.

Основні етапи анестезіологічного забезпечення оперативних втручань (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
168 2621
Скачать документ

ОСНОВНІ ЕТАПИ АНЕСТЕЗІОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОПЕРАТИВНИХ ВТРУЧАНЬ

Ефективність хірургічного лікування багато в чому визначається
адекватністю його анестезіологічного забезпечення. Воно складається з
таких етапів: передопераційний огляд та оцінка стану хворого, підготовка
до операції та анестезії, проведення загальної анестезії, ведення
раннього післяопераційного періоду.

У процесі знайомства з хворим треба звернути увагу на його психічний
стан і за наявності підвищеної збудливості збільшити дозу седативних
засобів перед операцією. Слід з’ясовувати, чи є в нього шкідливі звички
(куріння, алкоголізм, наркоманія), бо при цьому нерідко спостерігається
стійкійсть до загальних анестетиків.

Час і спосіб уведення препарату

Схема І

Схема II

Напередодні

операції

перед сном —

через рот

Уранці

за 2 год

до операції —

через рот;

За 40 хв до

операції

внутрішньо-

м’язово або

за 5—10 хв

внутрішньо

венне

Фенобарбітал або етамінал-натрій

по 0,1 г, ноксирон — по 0,2 г;

хлордіазаноксин — по 10—15 мг

або тріоксазин — 0,3 — 0,5;

супрастин — по 20— 25 мг

Атропіну сульфат — по 0,3—0,7 мг,

або метадин — по 0,5—0,7 мг,

або скополаміну гідробромід —

по 0,25—0,5 мг,

промедол — по 20—40 мг, або

омнопон — по 20 мг, або

морфіну гідрохлорид — по 10 мг

Фенобарбітал або

етамінал-натрій — по 0,2 г;

дипразин — по 25—30 мг або

димедрол — по 0,1 г,

діазепам — по 5—10 мг

Атропіну сульфат — по 0,3—0,7 мг,

або метадин — по 0,5—0,7 мг, або

скополаміну гідробромід — по

0,25-0,5 мг,

промедол — по 20—40 мг, або

омнопон — по 20 мг, або

морфіну гідрохлорид — по 10 мг,

або дроперидол — по 2,5 мг,

фентаніл — по 0,05 мг

Будь-яке планове оперативне втручання, яке проводиться під загальною
анестезією, потребує певного рівня лабораторного та клінічного
обстеження. Якщо є дані про наявність інших захворювань, потрібна
консультація відповідних фахівців.

Результати передопераційного обстеження хворого визначають тактику
анестезіолога до операції, під час її проведення та після неї. Для
адекватного анестезіологічного забезпечення хірургічного втручання
потрібно мати об’єктивну уяву про ступінь операційного ризику. Ступінь
ризику оцінюють у балах. Об’єм та характер передопераційної підготовки
значною мірою визначаються тяжкістю основного та супутнього захворювань.

Перед плановими оперативними втручаннями проводять такі заходи:

розмова анестезіолога з хворим про анестезію та операцію; обмеження
прийому їжі перед операцією (не менше ніж за 5—6 год), очисна клізма уве

чері (напередодні операції) та зранку;

спорожнення сечового міхура; зняття з’ємних зубних протезів;
медикаментозна підготовка (премедикація). Перед екстреними хірургічними
втручаннями проводять очищення шлунка через зонд.

Премедикацію проводять для заспокоєння хворого, забезпечення його
відпочинку перед операцією, зняття психічного напруження, нормалізації
обміну речовин. Премедикація зменшує втрати загальних анестетичних
засобів, запобігає появі небажаних нейровегетативних реакцій, побічній
дії наркотичних засобів, гальмує салівацію, секрецію бронхів та
потовиділення. Використовують препарати, що володіють енергетичним
потенціюванням. Для поліпшення сну призначають снотворні засоби, які
також володіють певним седативним ефектом, що посилюється призначенням
транквілізаторів. Подібним чином діють наркотичні аналгетики. Вони
значно підвищують поріг больової чутливості, зменшують необхідну
концентрацію анестетиків, бо потенціюють їх дію. Значною мірою
седативний ефект доповнюють деякі протигі-стамінні засоби з нерізким
нейролептичним впливом. Всі ці препарати гальмують небажані
нейрореф-лекторні реакції, однак повністю не замінюють холінолітичні
засоби.

