В.В. Ягупов – Лекції по загальній психології 2000 (книга)

В.В. Ягупов – Лекції по загальній психології 2000

Тема 1. ПРЕДМЕТ, ЗАДАЧІ ТА МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ

ДИСЦИПЛІНИ “ЗАГАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ”

1. Історія розвитку загальної психології

Відомо, що предметом вивчення психологiї є психiка людини i тварин –

закономiрностi виникнення, функцiонування та розвитку їхньої психiки. Є

багато думок, щодо першого використання термiну “психологія”. Вважають,

що вперше вiн був використаний прогресивним нiмецьким вченим-вчителем

Фiлiпом Меланхтоном (1497 – 1560) (26). Історик психології О.М.Ждан

стверджує, що вперше термiн “психологiя” використали нiмецькi схоласти

Р.Гокленiус i О.Кассман 1590 року (8, с.71). В той же час цей термiн у

науковій сфері вживання з’явився лише в серединi минулого столiття.

Психології властиві парадокси. Так, вона, як наука водночас i

стародавня i молода. Як запевняв Г.Еббiнгауз, “психологiя своїм корінням

сягає сивої давнини, але як наука має коротку історію”. Її проблеми
цiкавили

людство з найстародавнiх часiв, а в той же час її історія налічує лише
близько

100 років. Найперші документальні відомості щодо спроб проникнення в

таємниці людської душі належать до середини першого тисячоліття до н.е.

Психологiя в своєму розвитку пройшла два етапи:

перший (донауковий) – iз стародавнiх часiв до середини ХIX столiття;

другий (науковий) – iз середини ХIХ столiття i до теперiшнiх часiв.

На першому етапі, який охоплює 2,5 тис. рокiв, психологiя як окрема

наука не iснувала, вона розвивалася в рамках фiлософiї. Саме
давньогрецькi

фiлософи намагалися пояснити деякi таємницi людської душi.

Найпершi описи i пояснення психiки, що дiйшли до нас, базувалися на

картинi свiту, яка мала чотири “початки”: вогонь, землю, воду і повiтря.

Уявлялося, що все iснуюче на землi, створене з цих матерiальних
початкiв, у

тому числi й душа. Матерiальним носiєм вважався вогняний початок, а душi

надавалася функцiя руху. На думку давньогрецьких філософів, душа

міститься в природi скрізь, де є тепло i рух. Вони вважали, що пiд час
сну

людини душа вiдокремлюється вiд тiла i мандрує, а в час її пробудження –

повертається назад. У разі, коли душа не знаходить свого тiла, то в
нього

поселяється iнша, а звiдси – психiчнi захворювання людей. Смерть – це

процес відокремлення душі від тiла назавжди, але сама душа залишається

безсмертною.

Думки про те, що душа створена з повiтря, води, землі та вогню,

дотримувалися також такi фiлософи, як Фалес (VII – VI ст. до н.е.),
Анаксiмен

(V ст. до н.е.), Гераклiт (VI – V ст. до н.е.).

Демокрiт (V ст. до н.е.), Епiкур (IV – III ст. до н.е.), Т.Лукрецiй Кар
(I

ст. до н.е.) вважали, що душа складається з атомiв, якi завдяки своїй
формi

легко можуть проникати в рiзнi тiла, змушуючи їх рухатися.

Фiлософи-iдеалiсти дотримувались думки, що душа має три частини:

розум, мужнiсть, чуттєвість, кожна з яких, відповідно, має своє мiсце:
голова,

груди, черевна порожнина.

За словами Гегеля, “найкраще, що ми маємо в психологiї, це те, що нам

дiсталось вiд Арiстотеля”. В його роботах атомiстичне вчення має
найбiльш

закiнчений вигляд. Вiн написав перший пiдручник з психологiї “Peri
psyches”

(“Про душу”), у якому дає своє розумiння психiки. Душа, за Арiстотелем,
є

формою живого органiчного тiла. Душа робить тiло живим; без неї тiло
було

б нерухомим. Орган, де мiститься душа – серце; мозок виконує лише

допомiжну функцiю. Цим пiдручником користувалися впродовж багатьох

столiть. Він є однією з перших значних науково-психологiчних праць. У

своїх роботах Арiстотель використовує такi поняття, як сприйняття,
пам’ять,

мислення, сновидiння, воля, характер. Йому також належить iдея

формування характеру в конкретнiй дiяльностi.

Клавдiй Гален (200 – 130 р. до н.е.) – лiкар, засновник типологiї

темпераменту, першим дійшов висновку, що мозок є центром психiки.

Видiлив 13 типiв темпераменту.

З V по XVI ст. н.е. психологiя набула етико-теологiчного мiстичного

характеру. Розвиток позитивних знань про психiку рiзко сповiльнився.

Фiлософiя того часу була тiсно пов’язана з теологiєю, тому вчення про
душу

стало часткою її свiтогляду і вiдiйшло до релiгiї, представники якої

заборонили будь-які спроби матерiалiстичних трактувань i природно-

наукових досліджень душі, ця заборона тривала аж до XVII століття.

Яскравий представник цієї епохи – Фома Аквинський (1226 – 1274), який

вважав, що душа одна і безсмертна.

Епоха Відродження (XIV – XVI ст.) звільнила всі науки від догм і тиску

релігійних уявлень. Значний крок уперед зробила більшість наук, серед
них і

вчення про душу. Оскільки, тоді великий вплив на психологію мала
механіка,

в науку було введено поняття “рефлекс” – механічно-рухома відповідь

біологічної системи на зовнішній механічний або фізичний подразник.

Діяльність таких видатних вчених, як М.Коперник, Джордано Бруно, Галілео

Галілей припадала саме на цей час.

У XVII – XVIII ст. психологія стає вченням про внутрішній досвід

людини. Підтвердженням цього є роботи Рене Декарта (1596 – 1650), який

відкрив та обгрунтував поняття “рефлекс”. Цим самим він поклав початок

природно-науковому аналізу поведінки людини. На думку Дж.Локка,

предмет психології обмежувався явищами свідомості, а світ матерії із
сфери

інтересів психологів надовго зник. Психіка ототожнювалась із свідомістю,
а

свідомість була виділена як критерій психіки. Психіку стали розуміти як

внутрішній світ людини, відкритий для самоспостереження. Виник новий

психологічний метод дослідження явищ свідомості, що грунтувався на

свідомому самоспостереженні, – інтроспекція.

Природно-наукові засоби дослідження стали розглядатись як

неадекватні для пізнання душевного феномена. Водночас атомістичне

поняття впорядкування світу було перенесено на внутрішній суб’єктивний

досвід людини. Елементарні психічні феномени стали розглядатись як

своєрідні атоми, з яких будуються найбільш складні психічні явища.
Виникла

нова атомістична психологія, яка панувала практично неподільно більше

двох століть, аж до кінця ХIX століття.

Науковий етап психології. Радикальні зміни в мисленні про природу

психіки і поведінки сталися в другій половині ХIX століття. Цьому
сприяли:

а) успіхи медицини, зокрема в психологічній практиці, що виразно виявили

тісний зв’язок, існуючий між душевними явищами і тілесними процесами,

тобто залежність між порушеннями фізіологічної роботи мозку й тілесними

змінами. Тут проста механіка не давала відповідей; б) еволюційна теорія
Ч.

Дарвіна, анатомічне зблизила людей і тварин, а також довела, що емоції

переживання притаманні психіці як людини, так і тварини.

У цей час виникла криза в психології, причинами якої були:

1) неможливість зрозуміти психологічні явища;

2) нездатність розумно пояснити взаємозв’язок між душевними і

тілесними феноменами;

3 ) нездатність пояснити складні форми поведінки людини, що

виходили за рамки рефлексів.

Але в той же час спостерігаються поступове відокремлення психології

від філософії, формування експериментальної наукової психології. Початок

цьому було покладено у 1879 році в Лейпцизі В.Вундтом, де він
організував

першу в світі експериментально-психологічну лабораторію. Цю лабораторію,

а потім і психологічний інститут було засновано при Лейпцігському

університеті. На базі цієї лабораторії В.Вундт в 1881 році створив
інститут

експериментальної психології, який пізніше перетворився на міжнародний

центр підготовки психологів, де навчалися такі відомі вітчизняні
психологи,

як В.М.Бехтерєв і М.М.Ланге. Тут почали видавати перший спеціальний

психологічний журнал “Психологічні дослідження”.

Першу експериментально-психологічну лабораторію в Росії

організував В.М.Бехтерєв 1885 року при Казанському університеті. В ній

працювало близько 20 співробітників та учнів. Було започатковано нові

напрямки неврології, психіатрії та психології, які згодом стали
фундаментом

для створення у нашій країні спеціальних інститутів і лабораторій. А
згодом

психологічні лабораторії заснували Т.І.Ковалевський у Харкові,

І.О.Сікорський і П.І.Челпанов у Києві, С.С.Корсаков у Москві,

К.Твардовський у Львові.

Погляди вітчизняних вчених на психіку. Історія психології в Україні є

частиною світової. В ній знайшли місце більшість моментів, які
характерні

загальному поступу науки. Але психологія кожної країни переживає свою

генезу по-своєму: ті чи інші події відбуваються у різні часи та з різною

динамікою.

Своєрідне в українській психології те, чим вона збагатила світову

психологічну науку: звернення до проблеми почуттів як психоформуючого

фактора. Ця особливість української психології проходить через усю її

історію. Наприклад, з психологією серця Г.Сковороди і Ф.Прокоповича,

творчістю М.Гоголя, психологічними системами М.Грота, О.Раєвського. для

них почуття є центральною одиницею психологічної системи, охоплює всі

рівні психічного життя людини, формує мотивацію поведінки, впливає на

фізіологічні прояви, визначає характер та особистість у цілому.
Г.Сковорода і

Ф.Прокопович вбачали три складові частини життя: вегетаріанську, органи

відчуття і мислення.

Основні етапи становлення української психології пов’язані з зміною

світогляду українського народу від передхристиянського (V-ІХ ст.)
(основне

питання психології – проблема триєдності (права, ява і нава) душі та

природної доцільності життя людини) до християнського (Х-Х VІ ст.)

(основна проблема психології – пізнання сутності душі та віднаходження

засобів наближення особистості до Абсалюту) та секуляритивного (ХVІІ-ХХ

ст.).

Більш докладно розглянемо третій період. Основними осередками

розвитку психології були братські школи, Києво-Могілянська академія.

Вперше психологію викладали в Київо-Могілянській академії. Формування

української психології пов’язується з такими іменами як Сакович, Гізель,

Кононович-Горбатський, Кониський, Яворський, Сковорода, Прокопович та

інші. В секуляритивний період новим є ідеал психічного пізнання. Він мав

відповідати принципам сцієнтизму, матеріалізму, атеїзму та детермінізму

психологічного. Це дало поштовх з’яви природничо-наукової психології,

різного рівня редукціонизму, узаконення експерименту та інших методів

пізнання у психології. В цей період визначаються два напрямки у
психології:

матеріалістично-сцієнтистська (зведення психічного до мозкової
речовини) і

персоналістська (абсолютизація самодетерменізму, самодостатності

особистості).

У 1862 році в Київській духовній академії відкривається кафедра

психології, а згодом – психологічна лабораторія, яка запрацювала раніше
від

вундівської лабораторії експериментальної психології у Лейпцігу.

У ХІХ- початку ХХ ст. з’являються знані постаті в українській

психології: П.Юркевич, І.Сікорський, Г.Челпанов, В.Зеньківський,

П.Блонський та інші. Розглянемо більш докладно творчість деяких з них.

Панфіл Данилович Юркевич (1826-1874) є видатним українським

філософом, педагогом і психологом. Закінчив Київську духовну академію,
де

згодом викладав історію філософії та німецьку мову. Потім працював

професором Московського університету. Його роботи “Ідея” і “СерцеЕ”

мають особливе значення для психології, які по праву поставили його в
ряд з

Платоном і Кантом. В московський період він піше в основному педагогічні

праці. Однак його лекційна діяльність мала значний вплив на постання

російської релігійної психології та філософії.

Іван Олексійович Сікорський (1842-1919) – визначний психолог

київської школи. Практично вся життя працював у Києві, лише протягом

певного часу у Петербурзі в клініці І.М.Бєлінського. закінчив медичний

факультет Київського університету. Завідував кафедрою психіатрії та

нервових хвороб. Заснував і редагував журнал “Питання

нервовопсихологічної медицини”. Вперше у Києві заснував Лікувально-

педагогічний інститут для аномальних дітей, очолював наукове товариство

психіатрів. У 1912 році створив перший у світі Інститут дитячої
психології і

дитячої психопатології. Автор кількох сотень наукових праць з проблем

психології, педагогіки, психіатрії та неврології. Значними його працями
є:

“Загальна психологія з фізіогномікою в ілюстративному вигляді”, “Начало

психології”, “Психологічні основи навчання і виховання”, “Збірник
науково-

літературних статей з питань суспільної психології, виховання та
нервово-

психічної гігієни” та інші.

Григорій Іванович Челпанов (1862-1936) – український психолог,

філософ і логік. Закінчив Новоросійський університет, був професором у

Київському університеті (1891-1907), тут вів психологічний семінар,

заснував у ньому психологічну лабораторію. В 1907 році він переїдів до

Москви і став професором Московського університету. Іншою яскравою

подією у його житті було відкриття 1912 року Московського психологічного

інституту, який він очолив. Значними його працями є “Избранные главы из

психологии”, “Мозг и душа”, “Введение в философию”, “Обзор новейшей

литературы по теории познания”, “Психология и школа”, “Учебник

психологии для гимназий”, “Підручник логіки” та ін.

Василь Васильович Зеньківський (1881-1947) – український психолог,

філософ, теолог і педагог. Професор Київського університету, Міністр у

справах сподівань в уряді Гетьмана Скоропадського. З 1919 р. – в
еміграції, з

1925 р. – професор Православної академії в Парижі, у 1942 р. став

священиком. Основні роботи київського періоду: “Проблемы психической

причинности”, “Современное состояние психофизической проблемы”,

“Социальноъ воспитание, его задачи и пути”. Заслуговують уваги такі його

праці, які написані за кордоном “Православ’я та культура”,
“Apologetika”,

“История русской философии”, “Психологія дитинства”, “Про ієрархічну

будову душі”, “Проблеми виховання у світлі християнської антропології”
та

ін.

Значний вклад у створення наукової психології зробив видатний

російський вчений-фізіолог І.М.Сєченов (1829-1905). Він закінчив
військово-

інженерне училище в Петербурзі та медичний факультет Московського

університету. І.М.Сєченов – засновник вітчизняної наукової психології.
Він

стверджував, що все наше життя – це рефлекторні дії але, на відміну від

Декарта, не зводив рефлекси до простих механічних дій. Роботу

І.М.Сєченова продовжив І.П.Павлов – у майбутньому лауреат Нобелевської

премії. Він обгрунтував вчення про вищу нервову діяльність, вчення про
дві

сигнальні системи, про умовний рефлекс. Він відокремив і обгрунтував
типи

темпераменту, виходячи з типів нервової діяльності.

Таким чином, І.М.Сєченов і І.П.Павлов, по-перше, довели, що психічна

життєдіяльність має рефлекторний характер і в її основі лежать
фізіологічні

процеси, які відбуваються в корі головного мозку, по-друге, вони заклали

наукові основи сучасної психології.

Видавався журнал “Вопросы философии и психологии” (головний

редактор – психолог Лопатін Л.М.). Вийшла в світ 1903 року книга

Л.М.Лопатіна “Курс психологии”

Отже, наприкінці XIX ст., завдяки поглядам і діяльності

природовипробувачів-фізіологів психологія стала наукою. Вчені відкрили 5

напрямків у природознавстві, що стали основою сучасної психології:

образ – вивчення відчуттів (Закон Вебера – Фехнера);

дія (вони розглядали тільки м’язову роботу, але Сєченов довів, що є і

психічна основа дій);

мотивація – це сфера імпульсів, спонукань;

спілкування (основа спілкування – діяльність);

індивід-особистість (тобто будь-яка жива система володіє тільки їй

притаманними неповторними рисами).

Психологія залишила надра філософії та природознавства (фізіології) і

стала самостійною науковою дисципліною. В той же час, на межі XIX – XX

ст., у психології виникла криза, пов’язана з ломкою старих понять.
Зазнало

краху вчення про свідомість як сукупність явищ, які безпосередньо

переживає суб’єкт. Акцент переноситься на орієнтацію людини в

оточуючому середовищі, на приховання від свідомості факторів поведінки.

Отже, на початок ХХ ст. в Україні склалось кілька психологічних шкіл:

Київська (П.Д.Юркевич, П.І.Челпанов, І.А.Сікорський, В.В.Зіньківський,

С.А.Ананьїн та інші), Одеська (І.М.Сєченов, І.І.Мєчников, М.М.Ланге,

С.Л.Рубінштейн), Львівська (С.Балей, Ветвицький, Твардовський та інші),
дві

Харківські (перша – О.О.Потебня, Д.М.Оасянников-Куліковський, Харцієв,

Лєзин і друга – Ф.Р.Дунаєвський, Ю.М.Сиркін, І.А.Соколянський,

В.П.Протопопов, Л.С.Заслужний та ін.).

У закордонній психології було кілька спроб подолати цю кризу.

Найбільшу популярність і подальший розвиток мали три вчення.

Біхевіоризм – головна течія атомістичної психології. Її засновник –

Д.Уотсон, який довів необхідність заміни традиційного предмета
психології –

душевних явищ – на новий – поведінку (від англ. behaviour). Він вважав,
що

кінцева мета біхевіоризму полягає в тому, щоб пояснити людську
поведінку.

Її формує стимул – реакція. Це вчення мало свої недоліки. Їх намагались

усунути в 30-і роки Е.Толмен, який ввів поняття “мета діяльності”, і
К.Холл

– розробив теоретичну модель поведінки, що включає всілякі стимули.

Гештальтпсихологія – зародилася в Німеччині і справляла сильний

вплив на розвиток психології у Європі, а також і в СРСР у першій
половині

ХХ ст. Представники цього напрямку – М.Вертгеймер, В.Келлер, К.Левін.

