.

Освіта і педагогічна думка в Україні першої половини XIX ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
769 5306
Скачать документ

Освіта і педагогічна думка в Україні першої половини XIX ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
319 1669
Скачать документ

Реферат на тему:

Освіта і педагогічна думка

в Україні першої половини XIX ст.

У межах українських губерній, які входили до Харківського учбового
округу, діяла система шкіл за статутом 1804 р. («Статут університетів» і
«Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам»), що
регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні та
безпосередньо позначалися на українському шкільництві. Реформа
передбачала такі типи навчальних закладів у кожному навчальному окрузі:
парафіяльні училища (однорічні), повітові училища (дворічні), гімназії
(чотирирічні) і університет. Кожний округ очолював опікун, а всі
навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету. Статути
проголошували безстановість і наступність усіх типів навчальних
закладів, безплатність освіти на всіх її ступенях. Згодом у додаткових
документах тлумачилося, що доступ до університетів та гімназій кріпакам
та вихідцям з нижчих станів закрито. Не було вирішено й питання про
право на вищу освіту жінок.

Перші гімназії в Україні з’явилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі,
Новгороді-Сіверському, Полтаві, Херсоні. У Харкові, Полтаві та Одесі
було засновано інститути шляхетних дівчат. У 1805 р. у Харкові відкрився
перший в Україні університет, який відіграв значну роль у розвитку
культури, науки, освіти і школи. Він здійснював керівництво навчальними
закладами Харківського учбового округу. У 1885 р. у віданні цього
університету було 136 парафіяльних училищ, 116 повітових училищ і 13
гімназій. У 1817 р. в Одесі було засновано Рішельєвський ліцей, а в 1820
р. — гімназію вищих наук у Ніжині.

У Правобережній Україні школи працювали за окремим статутом: парафіяльні
училища були у віданні католицького духівництва і чернечих орденів;
існували примітивні сільські школи, де учнів навчали дяки (в одній із
них навчався Тарас Шевченко). Повітові училища були у Києві, Вінниці,
Житомирі, Умані, Кам’янці-Подільсько-му, Каневі, Білій Церкві та в інших
містах. Гімназії працювали в Києві та Вінниці. У 1805 р. було засновано
вищу гімназію у Кременці, яку в 1819 р. реорганізовано в ліцей. Навчання
тут велося польською мовою, російська мова вивчалась як дисципліна.
Після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Волині, Поділлі й
Київщині закрили 245 початкових і середніх шкіл, серед них і
Кременецький ліцей.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який став
науково-навчальним і культурним центром України. У 30—40-ві роки в
Україні, крім шкіл Міністерства освіти, діяли школи й училища інших
відомств, зокрема школа торгового мореплавства у Херсоні, школа
виноградарства в Криму, школи садівництва в Полтаві, Катеринославі та
інших містах.

На землях Східної Галичини і Буковини школи було полонізовано і
онімечено. В 1805 р. «руські» школи передані латинській консисторії, а
вже з 1817 р. навчання в них дозволялося тільки польською мовою.
Українською мовою можна було навчати тільки в приватних школах. У 1848
р. під впливом буржуазно-демократичної революції австрійський уряд
дозволив навчання в школах українською мовою, проте польське панство
цілком проігнорувало це право.

На Закарпатті в поодиноких народних школах, що існували для українців,
учнів навчали мадярською мовою за підручниками з латинським шрифтом.
Наприкінці 40-х років XIX ст. у деяких селах почали працювати школи, в
яких дяки навчали учнів грамоти за букварем, Часословом і Псалтирем. У
1837 р. у Мукачевому було відкрито приватну гімназію.

У першій половині XIX ст. в Україні демократизм, глибоку гуманність,
народність попередніх поколінь педагогів розвивали українські
письменники Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш,
Олександр Духнович та інші.

Іван Петрович Котляревський (1769—1838) — письменник, педагог,
громадський діяч. Мету виховання вбачав у підготовці корисних
батьківщині та народові громадян, високоосвічених патріотів. Будучи
попечителем Будинку для виховання дітей бідних дворян у Полтаві, виявив
себе як гуманіст і демократ. Прихильник гармонійного і всебічного
виховання підростаючого покоління, він пропагував гуманні його методи,
надаючи перевагу розповіді, бесіді, роз’ясненню, особистому прикладу та
авторитетові педагогів. Особливу увагу звертав на роль батьків у
вихованні дітей, відповідальність за їх майбутнє. В «Енеї-ді» різко
засудив батьків, які недбало виконують свої родинні обов’язки.

