Курсова робота
на тему:
Психологія як наука,
що вивчає психіку людини
План
ПОНЯТТЯ ПРО ПСИХІКУ.
ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГІЇ ЯК НАУКИ
ПСИХІКА ЛЮДИНИ ЯК ПРЕДМЕТ ІНТЕРЕСУ І НАУКОВОГО ВИВЧЕННЯ. ІСТОРІЯ ПИТАННЯ
Душа в реаліях та міфах. Одним з найпоширеніших є визначення психології
як науки про душу. Проте сам термін і поняття «душа» виникли й пройшли
певний історичний шлях задовго до того, як філософія, теологія,
психологія зробили його предметом свого дослідження.
Людина завжди прагнула відшукати причину всіх явищ, що привертали до
себе її увагу. Головним серед них була смерть. У тих випадках, коли
причина смерті не була очевидною, її пов’язували з впливом якої-небудь
потаємної сили. Так виникло первісне уявлення про душу. На цій стадії
розвитку людина не могла уявити собі душу як психічне, нематеріальне, а
уявляла її як особливу повітряну субстанцію, що залишає людину з
останнім подихом.
Уявлення про душу як про щось потаємне не могло не дістати міфологічного
тлумачення. І справді, в грецькій міфології виникає образ чарівної
дівчини Психеї, яка уособлює душевне життя.
Згідно з первісними уявленнями у циклі перетворень народження —
посвячення — смерть — народження і т.д. саме народження пов’язувалося з
участю жінки, яка повертає особово-соціальне начало із світу тіней у
світ живих. Волога, туман, повітря у ролі Ерота визнаються умовою
існування (і походження) Психеї. Орфіки розглядають її як те, що
«вдувається вітром».
Рання філософія, відштовхуючись від різних джерел, приписує Психеї
переважно життєве, а не пізнавальне начало, розглядаючи її у сукупності
різнорідних визначень. Психея поєднує в собі різні сторони вихідних
суперечностей і являє собою особливий тип причинних зв’язків, управляюче
особисте начало, що скеровує поведінку людини, і животворне сім’я. Те,
що було для первісної людини предметом вірування, міфу, пізніше стало
предметом науки. При цьому, що цікаво, основні суперечності уявлення про
душу, психіку, які намагалися розв’язати наші давні предки, ще довго
були предметом інтересу для нащадків.
«І що таке душа? — ставить запитання К.А.Гельвецій. — Чи вважають її, як
то робили давні та перші отці церкви, за надзвичайно тонку й звільнену
матерію та електричний вогонь, що оживлює нас? Чи нагадувати мені тут
усе те, що думали про неї різні народи й різні філософські секти? Вони
складали про неї лише невиразні, плутані й дрібні поняття. Єдині, хто з
цього приводу висловлювалися велично, були перси. Виголошуючи похоронну
промову над домовиною великої людини, вони казали:
«О, земле! О, спільна мати людей! Візьми з тіла цього героя те, що
належить тобі. Хай водяні частини, що в його жилах, випаруються в
повітря, хай упадуть вони дощем на гори, наллють струмки, здобрять
рівнини і стечуть у безодні морів, звідки вийшли! Хай зосереджений у
цьому тілі вогонь прилучиться до світила, джерела світла й вогню! Хай
повітря, стиснуте в його членах, розіб’є в’язницю свою! Хай розвіють
його вітри в просторі! І, нарешті, подиху життя, якщо неможливим чином
ти є окрема істота, з’єднайся з невидимою речовиною, що тебе породила! А
якщо ти тільки суміш видимих елементів, то, розвіявшись по всесвіту,
збери знову свої розпорошені частки й знову витвори з них такого
доброчесного громадянина!»
В.Вундт (1832— 1920), звертаючись до проблеми первісного анімізму,
розрізняв, по-перше, Психею, чи душу, що відокремлюється від тіла
людини, наприклад, під час сну чи після смерті і, по-друге, тілесну
душу, що міститься в живому тілі, наприклад, у крові, нирках, чи в
трупі. З цих двох уявлень про душу перше Вундт вважає більш пізнім. Воно
виникло з двох джерел: 1) спостереження за фактами зупинки дихання після
смерті і 2) сновидінь, в яких являється покійник, спостереження за
проявами непритомності, екстазу тощо. Відповідно до свого подвійного
походження вільна душа (Психея) являється, звичайно, у двох формах:
тіні, чи привиду, й дихання.
Історія різних форм вірування в душу зводиться, за Вундтом, до трьох
основних стадій: 1) примітивний анімізм, час панування чародійства й
фетишизму; 2) тотемізм і манізм (культ предків) і 3) віра у світ демонів
(рослинних, насилаючих хвороби, захищаючих та ін.).
Від чистого анімізму як необхідного способу мислення первісної людини
відрізняється спіритизм, тобто віра в те, що духи не зв’язані з певним
тілом і можуть довільно залишати свою оболонку і вільно носитися по
землі й у повітрі.
Протилежністю спіритизму є фетишизм: оскільки духи можуть перебувати в
будь-якому об’єкті, остільки ці об’єкти починають викликати шанування і
поклоніння.
Як же насправді розвивалися уявлення про «душу» в історії наукової
думки? Наскільки оптимістичними тут можуть бути висновки щодо з’ясування
істинної природи’ психічного? Спробуємо з розумінням і повагою до
мудрості мислителів минулого дістати відповіді на ці запитання.
З історії науки про психічне. У стародавньому світі психологія виникла й
набула розвитку як вчення про душу. Так, античний філософ Геракліт
Ефеський (близько 544 — близько 480 до н.е.) вчив, що душа являє собою
один із мінливих станів вогню, що перебуває у вічному русі і є
першоосновою матеріального буття.
Демокріт (близько 460— 370 до н.е.) вважав, що-«душа є началом
рушійним», «є особливого роду вогонь і тепло» і складається з кулястих,
вогняних рухливих атомів — найдрібніших, далі неподільних часток
матерії, благородніших, ніж атоми тіла. Він заперечував безсмертя душі,
вважаючи, що вона гине разом з тілом. В основі процесу сприйняття, за
Демокрітом, лежить фізичний вплив зовнішніх речей на органи чуття.
Традиційно вважається, що перші давньогрецькі філософи дотримувалися
матеріалістичних поглядів на природу душі. Проте відомо, що майже
одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ
Платон Афінський (428 або 427 — 348 або 347 до н.е.). Він вчив, що душа
людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як «ідеєю» —
безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона
з’єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному «світі ідей». За
Платоном, істинне знання є лише результатом «пригадування душі» про світ
ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Саме у Платона
первісне несуперечливе поєднання душі й тіла перетворюється в проблему
їх дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало
основу вчення про вчинок і відповідальність за діяння.
Отже, якщо зосереджувати увагу лише на «метафоричних образах», якими
древні мислителі оздоблювали свої міркування, на тих примітивних
уявленнях, що були зумовлені історично, і лише за ними оцінювати внесок
кожного, можна досить просто знецінити будь-яке з них. Якщо ж
порівняння, зіставлення поглядів здійснювати на рівні суттєвого, віддати
перевагу чи Геракліту, чи Демо-кріту, чи Платону неможливо.
Справді, якщо Демокріт висловив геніальну здогадку про причинний зв’язок
тілесного й духовного, .то Платон здійснив таку ж геніальну спробу
розототожнити їх, відстояти свободу духу людського. І саме спільними
зусиллями цих гігантів думки, уособлюючих своєю спільністю «єдність
протилежностей», ставав можливим подальший розвиток вчення про душу як
предмет науки психології.
Так, Епікур (341—270 до н.е.), а за ним римський філософ Лукрецій Кар
(99— 55 до н.е.) певним чином продовжили розвиток філософських поглядів
Демокріта. Згідно з ученням Лукреція, душу не можна розглядати як щось
безтілесне, адже безтілесною може бути тільки порожнеча, однак і вона
складається з матеріальних атомів. Процес пізнання відбувається через
сприйняття душею тих матеріальних за своєю природою образів, які
відокремлюються від предметів зовнішнього світу.
Психологічні погляди Арістотеля також традиційно вважаються
суперечливими, бо, мовляв, він був недостатньо послідовним — ні
матеріалістом, ні ідеалістом. Так, але причиною цього була послідовність
Арістотеля як діалектика, який вважав активним началом у людині її душу
як форму форм, або ентелехію, а тілу відводив підпорядковану роль,
підкреслюючи, що без душі тіло не могло б існувати і в ньому не могли б
виникнути ніякі процеси. Джерелом пізнання Арістотель вважав відчуття,
які викликаються впливом зовнішніх предметів на органи чуття, а процес
мислення розглядав як властивість незалежної від тіла «розумної душі».
Саме Арістотель уособлює той історичний момент, коли протилежні
тенденції у розвитку поглядів на душу і психіку утворюють тотожність,
унаслідок чого породжуються протилежності якісно нового рівня. Тому не
дивно, що вчення Арістотеля панувало в психології протягом всього
Середньовіччя і шанується донині.