Їх не влаштовував спрощений атомістичний підхід до аналізу і вивчення

психічних явищ. Вони виступали за цілісне структурне вивчення психічних

явищ. Тому іноді цей напрямок називають структурною психологією. Ідеї

гештальтпсихології відіграли позитивну роль у розробці ряду важливих

проблем психології, що стосувалися сприйняття, мислення, пам’яті,

особистості, міжособистісних відносин.

Психоаналіз (фрейдизм). Його основи розробив австрійський психолог

і психіатр Зігмунд Фрейд. Він намагався знайти вихід з кризи за
допомогою

медицини і самої психології. Фрейдизм – і в цьому його заслуга – прагнув

наповнити психологічні знання про людину новою життєвою правдою,

побудувати теорію і одержати інформацію, корисну для вирішення

практичних психологічних і, насамперед, психотерапевтичних завдань. У

психології знову з’явилося поняття живої людини. Для психоаналізу

ключовими поняттями стали “свідомість” і “несвідоме”. Несвідомому було

відведено особливу роль у детермінації людської поведінки, а саме:
несвідомі

мотиви визначають поведінку людини (передусім сексуальні).

У подальшому ці напрямки зазнали значних змін. Були пом’якшені ряд

неслушних положень, але вони не розв’язали проблему кризи в психології.

Розпочинаючи з 30-х років ХХ ст., відбувається інтеграція цих
різноманітних

течій і народжуються нові напрямки:

неофрейдизм, прихильниками якого були А.Адлер, К.Юнг, К.Хорні,

Е.Фромм та ін.;

генетична психологія – Жан Піаже.

Основні тенденції розвитку психологічних явищ і знань у сучасному

світі:

перша – знищення меж між різними науковими школами та

напрямками;

друга – психологія поступово виходить за рамки академічної науки і

стає практично корисною галуззю;

третя – поширення і збагачення понятійного апарату психологічних

досліджень за рахунок інших наук, наприклад, інформатики.

Розвиток і сучасний стан вітчизняної психології. Традиції вітчизняної

психології своїми коріннями сягають в XIХ століття. Передусім, це
заслуга

І.М.Сєченова, який довів, що психічні явища природно належать до складу

рефлекторної діяльності організму, є невід’ємною частиною рефлексу, а

також як органічні процеси керують поведінкою.

Його ідеї розвивали В.М.Бехтерєв і І.П.Павлов. Механізм роботи

центральної нервової системи вони сформулювали по різному: Бехтерєв –

“сполучений рефлекс”; Павлов – “умовний рефлекс”. Вони вперше ввели в

психологію поняття поведінки (реакції), як предмет вивчення і заклали

основу вітчизняної психології.

20-і роки ХХ ст. – “золоте століття” вітчизняної психології. Ще не

встигли затягнути на психологію ідеологічні “шори” і тому була
можливість

експериментувати. Продовжували працювати ті ж психологи, що й до

революції – Г.І.Челпанов, К.М.Корнілов, В.М.Бехтерєв. З’являються нові

імена, особливо на території України. Наприклад, цей період Харків стає

одним з найбільших психологічних центрів колишнього Радянського Союзу.

Тут під керівництвом Л.С.Виготського працювали О.М.Леонтьєв,

О.В.Запорожець, О.Р.Лурія, П.І.Зінченко, Л.І.Божович, П.Я.Гальперін.
Хоча

головну роль у психології відігравали старі кадри: Челпанов, а згодом

Корнілов, який заступив Челпанова на посаді директора Московського

психологічного інституту, ця наукова школа визначила розвиток

психологічної науки у СРСР. Вони працювали у Харківському університеті

та Психоневрологічному інституті, на базі якого пізніше була створена

Всеукраїнська психоневрологічна академія і при ній – сектор психології.

Чим характеризуються 20-і роки нашого століття у вітчизняній

психології, які становлять її перший період?

1. Психологи цього часу намагалися розробити психологічну науку на

основі філософії Маркса. Для цього вони використовували такі положення

його робіт (8, с.8-9):

а) в основі людського способу життя лежить трудова та всі інші види

діяльності, які є похідними від праці;

б) в основі людської свідомості лежить суспільне буття людей як

сукупність їхніх суспільних відносин;

в) діяльність і суспільні відносини людей можуть досліджуватися лише

в процесі історичного розвитку (вони мають конкретно-історичний

характер).

Формальний перехід психології як науки до основ філософії Маркса

відбувся 1923 року після виступу К.М.Корнілова на першому з’їзді

психологів. Сьогодні ми можемо цю подію оцінювати як певне просування в

розвитку психології. Але біда у тому, що радянська психологія

відмежувалася, самоізолювалася від інших напрямків психологічної науки в

світі.

Увага психологів зосередилася на проблемі розвитку психіки, що

трактувалася з позиції “марксистської діалектики”. Це дало змогу

переорієнтувати дослідження вчених на вирішення задач у таких напрямках,

як:

дитяча та педагогічна психологія (Л.С.Виготський, П.П.Блонський);

порівняльна психологія (В.А.Вагнер, А.М.Северцєв) та інших.

2. Відбувається природна зміна поколінь психологів: старі відходять,

молоді стверджуються – Л.С.Виготський, П.П.Блонський, Г.С.Костюк,

О.Р.Лурія, О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн та інші, які принесли нове
бачення

предмета самого предмета психології, розробили нові її напрямки.

3. Радянська психологія 20-х років називалася наукою про поведінку

(засновник П.П.Блонський), що була близька до поглядів рефлексології та

біхевіоризму. У 1923 та 1924 рр. – відбулися два з’їзди з
психоневрології. З

1928 до 1932 рр. видавався журнал “Психология” за редакцією

К.М.Корнілова.

II період розвитку вітчизняної психології (30-60 рр. ХХ ст.). 1931 року

в психології стверджується нове трактування предмету “психології”, яке

базувалося на ленінській теорії відображення: “Психологія – це наука про

психіку, свідомість як властивість мозку, що є відображенням об’єктивної

реальності”. Це формулювання залишилось аж до сьогоднішніх днів. Але

тоді, на початку 30-х років, цими словами розпочиналася нова епоха –

діалектико-матеріалістичної психології. Видатна роль в цьому належить:

Б.Г.Ананьєву, П.П.Блонському, Л.С.Виготському, П.Я.Гальперіну,

Д.Б.Ельконіну, А.В.Запорожцю, Г.С.Костюку, О.М.Леонтьєву, О.Р.Лурії,

Н.А.Мечинській, В.Н.М’ясищєву, С.Л.Рубінштейну, А.А.Смирнову,

Б.М.Теплову, Д.М.Узнадзе.

У 1946 році. створюються кафедри й факультети психології в

університетах Москви, Ленінграда, Києва та Тбілісі.

З 1955 року стали видавати журнал “Вопросы психологии”.

Для другого періоду характерна концентрація уваги вчених навколо

окремих шкіл і напрямків, які тривалий час розвивалися незалежно один
від

одного, а також зосередженість дослідницьких зусиль головним чином на

вивченні певних психічних. Наприклад: Д.М.Узнадзе – теорія настанови;

Л.С.Виготський – культурно-історична теорія походження та розвитку

психічних процесів); С.Л.Рубінштейн – теорія мислення, філософські
основи

людиновведення, організатор так званої Ленінградської коли у психології

(автор фундаментального підручника “Основы общей психологии”);

Б.Г.Ананьєв – сприйняття, психологія педагогічної оцінки (організував

факультет психології у Ленінградському університеті); О.М.Леонтьєв –

організатор і перший декан факультету психології у Московському

державному університеті, проблеми виникнення психіки,

загальнопсихологічна концепція діяльності; О.В.Запорожець і Д.Б.Ельконін
–

засновники дитячої психології; Г.Я.Гальперін – педагогічна психологія і

теорія поетапного формування розумових дій; О.Р.Лурія – нейропсихологія

тощо. Представники харківської психологічної школи цей період зайняли

ведучі позиції у радянській психології: О.Р.Лурія і П.Я.Гальперін –
завідувачі

кафедр у Московському університеті, Л.І.Божович – завідувач лабораторії

Інституту загальної та педагогічної психології АПН СРСР, О.В.Запорожець
–

організатор і директор Інституту дошкільного виховання АПН СРСР.

III період розвитку вітчизняної психології (з 70-х до початку 90-х рр.

ХХ ст.) характеризується такими подіями:

стиранням меж між окремими науковими школами та напрямками;

критичним осмисленням та аналізом досліджень і досягнень;

диференціацією психологічної науки і виникненням нових напрямків,

що пов’язані з практикою.

За третій період виникли та сформувалися:

соціальна психологія;

психологія управління;

космічна психологія;,

військова психологія;

юридична та інші напрямки психології.

Психологія в СРСР, розпочинаючи з середини 80-х років, переживає

глибоку кризу. Аналіз цієї кризи наведено у статті “Психологія і
марксизм”,

де вказано причини (7):

ізольованість від інших філософсько-психологічних течій;

неспроможність сприймати від інших філософсько-психологічних течій

справедливу критику та їх досягнення;

марксистська психологія не створила засобів рефлексії своїх

обгрунтувань, послідовної експериментальної та теоретичної конкретизації

своїх початкових положень

Щоб подолати кризу, слід відмовитися від таких помилкових уявлень

про:

1. марксизм як єдине джерело науковості психології;

2. розподіл науки “психологія” на “радянську” й “буржуазну”;

3. недооцінки експериментальних досліджень у психології;

4. історію психології, як оволодіння марксизмом;

5. особливий тип взаємовідносин теорії і практики, теоретичної і

практичної психології.

Новою методологічною основою психології має стати еволюційна

теорія.

Отже, слід очікувати появи нового покоління психологів, як у Росії,

так і на Україні, які зможуть засвоїти найкращі досягнення вітчизняної

психології, відмовитися від застарілих методологічних і теоретичних

положень, будуть прагнути до інтеграції української та світової

психологічної науки.

Отже, загальна психологія має як історію, так і майбутнє. Але

розв’язання актуальних її проблем потребує від науковців і практичних

психологів правильного розуміння й творчого підходу, а також

організаційного, методологічного та методичного вирішення ведучих

проблем психологічної науки.

2. Загальна психологія в структурі сучасної психології

Сучасна психологія – це розгалужена система наукових дисциплін, що

вивчають різні сфери практичної діяльності людини. Нині їх налічується

близько 50. За змістом це самостійні науки, але всі вони грунтуються на

загальній психології, яка вивчає закономірності виникнення,

функціонування й розвитку психіки. Серед завдань загальної психології

головне – розробка методологічних основ, теорії та методів виникнення

психологічних явищ.

Психологія як наука вивчає психіку.

Психіка – це суб’єктивне відображення об’єктивного світу, регулятор

поведінки й діяльності людини. Психічна діяльність особистості за
змістом

завжди є суб’єктивним відображенням об’єктивного світу, оскільки
зовнішня

дія завжди й обов’язково переломлюється через знання, досвід суб’єкта,
його

вік та індивідуальні особливості, психічний стан. Наприклад,
спостерігаючи

за оточуючими людьми та оцінюючи їх вчинки і поведінку, дитина, ніби в

дзеркалі, бачить себе й починає усвідомлювати себе як суб’єкт і об’єкт

пізнання й дії. Так поступово в процесі гри, пізнання, спілкування й
роботи

психіки дитини розвивається до рівня людської свідомості. Психічне

відображення людиною оточуючого світу завжди закінчується активною

діяльністю. Основна відмінність психіки людини від психіки тварин
полягає

у свідомій цілеспрямованості психічних проявів, зумовлених людською

працею. При цьому трудова діяльність, хоч би які форми вона не мала,

відіграє головну роль у створенні й формуванні особистості. Тільки в
процесі

гри, навчання, спілкування й праці людина пізнає оточуючий світ, закони

розвитку природи й суспільства. З набуттям життєвого досвіду
розвиваються

її здібності та обдарованість, міцність фізичні й розумові сили,
формуються

стійкі психічні якості особистості.

Таким чином, основними умовами становлення психіки людини є:

по-перше, людське суспільство;

по-друге, активна трудова діяльність (гра, навчання, праця);

по-третє, розвиток мови, абстрактного мислення й свідомості;

по-четверте, високоорганізовані, нормально функціонуючі мозок та

нервова система.

Основні форми прояву психіки людини – психічні процеси, стани,

властивості (рис. 1).

Психічна діяльність людини завжди має три взаємопов’язані якості:

пізнавальну, емоційну й вольову. Пізнавальна діяльність формує знання
про

об’єктивну діяльність. Емоційні процеси засвідчують ставлення людини до

того, що вона пізнає і робить. Воля забезпечує активну дію людини на

оточуючий світ і виступає регулюючою функцією її поведінки.

Рис. 1. Психічні явища

Психічні стани характеризують тимчасову динаміку психічної

діяльності, яка істотно впливає на поведінку особистості (наприклад,

тривожність, апатія, схвильованість, стрес, напруженість, несміливість,

захват, емпатія та ін.).

Психічні властивості – це індивідуально-психологічні особливості

людини, за допомогою яких визначають її тип, характер вчинків і мотиви

діяльності. До психічних властивостей належать спрямованість,

темперамент, характер і здібності.

Зрозуміло, всі ці форми про психіку та їх взаємозв’язок у кожної людини

індивідуальні. Але в той же час слід враховувати вплив психічних
процесів

на виникнення певних психічних властивостей особистостей, що в свою

чергу також зумовлюють перебіг психічних процесів і проявляються в тих

інших психічних станах.

Психіка виконує такі функції:

когнітивну;

комунікативну;

регулятивну.

Психіка та свідомість. Свідомість – це вищий рівень психічного

відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом.

Основними функціями свідомості є відбивна, креативна, регулятивно-

оціночна і рефлексивна.

Професор В.П.Зінченко виокремлює 2 шари свідомості (рис. 2).

Перший – побутова свідомість (свідомість для буття), що включає, по-

перше, біодинамічні властивості руху, досвід дій, по-друге, почуттєві

уявлення. Другий – рефлективна свідомість (свідомість для свідомості),
яка

включає, по-перше, значення, по-друге, смисл.

Рис. 2. Структура свідомості

Отже, свідомість має свою структуру. На думку академіка

А.В.Петровського, вона містить:

сукупність знань про світ;

відмінність суб’єкта щодо суб’єкта й об’єкта;

здатність до цілеспрямованої діяльності.

Свідомість можна правильно зрозуміти й адекватно пояснити, якщо

розглядати її як продукт і результат розвитку діяльності. Свідомість і

діяльність не протилежні одна до одної, але вони й не тотожні. Тут існує

певна єдність і взаємозалежності. Єдність свідомості та діяльності
полягає в

тому, що свідомість виникає і проявляється в процесі трудової
діяльності, а

діяльність формує свідомість. Крім того, єдність свідомості й діяльності

проявляється в тому, що діяльність є формою активної свідомості.

Свідомість має суспільну природу, оскільки виникає і розвивається

лише в людському суспільстві.

Мозок сам по собі як складова частина організму не має свідомість.

Матеріальним субстратом свідомості він стає лише тоді, коли людина в

процесі активної діяльності набуває досвіду й культури народу.
Зрозуміло,

що для розвитку свідомості потрібний нормальний мозок.

Свідомість та самосвідомість. Якщо результатом свідомості є знання про

світ, то самосвідомість відображає знання людини про саму себе і свої

реальні та потенційні можливості. Такі показники самосвідомості, як

самопізнання, самоконтроль, самовдосконалення, є вершиною розвитку

людської психіки.

Свідомість та підсвідомість. У процесі життєдіяльності ми бачимо не

лише прояви усвідомлених явищ, а й таких, яких людина не усвідомлює.

Саме поняття “підсвідоме” зазвичай передбачає сукупність актуально

неусвідомлюваних психічних процесів і станів, здатних активно впливати
на

поведінку людини і зміст її свідомості. До них належать реакції на

подразники, які виразно не відчуваються. Це, зокрема, автоматичні дії,
сон та

інші патологічні явища (марення, галюцинації тощо).

Розглянувши деякі основні положення психологічної науки, зупинимося

на її основних галузях, оскільки їх знання значно допоможе в розв’язанні

багатьох соціально-психологічних проблем. Схематично основні галузі

психології можна представити наступним чином (рис. 3).

Стисло розглянемо тільки ті галузі психологічної науки, що мають

важливе значення для соціальної діяльності. Нас не цікавить
зоопсихологія,

яка вивчає психіку тварин. Величезне значення має для соціальної
діяльності

знання патопсихології, яка вивчає структуру порушень психічної
діяльності,

закономірності розладу психіки, порівняно з нормою, інтерпретуючи

результати поняття й категоріями психологічної науки. Ця проблема

актуальна тому, що соціальний працівник часто має справу з людьми з

порушеннями психіки.

З вищесказаного, випливає, що велике значення для соціальної

діяльності має загальна психологія. Вона є теоретично базовою наукою,

результати дослідження якої використовують у розв’язанні різних
соціально-

психологічних проблем.

Для якісної організації соціальної діяльності важливе значення мають

рекомендації педагогічної психології, яка вивчає психіку людини,
визначає і

використовує її закономірності під час навчання і виховання. Ця наука
вивчає

також психологічні проблеми управління навчально-виховним процесом.

Педагогічна психологія поділяється на психологію навчання, яка досліджує

закономірності засвоєння знань, навичок та умінь і психологію виховання,

яка вивчає закономірності активного, цілеспрямованого формування

особистості.

Соціальна психологія вивчає поведінку й діяльність людей, що зумовлені

об’єднанням їх у соціальні групи, визначає психологічні закономірності
та

явища: взаємини особистості й колективу, психологічну сумісність людей у

групі, лідерство, згуртованість; ухвалення групованих рішень, соціальне

становлення особистості, її самооцінку, стійкість, навіюваність;
ефективність

впливу засобів масової інформації; особливості поширення чуток,
шкідливих

звичок та обрядів. Соціальна психологія має практичне значення для

багатьох галузей психологічної науки, у тому числі й соіальної.

