Етапи процесу виховання. Управління процесом виховання
Педагог має уявити процес виховання як послідовність етапів, знання яких
допоможе йому спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і
методику проведення на кожному етапі.
Організація процесу виховання особистості учня або колективу класу
здійснюється в певний послідовності.
Перший етап. Визначають сукупність рис і властивостей особистості, які
слід сформувати у вихованця, тобто формують ідеал. Коли йдеться про
виховання класу, то мають на увазі формування такого колективу, який би
за своїми якостями відповідав еталону, виробленому на основі мети
виховання, поставленої суспільством перед шкалою.
Другий етап. Вивчають індивідуальні особливості вихованця (або
колективу), його позитивні риси, недоліки в характері й поведінці,
визначають, які риси не сформовано, а які перебувають у стадії
зародження. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з
наміченим ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. Виходячи з цих
даних, можна планувати виховну роботу з вихованцем (колективом). Тому
важливо, щоб учень (колектив) знав, що пропонує йому вихователь, приймав
цей взірець для наслідування і докладав зусиль для досягнення
поставленої мети.
Третій етап. Реалізовується програма виховання, тобто заплановані
виховні заходи, що передбачає залучення вихованців до різних видів
діяльності, участь в яких сприяє формуванню в них досвіду поведінки
відповідно до ідеалу.
Четвертий етап. Спонукання учнів до самостійної роботи з розвитку
особистості. Коли учень починає займатися самоосвітою і самовихованням,
можна вважати, що у вихованні досягнуто четвертого етапу.
На всіх етапах процесу виховання здійснюють педагогічне керівництво,
управління цим процесом.
Управління процесом виховання — діяльність педагогів, що забезпечує
планомірний і цілеспрямований виховний вплив на вихованців.
Воно передбачає передусім підбір змісту виховної роботи з урахуванням
вимог суспільства до рівня вихованості учнівського колективу взагалі й
кожного його члена зокрема. Для реалізації змісту виховання потрібні
форми, методи і прийоми виховної роботи, які б імпонували школярам. Усе
це допоможе зробити виховний процес цілеспрямованим і систематичним.
Суть управління виховним процесом — виявлення виховних можливостей
сім’ї, громадських організацій, культурно-освітніх установ, засобів
масової інформації для ефективнішого використання їх впливу на школярів.
У процесі управління вихованням важливо організовувати і спрямовувати
колективне та індивідуальне життя й діяльність учнів, створювати умови
для збагачення їх власного досвіду. Тому першорядне значення має
встановлення гармонійних стосунків між вихованцями і вихователями на
демократичних і гуманістичних засадах. Авторитарний стиль педагогів
призводить до формування безініціативного виконавця чужої волі,
невпевненої у власних силах людини. Інша крайність — відсутність
вимогливості та контролю за поведінкою дітей, що сприяє формуванню
безвідповідальності, недисциплінованості та інших негативних рис у
вихованців.
Важливим в управлінні процесом виховання є формування гуманних взаємин
між учнями. Треба не лише навчити дітей бути доброзичливими й гуманними
до однокласників, а й формувати організаторські навички, виховувати
вимогливість до товаришів, непримиренність до порушень дисципліни і
порядку в школі та за її межами.
Управління виховним процесом слід спрямовувати на розвиток
самостійності, ініціативності школярів. Це можливо за умови, що педагоги
націлюють учнів на самостійний пошук цікавих видів діяльності,
самостійне забезпечення необхідних для їх здійснення умов. Тому завдання
педагогічного колективу — допомогти школярам самостійно організувати
діяльність у школі та за її межами. Виховання самостійності,
ініціативності школярів не повинно применшувати керівної ролі педагога.
Він має залишатися мудрим старшим другом і наставником дітей, але на
умовах співпраці з ними.
Управління процесом виховання потребує постійного вивчення результатів
виховної роботи, рівня вихованості учнів і колективу, виховних
можливостей педагогічного колективу та батьківської громадськості й
коригування змісту і методики виховного процесу з метою їх
удосконалення.