Тарас Григорович Шевченко (1814—1861) — геніальний український поет,
художник, громадський діяч. Його педагогічні погляди виражені у віршах,
публіцистичних і художніх творах. З творів Т. Шевченка постає виховний
ідеал — людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями,
здатна застосовувати знання в житті, яка любить працю, вміє цінувати
мистецтво. Він вважав, що такого ідеалу можна досягти належним
вихованням. Заперечував вирішальну роль спадковості у вихованні дітей.

В основі освітньо-виховного ідеалу Шевченка — працьовитість. У повісті
«Близнецы» йдеться про сім’ю Сокир, в якій прищеплювали любов до праці
підкинутим їм дітям, а в повісті «Наймичка» з особливою теплотою
змальовано наймичку Лукію, яка виховала справжнім, чесним трудівником
свого сина. На думку Шевченка, людина повинна мати добре розвинені
естетичні смаки, бути обізнаною з високохудожніми літературними творами,
добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві. Не зайвим є вміння
малювати, гарно співати, грати на музичних інструментах. Вихована людина
— високоморальна людина, яка палко любить батьківщину, добре усвідомлює
обов’язки перед суспільством, ненавидить брехню, лицемірство й
підлабузництво.

Освіта, за Шевченком, повинна збагачувати, а не обкрадати серце людини.
Він прагнув до того, щоб навчально-виховний процес у школі будувався на
нових засадах, щоб розширювався зміст загальної освіти. Т. Шевченко
(лист до М. К. Чалого) не обмежував початкове навчання тільки навичками
читання, письма та лічби, а включав у зміст початкової освіти відомості
з історії, географії, етнографії.

Великого значення надавав він сімейному вихованню дітей. Важливою умовою
успішного сімейного виховання вважав теплі, сердечні стосунки між
батьками. Особлива роль у вихованні належить матері, яка правильно
розуміє свої благородні материнські обов’язки. На думку поета, сімейне
виховання слід доповнювати суспільним, яке допомагає дітям знайомитися з
навколишнім середовищем, спілкуватися з дорослими. Суспільне виховання
покликане давати світська загальноосвітня школа.

Цінним доробком Т. Шевченка у розвиток педагогічної думки є створення
ним передового на той час підручника для недільних шкіл — «Букварь
Южнорусский», виданого накладом десять тисяч примірників, недорого.
Невеликий за обсягом (24 стор.), він містив великі та малі літери
алфавіту і цифри. Учні спершу вивчали звуки і літери в алфавітному
порядку, згодом переходили до читання цілих слів. Для полегшення процесу
опанування грамоти слова спочатку поділялися на склади, а відтак
наводився текст без такого поділу. І хоча реакційний уряд не допустив
«Букварь» Шевченка у школи, його передові педагогічні ідеї, висловлені у
«Букварі» та інших творах, увійшли до золотого фонду прогресивної
української педагогіки.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897) — відомий український
письменник, історик, фольклорист, педагог і громадський діяч. Великою
його заслугою є вироблення українського правопису, відомого як
«кулішівка». Для забезпечення унормованої єдності він запропонував
спрощений правопис української мови, пристосований до найлегшої вимови
слів (полтавсько-чигиринський діалект). П. Куліш також порушив питання
про необхідність українського підручника для вивчення «першої науки
письменства». Написав українську «Граматику», покликану виховувати в
дітей любов до рідного краю, до свого народу, його історії та культури.
Він підібрав змістовні дидактичні тексти, що мали розвивати високі
патріотичні почуття: оповідання про славне минуле українського народу,
відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам’яток культури і
фольклору. У численних працях П. Куліша чимало сильних національних
експресій, уболівань за минулим, нападок на яничарство та духовне
виродження. Однак, засуджуючи безбатченків, він ніколи не цурався дружби
з іншими народами.

Значну частину свого життя П. Куліш присвятив перекладам українською
мовою творів Гомера, Дайте Алі-г’єрі, В. Гете, Г. Гейне, В, Шекспіра та
інших видатних митців минулого, переклав Біблію.

Микола Олександрович Корф (1834—1883) — відомий педагог, методист,
організатор народної освіти, основоположник земських шкіл в Україні.

