Реферат на тему:
Особливості зовнішньоекономічних відносин держав стародавнього світу.
План.
1. Два типи стародавніх політико-господарських систем.
2. Зовнішня торгівля як основна форма міждержавних економічних відносин.
3. Роль держави в розвитку зовнішньоторговельних відносин.
4. Перші торгові організації: тамкару, кару.
5. Колонізація земель: її вплив на міжнародні економічні відносини.
6. Грошові відносини в стародавні часи.
Яку б формацію ми розглядали, який би період в історії людства не взяли,
перехід від однієї формації до іншої як правило пов’язаний з розвитком
продуктивних сил. Таким чином, розглядаючи новий рівень розвитку
людського суспільства, а саме перехід його від доісторичних часів на
рівень стародавніх цивілізацій, ми повинні перш за все виходити з рівня
розвитку продуктивних сил.
Передісторичні часи підвели людство до нового історичного етапу на рівні
суспільного поділу праці (людство не тільки освоїло 2 галузі аграрної
діяльності, але й здатність виплавляти метали, створювати транспортні
засоби) і виникнення обміну продуктами промислового виробництва на рівні
застосування єдиного еквівалента, плюс загострення конфлікту між
общинами і племенами, що призвело до доповнення розвитку продуктивних
сил військовими діями. Це привело до розуміння того факту, що полоненого
із іншого племені краще не вбивати, а залишити працювати (виникнення
рабовласництва).
Розглядаючи стародавні часи, перш за все слід звернути увагу на такі
цивілізації як Протоіндійська, Древньокитайська (3 тисячоліття до н.е.);
Шумерська та Єгипетська (4 тисячоліття до н.е.); суспільства Егейського
басейну (2 тисячоліття до н.е.).
Вчені розрізняють два типи цивілізацій стародавнього світу:
1) східні цивілізації (Протоіндійська, Древньокитайська, Шумерська та
Єгипетська);
2) античні цивілізації (Стародавня Греція, Стародавній Рим).
Стародавня епоха триває від середини 4 тисячоліття до н.е. по 5 століття
н.е. і завершується падінням Римської імперії. Зазначені типи
цивілізацій мали спільні риси і досить виразні розбіжності.
Щодо спільних характеристик.
По-перше, і тим і іншим цивілізаціям притаманні певні залишки суспільних
відносин передісторичних епох (переважно в перші століття становлення
цих цивілізацій). В цивілізаціях тих часів владні та господарські
стосунки, відносини влади і економічні відносини не були чітко
розмежованими. Володар величезного маєтку, що проживав в полісі був в
той же час і правителем. І соціальні і господарські відносини
грунтувалися на засадах позаекономічного примусу. Такий характер
відносин відповідав соціально-економічній самоорганізації суспільства
тих часів.
На перших порах рабовласницьких цивілізацій головною умовою існування
людських суспільств було насамперед відтворення життя та способу життя
як такого. В своєму розвитку стародавні цивілізації доходять до досить
високого рівня культури, науки (напр., філософія, щоправда науковість
поглядів тогочасних філософів сьогодні викликає сумнів), декотрі з них
залишаються неперевершеними і в наші часи (напр. архітектура).
По-друге, у формуванні стародавніх цивілізацій вирішальну роль
відігравала взаємодія за схемою “людина – суспільство – природа”. Саме
різноманітність природних умов в різних цивілізаціях в значній мірі
визначала характер суспільства, його відмінності.
По-третє, для цивілізацій обох типів була притаманна залежність
людського суспільства від наслідків оптимізації взаємин людини з
природою. Щодо оптимізації господарювання, то вона означала
пристосування людиною господарської діяльності до природних умов
існування з метою найбільш повного забезпечення власних потреб.
По-четверте, спільною рисою стародавніх цивілізацій був характер
господарювання. Це були аграрні цивілізації. Основу економіки складало
сільське господарство і власне сільськогосподарське виробництво
слугувало системоутворюючим фактором, воно було основою формування
людських спільнот, на його основі формувалася політика, соціальна сфера
і виробництво. Ремесло в ці епохи відігравало допоміжну роль.
За такої близькості характеристик, стародавні цивілізації досить
розрізнялися між собою. Різниця між ними полягала перш за все в рівні
рабовласництва. В Східних цивілізаціях рабство не піднялося до
класичного рівня. В Шумерській цивілізації, наприклад, рабство носило
патріархальний характер: раби користувалися правом мати сім’ю, власне
господарство і скористатися можливістю викупу. В Єгипті між рабами і
селянами не було великої різниці і спосіб життя їх був досить близький.