Рис. 3. Основні галузі психологічної науки

Інженерна психологія вивчає процеси та засоби інформаційної взаємодії

між людиною і машиною. Основні проблеми інженерної психології, що

безпосередньо впливають на соціальну діяльність – аналіз завдань людини
в

системах управління, розподіл функцій між людиною та автоматичними

пристроями, зокрема ЕОМ; дослідження спільної діяльності операторів,

процесів спілкування та інформаційної взаємодії між ними; вивчення

факторів, що впливають на ефективність, якість, швидкість та надійність
дій

операторів.

Прикладна психологія належить до багатогалузевих наук, тому доцільно

розглянути лише деякі з них. Авіаційна психологія вивчає психологічні

закономірності трудової діяльності авіаційних спеціалістів, вплив
факторів

польоту на розвиток психічних станів, формування професійної придатності

та психологічної адаптації до умов праці.

Юридична психологія вивчає закономірності й механізми психічної

діяльності та взаємини людей у сфері, що регулюється правом.

Суттєву роль у діяльності соціального працівника мають медична

психологія, психологія здоров’я, нейропсихологія, психофармакологія,

психотерапія, психологія особистості та ряду інших.

Отже, загальна психологія систематизує експериментальні дані,

здобуті у різних галузях психологічної науки, розробляє фундаментальні

теоретичні проблеми психології, формулює основні принципи, категорії,

поняття, закономірності, становить фундамент розвитку всіх галузей та

розділів психологічної науки.

Рекомендована література:

1. Абрамова Г.С. Введение в практическую психологию. – М., 1995.

2. Боримский В.К., Витенко И.И. Психологические основы

менеджмента в здравохранении. – К., 1993.

3. Вітенко І.С., Дутка Л.М., Зименковська Л.Я. Основи загальної та

медичної психології. – К., 1991.

4. Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии. – М, 1986.

5. Гофруа Ж. Что такое психология: В 2 т. – М., 1992.

6. Грановская Р.М. Элементы практической психологии. – Л., 1987.

7. Давыдов В.В. Психология и марксизм // Психологический журнал. –

1993. – № 1. – Т. 14. – С. 3-17.

8. Ждан А.Н. История психологии. – М., 1990.

9. Костюк Г.С. Избранные психологические труды. – М., 1988.

10. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии.

– М., 1984.

11. Нариси з історії вітчизняної психології ХІХ ст. / За ред. Г.С.

Костюка. – К., 1955.

12. Нариси з історії вітчизняної психології ХVII-XVIII ст. / За ред.

Г.С. Костюка. – К., 1992.

13. Общая психология: Учебник для студентов педагогических институтов /

Под ред В.В.Богословского и др. – М., 1981.

14. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука,
В.А.Роменця. –

К., 1995.

15. Панок В.Г. Концепція національної соціально-психологічної служби //

Педагогіка і психологія. – 1994. № 2-3.

16. Петровский А.В. Введение в психологию: Учебное пособие для студентов

высших педагогических учебник заведений. – М., 1995.

17. Психологія / За ред Ю.Л.Трофімова. – К., 1999.

18. Психология: Словарь / Под общ. ред. А.В.Петровского и

М.Г.Ярошевского. – М., 1990.

19. Психологія: Підручник для педагогічних вузів / за ред. Г.С.Костюка.
– К.,

1968.

20. Рибалка В.В. Психологія розвитку творчої особистості. – К., 1996.

21. Роменець В.А. Історія психології. – К., 1978.

22. Роменць В.А. Історія психології ХУІІ століття. – К., 1990.

23. Роменець В.А Історія психологія епохи Просвітництва. – К., 1993.

24. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2 т. – М.: 1973.

25. Ярошевский М.Г. История психологии. – М., 1985.

26. Paleski Z. Wprowadzenie do psychologii ogolnej. – Warszawa:

Wydawnictwo MON, 1982.

Тема 4. ОСОБИСТІСТЬ ТА ЇЇ ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА

1. Загальна характеристика особистості

Проблема особистості ? одна з центральних у курсі психології.

Дійсно, формування та діагностика особистості, визначення найбільш

ефективних напрямків виховного впливу на неї неможливі без знання

структури особистості та закономірностей її формування. Водночас

особистість вивчає багато інших дисциплін ? філософія, соціологія,

педагогіка тощо. Але кожна наука вивчає особистість, керуючись із своїм

предметом дослідження. Тільки психологія досліджує внутрішній

психологічний світ особистості.

Вітчизняна психологічна наука використовує три загальних поняття

щодо характеристики людини: “індивід”, “особистість”,
“індивідуальність”.

“Індивід” ? це біосоціальне визначення людини як представника виду homo

sapiens. У понятті “індивід” зафіксовано факт належності до людського
роду.

Саме тому індивідом називають будь-яку людину з притаманними лише їй

природними особливостями. Тобто кожна людина, доросла або немовля,

здорова чи хвора, незалежно від її якостей, є індивідом ? біологічною

особою.

Дитина, розпочинаючи спілкування з людьми в процесі активної

діяльності, стає соціальною сутністю, тобто особистістю. Особистість ?

категорія соціальна. Таким чином, якщо поняття “індивід” вказує на
зв’язок

людини з природою, то поняття “особистість” ? на зв’язок людини та

суспільства.

Слід сказати, що у вітчизняній психології немає чіткого визначення

терміну “особистість”. Це пояснюється тим, що особистість науковці

розглядають у різних аспектах: змістовому, функціональному, ролевому

тощо.

Походження терміну “особистість” має свою історію, яка в загальній

історії людства зазнала дивовижних пригод. Латинське слово “персона”

початково мало значення маски, потім маска начебто “приросла” і стала

відображати віддзеркалювати внутрішню сутність самої дійшов особи.

Персона зійшла зі сцени й зробила крок у життя. У стародавньому Римі
слово

“персона” означало “особу перед законом”. При цьому раб персони мати не

міг, тобто особистістю не вважався. В нашій країні терміном
“особистість”

називали маску, яку надівали скоромох.

У психології є більш як 90 визначень особистості, що пояснюється її уні-

кальністю. “Мабуть, ? пише С.А.Тарібян, ? серед 5 мільярдів населення

нашої планети неможливо знайти двох однакових людей, у тому числі й

серед одно-яйцевих близнюків”. Але водночас “особистість є поняття

соціальне, воно виражає все, що є у людини надприродного, історичного.

Особистість не є вродженою, вона виникає в результаті культурного та

соціального розвитку”, ? наголошував Л.С.Виготський. У більшості авторів
є

загальне розуміння особистості як соціалізованого індивіда.

С.Л.Рубінштейн писав: “Особистістю є людина зі своєю позицією в

житті, до якої вона дійшла в результаті великої свідомої роботи…

Особистістю є лише та людина, яка ставиться певним чином до

навколишнього світу, свідомо виражає це своє ставлення так, що воно

проявляється в усій її сутності”. Активно підтримував цю позицію

К.К.Платонов, який під особистістю розумів певну людину, яка є суб’єктом

перетворення світу на основі його пізнання, переживання та ставлення до

нього. Це його визначення можна сформулювати більш лаконічно

“особистість – це людина як носій свідомості”. При цьому свідомість

розуміють не як пасивне знання про навколишній світ, а як активну
психічну

форму відображення реальної дійсності, властиву тільки особистості.

О.М.Леонтьєв розглядає особистість як особливий рівень соціального

розвитку людини. Українські психологи А.А.Крилов і В.П.Сочивко вважав,

що особистість ? це насамперед людина як свідомий член суспільства з

індивідуальним складом особливостей характеру й інтересів, темпераменту

та здібностей, а також інших рис і якостей.

Таким чином, під особистістю слід розуміти соціалізованого індивіда,

що розглядається з огляду на найсуттєвіші соціально-значущі властивості,
які

визначають його поведінку та діяльність.

Головними психічними рисами особистості є:

ступінь сформованості психічних властивостей та якостей;

самосвідомість та індивідуальність;

активність виражена в певній діяльності, саморегулювання; включення в

систему суспільних відносин.

Співвідношення біологічного та соціального в особистості – наступне

важливе питання, на яке існують різні точки зору.

Перша: особистість формує суспільство, біологічні особливості людини

не справляють на цей процес суттєвого впливу.

Друга: особистість визначають біологічні, спадкові фактори; ніяке

суспільство не може змінити того, що закладено в людину природою.

Третя: особистість є феноменом суспільного розвитку людини; складний

процес розвитку і формування особистості зумовлений єдністю біологічного

і соціального. (У цьому процесі біологічні фактори виступають як
природні

передумови, а соціальні ? як рухома сила психічного розвитку людини,

формування її особистості).

Яку з наведених точок зору слід вважати правильною? Відповідь на це

запитання дістанемо, розглянувши основні фактори формування особистості.

Психологи зазначають, що людина як біологічна істота народжується

один раз, але як особистість ? двічі. Вперше ? тоді, коли дитина починає

говорити “Я”, відокремлюючись з оточення, протиставляючи себе іншим

людям та порівнюючи себе з іншими.

Друге народження особистості відбувається, коли у людини

сформувався світогляд, власні моральні потреби та оцінки, які роблять її

відносно стійкою від переконань інших. Це дає їй змогу керувати своєю

поведінкою згідно зі своїми переконаннями і моральними нормами.

Які ж дії сприяють “другому народженню” особистості? На що слід

звертати увагу соціальному працівнику в роботі з особовим складом?

Першим фактором є біологічна зумовленість особистості. За

П.Я.Гальперіним ? це будова головного мозку, що є передумовою її

розвитку. Середня вага мозку ? 1400 г. Він один із найскладніших і

найдивовижніших витворів природи на землі. Тільки у двох тварин мозок

більший, ніж у людини – у слона й кита, але їхня загальна вага в багато
разів

більша від ваги людини. Найбільш суттєве значення має кора великих

півкуль головного мозку, а надто для складних форм поведінки,
становлення

нервово-психічних функцій. Завтовшки вона 3-4 мм і вкриває півкулі
мозку.

Якщо б згладити ці борозни і розпрямити їх, розвернути на площині цієї

звивини, то кора головного мозку людини зайняла б площу близько 2200

кв.см, в орангутанга ? лише 500 кв.см, а в коня ? трохи більше 300
кв.см.

Кора великих півкуль людського мозку і за своєю будовою набагато

складніша, ніж у будь-якої тварини. Якщо в корі мозку орангутанга

нараховується близько 1 млрд. нервових клітин, то в корі людського мозку
?

14-16 млрд. клітин. Наскільки величезна ця цифра, можна судити із того,
що

на перелік цих клітин (по клітині на секунду) людині знадобилося б п’ять

століть.

Як випливає з визначення особистості, нею не народжуються, а стають в

онтогенезі відносно пізно. При цьому особливо важливо, що термін

“особистість” має передусім соціальний зміст. Тому слід виділити
наступний

фактор формування особистості ? соціальний. Тільки в суспільстві можливе

формування особистості, за його межами ? це неможливо.

Для доказу цієї тези звернімося до історії. У стародавньому Римі, а

також у Швеції, Литві, Бельгії, Угорщині, Німеччині, Ірландії, Франції
були

відомі випадки, коли немовлят людей вигодовували тварини. Таких випадків

зареєстровано більш як півтора десятка. Усі ці діти видавали

нечленороздільні звуки, не вміли ходити на двох ногах, мали велику
м’язову

силу та енергію, швидко бігали, відмінно лазили й стрибали. Зір, слух і
нюх у

них були розвинені добре. Проте далеко не всі з них навіть після
тривалого

перебування в людському суспільстві навчилися говорити.

Наприклад, 1920 року в Індії доктор Дж. Сінг знайшов у вовчому

лігвищі разом із вовченятами двох дівчаток. Одній з вигляду було років
7-8,

другій ? два. Молодша незабаром померла, а старша, її звали Камалою,

прожила близько 10 років. Увесь цей час доктор Дж. Сінг вів докладний

щоденник спостережень за нею. Камала повзала навкарачки, спираючись на

руки на ступні. М’ясо їла тільки з підлоги, з рук не брала. Коли під час
їжі до

неї підходили, гарчала. Дівчинка добре бачила в темряві й боялася
сильного

світла, вогню і води, не давала себе помити. Вдень вона спала, сидячи у
кутку

обличчям до стіни, вночі вила. Одяг із себе зривала і навіть у холоднечу

скидала ковдру.

Через два роки Камала навчилась, хоч і погано стояти й через шість

років ? ходити, але бігала, як і раніше, рачки. Протягом чотирьох років
вона

вивчила тільки шість слів, а через сім років ? 45. До цього часу
дівчина

залюбки вже перебувала в товаристві людей, стала боятися темряви й

навчилася їсти руками, пити зі склянки, тощо. У 17 років вона мала

розумовий розвиток чотирирічної дитини.

1923 року, в Індії, у лігві леопарда разом із двома його звірятками

знайшли п’ятирічного хлопчика. Хвороба очей, а згодом повна сліпота

неймовірно ускладнили його “олюднення”, і через три роки він загинув,
так і

не оволодівши мовою. 1956 року, знову в Індії, знайшли 9-річного

хлопчика, який прожив 6-7 років у вовчій зграї. Рівень розумового
розвитку

мав, як у 9-місячної дитини, і тільки після чотирьох років життя серед
людей

він вивчив кілька простих слів і команд.

Всі наведені випадки доводять, що фізично розвиваються діти однаково.

Хоч би де росла дитина, в неї у певний час прорізується, а потім
випадуть

молочні зуби. Але психічні якості людини без людського середовища не

можуть розвиватись, і людина залишається твариною.

Провідну роль у формуванні особистості відіграє соціальний фактор,

оскільки особистість є мірою соціального розвитку людини. А біологічний

фактор становить собою передумову розвитку особистості.

Водночас природні (анатомічні, фізіологічні й інші якості) та соціальні

фактори утворюють єдність і не можуть протиставлятись одне одному.

Наступний важливий фактор формування особистості ? виховання.

Виховується дитина в безпосередньому спілкуванні з дорослими. Вони

розповідають їй, “що є добре і що є погано”, заохочують ті дії дитини,
які

відповідають моральним нормам поведінки, і карають за провину. З часом

цей зовнішній контроль замінюється самоконтролем.

Кожний соціальний працівник має пам’ятати, що виховання ? це

надзвичайно важлива справа від якої залежить доля людини. Не даремно

французький письменник А.Сент-Екзюпері (1900-1944) наголошував, що

виховання має перевагу над освітою, оскільки воно формує людину. Тому

соціальний працівник має так впливати на людей, щоб допомогти їм
засвоїти

загальнолюдські моральні звички та цінності, любов до праці, Вітчизни,

батьків тощо. Безумовно, актуальним залишається вислів К.Д. Ушинського

про те, що найголовнішим способом людського виховання є переконання,

оскільки воно становить основу людського світогляду. Світогляд, у свою

чергу, є один із головних регуляторів поведінки людини. В той же час

особистість не є пасивним результатом впливу ззовні на дитину, вона

розвивається в процесі власної активної діяльності. Більшість
вітчизняних

психологів особливо підкреслює на власну активну діяльність як одному
з

основних факторів формування особистості.

За теоріями С.Л.Рубінштейна та О.М.Леонтьєва, особистість

формується в діяльність та народжується з діяльності. Особистість, на
їхню

думку, виступає, з одного боку, як умова діяльності, а з іншого ? як
продукт

діяльності.

О.Г.Асмолов стверджує, що “справжньою основою і рушійною силою

розвитку особистості є спільна діяльність, в якій відбувається
соціалізація

особистості, засвоєння заданих соціальних ролей” (2).

Під діяльністю мається на увазі: для дитини ? гра та навчання, а для

дорослої людини ? навчання й праця.

Отже, психологи поняття особистості тлумачать як сукупність

індивідуальних властивостей психіки, що керують соціальною активністю

людини. Особистість ? це специфічне людське утворення, породжене

соціальним середовищем і вихованням у процесі його активної трудової

діяльності. Та обставина, що при цьому змінюються і деякі його риси та

якості як індивіда, становить не причину, а результат формування

особистості. Щодо терміну “індивідуальність” слід сказати, що у
вітчизняній

психології немає чітко визначених співвідношень особистості та

індивідуальності. Так, Б.Г.Ананьєв вважав індивідуальність вищим рівнем

розвитку особистості, В.С.Мерлін ? близькими поняття особистості й

індивідуальності, С.Л.Рубінштейн розрізняв властивості особистості та її

індивідуальні особливості. Л.М.Фрідман та І.Ю.Кулагіна індивідуальність

розглядають як сукупність особливостей, які відрізняють одну людину від

іншої, і особистість вважають вищою, ніж індивідуальність.

Автор дотримується думки, що особистість неповторна у своїй

індивідуальності, і тому під індивідуальністю розуміє неповторне
поєднання

психологічних рис і властивостей особистості, що безпосередньо впливають

на її поведінку й діяльність. Як висновок можна навести такі слова

О.Г.Асмолова: “Індивідом народжуються, особистістю стають,

індивідуальності набувають” (2). Вони найбільш повно відображають зміст

даних понять.

Узагальнюючи відомі підходи, визначимо, що особистість ? це стійка

система соціально значущих рис людини, зумовлених її залученням до

системи суспільних відносин і сформованих у процесі спільної діяльності
та

спілкування з іншими людьми. Людина не народжується особистістю, а стає

нею, тому однією з центральних проблем, безпосередньо пов’язаних з

питаннями сутності особистості, її становлення та розвитку, є
соціалізація

індивіда.

Під соціалізацією здебільшого розуміють процес, під час якого людська

істота з певними біологічними задатками набуває якостей, необхідних для
її

життєдіяльності в суспільстві. В цьому значенні соціалізація ? процес

розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості.

Людина як особистість сама створює суспільні відносини, в яких

продовжується процес його соціалізації. Але залежно від ролі та місця,
яке

він посідає в них, формуються певний тип особистості та її структура.

2.2. Психологічна структура особистості

Індивідуальність людини визначається і характеризується

психологічною структурою її особистості. Сучасні психологічні
дослідження

свідчать, що окремі риси та властивості особистості не просто об’єднані
в

єдину суцільну структуру, а ще й утворюють певну ієрархію. Вся
структура,

в свою чергу, визначається кожною складовою її частиною. А взагалі, що

таке структура? Структура будь-якого психологічного явища ? це єдність

елементів та їхніх всебічних зв’язків. У психологію поняття “структура”
всів

1890 року німецький вчений Х.Ернфельс. Структура протистоїть

аморфності. Вперше у вітчизняній психології це поняття застосовував 1959

року С.Л.Рубінштейн.