Як правило, у клініці використовують 2—3 схеми премедикації. У
пропонованій схемі наведені середні дози засобів для премедикації, що
найчастіше застосовуються для пацієнтів з масою тіла 50—70 кг. Для
ослаблених хворих, пацієнтів похилого та старечого віку дозу препарату
відповідно зменшують. Найчастіше використовують премеди-кацію за схемою
І. Вона розрахована на спокійних, урівноважених хворих, яким
передбачається виконати не дуже травматичну і тривалу операцію.
Пре-медикація за схемою II показана хворим з підвищеною збудливістю
нервової системи й інтенсивними обмінними процесами (тиреотоксикоз), а
також у разі тривалого і травматичного оперативного втручання.

У разі тривалого і травматичного хірургічного втручання за ЗО— 40 хв до
операції хворим разом із атропіну сульфатом внутрішньом’язово вводять
0,0025 г дроперидолу і 0,0005 г фснтанілу.

МАСКОВИЙ НАРКОЗ

Масковий наркоз використовують головним чином у хворих без виражених
порушень дихальної, серцево-судинної систем та функцій паренхіматозних
органів. Його можна використовувати тоді, коли немає потреби в
релаксації м’язів і створенні положення, що утруднює вентиляцію легень.
Масковий наркоз відкритим крапельним способом зараз використовують
надзвичайно рідко. Його найчастіше проводять за напіввідкритим контуром.
Масковий наркоз має такі недоліки:

1) збільшення мертвого простору;

2) тяжкість забезпечення прохідності дихальних шляхів унаслідок
можливого спазму голосової щілини у разі поверхневого наркозу, западання
язика і аспірації слизу, крові за глибокого наркозу;

3) позаяк релаксація м’язів за поверхневого рівня наркозу не настає,

треба поглиблювати його до другого рівня хірургічної стадії, що
супроводжується пригніченням життєво важливих функцій організму;

4) тяжкість забезпечення допоміжної і, особливо, штучної вентиляції
легень, оскільки у разі маскового наркозу повітря може розтягувати
шлунок;

5) неможливість проведення знеболювання при багатьох
оториноларингологічних, офтальмологічних і нейрохірургічних операціях,
бо маніпуляції анестезіолога можуть обмежити дії хірурга.

Сучасний комбінований ендотрахе-альний наркоз позбавлений багатьох цих
недоліків.

ЕНДОТРАХЕАЛЬНИЙ НАРКОЗ

На сьогодні знеболювання багатьох тривалих оперативних втручань
здійснюється під ендотрахеальним наркозом. Порівняно з масковим наркозом
він має низку переваг:

1) запобігає спазмові голосової щілини, западанню язика, аспірації
блювотних мас, крові, слизу, що забезпечує прохідність дихальних шляхів;

2) створює оптимальні умови для проведення штучної вентиляції легень у
будь-якому положенні хворого;

3) забезпечує можливість для широкого використання міорелак-сантів,
досягнення розслаблення м’язів за поверхневого рівня наркозу з
мінімальною токсичною дією анестетика на організм;

4) зменшує мертвий простір у дихальній системі наркозного апарата
порівняно з масковим наркозом;

5) створює умови для активного відсмоктування з трахеї і бронхів слизу,
гною, крові, детриту, блювотних мас;

6) дозволяє виключати з вентиляції окремі ділянки легень за збереження
її в інших відділах;

7) дає можливість виконувати оперативні втручання в ділянці голови та
шиї.

Разом із цим ендотрахеальний наркоз має і деякі недоліки, які не
спостерігаються за інших методів анестезії:

1) складність методики, що вимагає спеціального оснащення і підготовки
персоналу;

2) подразний вплив ендотрахеаль-ної трубки на слизову оболонку трахеї;

3) можливість поширення інфекції в розташовані нижче відділи органів
дихання.

Показання: перед оперативними втручаннями на органах грудної клітки,
тривалими (понад 1 год) і травматичними операціями на органах черевної
порожнини, нейрохірургічними втручаннями, а також перед операціями, що
супроводжуються великою крововтратою, у разі тяжких захворювань
щитовидної залози і тоді, коди потрібна добра релаксація м’язів.
Показанням до цього виду знеболювання є оперативні втручання у такому
положенні хворого на операційному столі, за якого порушується
біоме-ханізм дихання і потрібна штучна вентиляція легень (положення
Тренделен-бурга, положення на животі і ін.).

Протипоказання: гострі інфекційно-запальні захворювання верхніх
дихальних шляхів (трахеїт, ларингіт, фарингіт, риніт і ін.).

