по темі:
„ЧУМА” і „ТУЛЯРЕМІЯ”
План.
Туляремія.
Етіологія і епідеміологія.
Патогенез і патоморфологія.
Клініка.
Діагностика.
Лікування і профілактика.
Туляремія (син. : мала чума, хвороба Франсиса, кроляча гарячка, мишача
хвороба, гарячка від оленячих мух) — гостра природно-осередкова
інфекційна хвороба з групи бактеріальних зоонозів, яка спричиняється
туляремійною бактерією, передається контактним, повітряно-пиловим,
аліментарним і трансмісивним шляхом, характеризується гарячкою,
специфічним лімфаденітом (бубон) і ураженням залежно від вхідних воріт
шкіри, очей, Мигдаликів, легень і інших органів.
Етіологія. Збудник туляремії — Francisella tularensis — належить до роду
Francisella, родини Brucellaceae. Розрізняють три підвиди бактерії
туляремії: голарктичний (європейський), середньоазіатський і неарктичний
(американський). Це дрібна кокобактерія розміром 0, 2—0, 5 мкм,
нерухлива, не утворює спор, має капсулу, грамнегативна. Забарвлюється
карболовим фуксином також за Романовським—Гімзою.
Епідеміологія. Резервуаром і джерелом Інфекції при туляремії є різні
види диких і синантропних гризунів (ондатри, зайці, водяні щурі,
полівки, хом’яки, миші та ін. ), а також свійські тварини (свині, вівці,
велика рогата худоба). Серед тварин хвороба поширюється в основному
через кровососних комах. Від людини до людини туляремія не передається.
Зараження людини можливе всіма відомими шляхами: 1) контактним — під час
контакту з хворими тваринами і їх виділеннями; 2) аліментарним — при
вживанні інфікованих продуктів харчування і води; 3) повітряно-пиловим
(аспіраційним) — під час обмолоту зернових, обробки фуражу тощо; 4)
трансмісивним — через укуси комара, кліща, ґедзя, мухи-жигалки та ін.
Патогенез і патоморфологія. Збудник туляремії проникає в організм людини
через шкіру (навіть неушкоджену), слизові оболонки дихальних шляхів,
травного каналу, очей, мигдаликів. Залежно від воріт інфекції формується
певна клінічна форма хвороби. З місця проникнення інфекції, де іноді
розвивається первинний афект, бактерії туляремії лімфатичними шляхами
заносяться в регіонарні лімфатичні вузли, частина їх гине, виділяється
ендотоксин, виникає місцева запальна реакція (лімфаденіт).
У лімфатичних вузлах і в більшості внутрішніх органів виявляють множинні
туляремійні гранульоми з лімфоїдних, плазматичних, епітеліоїдних,
велетенських клітин, нейтрофільних гранулоцитів, які схильні до некрозу
(нагадують туберкульоми). Іноді спостерігається тотальний некроз
лімфатичного вузла. У регіонарних лімфатичних вузлах, первинних
(лімфогенних) бубонах першого-другого порядку можливе нагноєння. У
вторинних (гематогенних) бубонах гранульоматозні зміни не приводять до
нагноєння. Помітно збільшені і повнокровні печінка та селезінка. Остання
схожа на
септичну, в ній багато гранульом. Визначаються дегенеративні зміни в
нирках, міокарді, легенях, мозку.
Клініка. Інкубаційний період триває від кількох годин до 20 днів (у
середньому 3—7 днів). Перебіг хвороби може бути гострим, підгострим,
рецидивуючим. Розрізняють такі клінічні форми туляремії: 1) бубонну
(рис. 23); 2) виразково-бубонну; 3) очно-бубонну; 4) ангінозно-бубонну;
5) генералізовану; 6) абдомінальну; 7) легеневу. Останні дві форми
вперше виділені Г. П. Руднєвим.