Сучасна вітчизняна психологія має кілька підходів до поняття структури

особистості.

Психолог О.Г.Ковальов розглянув п’ять підструктур особистості:

спрямованість;

здібності;

характер;

система управління;

психічні процеси.

Психолог В.С.Мерлін відокремив дві підструктури особистості:

властивості індивіда (темперамент та індивідуально-психологічні

особливості психічних процесів);

властивості індивідуальності (мотиви і ставлення, характер та
здібності).

Професор А.І.Щербаков виходить із того, що особистість ? це

саморегулююча динамічна функціональна система постійно взаємодіючих

між собою властивостей, взаємин та дій, які з’являються внаслідок

онтогенезу людини. На його думку, такий системний підхід до вивчення

особистості як у статистиці, так і динаміці її життєдіяльності дає
можливість

зрозуміти мотиви діяльності й поведінки індивіда як суспільного діяча з

дидактичної точки зору властивості та дії особистості можуть бути
об’єднані

у чотири тісно взаємопов’язані функціональні підструктури кожна з яких є

складним утворенням, що відіграє важливу роль у життєдіяльності

особистості. Перша підструктура ? система регуляції. В її основі лежить

сформований життям індивіда відповідний комплекс сенсорно-перцептивних

механізмів та процесів зворотного зв’язку, що забезпечує, з одного боку,

постійну взаємодію зовнішніх та внутрішніх причин і умов прояву та

розвитку психічної діяльності, а з іншого ? регуляцію поведінки індивіда
як

свідомого суб’єкта пізнання, спілкування та праці.

Друга підструктура ? система стимуляції. Вона охоплює відносно стійкі

психологічні утворення, які з’являються у людині вже в перші роки її

продуктивної діяльності як свідомого суб’єкта. До них належать

темперамент, інтелект, знання та відношення взаємин.

Третю підструктуру утворюють спрямованість, здібності, самостійність

та характер. Таку структуру називають системою стабілізації.

Система індикації, яка являє собою четверту підструктуру, передбачає

властивості, ставлення та дії, що відображають суспільні “думки та
почуття”

реальних особистостей, які визначають їхню поведінку ? гуманізм,

колективізм, оптимізм, любов до праці.

Професор К.К.Платонов також дотримується цієї ж ідеї і пропонує таку

динамічну функціональну структуру особистості. В основі критерії

відношення соціального і біологічного у властивостях особистості, в її

структурі він відокремив чотири ієрархічні підструктури (див.: табл.1).

Таблиця №1

Підструктура

Елементи,

які входять

у підструктуру

Відношення

біологічного

та соціального

Види

формування

підструктур

1. Спрямованість

особистості

Переконання,

світогляд, ідеали,

інтерес, бажан-

ня, покликання

Біологічного

дуже мало

Виховання

2.Досвід

особистості

Знання, навички,

уміння, звички

Значно більше

соціального

Навчання

3.Особливості

психічних

процесів

Воля, почуття,

уявлення, мис-

лення, сприй-

мання, емоції,

пам’ять

Частіше більше

соціального

Вправи

4.Біопсихічні

властивості

Темперамент,

статеві, вікові,

патологічні

властивості

Соціального

дуже мало

Тренування

Крім цих чотирьох підструктур, у структурі особистості він відокремлює

дві загальні інтегративні підструктури:

1) характер;

2) здібності.

Рис. 1. Формування і розвиток особистості (Згідно К.К.Платонова)

Ці властивості визнають риси, які є не тільки складовою
особливої

підструктури, а й можуть компенсувати якийсь недолік. Формування і

розвиток особистості згідно К.К.Платонова відбувається у наступній

послідовності (рис. 1).

Головними в його концепції є такі аспекти. По-перше, вона має на увазі

психологічну структуру. По-друге, вона динамічна, а саме: розвивається у

часі, змінюючи склад своїх компонентів та зв’язків між ними за
збереження

функцій. По-третє, під “структурою” К.К.Платонов розуміє єдність

елементів. Але оскільки йдеться про взаємозв’язки не матеріальних, а

функціональних властивостей і якостей особистості, то в цьому разі
мається

на увазі функціональна структура особистості.

Автор дотримується думки, що структура особистості є цілісне

утворення, сукупність соціально-значущих психічних властивостей,

відношень та дій індивіда, яких набуто у процесі онтогенезу і які
визначають

його поведінку як соціального суб’єкта дії та спілкування. Тому при

визначенні психологічної структури особистості слід постійно мати на
увазі,

що особистість ? це саморегулююча динамічна функціональна система.

Також зрозуміло й інше: безглуздо розглядати психологічну структуру

особистості лише на основі деяких психологічних властивостей або шляхом

механічного об’єднання різних психічних явищ та рис у деяких структурах.

Адже будь-яку якість, властивість особистості людини слід розглядати
тільки

в контексті особистості. При цьому проявлення кожної окремої риси

змінюватися, в залежності від мети, інтересів, потреб, стану, віку.

Таким чином, індивідуальність особистості характеризується змістом її

структури. Вивчати людей ? означає знайти ключ до розуміння їх.

Соціальному працівнику необхідно мати на увазі, що особистість являє

собою єдине ціле всіх її різноманітних рис. При цьому кожна риса

особистості невід’ємно пов’язана з іншими і тому набуває різного, інколи

протилежне, значення, залежно від усього загалу рис цієї особистості.

Звідси випливає, що коли йдеться про якість риси особистості, не можна

говорити, добра чи погана вона сама по собі. Щоб правильно оцінити ту
чи

іншу рису особистості, слід розглядати її лише у взаємозв’язку з іншими

рисами цієї особистості. Наприклад, така риса особистості, як
наполегливість

? уміння досягати мети, долати перешкоди, ? може бути позитивною рисою,

але лише коли вона поєднується з такими рисами, як моральна чистота,

відчуття соціальної справедливості. У цьому випадку можна чекати, що

наполегливість людини слугуватиме досягненню благородної мети. Якщо ж

наполегливість поєднується з такими рисами, як егоїзм, неохайність, то
ця

наполегливість людини стає негативною рисою, бо її буде спрямовано лише

на особисте благополуччя за рахунок інших людей, і вона буде на заваді

всьому колективу.

Також соціальному працівнику під час діагностики розвитку особистості

слід мати на увазі, що ступінь виокремлювання певних компонентів може

змінюватися залежно від обставин життя, характеру діяльності та

усвідомлення людиною її соціальних ролей. Не можна не врахувати і того

факту, що у процесі онтогенезу можливі випадки непропорційного розвитку

окремих підструктур і їхніх компонентів. Наприклад, затримка в розвитку

окремих підструктур або їхніх компонентів, тим паче, що їх розвиток не

тільки підстава, а й результат формування особистості як структурно-

цілісного утворення.

Під час складання психологічної характеристики людини необхідно

вивчити також закономірності, які пов’язують між собою окремі

підструктури і їхні компоненти. Тільки в такому випадку можливе

обгрунтування, прогнозування засобів виховання і самовиховання людини.

Під час вивчення розвитку властивостей цілісної структури особистості

потрібно звернути особливу увагу на фактори, які найбільше вплинули на

формування особистості даної людини.

Рекомендована література:

1. Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: МГУ, 1980.

2. Асмолов А.Г. Психолгия личности. – М.: МГУ, 1990.

3. Боримский В.К., Витенко И.С. Психологические основы менеджмента в

здравохранении. – К.: Здоров’я, 1993.

4. Гальперин П.Я. Введение в психологию. – М., 1976.

5. Грановская Р.М. Элементы практической психологии. – Л.: Изд-во ЛУ,

1987.

6. Краткий психологический словарь. Сост. Л.А.Карпенко / Под общ. ред.

А.В.Петровского и М.Г.Ярошевского. – М.: Политиздат, 1985.

7. Кречмер Э. Строение тела и характер. – М, 1924.

8. Левитов Н.Д. О психических состояниях человека. – М., 1964.

9. Мясищев В.Н. Личность и неврозы. – М., 1980.

10. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат,
1975.

11. Общая психология / Под ред. В.В.Богословского, А.Г.Ковалева,

А.А.Степанова. – М.: Просвещение, 1981.

12. Основи психології. – К.: Либідь, 1996.

13. Петровский А.В. Вопросы истории и теории психологии. – М.:

Педагогика, 1984.

14. Петровский А.В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М.: Политиздат,

1982.

15. Петровский А.В. Развитие личности и проблема ведущей деятельности //

Вопросы психологии. – 1987. № 1.

16. Платонов К.К. Структура и развитие личности. – М.: Наука, 1986.

17. Психологічний словник / За ред. Войтка И.С. – К.: Вища шк., 1976.

18. Психолгия. Словарь / Под ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевского. –
М.:

Политиздат, 1990.

19. Психологія / За ред Ю.Л.Трофімова. – К.: Либідь, 1999.

20. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М.: Педагогика, 1986.

Фридман Л.М., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. –

М.: Просвещение, 1991.

Тема 2. ПСИХІЧНІ ПРОЦЕСИ ЛЮДИНИ ТА ЇХ ВРАХУВАННЯ

У ДІЯЛЬНОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА

1. Пiзнавальнi процеси особистостi

Важлива проблема загальної психологiї – вивчення розвитку

психiчних процесiв особистостi в умовах повсякденної дiяльностi.

Пiзнавальнi процеси – складові частини будь-якої людської дiяльності,

у тому числi й соціальної, i забезпечують ту чи iншу її ефективнiсть.
Вони

дають можливiсть соціальному працівнику обирати заздалегiдь мету, план i

змiст майбутньої дiяльностi, передбачати перебiг цiєї дiяльностi,

прогнозувати результати своїх дiй i управляти ними в мiру їх виконання.

Насамперед, зупинимося на питаннi: розвиваються взагалi пiзнавальнi

процеси протягом людського життя чи просто з вiком проявляються спадковi

заданi якостi?

Людина народжується з досить розвиненими задатками до пiзнавальної

дiяльностi, однак пiзнавальнi процеси немовля спочатку неусвiдомлені,

iнстинктивні, потiм дитина навчиться управляти ними. Цей процес триває i

протягом всього життя. Тому глибокi знання закономiрностей прояву

психiчних пiзнавальних процесiв допомагає соціальному

працівнику цiлеспрямовано органiзовувати як власну, так і діяльність
інших

людей.

Таким чином, він має чiтко з’ясувати, що психiчнi пiзнавальнi процеси

формуються в дiяльностi, а природженими можуть бути тільки задатки як

передумови або умови розвитку здiбностей. Виходячи з цього, під

час органiзацiї педагогiчного процесу, він має враховувати основнi

закономiрностi функцiонування й розвитку пiзнавальних процесiв, до яких

належать вiдчуття, сприймання, увага, уявлення, пам’ять, мислення,

мовлення та уява.

У психологiї кожний з цих процесiв вивчається i розглядається окремо

вiд iнших, але не тому, що розвиваються вони незалежно один вiд одного,
а

тiльки з метою бiльш глибокого їх вивчення та розгляду. Але насправдi
всi цi

процеси органiчно взаємопов’язанi i взаємозумовленi. Кожен iз них
впливає

на перебіг iнших процесiв i неможливий без них. Так, вiдчуття входять у

сприйняття, яке неможливе без визначеного рiвня мислення, а процес

мислення пронизує процеси пам’ятi, уявлення. Все це пояснюється тим, що

сприймають не органи почуттiв, а людина, яка мислить, згадує, уявляє не

мозок, а особистiсть.

Тут ми розглянемо деякi пiзнавальнi процеси, якi мають велике

значення для соціальної дiяльностi. Слід мати на увазi те, що поняття
про

свiт i про власне “Я” у людини складається на основi її вiдчуттiв i

сприйняття. Свiт вiдчуттiв дуже рiзноманiтний. Повсякчас на людину

безпосередньо дiють звуки, кольори, запахи, тепло, холод тощо, силу
яких,

власне, i наявнiсть їх взагалi, він може визначати лише завдяки
iснуванню

такого психологiчного утворення в людинi, як вiдчуття.

У сучаснiй психологiчнiй науцi пiд вiдчуттями

розумiють вiдображення властивостей предметiв об’єктивного свiту, що

виникає при їх безпосередньому впливi на органи чуття i збудженнi
нервових

центрiв кори головного мозку. Фiзiологiчна основа вiдчуттiв – складна

дiяльнiсть органiв чуття. I.П.Павлов назвав цю дiяльнiсть аналiзаторною,
а

системи складно організованих клiтин, якi безпосередньо

здiйснюють аналiз, синтез подразникiв, – аналiзаторами.

Рис. 1. Види відчуттів

Залежно вiд мiсця подразника, розрiзняють такі види почуттів :

а) екстероцептивнi (подразник мiститься поза людиною);

б) iнтероцептивнi (подразнення вiд внутрiшнiх органiв);

в) пропрiоцептивнi (подразнення вiд м’язiв тiла) (рис. 2.).

Екстероцептивнi вiдчуття, у свою чергу, подiляють на контактнi i

дистанцiйнi. До контактних належать тактильнi, температурнi i смаковi

вiдчуття, до дистанцiйних – вiдчуття свiтла, звуку, а також запаху. До

iнтероцептивних належать вiдчуття, що йдуть вiд внутрiшнiх органiв
(голод,

втома, напруження, бiль тощо). Пропрiоцептивними є вiдчуття, що

визначають положення тiла, а також вiдчуття рiвноваги i прискорення.

Усi вiдчуття подiляють на зоровi, слуховi, нюховi, смаковi, шкiрянi,

кiнестезичнi, вiдчуття рiвноваги, органiчнi вiдчуття.

Зоровi вiдчуття виникають внаслiдок дiї променiв свiтла на сiткiвку

ока. Завдяки зоровим вiдчуттям людина отримує 90% iнформацiї про

навколишнiй свiт: вона пiзнає освiтленiсть, колiр речей, їхні розмiри,

пропорцiї, конструкцiю, обсяг, розмiщення в просторi. За допомогою зору

людина може розрiзняти до 180 кольорових тонiв i бiльш 10000 вiдтiнкiв
мiж

ними.

Колiр впливає на емоцiйний стан людини. Наприклад, чорний колiр

викликає пригнiчення, ускладнює орiєнтування. Зелений колiр дiє

заспокiйливо, блакитний породжує позитивнi емоцiї, червоний збуджує

почуття тривоги. Все це необхiдно враховувати у соціальній дiяльностi.

(Див.: табл. № 1)

Таблиця №1

Основні характеристики

Величина

Примітка

1

2

3

Діапазон електромагнітних хвиль

380-750 мк

Діапазон яскравості, що

сприймається очами

10-6 – 106 ніт

1

2

3

Оптимальний діапазон

яскравості

16-160 ніт

Нижній поріг світлової

чутливості

9 ніт

(під час

світлової

адаптації)

Диференціальний поріг

0,01

Оптимальний контраст

0,6-0,95

Контраст

Максимально можливий

контраст

0,2

К прямий=

(Вф-Вп)/вф,

Гострота зору

1 кутова хвилина

де Вф- яскравість

фону, Вп-

яскравість

предмету

Мінімальні розміри елементів

відображення

30-40′

Довготривалість зорової фіксації

0,25-0,65 сек.

Латентний період

160-240 сек.

Інерція зору

0,2-0,5 сек.

Часовий поріг

0,1-0,2 сек.

Інтервал між сигналами

0,2-0,5 сек.

Критична частота мигання

(КЧМ)

15-25 Гц

Оптимальна

частота мигання

КЧМ 40-50 Гц

Час адаптації до темноти

40 хв.

Час світлової адаптації

10 сек.

Зовнішня освітленість, при якої

збільшується швидкість

розпізнавання:

а) під час прямого контрасту

200-500 люкс

б) під час зворотного контрасту

5-8 люкс

Слуховi вiдчуття. Велике значення в дiяльностi людини мають слуховi

вiдчуття, що виникають як результат дiй звукових хвиль на кортiїв орган
–

рецепторний апарат слухового аналiзатора. Людина може сприймати звуки

з частотою коливання вiд 16 до 20000 Гц. На основi слухових вiдчуттiв

людина оволодiває мовою, за допомогою слуху контролює свою i чужу мову

(Див.: табл. № 2.).

Таблиця № 2

Основні

характеристики

Величина

1

2

Частотна чутливість

16-20000 Гц

Спектр людської мови

20-3500Гц

Діапазон звукового тиску

2 · 10-4 – 2 · 10-2 дін/см2

1

2

Ніжний поріг:

а) при 2000 Г

б) при + 50 Гц

10 дБ (+0,0002 дін/см2)

40 дБ

Верхній поріг

120-130 дБ

Інтенсивність мови

40-100дБ

Диференційований поріг зрівнюється 0,1

(0,3-0,7 дБ)

Диференційований частотний поріг

2 – 5 Гц

Латентний період

120 -180 мсек.

Часовий період

50 мсек.

Просторовий період

10 -20°

Необхідне перевищування інтенсивності

мови над шумом

6 дБ

Інтервал між короткими звуками (5-10

мсек)

30 – 4- мсек.

Між нормальними звуками (50 сек)

3 мсек.

Оптимальний темп мови

120 слів в мінуту

Шкiрнi вiдчуття виникають внаслiдок механiчної i термiчної дiї на

шкiру або слизовi оболонки, збудження з яких передається на пост

центральну звивину головного мозку. Їх подiляють на тактильнi (дотик,
тиск,

вiбрацiя), температурнi (холод, тепло), больовi. Вiдчуття болю виникає
при

подразненнi чутливих нервових закiнчень шкiри. Больовi вiдчуття

сигналiзують про наявнiсть ушкоджуючого фактора, про потребу усунути

його або зменшити його вплив (Див.: табл.3).

Таблиця № 3

Основні

характеристики

Величина

Примітка

Нижний поріг

3 -10 г/мм2

(Мінімальний тиск, який

необхідний для

Верхній поріг

300 г/мм2

виникнення відчуття

початкової величини

Диференційований поріг

0,07

тиску подразнику)

Латентний період

139 мсек.

