.

Освіта, шкільництво і педагогічна думка в Україні у XX ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
368 2361
Скачать документ

Освіта, шкільництво і педагогічна думка в Україні у XX ст.

У 1917—1919 рр. влада в Україні неодноразово змінювалася, і кожний уряд
вирішував питання розвитку української освіти по-своєму. Так від часу
Лютневої революції до проголошення І універсалом Центральної Ради 10
червня 1917 р. автономії України влада була у Тимчасового уряду.
Оскільки він не виявляв активності в питаннях освіти, його заміняли
громадські організації, серед яких найважливішу роль відігравало
Товариство Шкільної освіти. Воно організувало Всеукраїнський з’їзд
учителів (квітень 1917 р.), на якому було створено Всеукраїнську
учительську спілку та Головну Шкільну Раду, що опікувалися справами
освіти. Під тиском цих організацій Тимчасовий російський уряд змушений
був дозволити впровадження української мови. Російська стала другою, але
обов’язковою для вивчення, мовою.

В часи Центральної Ради (з 10 червня 1917 р. до 30 квітня 1918 р.,
другий період), яка утворила Генеральний Секретаріат Освіти, проводилася
інтенсивна робота з українізації школи, що полягала в організації
навчання українською мовою, запровадженні українознавчих предметів,
підготовці навчальних посібників та підручників українською мовою,
відкритті нових українських шкіл та реорганізації російських в
українські, підготовці вчителів-українців тощо. Українська школа
будувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на
безплатну освіту, обов’язковості та світськості освіти.

У третій період (від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15
грудня 1918 р.) відбулися такі зміни: замість принципу децентралізації
запроваджується централізоване управління освітою; уповільнюються темпи
українізації школи. У цей час створено Академію Наук, її першим
президентом було обрано Володимира Вернадського.

У четвертий період — в часи Директорії (з середини грудня 1918 р. до
початку листопада 1919 р.) приймаються постанови про запровадження в
Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення
матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління
освітою. Було підготовлено «Проект єдиної школи в Україні», який
передбачав створення такої системи загальноосвітньої школи: молодша
школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перших два
ступені утворювали основну школу, а третій — середню. Директорія видала
декрет про державну українську мову в УНР.

Створена Західноукраїнська Народна Республіка у цей час надавала значної
уваги становленню національної школи. Передусім було створено Державний
Секретаріат Освіти і Віросповідань, законом «Про основні уладження
шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки»
передбачалося, що всі школи на цій території стають державними, а
вчителі, що у них працюють, — державними урядовцями. Державною мовою в
усіх державних школах було проголошено українську; неукраїнське
населення здобуло право на школи з навчанням рідною мовою. На жаль,
історичні події розгорталися так, що реалізувати ці ідеї не вдалося.

Остаточно радянська влада в Україні встановилася з грудня 1919 р. Спершу
українські більшовики не мали чіткого плану розбудови системи освіти в
Україні й усю свою діяльність спрямували на ліквідацію старої системи
освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату
управління освітою. Нову українську систему освіти вони намагалися
будувати за російським зразком. У травні 1919 р. було видано «Положення
про єдину трудову школу УРСР», в основу якого було покладено чинне в
Радянській Росії «Положення про єдину трудову школу». Воно передбачало
запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з
восьми років; загальноосвітній і політехнічний характер освіти, заборону
релігійного виховання; запровадження продуктивної праці дітей.
Скасовувалися перевідні та випускні іспити, домашні завдання,
п’ятибальна система оцінювання знань.

Хоч українська школа й будувалася згідно з прийнятими на той час єдиними
принципами «Про єдність освітньої політики», але система освіти в
Україні дещо відрізнялася. Так, якщо в Росії школа була політехнічною,
то в Україні всі навчально-виховні заклади, поєднуючись з виробництвом,
уже з першої ланки утворювали єдину систему професійної освіти; у Росії
єдина трудова школа була дев’ятирічною, в Україні — семирічною; у Росії
технікум був підготовчою ланкою до інституту, а в Україні — інститут і
технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами з тією
різницею, що технікум випускав вузьких фахівців-інструкторів, а інститут
— висококваліфікованих спеціалістів-практиків; на відміну від
російської, українська система вилучала зі своєї схеми університети,
перетворивши їх у 1920 р. на інститути народної освіти; підготовку
вчених в Україні здійснювали академії та різні інститути теоретичного
знання. З погляду наукової педагогіки, українська система освіти стояла
нижче від російської. Ці відмінності свідчили про певну незалежність
української освітньої політики, вони збереглися до 1930 р.

