організації; групи за моральними інтересами;
політичні клуби та ін.; до публічних — групи громадян (наприклад,
територіальні колективи); військові групи (скажімо, представники фірм,
що працюють на виконанні військових замовлень) та ін.
Отже, групи тиску представляють досить широкий спектр організацій
громадян. Однак їх можна об’єднати загальним, прийнятим у сучасній
політології поняттям. Групи тиску — це громадські об’єднання, які
прагнуть задоволення власних інтересів шляхом впливу на органи державної
влади або політичні партії. Групи тиску мають у своєму арсеналі значну
кількість засобів впливу на тих, хто приймає політичні рішення, і на
громадську думку. До найпоширеніших слід віднести різноманітні
інформаційні впливи (підготовка об’єктивної інформації для представників
влади, відкрита і замаскована пропаганда своїх цілей через засоби
масової інформації); створення при владних структурах консультативних
груп з компетентних спеціалістів; таємний вплив (особисті зв’язки,
шантаж і т ін.); насильство і тероризм (політичного, ідеологічного
характеру).
Наявність груп тиску в політичному житті, з одного боку, примножує
кількість опосередкованих політичних суб’єктів, розширюючи плюралізм, а
з іншого — веде до зрощування найсильнішнх груп тиску з партійними і
бюрократичними угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних
тенденцій.
Особливу небезпеку для будь-якої політичної системи являють різноманітні
мафіозні структури, що виникають внаслідок зрощування злочинного світу з
представниками влади і соціального управління. Вони, по-перше,
підривають довір’я громадян до існуючих політичних інституцій, легальних
засобів реалізації суспільно значущих і особистих потреб, по-друге,
готують грунт для виникнення або реставрації тоталітаризму.
Отже, громадські об’єднання є важливою складовою політичної системи й
можуть бути кваліфіковані як громадсько-політичні організації і рухи.
Право на громадські об’єднання як невід’ємне право людини й громадянина
проголошене Загальною декларацією прав людини. В Україні згідно з
Конституцією громадяни мають право на свободу об’єднання у громадські
організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення
інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом. Усі об’єднання
громадян рівні перед законом (ст. 36). Заборона діяльності об’єднань
громадян здійснюється лише у судовому порядку (ст. 37).
Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспільно-політичного
розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між політичним і
громадянським суспільством, між “низами” й “верхами”. І саме в цьому
полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.
PAGE 6
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