В Індії рабство також носило патріархальний характер, за сільською
общиною зберігалася головна роль виробника (тоді як в цивілізаціях
класичного рівня рабства головною продуктивною силою, джерелом
виробництва матеріальних благ був раб).
В античних цивілізаціях рабство піднялося до рівня класичного: раб був
позбавлений будь-яких прав, він не був громадянином ні грецького полісу,
ні Римської імперії, він залишався живим засобом виробництва.
Інша особливість полягала в тому, що в економічному розвитку Східних
цивілізацій зовнішня торгівля відігравала допоміжну роль, в той час як в
античних цивілізаціях зовнішня торгівля відігравала вирішальну роль в
розвитку суспільства, значна частина засобів існування забезпечувалася
через імпорт. Особливо це було характерно для грецьких полісів: в
грецьких полісах домінувало промислове виробництво, тому імпорт
сільськогосподарської продукції має вирішальне значення.
Провідною формою міждержавних економічних зв’язків в стародавніх
цивілізаціях була зовнішня торгівля. Поступово формується два типи
міждержавної торгівлі:
1) експортно-імпортна – експорт заради ввезення товарів, які не
виготовляються всередині держави (полісу). Цей тип торгівлі набрав
широкого розвитку в Вавілонії 3-1 тисячоліття до н.е. і зберігся і до
наших днів. Вавілонія виступала як визнаний експортер тканин (і в цьому
прояв спеціалізації суспільного поділу праці на рівні цивілізації), і
імпортувала метал, металеві вироби, ліс та вироби та вироби з деревини.
2) транзитні типи зовнішньої торгівлі – в своїй основі це торгівля,
пов’язана з одержанням додаткових прибутків (торгівля заради подальшої
торгівлі). Цей тип мав два підтипи:
а) вимоги до купця, що транзитом везе свій товар до далекої країни
частково продати свій товар всередині країни (по дорозі);
б) купівля заради перепродажу з метою отримання прибутку (перші ознаки
міжнародного бізнесу).
Транзитний тип торгівлі набув поширення у фінікійців (тому його інколи
називають фінікійським типом).
Як і сільськогосподарське виробництво, зовнішня торгівля була
системоутуворюючим фактором. Саме через значення зовнішньої торгівлі,
Східні цивілізації формувалися як такі, для яких вона мала допоміжний
характер, а античні – домінування зовнішньої торгівлі.
В стародавні часи набуває поширення торгівля, опосередкована
міждержавними угодами (так звана договірна торгівля). Точно так як
держава не була відокремлена від економіки, торгівля не була
відокремлена від держави як інституту управління. Як внутрішня так і
зовнішня торгівля повністю контролювалася державою, причому контроль
поширювався і на зарубіжні території. У віддалених регіонах як правило
держава мала свої представництва у вигляді факторій. По суті це перші
торговельні представництва, що, з одного боку, регулювали торговельні
взаємовідносини між державами, а з іншого – забезпечували безперервність
торговельних відносин.
За стародавніх часів був поширений рух товарів і предметів послуг поза
сферою торгівлі. До такого типу руху товарів відноситься обмін
дарунками. Особливо ця форма була поширена в Стародавньому Китаї і в
інших Східних цивілізаціях, в менших мірах – в античних цивілізаціях.
Справа в тому, що досить значна частина територій південних морів
почувала себе залежною від Китаю, і щоб задобрити імператора, до імперії
надсилалися дарунки. Вони носили рекламний характер – в якості дарунків
подавалося найкраще, що може експортувати певна країна. Отримавши
дарунок, китайські імператори надсилали дарунки у відповідь, інколи
навіть більш дорогі.
Позаторговельний “обмін” мав місце як результат військових дій. Мається
на увазі елементарне загарбання матеріальних цінностей завойованої
території, держави, народу. Для деяких цивілізацій позаторговельною
форою обміну було щорічне стягнення данини з підлеглих територій. Цей
тип позаторговельного обміну був особливо поширений у войовничих
античних цивілізаціях, які були зорієнтовані на приєднання до себе все
нових і нових земель.
Висновок. В цілому, розвиток міжнародної торгівлі, як основної форми
прояву МЕВ за стародавніх часів супроводжувався
1) стабілізацією торговельних стосунків між державами і цивілізаціями;
2) стійкістю і систематичністю обміну продуктами, цінностями, сировиною
і т.д.;
3) розширенням товарної структури міждержавної торгівлі;
4) переважанням зовнішньої торгівлі над внутрішньою, особливо для
античних цивілізацій (а десь в 3-2 століттях до н.е. більшого значення
зовнішня торгівля набуває і для Східних цивілізацій)
Говорячи про товарну структуру, ми можемо сказати, що вона розширилася
за рахунок такого специфічного товару, як жива робоча сила. Мова йде про
перші ознаки міграції робочої сили (насильницька міграція).