Нерідко ускладненнями інтубацій-ного наркозу є трахеїт, ларингіт або
фарингіт, зумовлені ушкодженням слизової оболонки гортані, глотки під
час інтубації, тугою тампонадою ротової частини глотки, тривалим
перебуванням інтубаційної трубки в трахеї. При цьому відзначаються біль
під час ковтання, захриплість голосу та інші неприємні відчуття. Як
правило, вони минають через 2—3 доби. Терапія цих ускладнень полягає в
полосканні порожнини рота теплим гіпертонічним та антисептичним
розчинами, застосуванні олійних та парових інгаляцій.

У ослаблених хворих з розладами органного та периферичного кровообігу
навіть короткочасний (1—2 год) тиск роздутої манжетки на слизову
оболонку трахеї призводить до порушення її кровообігу з подальшим
утворенням пролежнів. Для їх запобігання треба уникати надмірного роз

дування манжетки і періодично (через кожні 1—2 год) випускати з неї
повітря.

Пізнішим і порівняно рідкісним ускладненням ендотрахеального наркозу є
розвиток гранульом голосових зв’язок, які виникають унаслідок некрозу
слизової оболонки та фібринозно-гнійного запалення в ділянці голосових
зв’язок та навколишніх тканин.

КОМБІНОВАНА ЗАГАЛЬНА АНЕСТЕЗІЯ

Комбінованою називають анестезію, що досягається одночасним або
послідовним використанням різних препаратів: загальних анестетиків,
транквілізаторів, аналгетиків, міоре-лаксантів. Це дає можливість значно
зменшувати концентрацію анестетич-них засобів, а відтак їх токсичну дію
на організм. У анестезіологічній практиці найчастіше поєднують азоту
закис, з одним із найсильніших інгаляційних і неінгаляційних
анестетичних засобів.

НЕЙРОЛЕПТАНАЛГЕЗІЯ

Нейролептаналгезія (НЛА) є одним із видів комбінованого знеболювання, за
якого з допомогою поєднання нейролептичних речовин і наркотичних
аналгетиків досягається особливий стан організму — нейролепсія. Вона
проявляється зниженням психічної та рухової активності, станом
байдужості, майже до кататонії і каталепсії, втратою чутливості без
вимкнення свідомості. Найчастіше поєднують нейролептик дроперидол і
аналгетик фен-таніл. Характерною особливістю НЛА є стабільність роботи
серця і судин навіть під час виконання найтравма-тичніших етапів
операції.

АТАРАЛГЕЗІЯ

Поєднання транквілізатора діазепа-му з наркотичними аналгетиками
(фентанілом, пентазацином) у анестезіологічній практиці одержало назву
атаралгезії. За своєю дією на організм цей метод має багато спільного з
НЛА.

МІСЦЕВА АНЕСТЕЗІЯ

Місцева анестезія має велику питому вагу в клінічній практиці. Це
пов’язано з простотою виконання, відносною безпечністю, відсутністю
потреби в спеціальній складній апаратурі. Найпоширеніші в клінічній
практиці місцева інфільтраційна, поверхнева (термінальна) і різні види
провідникової анестезії. Значно рідше використовують анестезію
охолодженням, внутрішньокісткову, внутріш-ньовенозну під джгутом,
акупунктурну аналгезію. Фармакологічні препарати, що використовуються
для місцевого знеболювання, належать до групи місцевих анестетичних
речовин.

Широкому визнанню цього методу знеболювання сприяли праці О.В.
Вишневського, 0.0. Вишневсь-кого і їх послідовників.

Сьогодні місцева анестезія посідає чільне місце в амбулаторній і
поліклінічній практиці під час знеболювання невеликих оперативних
втручань.

Новокаїн використовують головним чином для місцевої інфільтраційної і
провідникової анестезії. Найчастіше для місцевої анестезії його
використовують в 0,25—0,5 % розчинах. Анестезія при цьому триває до 1,5
год. За 1 год операції дозволяється вводити до 2 г новокаїну.
Максимальні разові дози для дорослих: у разі використання 0,25 % розчину
— 500 мл, 0,5 % – 200 мл, 1 % – 75 мл, 2 % -25 мл. Препарат частіше
використовують у комбінації з адреналіном, що зменшує швидкість його
всмоктування.