Так, А. Августин (354—430), стверджуючи безплотність душі, її
незалежність від тіла, висловив думку про те, що істинне пізнання
будується не на основі відчуття зовнішніх речей, а на внутрішньому
спогляданні, шляхом самозанурення, і на розумі.
У складній природі свідомості, всі процеси якої містить в собі душа
(пам’ять, інтелектуальні процеси, вольові спонукання), саме воля
відіграє найголовнішу роль, яку Августин називав «інтенцією душі» і без
якої ні відчуття, ні розмірковування не можуть відбуватися. Тим самим
закладаються одночасно основи волюнтаристичного та інтроспективного
напрямів у психології.
Інший відомий середньовічний філософ Ф. Аквінський (1225— 1274)
продовжив учення Арістотеля про форму й матерію. На його думку, душа є
безсмертною нематеріальною сутністю і має свої, тільки їй притаманні
здатності розуму й волі. Але як форма тіла вона має ще й здатність
чуттєвого сприйняття властивостей зовнішніх речей. Проте розуміння
сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму — шляхом
абстрагування від видового й осягнення родового. Погляди Ф. Аквінського
з часом будуть покладені в основу раціоналістичного напряму в
психології.
Бурхливий розквіт природничих наук у XVI ст. створив передумови для
послідовного наукового вивчення природи людської душі, природи психіки
на підставі спостережень і дослідів. Так, зокрема, вважав видатний
англійський філософ Ф. Бекон (1561— 1626) щодо чуттєвої душі, віддаючи
розумну душу на відкуп теології як науці про віру. На його думку,
чуттєва душа є тілесна субстанція, що міститься в мозку. Вона настільки
розріджена, що її не видно. Рухається вона по нервах і артеріях.
Відчуття, за Беконом, — матеріальний процес, що породжується зовнішніми
предметами. Можна припустити, що ідеї Бекона дали поштовх розвитку
наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат
психіки.
В цьому ж напрямі формувалося уявлення англійського філософа XVII ст. Т.
Гоббса (1588— 1679), який вважав, що носієм мислення
є певним чином організована матерія. Уявлення і поняття є лише
відображенням матеріальних тіл у свідомості людини.
Слід зазначити, що поняття душа рідше зустрічається в текстах відомих
філософів і природознавців цього періоду. Його місце займають поняття
психічного, свідомості, мислення, розуму — того, що не несе на собі
явного релігійного «навантаження».
Сучасник Гоббса — французький філософ Р. Декорт (1596— 1650)
стверджував, що існування душі й тіла — дві різні й незалежні
субстанції. Декарт, на відміну від Арістотеля, «оживлює» тіло,
проголошуючи ідею рефлекторної дуги. «Оживлення» тіла, як і одночасні
пошуки натуральних механізмів дії душі, створювали певний грунт для
вивчення природи людини на основі принципу антропологічної цілісності.
Спробу подолання декартівського дуалізму в питанні про зв’язок
психічного й фізичного здійснив видатний голландський філософ XVII ст.
Б. Спіноза (1632— 1677). Свідомість людини, на його думку, не існує
окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. Якщо тіло не зазнає
впливу зовнішніх предметів, душа ніяким чином їх не сприймає. Принцип
детермінізму, розроблений у психології Спі-нози, з одного боку,
заперечує свободу волі, з іншого — включає душу в систему причинного
пояснення природних явищ.
Одного року із Спінозою народився відомий англійський філософ-сенсуаліст
Дж. Локк (1632— 1704), який вважав, що всі істинні знання можна одержати
лише в досвіді. Знання про психічне дає внутрішній досвід і відповідні
методи — самоспостереження, інтроспекції, суб’єктивного експерименту
тощо. Оскільки ж внутрішній досвід дає лише знання про окремі психічні
стани чи процеси, остільки саме вони, а не абстрактна душа мають бути
предметом психології.
У XVIII ст. фундаментальні розробки у з’ясуванні природи психіки були
здійснені французькими філософами Ж.Ламетрі, Д.Дідро, К.-А.Гельвецієм,
П.-А.Гольбахом. Душа, на їхній погляд, є нічим іншим, як тим же самим
тілом, але розглянутим стосовно його певних функцій і властивостей. Так,
Ламетрі (1709—1751) вважав, що під душею треба розуміти лише здатність
тіла відчувати й мислити. Вона є тільки принципом руху або чуттєвою
матеріальною частиною мозку, який можна розглядати як головну пружину
всієї машини, стверджував він, порівнюючи діяльність людського тіла з
годинниковим механізмом.
Протилежної думки щодо природи душі дотримувався Дж. Берклі (1685—
1753), грунтовно розробляючи ідею про те, що поза душею не існує
видимого світу. Вихідний пункт його концепції — «esse регсірі» (бути у
сприйманні). Чуттєве тіло є тільки комплексом таких якостей або ідей,
які не існують окремо від сприймання їх розумом.
Д.Юм (1711—1776), продовжуючи розробку ідей свого попередника, доходить
висновку, що не тільки матерія не виступає субстанцією, а й сам дух е
лише сукупністю станів, що сприймаються.
У цей же період свої погляди на природу душевних явищ викладає відомий
український філософ і психолог, професор Києво-Моги-лянської академії
Г.Кониський (1717— 1795). Від розвитку анатомії та функціонування живого
тіла через визначення душі рослинної, він переходить до опису
тілесності, оживленої чуттєвою нерозумною душею, який завершує аналізом
тіла, оживленого раціональною душею. Відповідаючи на запитання, що
передусім відрізняє одушевлене тіло від неживого, він вдається до
кількісного критерію (численні дії душі) й до якісного (тіло саме не
може бути причиною дій, такою причиною виступає душа).
Кониський відомий тим, що подає історичний огляд вивчення душі,
завершуючи його аналізом тогочасної психологічної традиції поділу душі
на вегетативну, чуттєву й раціональну. Крім того, він виділяє та описує
й інші різновиди душі, зокрема, «бажальну» й «рухову», зауважуючи,
однак, що цей поділ є штучним і що треба мати на увазі єдину душу, що
має певні властивості, потенції.
Прогресивною виявилася позиція Кониського щодо визнання активного
характеру відображення органами чуття предметного світу. Визнаючи
необхідність «згоди» між душею і тілом, він вважає, що головними
властивостями раціональної душі є її нематеріальність і безсмертя.
У цей же період входить в історію України і в світову історію своєю
феноменологією самопізнання як пізнання найглибшого в бутті, як вихідної
позиції для пізнання світу Г.Сковорода (1722— 1794). Значення творчості
Сковороди полягає в тому, що вона привертає увагу людини до пізнання
себе як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через
самопізнання своєї суті пізнати суть світу. Самопізнання як пошук самого
себе у творах Сковороди ще не переходить у самопізнання через і заради
самот-ворення, хоч ідея спорідненої діяльності, діяльнісного
самовизначення виводить до ідеї самоздійснення як смислового мотиву
існування людини у світі. Підтвердженням тому є життєвий шлях філософа,
його власний емпіричний досвід мислителя-мандрівника.
Емпіричні підходи до наукового розгляду проблем, намагання вивести
психологію за межі метафізики, щоб не вирішувати питань, які принципово
вирішити не можна, залишаючись у межах емпірико-чуттєвих засад (К.К. фон
Крейц, Й.Г.Крюгер), все ж відступали під тиском вічно актуальної для
філософії і психології проблеми про природу душі. До цієї проблеми
звертається І.Кант (1724— 1804). На його думку, у випадку, коли душа й
тіло визнаються двома специфічними відмінними субстанціями, взаємодія
яких становить людину, жодна філософія не може вирішити, чи не втратила
б душа всілякі уявлення (споглядання, відчуття та мислення), якби одну з
цих субстанцій було відокремлено від іншої. За Кантом, люди не можуть
пізнати окремо природу душі поза тілом, адже для цього слід було б
спробувати відокремити душу від тіла ще за життя, а така спроба була б
схожа на те, якби хтось став перед дзеркалом із заплющеними очима й на
запитання, чого він хоче цим досягти, відповідав: «Я хочу дізнатись,
який у мене вигляд, коли я сплю».
Шлях проходження душею своїх формоутворень, що наближає її до абсолюту,
до злиття з ним, ствердження принципу історизму в інтерпретації
свідомості, стає одним з основних предметів філософсько-психологічних
пошуків у творчості Г.В.Ф.Гегеля (1770— 1831). Геніальним було відкриття
Гегелем того, що свідомість формується в діяльності. Психології він
відводив місце одного з розділів учення про суб’єктивний дух
(індивідуальну свідомість).