За стародавніх часів утверджується державна регламентація господарського
життя в цілому і міжнародної торгівлі зокрема. В епоху середньовіччя (?)
державницький вплив на зовнішню торгівлю здійснювався через інститут
“тамкару”.
Тамкару – це службова особа або торговельний агент палацу чи храму. Як
правило тамкару були наділені відповідними повноваженнями: контролювати
зовнішню торгівлю, виконувати функції митаря, а також обов’язки збирача
натуральних податей і контролера за грошовими надходженнями (пізніше) на
користь палацу чи храму. Тамкару не просто залежав безпосередньо від
правителя відповідного рівня – він був представником цього правителя як
носія ознак державності. Інститут тамкару був поширений в Шумері,
Вавілонії, Ассирії. Через цей інститут правителі тримали в своїх руках
розподіл засобів екпорту-імпорту, захист торгових караванів і окремих
купців, заступництво (в тому числі і правове, юридичне) по відношенню до
власних купців на територіях і в країнах, з якими підтримувалися сталі
зв’язки (нерідко правителями купцям надавався статус недоторканості,
близький до дипломатичного).
Досить поширеним у Стародавні часи був інститут кару (переважно в
Західній Азії). Кару – це община факторій, об’єднання, яке виступало
посередником у міждержавному обміні, але статус його був значно вищий,
ніж факторій (які теж були посередниками в міждержавній торгівлі). На
відміну від факторій, які повністю залежали від держави, кару мали
власний статут і регулювали свої відносини з торговельними сторонами,
спираючись на цей юридичний статут. Кару біли менш залежними від
правителя, а відтак і від держави. Часто їх діяльність не підлягала
контролю з боку держави. Нерідко кару об’єднували купців даної країни чи
даної території і характером їх взаємовідносин в межах кару була
взаємопідтримка і взаємодопомога.
Особливо високого значення набули кару, коли стали практикувати взаємне
приватне кредитування (взаємне кредитування спрямовувалося переважно на
погашення внутрішніх платежів, тому можна говорити про його схожість на
торговельний кредит).
В більш пізні часи (2-1 тисячоліття до н.е.) досить помітною стає
спеціалізація в міжнародній торгівлі, в тому числі і серед купецтва.
Наприклад, існували групи купців, які спеціалізувалися на оптовій
торгівлі, продавці в кредит, фрахтівники. Вирізнялася така
спеціалізація, як агенти і контролери торгових домів, скарбники
торговельних домів і т.і.
Можна зробити висновок, що міжнародна торгівля в стародавні часи
піднімається на досить високий рівень. Розвитку міждержавної торгівлі
сприяли процеси, пов’язані з колонізацією земель. Мається на увазі не
пряме підпорядкування земель тому чи іншому правителю. Як правило,
завойовуючи нові території імперія залишала за цими землями досить
високий рівень автономії. Звичайно, залишався намісник, представник
імперії, але він не мав абсолютної влади. Його влада стосувалася
податків, військової справи і т.д.) Але щодо господарювання, до
організації експортно-імпортних відносин, завойовані території залишали
за собою автономію і продовжували займатися зовнішньою торгівлею. Крім
того, підпорядкувавши нові території, імперія (напр. Римська)
продовжувала підтримувати з ними активні торгівельні відносини,
розділяючи торгівлю на два види – всередині імперії та зовнішню.
Історія розділяє кілька хвиль колонізації земель в епоху стародавніх
часів.
1) Фінікійська колонізація (2-1 тисячоліття до н.е.) – пов’язана з
підкоренням Фінікією територій басейну Середземного моря. Фінікійці
сприяли створенню на підкорених територіях торгівельних центрів. Так
відомий Карфаген якраз і виник як один із великих центрів колоніальної
торгівлі, який через певний час став самостійно і навіть незалежно від
Римської Імперії здійснювати зовнішньоторговельні зв’язки.
Головний наслідок – розширення зовнішньої господарських зв’язків,
розширення територій зовнішньої торгівлі.
2) Велика грецька колонізація (7-4 століття до н.е.) – йшла в кількох
напрямках.
а) західний напрямок (найбільш потужний) – поширював володіння
Стародавньої Греції на Італію і Сицилію, острови Сардинію і Корсику,
південне узбережжя Іспанії. В результаті цієї колонізації було створено
цілий ряд міст, які тривалий час залишалися великими центрами світової
торгівлі (Сіракузи
б) південно-східний напрямок – пов’язаний з підкоренням територій
фракійського узбережжя Егейського моря, причорноморських територій.