М. Корф створив початкову школу нового типу — земську трирічну школу, в
якій один учитель водночас проводив заняття з трьома класами. Пропагуючи
ідею загальної обов’язкової початкової освіти, відкрив понад 100 таких
шкіл в Олександрівському та Бердянському повітах.

За цим зразком створювалися сільські школи по всій Росії. У таких школах
навчалися за підручниками К. Ушинського. Написав підручник-читанку «Наш
друг», яка доповнювала «Рідне слово» К. Ушинського, а згодом — методичні
рекомендації для вчителів. Пропагував аналітико-синтетичний метод
вивчення грамоти. Для ознайомлення вчителів з цією методикою написав
посібник «Руководство по обучению грамоте по звуковому способу».

До важливих умов здійснення загального навчання Корф відносив:
близькість школи до місця проживання учнів, спільне навчання хлопчиків і
дівчаток, організацію навчання, яка гарантує здобуття дітьми корисних і
міцних знань, умінь і навичок. Мета загальноосвітньої школи — підготовка
розумово і духовно розвиненої особистості, здатної до самоосвіти, якій
притаманні патріотизм, чесність, справедливість, любов до праці,
дисциплінованість тощо. На його думку, моральне виховання має
здійснюватися на всіх уроках.

До змісту початкового навчання передусім мають входити рідна мова,
арифметика, Закон Божий, по можливості — уроки малювання і співів.
Вважав, що на уроках рідної мови і читання вчитель повинен повідомляти
учням у певному обсязі дані з природознавства, географії, історії та
літератури. М. Корф висував високі вимоги до вчителя і постійно дбав про
забезпечення школи добре підготовленими вчителями. Особлива роль і
відповідальність, на його думку, покладені на вчителя початкових класів,
бо саме в цьому віці закладається фундамент особистості, від якого
залежить доля людини.

Заслуга М. Корфа також у тому, що він створив першу в Росії книгу із
школознавства «Русская начальная школа», яка являла собою енциклопедію
початкової освіти. Доповненням до неї став написаний ним пізніше збірник
«Наше школьное дело».

Олександр Васильович Духнович (1803—1865) — найвизначніший представник
культурно-освітнього руху на Закарпатті, письменник, один із перших
професійних уче-них-педагогів у Західній Україні. Автор перших на
Закарпатті народного букваря «Книжица читальная для начи-нающих»,
підручників з географії та історії «Краткий землепис для молодых
русинов», з російської мови «Со-кращенная грамматика письменного
русского языка». Написав також перший у Західній Україні підручник з
педагогіки «Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских».

Обстоював ідею народності виховання. Важливою ознакою народності вважав
мову, виступав за те, щоб у школах Закарпаття викладання велося рідною
мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних
і національних традицій народу. Особливим засобом такого виховання має
бути народна пісня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю. Мета
виховання, на його думку, — формування громадянина і патріота. Для цього
слід розвивати задатки, закладені в людині природою, і відповідно до них
розвивати її розумово, морально й фізично. О. Духнович наголошує на
вихованні молодого покоління в дусі працьовитості, бо людина, вихована
поза працею, є тягарем для суспільства.

Він обґрунтував важливі дидактичні вимоги: великого значення надавав
наочності, використанню різних натуральних речей, малюнків, карт тощо; у
процесі навчання радив порівнювати предмети, вказуючи на їх спільні та
відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади; виступав проти
заучування незрозумілого матеріалу; наголошував на доступності знань для
учнів, урахуванню їх вікових та індивідуальних особливостей,
застосуванню для міцності знань різних видів повторення. Цінними є його
поради і щодо організації процесу навчання: практикування на уроці
групової роботи учнів, умовно поділених на три групи залежно від рівня
розвитку здібностей.

О. Духнович був переконаний, що успіх навчальної діяльності значною
мірою залежить від учителя, тому висував до нього такі вимоги: учитель
повинен мати справжнє покликання до педагогічної діяльності, добре знати
предмет, який викладає, бути високоморальною людиною, володіти
ефективною методикою викладання, вміти підтримувати дисципліну. Вважав,
що педагог не повинен обмежуватися навчальною діяльністю в школі, а має
бути активним поширювачем знань серед мас.

Великого значення надавав вихованню дітей в сім’ї, наголошуючи, що
батьки є першими вихователями своїх дітей, вони повинні підготувати їх
до майбутньої трудової та громадської діяльності. Батьки в усьому мають
давати своїм дітям добрий особистий приклад, готувати їх до навчання в
школі й цікавитись їх навчальною діяльністю.