У середині XIX ст. широку популярність здобули погляди українського
філософа П.Д.Юркевича, який починав свою діяльність викладачем у
Київській Духовній академії. Ствердження індивідуальності людської
істоти, визнання пріоритету переживань, почуттів, що йдуть від серця,
над розумом, вичленення особистісного «сущого», яке переводить те, що
може бути (ідею), в те, що є (дійсність), спроба поєднати сутність та
існування, гносеологічний та аксіо-логічний аспекти у вивченні людини
відрізняють наукову позицію Юркевича від поглядів Гегеля і набагато
випереджають ідеї представників таких філософсько-психологічних напрямів
початку XX ст., як філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм та ін.
Новим кроком у поясненні психологією природи людської душі, свідомості,
життєдіяльності загалом стало вчення К.Маркса про історичний розвиток
суспільства як основу розвитку людського духу в різних формах його
існування.
Ось як сьогодні пояснює саму історичну необхідність виникнення марксової
концепції людської свідомості відомий російський психолог
М.Г.Ярошевсьтй. На той час, пише він, гострим став конфлікт між
механістичним детермінізмом і принципом активності суб’єкта у філософії
Канта (критичного періоду). За Кантом, речі впливають іззовні на пасивно
сприймаючий субстрат, але все знання про речі, починаючи від їх
просторово-часових параметрів, конструюється самим суб’єктом. Німецькі
ідеалісти — Й.Фїхте, Ф.Шеллінг, Гегель — спробували повністю звільнитися
від механістичного детермінізму, від усякої подібності влади зовнішніх
предметів над свідомістю. У Фіхте «He-Я» (зовнішній світ) породжується
активністю суб’єкта. Шеллінг проголосив тотожність суб’єкта й об’єкта.
Гегель засвоїв шеллінгівський принцип тотожності, але осмислив його як
діалектичний саморух абсолютної ідеї, що породжує із себе всю
багатоманітність об’єктивного й суб’єктивного буття і досягає в
людському дусі повної самосвідомості. Активність свідомості набула тим
самим не тільки предметну змістовність (викривлено зображену), а й
історичну спрямованість. Маркс взяв за вихідний пункт реальний, а не
ідеальний світ і реального індивіда, а не чисту свідомість, але
взаємодія між ними була розкрита принципово інакше, а саме як предметна
діяльність, що перетворює і зовнішню природу, і саму людину.
У XIX ст. емпірична психологія набуває вже виразної самостійності й
залишає в історії чимало оригінальних теорій, в яких продовжується
дискусія щодо природи душі, психіки, свідомості, насамперед у напрямі
розв’язання психофізичної проблеми.
Так, згідно з теорією психофізичного паралелізму фізіологічні й психічні
процеси протікають незалежно один від одного: матеріальні явища в
організмі й психічні явища у свідомості збігаються у часі. Пояснювалося
це «установленою гармонією» з боку божественного начала.
Теорія психофізичної взаємодії, навпаки, виходила з того, що між
психічними явищами й матеріальними процесами існує певна взаємодія:
психічні процеси впливають на фізіологічні, і навпаки. Проте з позицій
дуалізму, що стверджував лише протилежність душевного й тілесного, ця
теорія, як і попередня, не мала перспективи.
У процесі розв’язання психофізичної проблеми, широких емпіричних
досліджень виникають різні наукові напрями, школи, розробляються
«авторські» концепції психічного та його окремих механізмів.
Історично першою виникає асоціативна психологія. Згідно з ученням
асоціаністів, складні психічні процеси включають простіші психічні
елементи, на які вони можуть бути розкладені. Утворення асоціативних
зв’язків підпорядковується певним законам (наприклад, закон суміжності).
Г.Спенсер (1820— 1903), якого традиційно вважають яскравим представником
асоціанізму, зазначав, що коли два психічних стани йдуть один
безпосередньо за одним, то у процесі відтворення першого виявляється
тенденція до того, що другий також обов’язково має відтворюватися. Проте
вже сам Спенсер починає згодом ставити асоціацію в залежність від причин
і факторів, закладаючи основи еволюційної психології.
Волюнтаристична психологія виникає як певна реакція дослідників на
приниження ролі активності душі, вольового начала. Психологи цього
напряму розглядають волю як специфічну енергію свідомості, в основі якої
лежать імпульсивні чуття, об’єднані в комплекси емоційних переживань.
Вундт, відштовхуючись від асоціанізму, відстоює ідею «психічної
причинності». Воля, за Вундтом, має причину в собі самій. Не
детермінована ніякими зовнішніми впливами, вона набуває значення
суб’єкта.
Психологія як вчення про інтенціональні акти свідомості була
започаткована Ф.Брентано (1838— 1917). Психічні явища, на його думку,
відрізняються своєю іманентною «об’єктивністю», в кожному психічному
акті присутній і його об’єкт, тобто психічний акт завжди
інтенціональний, включає суб’єктивну віднесеність до чогось, що не є
суб’єктом. Тому психологія визначається як наука про психічні акти.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. формуються різні за своєю науковою
ідеологією психологічні школи.
Школу структуральної (інтроспективної) психології започаткував у США
Е.Лтченер (1867— 1927), який вважав, що предметом психології мають бути
елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається
простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію,
свій прихований зміст. Самоспостереження дає відомості лише про об’єкти.
Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття,
образи й почуття, що викликаються цим об’єктом.
Вюрбурзька школа психології започаткувала перехід до експериментального
дослідження психічних явищ шляхом інтроспекції.
Альтернативною до тих підходів, які орієнтувалися на суб’єктивне, на
свідомість як предмет психології, стала школа біхевіоризму — науки про
поведінку. Дж.Уотсон (1878— 1958), наприклад, вважав, що предметом
психології мають бути не психічні процеси, а поведінкові реакції, дії та
вчинки, які можна спостерігати й об’єктивно досліджувати. Психічні
процеси при цьому визначалися лише як епіфеномени, тобто явища, причинно
не пов’язані з реальними, дійсними феноменами, що мають матеріальну
природу.
Фрейдизм як психологічний напрям, що дістав свою назву від імені його
засновника З.Фрейда (1856— 1939), навпаки, стверджував необхідність
включення в предмет психології не тільки й не стільки свідомості (у
власному розумінні цього слова), а й того, що в психічній природі людини
лежить за її межами, тобто несвідомого, підсвідомого, надсвідомого як
детермінант, що по суті визначають і загальний зміст свідомості людини,
і прояви її поведінки.
У межах цієї ж традиції будував свою школу глибинної психології і К.Юнг
(1875— 1961), який розглядав психічне буття як складну єдність різних
систем: «Я», «Маска», «Тінь», «Аніма» — образ душі, а також
«особистісне-несвідоме» з різноманітними комплексами й «колективне
несвідоме» з архетипами. Всіх їх об’єднує «самість», інтеграція якої з
«Я» є актом «індивідуації» — кінцевої мети розвитку особистості.
Тенденціям диференціації світу психіки на структурні елементи,
компоненти, рівні, спробам «анатоміювання» психічного протиставила себе
гештальтпсихологія. Термін «гештальт» означає форму, структуру і
вводиться для позначення принципової залежності елементів від цілого,
неможливості виведення цілого з суми елементів. При цьому цілісність
визнається іманентною для психіки, є «чистою» психічною сутністю.
Вихідною для гештальтпсихології стала феноменологія Е.Гуссерля (1859—
1938).
На початку XX ст., у зв’язку з процесами інтеграції у суспільстві
особливий науковий інтерес почали викликати проблеми, пов’язані із
впливом соціального оточення на розвиток і поведінку окремої людини,
проблеми групової динаміки (У.Мак-Даугалл, Г.Тард, С.Си-геле, Г.Лебон,
Ф.Олпорт та ін.).
Поділяючи спочатку ідеї гештальтистів, новий оригінальний для психології
напрям і нову школу започатковує КЛевін (1890— 1947). Центральним
моментом його наукової концепції було поняття про динаміку поведінки
людини в її «життєвому просторі», введення категорії поля у вчення про
особистість і мотиви її поведінки в умовах соціального оточення.
В аспекті психології дії розроблялася операціональна теорія інтелекту
Ж.Піаже (1896— 1980), його структура, функції та розвиток через механізм
інтеріоризації. В цій же парадигмі здійснював свої дослідження А.Вамон
(1879— 1962), з’ясовуючи перехід від дії до думки.
Онтологічний і аксіологічний аспекти психологічного дослідження більшою
мірою представлені у феноменологічній психології Гуссерля та його
послідовників (проблема психічного буття, існування трансцендентної
сфери значень, інтенціональних станів свідомості, проблема «чистої»
психіки та ін.) та в екзистенціальній психології (А.Камю, Ж.Сартр,
К.Ясперс), головною проблемою, в якій виступає проблема цінності й
смислу людського існування.
З моменту виникнення і до нинішнього часу кожна із зазначених
психологічних шкіл зазнала істотних трансформацій, зробила чимало
поступок одна одній, орієнтуючись на критерій істинності як основний.