У 1934 р. постановою «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР»
було відмінено всі типи шкіл і встановлено єдину систему освіти:
початкова школа (1— 4 класи), неповна середня школа (1—7 класи), середня
школа (1—10 класи). Україна повернулася до університетів (першим у 1933
р. було відкрито Київський університет). Статус технікуму було знижено
до рівня середнього спеціального навчального закладу. У 1935 р. окремою
партійною постановою визначалися початок і кінець навчального року,
тривалість уроку, запроваджувалися правила поведінки і єдина шкільна
форма, єдині норми і п’ятибальна система оцінювання.

З 1939 р. у школи західних областей, приєднаних до України, прийшла
рідна мова, освіту було оголошено безкоштовною, запроваджено радянські
навчальні плани, замість польської мови — російську. Перебудова школи на
радянський лад супроводжувалась її русифікацією (команди на уроках
фізичної культури подавалися російською мовою, у роботі з дітьми
використовувалися російськомовні пісні, вірші, ігри та ін.) та активним
вилученням «націоналістичних елементів». Обов’язковим стало атеїстичне
виховання. Все це призводило до збайдужіння учнів до національних
питань.

Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони
знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня
політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та
виховання в дусі покори німецькому режимові. З цією метою вони
відкривали «народні школи» (4-класні), у яких навчали рахувати,
розписуватися, читання вважалося зайвим. Про існування середніх та вищих
шкіл на окупованій території не йшлося.

Дещо поблажливіше ставились фашисти до населення Галичини. Тут вони
майже не нищили українських початкових шкіл, дозволялося навчання рідною
мовою, у підручниках певною мірою відображалась українська культура,
було запроваджено уроки релігії, але вже з третього класу обов’язковим
було вивчення німецької мови.

У роки війни (1941 —1945) радянське шкільництво в Україні спрямовувало
зусилля передусім на збереження школи і перебудову її роботи відповідно
до умов воєнного часу. Вже на початку війни було евакуйовано у східні
райони дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні
заклади разом зі студентами і викладачами. Партизани відкривали «лісові
школи», що працювали в надзвичайно складних умовах. З визволенням
території України від окупантів почалася відбудова шкіл. Здійснювалася
вона в умовах розрухи, зростання кількості безпритульних дітей,
відсутності вчительських кадрів, приміщень для занять.

Ще під час війни було ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва
рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося
роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (проіснувало до 1954 р.);
з’явилися нові типи навчально-виховних закладів (школи робітничої і
селянської молоді, суворовські та нахімовські училища); відкривалися
дитячі будинки для дітей-сиріт; запроваджувалися обов’язкові випускні
екзамени, нагородження випускників-відмінників золотою і срібною
медалями тощо.

Після війни розгорнулася робота з відновлення роботи школи на всій
території України. У 1949 р. здійснено перехід до загальної обов’язкової
семирічної освіти, у 1956 р. з’являється новий тип школи —
школа-інтернат. 24 грудня 1958 р. було прийнято закон «Про зміцнення
зв’язку школи з життям та про дальший розвиток системи народної освіти в
СРСР», яким передбачався перехід на обов’язкову 8-річну освіту для дітей
віком від 7 до 15—16 років; основний тип середньої загальноосвітньої
трудової політехнічної школи з виробничим навчанням (11-річні: 8 класів
+ 3 роки для здобуття повної середньої освіти та професійної
підготовки). З 1964 р. середня школа стала 10-річною. У 1966 р.
скасовано обов’язкову професійну підготовку в загальноосвітніх школах.
Починаючи з сьомого класу, вводяться факультативні курси з окремих
навчальних предметів. З 1972 р. здійснюється перехід до обов’язкової
середньої освіти.

У 1984 р. було прийнято основні напрями шкільної реформи, що передбачала
підвищення якості освіти й виховання. Згодом було здійснено перехід на
навчання дітей з 6-річного віку та на 11-річний термін шкільного
навчання; змінювалася структура загальноосвітньої школи (початкова — 1—4
класи, неповна середня — 1—9 класи, середня школа — 1—11 класи);
зменшувалася наповнюваність 1—9 класів до 30, 10—11 — до 25 учнів. Проте
через економічну кризу в країні ці реформи загальмували.

