СКЛАД І СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ
Індивід, людина, особистість, індивідуальність, суб’єкт
Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення
цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній,
так і в сучасній психології. Це насамперед поняття індивіда, людини,
особистості, індивідуальності, суб’єкта.
Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними
можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовля — це «чиста
дошка» (tabula rasa), на якій під впливом соціуму «пишуться» ознаки
людяності. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості
тіла й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі
оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту,
самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних,
фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних
соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити
біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини
саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують
поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини.
Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки,
анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення
особистості. Індивід — це людська біологічна основа розвитку особистості
у певних соціальних умовах.
Якщо уявити, услід за П. Жане, неймовірне: що внаслідок якихось
драматичних подій зникли створені людством культура, мистецтво, наука,
техніка, різноманітний предметний світ, інститути людської соціалізації,
а маленькі діти залишилися в цих умовах без дорослих, які втілюють у
своїй спільній діяльності суспільні стосунки, то розвиток індивіда за
антропологічним типом припинився би, став неможливим, а в кращому разі
пішов шляхом, характерним для тваринного світу. Зрозуміло, що про
розвиток особистості в цих умовах зайве говорити.
Про це свідчать факти з життя дітей, які змалку потрапили до тваринних
(вовчих) зграй. Такі діти хоч і народились індивідами, але їхній
розвиток був деформований у середовищі тварин. Тому ці діти не стали
людьми, їх так і не вдалося повернути на шлях людського розвитку. Ці
факти доводять вирішальну роль соціального оточення,
культурно-історичного середовища та властивих людині засобів
соціалізації індивіда, творення особистості.
У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме
як психіка людини. На певному етапі постає особистість із притаманними
їй соціальне зумовленими ознаками — вищими психічними функціями,
свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та
перетворення довкілля та себе.
Особистість — це індивід із соціальна зумовленою системою вищих
психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних
суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і
формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування.
Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з
суспільним та природнім середовищем. У філософсько-психологічному
аспекті особистість — це об’єкт і суб’єкт історичного процесу і власного
життя.
В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб’єктом
цілеспрямованого пізнання та перетворення об’єктивної дійсності й самого
себе.
Спочатку він сприймає — переважно як об’єкт — різнобічні впливи з боку
дорослих і створеного людством ще до його народження суспільного,
культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством
у формі ігрової, навчальної і трудової діяльності в умовах сім’ї,
дошкільних та шкільних установ, професійної та вищої освіти і
виробництва. Одночасно створюються внутрішні психічні Новоутворення, які
з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи
її на пізнання й перетворення об’єктивної дійсності та себе. Особистість
виступає як суб’єкт діяльності та спілкування.
Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах.
Особистість завжди конкретно-історична, юна — продукт епохи, життя своєї
країни, своєї сім’ї. Вона — очевидець та учасник суспільного руху,
творець власної і загальної історії, об’єкт і суб’єкі сучасності.
У процесі розвитку особистості людина оволодіває засобами людської
діяльності та спілкування, мовою, в неї формуються вищі психічні
функції, свідомість, воля, самосвідомість, вона стає суб’єктом активного
цілеспрямованого пізнання й перетворення навколишнього соціального та
природного середовища. В неї з’являється здатність до самовдосконалення,
самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання
та самонавчання. Вона вступає у «суб’єкт-суб’єктні» стосунки з іншими
людьми.
Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості. Людина як
соціальна та біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини
значно ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло
соціальних і біологічних ознак — антропологічних, етнографічних,
культурних та ін.
Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних
особливостей, які утворюють її індивідуальність. Індивідуальність — це
поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її
своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється
у здібностях людини, в домінуючих потребах, інтересах, схильностях, у
рисах характеру, в почутті власної гідності, у світобаченні, системі
знань, умінь, навичок, у рівні розвитку інтелектуальних, творчих
процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки, в типі
темпераменту, в характеристиках емоційної та вольової сфер тощо.
Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка
забезпечує властивий тільки їй стиль взаємозв’язків з навколишньою
дійсністю.
Поняття особистості тлумачиться неоднозначне — залежно від того, який
підхід реалізується дослідником. Можна виділити якнайменше чотири
аналітичних підходи – соціально-психологічний,
індивідуально-психологічний, діяльнісний та генетичний, реалізовані
такими психологами, як Б. Г. Ананьєв, В. В. Давидов, А. Г. Ковальов, О.
М. Леонтьєв, Г. С. Костюк, Ф. Лерш, В. М. М’ясищев, А В. Петровський, К.
К. Платонов, С. Л. Рубінштейн, В. М. Русалов та ін.
Структура конфлікту
У структурі конфлікту можна виділити такі основні поняття: учасники
конфлікту, умови перебігу конфлікту, образи конфліктної ситуації,
можливі дії учасників конфлікту, наслідки конфліктних дій. Учасниками
конфлікту можуть бути окремі індивіди, соціальні групи, організації,
держави й т.д. З точки зору соціальної психології, що досліджує
особистісні, між особистісні та між групові конфлікти, найтиповішими
сторонами конфлікту є окремі аспекти (риси) особистості, самі
особистості та соціальні групи. За такої класифікації учасників можливі
конфлікти типу: риса особистості – риса особистості, особистість –
особистість, особистість – група, група – група. В
соціально-психологічному плані учасники конфлікту характеризуються
передусім мотивами, цілями, цінностями, установками тощо.
Конфлікт суттєво залежить від зовнішнього контексту, в якому він
виникає і розвивається. Важливою складовою є соціально-психологічне
середовище, що представлене різними соціальними групами з їх специфічною
структурою, динамікою, нормами, цінностями та ін.
Вплив учасників конфлікту та умов його перебігу ніколи не здійснюється
безпосередньо. Опосередковуючою ланкою є образи конфліктної ситуації,
які утворюються в кожного учасника конфлікту. Ці внутрішні картини
ситуації включають уявлення учасників про самих себе (свої мотиви, цілі,
цінності тощо), уявлення про протилежну сторону конфлікту та уявлення
про ситуацію, в якій склалися і вирішуються конфліктні стосунки. Саме
суб’єктивні образи, а не реальність є безпосередньою детермінантою
конфліктної поведінки. Ці образи зумовлюють можливі дії, що визначають
різні боки конфлікту. Оскільки ці дії взаємообумовлені, вони стають
“взаємодіями” (протидіями), визначають стратегію поведінки, яка
виражається не стільки словами, скільки діями.
Наслідки конфліктних дій уплетені в контекст конфлікту. Вони включені в
конфлікт на ідеальному рівні: учасники конфлікту мають певний образ
можливих результатів і відповідно до цього вибирають свою поведінку. Але
й самі реальні наслідки конфліктних дій є складовим елементом процесу
конфліктної взаємодії. Усвідомлення цих результатів, корекція своїх
уявлень про конфліктну ситуацію – важливий бік конфліктної взаємодії.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