Проте й інноваційні форми всесвітньо відомих психологічних теорій
(неофрейдизм, необіхевіоризм та ін.) зберігають певною мірою свою
прихильність до ортодоксального варіанту на рівні найбільш загальних
принципів.
Отже, підведемо деякі підсумки здійсненому екскурсу в історію поглядів
про природу душі, психіки й предмет психології.
Узагальнення емпіричних фактів життєдіяльності дало змогу людині
провести дуже умовну з точки зору «кордонів», але безумовну з погляду
реальності межу між собою і навколишнім світом взагалі і між своєю душею
та іншими душами чи неодухотвореними предметами як між внутрішнім і
зовнішнім зокрема. Тому в історії психології більш чи менш послідовно
саме «внутрішнє» (душа, психіка, свідомість, безсвідоме, підсвідоме,
надсвідоме тощо) називалося предметом дослідження.
Занурюючись у глибини психіки, відчувши подих безмежних її світів,
людський розум нерідко втрачав надію на можливість осягнути неосяжне.
Відступав, залишаючи душу відпочити від ролі «піддослідного».
Погоджувався приписувати їй божественне походження, як і всьому тому, що
не міг пояснити, що лякало й причаровувало. Втім, зневірившись, він
уважно спостерігав і прискіпливо вивчав її зовнішні прояви, переконуючи
себе, що це і є єдино можливий предмет психології.
Проте неможливо довго не помічати реальну активність психічного,
реальність ідеального внутрішнього світу. І він знову вабить до себе,
вимагаючи переглянути предмет науки. Коли в процесі людського пізнання
робиться акцент на виділенні суттєвого, предмет психології підноситься
до категорії свідомості, душі, духу, відокремлюючись від усіх визначень,
які йшли від біології чи фізіології. Внаслідок такого підходу навіть
мозок і вся нервова система починають розглядатися як паралельно існуючі
і генетично ніяк не пов’язані з розвитком і функціонуванням свідомості.
Проте з часом виявляється неспроможність психології пояснити всю
складність психічного життя, виходячи лише з категорії свідомості.
Навіть практика, особливо клінічна, переконливо доводить, що суттєву
роль у становленні, розвитку й функціонуванні свідомості відіграє саме
несвідоме, безсвідоме, підсвідоме і навіть надсвідоме, які і підміняють
на певний час собою свідомість на місці предмета психологічної науки.
У дискусіях про те, чим же відрізняється психічне від інших явищ,
визріває уявлення, а надалі й твердження, що предметом психології має
бути суб’єктивне, що протистоїть об’єктивному як таке, що не тільки
вирізняється своєю природою, а й здатне відтворювати й творити
об’єктивний світ і себе самого за своїми власними законами. У намаганні
відстояти цю позицію дехто, правда, доходить висновку, що навколишній
світ є нічим іншим, як продуктом функціонування душі, або духу,
комплексом специфічних енергій органів чуття, нічим не детермінованої
волі, або грою асоціацій, законами гештальту, чи проявом глибинного
інстинктивного потягу, колективного безсвідомого тощо. Зовнішній світ,
таким чином, або «анігілюється», або знецінюється, або ж
характеризується як із самого початку чужий і ворожий.
Комплекс свободи, реакцію вивільнення від зовнішньої залежності не
завжди вдавалося утримати в межах, що задовольняли хоча б «відносну
істину». Будь-яке «роздування» однієї залежності відразу ж породжувало
протилежні, не менш крайні підходи.
Зрозумілою реакцією на перебільшення ролі внутрішнього було виникнення
наукових напрямів, що визнавали предметом психології поведінкові
реакції, які можна спостерігати, досліджувати об’єктивними методами на
противагу інтроспекції тощо. Тим самим робилася спроба протиставити ідеї
незалежності, автономності людської психіки від зовнішнього світу
твердження про існування такої залежності.
Щоправда, і тут не обходиться без перебільшень, адже за такого підходу
психіка як така з усіма її формами існування може взагалі бути вилучена
з числа «претендентів» на завжди історично «вакантну роль» предмета
психології.
У спробах розвести до антагонізму, а потім ототожнити внутрішнє і
зовнішнє інтроспективна і біхевіористська психологія, психологія
свідомості й поведінкова психологія, суб’єктивна й об’єктивна психологія
пройшли своє становлення, розквіт і дійшли закономірного фіналу,
залишаючи у спадок нові емпіричні факти, оригінальні теорії,
психотерапевтичні техніки і висновок про необхідність пошуку
альтернативних підходів до пояснення природи психічного.
Такий калейдоскоп дефініцій відбиває певною мірою логіку становлення
предмета психології залежно від того, як змінювалось уявлення про
природу психічного.
Спостереження. Одним із основних емпіричних методів психологічного
дослідження є спостереження, яке полягає в умисному, систематичному та
цілеспрямованому сприйнятті психічних явищ з метою вивчення їхніх
специфічних проявів у конкретних умовах та з’ясуванні смислу цих явищ,
який не може бути даний безпосередньо. Спостереження використовується у
процесі дослідження явищ, що підлягають безпосередньому сприйманню, і як
метод наукового пізнання змістовно відрізняється від спостереження як
засобу пізнання в буденному житті. Психологічне спостереження — це метод
наукового пізнання, спрямований на аналіз зовнішніх проявів
індивідуального світу «Я» людини (предмета психології) у безпосередній
сенсорно-перцептивній взаємодії з ним.
Спостереження включає елементи теоретичного мислення (задум, система
методичних прийомів, осмислення та контроль результатів) та набір
кількісних і якісних методів аналізу (узагальнення, фак-торизація даних
та ін.). Методика спостереження як детально описана послідовність
реалізації методу включає: вибір ситуації та об’єкта спостереження,
узагальнення теоретичних уявлень про досліджувану реальність та
виділення цілей дослідження; побудову програми (схеми) спостереження у
вигляді змінного переліку ознак (аспектів) явища, що сприймається,
одиниць спостереження з детальною їх презентацією, а також спосіб і
форму фіксації результатів спостереження (запис, кіно-, фото-, аудіо-,
відеореєстрація у суцільній, щоденниковій та категоризованій формах);
опис вимог до організації роботи спостерігача; опис способу обробки та
представлення отриманих даних.
Розрізняють неструктуралізоване спостереження, що виявляє .недостатньо
формалізований процес реалізації методу, і структуралізо-ване
спостереження. Цьому типу відповідає високий ступінь стандартизації, для
фіксації результатів використовуються спеціальні документи, бланки,
досягається достатня близькість даних, отриманих різними спостерігачами.
Включеним спостереженням називається такий його вид, при якому
психолог-дослідник, безпосередньо включений, залучений у досліджуваний
процес, контактує, діє разом з учасниками дослідження. Характер
залученості може бути різним: в одних випадках дослідник повністю
зберігає інкогніто, й інші учасники ніяк його не виділяють серед інших
членів групи, колективу; в інших ситуаціях — спостерігач бере участь у
досліджуваній діяльності, але при цьому не приховує своїх дослідницьких
цілей. Залежно від специфіки ситуації, яка спостерігається, а також
дослідницьких завдань будується конкретна система відносин і взаємодій
спостерігача та інших учасників дослідження. Вказаний тип спостереження
часто використовується у процесі дослідження соціально-психологічних
явищ та професійної діяльності людини.
Спостереження називається польовим, якщо воно відбувається в природних
для досліджуваного явища умовах. Іноді необхідною є лабораторна форма
спостереження, яка створює можливість направленої організації умов,
характеру та специфічних особливостей розгортання досліджуваного явища.
Систематичні спостереження проводять регулярно та протягом визначеного
проміжку часу. Це може бути подовжене спостереження, яке триває
безперервно, або спостереження, що проводиться в циклічному режимі (один
раз на тиждень, фіксований термін року та ін). Як правило, систематичне
спостереження здійснюється за достатньо структуралізованою методикою, з
високим ступенем конкретизації всієї діяльності спостерігача.
Несистематичне спостереження використовується часто в незапланованих
ситуаціях, у випадку взаємодії з явищами, що попередньо не очікувалися і
не включалися в програму спостереження.
Важливим для визначення сутності спостереження як методу психологічного
дослідження є поділ його за ознакою «об’єктивність-суб’єктивність».
Об’єктивне (або зовнішнє) спостереження спрямоване до зовнішньої сторони
протікання психічних процесів та розгортання психологічних явищ. Проте
дотримання принципу єдності об’єктивних характеристик психологічних явищ
і суб’єктивного змісту їх сутності вимагає чіткої диференціації та
спеціалізації аналітичних моделей і засобів тлумачення даних
спостереження, коли стає можливим наукове обгрунтування та презентація
процесу «перекладу» змісту «зовнішніх» даних як осягнення змісту
.протікання «внутрішніх» процесів предмета дослідження. Таким чином, дві
форми спостереження — зовнішнього та внутрішнього — слід розуміти як дві
різні стратегії аналізу, тлумачення та виявлення сутності психічного.