Усі форми хвороби мають гострий початок, продромальні ознаки
нехарактерні. Температура тіла з ознобом підвищується до 39—40 °С. На
місці проникнення інфекції часто виявляються первинний афект-інфільтрат,
виразки, нагноєння (пустули, абсцеси). Спостерігається біль у голові,
попереку, м’язах, слабість, пітливість, частими є розлади сну
(сонливість або безсоння), на висоті гарячки — ейфорія. Лице
гіперемійоване, кон’юнктивіт, склерит. Гарячка є тривалою (2—4 тижні),
має ремітуючий або інтермітуючий характер. Дуже швидко розвивається
генералізована лімфаденопатія. Лімфатичні вузли збільшуються до 1—3 см,
еластичні, чутливі під час пальпації, не спаяні з прилеглими тканинами.
Збільшується печінка, а з 5—7-го дня хвороби і селезінка. У перші 2—3
тижні хвороби часто з’являється розеольозний, папульозний, іноді
ексудативний поліморфний висип, який, як правило, вкриває симетричні
ділянки ті. . а, іноді у вигляді рукавичок, шкарпеток, коміра, маски
Після зникнення висипу часто спостерігається лущення.
Діагноз. Опорними симптомами клінічної діагностики туляремії е гарячка,
зміни, залежно від вхідних воріт інфекції, з боку шкіри, очей,
мигдаликів, легень і розвиток типового регіонарного лімфаденіту
(бубону). Вирішального значення набувають дані епідеміологічного
анамнезу.
Високоспецифічним і раннім методом діагностики є внутрішньо-шкірна
алергічна проба з тулярином — зависсю вбитих бактерій туляремії. Пробу
оцінюють через 24—36—48 год. Позитивною (наявність Інфільтрату і
гіперемії) вона стає вже з 3—8-го дня хвороби, утримується позитивною
роками, що використовують і для ретроспективної діагностики.
Лікування, основним методом лікування хворих на туляремію є
антибактеріальна терапія. Призначають стрептоміцин внутрішньо
м’язово—1—2 г на добу до 5—7-го дня нормальної температури тіла, але не
менш як 8—10 днів. Рекомендується також призначати левоміцетин,
тетрациклін, аміноглікозиди у звичайних дозах.
Для лікування хворих на затяжні і рецидивуючі форми туляремії
використовують антибіотики в комбінації зі специфічною вакциною, яку
вводять підшкірно, внутрішньо м’язово або внутрішньовенне по 1, 5, 10,
15 млн. мікробних тіл на ін’єкцію з інтервалом у 5 діб. Курс лікування
передбачає 6—12 ін’єкцій. Після введення вакцини можлива місцева,
регіонарна і загальна реакції. Проводять патогенетичне лікування.
Нагноювання бубонів є показанням для хірургічного втручання. Ефективною
є пункція таких бубонів, відсмоктування гною, введення внутрішньобубонно
антибіотиків (С. М. Заячківський, 1956). Хворих виписують із стаціонару
після зникнення клінічних симптомів хвороби. Працездатність
відновлюється повільно.
Профілактика. Важливими заходами е ліквідація природних осередків або
зменшення їх ареалів, гідромеліоративні роботи, удосконалення системи
агротехнічних заходів, знищення диких І регулювання кількості
промислових гризунів, забезпечення охорони джерел водопостачання,
продовольчих складів, житлових приміщень від заселення гризунами. Під
час обмолоту хліба (де багато гризунів) треба користуватись захисними
окулярами-консервами, масками. Застосовують також засоби захисту від
укусів кліщів та інших комах (репеленти, захисний одяг).
Найефективнішим методом профілактики туляремії в природних осередках е
вакцинація населення нашкірно живою туляремійною вакциною
Райського—Ельберта. Використовують також асоційовані вакцини проти
туляремії, бруцельозу, чуми та інших інфекцій.
Рекомендована література:
Тітов: стр. 434 – 440
стр. 434 – 440.
Бунін: стр. 356 – 364
стр. 364 – 374.
Питання для самоконтролю.
Особливості механізмів передачі збудників кров’яних інфекцій.
Характерні епідеміологічні ознаки спалахів у разі передачі збудника
кліщами, комарами.
Чим визначається стабільність циркуляції збудників кров’яних інфекцій?
Чому кров’яні інфекції, збудники яких передаються вошами, зараховані до
антропонозів, а ті, що передаються кліщами, комарами, – до зоонозів?
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