За концепцією національного виховання психолого-педагогічний аспект
готовності педагога до виховної діяльності поєднує в собі:
— високий рівень національної самосвідомості, знання національної
психології та характеру народу, його культурно-історичних традицій,
морально-етичної спадщини, історії та сучасного буття;
— втілення типових якостей рідного народу, його духовного, культурного і
морального багатства; бездоганне володіння українською мовою;
— високий рівень професійної підготовки, широкий світогляд і наукову
ерудицію, духовне багатство та емоційну культуру вчителя, прагнення до
постійного самовдосконалення;
— любов до дітей і високу педагогічну культуру в тісному поєднанні з
наполегливістю, витримкою, педагогічним тактом;
— досконале володіння дидактичними, організаторськими, комунікативними,
перцептивними, сугестивними, науково-пізнавальними здібностями;
— розвиток власної спостережливості, педагогічної уяви, оптимізму,
здатність відчувати та позитивно впливати на емоційний стан учнів;
— мистецьке володіння словом, уміння чітко й точно формулювати,
дохідливе, образно, емоційно передавати власні думки.
Ведучи мову про вимоги до сучасного вчителя, варто навести актуальні й
нині думки О. Довженка з його «Щоденника» від 28 червня 1942 року:
«Треба категорично перебудувати становище і роль учителя у суспільстві і
в школі (…) Прибитий, неінтелігентний учитель — це величезне зло
нашого народу. Безправний, нешанований, брудний, малоосвічений учитель і
такий же малорозумний Наркомос з усім його авгієвим апаратом не може
забезпечити державі гарну молодь (…). Народний учитель, учитель народу
— серце і сумління села, зразок і предмет наслідування (для) дитини,
достойний, чистий, авторитетний, ушанований батьками, — нема, нема у нас
народного учителя. Ми зробили з нього безправного попихача будь-якого
голови колгоспу, будь-якого дядька, і потонула молодь у неуцтві, у
безхарактерності, слабкодухості, безвідповідальності і нехлюйстві»1.
Самовиховання: суть, умови, етапи, прийоми
Виховання і самовиховання — дві сторони процесу формування особистості.
Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у
себе позитивних рис і подолання негативних.
Самовиховання успішно здійснюється за певних умов. Передусім воно
потребує від людини знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні
й негативні риси. Щоб збагатити учнів відповідними знаннями і вміннями,
проводять цикл бесід про психічну діяльність людини, свідомість, волю,
почуття, характер, мотиви поведінки, інтереси, здібності, потреби,
темперамент, а також розкривають сутність самовиховання, методи і
прийоми роботи над собою. Матеріал для таких бесід можна знайти в книгах
«Зани-мательная психология» К. Платонова, «Загадки человече-ского «я» Ф.
Михайлова, «В мире мысли й чувства» Ф. Гоно-боліна.
Важливий аспект самовиховання — логічне мислення, вміння проаналізувати
кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе як
постійної риси характеру, без якої неможливо досягти успіху в цій
справі. Тому педагоги в індивідуальних бесідах і на зборах детально
аналізують порушення правил поведінки, їх причини, привчають учнів до
самоаналізу.
Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою,
досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Тому слід
залучати школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність,
організованість, відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують
волю, доводять розпочату справу до кінця і таким чином переконуються, що
навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими.
Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне
учень. Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно
ті, хто не має життєвої мети, ідеалу. Тому важливо знати ідеали учнів,
допомогти сформувати ідеали тим, хто їх не має.
Успішність процесу самовиховання значною мірою залежить від рівня
розвитку колективу взагалі. У згуртованому колективі, де панує здорова
громадська думка, атмосфера доброзичливості, розвинута
взаємовимогливість, самовиховання відбувається, як правило, успішно.
Процес самовиховання тривалий і охоплює кілька етапів.
Перший етап. Педагоги передусім виявляють ставлення учнів до процесу
самовиховання, проводячи анкетування за такими запитаннями: Чи займаєшся
самовихованням? Що спонукає тебе працювати над собою? Яких головних
цілей ти прагнеш досягти самовихованням? Які прийоми використовуєш у
роботі над собою? У чому відчуваєш труднощі в цій роботі і як їх долаєш?