Суб’єктивне (внутрішнє) спостереження, або самоспостереження, являє
собою процес споглядальної взаємодії з власними внутрішніми психічними
процесами невідривне від спостереження за їхніми зовнішніми проявами.
Однією з форм зовнішніх виявів результатів самоспостереження
(інтроспекції) є метод словесного звіту, чітка організація та
структуралізація якого дає змогу узагальнити та «об’єктивувати» зміст
даних, отриманих у результаті дослідження.
Самоспостереження в психології — унікальний метод «проникнення» у
внутрішнє психічних процесів та явищ, проте для дослідника використання
цього методу пов’язане з цілим комплексом труднощів, подолання яких
постає як чітка та методична організація пізнавальної роботи
спостерігача (самого піддослідного): дані самоспостереження повинні
даватися не в інтерпретованому, а в сут-нісному вигляді; у тій
послідовності, в якій вони виникають, а словесний вираз почуттів та
переживань у цей момент має бути чітким та максимально спонтанним
(умовно вільним від осмислюваних дій учасника дослідження). Хід і
дослідницький ефект застосування методу самоспостереження багато в чому
залежить від умілих та вправних дій дослідника, який організовує та
забезпечує процес дослідження від початку до його логічного кінця.
Позитивна якість методу спостереження полягає в тому, що він дає
можливість вивчати психічні процеси та явища в природних для них умовах.
За необхідної забезпеченості дослідницьких дій засобами аналізу й
тлумачення, а також за необхідної доповненості процедури дослідження
іншими методами та прийомами метод спостереження є цінним засобом
емпіричного пізнання психологічних явищ світу.
Лабораторний і природний експеримент. У психології експеримент — один із
основних, поряд зі спостереженням, методів наукового пізнання загалом,
психологічного дослідження — зокрема. Експеримент відрізняється від
спостереження можливістю активного втручання в ситуацію дослідника, який
здійснює планомірні маніпуляції однією або декількома змінними
(факторами) та реєструє зміни, що відбуваються з досліджуваним явищем.
Основні особливості експерименту, які зумовлюють його дослідницьку
цінність, такі: 1) в експерименті дослідник сам викликає досліджуване
ним явище замість того, щоб чекати (як при об’єктивному спостереженні),
поки випадковий потік явищ надасть йому можливість це явище
спостерігати; 2) експериментатор може змінювати умови, за яких явище
виявляє свої характеристики, замість того, щоб сприймати їх у випадково
даному контексті ситуації; 3) варіативні маніпуляції експериментатора
умовами дослідження дають можливість виявляти закономірності протікання
тих чи інших процесів, явищ за конкретних умов і ситуацій; 4) у ході
експерименту можливе встановлення кількісних закономірностей між
різнорівневими явищами, взаємодія яких моделюється в конкретній
процедурі дослідження.
Експеримент у психології може бути лабораторним або природним.
Лабораторний експеримент відбувається в штучних (лабораторних) для
досліджуваного явища умовах, коли експериментатор спеціально організовує
ситуацію для з’ясування явища або окремих його характеристик, ініціює
очікуваний процес і моделює штучно всі необхідні для цього умови.
Лабораторний експеримент дає змогу точно враховувати досліджувані
зовнішні впливи (силу, тривалість і послідовність подразників або їх
комбінації) та реакції-відповіді (дії та висловлювання) людини на ці
подразники. Так, наприклад, у процесі вивчення відчуття та сприймання
точно враховуються сила й послідовність різноманітних подразників, а
також відповідні реакції на них різних органів чуття. Під час
дослідження пам’яті точно враховується кількість та якість матеріалу, що
запам’ятовується, різні способи запам’ятовування (цілком, частинами,
уголос, «про себе», кількість повторювань та ін.), а потім шляхом
зіставлення всіх даних установлюються умови ефективнішого
запам’ятовування того чи іншого типу матеріалу й інші закономірності.
Перші експериментальні дослідження психічних процесів (спочатку —
відчуттів) були проведені в середині XIX ст. М.Вебером і Г.Фехнером.
Перші експериментально-психологічні лабораторії заснували В.Вундт (у
Німеччині), а пізніше — В.М.Бехтерев і А.А.То-карський (у Росії),
М.М.Ланге (в Україні). Значну роль у розвитку лабораторного експерименту
в психології відіграли методи дослідження пам’яті, розроблені наприкінці
XIX ст. Г.Еббінгаузом. Великою перевагою лабораторного психологічного
експерименту є те, що він дає змогу враховувати не тільки зовнішні дії
та висловлювання піддослідних, а й внутрішні (приховані) фізіологічні
реакції: зміну електричних потенціалів головного мозку, зміну діяльності
серця та кровоносних судин, пропріоцептивні та міокенетичні реакції
тощо. Фіксація цих фізіологічних реакцій здійснюється за допомогою
спеціальної апаратури. Взагалі, залежно від природи досліджуваного явища
та цілей дослідження, в експерименті використовуються ті чи інші
технічні засоби або інші моделюючі елементи експериментальної ситуації.
Результати лабораторного експерименту завжди аналізуються з урахуванням
таких його особливостей: 1) штучність експериментальної ситуації; 2)
аналітичність та абстрактність процедури експерименту; 3) ускладнюючий
ефект впливу експериментатора на хід і наслідки експерименту. Крім
цього, експеримент завжди доповнюється тими чи іншими методичними
засобами, що дає змогу розширити дослідницьку площину експерименту й
підняти ефект дослідження в цілому.
Своєрідним варіантом експерименту, що являє собою ніби проміжну форму
між спостереженням та експериментом, є метод природного експерименту,
запропонований О.Ф. Лазурським. Він проводиться не в лабораторії, а в
звичайних життєвих умовах; при цьому експериментальному впливу
піддаються умови, в яких протікає діяльність, що вивчається, сама ж
діяльність піддослідного спостерігається в її природному виявленні.
Проте вибір природної ситуації експерименту не є спонтанним, випадковим.
Дослідження відбувається згідно з підібраними умовами, що відповідають
цілям дослідження, а процеси, що пізнаються, протікають у природному їх
порядку та послідовності без втручань експериментатора. Природний
експеримент поєднує в собі позитивні якості спостереження і
лабораторного експерименту, однак порівняно з останнім є менш точним і в
багатьох випадках має доповнюватися ним.
Бесіда, інтерв’ю, анкетування. Бесіда в психології — емпіричний метод
одержання інформації на основі вербальної (словесної) комунікації. Цей
метод досить широко використовується в різних сферах психології:
соціальній, медичній, дитячій та ін. В окремих випадках бесіда виступає
основним засобом отримання фактичних даних, застосовується також як
спосіб введення піддослідного в ситуацію психологічного
експериментування: від чіткої інструкції до вільного спілкування в
психотерапевтичній ситуації. Специфічними видами бесіди можуть бути
такі:
«введення в експеримент», метою якого є настроювання співрозмовника на
характер експерименту та перелік основних дій і діяльностей,
передбачених експериментом, надання інструкції перед кожним з
виконуваних циклів дій та елементів експерименту;
«експериментальна бесіда» як форма емпіричної взаємодії використовується
в тих експериментальних ситуаціях, де кожний окремий елемент діяльності
передбачає повну змістову завершеність попереднього, а отже, контакт
експериментатора з піддослідним як «підбиття підсумків» є необхідним
елементом дослідження;
«клінічна бесіда» — форма емпіричної взаємодії психолога з пацієнтом у
ситуації індивідуального консультування або, власне, в
психотерапевтичній ситуації.
Стосовно розподілу змістових складових перетворюючих дій психолога та
виділення прикладних впливів психолога на предмет взаємодії, метод
бесіди дістає специфічний зміст відносно кожного з типів перетворюючих
дій: бесіда в теоретико-стверджуючому впливі, бесіда в
психотерапевтичному впливі, бесіда в професійно-педагогічному діянні
психолога, бесіда в акті вчительського відношення та духовного
посередництва та ін. Таким чином, якщо в ситуації емпіричної
пізнавальної дії психолога метод бесіди відіграє, як правило, допоміжну
роль, то в ситуації перетворюючих дій психолога може застосовуватися як
основа організації взаємодії.
Інтерв’ю в психології виступає способом отримання
соціально-психологічної інформації за допомогою усного опитування. В
історії інтерв’ю як психологічного методу можна виділити три основні
етапи розвитку: 1) спочатку інтерв’ю використовувалося у сфері
психотерапії та психотехніки, у свою чергу це сприяло виникненню
психологічних консультацій; 2) використання інтерв’ю в соціологічних та
соціально-психологічних дослідженнях, де вперше виникли питання про
валідність способів організації та проведення інтерв’ю та достовірність
отриманої інформації; 3) сучасний етап психологічних досліджень
характеризується координацією практичних, теоретичних та методологічних
проблем інтерв’ю з метою використання його як особливого методу
отримання інформації на основі вербальної комунікації.