Безпосередньо перед знеболюванням подають по 2—3 краплі 0,1 % розчину
адреналіну на 100 мл 0,25 % — 0,5 % розчину новокаїну. Це дозволяє
зменшити дозу анестетика у 1,5— 2 рази і знизити його токсичність.
Зменшення токсичності новокаїну при цьому зумовлено тим, що у разі
повільного всмоктування він встигає гідролізуватися псевдохолінестеразою
плазми і не кумулює.

Тримекаїн для місцевої інфільтраційної анестезії використовують у
вигляді 0,25— 0,5 % розчину. Разові дози звичайно не перевищують 20
мг/кг. На відміну від новокаїну, він впливає на рубцевозмінені тканини.
Для провідникової анестезії використовують 1 % (до 100 мл) або 2 % (до
20 мл) розчин, а для перидуральної — 2—3 % розчин (10—12 мг/кг).

Ксикаїн (лідокаїн) — одна з най-стійкіших анестезуючих речовин, що не
втрачає своїх властивостей під дією кислот, основ, кипіння. Рідко
зумовлює алергічні реакції, у 4 рази сильніший за новокаїн і в 2 рази
токсич-ніший. Діє протягом 3— 5 год. Кси-каїн використовують для
інфільт-ра-ційної анестезії у вигляді 0,25— 0,5 % розчину, для
провідникової — 1 %, перидуральної — 2 %, термінальної — 5 % розчину.
Максимальна разова доза для дорослих — у розчині до 200 мг, а у
поєднанні з адреналіном — 500 мг.

Дикаїн використовують в 0,25—2 % розчині для термінальної анестезії, бо
він легко проникає через слизові оболонки і не проникає через
не-пошкоджену шкіру. Анестезія настає через 2—3 хв і триває 20—40 хв.
Дітям до 10 років анестезію дикаїном не проводять. Максимальна разова
доза — 1 мг/кг.

Анестезіологи використовують термінальну анестезію перед інтубацією
трахеї для зменшення подразної дії ендотрахеальної трубки. Особливо
широко її використовують у разі бронхоскопії, яку проводять з допомогою
розпилювача Макинтоша або гортанного шприца. Для анестезії трахеї і
бронхів хворому під час розпилювання речовини пропонують зробити
глибокий вдих. Тулуб нахиляють поперемінне праворуч і ліворуч, щоб
досягти анестезії в обох бронхах.

Інфільтраційна анестезія за методом О. В. Вишневського. Анестезію
починають з інфільтрації місця розтину шкіри шляхом утворення «лимонної
шнервує ділянки оперативного втручання. Прикладами її є анестезія
пальців за методом Оберста-Лукаше-вича, анестезія сідничного нерва у
разі ампутації та ін.

Анестезія нервових сплетень. У разі застосування цього методу
знеболювання розчин анестетика вводять у ділянку сплетення, що іннервує
кінцівку, наприклад, у ділянку плечового сплетення при операціях на
верхній кінцівці.

Паравертебральна анестезія. Введення анестетика в місце виходу нервових
корінців з міжхребцевих отворів забезпечує анестезію певної зони, що
іннервується цими утвореннями. Місце введення анестетика визначається
зоною, яку треба знеболити. Найчастіше паравертебральну анестезію
використовують при переломах ребер. У цьому разі блокаду проводять на
рівні пошкодженого ребра. Як правило, блокуються 2 відповідних сегменти.
Інфільтрацію місцевим ане-стетичним засобом проводять окремо для кожного
сегменту 0,5—1 % розчином новокаїну або тримекаїну.

Загальні правила виконання провідникової анестезії такі:

1. У міру можливості слід ін’єктувати розчин анестетика периневраль-но,
якомога ближче до нерва. Про це свідчить одержання парестезії після
введення голки.

2. Треба уникати ендоневральних ін’єкцій, а якщо без цього не можна
обійтися, то вводити слід невеликі об’єми розчину анестетика (3—5 мл) і
дуже повільно. Решту розчину ін’єктують периневрально.

3. Доцільно уникати також внут-рішньосудинних ін’єкцій, для чого
неодноразово по ходу блокади слід проводити аспіраційну пробу.

4. Концентрацію адреналіну в розчині анестетика 1:200 000 слід вважати
оптимальною. Адреналін до розчину анестетичного засобу додають
безпосередньо перед виконанням блокади.

5. Слід суворо додержувати концентрації, максимально дозволеної дози
анестезуючих препаратів.

6. Місце введення великої голки в шкіру бажано анестезувати
внутріш-ньошкірним уведенням розчину анестетика (створюють «лимонну
шкірку»).