Сучасний розвиток системи освіти в Україні визначено Законом України
«Про освіту» (1991) та Державною національною програмою «Освіта»
(«Україна XXI століття»).

Відповідно до ст. 25 «Структура системи освіти» Закону «Про освіту» вона
складається з таких компонентів: дошкільне виховання; загальна середня
освіта; професійна освіта; вища освіта; післядипломна підготовка;
аспірантура, докторантура; підвищення кваліфікації, перепідготовка
кадрів; позашкільне навчання і виховання; самоосвіта.

Державна національна програма «Освіта» передбачає такі напрями
реформування освіти:

1) розбудова національної системи освіти з урахуванням кардинальних змін
в усіх сферах суспільного життя України;

2) забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності
всіх громадян до здобуття освіти;

3) досягнення якісно нового рівня у вивченні базових предметів:
української та іноземних мов, історії, літератури, математики та
природничих наук;

4) створення умов для задоволення освітніх та професійних потреб і
надання можливостей кожному громадянину України вдосконалювати свою
освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими
спеціальностями;

5) забезпечення у кожному навчально-виховному закладі відповідних умов
для навчання й виховання фізично і психічно здорової особистості,
запобігання пияцтву, наркоманії, насильству, що негативно впливають на
здоров’я людей.

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XX ст. зробили
видатні педагоги Софія Русова, Г. Ващенко, А. Макаренко і В.
Сухомлинський.

Софія Федорівна Русова (1856—1940) — активний громадський діяч, перша
жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця.

Першим кроком у педагогічній діяльності Софії Русової було створення
разом із сестрою Марією у 1871р. у Києві першого Фребелівського дитячого
садка для дітей простих людей. Згодом він перетворився на осередок
української національної культури: у вечірні години тут збиралися члени
аматорського драматичного гуртка.

На початку своєї діяльності Софія Русова пише низку статей, присвячених
життю і творчості видатних письменників, філософів, діячів
культурно-освітньої ниви. Особливої уваги заслуговує видана окремою
книжкою праця «Страннік Григорий Саввич Сковорода. Біографіческий
очерк», в якій вона намагається виокремити моральне кредо Г. Сковороди
як предтечі української філософської думки.

У подальшій своїй діяльності Софія Русова зосереджується на педагогічній
творчості. Вона пише підручники, видає «Український буквар», «Початкову
географію», підручники французької мови.

На сторінках журналу «Світло» широко представляє здобутки передової
світової педагогічної думки, висвітлюючи педагогічні погляди Ж.-Ж.
Руссо, И.-Г. Песталоцці, Ф. Фребеля, Л. Толстого, П. Лесгафта, робить
огляд педагогічних журналів. Головну увагу спрямовує на опрацювання
суспільних, філософських і психолого-педагогічних засад, на яких би мала
будуватися національна система освіти і дошкільного виховання.

На її думку, центральним у розв’язанні проблеми школи й освіти є питання
про вчителя. У статті «До сучасного становища народного вчителя» вона
стверджує, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний у правовому та
економічному становищі вчитель буде корисним і для учнів, і для їхніх
батьків, і для суспільства. Софія Русова вважала, що школа й освіта
повинні запозичувати прогресивні світові здобутки і водночас створювати
свою власну систему навчання на національному ґрунті, враховуючи
передусім потреби свого краю, національні особливості та історичні
традиції, зокрема традиції братських шкіл.

Найбільш плідний період у діяльності Софії Русової припадає на час її
роботи в Центральнії Раді в період УНР і пов’язаний з переїздами в
Кам’янець, Вінницю та інші міста. У цей час вона разом з іншими діячами
на державному рівні опрацьовує й очолює практичне здійснення програм
розвитку національної системи освіти, підготовки національних
педагогічних кадрів, організації педагогічних видань та ін. У першому
номері часопису «Вільна українська школа» від Комісаріату освіти Софія
Русова друкує програмну статтю «Націоналізація школи». Водночас готує й
видає книжки, підручники: «Нова школа», «Перша читанка для дорослих для
вечірніх та недільних шкіл», «Початкова географія та методика початкової
географії», «Дошкільне виховання», «Позашкільна освіта», «Нова школа
соціального виховання» та ін.