Супроводжувався створенням великий полісів – міст-держав як центрів
міжнародної торгівлі: Візантія, Халкетон, Одесос, Аполонія Понтійська.
в) південно-західний напрямок – основна мета його – створення поселень
військового спрямування. З цим напрямком пов’язане розширення територій
Греції за рахунок земель Середземномор’я.
З періодом Великої грецької колонізації пов’язуються і походи Олександра
Македонського, який за 20 років розширив простори імперії до таких
розмірів, яких не досягав ніхто ні до і після нього, створив близько 20
полісів, які отримали назви Олександрія.
Значення Великої грецької колонізації земель полягало в тому, що,
по-перше в систему господарських і торгівельних зв’язків були залучені
нові землі, і навіть племена скіфів, тощо, які значно відставали за
рівнем розвитку від Греції. По-друге, периферія, яку завойовувала
Греція, отримувала доступ до нових товарів, а Греція, в свою чергу
отримала доступ до сировини. По-третє, колонізація західних земель
призвела до значного збільшення обсягів зовнішньої торгівлі за рахунок
збільшення обміну між метрополіями і колоніально залежними територіями.
В цілому, Велика грецька колонізація стала постійним і могутнім фактором
економічного розвитку Стародавніх часів.
Головна особливість і головна відмінність обміну в доісторичні часи від
міждержавної торгівлі в Стародавні часи полягає в тому, що за
стародавніх часів обмін опосередковується грошовими відносинами, а
відтак остаточно перетворюється у власне торгівлю яка стає постійною
сталою формою міжнародних економічних відносин. Гроші за стародавніх
часів виникають одночасно в кількох країнах (територіях) світу. Одним із
перших проявів були гроші в грецьких полісах, а також в Малоазійській
державі – Лідії. Першою великою державою, яка запровадила єдиний
металевий грошовий знак як всередині країни так і за її межами, біла
Персія. Це був “золотий дарик” – грошова одиниця, названа на честь царя
Дарія І, який її запровадив. Потім поширюються грошові одиниці в Греції,
Південній Італії, Сицилії.
В системі міжнародної торгівлі поширеними були срібні статери Коринфа. В
районі басейну Егейського моря були поширені афінські тетрадрахми. Крім
того використовувалася така грошова одиниця як Ефбейський талан срібла.
Походження назви “монета”. Вперше монети були запроваджені в одному з
храмів стародавнього Риму, який їх карбував. А оскільки цей храм носив
назву Юнони-Монети, від її імені грошову одиницю, яка карбувалася в її
храмі і назвали “монети”.
По мірі розвитку грошових відносин поступово формуються ознаки
банківської справи. Головним містом банківської справи став Рим. Спершу
активну діяльність вели банкіри-аргентарії (банк-особа, тобто проявлявся
в діяльності однієї особи), які здійснювали розмін монет, визначали
якість монет, брали гроші на збереження, передавали за дорученням гроші
від одного купця до іншого, від позичальника – кредитору, виконували
посередницькі функції в торгових операціях. Поступово виникають
відповідні банківські документи (які нагадують сучасні векселі), пізніше
з’являються біржові відносини.
Найчастіше використовувався товар, що мав найбільший попит (див. роботи
Маркса)
Територія нинішнього Іраку
Нинішня територія Балканського півострову, Греції, Кіпру, частково
Туреччини.
Не слід забувати, що будь яка цивілізація має три види ознак: пережитки
(залишки) минулої цивілізації, домінуючі ознаки сучасної цивілізації і
зачатки майбутньої цивілізації.
Поліс – автономне місто-держава, саморегулююча спільнота людей, яка
повністю забезпечувала себе всім необхідним через взаємозв’язки з іншими
полісами, сусідніми дикими племенами тощо.
Пізніше, в епоху середньовіччя, Китай утримував власні дипломатичні
представництва в інших країнах і представництва інших країн у себе як
торгівельні представництва, які крім дипломатичних завдань виступали
постачальниками продукції, проводили розрахунки тощо.
Це теж перші прояви кредитної системи, яка біла залишена стародавніми
часами в спадщину майбутнім поколінням і сьогодні перетворилася на
міжнародний кредит. Взаємне кредитування спрямовувалося переважно на
погашення внутрішніх платежів, тому можна говорити про його схожість на
торговельний кредит.
1 статер = 8,7 грамів срібла.
1 тетрадрахма = 17,5 грамів срібла.
29 кілограмів срібла, використовувався в основному в оптовій торгівлі.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