Важливе місце серед українських культурно-освітніх діячів 30—40-х років
XIX ст. посідають члени гуртка передової західноукраїнської молоді
«Руська трійця» — Маркіян Семенович Шашкевич (1811—1843), Іван
Миколайович Вагилевич (1811—1866) та Яків Федорович Головацький
(1814—1888) — творці відомої «Русалки Дністрової», яка започаткувала
нову народну літературу на західноукраїнських землях, новий напрям у
розвитку народної освіти, шкільництва і педагогічної думки. Ідея єдності
українських земель пронизувала всі наукові, літературні й публіцистичні
праці діячів «Руської трійці». Основою всієї їхньої творчості була
глибока народність, гуманізм, патріотизм.

М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький вважали народну освіту
«найпершою потребою всього народу». Про це йшлося в брошурі М. Шашкевича
«Азбука». Він виступив за використання в літературі українського
алфавіту на відміну від вживаної тоді польської чи латинської
транскрипції. Підготував першу в Україні «Читанку для малих дітей», що
побачила світ вже після його смерті, але залишила помітний слід в
історії вітчизняної педагогіки.

Юрій Адальбертович Федькович (1834—1888) — український письменник і
педагогічний діяч. Працював шкільним інспектором Вижницького повіту,
домашнім учителем, написав підручники для початкової школи,
науково-популярні книги для народу. Він розробив план реорганізації
системи освіти на Буковині, обстоював рівні права на освіту для
чоловіків і жінок. Працюючи інспектором, намагався перекласти всі
шкільні підручники з «церковного язичія» на народну мову.

У творчій спадщині Ю. Федьковича важливою є ідея народності. У статті
«Про школу і шкільні підручники» він зазначав, що головний критерій
народності — народна мова, народні звичаї, народна поезія. Цікаві його
думки стосовно дидактичних проблем. Був переконаний, що в навчанні слід
використовувати методи, які розвивають і збагачують дітей. На його
думку, методи навчання мають забезпечити самостійність «бачити, думати,
говорити». Виходячи з цього, у своєму «Букварі для селянських дітей на
Буковині» він умістив тексти, які сприяли пробудженню в них допитливості
та формуванню високих моральних якостей.

Ю. Федькович вважав, що вчитель повинен постійно вдосконалювати свою
педагогічну майстерність.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Освіта і педагогічна думка в Україні першої половини XIX ст.

У межах українських губерній, які входили до Харківського учбового
округу, діяла система шкіл за статутом 1804 р. («Статут університетів» і
«Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам»), що
регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні та
безпосередньо позначалися на українському шкільництві. Реформа
передбачала такі типи навчальних закладів у кожному навчальному окрузі:
парафіяльні училища (однорічні), повітові училища (дворічні), гімназії
(чотирирічні) і університет. Кожний округ очолював опікун, а всі
навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету. Статути
проголошували безстановість і наступність усіх типів навчальних
закладів, безплатність освіти на всіх її ступенях. Згодом у додаткових
документах тлумачилося, що доступ до університетів та гімназій кріпакам
та вихідцям з нижчих станів закрито. Не було вирішено й питання про
право на вищу освіту жінок.

Перші гімназії в Україні з’явилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі,
Новгороді-Сіверському, Полтаві, Херсоні. У Харкові, Полтаві та Одесі
було засновано інститути шляхетних дівчат. У 1805 р. у Харкові відкрився
перший в Україні університет, який відіграв значну роль у розвитку
культури, науки, освіти і школи. Він здійснював керівництво навчальними
закладами Харківського учбового округу. У 1885 р. у віданні цього
університету було 136 парафіяльних училищ, 116 повітових училищ і 13
гімназій. У 1817 р. в Одесі було засновано Рішельєвський ліцей, а в 1820
р. — гімназію вищих наук у Ніжині.

У Правобережній Україні школи працювали за окремим статутом: парафіяльні
училища були у віданні католицького духівництва і чернечих орденів;
існували примітивні сільські школи, де учнів навчали дяки (в одній із
них навчався Тарас Шевченко). Повітові училища були у Києві, Вінниці,
Житомирі, Умані, Кам’янці-Подільсько-му, Каневі, Білій Церкві та в інших
містах. Гімназії працювали в Києві та Вінниці. У 1805 р. було засновано
вищу гімназію у Кременці, яку в 1819 р. реорганізовано в ліцей. Навчання
тут велося польською мовою, російська мова вивчалась як дисципліна.
Після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Волині, Поділлі й
Київщині закрили 245 початкових і середніх шкіл, серед них і
Кременецький ліцей.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який став
науково-навчальним і культурним центром України. У 30—40-ві роки в
Україні, крім шкіл Міністерства освіти, діяли школи й училища інших
відомств, зокрема школа торгового мореплавства у Херсоні, школа
виноградарства в Криму, школи садівництва в Полтаві, Катеринославі та
інших містах.