Провідникове знеболювання пальців проводять двома уколами на межі бічної
і тильної поверхонь звичайно основної фаланги. Спочатку анестезують
дорсальні (приблизно 1 мл розчину), а у міру просування голки во-лярні
(приблизно 1,5—2 мл розчину місцевого анестетика) нервові гілки. При
цьому слід враховувати:

а) що імбібіція тканин розчином анестетика тим болючіша, чим ближче її
ділянка розташована до осередку запалення;

б) що ацидоз запалених тканин знижує ефективність анестезуючих
препаратів;

в) що тривалий вазоконстриктор-ний або гідравлічний турнікет загрожує
життєдіяльності тканин пальця.

Епідуральна анестезія. У разі епі-дуральної анестезії місцевий анестетик
уводять у перидуральний простір, який має вигляд вузької щілини, що
розташована в спинномозковому каналі між зовнішніми і внутрішніми
листками твердої мозкової оболонки. Епідуральний простір виповнений
жировою тканиною, венозними сплетеннями і лімфатичними судинами. Він не
сполучається ні з спинним, ні з головним мозком, і анестетик не впливає
безпосередньо на мозок. Це є значною перевагою перидуральної анестезії
перед спинномозковою.

Розчин анестетичного засобу, який уводять у перидуральний простір,
зрошує корінці спинномозкових нервів. Крім цього, він проникає через
між-хребцеві отвори до пограничних стовбів і їх блокує. Це зумовлює
втрату симпатичної, чутливої і рухливої іннервації. Як правило,
знеболювання охоплює значну зону, бо розчин анестетика піднімається
вгору і спускається вниз до перидурального простору на 8—10 сегментів.

Епідуральну анестезію звичайно виконують у положенні хворого сидячи або
лежачи на боку з притиснутими до живота ногами. Місце пункції залежить
від бажаного рівня анестезії. Пункцію проводять у центрі зони анестезії.

Перед попаданням в епідуральний простір голка проходить через шкіру,
підшкірну основу, надостисті, міжос-тисті та жовті зв’язки (мал. 20).
Для анестезії використовують дві голки:

одну — для підшкірних ін’єкцій, другу — для проведення блокади. Спочатку
анестезують шкіру і підшкірну основу, знаходять місце між остистими
відростками. Друга голка завдовжки до 10 см, з внутрішнім діаметром
близько 1 мм, з гострим, але коротким і зігнутим кінцем. Прокол роблять
чітко по задній серединній лінії і вводять голку на глибину 2— 2,5 см в
поперековому відділі перпендикулярно до хребта. Потім до голки
приєднують шприц з ізотонічним розчином натрію хлориду. Подальше
просування голки вглиб відбувається під контролем ступеня стиснення
повітряної бульбашки, яку спеціально залишають у шприці. Потім, коли
кінець голки міститься між волокнами зв’язок, розчин під час
натискування на поршень шприца просувається дуже повільно, а бульбашка
повітря в ньому стискається.

Як тільки голка проникає в пери-дуральний простір, опір зменшується і
поршень легко просувається вперед. Під час віднімання шприца від голки з
її отвору не повинна витікати рідина. Якщо вона витікає, це свідчить про
те, що кінець голки в спинномозковому каналі. Якщо голка в
периду-ральному просторі, в нього вводять 2—3 мл розчину анестетичного
засобу, щоб відсунути тверду мозкову оболонку спинного мозку і запобігти
її перфорації голкою або катетером. Потім у голку вводять тонкий
поліетиленовий катетер, через який фракційне вводять анестетик під час
операції і після неї. Спочатку вводять тест-дозу анестетика, що не
перевищує 1/3 наміченої, і через 5—8 хв уводять всю дозу. Як правило,
для цього використовують 2 % розчин тримекаїну або ксикаїну, рідше —
новокаїну. Максимальна одноразова доза тримекаїну не повинна
перевищувати 10—12 мг/кг.

Анестезія настає через 15—ЗО хв і триває 1,5—2 год. Для повноцінної
блокади одного спинномозкового сегменту у дорослого пацієнта потрібно
1—2,5 мл розчину місцевого анестетика.

Ускладнення у разі епідуральної анестезії бувають порівняно рідко.
Головне із них — колапс, що пов’язаний з вимиканням великої кількості
вазомоторів.

У разі високої перидуральної анестезії може погіршитися вентиляція
легень і потрібна буде штучна їх вентиляція. До менш небезпечних
ускладнень належать головний біль, біль у ділянці пункції, травматичний
радикуліт.