Вона вважала, що концепція національної освіти має вибудовуватися
передусім на засадах сучасних положень психології та педагогіки про
закономірності та умови розвитку дитини, про методи навчання й
виховання, найдоцільніші для певного віку.

Особливого значення у розвитку дитини надавала рідній мові,
аргументовано формулювала один із засадничих принципів навчання,” а
саме: навчання у школах і дитячих садках мусить здійснюватися рідною
мовою.

Висловлювала вона свої думки і стосовно структури школи. На її погляд,
навчання у початковій школі має тривати 4—5 років.

Принципово важливе значення у вихованні й навчанні дітей Софія Русова
надавала мистецтву, спершу національному, а згодом і світовому. На її
думку, все виховання має бути пронизане мистецтвом, естетичним
сприйняттям, емоціями.

Перебуваючи в еміграції (1921—1940), вона працювала над підручниками і
посібниками для студентів, майбутніх працівників дошкільних закладів,
шкіл та дитячих притулків для українських дітей. У Празі вийшли її
книжки «Теорія педагогіки та основи психології», «Дидактика» та ін.

Григорій Григорович Ващенко (1878—1967) — один із творців української
освітньо-виховної системи. До революції вчителював у різних середніх
навчальних закладах. У 1917 р. викладав у Полтавському вчительському
інституті. З 1918 р. — доцент Українського Полтавського університету, аз
1927 р. — професор і завідувач кафедри педагогіки в цьому ж закладі. У
1933 р. Ващенка, звинувативши в буржуазному націоналізмі, звільнили з
роботи, а його книгу «Загальні методи навчання» було вилучено з усіх
бібліотек. Після війни емігрував до Німеччини, де став професором і
завідувачем кафедри педагогіки у загальновідомому Українському Вільному
Університеті в Мюнхені, а згодом — ректором Української Богословської
Академії в цьому ж місті.

Серед його основних наукових праць — підручник «Загальні методи
навчання», до якого були дописані дидактичні роботи: «Система освіти в
самостійній Україні», «Система навчання», «Організаційні форми
навчання». Далі йдуть роботи з проблем виховання: «Виховний ідеал»,
«Виховна роль мистецтва», «Засади естетичного виховання», «Тіловиховання
як засіб виховання волі і характеру». У своїх педагогічних працях Г.
Ващенко вибудував українську національну систему освіти, головними
елементами якої є її ідеалістичне світосприймання, яке виключає
більшовизм з його матеріалістичним атеїзмом; християнська мораль як
основа родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук,
що у минулому мають світлі сторінки (письменство княжої доби, «Повчання
дітям» Володимира Мономаха, філософське вчення Григорія Сковороди, учнів
Києво-Могилянської академії, твори геніального педагога К. Упіинського
тощо); організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних
станцій і лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних
підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому
мистецькому і технічному рівні. До системи національного виховання
повинно входити й родинне виховання.

Г. Ващенко пропонував таку структуру системи освіти у вільній Україні:

1) передшкільне і шкільне виховання: материнський догляд або ясла (до
3-х років), дитячий садок (від 3-х до б-ти років);

2) початкова школа (6—14 років);

3) середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні
школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична
школа (14—18 років);

4) висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний
інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (18 —
22-23 роки);

5) позашкільна освіта;

6) науково-дослідні установи: Академія наук, Академія педагогічних наук.

Для повноти виховного процесу мусить бути міцний зв’язок між школою і
родиною, а також між школою, родиною і виховними молодіжними
організаціями, які можуть мати великий додатковий вплив на виховання
волі, характеру, патріотизму та інших якостей особистості. Важливу роль
в утвердженні моральних якостей людини він відводить релігійному
вихованню і церкві.

Особливої уваги Г. Ващенко надавав питанню виховного ідеалу. На його
думку, цим ідеалом має бути християнський виховний ідеал як образ
ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи
підростаюче покоління. Такий ідеал побудований на двох головних
принципах: християнській моралі й українській духовності.