Розрізняють два види інтерв’ю: вільні — не регламентовані темою та
формою бесіди, і стандартизовані — за формою вони близькі до анкети із
закритими запитаннями. Проте межі між цими видами інтерв’ю рухливі й
залежать від складності проблеми, цілей та етапу дослідження. Ступінь
свободи учасників інтерв’ю зумовлюється переліком та формою запитань,
змістовий рівень отриманої інформації — багатством та складністю
відповідей.
У ході спілкування можуть скластися різні ситуації щодо позиції
інтерв’юера: а) респондент (той, кому ставляться запитання) знає, чому
він діяв або має діяти так, а не інакше; б) респонденту недостатньо
інформації про причини власного діяння; в) інтерв’юер має за мету
отримати симптоматичну інформацію, хоча респондент не оцінює її як таку.
Та чи інша ситуація передбачає використання різних методів інтерв’ю. У
першому випадку достатньо використати впорядкований, чітко спрямований
цикл запитань. У двох інших ситуаціях потрібні методи, які передбачають
співробітництво респондента в процесі пошуку необхідної інформації.
Прикладами таких методів є інтерв’ю клінічне та інтерв’ю діагностичне.
Діагностичне інтерв’ю — метод отримання інформації про властивості
особистості, який використовується на ранніх етапах психотерапії. Цей
метод слугує особливим засобом встановлення тісного особистісного
контакту зі співрозмовником. У багатьох ситуаціях клінічної роботи він
виявляється важливим способом проникнення у внутрішній світ пацієнта та
розуміння його труднощів. Розрізняють діагностичне інтерв’ю: 1) кероване
— від цілком запрограмованого (за типом анкети — незмінна стратегія та
незмінна тактика) до цілком вільного (стала стратегія та вільна
тактика); 2) некероване, «сповідальне», де ініціатива належить пацієнту.
В клінічній практиці повністю стандартизоване діагностичне Інтерв ю
використовується дуже рідко.
Клінічне інтерв ‘ю — метод терапевтичної бесіди у випадку надання
психологічної допомоги. В психіатрії, психоаналізі та медичній
психології цей метод використовується для допомоги пацієнту усвідомити
свої внутрішні труднощі, конфлікти, приховані мотиви поведінки. Клінічне
інтерв’ю належить до найбільш вільних форм бесіди; в бесідах такого типу
психолога цікавить не тільки безпосередній зміст відповідей пацієнта
(факти, погляди, почуття, словесний ряд — словник, асоціації ідей тощо),
а й його поведінка (тон, жести, рухи та ін.). Важливою передумовою
успішності реалізації методу є встановлення позитивних особистісних
відносин між учасниками бесіди, що вимагає від психолога бути терплячим,
винахідливим, пристосовуватися до інтересів пацієнта. В окремих випадках
метод може мати безпосередній психотерапевтичний ефект; при цьому
пацієнт не тільки усвідомлює причини своїх труднощів, а й визначає шляхи
їх подолання. Загальна стратегія та хід реалізації методу будуються на
попередніх даних діагнозу тощо.
Анкетування — метод соціально-психологічного дослідження за допомогою
анкет. У соціальних науках (демографії, соціології, психології) анкетне
опитування проводиться з метою з’ясувати дані біографічного характеру,
погляди, ціннісні орієнтації, соціальні установки та особистісні риси
опитуваних. Залежно від характеру необхідної інформації та способів її
отримання використовуються різні типи анкетного опитування: суцільне
(охоплюються великі групи населення) та вибіркове (охоплюється конкретна
група учасників); усне (за типом інтерв’ю) та письмове (робота з
бланковими анкетами); індивідуальне та групове; а також — очне (за
умовою безпосередньої взаємодії) та заочне (поштою, телефоном тощо). Для
проведення будь-якого типу анкетування необхідне попереднє вирішення
двох методичних проблем: по-перше, визначення об’єму та забезпечення
однорідності вибірки, по-друге, забезпечення репрезентативності вибірки.
Ці параметри дослідження зумовлюють його завершеність та достатність.
Методичним засобом для отримання первинної соціологічної та
соціально-психологічної інформації за анкетного опитування є, звичайно,
анкета. Вона являє собою набір запитань, кожне з яких логічно пов’язане
з центральним завданням дослідження. Побудова анкети — це процес
перекладу основних гіпотез дослідження на мову запитань, що є складовою
та відповідальною процедурою. Анкета має забезпечувати отримання таких
відповідей, які є правдивими стосовно і опитуваного, і проблеми, що
становить предмет дослідження. Анкета будується на основі теоретичних
уявлень про сутність предмета дослідження, відповідно до цього
обираються шкали оцінок, типи запитань, визначається кількість та
порядок запитань, що мають ставитися. Також в кожному конкретному
дослідженні вибирається найбільш адекватна процедура реалізації
анкетування з урахуванням усіх умов ситуації пізнавального акту. Кожний
окремий тип анкетування передбачає як ситуацію дослідження, так і
структуру анкети, включаючи послідовність та емоційну насиченість
запитань, засоби опрацювання та аналізу отриманих даних.
Соціометрія, референтометрія. Соціометрія — це розроблена Дж.Морено
психологічна теорія суспільства й одночасно соціально-психологічний
метод, який використовується для оцінки міжосо-бистісних емоційних
зв’язків у групі. Метод відтворює методологію соціометричних досліджень
і включає цикл вимірювальних процедур та математичних методів обробки
первинної інформації, отриманої в результаті здійсненої процедури. В
технічному, власне процедурному плані Соціометрія — це співвідношення
опитувальної методики й алгоритмів для спеціальної математичної обробки
первинних вимірів. Сутність її полягає у визначенні різноманітних
персональних та групових індексів. У цілому соціометрія спрямована на
вивчення соціальних ролей у малих групах та на вимірювання структури
взаємовідносин у групі в цілому.
Запитання соціометричної анкети або інтерв’ю містять так званий
соціометричний критерій, який відповідає за формою та змістом вимогам
соціометричних анкет та предмету дослідження. Вербальне він формулюється
так: «Кого б Ви обрали…?», «Чиїй думці Ви віддасте перевагу в
ситуації…?», або «Хто зумів би Вас переконати…?» та ін. Запитання
відтворює не тільки уявлення дослідника про явище, що пізнається, а й
завдання конкретного етапу дослідження тощо. Соціометричний критерій
повинен: а) націлювати учасника дослідження на вибір або відведення
іншого члена групи під час розв’язання завдання сумісної діяльності; б)
бути зрозумілим та цікавим для учасників дослідження; в) включати в себе
пропозиції щодо вибору або відведення, сформульовані так, щоб це
викликало в членів групи емоційно-психологічний ефект; г) не допускати
обмежень індивідуального та змістового характеру щодо вибору одних та
відхилення інших членів у межах однієї групи.
Соціометричні критерії поділяються на два основні класи: комунікативні
(«соціометричні тести») та гностичні («тести соціальної перцепції»).
Комунікативні критерії використовуються для того, щоб описати, виміряти
реальні або уявлювані відношення в групі, виявити, яким кожен член групи
бачить своє безпосереднє оточення. Гностичні критерії спрямовані на
відображення уявлень людини про те, якою вона бачить свою роль, свою
позицію в групі, хто, на думку самого суб’єкта, може обрати його для
розв’язання конкретної задачі, а хто — відвести. За гностичними
критеріями можна визначати як закономірності розуміння людиною
взаємовідносин у групі, так і бачення нею процесів спілкування між
людьми, які входять у дану групу.
Соціометричні критерії поділяють також на офіційні та неофіційні.
Офіційні дають змогу вимірювати міжособистісні відносини на рівні
формальної структури групи, виробничих та службових обов’язків,
неофіційні — відкривають перед дослідником «вхід» у сферу неформальних
відносин, емоційно-психологічних контактів, симпатій та прихильностей.
У ході соціометричного дослідження будується соціограма — графічне
вираження математичної обробки результатів, отриманих за допомогою
соціометричного тесту. Соціограма наочно показує складне сплетіння
взаємних симпатій та антипатій, присутність соціометричних «зірок» (яких
обирає більшість опитуваних), «паріїв» (від яких усі відмовляються) та
ієрархію проміжних ланок між цими полюсами. Соціограма також дає змогу
представити структуру відносин у групі, зробити припущення про стилі
лідерства, міру організованості групи в цілому. У ході побудови
соціограми користуються поняттями: вибір, взаємний вибір, очікуваний
вибір, відхилення, взаємне відхилення, очікуване відхилення. Розрізняють
колективні та індивідуальні соціограми, які відрізняються за структурною
організацією та змістом простору, що моделюється в них.