На землях Східної Галичини і Буковини школи було полонізовано і
онімечено. В 1805 р. «руські» школи передані латинській консисторії, а
вже з 1817 р. навчання в них дозволялося тільки польською мовою.
Українською мовою можна було навчати тільки в приватних школах. У 1848
р. під впливом буржуазно-демократичної революції австрійський уряд
дозволив навчання в школах українською мовою, проте польське панство
цілком проігнорувало це право.

На Закарпатті в поодиноких народних школах, що існували для українців,
учнів навчали мадярською мовою за підручниками з латинським шрифтом.
Наприкінці 40-х років XIX ст. у деяких селах почали працювати школи, в
яких дяки навчали учнів грамоти за букварем, Часословом і Псалтирем. У
1837 р. у Мукачевому було відкрито приватну гімназію.

У першій половині XIX ст. в Україні демократизм, глибоку гуманність,
народність попередніх поколінь педагогів розвивали українські
письменники Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш,
Олександр Духнович та інші.

Іван Петрович Котляревський (1769—1838) — письменник, педагог,
громадський діяч. Мету виховання вбачав у підготовці корисних
батьківщині та народові громадян, високоосвічених патріотів. Будучи
попечителем Будинку для виховання дітей бідних дворян у Полтаві, виявив
себе як гуманіст і демократ. Прихильник гармонійного і всебічного
виховання підростаючого покоління, він пропагував гуманні його методи,
надаючи перевагу розповіді, бесіді, роз’ясненню, особистому прикладу та
авторитетові педагогів. Особливу увагу звертав на роль батьків у
вихованні дітей, відповідальність за їх майбутнє. В «Енеї-ді» різко
засудив батьків, які недбало виконують свої родинні обов’язки.

Тарас Григорович Шевченко (1814—1861) — геніальний український поет,
художник, громадський діяч. Його педагогічні погляди виражені у віршах,
публіцистичних і художніх творах. З творів Т. Шевченка постає виховний
ідеал — людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями,
здатна застосовувати знання в житті, яка любить працю, вміє цінувати
мистецтво. Він вважав, що такого ідеалу можна досягти належним
вихованням. Заперечував вирішальну роль спадковості у вихованні дітей.

В основі освітньо-виховного ідеалу Шевченка — працьовитість. У повісті
«Близнецы» йдеться про сім’ю Сокир, в якій прищеплювали любов до праці
підкинутим їм дітям, а в повісті «Наймичка» з особливою теплотою
змальовано наймичку Лукію, яка виховала справжнім, чесним трудівником
свого сина. На думку Шевченка, людина повинна мати добре розвинені
естетичні смаки, бути обізнаною з високохудожніми літературними творами,
добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві. Не зайвим є вміння
малювати, гарно співати, грати на музичних інструментах. Вихована людина
— високоморальна людина, яка палко любить батьківщину, добре усвідомлює
обов’язки перед суспільством, ненавидить брехню, лицемірство й
підлабузництво.

Освіта, за Шевченком, повинна збагачувати, а не обкрадати серце людини.
Він прагнув до того, щоб навчально-виховний процес у школі будувався на
нових засадах, щоб розширювався зміст загальної освіти. Т. Шевченко
(лист до М. К. Чалого) не обмежував початкове навчання тільки навичками
читання, письма та лічби, а включав у зміст початкової освіти відомості
з історії, географії, етнографії.

Великого значення надавав він сімейному вихованню дітей. Важливою умовою
успішного сімейного виховання вважав теплі, сердечні стосунки між
батьками. Особлива роль у вихованні належить матері, яка правильно
розуміє свої благородні материнські обов’язки. На думку поета, сімейне
виховання слід доповнювати суспільним, яке допомагає дітям знайомитися з
навколишнім середовищем, спілкуватися з дорослими. Суспільне виховання
покликане давати світська загальноосвітня школа.

