МЕДИЦИНА КИТАЮ
На території Китаю людина жила уже в епоху палеоліту — давньокам’яного
віку. Скелет людини, відкопаний на південь від Пекіна (пекінський
синантроп), належить до найдавніших виявлених на землі решток людини.
Рабовласницький лад склався в Китаї до початку II тис. до н. е.,
передусім у Північному Китаї, в басейні Жовтої ріки (Хуанхе). До цього ж
періоду належить створення китайської писемності, спочатку
піктографічної (малюнкової), потім ієрогліфічної, що утрималася протягом
тисячоліть. Виняткова складність цієї писемності, що увійшла в прислів’я
(«китайська грамота»), зумовила трудноприступність грамотності й освіти
і монополію щодо них невеликої привілейованої групи жерців і
аристократів. Найдавніші пам’ятки китайської писемності, серед яких
перший в Історії людства календар і перша карта зоряного неба, записані
на черепашачих панцирах, на пластинках з пресованого бамбука, на
кам’яних і бронзових ритуальних посудинах. Пізніше, в І тис. до н. е.,
китайські тексти писали на шовку й папері, який уперше почали виробляти
в Китаї.
У Стародавньому Китаї було винайдено також порох, компас (магнітна
голка), пензель для письма. Ці та деякі інші винаходи проникли з Китаю в
інші країни, пізніше їх іноді приписували іншим народам. Вироби
китайських промислів — шовки, гончарні, з кості, згодом фаянс і фарфор —
широко відомі протягом тисячоліть.
Серед писемних пам’яток традиційної китайської медицини особливе місце
належить трактату «Хуанді Ней-Цзін» (Канон медицини Жовтого Предка).
Згідно з легендою, Хуанді — легендарний «Жовтий предок» китайського
народу — вважається і основоположником китайської медицини. Йому
приписується також авторство першого медичного кодексу «Нуці-Кінг»,
датованого 2657 р. до н. е. В ньому дуже змістовно визначено можливості
медичної науки: «Медицина не може врятувати від смерті, але спроможна
продовжити життя, зміцнити моральність, заохочуючи доброчесність,
переслідуючи порок — цього смертельного ворога здоров’я,— може
вилікувати багато недуг, що уражують бідне людство, і робить сильнішими
державу й народ своїми порадами».
Китайці, як і інші стародавні народи, розглядали організм людини як
зменшений світ, що в ньому здійснюється постійний взаємообмін між
п’ятьма основними елементами, з яких складається світ: вогнем, землею,
водою, деревом і металом. Сили цих процесів концентруються в двох
протилежних началах — полюсах, від взаємовідношення яких і залежить
рівновага чи порушення її як в усьому світі, так і в житті організму.
Одне з цих протилежних начал розглядалося як чоловіче (ян) і вважалося
активним, світлим, друге — як жіноче (інь) —пасивне, темне. Всі хвороби
поділялися відповідно на дві групи: з перевагою начала ян, що
проявляється симптомами збудження функцій організму, і з перевагою інь —
з ознаками пригнічення всіх функцій.
У Китайській Імперії в період її найбільшого посилення існувала державна
медична установа — медичний приказ. Основним його призначенням було
обслуговування потреб імператорського двору і передусім особисто
імператора. Але у функції його входили також деякі аспекти медичної
справи, що були в компетенції державної влади (наприклад, при
епідеміях).
Підготовка лікарів у Стародавньому Китаї мала фамільний характер,
медичні знання передавалися з роду в рід. З утворенням царства,
посиленням впливу релігії почалася й шкільна підготовка лікарів при
храмах; керівна роль у медицині перейшла до жерців. В епоху Чжоуської
династії (XI—III ст. до н. е.) лікарі за кваліфікацією, яка визначалась
відповідними комісіями, поділялись на розряди. Емпірична народна
медицина почала поповнюватись великою кількістю засобів містичного
характеру? В усі часи поруч з жерцями працювало багато лікарів-емпіриків
типу ремісників. За XI—VII ст. до н. е. в літературних пам’ятках Китаю
«Шицзін» знаходимо численні відомості медичного характеру. З лікарів
Стародавнього Китаю особливою славою користується Бянь Ціо, який жив у
VI— V ст. до н. е., автор відомого «Трактату про хвороби». За загальною
глибокогуманістичною спрямованістю його наукових праць, клінічною
спостережливістю Бянь Ціо справедливо вважають китайським Гіппократом;
визнають як творця вчення про пульс.
Лікар Цан Гун (III ст. до н. е.) перший почав вести записи перебігу
захворювання досліджуваних хворих (дати огляду їх, помічені зміни в
симптомах, призначене лікування, результати лікування).
Анатомічні й фізіологічні відомості китайських учених були, недостатні,
оскільки за всіма поширеними в Китаї релігіями (конфуціанство, даосизм,
буддизм) заборонялося робити розтини людських трупів. Анатомічні описи і
малюнки неповні, а іноді й спотворені. Китайські учені знали, що серце
зумовлює рух крові. В одному з трактатів часів «Нуці-Кінг» зазначається,
що «кров тече без перерви в закритому колі, ніколи не зупиняється», але
пояснень щодо механізму цього руху не подається.