Просторовий поріг

1,1 -67 мм

(Відстань між двома

точками, при подразненні

яких виникає відчуття

двох доторкань)

Нюховi вiдчуття виникають при подразненнi специфiчних рецепторних

клiтин слизовi оболонки носа.

Смаковi рецептори мiстяться на поверхнi язика, заднiй поверхнi горла,

пiднебiння та в надгортаннику. Класифiкують вiдчуття солодкого, кислого,

соленого, гiркого.

Руховi вiдчуття характеризують положення та перемiщення частин тiла

у просторi, грунтуються на сигналах, що надходять вiд пропрiорецепторiв.

Вiдчуття рiвноваги. Рецептором його є вестибулярний апарат, який

передає подразники у скроньову частину кори головного мозку, сигналiзує

про положення тiла людини в просторi. Це має особливе значення для

вiйськовослужбовцiв.

Закономiрностi вiдчуття:

а) абсолютна чутливiсть органiв чуття, тобто здатнiсть людини

вiдчувати незначні подразнення;

б) межа вiдчуття – мiнiмальні подразники, за яких виникає вiдчуття;

в) адаптацiя – змiна чутливостi аналiзатора в результатi пристосування

органiв чуття до дiючого подразника;

г) сенсибiлiзацiя – пiдвищення чутливостi в результатi взаємодiї

вiдчуттiв.

Глибокi знання про навколишню дiйснiсть людина одержує завдяки

сприйманню. Вiдчуття i сприймання є послiдовними щаблями єдиного

процесу суттєвого пiзнання i нерозривно пов’язанi одне з одним.

Сприймання – це психiчний процес, який полягає в

цiлiсному вiдображеннi предметiв i явищ навколишнього свiту пiд

безпосереднiм впливом фiзичних подразникiв на рецептори органiв

чуття. При цьому сприймання має суб’єктивний характер, бо воно залежить

вiд попереднього досвiду i знань (рис. 2).

Фiзiологiчну основу сприймання становить взаємодiя

рiзних аналiзаторних систем або окремих частин одного й того ж

самого аналiзатора й утворення на основi цього умовних рефлексiв

на комплекснi подразники, в результатi чого у людини виникає бiльш або

менш складний образ предмета чи явища в цiлому.

Вони подiляються на зоровi, слуховi, дотиковi, руховi та iншi,

вiдповiдно до переважаючої ролi одного з аналiзаторiв, що беруть участь
в

актi сприймання. А коли в сприйманнi бере участь система аналiзаторiв,

виникають складнi комбiнованi сприймання.

Рис. 2. Характеристика сприйняття

Сприймання характеризується такими основними закономiрностями:

цiлiснiстю, вибiрковістю, константнiстю, осмисленiстю, апперцепцiєю.

Сприймання завжди цiлiсне. Будь-який предмет чи явище, що складається з

рiзних частин, є комплексним подразником, але сприймається у цiлому
всiма

якостями й ознаками.

Вибiрковiсть сприймання проявляється в наданнi переваги одним

об’єктам, явищам або їх властивостям над iншими. Це визначається формою

ставлення людини до об’єктiв, предметiв, що зумовлена значущiстю,

iнтересом, попереднiм досвiдом.

Константнiсть сприймання полягає у вiдносно бiльшій чи меншій

довготривалiй постiйностi окремих властивостей i якостей об’єктiв,

незалежно вiд змiн, що вiдбулися з ними. Константнiсть сприймання

пояснюється дiєю цiлої низки факторiв, основне мiсце серед яких належить

адаптацiї i уявленням людини про певний об’єкт.

Усвiдомлення сприймання пов’язане з розумiнням сутностi об’єкта,

можливiстю вiднести його до певної групи класу, узагальнити його в
словi,

вловити схожiсть iз знайомими нам об’єктами.

Апперцепцiя – залежнiсть сприймання вiд попереднього досвiду, вiд

загального змiсту психiчної дiяльностi людини та її iндивiдуальних

особливостей, а також вiд професiї.

Серед складних форм вiдомi сприймання часу, простору, руху.

На органи чуття людини одночасно дiє безлiч

рiзноманiтних подразникiв. Але не всi вони безпосередньо проникають у

його свiдомiсть. Вiдбувається неначе добiр тiєї iнформацiї, що становить

iнтерес i має важливе значення для особистостi. Решта сприймається як

другорядне, нечiтко або взагалi не помiчається. Вибiрковий,
цiлеспрямований

характер психiчної дiяльностi становить сутнiсть уваги.

Увага – це спрямованiсть i зосередженiсть свiдомостi на певному

предметi чи явищi, що становить iнтерес, у результатi чого людина
сприймає

їх найбiльш чiтко, повно i ясно. Особливого значення надавав увазi як

процесу К.Д.Ушинський. Вiн порiвнював її з дверима, через якi проходить

усе, що потрапляє в душу людини iз зовнiшнього свiту. На вiдмiну вiд

таких пiзнавальних процесiв, як вiдчуття, сприймання, мислення i
пам’ять,

увага свого особливого змiсту не має. Вона також не виступає як
самостiйний

процес. Її результатом є покрашення будь-якої дiяльностi, до якої вона

прикута.

Види уваги. За характером походження i реалізації розрiзняють два

види уваги: мимовiльну i довiльну. Увагу, зумовлену сильними,

контрастними, значущими подразниками, що дiють на людину яскравiстю,

несподiванiстю, називають мимовiльною. Прояв довiльної уваги пов’язаний
з

використанням вольового зусилля, тобто проявляється, коли людина ставить

перед собою певнi завдання i намагається їх розв’язати. Довiльна увага

нерозривно пов’язана з мовою. Механiзмом функцiонування довiльної уваги
є

друга сигнальна система.

Характерними властивостями уваги є обсяг, розподiленiсть, здатнiсть

до переключення, вiдволiкання, стiйкiсть, зосередженiсть, неуважнiсть
(рис.

3).

Пiд обсягом уваги розумiють кiлькiсть предметiв або явищ, якi людина

утримує одночасно в своїй свiдомостi. Кiлькiсть таких об’єктiв залежить

передусiм вiд змiсту матерiалу, iнтересу особистостi до нього.

Якщо сприймається новий матерiал, свiдомість людини одночасно

сприймає не бiльше одного об’єкта. Коли увага спрямована на знайомi
речi,

людина може в свiдомостi одночасно утримувати кiлька предметiв. Як

правило, в природних умовах свiдомiсть людини вiдображає 7+/-2 предмети.

За даними Б.Г.Ананьєва, оптимум обсягу уваги припадає на 33 роки,

найменший обсяг спостерiгається в перiод з 18 до 21 року.

Рис. 3. Характеристика уваги

Разом із тим людина здатний розподiляти свою увагу; при цьому вiн

одночасно може виконувати двi i бiльше дiй. Багато хто чув про

феноменальнi здiбностi Юлiя Цезаря, який мiг, за легендою, залагоджувати

одночасно сiм незалежних одна від одної справ. Вiдомо також, що Наполеон

мiг одночасно диктувати своїм секретарям сiм вiдповiдальних

дипломатичних документiв. Рiвень розподiленостi уваги залежить вiд

освоєння людиною дiяльностi, автоматизацiї дiй.

Здатнiсть людини довiльно i свiдомо змiнювати спрямованiсть своєї

дiяльностi забезпечується переключенням уваги. Здатнiсть до переключення

уваги визначається швидкiстю переходу вiд одного виду діяльності до

iншого. Максимум перенесення уваги припадає на 29 рокiв.

Спрямувавши увагу на обраний об’єкт, людина вiдволiкається вiд

iнших предметiв i явищ. Таке вiдволiкання уваги вiд iнших предметiв i
явищ

– найважливiша умова успiшного сприйняття обраного об’єкта. Тим часом у

процесi навчання та виховання буває небажане вiдволiкання, вiдвернення

уваги. Тому соціальний працівник має добре знати основнi прийоми

управлiння увагою людей. Відволікання уваги, як правило, негативно

позначається на основнiй дiяльностi, чого не можна сказати про таку

властивiсть уваги, як зосередженiсть. Вона проявляється в тому, що
людина

порiвняно довго може спрямовувати увагу на обраний об’єкт, незважаючи на

дiю стороннiх подразникiв.

Практична дiяльнiсть людини потребує стiйкостi уваги. Людина, яка

має стiйку увагу, здатен досить довго, якщо це потрiбно, зосереджуватися
на

обраному об’єктi. Увага людини, за умови цiкавої i не дуже важкої
роботи,

може тривати без помiтних коливань 30-40 хвилин. Стiйкiсть уваги досягає

оптимуму в 34 роки.

Таким чином, увага є головною умовою для здiйснення пiзнавального

процесу. Увага, згiдно з М.Ф.Добринiним, – це направленiсть i

зосередженiсть психiчної дiяльностi людини.

Наступним фундаментальним пiзнавальним процесом є пам’ять. Якщо

сприймання – це початковий етап пiзнавального процесу, вiдображення

об’єктивної реальностi, що дiє на нашi органи чуття в даний час, то
пам’ять –

це вiдображення об’єктивної реальностi, але тiєї, що дiяла в минулому.
Вона

являє собою основу психiчного життя особистостi. Без пам’ятi жодний
живий

органiзм не може психiчно розвиватися. I.М. Сєченов пам’ять визначав як

нарiжний камiнь психiчного розвитку. Вона лежить в основi усiх інших

психiчних процесiв. Розпад пам’ятi призводить до розпаду особистостi:

людина перетворюється в живий автомат.

Пам’яттю називається здатнiсть iндивiда зафiксовувати, зберiгати i

вiдтворювати колишній досвiд. Вона складається з трьох процесiв:

запам’ятовування або закрiплення iнформацiї; збереження або утримання

iнформацiї; вiдтворення iнформацiї. Цi процеси тiсно пов’язанi один з
одним i

подiл їх до певної мiри умовний.

В основi людської пам’ятi лежить система умовних

рефлексiв, утворення часових зв’язкiв або “слiдiв” процесiв, що
вiдбуваються

в нервовiй системi, детально вивчених I.П.Павловим i його школою.

Головну особливiсть людської пам’ятi I.М.Сєченов вбачав у переробці

сприйнятого, у класифiкацiї i сортуваннi його.

Серед процесiв пам’ятi особливе мiсце посідає запам’ятовування.

Процес фiксацiї iнформацiї триває вiд кiлькох секунд до кiлькох годин.

Пам’ять вибiркова. Не все, що сприймається, однаково запам’ятовується.

Найкраще запам’ятовується те, що було пов’язане з досягненням мети.

Запам’ятовування за ступенем активностi може бути мимовiльним

(грунтується на тимчасових зв’язках переважно на рiвнi першої сигнальної

системи) i довiльним (воно бiльш стiйке, тому що грунтується на рiвнi
другої

сигнальної системи).

Основна роль у соціальній дiяльностi належить

довiльному запам’ятовуванню, при якому засвоєння iнформацiї i

розпочинається, i стимулюється волею людини, тобто здійснюється навмисно

i має цiлеспрямований характер.

Прийоми запам’ятовування матерiалу.

1. Велике значення має спрямованiсть на мiцнiсть запам’ятовування,

наприклад, установка на час (запам’ятати назавжди). Як правило, така

iнформацiя запам’ятовується на тривалий час бiльш мiцно, нiж тодi, коли

людина каже сам собi: “Запам’ятати на короткий строк” (наприклад, лише
для

того, щоб скласти iспит).

2. Запам’ятовування значною мiрою залежить вiд

спрямованостi iнтересiв людини, його активностi, уваги, емоцiйної

значимостi iнформацiї. Дуже мiцно тримаються в пам’ятi людини подiї, що

викликали яскраві глибокі почуття.

3. Мiцнiсть запам’ятовування залежить вiд багаторазового повторення

матерiалу, ритмiчностi заучування. Для ефективностi запам’ятовування

рiзноманiтнiсть повторень має найважливiше значення. Вона дає можливiсть

по-новому поглянути на раніше сприйнятий матерiал, видiлити у ньому те,

що до цього не було видiлено, I, вiдповiдно до нових завдань, якi
ставляться

перед кожним наступним повторенням, спрямовувати запам’ятовування

кожного разу чiтко визначеним шляхом. Необхiдно органiзувати повторення

так, щоб воно містило у собi завжди щось нове, а не було простим

вiдновленням того, що вже відомо. Кiлькiсть повторень залежить вiд
обсягу

вивченого матерiалу. Вiдповiдно, чим бiльше матерiалу, тим бiльше

необхiдно повторень. При цьому необхiдно систематизувати процес

повторень. Але при цьому, наприклад, нiж 20 разiв повторити за один
день,

краще по 2 рази повторювати протягом 10 днiв. Під час повторення краще

поєднувати усну розповідь зi спробою викласти на аркушi паперу,

враховуючи психологiчну закономiрнiсть спогаду: повторений матерiал

краще згадується через 1-3 доби пiсля повторення. Й останнє. Процес

забування – це звичайний процес, тому не треба чекати, коли все
забудеться,

а повторити ранiше. Запам’ятовується тим краще, чим бiльше дiлянок

головного мозку задіяно в процесi повторення i вивчення. А тому найкраще

вивчати й повторювати одразу читаючи, слухаючи самого себе i

дивлячись на записаний матерiал у зошитi.

4. Запам’ятовування має бути смислове (логiчне) (рис. 4), хоча

iнколи можна успiшно застосовувати механiчне запам’ятовування.

Механiчне запам’ятовування або зазубрювання потребує багато сил, бо

вiдбувається без внутрiшньої переробки iнформацiї, малопродуктивне i не

дуже мiцне. Смислове запам’ятовування у 24-26 разiв швидше від

механiчного i бiльш продуктивне, бо пов’язане з набутим досвiдом i

будується за принципом причинно-наслiдкових вiдношень. Воно особливо

важливе при запам’ятовуваннi словесного матерiалу, коли треба розумiти i

мiркувати. Обсяг запам’ятованого матерiалу значно зростає, якщо мiж

окремими його частинами існують певнi зв’язки, асоціації.

Рис. 4. Етапи логічного запам?ятовування

5. Для полегшення запам’ятовування i збiльшення обсягу

пам’ятi можна використовувати мнемотехнiку – систему рiзних способiв

локальної прив’язки, словесних посередникiв, розбиття на групи. Для
цього

слiд включати в роботу велику кiлькiсть органiв чуття, якi беруть участь
у

сприйманнi; концентрувати увагу; обрати оптимальний темп сприйняття i

зрозумiлiсть засвоєного; не читати наступне, доки не стало зрозумiлим

попереднє; повторювати; обрати спосiб розподiлу матерiалу –

запам’ятовувати цiлком або частинами; комбiнувати заучування – спочатку

загальне ознайомлення, осмислення матерiалу, а потiм уже заучування

частинами за планом; користуватися логiчним осмисленням матерiалу;

застосувати таблицi, схеми, записи.

Наприклад, можна застосувати метод словесних посередникiв. Так, для

запам’ятовування черговостi рiзних кольорiв у сонячному спектрi
заучується

речення: “Каждый охотник желает знать, где сидит фазан”, в якому першi

літери слiв спiвпадають з першими літерами назви кольорiв сонячного

спектру, якi розташованi в порядку зменшення довжини хвилi. Такi засоби

мнемотехнiки застосовують i при вивченнi азбуки Морзе.

6. Також зручний прийом – запам’ятовування опорних слiв, дат, з

якими пов’язане те, що заучується. Наприклад, дати iсторичних подiй
легше

запам’ятати, якщо заучувати не кожну окремо, а спочатку твердо засвоїти

одну дату i, вiдштовхуючись вiд неї, запам’ятовувати подiї, якi
вiдбулися за

два, три, п’ять рокiв до або пiсля неї.

7. Особливо важлива iнформацiя може запам’ятовуватись одразу.

Якщо ж необхiдно запам’ятати звичайний матерiал, то для цього є три

можливостi: повторення, узагальнення i штучне пiдвищення його

особистiсних цiнностей.

Таким чином, якiсть або мiцнiсть запам’ятовування в цiлому зумовлена

видами запам’ятовування; iнтересом до запам’ятовування (для чого?);

вольовим зусиллям (стараннiстю); установкою на час; орiєнтацiєю на

мiцність; використанням спеціальних прийомiв для запам’ятовування.

У даному разі доречнi слова О.В.Суворова про те, що “… пам’ять –

комора розуму, але в цiй коморi багато перегородок, а тому необхiдно

якнайшвидше всього укладати, куди слiд”. О.В.Суворов мав блискучу

пам’ять. Також визнаним зразком виняткової пам’ятi вважається Наполеон

Бонапарт. Є багато прикладiв цього. У 1778 роцi, ще поручиком, його

посадили за щось на гауптвахту. I вiн цiлком випадково знайшов у

примiщеннi, де був зачинений, старий том Юстинiанського збiрника (з

римського права). Лише прочитавши його вiд початку до кiнця, 15 рокiв

потiм дивував славнозвiсних французьких юристiв на засiданнях з розробки

Наполеонiвського кодексу, цитуючи його напам’ять. “Вiн знав, – пише

iсторик Є.В.Тарле, – величезну кiлькiсть солдатiв особисто; його
виняткова

пам’ять завжди …вражала оточуючих. Вiн знав, що цей солдат хоробрий i

стiйкiй, але п’яниця, а оцей дуже розумний i кмiтливий, але швидко

стомлюється, тому що хворий на грижу”.

Чи справді пам’ять Наполеона була винятковою. Професор Б.М.Теплов

вважає, що його пам’ять мала характер рiзко вираженої вибiрковостi. Вона

утримувала тiльки те, що йому було необхiдно. Вiн пам’ятав iнколи
найменші

подробиці тому, що цi подробиці були для нього надзвичайно важливi i

знання їх йому було необхiдне під час розв’язання завдань. Тобто виникає

питання про збереження iнформацiї.

