.

Суть доктрини неолібералів ФРН про соціальне ринкове господарство та зміст доктрини В.Ойкена про типологію основних форм ринкової економіки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
270 1594
Скачать документ

1. Суть доктрини неолібералів ФРН про соціальне ринкове господарство та
зміст доктрини В.Ойкена про типологію основних форм ринкової економіки

Неолібералізм у Німеччині. Особливостями німецького неолібералізму є те,
що представники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а
застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще історичною
школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що
виконує інституціональні, організаторські та виховні функції, і має на
меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на
особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви,
та на неокласичні ідеї саморегулювання економіки.

Основоположником неоліберального напрямку німецької економічної теорії
по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу
школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей.
Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі
теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор
Репке, Л. Ерхард та інші.

Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоретичних
положень німецької історичної школи. Ойкен уважав помилкою те, що
історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки,
зосереджуючись на виховній та інституціональній функціях держави, які в
кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни
в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів
управління економікою, представники фрейбурзької школи виступили проти.
Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до
якого завжди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі
представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурентного ладу
та обмеження втручання держави в економіку, і протиставляли як
кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель
«соціально-ринкового господарства».

Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою
щорічного видання фрейбурзької школи — журналу «Ордо», заснованого 1948
р. Ойкеном і Бемом.

Вальтер Ойкен (1891—1950) вивчав політекономію, історію, філософію в
університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 року отримує вчений ступінь
кандидата наук. З 1914р. і до закінчення першої світової війни був на
фронті. 1921 р. в Берлінському університеті здобуває ступінь доктора
наук. З цього часу основним об’єктом його дослідження стають економічні
проблеми розвитку суспільства.

З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927 p. —
у Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу, основною ідеєю якої було
створення теорії майбутнього суспільства, побудованого на принципі
свободи та достойного людини економічного й суспільного порядку.

Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких
«Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна
валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і
друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання —
1954), «Основні принципи національної економії» (1940), яка витримала
багато видань, а також «Основні принципи економічної політики», що
вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці грунтувалися на
класичних підходах до аналізу, усупереч історико-націоналістичній
спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні принципи
національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо
методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні
інтерпретуються згідно з основними положеннями, викладеними у цій праці.

В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних
типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу
господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності
суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних
явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку, ї

Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чистому
вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних господарських форм.
Від того, які форми переважають у системі, залежить її тип, об’єктом
дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого.
Аналіз розвитку економічної дійсності, на його думку, без урахування
сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна
форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале,
суттєве і другорядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку
суб’єктів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку
Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства
(мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, — писав він, —
проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарств
та планових органів».

Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем —
центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він
класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом,
форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і
підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є
господарством відносин обміну, а центрально-кероване виключає вільний
ринковий обмін і управляється центральним керуючим органом.

Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена,
характеризується таким рівнем планування за якого всі економічні зв’язки
між економічними суб’єктами заміщено адміністративними вертикальними
зв’язками центру з підприємствами. Централізоване планування він
розглядає виключно як економічну політику, наводячи історичні приклади
її реалізації в стародавньому світі та вказуючи на сучасні її форми—
економічну політику соціалізму в СРСР та централізоване керування у
фашистській Німеччині.

Економічна політика надцентралізації управління передбачає такий ступінь
розвитку планування, і коли з одного центру визначаються обсяги та
якість створюваних продуктів до найменших деталей. Така форма розподілу
суперечить принципу вільного вибору! Тому центрально-керованому
господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та
хронічний дефіцит.

Ойкен уважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і
поступово руйнує її.

Але в межах централізованих форм управління він розрізняв цілий ряд
варіантів: тоталітарне центрально-кероване господарство;

центрально-кероване господарство з вільним обміном споживчих товарів;
центрально-кероване господарство з вільним вибором для споживача;
центрально-кероване господарство з вільним вибором професії та робочого
місця. Екстремальною (очищеною, ідеальною) формою, на його думку, є
тоталітарна, в якій уособлено всі недоліки та ознаки
центрально-керованого господарства. Однак іншим формам централізації
можуть бути притаманні ознаки економіки ринкового типу.

Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній
власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує
підприємницьку ініціативу, розвиток економіки, та встановлення рівноваги
завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору:
рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин. ;

Вирішальним чинником економічного розвитку він називав потреби, які
вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника.
Виробник має бути заінтересованим у тім, щоб задовольнити будь-які
потреби споживача. Таку заінтересованість можна реалізувати тільки за
умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним
розпоряджатиметься.

Економічна свобода виробника, як і споживача, зв’язується Ой-кеном з
приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору
благ, а виробнику — право вільного вибору роду діяльності та отримання
доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку
вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його
структури та рівня цін.

Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до
анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також
підриватиме основи господарювання.

Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова
економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності,
хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу
соціальної справедливості, який може забезпечити лише
центрально-керована система, побудована на суспільній власності.

Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методологією
неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господарство. Але
Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише
центрально-кероване господарство, а й децентралізована ринкова економіка
виникає не стихійно, а формується свідомо державою.

Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію
обох типів господарства. Він зазначає, що історія розвитку суспільства
завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою
мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював
порядок, котрий забезпечував би справедливість та економічну рівновагу.
На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох
«ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на
економіку й соціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих,
звичайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівноваги.
Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального
поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну
систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того,
який тип господарства в системі переважатиме, суспільство, на його
думку, має свідомо визначитись з комбінацією господарських форм. Він
уважав, на відміну від інших неолібералів, що за реальних цих умов
тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним.
Навпаки, воно має бути визначальним, адже необхідний економічний порядок
може встановити лише сильна держава.

В «Основних принципах економічної політики» Ойкен формулює підходи до
визначення «політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім,
полягати у створенні державою умов для розвитку економіки: формуванні
конкурентного господарства; обмеженні економічної влади монополістичних
угруповань, тобто захисті конкуренції з боку держави; інтеграції у
світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань,
зміцнювану за рахунок протекціонізму. Держава повинна проводити активну
грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон’юнктури —
обов’язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізуватись
«грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторканність
приватної власності, держава має запобігати надмірному розриву у
розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл
сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави
визначається можливостями економіки і має обмежуватися заходами, що
сприяють її зміцненню.

Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в 30-40-х pp.,
підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала
засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного
порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне
спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до
визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком
було розвинуто не лише Ойкеном, а і його сучасниками та послідовниками.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020