Якої допомоги потребуєш від дорослих у процесі самовиховання?
На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до
самовиховання. Насамперед домагаються, щоб вихованець усвідомив, що його
доля залежить не лише від виховної роботи школи, а й від самостійної
роботи над собою. Він також повинен збагнути, що самовиховання — і його
особиста справа, і справа суспільства.
Другий етап починається з появою в учня бажання самовдосконалення.
Педагог на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід
прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його. З’ясувавши
відмінність між собою і своїм ідеалом, вихованець бачить, які риси він
має виробити для його досягнення, яких недоліків слід позбутися. У
процесі самовиховання учень порівнює себе з ідеалом. Оскільки він сам
постійно змінюється на краще, ідеал також потребує вдосконалення,
збагачення. Ідеал допомагає йому скласти програму самовиховання. На
цьому етапі варто обговорити з учнями окремі фрагменти індивідуальних
програм самоосвіти та самовиховання видатних осіб.
Третій етап. Учень починає систематично працювати над собою,
реалізовуючи програму самовиховання. Цей процес здійснюється в
різноманітних видах діяльності: навчанні, праці, самообслуговуванні,
виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог
допомагає учневі контролювати результати втілених рішень. Згодом
зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають
самостійність та ініціатива самого вихованця.
Для здійснення виховної роботи відповідно до розглянутих етапів
самовиховання класний керівник повинен чітко її планувати.
У процесі організації самовиховання учнів навчають спеціальним прийомам
роботи над собою.
Прийом самопереконання. Його суть полягає в тому, що учневі пропонують у
певній конкретній ситуації знайти аргументи і за їх допомогою переконати
себе в тому, правильно чи неправильно він вчинив, або в конфліктній
ситуації переключити думки на інші теми і справи, які б відвернули його
від конфлікту, заспокоїли.
Прийом самонавіювання. Його пропонують використовувати у випадках, коли
необхідно подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у
власних силах, нерішучість. Самонавіювання передбачає повторення учнем
подумки або вголос певних суджень. Наприклад, щоб подолати запальність,
можна запропонувати таке судження: «Ненавиджу в собі запальність. Я
повинен і можу її позбутися».
Прийом самопідбадьорювання. Він ефективний, коли учень губиться в
складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях.
Прийом самозаохочення. Застосовують у випадках, коли учень, долаючи
певні труднощі, виконав складне завдання. До них вдаються, коли
необхідно подолати негативні риси особистості.
Прийом самопримусу. Допомагає у боротьбі з внутрішньою
неорганізованістю, небажанням вчитися чи працювати, з лінощами.
Прийом самоаналізу. Йому належить вирішальна роль у самовихованні. Він
передбачає уміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку.
Практичні прийоми. До них, зокрема, належить прийом «крок уперед» —
щоденне планування діяльності на наступний день. Доповнює його прийом
«оцінювання прожитого дня» — аналіз учнем своїх дій, вчинків та
недоліків.
Прийом «правила моєї поведінки». Полягає у дотриманні складених для учня
правил поведінки. Привчає до виконання своїх обов’язків.
Прийом самозобов’язання. Передбачає планування учнем роботи над собою на
місяць, семестр або рік, залежно від того, які риси особистості він
прагне сформувати чи подолати і в який термін.
Прийом «упізнай себе». Має характер гри: учитель дає неповну
характеристику учневі, не називаючи його прізвища, той впізнає себе, а
товариші доповнюють цю характеристику.
Прийоми «самохарактеристики» та «взаємо характеристики». Полягають у
тому, що підготовлені таким чином характеристики обговорюються в
колективі, це привчає учнів до самоаналізу і дає педагогові багатий
матеріал для роботи з ними.
«Самовиховання потребує, — писав В. Сухомлинський, — дуже важливого,
могутнього стимулу — почуття власної гідності, поваги до самого себе,
бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе
тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто
людських засобів впливу — доброго слова, поради, ласкавого чи
докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина
звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За
самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини в людину,
звертання до честі й гідності людини. Педагогічне керівництво
самовихованням — це насамперед відносини між педагогом і вихованцем,
пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри»1.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
