АНЕСТЕЗІОЛОГІЯ
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ АНЕСТЕЗІОЛОГІЇ
Анестезіологія (від гр. an — заперечення, відсутність + aistesis —
відчуття + logos — слово, наука) — наука, яка вивчає способи усунення
відчуттів. Це наука про знеболювання та інші методи захисту організму
від надмірних подразнень, зумовлених хірургічним втручанням. Захист
організму від хірургічної травми повинен починатися ще до операції,
продовжуватися під час її виконання і в ранній післяопераційний період.
Запобігання небажаному впливу хірургічної агресії може бути досягнуто за
допомогою методів місцевої або загальної анестезії.
Місцева анестезія (місцеве знеболювання) — це знеболювання певних
ділянок тіла за повного збереження притоми.
Загальна анестезія, або наркоз (від гр. іпагсао —ціпеніти), — це штучно
зумовлене оборотне порушення функції центральної нервової системи, яке
супроводжується виключенням притоми, зниженням різноманітних видів
чутливості, пригніченням рефлекторної активності. Глибокий наркоз, як
правило, супроводжується також розслабленням м’язів, блокадою
нейровегетативних та нейроендокринних реакцій, вираженим пригніченням
життєво важливих функцій організму. Сучасна анестезіологічна допомога
дає можливість цілеспрямовано впливати на певні ланки нервової системи
без вираженого негативного впливу на організм. Завдання
анестезіологічного забезпечення оперативного втручання: усунення
негативних емоцій, больових відчуттів, м’язової напруги, патологічних
нейроендокринних та нейровегетативних реакцій, регуляція основних
життєво важливих функцій під час операції та в ранній післяопераційний
період.
Перше завдання анестезіологічного забезпечення — зменшення психічної
травми і негативних емоцій — може бути досягнуто за допомогою загальних
засобів для наркозу та транквілізаторів. Вимкнення больової чутливості
(аналгезія) досягається за допомогою місцевих та загальних анесте-тичних
засобів, наркотичних і ненар-котичних аналгетиків.
Блокада небажаних нейровегетативних та нейроендокринних реакцій може
бути здійснена не тільки загальними анестетичними засобами, але й
фармакологічними препаратами вузькоспря-мованої дії. З цією метою
найчастіше використовують антихолінергічні (холінолітичні) та
антиадренергічні (адре-нолітичні) засоби. З їхньою допомогою вдається
зменшити негативний вплив не тільки операційної травми, але й деяких
чинників наркозу, запобігти надмірній активізації та подальшому
виснаженню нейровегетативних та нейроендокринних механізмів.
Пригнічення захисних рухових реакцій та запобігання підвищенню тонусу
м’язів у відповідь на больове подразнення досягаються за допомогою
засобів для наркозу та м’язових релаксантів (міорелаксантів). Останні,
блокуючи передавання нервових імпульсів у нервово-м’язовому синапсі,
спричинюють оборотний параліч поперечно посмугованої скелетної м’язової
тканини. Це дає змогу розслабити м’язи (міоплегія) за поверхневого рівня
наркозу, коли ще не проявляється його токсичний вплив на організм.
Оскільки м’язові релаксанти паралізують поперечно посмуговані м’язи, в
тому числі й дихальні, під час їх застосування треба вдаватися до
методів штучної вентиляції легенів.
Штучна вентиляція легенів (ШВЛ) дала можливість усунути один із основних
недоліків дії загальних анес-тетичних засобів — пригнічення зовнішнього
дихання.
Важливим завданням анестезіологічного забезпечення операції є також
підгримування адекватного кровообігу. Прикладом цілеспрямованої
регуляції судинного тонусу є штучна гіпотензія.
Тільки адекватна корекція водно-електролітного, білкового та інших видів
обміну може забезпечити сприятливий перебіг післяопераційного періоду.
Таким чином, сучасна анестезія має у своєму розпорядженні великий
арсенал методів та засобів для підтримання адекватного знеболювання і
регуляції основних життєвих функцій організму під час операції та в
перші години після неї.
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ АНЕСТЕЗІОЛОГІЇ
Перші відомості про знеболювання під час операцій, болісних лікувальних
маніпуляцій (за допомогою вина, кореня мандрагори, опію, індійських
конопель та дурману) виявлено в “Папірусі Еберса” (3—2 тис. років до н.