Цінним доробком Т. Шевченка у розвиток педагогічної думки є створення
ним передового на той час підручника для недільних шкіл — «Букварь
Южнорусский», виданого накладом десять тисяч примірників, недорого.
Невеликий за обсягом (24 стор.), він містив великі та малі літери
алфавіту і цифри. Учні спершу вивчали звуки і літери в алфавітному
порядку, згодом переходили до читання цілих слів. Для полегшення процесу
опанування грамоти слова спочатку поділялися на склади, а відтак
наводився текст без такого поділу. І хоча реакційний уряд не допустив
«Букварь» Шевченка у школи, його передові педагогічні ідеї, висловлені у
«Букварі» та інших творах, увійшли до золотого фонду прогресивної
української педагогіки.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897) — відомий український
письменник, історик, фольклорист, педагог і громадський діяч. Великою
його заслугою є вироблення українського правопису, відомого як
«кулішівка». Для забезпечення унормованої єдності він запропонував
спрощений правопис української мови, пристосований до найлегшої вимови
слів (полтавсько-чигиринський діалект). П. Куліш також порушив питання
про необхідність українського підручника для вивчення «першої науки
письменства». Написав українську «Граматику», покликану виховувати в
дітей любов до рідного краю, до свого народу, його історії та культури.
Він підібрав змістовні дидактичні тексти, що мали розвивати високі
патріотичні почуття: оповідання про славне минуле українського народу,
відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам’яток культури і
фольклору. У численних працях П. Куліша чимало сильних національних
експресій, уболівань за минулим, нападок на яничарство та духовне
виродження. Однак, засуджуючи безбатченків, він ніколи не цурався дружби
з іншими народами.

Значну частину свого життя П. Куліш присвятив перекладам українською
мовою творів Гомера, Дайте Алі-г’єрі, В. Гете, Г. Гейне, В, Шекспіра та
інших видатних митців минулого, переклав Біблію.

Микола Олександрович Корф (1834—1883) — відомий педагог, методист,
організатор народної освіти, основоположник земських шкіл в Україні.

М. Корф створив початкову школу нового типу — земську трирічну школу, в
якій один учитель водночас проводив заняття з трьома класами. Пропагуючи
ідею загальної обов’язкової початкової освіти, відкрив понад 100 таких
шкіл в Олександрівському та Бердянському повітах.

За цим зразком створювалися сільські школи по всій Росії. У таких школах
навчалися за підручниками К. Ушинського. Написав підручник-читанку «Наш
друг», яка доповнювала «Рідне слово» К. Ушинського, а згодом — методичні
рекомендації для вчителів. Пропагував аналітико-синтетичний метод
вивчення грамоти. Для ознайомлення вчителів з цією методикою написав
посібник «Руководство по обучению грамоте по звуковому способу».

До важливих умов здійснення загального навчання Корф відносив:
близькість школи до місця проживання учнів, спільне навчання хлопчиків і
дівчаток, організацію навчання, яка гарантує здобуття дітьми корисних і
міцних знань, умінь і навичок. Мета загальноосвітньої школи — підготовка
розумово і духовно розвиненої особистості, здатної до самоосвіти, якій
притаманні патріотизм, чесність, справедливість, любов до праці,
дисциплінованість тощо. На його думку, моральне виховання має
здійснюватися на всіх уроках.

До змісту початкового навчання передусім мають входити рідна мова,
арифметика, Закон Божий, по можливості — уроки малювання і співів.
Вважав, що на уроках рідної мови і читання вчитель повинен повідомляти
учням у певному обсязі дані з природознавства, географії, історії та
літератури. М. Корф висував високі вимоги до вчителя і постійно дбав про
забезпечення школи добре підготовленими вчителями. Особлива роль і
відповідальність, на його думку, покладені на вчителя початкових класів,
бо саме в цьому віці закладається фундамент особистості, від якого
залежить доля людини.

Заслуга М. Корфа також у тому, що він створив першу в Росії книгу із
школознавства «Русская начальная школа», яка являла собою енциклопедію
початкової освіти. Доповненням до неї став написаний ним пізніше збірник
«Наше школьное дело».

Олександр Васильович Духнович (1803—1865) — найвизначніший представник
культурно-освітнього руху на Закарпатті, письменник, один із перших
професійних уче-них-педагогів у Західній Україні. Автор перших на
Закарпатті народного букваря «Книжица читальная для начи-нающих»,
підручників з географії та історії «Краткий землепис для молодых
русинов», з російської мови «Со-кращенная грамматика письменного
русского языка». Написав також перший у Західній Україні підручник з
педагогіки «Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских».