Антон Семенович Макаренко (1888—1939) — один із найвідоміших педагогів,
який збагатив світову педагогіку, вніс великий доробок у теорію
виховання. У 1920— 1927 рр. очолював трудову колонію для неповнолітніх
правопорушників, а з 1927 по 1935 рік — комуну ім. Дзержинського у
Харкові. З 1935 р. — заступник начальника відділу дитячих колоній НКВС,
а з 1937 р. цілковито поринув у літературну роботу.

На думку А. Макаренка, педагогіка є найбільш діалектичною, рухливою,
дуже складною і різноманітною наукою. Серед основних рис макаренківської
педагогіки слід відзначити: діалектичне розрізнення методики навчання і
методики виховання; єдність вивчення дитини та її виховання; єдність
виховання дітей і організації їхнього життя; поєднання вивчення основ
наук з продуктивною працею учнів; науково організовану систему всіх
впливів; посилення уваги до дитячого колективу. Психологія має бути не
основою педагогіки, а продовженням її у процесі реалізації педагогічних
закономірностей та ін. Під цілями виховання А. Макаренко розумів
програму особистості, програму людського характеру («Методи виховання»).
На його думку, у виховному процесі має бути загальна програма виховання,
«стандартна», й індивідуальна корек-тива до неї залежно від особистості
конкретного учня.

А.Макаренко розробив теорію дитячого колективу, розкрив основні його
ознаки (наявність спільної соціальне цінної мети; спільна діяльність,
спрямована на досягнення цієї мети; відносини відповідальної залежності;
наявність органів самоврядування); визначив стадії його розвитку, шляхи
формування і методику використання виховних можливостей колективу.
Згідно з вченням А. Макаренка, характерними ознаками стилю життя і
діяльності дитячого колективу є: мажор, почуття власної гідності,
здатність до орієнтування, почуття захищеності, здатність до
гальмування, звичка поступатися товаришеві, єдність колективу.

Багато років працюючи із специфічним контингентом, він приділяв велику
увагу розумовому вихованню дітей і підлітків, удосконаленню
педагогічного процесу в школі, поліпшенню навчально-виховної роботи. А.
Макаренко завжди попереджував своїх вихованців: «Щоб я не чув таких
розмов: «навіщо мені школа, я й так учений». Проводив зразкові уроки,
часто відвідував уроки інших учителів, вивчав передовий педагогічний
досвід.

Виходячи з потреби належної постановки морального виховання
підростаючого покоління, вважав за потрібне запровадження у школах
теорії моралі. Стриманість, повага до жінки, до дитини, до літньої
людини, пошана до себе, теорія вчинків, які стосуються суспільства або
колективу, — всі ці якості можна запропонувати учням у переконливій
формі. Однак теоретичні положення будуть непотрібні, якщо вони не
підтримуватимуться досвідом самого колективу і постійними вправами.

Серед моральних якостей, які необхідно сформувати в школярів, А.
Макаренко чільне місце відводить вихованню свідомої дисципліни,
розглядаючи її в тісному зв’язку з вихованням волі, мужності й
характеру. Він розробив також методику дисциплінування: пояснення,
переконання, громадська думка, авторитет старших, особистий приклад
педагогів і батьків, добрі традиції школи, чіткий режим і розпорядок у
школі, різні форми заохочення і покарання (але в жодному разі не
фізичні).

Особливе місце в педагогічній теорії і практиці А. Макаренка посідає
трудове виховання дітей і молоді. У його системі виховання трудова
діяльність була стрижневою. Праця матиме виховне значення лише за умови,
якщо вона органічно пов’язана з моральним, естетичним, політехнічним,
фізичним та іншими аспектами виховання. У трудовому вихованні, на його
думку, мають бути дві нерозривні сторони: по-перше, у процесі праці
виховувати в учнів любов до неї; по-друге, формувати у них уміння і
навички працювати. Виховний вплив праці можливий тільки тоді, коли вона
посильна, результативна, має творчий характер, осмислена, колективна,
педагогічне доцільна.

Великого значення А. Макаренко надавав естетичному вихованню учнів,
вважаючи, що прагнення до прекрасного закладено в людині від природи.
Засобами естетичного виховання він вважав красу природи, пісні, музику,
образотворче мистецтво, художню літературу, кіно, театр, чистоту й
охайність у всьому, розкішну шкільну садибу, приємне навколишнє
оточення, естетичне оформлення класних кімнат, гарний одяг, естетику
взаємовідносин у колективі тощо.