Збереження (другий процес пам’ятi) – це здатнiсть утримати, зберегти

сприйняту iнформацiю. На прикладi Наполеона ми переконалися, що iснують

рiзнi форми пам’ятi. Пiдставою для такої класифiкацiї є рiзне мiсце цих
форм

у часовiй послiдовностi перетворення iнформацiї вiд надходження її на

чуттєвi входи до формування неушкоджуваного i збереженого на все життя

слiду. На цiй основi пам’ять подiляють на 4 види: миттєву,

короткочасну, промiжну i тривалу.

Специфiкою миттєвої пам’ятi є те, що вона не пiдлягає довiльному

управлiнню, вона не переробляється i не спiввiдноситься з iнформацiєю,
яка

надходить на iншi чуттєвi входи. Вона залишає елементарний слiд протягом

кiлькох миттєвостей. Час збереження слiду в миттєвiй пам’ятi становить

усього 10-60 секунд, а iнодi й менше.

Частина iнформацiї з миттєвої пам’яті потрапляє в короткочасну .

Обсяг короткочасної пам’ятi невеликий i обчислюється в деяких змiнних

структурних одиницях (7+/-2 од.), а час збереження складає кiлька
хвилин.

Оскiльки обсяг короткочасної пам’ятi обмежений, iнформацiя з неї пiсля

перекодування виводиться в промiжну пам’ять, де вона зберiгається до тих

пiр, поки не з’явиться можливiсть перевести її на тривале збереження.
Час

збереження в промiжнiй пам’ятi обчислюється годинами. Важливою

особливiстю цього виду пам’ятi є те, що якщо вона протягом кiлькох дiб
не

очищається, то органiзм примусово вiдключається вiд прийому iнформацiї
iз

зовнiшнього середовища. Процеси очищення промiжної пам’ятi вiдбуваються

в основному увi снi.

Рис. 5. Характеристика мислення

Обсяг тривалої пам’ятi необмежений. Так само необмежений i час

збереження iнформацiї в нiй. За потреби використовувати iнформацiю з

тривалої пам’ятi вона має знову переходити в короткочасну. Взагалi, у

тривалу пам’ять переходить лише 25-28% заучуваної iнформацiї.

Процес збереження пов’язаний із процесом забування,

тобто зникненням з пам’ятi слiдiв того, що запам’ятовувалося. Перш

нiж зникнути з пам’ятi, подiя втрачає зв’язок із теперiшнiм. Найчастiше

забувається другорядне, краще зберiгається iстотне, основне, воно

зберiгається i довше, i повнiше. Нiмецький психолог Г.Еббiнгауз з’ясував

експериментально, що найбiльша частина забутого матерiалу припадає на

перiод, який iде безпосередньо пiсля заучування.

Третiй процес пам’ятi – вiдтворення iнформацiї (оживлення в свiдомостi

почуттiв, думок, прагнень, тобто того, що колись сприймалося).

Найпростiша форма вiдтворення – впiзнавання. Вiдтворення може бути

довiльним, мимовiльним i випадковим. Випадкове вiдтворення здiйснюється

без спецiальної мети що-небудь згадати, воно виникає неначе само по
собi,

ненавмисно, інколи в результатi якихось асоцiацiй.

Основними i вiдмiнними особливостями цього процесу є узагальнення

i опосередкування вiдображення в корi великого мозку предметiв i явищ

реальної дiйсностi, а також їх взаємозв’язок.

Довiльне вiдтворення має спрямований характер, вiдбувається

усвiдомлено, залежить вiд завдання, зусиль волi, вiд необхiдностi i
потреби

людини щось згадати. Воно має в дiяльностi людини основне значення i
його

легкiсть, швидкiсть, точнiсть тiсно пов’язанi з двома попереднiми
етапами

процесу пам’ятi – запам’ятовуванням i збереженням.

За характером запам’ятовування розрiзняють емоцiйний, образний i

словесно-логiчний види пам’ятi.

Пам’ять не є якоюсь самостiйною функцiєю, вона якнаймiцнiше

пов’язана з особистiстю, її внутрiшнiм свiтом, iнтересами. Тому розвиток
i

вдосконалення пам’ятi вiдбуваються паралельно з розвитком воїна.

Проникнення в таємницi пiзнання явищ навколишнього свiту можливе

лише за участю мислення.

Мислення узагальнено вiдображає дiйснiсть через слова, мову. Воно

тiсно пов’язане з чуттєвим пiзнанням, яке є головним iнформатором про

навколишнiй свiт. Почуття, сприймання, мислення – це ланки єдиного акту
–

пiзнання.

Мислення – це опосередковане, абстрактне, узагальнене пiзнання явищ

навколишнього свiту, їх сутi та iснуючих мiж ними зв’язкiв, здiйснюване

шляхом розумових операцiй (аналiзу й синтезу, порiвняння й розрiзнення,

суджень i умовиводів, абстракцiї, узагальнення та iн.); вища форма

вiдображальної дiяльностi.

Психологи розрiзняють три види мислення: наочно-дiйове; наочно-

образне i словесно-логiчне. Основні характеристики мислення відображені
на

рисунках 5 і 6. Мислення тiсно пов’язане з мовою i мовленням.

Рис. 6. Процес рішення розумових задач

Мова – система знакiв, що є засобом людського спiлкування, розумової

дiяльностi, способом вираження самосвiдомостi особистостi, передачi вiд

поколiння поколiнню i зберiгання iнформацiї.

Мова iснує i реалiзується через мовлення. Основні характеристики

мовлення дані на рисунку 7.

Розрiзняють мовлення зовнiшнє (усне, письмове) i внутрiшнє

(мовлення подумки, мовлення про себе). Основнi функцiї мови i мовлення –

вираження, вплив, повідомлення. Цi функцiї нерозривно пов’язанi мiж

собою.

Мовлення передусiм є засобом спiлкування, оскiльки кожне слово щось

визначає. У зв’язку з цим, думку про значення мовлення в дiяльностi

соціального працівника хотілося б завершити вiршами В.Шефнера про силу

слова:

“Словом можно убить, словом можно спасти,

Словом можно полки за собой повести,

Словом можно продать и предать, и купить,

Слово можно в разящий свинец перелить”.

Таким чином, слово має бути найважливiшим iнструментом соціальних

працівників в роботi з людьми. Правильно застосоване, воно завжди дасть

позитивний ефект.

Рис. 7. Основні характеристики мовлення

2. Емоцiйно-вольова сфера особистостi в умовах

соціальної дiяльностi

Почуття i воля – найважливiшi складовi психiчної дiяльностi людини.

Емоцiї та почуття, так само, як i психiчнi пiзнавальнi процеси,
забезпечують

вiдображення та пiзнання навколишнього свiту. Але, на вiдмiну вiд

пiзнавальних процесiв, вони вiдображають реальну дiйснiсть у формi

переживань. Пiзнаючи свiт, людина по-рiзному сприймає дійсність. Однi

подiї викликають захоплення, iншi – печаль, гнiв тощо. Захоплення, гнiв,

радiсть – все це рiзнi види суб’єктивного ставлення людини до
навколишнiх

речей i явищ, емоцiйнi переживання його. Отже, емоцiя як процес є

оцiнювання iнформацiї, що надходить у мозок, про зовнiшнiй i внутрiшнiй

свiт. Вона оцiнює дiйснiсть i доводить свою оцiнку органiзму мовою

переживань. Вони майже не підлягають вольовому регулюванню, їх складно

викликати за своїм бажанням.

Емоцiї – це психiчне відображення у формi безпосереднього не

переживання життєвого змiсту явищ i ситуацiй, зумовленого вiдношенням їх

об’єктивних властивостей до потреб суб’єкта.

Польський психолог Я.Рейковський в емоцiйний процес включає три

основних компоненти. Перший – це емоцiйне збудження, що визначає

мобiлiзацiйнi зрушення в органiзмi. Другий компонент – знак емоцiї:

позитивна емоцiя виникає тодi, коли подiя оцiнюється як позитивна,

негативна – коли вона оцiнюється як негативна. Позитивна емоцiя

намагається пiдтримати позитивну подiю, негативна – викликає дiї,

спрямовані на усунення контакту з негативною подiєю. Третiй компонент –

ступiнь контролю емоцiї. Слiд розрiзняти два етапи сильного емоцiйного

збудження: афекти (страх, гнiв, радiсть), за яких зберiгається
орiєнтацiя i

контроль, i крайнє збудження (панiка, жах, екстаз, повний вiдчай ), коли

орiєнтацiя та контроль практично неможливi.

Англiйський психолог К.Iзард видiляє фундаментальнi емоцiї та

основнi емоцiйнi риси людини (рис. 8). Емоцiю вiн називає

фундаментальною тодi, коли вона має специфiчний внутрiшньо-

детермiнований нервовий субстрат, який зовнi виражається

особливими мiмiчними чи нервово-м’язовими засобами i має особливе

суб’єктивне переживання – феноменологiчну якiсть.

Фундаментальнi емоцiї важливі в життi iндивіда, але окремо, поза

iншими емоцiями, вони iснують лише протягом дуже короткого промiжку

часу – до того, як активiзуються iншi емоцiї. Вони в основному мають

вроджений характер. К.Iзард до фундаментальних емоцiй вiдносить:
iнтерес-

схвилювання – позитивна емоцiя, що мотивує навчання, розвиток навичок та

умiнь i творчi намагання; радiсть – максимально бажана емоцiя; подив;

горе страждання – емоцiя, вiдчуваючи яку, людина занепадає духом;

гнiв; зневага; страх; сором; провина.

Основними емоцiйними рисами К.Iзард вважає: тривожнiсть, яка

включає в себе горе, гнiв, сором, провину, iнколи iнтерес- збудження;

депресiя – комплекс емоцiй, що включають горе, гнiв, зневагу, страх,

провину; любов, яка пов’язує людей, ворожiсть – взаємодiя
фундаментальних

емоцiй гнiву, зневаги, інколи призводить до агресiї.

Емоцiї не iснують без дiяльностi, вони виникають у процесi дiяльностi i

впливають на неї. При цьому емоцiйнi процеси забезпечують передусiм

енергетичну основу дiяльностi, є її мотивами. Емоцiї визначають якiсну й

кiлькiсну характеристику поведiнки.

Емоцiї можуть бути: позитивними (радiсть, довiра, нiжнiсть та iн.),

нейтральними (злiсть, печаль, страх, панiка та iн.). Бiльш складними

психiчними явищами, притаманними лише людинi, є почуття. Почуття – одна

з основних форм переживання людиною свого ставлення до явищ дiйсностi.

Вони бiльш стiйкі й постiйнi, порiвняно з емоцiями, що виникають у

вiдповiдь на конкретну ситуацiю, тобто ситуативнi. Структура почуття

складається не лише з емоцiй, а й з бiльш узагальненого ставлення
людини,

пов’язаного з розумiнням, знанням. Тiсний зв’язок почуттiв з емоцiями

проявляється передусiм у тому, що кожне почуття переживається i

розкривається через конкретнi емоцiї.

Рис 8. Характеристика емоцій згідно К.Ізард

Свiт емоцiй людини багатогранний. Емоцiй стiльки, скiльки ситуацiй, в

яких перебуває особистiсть. У цiлому почуття i емоцiї змiнюються

контрастно таким чином:

1) задоволення (приємне переживання);

2) невдоволення (неприємне переживання);

3) двоїсте (амбiвалентне);

4) невизначене ставлення до дiйсностi.

При цьому людина перебуває в сильному напруженнi, збудженнi або ж

у спокiйному станi.

Фiзiологiчною основою функцiонування найпростiших емоцiй

є дiяльнiсть нервових центрiв, розмiщених у нижнiх вiддiлах головного

мозку, в пiдкорi. I.П.Павлов писав, що пiдкоровi центри є центрами
складних

безумовних рефлексiв – харчових, захисних та iнших, водночас вони є i

фiзiологiчним пiдгрунтям елементарних емоцiй. Данi останнiх рокiв

засвідчили, що основу фiзiологiчного механiзму емоцiй становлять

ретикулярна формацiя, яка активiзує дiяльнiсть механiзму мозку, i
центри,

розмiшенi в гiпоталамусi, таламусi, лiмбiчнiй системi та пiдкорових
вузлах.

Емоцiї та почуття виконують двi основнi функцiї: сигнальну (про змiни

в навколишньому свiтi та органiзмi) й регулятивну (допомагаючи

пристосуванню до змiн обставин).

Характерною особливiстю емоцiй є те, що емоцiйнi переживання

супроводжуються виразними рухами. У людини, яка вiдчуває, наприклад,

скорботу, гнiв, радiсть, iншi емоцiйнi переживання, вiдбуваються рiзнi
змiни

не лише в дiяльностi внутрiшнiх органiв, а й у зовнiшньому виглядi

(мiмiка, пантомiмiка тощо). Змiнюються вираз обличчя, голос. Через
виразнi

рухи i дiї, як правило, i розкривається почуттєва сфера особистостi
(рис. 9 ).

Рис. 9. Характеристики емоцій

Л.М.Толстой у романi “Вiйна i мир”, розкриваючи емоцiйний стан

своїх героїв, описав 85 вiдтiнкiв виразу очей i 97 вiдтiнкiв усмiшки.
Така

багатограннiсть почуттiв i емоцiйних станiв залежить вiд розмаїття
життєвих

ситуацiй, типу нервової дiяльностi, рис психiки, специфiчних умов

вiйськової дiяльностi. Одне й те ж почуття може супроводжуватися рiзними

емоцiями, у тому числi i протилежними. Наприклад, склянка води, випита

для втамування спраги, приносить задоволення, а якщо примусити пити воду

воїна, який не вiдчуває спраги, то може виникнути переживання

невдоволення, роздратування.

Почуття характеризуються:

невичерпнiстю форм iснування i прояву;

тiсним зв’язком із практичною дiяльнiстю;

не завжди чітким усвiдомленням пережитого;

залежнiстю вiд психофiзiологiчних особливостей воїна;

протирiччям рiзних переживань (амбiвалентнiстю);

великою силою дiї на оточуючих;

пластичнiстю i фазовiстю.

Почуття класифiкуються за рядом основних рис.

За рiвнем прояву розрiзняють: простi емоцiйнi реакцiї; складнi

емоцiйнi стани; стiйкi емоцiйнi стани.

За впливом на дiяльнiсть видiляють активiзуючi (стенiчнi) i гальмуючi

цiлеспрямовану активнiсть (астенiчнi) почуття.

За ступенем складностi i змiсту почуття подiляють на простi

(елементарнi) i складнi (вищi). Першi виникають вiд задоволення
органiчних

потреб (у їжi, водi) i за раптових змiн обставин. Другi виникають при

переживаннi ставлення до загальнолюдських цiнностей, Батькiвщини,

вiйськової працi, iнших воїнiв. Умовно вони подiляються на

загальнолюдськi, морально-полiтичнi, iнтелектуальнi та естетичнi
почуття.

Загальнолюдськими почуттями є переживання проблем вiйни i миру,

повага до людського життя як вищої цiнностi суспiльства, доброзичливiсть

до людей, спiвчуття тощо.

Особливе значення має виховання у людей почуття вiдповiдальностi.

До iнтелектуальних почуттiв належать емоцiйнi переживання, пов’язанi

з розумовою дiяльнiстю: чуття нового, здивування, впевненостi в силу

розуму, задоволення вiд розв’язання проблеми, невпевненостi в iстинностi

рiшення тощо. Їхнiм пiдгрунтям є любов до знань, яка може набувати

рiзноманiтних форм i напрямкiв.

Естетичнi почуття – це переживання людини, пов’язанi iз сприйманням

ним явищ природи, творiв мистецтва, шляхетних вчинкiв тощо. Вони

подiляються на кiлька форм їхнього прояву: почуття пiднесеного,
комiчного,

трагiчного тощо.

Соціальному працівнику, особливо для його професiйного успiху, дуже

важливо навчитися визначати переживання людей. Тому що без врахування

почуттiв не можна дати всебiчну оцiнку особистостi . К.I.Чуковський
писав,

що, крiм усiляких властивостей, людська особистiсть має свою душевну

мелодiю, яку кожен з нас носить всюди з собою, i якщо ми маємо бажання

відтворити людину i її властивостi, цiєї душевної мелодiї не покажимо,
через

це наше зображення буде неправдивим i наклепницьким. З цiєю мелодiєю, як

емоцiями i почуттями взагалi, ми маємо рахуватися завжди, на кожному

кроцi. Iнакше завдаватимемо значної шкоди здоров’ю людини, створюючи

стресовi ситуацiї там, де можна було б їх уникнути.

За формою перебігу (силi, дiєвостi, тривалостi) у почуттях видiляють

настрiй, афект, стрес та iнше.

Настрiй – вiдносно тривалий, стiйкий психiчний стан помiрної або

слабкої iнтенсивностi, що проявляється як позитивне або негативне
емоцiйне

тло психiчного життя людини. Настрiй може бути радiсним чи сумним,

бадьорим або млявим, тривожним тощо. Джерелом виникнення того чи

iншого настрою є, як правило, стан здоров’я або становище людини у

колективi; задоволений чи не задоволений вiн своєю роллю у житті.
Настрiй

певною мiрою залежить i вiд фiзичного стану людини.

Афект – сильний i вiдносно короткочасний емоцiйний стан, пов’язаний

з рiзкою змiною важливих для людини життєвих обставин; характеризується

яскраво вираженими рухами та змiнами у функцiях внутрiшнiх органiв. В

основi афекту лежить стан внутрiшнього конфлiкту, породжуваного або

протирiччями мiж потягами, прагненнями, бажаннями людини, або

протиріччями мiж вимогами керівників до працівників i

можливостями виконати цi вимоги.

Пiд стресом розумiють емоцiйний стан, зумовлений ситуацiями надто

сильного напруження – загрозою життю, фiзичним i розумовим

напруженням, страхом, потребою швидко приймати вiдповiдальнi рiшення.

Пiд дiєю стресу у людини змiнюється поведiнка, вона стає
дезорганiзованою,

безладною. Спостерiгаються також протилежнi змiни свiдомостi –

загальмованiсть, пасивнiсть, бездiяльнiсть. Змiна поведiнки людини є

своєрiдним захистом його організму вiд надто сильних подразникiв. Лише

рiшучi i спокiйнi люді, як правило, можуть регулювати i контролювати
свою

поведiнку в стресовiй ситуацiї.