е.). Пізніше ці засоби стали використовувати в Єгипті, Китаї, Греції,
Римі. Гіппократ (459—377 p. до н. е.) зазначав, що «послабити біль є
праця божественна».
У Асірії під час проведення короткочасних операцій хворим стискали
судини шиї, спричинюючи цим непритомність (непритомний стан). Багато із
цих засобів застосовувалися і у Київській Русі.
Спроби досягти знеболювання на певних ділянках тіла також здійснювалися
ще у стародавні часи. Спочатку з цією метою перетискували судини
кінцівки, пізніше почали використовувати холод. Про ці методи згадував
Абу алі Ібн-Сіна (980—1037). Перелічені методи знеболювання були
малоефективні чи небезпечні для життя хворого.
У XIX ст. відкриттям наркотичних властивостей низки хімічних препаратів
розпочалася нова ера в розвитку знеболювання. У 1200 p. P. Люлліус
винайшов ефір. Уперше в клініці застосував його В. Лонг. У січні 1842 p.
він під наркозом ефіром екстрагував у хворої зуб, а у березні видалив
пухлину, що локалізувалася в ділянці потилиці. Проте вийшла друком ця
публікація тільки у 1852 p. Через це піонером наркозу ефіром вважають Г.
Мортона, який у жовтні 1846 p. привселюдно застосував наркоз ефіром (за
допомогою сконструйованого апарата) під час видалення пухлини
підщелепної ділянки. Звістка про успішне застосування ефіру облетіла
весь світ. Уже в лютому 1847р. у Росії застосували його Ф.І. Іноземцев,
M.I. Пирогов, Г.А. Ванцетгі, В.А Ка-раваєв. ^
Майже одночасно було відкрито дію закису азоту (звеселяючого газу). У
грудні 1844 p. зубний лікар Г. Уелс випробував його дію на собі під час
видалення хворого зуба.
Наркоз закисом азоту в поєднанні з киснем і досі є одним із
найпоширеніших видів загальної анестезії.
У листопаді 1847 p. гінеколог Д. Сімптон повідомив про успішне
застосування для знеболювання хлороформу. Через 20 діб його використав
M.I. Пирогова 1-му військово-сухопутному госпіталі в Петербурзі. Однак
велика частота ускладнень та висока летальність у разі використання
хлороформу змусили в подальшому відмовитися від нього.
У 1911 p. Легман використав для наркозу в експерименті трихлорети-лен.
Уперше в клініці для знеболювання під час операцій його застосував Е.
Фішер.
У 1934 p. Уолтерс застосував для знеболювання у клінічній практиці
циклопропан. Обидва ці препарати не знайшли застосування. У 1945 p. В
Англії Саклінг синтезував флюотан (фторотан).
Сьогодні фторотан є одним з найпоширеніших інгаляційних анестетич-них
засобів, що застосовуються як для мононаркозу, так і в поєднанні з
закисом азоту та ефіром (азеотропна суміш).
Неінгаляційний наркоз почав широко застосовуватися у клінічній практиці
значно пізніше, ніж інгаляційний, хоча ще в 1847 p. M.I. Пи-рогов
застосував ефір в експерименті для прямокишкового та внутрішньовенного
наркозу.
Російський фармаколог Н.П. Крав-ков у 1902 p. запропонував
використовувати для внутрішньовенного наркозу гедонал, і у 1909 p. С.П.
Фе-доров застосував його в клініці. Проте препарат не знайшов широкого
застосування через погану розчинність.
У 1932 p. Веезе використав для внутрішньовенного наркозу препарат
барбітурової кислоти — евіапан-натрій (гексенал), а з 1936 p. Ж. Ланді
почав застосовувати тіо-пентал-натрій. Гексенал та тіопентал-натрій
застосовують для внутрішньовенного наркозу, а дітям їх уводять у пряму
кишку.
У 1941 p. Г. Сельє виявив здатність стероїдних гормонів (прогестерону,
дезоксикортикостерону) пригнічувати ЦНС.
У 1955 p. було синтезовано стероїдний препарат гідроксидин, який мав
виражені наркотичні властивості, але був позбавлений гормональної
активності. Його стали випускати під назвою ‘Предіон для ін’єкцій”
(віад-рил Г). Його частіше застосовують у комбінації з іншими
анестетичними засобами.
У 1960 p. Г. Лаборі із співпрацівниками синтезував наркотичну речовину,
що була близькою до природних метаболітів, — натрію оксибути-рат, який
застосовують у нас з 1961 p. для внутрішньовенної анестезії і в
реанімаційній практиці.