У діагностиці захворювань великого значення надавали анамнезові,
загальному вигляду хворого. Пильно досліджували очі, ніздрі, рот та інші
отвори тіла, розглядаючи їх як вікна, крізь які входять недуги, зміни в
яких дають уявлення про те, що є всередині тіла. Особливу увагу
приділяли дослідженню пульсу, яке тривало нерідко годинами. Вивченню
пульсу в китайській медичній літературі присвячено з давніх часів багато
капітальних праць. Вивчали частоту, ритм пульсу, враховуючи пори року,
години дня. Гадали, що за пульсом можна довідатися, як функціонує не
лише серце, а й усі органи, а також про стан психіки хворого. Звертали
увагу на характер виділень хворого. Сечу досліджували на вигляд і смак у
різні години дня і ночі
Організм розглядався як єдине ціле: «Уникай лікувати тільки голову, якщо
болить голова, і лікувати тільки ноги, якщо болять ноги». Вважали, що
велике значення для здоров’я має » регулярний сон: «Одну ніч без сну не
надолужиш десятками ночей сну».
Загальним правилом для лікарів було «лікувати лише те, що піддається
лікуванню; якщо хвороба невиліковна — намагайся полегшити страждання
вмираючого».
Основним положенням терапії було лікування протилежним. Терапевтичні
засоби китайської медицини дуже різноманітні. Більшість медикаментів
становлять ліки рослинного походження. Фармакопея XVI ст. складається з
52 томів. Найкращим з рослинних ліків вважається корінь женьшеня, якому
приписувалася чудодійна дія при різних захворюваннях. Сучасними
дослідами доведено, що він містить алкалоїди тонізуючого характеру. З
ліків тваринного походження застосовувалися панти — роги молодих
плямистих оленів; мускус — для лікування захворювань серця, печінки;
кістковий мозок — для лікування гемералопії. В особливій пошані були
кров і нутрощі тигра. З мінеральних речовин використовувалися ртуть —
від сифілісу, сірка — від корости та ін.
Особливістю суто китайської медицини г метод лікування уколами —
чжень-цзю (акупунктура) і припіканнями — моксами. В стародавні часи
ефективність цих методів пояснювали тим, що припікання й уколи створюють
«отвори для виділення нечистоти» з хворого тіла. Показання для
призначення їх і опис застосування даються вже в «Трактаті» Бянь Ціо.
Китайські вчені визначили на тілі людини близько 600 точок, в які
належить робити уколи при тих чи інших захворюваннях. Використовувалися
моделі людського тіла з точковими отворами в певних місцях, в які учням
треба було навпомацки потрапляти голкою. В цих самих «життєвих точках»
робили припікання, запалюючи пучечки клоччя або сухий полин. В дальшому,
з розвитком методу їх було замінено спеціально виготовленими сигаретами
з того ж матеріалу. При цьому запалені грудочки або сигарети не
завдавали опіків, їх тримали на якомога ближчій відстані від тіла —
тобто фактично виходила місцева теплова процедура. Таким припіканням
приписували не тільки місцеву, а й загальну дію, включаючи довголіття.
Досить докладно теорію і практику чжень-цзю-терапії викладено в трактаті
«Ней-цзінь», що не раз доповнювався І перероблявся.
Чжень-цзю є найпоширенішим методом лікування і в сучасному Китаї
застосовується в поліклініках та в стаціонарах. Цей метод лікування в
наші часи досить поширений в країнах Європи і Америки, вивчається в
багатьох лабораторіях і клініках, зокрема і в СРСР. Лікувальний ефект
його тепер розглядають як наслідок сенсорно-вісцерального рефлексу.
Особливу трудність для китайських лікарів становило лікування жінок,
яких за звичаєм вони не могли досліджувати безпосередньо, звільнивши від
одягу. Лікар, ідучи до хворої жінки, завжди мав при собі ляльку жіночої
статі, на якій жінка показувала лікареві хворі місця. Цим та ще
визначенням пульсу й оглядом сечі обмежувалося все об’єктивне
дослідження хворих жінок.
Стародавня медицина Китаю знала багато засобів лікування ран, переломів,
вивихів, виготовлялися протези для ампутованих. Уже в V ст. до н. е. у
військових частинах були штатні лікарі. Із стародавніх хірургів»
особливо відомий був Хуа Ту (V ст. до н. е.), який робив порожнинні
операції із знеболюванням, використовуючи для цього вино, опій, сік
конопель.
У Китаї до нашої ери вже застосовувалися запобіжні засоби проти віспи:
щоб штучно викликати захворювання, засохлі струпи віспяних пустул
вкладали в ніздрі дітей. У стародавніх писемних пам’ятках («Чжоуські
ритуали», XI—V ст. до н. е.) радять обмивати все тіло через кожні 5
днів, мити голову через З дні, а руки — 5 разів на день. Рекомендувалися
для здоров’я різні види спорту, розроблена була своєрідна система
пластичної гімнастики, покликана відвертати увагу хворого від сумних
думок, болісних відчувань, створювати життєрадісний настрій.
В «Шицзін» підкреслювалось, наскільки важливо підтримувати в житлі
чистоту.
Більшість здобутків китайської народної медицини були доступні тільки
заможним верствам населення. Надзвичайна складність ієрогліфічного
письма дуже обмежувала поширення грамоти і досягнень науки серед широких
мас населення. Становище не поліпшилось навіть із розвитком капіталізму
в Китаї (початок XX ст.), коли в країну почали проникати досягнення
європейської науки.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