Однiєю з форм стресу є фрустрацiя – емоцiйний стан людини, що

виникає внаслiдок непереборної перешкоди на шляху до задоволення

потреби. Фрустрацiя спричинює рiзні змiни поведiнки людини. Це може бути

або агресiя, або депресiя.

У традицiйнiй психологiї заведено вважати страх емоцiєю астенiчною,

тобто погіршую чою життєдiяльнiсть. Страх пригнiчує психiчну дiяльнiсть
I

тим паче на iнтелектуальну роботу. Стан небезпеки викликає страх.

Страх – емоцiя, що виникає в ситуацiях загрози бiологiчному або

соцiальному iснуванню людини і спрямована на джерело справжньої або

уявної небезпеки. людина у психiчному станi страху, як правило, змiнює

свою поведiнку. Страх у нього викликає депресивний стан, неспокiй,

прагнення уникнути неприємної ситуацiї, iнколи паралiзує його
дiяльнiсть.

Якщо джерело небезпеки невизначене або неусвiдомлене, стан, що виникає,

називається тривогою. Пiд впливом страху у людини можуть виникати

вегетативнi дисфункцiї, з’являється своєрiдний вираз обличчя. У
випадках,

коли страх досягає сили афекту (панiчний страх, жах), вiн здатний
нав’язати

стереотипи поведiнки (втеча, зацiпенiння, захисна реакцiя). Вiн може

передаватись оточуючим i викликати панiку як соцiально-психологiчне

явище.

Воля – це здатнiсть людини, що проявляється в самодетермiнацiї i

саморегуляцiї своєї дiяльностi та рiзних психiчних процесiв. Психологи

П.В.Симонов i П.М.Єршов сутнiсть волi вбачають у подоланнi перешкод під

час досягнення мети.

Заключним етапом прояву волi є дiї, пов’язанi з подоланням внутрiшнiх

або зовнiшнiх перешкод. Внутрiшнi перешкоди – ставлення та настанова

людини, хворобливий стан, перевтома тощо. Зовнiшнi перешкоди – час,

простiр, фiзичнi властивостi речей, опiр iнших людей тощо. Внутрiшнi та

зовнiшнi перешкоди, впливаючи на свiдомість, спричиняють вольове

зусилля, яке створює готовнiсть до подолання труднощiв.

Щоб зрозумiти сутнiсть вольових дiй, дуже важливо знати структуру

вольового акту. Вiн складається з таких елементiв: iмпульсу мети,
мотиву,

способiв та засобiв дiяльностi, прийняття рiшення i виконання його.

Iмпульс – це пусковий сигнал попереднього формування мети. Мета

дiяльностi це те, чого прагне досягти людина . Пiд мотивом дiяльностi

розумiють спонуку або бажання людини виконати ту чи iншу дiяльнiсть або

дiю.

Крiм того, однi й тi ж вольовi дiї людина може виконати за допомогою

рiзних способiв. Звичайно, вiн обирає основний шлях реалiзацiї їх, при
цьому

обмiрковує, як досягти мети i якi засоби треба використати для виконання

вольових дiй. Якщо людина до кiнця усвiдомив мету i способи досягнення
її,

а також має сформований мотив, що спонукає до дiяльностi, то вiн може

прийняти остаточне рiшення, яке буде безболiсним для особистостi,

особливо в тому випадку, коли свої дiї вiн усвiдомлює як єдино можливi.

Пiсля прийняття рiшення напруженiсть, як правило, слабшає. За

прийняттям рiшення настає черга планування шляху досягнення мети, пошук

способiв та засобiв.

Основний етап у вольовому актi – виконання прийнятого рiшення. Всю

свою поведiнку людина будує таким чином, щоб здiйснити свої задуми.

Однак вiн не тiльки дiє, й контролює, коригує свої дiї. Практичне
досягнення

мети завжди поєднується з подоланням рiзних перешкод i труднощiв, а це

потребує вольового зусилля. Вольове зусилля є тим психологiчним

явищем, яке визначає специфiку волi, проймає вольовi дiї на всiх етапах
–

боротьби мотивiв, прийняття рiшення, планування, виконання. У боротьбi з

труднощами вивчаються й удосконалюються вольовi якостi особистостi.

Таким чином, воля проявляється i розвивається у дiяльностi. При

цьому вона виконує три взаємопов’язанi функцiї – збуджуючу, гальмуючу i

конролюючу.

Справжня воля проявляється не тiльки в досягненні мети, а й за

вiдмови вiд неї, якщо мета хибна чи людина не здатна розв’язати
завдання.

Самокритичний аналiз здiйсненого – найважливiша передумова розвитку

волi.

Виховання волi – один із найскладнiших процесiв працi людини над

собою. Так, О.Бальзак писав, що не iснує великих талантiв без великої
волi.

Воля може i має бути предметом гiдностi бiльше, нiж талант. Якщо талант
–

це розвинена природна схильнiсть, то тверда воля – це щохвилинна

перемога над iнстинктами, над потягами, якi воля приборкує i стримує,

над примхами i перешкодами, над усiлякими труднощами, якi вона героїчно

долає.

Для формування волi не достатньо використати будь-який

окремий прийом або один перевiрений засiб. Оскiльки воля має рiзнi
вияви,

то i рекомендацiї для виховання її можуть бути рiзними.

Серед передумов формування волi, її тренування i загартування,

важливе мiсце посiдають життєва настанова воїна, досвiд, знання,
почуття,

емоцiї тощо. Разом з тим, тренуючи i загартовуючи себе вольовим
зусиллям,

ми якiсно збагачуємо себе як особистiсть.

Рекомендована література:

1. Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: МГУ, 1980.

2. Асмолов А.Г. Психолгия личности. – М.: МГУ, 1990.

3. Боримский В.К., Витенко И.С. Психологические основы менеджмента в

здравохранении. – К.: Здоров’я, 1993.

4. Гальперин П.Я. Введение в психологию. – М., 1976.

5. Грановская Р.М. Элементы практической психологии. – Л.: Изд-во ЛУ,

1987.

6. Краткий психологический словарь. Сост. Л.А.Карпенко / Под общ. ред.

А.В.Петровского и М.Г.Ярошевского. – М.: Политиздат, 1985.

7. Левитов Н.Д. О психических состояниях человека. – М., 1964.

8. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат,

1975.

9. Общая психология / Под ред. В.В.Богословского, А.Г.Ковалева,

А.А.Степанова. – М.: Просвещение, 1981.

10. Основи психології. – К.: Либідь, 1996.

11. Петровский А.В. Вопросы истории и теории психологии. – М.:

Педагогика, 1984.

12. Петровский А.В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М.: Политиздат,

1982.

13. Психологічний словник / За ред. Войтка И.С. – К.: Вища шк., 1976.

14. Психолгия. Словарь / Под ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевского. –

М.: Политиздат, 1990.

15. Психологія / За ред Ю.Л.Трофімова. – К.: Либідь, 1999.

16. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М.: Педагогика, 1986.

17. Фридман Л.М., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. –

М.: Просвещение, 1991.

Тема 5. ПСИХОЛОГІЯ МАЛОЇ ГРУПИ

1. Поняття малої групи i колективу

Вихiдним є поняття “мала група”. Як у повсякденнiй мовi, так i в

лiтературi, ми часто стикаємося з хибним ототожненням понять “мала
група”

i “колектив”. Отже, є потреба в чiткому розмежуванні цих понять i

наповненні їх конкретним соцiально-психологiчним змiстом. Про

складнiсть такого простого, здавалося б, питання свiдчить як достатньо

повне визначення цього поняття як у захiднiй соцiальнiй психологiї, так
i

його вiдсутнiсть взагалi у вiтчизнянiй психологiї.

Якi властивостi повинна мати певна сукупнiсть людей, щоб її можна

було б назвати “малою групою” ?

Проблеми малої групи почали дослiджувати 1897 року. Того ж року

американський психолог Н.Трiплет опублiкував результати першого

експериментального дослiдження проблеми малої групи, сформульованої

таким чином: “Якi змiни окремої дiї iндивiдуума вiдбуваються, коли
присутнi

iншi люди ?”.

Наприклад, американськi соцiальнi психологи Д.Картрайт i
А.Зандер

визначають такi властивостi малої групи, яку, на їх думку, створює

сукупнiсть iндивiдiв:

а) часта взаємодія мiж собою;

б) визначення себе як членів однiєї групи;

в) додержання загальних норм щодо їхніх інтересів;

г) участь у єдинiй системi розподiлу ролей;

д) iдентифiкація себе з одними i тими ж об’єктами та iдеалами;

е) уявлення групу як джерела задоволення;

ж) кооперативна взаємозалежність;

з) вiдчуття себе як певної єдності;

i) координація своїх дiї щодо соцiального середовища.

Бiльш упорядкований список необхiдних якостей малої групи дають

французькi соцiальнi психологи Д.Ангьє та Ж.Мартен. На їхній погляд,

мала група характеризується такими властивостями:

а) обмеженою кiлькiстю членiв (щоб кожний мав iндивiдуальне

уявлення про всiх iнших);

б) спільним активним досягненням загальної мети групи, що

вiдповiдає як рiзним iндивiдуальним iнтересам, так і усієї групи;

в) емоцiйними взаєминами мiж членами групи, можливiстю

виникнення мiкрогруп на основi мiцних симпатiй;

г) мiцною взаємозалежнiстю членiв групи, якi пов’язанi почуттям

солiдарностi i моральної єдностi, навiть поза спільними дiями;

д) диференцiацiєю ролей мiж членами групи;

е) вiдпрацюванням загальних норм i специфiчної групової
культури.

Зарубiжна соцiально-психологiчна наука вивчає групову психологiю
за

такими теоретичними напрямками:

теорiя поля;

iнтеракцiонiстська концепцiя;

теорiя систем;

соцiометрична концепцiя;

психоаналiтична орiєнтацiя;

загальнопсихологiчний пiдхiд;

емпiрично-статистичний напрямок;

формально-модельний пiдхiд;

теорiя пiдкрiплення.

Розгорнута викладка цих напрямкiв є у працях А.I. Донцова,

Е.М.Дубовської, Р.А.Кричевського, Я.Шматки .

Проте, аналiз властивостей цих напpямкiв свідчить, що основний
їхній

змiст – емоцiйний компонент. Тут акцентується увага на сприйнятті
однiєю

людиною iншої. Вiдповiдно, пiд групою мається на увазі сукупнiсть
вiльно

об’єднаних, корисних одне одному iндивiдiв, якi в процесi кооперативної

взаємодiї задовольняють власнi потреби та бажання. Однак такий пiдхiд до

вивчення малих груп, безумовно, незважаючи на його позитивнi риси, –

неповний.

Якщо ми звернемося до вiтчизняних пiдручникiв з загальної

психологiї, то взагалi не натрапимо на поняття “мала група”. В них є
тiльки

характеристика колективу. Ця мета характеризується в них як основна

ознака колективу. До психологiчних характеристик колективу вiдносять

громадську думку, груповий настрiй, колективнi традицiї i
мiжособистiснi

взаємини. У зв’язку з цим, робота соціального працівника щодо формування

колективу уявлялася досить простою і не потребувала будь-якої
технології.

Проблема групової динамiки, соцiально-психологiчнi механiзми утворення

колективу й зовсім не розглядається. А такi важливi
соцiально-психологiчнi

проблеми, як лiдерство, неформальнi мiкрогрупи у підприємствах,
емоційнi

аспекти взаємин мiж працівниками вважалися негативними рисами

колективу або на них не звертали уваги. Слід зауважити, що, як у

першому варiантi, так i другому, не чiтко визначено й не обгрунтовано

об’єктивних умов виникнення груп. Пеpший пiдхiд найбiльш, напевно,

вiдповiдає динамiцi функцiонування неофiцiйних груп. У зв’язку з цим, ми
не

можемо обмежуватися тiльки вивченням мiжособистнiсних взаємин,

оскільки як зазначають багато дослiдникiв, є суттєва рiзниця мiж
високими

показниками мiжособистiсних взаємин i спiлкування в групi, з одного
боку, i

низькими показниками її дiяльностi з іншого. У такому випадку, в
груповiй

свiдомостi вiдбувається змiщення мети функцiонування групи з предмета

сумiсної дiяльностi на спiлкування, вiд якого члени цiєї групи
отримують

велике задоволення. Цей феномен стає самоцiллю групи.

Тут доцільне використання поняття “неправдивий колектив”, що

характеризується круговою порукою, яка заважає дiяльностi людей i

погіршує діяльність підприємства. У рядi дослiджень було зафiксовано

такий факт, коли високоефективна робота спостерiгалася i в таких
групах, де

люди недостатньо знали один одного або були взагалi незнайомими. Такi

результати отримано в групах, у яких працювали робiтники високої

квалiфiкацiї і які були тимчасово створенi для розв’язання певного

завдання.

Таким чином, обидва описаних пiдходи до вивчення соцiально-

психологiчних явищ таких груп страждають на однобокiсть, хоча можуть

розглядатись як взаємодоповнюючi. Групу слід вивчати з двох позицiй:
по-

перше з точки зору емоцiйної сумiсностi, тобто як особистiсть вiдчуває
себе

в нiй, i, по-друге, з точки зору результатiв спільної дiяльностi.

2. Основні характеристики малих груп

У вiтчизнянiй соцiальнiй психологiї цю проблема починають

швидко розробляти у 70-i роки ХХ столiття. У це десятирiччя
сформувалися

двi найвiдомiшi й докладно описанi в лiтературi концепцiї колективу:

стратометрична та параметрична. Згодом сформувалися ще двi концепцiї

групової психологiї: соцiометрична концепцiя та органiзацiйно-

управлiнська. Суть кожної з них полягає у ось у чому.

Стратометрична концепцiя групової активностi А.В. Петровського,

яка бере за критерiї побудови типологiї груп, по-перше, ступiнь

опосередкування мiжособистнiсних вiдносин у групi змiстом спiльної

дiяльностi та, по-друге, суспiльну значущiсть останньої, у своїй основi

передбачає дiяльний пiдхiд.

Соцiометричний напрямок. У вiтчизнянiй соцiальнiй психологiї
велика

заслуга в розвитку цього напрямку Я.Л.Коломинського, який широко

використовував рiзнi варiанти соцiометричного опитування в емпiричнiй

роботi щодо вивчення малих груп.

Параметрична концепцiя. Творцем цього пiдходу є Л.I. Уманський,

головна iдея якого полягає в передбаченнi того, що поетапно мала
група

розвивається завдяки розвитку її найважливiших
соцiально-психологiчних

параметрiв (органiзацiйних, емоцiйних та динамiчних).

Органiзацiйно-управлiнський пiдхiд. Бiля джеpел початкiв даного

пiдходу стоять психологи ленiнградської школи (перш за все Є.С.
Кузьмiн).

В основу вони поклали уявлення про соцiальну органiзацiю та управлiнську

дiяльнiсть. Докладнiше деякi з цих концепцiй розглядаються нижче.

Такими є основнi сучаснi пiдходи до вивчення малих груп у

вiтчизнянiй соцiальнiй психологiї. Але як у вiтчизнянiй, так i в
захiднiй

соцiальнiй психологiї, є цiлий ряд проблем як теоретичного, так i

практичного характеру у вивченнi малих груп i колективiв. Які
конкретно

це проблеми ?

По-перше, необхiдно сформувати унiверсальну, всебiчно обгpунтовану

дефiнiцiю поняття “мала група”, яка на сьогоднi не iснує. Найбiльш
точну

та ємну дефiнiцiю малой групи у вiтчизнянiй психологiї запропонувала

Г.М.Андрєєва: “Мала група – це група, в якiй суспiльнi вiдносини

виступають у формi безпосередньо особистих контактiв”. Тут важливим

моментом виступає трактування її як ланки системи суспiльних вiдносин

закладених у специфiцi безпосереднiх мiжособистiсних контактiв, розвиток

яких, опосередкований факторами спiльної дiяльностi, веде до набуття

групою рiзних соцiально-психологiчних характеристик.

По-друге, необхiдно чiтко спiввiднести поняття “мала група” i

“колектив”. Якщо в розумiннi малої групи рiзночитань не дуже багато,
то

стосовно до поняття “колектив” така єднiсть вiдсутня. А в деяких
випадках

цi поняття ототожнюють, що невiрно. Наприклад, А.В. Петровський дає

дефiнiцiю колективу як групи, де груповi процеси опосередкованi змiстом

спiльної суспiльно цiнної та особистiсно значущої дiяльностi. Iншi
автори

пiд колективом розумiють особливий якiсний стан малої групи, що
досягла

високого (а на думку деяких авторiв, найвищого) рiвня соцiально-

психологiчної зрiлостi. Таке розумiння колективу веде до формування

положення (яке стало майже трюїзмом), що будь-який колектив являє собою

малу групу, але не будь-яка група може бути визнана колективом.

У зв’язку з цим, постає нова проблема – розробка проблематики

групового розвитку, тобто операцiоналiзацiя ознак колективу. Ця пpоблема

ускладнюється ще й тiєю обставиною, що й досi мають мiсце iстотнi

розбiжностi в розумiннi групового процесу, визначеннi тих чи iнших

групових характеристик. Тому не дивно, що рiвнi розвитку малої групи

визначаються такими розпливчастими поняттями типу “високий рiвень

розвитку колективу”, “низький рiвень розвитку колективу” та iн..

Hаступним “вузьким” мiсцем у дослiдженнi групи є вивчення таких її

специфiчних атрибутiв, як згуртованiсть групи, домiнуюча в нiй система

норм i цiнностей, прогнозування поведiнки особистостi в групi.

Розглянемо класифiкацiю малих груп. Мала група характеризується

незначною кiлькiстю контактуючих iндивiдiв, об’єднаних спiльними
метою

та завданнями. Заведено говорити про нижню та верхню кiлькiсну
межу

групи. Згiдно з думкою багатьох дослiдникiв, мала група розпочинається
з

“дiади”. Визначаючи верхню кiлькiсну межу малої групи, слiд виходити
з

вiдповiдностi вимогам реалiзацiї її суспiльної функцiї.

Групи класифiкуються за кiлькома ознаками.

