Реферат на тему:
УСТРІЙ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ
Устрій держави характеризує її форми: форми правління і форми
територіального устрою. В них втілюється організація верховної влади,
структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, службових
осіб і громадян.
Форми правління діляться по засобу організації влади і її формальному
джерелу на монархії і республіки.
Монархія – форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом
влади вважається вищий властитель (король, імператор).
Абсолютна монархія існує сьогодні в дуже обмеженій кількості числі країн
і характеризується зосередженням в руках правителя законодавчої,
виконавчої і судової властей. Така форма правління існує зараз в
Саудівській Аравії, Катарі, Омані.
Конституційна монархія – така форма правління, при якій повноваження
монарха обмежені конституцією. Конституційна монархія ділиться на
дуалістичну (Йорданія, Кувейт, Марокко), в якій монарх наділений
здебільшого виконавчою владою і лише частково законодавчою, і
парламентську, в якій монарх хоча і вважається главою держави, але
фактично володіє представницькими функціями, а інколи має право вето на
рішення парламенту.
Більшість сучасних демократичних монархій – парламентські монархії. Уряд
в них формується парламентською більшістю і підзвітний парламенту, а не
монарху.
В специфічній формі монархія і сьогодні збереглася, майже третина всіх
країн миру, в тому числі в восьми державах Західної Європи:
Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін. Сучасні монархії мало чим
відрізняються від республік – другої основної форми правління.
В республіці джерелом влади вважається народна більшість, вищі органи
влади обираються громадянами. В сучасному світі існує три основні
різновидності республік: парламентська, президентська і змішана або
напівпрезидентська. Історія знає і багато інших різновидів республік:
рабовласницьку, аристократичну, радянську, теократичну та ін.
Характерною рисою парламентської республіки є утворення уряду на
парламентській основі і його відповідальність перед парламентом.
Парламент здійснює по відношенню до уряду ряд функцій: формує і
підтримує уряд, видає закони, що приймаються урядом до виконання,
затверджує державний бюджет і завдяки цьому встановлює рамки діяльності
уряду. Здійснює контроль над урядом, критикує урядову політику, подає
альтернативні варіанти урядових рішень і всього політичного курсу.
На відзнаку від парламенту уряд володіє виконавчою владою, а нерідко і
законодавчою ініціативою. А також може клопотати перед президентом про
розпуск парламенту.
В більшості країн членство в парламенті сумісно зі збереженням
депутатського мандату. Це дозволяє привертати в уряд не тільки лідерів
партій, що правлять, але і впливових депутатів парламенту.
Офіційно керівник уряду (прем’єр-міністр, канцлер) не є главою держави,
але реально саме він – перша особа в парламенті. Президент в
парламентській республіці займає більш скромне місце. Він обирається або
парламентом, або зборами вибірників, або безпосередньо народом. Його
роль в парламентській республіці мало чим відрізняється від функцій
глави держави в парламентських монархіях.
Президентська республіка ( друга достатньо розповсюджена форма
республіканського правління.
Головна ознака президентської республіки полягає в тому, що президент в
ній водночас виступає і главою держави і главою уряду. Він керує
внутрішньою і зовнішньою політикою держави і є верховним
головнокомандуючим збройних сил. Президент обирається прямо народом, але
інколи і колегією вибірників (США). Він сам призначає членів кабінету
міністрів, що несуть відповідальність перед ним, а не перед парламентом.
В президентській республіці існує жорсткий розподіл влади, парламент не
може винести уряду вотум недовіри, а президент не в праві розпустити
парламент.
Не дивлячись на всі свої позитивні якості, президентська республіка не
отримала широкого розповсюдження в Західній Європі.
В країнах Латинської Америки президентська республіка нерідко виступає у
вигляді суперпрезидентської, де майже вся реальна влада зосереджена у
президента.
Третя різновидність республіки ( напівпрезидентська або змішана
республіка. Така форма існує в Австрії, Ірландії, Португалії, Польщі,
Фінляндії, Франції, Болгарії та ін.
В напівпрезидентській республіці з’єднується сильна президентська влада
з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. При цьому вона не
має сталих типових рис, як президентська і парламентська і в різних
країнах істотно відрізняється в ту або іншу сторону. Головна риса
напівпрезидентської республіки ( подвійна відповідальність уряду перед
президентом і парламентом.
Класичним взірцем напівпрезидентської республіки є Франція. Тут
президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не
може змістити президента, котрий, в свою чергу, в праві розпустити
парламент, проголосивши дату позачергових парламентських виборів.
Президент є главою держави і верховним головнокомандуючим, представляє
країну на міжнародній арені, володіє правом відкладного вето на рішення
парламенту і правом введення надзвичайного положення.
Без погодження з парламентом президент призначає главу уряду, разом з
яким формує кабінет міністрів. Глава держави головує на засіданнях
уряду, затверджує його рішення і завдяки цьому контролює його
діяльність.
Парламент контролює уряд через затвердження щорічного бюджету, а також
за допомогою винесення йому вотуму недовіри.