Референтометрія — один із соціометричних методів, спрямований на
виявлення референтності членів групи для кожного індивіда, який входить
у цю групу. Референтометрія включає дві процедури: попередня (допоміжна)
являє собою з’ясування за допомогою опитувального листка позицій
(оцінок, відносин, думок) кожного члена групи з приводу значущого
об’єкта, події або людини. Друга процедура виявляє особистостей, позиція
яких відображена в опитувальному листку, є найпривабливішою та
найцікавішою для інших піддослідних. Даний метод дає змогу виявити
мотиви міжособистісних відносин та вибору, переваг у групі. Дані,
отримані за допомогою референтометрії, опрацьовуються математично і
можуть бути виражені графічно.
Біографічний метод, вчування. У психології біографічний метод — це
система засобів дослідження, діагностики, корекції та проектування
життєвого шляху людини. Даний метод емпіричного пізнання почав
розроблятися в першій чверті XX ст. (М.О.Рибніков, Ш.Бюлер). Спочатку
обмежувалися ретроспективним описуванням минулих етапів життя людини або
всього життєвого шляху історичних персонажів минулого. Надалі
біографічний метод почав включати аналіз актуальних та припущених у
майбутньому подій (майбутня автобіографія, керована фантазія, графіки
життя, каузо-метрія), а також дослідження кола спілкування (додаткові
біографії, лінії відносин суб’єкта). М.О.Рибніков розглядав
автобіографію як психологічний документ, що документує особистість та її
історію.
Він розділяв спонтанні автобіографії, коли ініціатива ретроспективного
погляду на власне життя належить самій особистості, та про-воковані
автобіографії, коли дослідник використовує прийом спонукання
піддослідного говорити про себе за визначеним планом. Такий прийом
гарантує однорідність зібраного матеріалу, що дає можливість
порівнювати, поєднувати, узагальнювати отримані факти тощо.
Сучасні біографічні техніки, побудовані на основі вивчення особистості в
контексті історії та перспектив розвитку її індивідуального буття і
взаємовідносин із «значущими іншими», спрямовані на реконструкцію
життєвих програм і сценаріїв розвитку особистості. Аналізу піддають
також просторові та часові характеристики організації ділового,
сімейного, духовного життя особистості, взаємодію її з природним та
соціальним середовищем.
Застосування біографічного методу передбачає отримання різнорідної
об’єктивної інформації, для чого використовуються різні форми
автобіографічної методики: опитування, інтерв’ю, тести. Також необхідним
є аналіз свідчень очевидців; дані отримуються під час бесіди та
опитувань близьких людей, під час первинного аналізу спогадів
сучасників. Також використовуються модифікації методу вивчення продуктів
діяльності, коли проводиться контент-аналіз щоденників та листів,
здійснюється побудова кривих продуктивності і діаграм життєвих вимірів
активності особистості.
Одним із методичних прийомів організації та проведення психологічного
дослідження в межах біографічного методу є вчування. Цей прийом
передбачає спільну роботу експериментатора та особистості над змістовими
матеріалами її особистого життя. Реалізується прийом у два етапи:
1) перший етап — отримання фактичних даних про життєвий та творчий шлях
особистості за допомогою набору тестових та дослідницьких методів.
Особливо важливим є акцент на емоційній насиченості репрезентованого
особистістю матеріалу. Таким чином вдається не лише змістовно відновити
хід подій у просторі індивідуального життя особистості, а й установити
їхню емоційну значущість, насиченість смислом для особистості, сенс
результуючих моментів у цих подіях. Психологу вдається на цьому етапі
встановити та змістовно розкрити так звані «критичні точки», періоди
події, ситуації, моменти в житті особистості. Саме вони зумовлять
предмет взаємодії на наступному етапі;
2) другий етап — організація взаємодії психолога з особистістю, суть
якої полягає в повторному, абстрагованому в часі від реальної події,
переживанні, вчуванні особистості в зміст тієї чи іншої ситуації
минулого, яка об’єктивно вплинула на хід подальшого життя цієї
особистості, та корекція переживань з приводу якої може дещо
гармонізувати або стабілізувати самовідчуття особистості в нинішньому
періоді її життя. Застосування прийому вчування має, як правило,
подвійний ефект: власне дослідницький, та психотерапевтичний. Цей прийом
може реалізуватися в різному методичному оснащенні і є дуже лабільним
щодо експериментальної ситуації дослідження.
Біографічний метод та різноманітні його модифікації досить широко
застосовуються не тільки у сфері психологічного дослідження, айв
психологічній практиці: індивідуальному консультуванні, психотерапії і
навіть у сфері професійної підготовки спеціалістів. Відомі
психотерапевтичні техніки — психоаналіз, психосинтез, трансак-ційний
аналіз, нейролінгвістична терапія та ін. — досить активно застосовують
прийоми біографічного методу. Необхідно, проте, зауважити, що
застосування цього методу та аналіз отриманих за його допомогою даних
мусить мати чітку методологічну основу. Це означає, що тлумачення даних
завжди буде відтворювати ту «філософію людини», яку вибудовує
методологія цієї філософії: феноменологічна, екзистенціальна,
онтологічна тощо.
Проективні та клінічні методи тестування. Тестування — метод
психологічної діагностики, провідним організаційним моментом якого є
застосування стандартизованих запитань та задач (тести), що мають певну
шкалу значень. Метод використовується для стандартизованого вимірювання
індивідуальних відмінностей особистості. Виділяють три основні сфери
застосування тестового методу: а) освіта, б) професійна підготовка та
відбір, в) психологічне консультування та психотерапія. Тестовий метод
дає змогу з певною мірою ймовірності встановити актуальний рівень
розвитку в індивіда необхідних навичок, знань, особистісних
характеристик тощо.
Методика тестування може бути поділена на три етапи:
1) вибір тесту (зумовлений метою тестування та ступенем достовірності й
надійності тесту);
2) його проведення (обумовлюється інструкцією до тесту);
3) інтерпретація результатів (визначається системою теоретичних
припущень відносно предмета тестування). За функціональною ознакою
призначення тестів щодо предмета дослідження розрізняють: тести
інтелекту, тести креативності, тести досягнень, критеріально орієнтовані
та особистісні тести тощо.
Тести інтелекту — методики психологічної діагностики, призначені для
виявлення розумового потенціалу індивіда. В більшості з них
піддослідному на спеціальному бланку пропонують установити вказані
інструкцією логічні відношення класифікації, аналогії, узагальнення тощо
між термінами, поняттями, явищами, які подаються в задачах тесту. Свої
рішення піддослідний подає або в письмовому вигляді, або роблячи
відповідну помітку на запропонованому бланку відповідей. Іноді задачі
складаються з малюнків, геометричних фігур тощо. В задачах тестів «на
дію» для рішення необхідно скласти з представлених деталей зображення
предмета, геометричну фігуру, зібрати з кубиків, що мають різнооформлені
сторони, заданий малюнок і т.п. Успішність дій піддослідного
визначається кількістю правильно виконаних завдань, за нею виводиться
коефіцієнт інтелектуальності (інтелекту).
В історії тестового методу виділяють декілька етапів щодо визначення
дослідницького ефекту процедур та розуміння універсальності його
результатів: від повної абсолютизації — до критичної оцінки ефективності
методу як засобу дослідження та прогнозу потенціалу індивідуального
розвитку особистості. Сьогодні вважають, що результати тестування
інтелекту виявляють не розумовий потенціал піддослідного, а ті
особливості його минулого досвіду, навченості, які відображаються на
результатах його роботи з тестом. Тому результати, отримані при
застосуванні тестів інтелекту, стали називати «тестовим» або
«психометричним» інтелектом. Проте в психологічній практиці тести
інтелекту мають широке застосування і як дослідницькі процедури, і як
психодіагностичні — в психотерапії та психологічному консультуванні.
Найбільш поширені та відомі: тест структури інтелекту Амтгауера; шкали
вимірювання інтелекту Век-слера; Шкільний тест розумового розвитку;
Аналітичний тест інтелекту Меті; Культурно-вільний тест інтелекту
(опублікований Р.Кеттеллом).
Тести креативності — сукупність методик для вивчення та оцінки творчих
здібностей особистості. Здібність породжувати незвичайні ідеї,
відхилятися від традиційних схем мислення, швидко вирішувати проблемні
ситуації була виділена серед інтелектуальних здібностей в окремий тип і
дістала назву — креативність. Вивчення факторів творчих досягнень
особистості ведеться в двох напрямах: 1) аналіз життєвого досвіду та
індивідуальних особливостей творчої особистості (особистісні фактори);
2) аналіз творчого мислення та його продуктів (фактори креативності:
чіткість, гнучкість мислення, чуттєвість до проблем, оригінальність,
винахідливість, конструктивність під час вирішення проблем та ін.).