Небезпечним ускладненням цього виду знеболювання є інфікування
пери-дурального простору.

Епідуральна анестезія показана у разі великих оперативних втручань на
нижніх відділах черевної порожнини, урологічних, проктологічних операцій
і операцій на нижніх кінцівках (табл. 2). Вона є методом вибору у осіб
похилого і старечого віку, у хворих із серцево-легеневою патологією,
порушенням обміну речовин, функцій печінки, нирок, у акушерській
практиці.

Епідуральну анестезію широко використовують для усунення
післяопераційного болю, з метою швидкого відновлення перистальтики кишок
після операції на органах черевної порожнини, в комплексному лікуванні
низки захворювань (гострого панкреатиту, перитоніту, непрохідності
кишок).

Для підтримки тривалої післяопераційної аналгезії катетер залишають у
епідуральному просторі (пролонгована перидуральна анестезія). Розчини
місцевого анестетика за потреби вводять повторно (доза тримекаїну при
цьому досягає 3—5 мг/кг).

Протипоказання до використання цього методу:

1) наявність запальних процесів у

ділянці уколу;

2) гіповолемія, гіпотензія;

3) підвищена чутливість до місцевих анестетиків. Відносними
протипоказаннями є ураження хребетного стовпа, захворювання центральної
і периферичної нервової системи.

КАУДАЛЬНА АНЕСТЕЗІЯ

Для операцій у зоні промежини і на прямій кишці може бути використана
каудальна анестезія — один із варіантів перидуральної. При цьому методі
розчин анестетика вводять у дистальну частину перидурального простору
через крижову щілину або крижовий канал. Розчин поширюється до І
поперекового хребця і анестезує всі попереково-крижові сегменти. Доза
анестетика така сама, як і у разі звичайної перидуральної анестезії.

СПИННОМОЗКОВА АНЕСТЕЗІЯ

При цьому виді знеболювання розчин місцевого анестетика (лідока-їн,
тримекаїн, новокаїн) уводять у субарахноїдальний простір після проколу
твердої мозкової оболонки. Анестетик швидко зв’язується з нервовими
корінцями, і настає анестезія всієї частини тіла, нижче від місця
пункції. Якщо питома маса розчину, який вводиться, менша за питому масу
спинномозкової рідини (4—5 % розчин новокаїну), то вона надходи-тиме у
відділи, що розташовані вище. Звичайно витрачається до 3 мл 5 % розчину
новокаїну, або 2—3 мл 5 % розчину тримекаїну. Тривалість анестезії у
разі використання тримекаїну —1,5—Згод.

Зараз спинномозкову анестезію використовують головним чином у разі
операцій на органах, що розташовані нижче за діафрагму, і на нижніх
кінцівках. Голку вводять не вище Ті;, оскільки введення анестетика вище
за цей рівень може призвести до порушення діяльності серцево-судинного і
дихального центрів. За методикою спинномозкова анестезія подібна до
перидуральної. Найчастіше рівнем для спинномозкової анестезії є проміжок
між Li — Lz або між Ті2 і Li хребцями.

ВНУТРІШНЬОКІСТКОВА АНЕСТЕЗІЯ

У разі операцій на кінцівках можна виконувати внутрішньокісгкову
анестезію. Для цього кінцівку піднімають і накладають джгут (або
манжету) до зникнення пульсу на периферичних артеріях. Після анестезії
шкіри, підшкірної основи й окістя поруч із суглобом товстою голкою з
мандреном проколюють м’які тканини. Коловими рухами просувають голку
через кіркову речовину кістки у губчасту речовину на 1—1,5 см. Для цього
повільно через голку вводять 0,5 % розчин новокаїну або тримекаїну.
Анестезія кисті досягається введенням 35— 40 мл 0,5 % розчину новокаїну
в головку п ‘ясткової кістки, у разі операцій на передпліччі — в епіфіз
променевої кістки чи у ліктьовий відросток.

У разі внутрішньокісткової анестезії ефект знеболювання настає через
10—15 хв і триває до знімання джгута.

Одним із варіантів цього методу знеболювання є анестезія місця перелому
кісток для зняття болю і проведення репозиції кісткових уламків. З цією
метою роблять пункцію зони перелому, і після появи крові в голці в
гематому вводять залежно від локалізації перелому та віку хворого 5— 20
мл 1—2 % розчину новокаїну, тримекаїну або ксикаїну. Знеболювання настає
через 5—10 хв.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020