ДІАГНОСТИКА ТРАВМИ ТА ЛІКУВАННЯ ПОТЕРПІЛИХ НА ДОГОСПІТАЛЬНОМУ ЕТАПІ
Діагностика гострої травми вимагає оперативності і, насамперед, високої
точності в розпізнанні загрозливих життю пошкоджень. На догос-пітальному
етапі вона здійснюється за допомогою фізичних методів та простих
апаратних методів, на госпітальному — як фізичних, так і різних
допоміжних (апаратних та інструментально-лабораторних) .
Особливостями діагностики травм, оскільки вони виникають раптово, є
невідкладний характер (через можливі життєво небезпечні ускладнення) та
стислі строки для встановлення діагнозу. До того ж діагностику нерідко
доводиться проводити в умовах, коли потерпілий непритомний, що робить
неможливим збирання анамнезу і змушує користуватись лише об’єктивними
ознаками травми. Тому лікар повинен мати добру медичну та
загальнохірургічну підготовку і уміти проводити дослідження швидко, за
раціональною схемою.
У тактичному плані дослідження проводять за принципом “від загального до
конкретного” — незалежно від обсягу, тяжкості травми. Від точності
діагностики та якості надання потерпілому первинної (догоспітальної)
медичної допомоги часто залежать як перебіг травми, так і доля хворого.
Це положення зберігає силу, залишається дійсним і для госпітального
етапу. Звичайно легкі, незначні травми діагностувати на всіх етапах не
складно. Проте треба зауважити, що визначення тяжкості травми нелегка
справа і вимагає всебічного обстеження потерпілого. Навіть у пацієнта,
що після одержання травми самостійно прийшов у травматологічний пункт чи
поліклініку і має, на перший погляд, буцімто невелику рану чи закриту
травму без значних загальних порушень, травма може бути загрозливою для
життя. До таких, зокрема, травм належать колото-різані рани черевної та
грудної порожнин, забиття голови, за яких можуть повільно розвиватись
внутрішні кровотечі в черевну порожнину, порожнину плеври, перикарда чи
черепа внаслідок пошкодження судин органів цих порожнин.
Потерпілих з травмами, які самостійно звертаються в поліклініку чи
травмпункт, після ретельного обстеження лікарями в цих установах та
надання первинної медичної допомоги переважно лікують амбулаторне в
хірургічних кабінетах поліклінік. Лише невелику кількість травмованих за
показаннями направляють у хірургічні стаціонари.
Потерпілим з травмами різного ступеня тяжкості, які не можуть самостійно
пересуватись, первинну медичну допомогу надають лікарі спеціальної
бригади “швидкої допомоги”. В цьому разі на першому, до-госпітальному,
етапі діагностики травми зосереджуються, насамперед, на оцінці
загального стану потерпілого, встановлюють наявність чи відсутність
серцебиття, дихання, зовнішньої кровотечі, паралічу кінцівок чи
переломів великих кісток. Насамперед, особливо за відсутності
притомності, перевіряють прохідність дихальних шляхів і у разі виявлення
там сторонніх тіл видаляють їх. За відсутності дихання та серцебиття
розпочинають легенево-серцеву реанімацію (ШВЛ та закритий масаж серця).
У разі зовнішньої кровотечі здійснюють тимчасову зупинку її (джгутом,
іншим турнікетом чи тугою пов’язкою, пальцевим притисканням тощо).
Якщо є переломи великих кісток кінцівок, їх іммобілізуть транспортними
стандартними шинами (не знімаючи одягу), рани закривають стерильними
бинтовими пов’язками. Потерпілих у стані непритомності кладуть на бік у
положенні “три чверті” для запобігання можливій асфіксії блювотними
масами.
Потерпілим з ознаками травматичного шоку чи загрозою його розпочинають
протишокову терапію (знеболювання, зігрівання, серцеві препарати тощо),
а також налагоджують уже в машині “швидкої допомоги” інфузійну терапію і
продовжують її в дорозі до стаціонару. Потерпілих терміново
транспортують у хірургічні чи спеціалізовані хірургічні відділення для
лікування політравми. Ще на догоспіталь-ному етапі хворим з відкритими
травмами проводять імунізацію проти правцю, вводять антибіотики широкого
спектру дії чи інші антибактеріальні препарати.
З метою удосконалення (прискорення та поліпшення) діагностики травми та
прогнозування її наслідків, а також раціонального використання
терапевтичних ресурсів і якісної оцінки стану невідкладної допомоги
потерпілим з травмами в деяких країнах, насамперед у США, розроблено
прогностичні системи, які грунтуються не на суб’єктивній оцінці травми
лікарем, а на об’єктивних анатомічних чи функціональних характеристиках
її. Серед цих схем найвідоміша AIS (абревіатура від англ. abbreviated
injuri scale — скорочена шкала пошкоджень) та похідна від неї ISS
(injuri severity score — шкала тяжкості пошкодження).
Ці анатомічні схеми дуже громіздкі (лише перелік кодів показників травми
займає кілька сторінок), і тому вони, хоча й дають вірогідні критерії
для оцінки прогнозу травми, практично майже не застосовуються.
Останнім часом більшого поширення набула простіша функціональна схема,
запропонована Н. Champion і співавторами (1981), що відома як система TS
(trauma score — бал тяжкості травми). За нею враховують 5 головних
функціональних характеристик (ознак): А— частота дихань за 1 хв; В —
дихальні зусилля (нормальне чи з застосуванням допоміжних м’язів); С —
систолічний артеріальний тиск; D — заповнення капілярів (повторне) після
зняття тиску на передпліччі; Е — коматозна шкала Глазго (стан ЦНС).
Оцінка показників у балах суб’єктивна. Ця схема дає такі самі
прогностичні результати, як AIS і ISS, але вона поргативніша за них і
тому поширеніша більшою мірою в лікувальних установах, що надають
невідкладну допомогу потерпілим.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