Найбільш відомі тести для вимірювання пізнавального аспекту креативності
— тести, створені Дж.Плфордом разом зі співробітниками (1959) та
Є.Торрансом (1962). Проте результати використання цих тестів (як і інших
тестів креативності) досить суперечливі, валідність їх не доведена. У
вітчизняній психології досить відомою є методика дослідження
«інтелектуальної активності» особистості — «Креативне поле», створена
Д.Б.Богоявленською.
Тести досягнень — одна з методик психологічної діагностики, яка виявляє
ступінь володіння особистістю конкретними знаннями, навичками, вміннями.
Тести досягнень близькі за змістом тестам спеціальних здібностей, однак,
на відміну від них, виявляють те, що було засвоєно піддослідними в ході
виконання конкретної діяльності з конкретними завданнями та вимогами, а
не узагальнені вміння, які формуються в процесі накопичування життєвого
досвіду.
Розрізняють три види тестів досягнень: 1) тести дії (призначені для
виявлення вміння виконувати дії з використанням механізмів, матеріалів,
інструментарію); 2) тести письмові (завдання подаються на спеціальних
бланках і полягають у виборі правильної відповіді на запитання —
вербальне або графічне); 3) усні тести (на заздалегідь підготовлену
систему запитань даються усні відповіді, під час їх оцінки враховується
правильність формулювання відповідей).
Тести досягнень широко використовуються в шкільній психодіагностиці та
системі професійної підготовки й відбору. Проте це більш характерно для
зарубіжної психологічної служби; у вітчизняній психологічній практиці
тести досягнень поки що не мають широкого використання.
Тести особистісні — методики психодіагностики, за допомогою яких
вимірюються різні сторони особистості та її характеристики: установки,
цінності, відношення, емоційні, мотиваційні та між-особистісні
властивості, типові форми поведінки. Відомо декілька сот різновидів
осббистісних тестів, у зв’язку з цим особливо важливим є правильне
тлумачення та відповідальне використання результатів цих тестів. Тести,
як правило, будуються в одній з трьох форм їх можливої організації: 1)
шкали та опитувальні листи; 2) ситуативні тести або тести діяння, в яких
подаються перцептивні, когнітивні або оціночні задачі, оцінку себе,
своїх особистісних конструктів, тощо; 3) проективні методи. Існують
також тести змішаних форм.
Поряд зі змістовими класифікаціями методів тестування існують також
інші. За особливостями задач, які використовуються в процедурах, тести
можуть розділятися — на вербальні та практичні; за формою процедур
дослідження — групові та індивідуальні’, а залежно від наявності або
відсутності обмежень у часі на проведення вимірювальних процедур — на
тести швидкості та результативності.
Проективні методи в психології — група методів дослідження особистості,
в основі яких лежить механізм виявлення проекцій в отриманих даних
експерименту з наступною їх інтерпретацією. Поняття проекції для
позначення методу дослідження було введене в дослідницьку практику
Л.Френком. Проективні методи характеризуються створенням
експериментальної ситуації, яка допускає множину можливих інтерпретацій
під час сприйняття її піддослідним. За кожною такою інтерпретацією
вимальовується унікальна система особистісних смислів та особливостей
когнітивного стилю суб’єкта.
Метод забезпечується сукупністю проективних методик (їх називають також
проективними тестами), серед котрих розрізняють: 1) асоціативні —
наприклад, тест Хольцмана, тест Роршаха, в яких піддослідні створюють
образи за стимулами-плямами; тест завершення незакінчених речень; 2)
інтерпретаційні — наприклад, тематичний аперцепційний тест (ТАТ), в
якому завдання полягають в необхідності тлумачити соціальну ситуацію,
зображену на картинці; 3) експресивні — психодрама, тест малюнка людини,
тест малюнка неіснуючої тварини та ін.
Проективні методики мають значні можливості в дослідженні індивідуальних
проявів особистості. Проте вони не відповідають вимогам психометричних
інструментів, оскільки не виключають впливів на відповіді людини в
проективному тесті багатьох ситуаційних факторів: інструкцій,
особистості експериментатора, стимулів, тимчасових станів суб’єкта тощо.
Крім цього, існує проблема надійності та валідності проективних тестів,
оскільки у процесі їх використання спостерігається нестабільність
результатів та суперечливість інтерпретацій даних. Однак безумовно
позитивним моментом проективних методів є те, що вони полегшують
демонстрацію таких змістовних моментів внутрішнього світу суб’єкта, які
він часто не в змозі висловити прямо, і допомагають зорієнтуватися у
складних властивостях особистості, які часто не підлягають точному
виміру або оцінці. Використання проективних методів потребує широкої
теоретичної підготовки психолога та наявності практичного досвіду з
реалізації методик конкретного типу.
Застосування клінічних методів у психології пов’язане з ситуаціями
конкретної психологічної відповіді професіонала на запит про
психологічну допомогу з боку клієнта. Це так звані клінічні ситуації,
які виникають не лише в психіатричній практиці і пов’язані не тільки з
вирішенням психологічних проблем хворих з соматичним діагнозом. Будь-яка
ситуація, зміст якої полягає в реально-перетворюючому впливі психолога
на індивідуальний світ «Я» людини, може називатися клінічною. Ці
ситуації є основою взаємодії психолога з особистістю і в практиці
індивідуального консультування, психотерапії, і в
соціально-психологічному тренуванні. Клінічні ситуації можуть бути
планомірними та спонтанними. Ініціатива у виникненні цих ситуацій може
належати як самому клієнту, так і психологу або третій особі. Специфіка
ситуацій клінічного типу полягає в тому, що вони не є суто
дослідницькими, або прикладними. Цим зумовлена і синтетичність змісту
методів, які застосовуються в них.
Клінічний метод являє собою синтез: 1) дослідницьких, 2) аналітичних та
3) перетворюючих технік взаємодії з клієнтом, які поєднані один з одним
у часі застосування та у просторі проблеми клієнта, яка і викликала
взаємодію його з психологом. Наприклад, психоаналітичний метод моделює
цикл ситуаційних взаємодій психолога з особистістю і зумовлює як
клінічний метод цілісне проходження пацієнта з допомогою психолога через
«змістовий простір» своєї проблеми; зіставлення її змісту з власним
відчуттям своєї життєвої ситуації та життя в цілому; виявлення причин та
смислу проблеми; оволодіння способами «зняття» емоційних переживань
змісту проблеми в інших життєвих ситуаціях та ін. Кожний з цих етапів
психотерапевтичної (або психолого-консультаційної тощо) роботи
забезпечується комплексом методик, прийомів і технік, які у своєму
поєднанні і становлять застосований клінічний метод, ефект дії якого
визначається вирішенням проблеми, що спонукала клінічну ситуацію.
Вирішення проблеми може здійснюватися на різних рівнях і зумовлюється
індивідуально-психологічними особливостями клієнта, змістовими
компонентами його психологічного стану на момент взаємодії, очікуваннями
клієнта та об’єктивними даними психолога про «не-критичність» ситуації
для клієнта, яка склалася після взаємодії з психологом: а) актуалізація
та осмислення клієнтом своєї проблеми; б) формування здібності клієнта
самостійно «опрацьовувати» свої проблеми; в) психотерапія (короткочасна
чи пролонгована); г) зняття проблемної ситуації тощо.
Загалом клінічний метод постає як цілісна, процедурно обумовлена техніка
подолання критичності ситуацій психологічного життя людини (незалежно
від їхньої змістової наповненості та потенційних характеристик).
Застосування того чи іншого типу клінічних методів (психоаналітичних,
психосинтетичних та ін.) потребує спеціальної підготовки психолога, а в
окремих випадках — засвідченого права на практику в тій чи іншій
психотерапевтичній традиції тощо.
Лонгітюдний, зрізів, генетико-моделюючий методи. Сутнісна ознака
представленої групи методів полягає в процедурній організації
психологічного дослідження з метою більш адекватного та змістовного
відображення предмета дослідження. Дані методи задають тривалість,
послідовність розгортання і тип «керованості» експериментатора процесом
психологічного пізнання конкретного явища. Так, лонгітюдне дослідження —
це тривале та систематичне вивчення особливостей розвитку одних і тих же
суб’єктів, яке дає змогу визначити діапазон вікової та індивідуальної
мінливості фаз життєвого циклу людини. Спочатку лонгітюдне дослідження
(як метод «поздовжніх зрізів») формувався в дитячій та віковій
психології як альтернатива пануючим на той час методам визначення станів
чи рівнів розвитку (методам «поперечних зрізів»). Самостійна цінність
лонгітюдного дослідження пов’язується з можливістю передбачення
подальшого розвитку особистості та встановлення генетичних зв’язків між
фазами досліджуваного процесу розгортання психологічних властивостей
буття людини на основі об’єктивного та послідовного аналізу змістовних
моментів цього процесу щодо кожної конкретної особистості. В процесі
дослідження використовуються необхідні системи методів, які забезпечують
досягнення цілей дослідження: синтез спостереження, тестування,
експериментальних технік, психографії, праксиметрії тощо.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