Обстоював ідею народності виховання. Важливою ознакою народності вважав
мову, виступав за те, щоб у школах Закарпаття викладання велося рідною
мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних
і національних традицій народу. Особливим засобом такого виховання має
бути народна пісня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю. Мета
виховання, на його думку, — формування громадянина і патріота. Для цього
слід розвивати задатки, закладені в людині природою, і відповідно до них
розвивати її розумово, морально й фізично. О. Духнович наголошує на
вихованні молодого покоління в дусі працьовитості, бо людина, вихована
поза працею, є тягарем для суспільства.

Він обґрунтував важливі дидактичні вимоги: великого значення надавав
наочності, використанню різних натуральних речей, малюнків, карт тощо; у
процесі навчання радив порівнювати предмети, вказуючи на їх спільні та
відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади; виступав проти
заучування незрозумілого матеріалу; наголошував на доступності знань для
учнів, урахуванню їх вікових та індивідуальних особливостей,
застосуванню для міцності знань різних видів повторення. Цінними є його
поради і щодо організації процесу навчання: практикування на уроці
групової роботи учнів, умовно поділених на три групи залежно від рівня
розвитку здібностей.

О. Духнович був переконаний, що успіх навчальної діяльності значною
мірою залежить від учителя, тому висував до нього такі вимоги: учитель
повинен мати справжнє покликання до педагогічної діяльності, добре знати
предмет, який викладає, бути високоморальною людиною, володіти
ефективною методикою викладання, вміти підтримувати дисципліну. Вважав,
що педагог не повинен обмежуватися навчальною діяльністю в школі, а має
бути активним поширювачем знань серед мас.

Великого значення надавав вихованню дітей в сім’ї, наголошуючи, що
батьки є першими вихователями своїх дітей, вони повинні підготувати їх
до майбутньої трудової та громадської діяльності. Батьки в усьому мають
давати своїм дітям добрий особистий приклад, готувати їх до навчання в
школі й цікавитись їх навчальною діяльністю.

Важливе місце серед українських культурно-освітніх діячів 30—40-х років
XIX ст. посідають члени гуртка передової західноукраїнської молоді
«Руська трійця» — Маркіян Семенович Шашкевич (1811—1843), Іван
Миколайович Вагилевич (1811—1866) та Яків Федорович Головацький
(1814—1888) — творці відомої «Русалки Дністрової», яка започаткувала
нову народну літературу на західноукраїнських землях, новий напрям у
розвитку народної освіти, шкільництва і педагогічної думки. Ідея єдності
українських земель пронизувала всі наукові, літературні й публіцистичні
праці діячів «Руської трійці». Основою всієї їхньої творчості була
глибока народність, гуманізм, патріотизм.

М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький вважали народну освіту
«найпершою потребою всього народу». Про це йшлося в брошурі М. Шашкевича
«Азбука». Він виступив за використання в літературі українського
алфавіту на відміну від вживаної тоді польської чи латинської
транскрипції. Підготував першу в Україні «Читанку для малих дітей», що
побачила світ вже після його смерті, але залишила помітний слід в
історії вітчизняної педагогіки.

Юрій Адальбертович Федькович (1834—1888) — український письменник і
педагогічний діяч. Працював шкільним інспектором Вижницького повіту,
домашнім учителем, написав підручники для початкової школи,
науково-популярні книги для народу. Він розробив план реорганізації
системи освіти на Буковині, обстоював рівні права на освіту для
чоловіків і жінок. Працюючи інспектором, намагався перекласти всі
шкільні підручники з «церковного язичія» на народну мову.

У творчій спадщині Ю. Федьковича важливою є ідея народності. У статті
«Про школу і шкільні підручники» він зазначав, що головний критерій
народності — народна мова, народні звичаї, народна поезія. Цікаві його
думки стосовно дидактичних проблем. Був переконаний, що в навчанні слід
використовувати методи, які розвивають і збагачують дітей. На його
думку, методи навчання мають забезпечити самостійність «бачити, думати,
говорити». Виходячи з цього, у своєму «Букварі для селянських дітей на
Буковині» він умістив тексти, які сприяли пробудженню в них допитливості
та формуванню високих моральних якостей.

Ю. Федькович вважав, що вчитель повинен постійно вдосконалювати свою
педагогічну майстерність.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020