Отже, ми розглянули всі основні форми правління, існуючі в сучасних
державах. Однак хотілося б звернути увагу студентів на те, що ці форми
не вичерпують всіх механізмів правління народу. Одним з таких механізмів
є референдум (лат. Referendum – те, що повинно бути повідомлене) –
всенародне волевиявлення по важливому державному або суспільному
питанню.
Референдуми широко використовуються більшістю демократичних країн світу,
особливо на місцевому рівні, хоча в цілому вони мають підлегле
відношення до законотворчої діяльності парламенту. За допомогою
референдуму народ здатний безпосередньо висловити свою волю, стати
творцем законів, виявити ініціативу. З іншого боку, можливість
проведення референдуму змушує державні органи і уряд більше
орієнтуватися на думку народу. Окрім політичної організації держави
існує ще і її територіальна організація, що характеризує співвідношення
цілого і частин, центральних і регіональних органів влади. В сучасному
світі розрізняють дві основні форми територіального устрою держави:
унітарну і федеративну.
Унітарна держава являє собою єдину політичну однорідну організацію, що
перебуває з адміністративно-територіальних одиниць, що не володіють
власною державністю.
Унітарна держава характеризується простотою устрою єдиною конституцією і
громадянством, єдиною системою вищих державних органів, права і суду,
діючих без обмеження на всій території країни. Унітарній державі
притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий
контроль центру над місцевими органами влади.
Унітарні держави сформувалися здебільшого в країнах з однонаціональним
населенням (окрім Іспанії і Бельгії до 1988 року). В той же час для
цілого ряду унітарних держав характерна наявність певної автономії для
вхідних в їхній склад створень. Деякі з цих автономій створені за
історико-географічною ознакою (більшість областей Італії і Іспанії), по
національно-територіальному (Іспанія – Басконія, Каталонія; Індія –
союзні території і округи).
Унітарні держави бувають централізованими (Великобританія, Швеція, Данія
та ін.) і децентралізованими (Франція, Італія, Іспанія).
Централізовані держави можуть подавати достатньо широку самостійність
місцевим органам управління, але середній рівень управління при цьому не
володіє значною автономією і безпосередньо орієнтуються на виконання
рішень центру.
В децентралізованих унітарних державах крупні регіони користуються
широкою автономією і навіть інколи володіють власними парламентами. Вони
самостійно вирішують делеговані центром питання в області утворення,
комунального господарства, охорони суспільного порядку та ін. При цьому
вони звичайно сильно обмежені центром в питаннях фінансової діяльності і
тому сильно залежать від центру.
Федеративна форма територіального устрою держави відрізняється від
унітарної тим, що джерелами влади, суб’єктами державного суверенітету в
ній виступають як крупні територіальні утворення, так і весь народ.
Федерація – це сталий союз держав, самостійних в межах розподілених між
ними і центром компетенціях, який має власну конституцію, законодавчі,
виконавчі і судові органи, а часто і подвійне громадянство.
Федеральний принцип державного устрою закликаний забезпечити вільне
об’єднання і рівноправну взаємодію спорідненостей, котрі володіють
значними етнічними, історичними, культурними і іншими особливостями. При
цьому створити оптимальні можливості для виразу інтересів меншостей і
наблизити владу до громадян.
Федерація будується на основі розподілу функцій між суб’єктами і
центром, що зафіксований в конституції країни. Владні повноваження
поділені на:
виняткові повноваження центру (як правило, грошове звертання, зовнішня
політика, оборона, податки, мито, керівництво збройними силами та ін.);
виняткову компетенцію суб’єктів федерації – організація місцевого
самоврядування і охорони суспільного порядку, культури та ін.;
спільну компетенцію союзу і його членів.
Розвиток федерації може здійснюватися як в сторону зміцнення і
розширення влади центру, так і в сторону розширення влади суб’єктів
федерації.
Члени федерації не володіють індивідуальним суверенітетом і правом
одностороннього виходу з союзної держави.
Федерація як форма територіального устрою держави показала свою
життєздатність. Чого не можна сказати про конфедерацію.
Конфедерація – це постійний союз самостійних держав, для здійснення
конкретних спільних цілей. Члени конфедерації повністю зберігають
державний суверенітет і передають в компетенцію союзу лише рішення
обмеженої кількості питань більш усього в області оборони, зовнішньої
політики, транспорту, зв’язку. Ця форма державного об’єднання достатньо
міцна і звичайно еволюціонує в федерацію, або розпадається зовсім.
Наприклад, конфедерації в США (1776 – 1787рр.), Швейцарії (до 1848г.),
Германію (1815 – 1867рр).
На території колишнього СРСР зроблена спроба створити Співдружність
незалежних держав (СНД). Така форма державного утворення не може бути
сталою, оскільки не забезпечує єдності діяльності членів співдружності і
не створює гарантій виконання ними своїх зобов’язань. Досвід показує, що
об’єднання і зближення держав можливо тільки на шляху економічної
інтеграції і поступової реалізації федеративних принципів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