У своїх творах («Педагогічна поема», «Прапори на баштах») яскраво
показав значення фізичного виховання у всебічному розвитку особистості.
Шляхами фізичного загартування він вважав створення відповідних
санітарно-гігієнічних умов, дотримання правильного режиму життя,
використання природних чинників, правильний режим харчування, добру
організацію відпочинку, широку програму фізичного виховання (гімнастика,
акробатика, теніс, волейбол, футбол, верхова їзда, парашутний спорт,
стрілецька справа, лижний і водний спорт тощо).

Значну увагу А. Макаренко приділяв проблемам педагогічної майстерності.
На його думку, педагог-вихователь повинен відповідати певним вимогам:
бути патріотом своєї

батьківщини; мати добру загальноосвітню, професійну і педагогічну
підготовку; бути ініціативним, активним, енергійним і життєрадісним,
гуманним і чуйним товаришем і другом, вимогливим до себе й вихованців;
працювати творчо; уміти аналізувати свою роботу і вивчати досвід роботи
товаришів; мати педагогічний такт. Для того, щоб стати хорошим
педагогом, треба багато працювати над собою.

А. Макаренко надавав великого значення вихованню дітей у сім’ї («Книга
для батьків»). На його думку, необхідними умовами правильного виховання
дітей є «повна сім’я» як виховний колектив; гарні взаємини між батьком і
матір’ю, приклад батьків для дітей у всьому, правильні стосунки між
батьками й дітьми, чіткий і строгий режим життя, правильно організована
трудова діяльність членів сім’ї. «Книга для батьків» є своєрідною
енциклопедією сімейного виховання.

Глибоке вивчення педагогічної спадщини А. Макаренка, уникнення
«вишукувань» недоліків у ній, творче використання плідних ідей може дати
неабияку користь для вдосконалення навчально-виховного процесу сучасної
української школи.

Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970) — видатний український
педагог, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. З 1948 по
1970 рік — директор Павлиської середньої школи. Кандидат педагогічних
наук, член-кореспондент АПН СРСР.

В. Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: «Серце віддаю дітям»,
«Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська
середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін.
Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина В. Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала
певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і
творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не
змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична,
органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури.
Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її
діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й
рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування
людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має
спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у
досягненні цілей навчання й виховання використовувати ціле покладання,
моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності.
Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток
особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів
діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно
враховувати при її проектуванні, є розумове виховання. В. Сухомлинський
вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для праці, а й
для повноцінного духовного життя. Бути розумним повинен і математик, і
тракторист. Тому в процесі навчання дітей треба спонукати до самостійної
пізнавальної діяльності, до самоосвіти. Цю роботу слід починати з малих
літ, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане
тягарем. На його думку, дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй
там погано. Одна з його фундаментальних ідей звучить так: навчання
повинно бути радісною працею.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В. Сухомлинського є її гуманізм.
Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань
діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і
рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям — радість
самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і
лицарське ставлення до жінки. На його думку, той, хто вміє любити матір,
любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й
вона полюбить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність
і людяність безпідставні.

Значне місце в педагогічній системі В. Сухомлинського відведено
проблемам трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати
участь у найрізноманітніших видах праці: навчальній і продуктивній,
короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, ручній і
механізованій, індивідуальній і колективній, у майстернях і в полі. У
статті «Гармонія трьох начал» він писав: «Трудове виховання — це,
образно кажучи, гармонія трьох понять: треба, важко і прекрасно».

Важливу роль В. Сухомлинський відводить естетичному вихованню
підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати
красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки
навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу
милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне,
насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.

Значної уваги у своїй практичній діяльності і в теоретичних пошуках В.
Сухомлинський надавав проблемі дитячого колективу. Новаторським можна
вважати його положення про гармонію суспільних та індивідуальних потреб
у структурі особистості. Якщо в радянській педагогіці йшлося про
підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним інтересам,
то він вніс уточнення у це формулювання: не підпорядкування, а гармонія
інтересів.

В. Сухомлинський вважав, що професія вчителя є особливою, близькою до
науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки
виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника.

Хороший педагог, на його думку, по-перше, повинен любити дітей,
відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, має добре знати свій
предмет; по-третє, добре знати педагогіку і психологію; по-четверте,
досконало володіти методикою викладання навчального предмета.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020