У 1964 p. було синтезовано новий анестетичний препарат ультракороткої
дії пропанідид (епонтол, сомб-ревін). З часом було встановлено, що
летальність і частота ускладнень після застосування пропанідиду більша,
ніж у разі наркозу похідними барбітурової кислоти.
У наш час ефективно використовують такі внутрішньовенні анесте-тичні
засоби ультракороткої дії, як етомідат, пропофол.
Паралельно із впровадженням у клінічну практику засобів для загальної
анестезії розробляли методи для місцевого знеболювання. Поштовх до
розвитку дали праці В.К. Анрепа (1880), який опублікував результати
вивчення фармакологічної дії кокаїну. Ці дані було використано Коллером,
Н.А Карацуповим та З.А. Захар’євсь-ким, які застосували кокаїн в
офтальмології. Холстед (1885) використав його для провідникової
анестезії, через рік Оберст та A.I. Лукаше-вич — для регіонарної, а в
1897 p. А. Бір — для спинномозкової анестезії. У 1901 p. Сікорд і
Кателін (за допомогою кокаїну) виконали один із різновидів перидуральної
анестезії — сакральну блокаду. Оскільки цей препарат у високих
концентраціях токсично впливав на організм, Реклю (1889) і Шлейф (1892)
запропонували інфільтрувати ділянку майбутнього розтину слабкими
розчинами кокаїну. За такої методики анестетик діє на чутливі нервові
закінчення безпосередньо в ділянці операції. Це було початком розробки
місцевої інфільтраційної анестезії. Особливого поширення місцеве
знеболювання набуло після того, як у 1905 p. Ейнхорн синтезував
новокаїн, а О. В. Вишневський розробив і запровадив у практику
інфільтраційну анестезію новокаїном за методом “тугого повзучого
інфільтрату”, анестезію “поперечного перерізу кінцівок” та методику
різноманітних блокад. Останніми роками особливого поширення набув один
із варіантів провідникового знеболювання — перидуральна анестезія,
теоретичні передумови якої були розроблені ще у 1885 p. Корнінгом.
Слід зазначити, що ні місцева, ні
загальна анестезія одним анестетичним засобом (мононаркоз) не
задовольняли всіх вимог, що їх було поставлено до знеболювання.
Перспективнішим щодо цього було поєднання кількох препаратів. Поєднувати
засоби для знеболювання почали давно, прагнучи знизити дозу хлороформу.
Для цього одночасно застосовували кілька засобів, найчастіше хлороформ
та ефір, хлороформ та скополамін.
Істотним недоліком цього виду анестезії є те, що за наркозу поєднанням
різних засобів, як і у разі моно-наркозу, вимкнення свідомості,
аналгезії та розслаблення м’язів досягають тільки в умовах глибокої
анестезії, яка негативно впливає на організм.
Нова епоха в анестезіології почалася із застосування препаратів, що
розслаблюють м’язи (м’язові релаксанти), які незначно впливають на інші
органи і системи. Запровадження м’язових релаксантів у практику
анестезіології пов’язане з іменами канадських учених Гріффітса та
Джонсона, які у 1942 p. застосували очищений препарат кураре —
інтокострин. Відтоді релаксанти набули великого поширення. Міоплегія,
спричинена введенням м’язових релаксантів, призводить до пригнічення або
повного припинення дихання. Ця обставина зумовила необхідність розробки
методів штучної вентиляції легенів. Для проведення її потрібна
герметизація системи «легені—апарат», що вдалося здійснити за допомогою
інтубації трахеї. Це дало змогу широко застосовувати ендотра-хеальний
спосіб наркозу.
Застосування м’язових релаксантів та інтубації трахеї сприяло формуванню
нового етапу в розвитку анестезіології. Ендотрахеальний наркоз із
м’язовими релаксантами та штучною вентиляцією легенів почали
застосовувати під час найскладніших оперативних втручань у хворих з
вираженими порушеннями життєво важливих функцій.
Розвиток анестезіології характеризується інтенсивними пошуками нових
способів знеболювання, за яких відпадає потреба у застосуванні за
собів загальнонаркотичної дії. Так виникли різноманітні види
нейролепт-аналгезії, атаралгезії, анестезія кетамі-ном, центральна
аналгезія морфіном, фентанілом та іншими аналгетичними засобами.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