Видiляють лабораторнi та звичайнi природнi групи. До перших

належать групи, спецiально створенi для виконання експериментальних

завдань у лабораторних умовах; до других – групи, що функцiонують у

реальних життєвих ситуацiях.

За суспiльним положенням групи подiляють на формальнi
(офiцiйнi,

органiзованi) та неформальнi (спонтаннi, неофiцiйнi). Тi й iншi належать
до

категорiї звичайних (природних) груп. Формальнi групи становлять собою

елементарнi осередки соцiальної органiзацiї, виникнення яких зумовлене

необхiднiстю реалiзацiї вiдповiдних органiзацiйних функцiй. Неформальні

зароджуються стихiйно, мимовiльно, як у середині органiзованих груп,
так i

поза ними, в процесi спiлкування людей, що є результатом взаємних

емоцiйних переваг останнiх.

За значущістю групи можуть бути референтними та групами

членства. Основа такої класифiкацiї – ступiнь значущостi групи для

iндивіда з точки зору його орiєнтування на груповi норми i цiнностi,
впливу

групи на систему його настанов. Так, в одному випадку група може

*?L

O

”

T

e

Z

e

|

&

?

‚

Z

Z

o

ння iндивiда в соцiумi, вiддалене вiд його

настанов та цiннiсних орiєнтацiй. У такому разi йдеться лише про
групу

членства. Можливе, однак, iснування групи iншого типу, норми та
цiнностi

якої iндивiд подiляє, спiввiдносячи з нею свої настанови. Причому
робить

це незалежно вiд членства в данiй конкретнiй групi. В такому разi
йдеться

про референтну групу. Iнакше вона визначається як група, в якiй людина

прагне бути або зберегти членство.

За характером контактiв мiж членами групи видiляють первиннi

(безпосереднi контакти), i вториннi (немає безпосереднiх контактiв)
групи.

За рiвнем розвитку видiляють колективи (високий рiвень розвитку)
та

асоцiацiї, корпорацiї та дифузнi групи (низький рiвень розвитку).

Таким чином, визначимо якостi групи.

1. Iнтегративнiсть – мiра єдностi, згуртованостi та спiльностi мiж

членами групи (її вiдсутнiсть означає дезiнтеграцiю, роз’єднанiсть
групи).м

2. Референтнiсть – ступiнь прийняття членами даної групи
групових

норм i цiнностей.

3. Як наслiдок попередньої якостi , наступна характеристика групи
– це

соцiально-психологiчний клiмат, що визначає самопочуття кожної

особистостi в групi, її задоволення групою, вiдчуття комфорту вiд

перебування в нiй.

4. Лiдерство – ступiнь провідного впливу тих або iнших членiв
групи

на групу в цiлому, в напрямку здiйснення групових завдань.

5. Iнтрагрупова активнiсть – мiра активiзацiї групою
особистостей, що

належать до неї.

6. Iнтергрупова активнiсть – ступiнь впливу певної групи на iншi

групи.

Крiм цих, відзначаються й iншi якості. Наприклад,
А.В.Петровський

розглядає і такi:

а) спрямованiсть групи – соцiальна цiннiсть її мети, методiв

дiяльностi, цiннiсних орiєнтацiй i групових норм;

б) органiзованiсть – реальна здатнiсть групи до самоуправлiння;

в) iнтелектуальна комунiкативнiсть – характер мiжособистiсного

сприймання i налагодження взаєморозумiння;

г) емоцiйна комунiкативнiсть – мiжособистiснi стосунки
емоцiйного

характеру, переважаючий емоцiйний настрiй групи;

д) вольова комунiкативнiсть – здатнiсть групи протистояти

труднощам i перешкодам, її стресостiйкiсть, надiйнiсть в екстремальних

умовах .

Рис. 1. Психологічна характеристика групи

До основних характеристик малої групи (iнодi їх називають

параметрами) вiдносять: її кiлькiсний склад (вiд 2-3 до 30-40 осiб);

структура стосункiв мiж її членами (структура офiцiйних вiдносин, яку

називають каналами комунiкацiї, та структура неофiцiйних стосункiв –

психологiчний клiмат); груповi норми – загальнi правила поведiнки,
яких

додержуються члени групи (груповi думки, традицiї і правила поведiнки);

груповi процеси (етапи виникнення, розвитку та розпаду малої групи,
рiвнi

розвитку малої групи, керiвництво та лiдерство); система санкцiй

(заохочувальнi й забороннi, позитивнi та негативнi).

Отже, можна виокремити такі психологічні характеристики групи (рис.

1).

Знання цих якостей i характеристик допомагає соціальному працівнику

в його роботi з людьми, досягти здорового морально-психологiчного
клiмату

в колективі, а також вести свiй колектив вiд одного рiвня розвитку до

iншого, бiльш високого, а саме – до колективу.

Рекомендована література:

1. Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: МГУ, 1980.

2. Боримский В.К., Витенко И.С. Психологические основы менеджмента в

здравохранении. – К.: Здоров’я, 1993.

3. Грановская Р.М. Элементы практической психологии. – Л.: Изд-во ЛУ,

1987.

4. Донцов А.И. психология коллектива. – М.: МГУ, 1984.

5. Краткий психологический словарь. Сост. Л.А.Карпенко / Под общ. ред.

А.В.Петровского и М.Г.Ярошевского. – М.: Политиздат, 1985.

6. Корнєв Н.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія. К., 1996.

7. Кричевский Р.Л., Дубровская Е.М. Психология малой группы. – М.: МГУ,

1991.

8. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат,
1975.

9. Лентьев А.Н.Избранные психологические произаедения: В 2 т. – М.:

Педагогика, 1988.

10. Немов Р.С. Социально-психологический анализ эффективности

деятельности коллектива. – М., 1984.

11. Общая психология / Под ред. В.В.Богословского, А.Г.Ковалева,

А.А.Степанова. – М.: Просвещение, 1981.

12. Основи психології. – К.: Либідь, 1996.

13. Петровский А.В. Вопросы истории и теории психологии. – М.:

Педагогика, 1984.

14. Петровский А.В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М.: Политиздат,

1982.

15. Петровський А.В. Коллектив // Общая психология. -М.: Просвещение,

1986.

16. Практикум по общей психологи / под ред. А.И.Щербакова. – М.:

Просвещение, 1990.

17. Психологічний словник / За ред. Войтка И.С. – К.: Вища шк., 1976.

18. Психолгия. Словарь / Под ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевского. –
М.:

Политиздат, 1990.

19. Психологія / За ред Ю.Л.Трофімова. – К.: Либідь, 1999.

20. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М.: Педагогика, 1986.

21. Фридман Л.М., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. –

М.: Просвещение, 1991.

Тема 6. ДИНАМІКА РОЗВИТКУ КОЛЕКТИВУ

1. Розвиток групи як колективу

Так якi ж фактори лежать в основi виникнення малої соцiальної
групи? Яка ж етапнiсть її розвитку ? Дуже важливо для соціального
працівника розумiтися на стадiях розвитку колективу, передумовах i
механiзмах його переходу вiд одного якiсного стану до iншого.
Вирішення цих питань допомагає йому бiльш змiстовно i цiлеспрямовано
органiзувати свою дiяльнiсть з управлiння людьми. Нарештi, кожний
соціальний працівник має чiтко уявляти рiзницю мiж групою i колективом.

Розвиток малої соцiальної групи починається з низьких рiвнів і
завершується на вищих. У вiтчизнянiй психологiї найвищим рiвнем
розвитку групи вважають колектив. У захiднiй психологiчнiй науцi
поняття “колектив” вiдсутнє. Безумовно, колектив зростає з групи. При
цьому, згiдно з Г.М.Андрєєвою, “причини виникнення малої групи лежать
поза нею та поза iндивiдами, що утворюють її, в ширшiй соцiальнiй
системi” (1). Розглядаючи це поняття, автор бiльшу увагу приділяє
органiзованим соцiальним малим групам.

Мала органiзована група, виникши, розвивається. При цьому не кожна
група досягає рiвня колективу.

Вiд моменту, коли незнайомi люді збираються разом для
спiльної дiяльностi, до перiоду, коли цю малу органiзовану групу можемо
назвати колективом, минає iнодi тривалий час. На шляху становлення
колективу група долає ряд етапiв – вона згуртовується, розвиваються
внутрiшньогруповi стосунки, якi вiдповiдають piвню розвитку групової
дiяльностi.

Вiтчизняна психологiя розглядає кілька моделей утворення
колективу. Наприклад, концепцiя А.С.Макаренка про поетапний розвиток
колективу, який для характеристики кожного рiвня розвитку колективу
використовував такi показники: рiвень вимогливостi в колективi,
результати дiяльностi, рiвень активностi в суспiльному життi, стиль
працi керiвникiв. На основi цих показникiв вiн видiлив три стадiї
розвитку колективу:

1-а – вимоги до всiх членiв колективу ставить керiвник малої
групи;

2-а – вимоги керiвника до колективу пiдтримує актив;

3-я – коли кожна особистiсть ставить до себе вимоги на тлі вимог
колективу.

Наступна модель, яка має назву стратометричної концепцiї,
належить до дiяльного пiдходу й розроблена А.В.Петровським та його
спiвробiтниками. Слушним у цiй моделi групового розвитку є чiтка
реалiзацiя в нiй принципу дiяльностi, що дає можливiсть вивести
аналiз проблеми за межi окремо взятої малої групи i розглянути її в
системi широких соцiальних вiдносин. Ця модель включає кiлька верств,
де кожний характеризується певним принципом побудови мiжособистiсних
стосункiв i, вiдповiдно, своєрiднiстю прояви тих чи iнших групових
феноменiв i процесiв. Центральною ланкою вважається сама конкретна
дiяльнiсть групи, її змiстовнi (суспільно-економічні та
соцiально-полiтичнi) характеристики.

По сутi, цей прошарок визначає своєрiднiсть офiцiйних вiдносин у
групi. Три наступi пpошаpки – психологiчні за своїм змiстом. Перший
визначає позитивне ставлення кожного члена групи до групової дiяльностi,
її мети, завдань, принципiв, на яких вона грунтується, мотивацiю
дiяльностi, її соцiальне значення для кожного учасника. Другий
пpошаpок визначає мiжособистiснi стосунки, опосередкованi змiстом
групової спільної дiяльностi, її метою та завданнями, визнаними в групi
принципами i цiннiсними орiєнтацiями тощо. Третiй пpошаpок
характеризується поверховими мiжособистiсними стосунками, коли
спiльна дiяльність та загальнозначущі для малої групи цiннiснi
орiєнтацiї не виступають у якостi провідного фактору, що опосередковує
особистiснi контакти членiв групи. Проте в данiй моделi iснують
труднощi, пов’язанi з конкретними ознаками колективу. Тому спецiалiсти,
які працюють у межах стратометричної концепцiї, диференціюючи групи за
рiвнем розвитку, звеpтаються до традицiйного життєвого критерiю: низький
– середнiй – високий рiвень.

Наступна модель розвитку групи, яку може використовувати в своїй
дiяльностi соціальний працівник, – це параметрична концепція (рис. 1).

Рис. 1. Рівні розвитку групи згідно параметричної концепції

В цій концепції найбільш детально розроблено критерiї розвитку групи
як колективу. Цю концепцiю запропонував Л.I.Уманський, який критерiями
розвитку групи як колективу вважає: змiст моральної спрямованостi
групи – iнтегративну єднiсть її цiлей, мотивiв, цiннiсних орiєнтацiй;
органiзацiйна єднiсть групи; групову пiдготовленiсть у сферi своєї
дiяльностi; психологiчну єднiсть (iнтелектуальна, емоційна, вольова
комунiкативнiсть, яка характеризує вiдповiдно процес мiжособистiсного
пiзнання i надiйнiсть групи в екстремальних умовах).

Група-конгломерат – це сукупнiсть певної кiлькостi людей (осiб), якi
ранiше не були мiж собою знайомi й опинилися в одному простоpi в один i
той же час. На цьому етапi група дістає назву.

На рiвнi асоціації люді об’єднанi спiльною метою, але не всi в
однаково сприймають її, дiяльнiсть групи здiйснюється, хоча дiї її
членiв ще нескоординованi та вiдокремленi. З’являються першi
колективоутворення. Але в той же час така група постiйно потребує
керівників, актив лише починає складатися. Особистiснi стосунки
налагоджуються достатньо швидко, але лише у виглядi емоцiйної
припустимостi, вони ще не опосередковуються змiстом дiяльностi.

Група-кооперацiя характеризується чiтко вираженою єднiстю дiй
членiв групи, спільністю поглядів на основнi її цiнностi, прагненням
до них. Крiм цього, вона вiдрiзняється успiшно дiючою органiзацiйною
структурою, високим рiвнем групової пiдготовленостi та спiвробiтництва,
мiжособистiснi вiдносини i групове спiлкування мають дiловий
характер, пiдпорядкований досягненню високого результату у розв’язанні
конкретного завдання.

Вiд кооперацiї до колективу група проходить рiвень автономiзацiї,
що характеризується високою внутрiшньою єднiстю в усiх загальних
якостях, крiм iнтергрупової активностi. Саме на цьому етапi члени
групи iдентифiкують себе з нею (“моя група”). Проте гpупа-автономiя
може вiдiйти вiд колективу до корпорацiї. Це можливо в тому разi, якщо
вiдбувається гiперавтономiзацiя, тобто вiдокремлювання, що призведе до
замкнутостi, i група почне протиставляти себе iншим групам та досягати
мети в будь-який спосіб, у тому числi й за рахунок iнших груп. Група в
цьому випадку перетворюється на корпорацiю, яка свою дiяльнiсть
спрямовує на вузькогрупові егоїстичні цiлi. У корпорацiях вiдсутня
узгодженiсть їхньої мети з цiлями та завданнями суспiльства. Груповi
цiлi можуть бути навiть антисоцiальними (наприклад, у релiгiйних
сектах).

Колектив – це найвищiй рiвень розвитку групи. Пiд термiном
колектив (вiд лат. Collektivus – збiрний) розумiють групу людей, що
досягла в процесi соцiально бажаної спiльної дiяльностi високого рiвня
розвитку. Саме спiльна дiяльнiсть стає сенсом її дiяльностi, яка має
суспільно-корисний характер. У повсякденнiй практицi пiд колективом
часто розумiють групу осiб, об’єднаних спiльною працею, iнтересами.
Таке розумiння колективу хибне. Бо тодi й бандитське угруповання слiд
вважати колективом. Недопустиме змiшування дiйсного колективу, що
визначається характером його суспiльно корисної дiяльностi та впливом
на суспiльство, iз псевдоколективами з їхньою корпоративною метою, а в
рядi випадкiв i шкідливих для суспільства.

Таким чином, за характером і формами організації діяльності
виокремлюють такі рівні розвитку контактних груп (див. табл. № 1).

Таблиця 1

Найменування

групи

Струк-

тура

Форма

діяльності

Цілі

діяльності

1. Неорганізовані групи (асоціації, випадкова група, натовп)

Немає

або стихійна

Самос-

тійна

Особисті

2. Зовнішнє організовані групи (організація: виробнича, навчальна,
військова тощо)

Регламен-

товані ззовні

Визнача-ється зовнішньою і внутрішньою організацією групи

Загальні

3. Внутрішнє організовані групи:

– корпорації (група бізнесменів, шайка бандитів );

– колективи

Внутрішня

Разом

Спільно

Особисті

через

групові

Загальні

2. Основні риси колективу

Основними соцiально-психологiчними якостями колективу є три риси.
Характерною першою рисою колективу виступає згуртованiсть, яка
проявляється в тому, що всi зусилля його членiв поєднанi прагненням
досягти соцiально важливих цiлей. Вона сприяє виконанню суспiльно
корисної дiяльностi, але без такого спрямування вона може спостерігатися
й в iнших типах груп. Оскільки соціальному працівникові доведеться
конкретно працювати над згуртуванням колективу, детальніше зупинимося
на даному питанні. Слід зазначити, що за 40-рiчну історію його
дослідження ще й досі немає однозначної дефініції згуртованості.

Автор розглянутої нами стратометричної концепцiї колективу
А.В.Петровський згуртованiсть визначає як “цiннiсно-орiєнтацiйна
єднiсть”, яка має вигляд характеристики системи внутрiшньогрупових
стосункiв, що виявляє ступiнь збiгу оцiнок, настанов i позицiй групи
щодо об’єктiв (осiб, завдань, iдей, подiй), найбiльш важливих для групи
в цiлому. Така згуртованiсть визначається перш за все близькiстю оцiнок
в моральнiй i дiловiй сфеpах, у пiдходi до мети i завдань спiльної
дiяльностi.

Практика свідчить, що необхiдно видiлити кiлька форм
цiннiсно-орiєнтацiйної єдностi в колективi, оскільки видiлення лише
предметно-цiннiсного компонента (збiг поглядiв, що стосується предмета
спiльної групової дiяльностi), недостатнє, наприклад, для колективів,
якi реалiзують кiлька видiв дiяльностi. Для них дуже важливий емоційний
компонент згуртованостi, який слід обов’язково видiлити в усiх
колективах. Не випадково Наполеон наголошував, що духовна сила до
фiзичної вiдноситься як три до одного. Тому у колективi емоцiйна сфера
життєдiяльностi має таке ж значення, що й професiйна спрямованiсть i
його однакове розумiння всiма членами колективу. У зв’язку з цим, цiлком
обгрунтоване введення поняття “емоцiйно-цiннiсна єднiсть колективу”,
яке вiдображає ступiнь емоцiйного єднання воїнiв даного підприємства, що
будується на подібності їхніх цiннiсних систем. Одним iз показникiв
наявностi такої єдностi є неформальнi мiкрогрупи, котpi виникають у
ньому. Якщо емоцiйно-цiннiснi орiєнтацiї таких неформальних мiкрогруп
збігаються з метою спiльної дiяльностi, ми говоримо про мiкрогрупи
позитивного спрямування, а в протилежному разі – негативного
спрямування. За несвоєчасного їх виявлення такi мiкрогрупи вносять
розлад у життєдiяльнiсть колективу. Знання соціальним працівником
такого компонента згуртованостi колективу допомагає йому розставити
працівників за посадами, вiддiленнями, виходячи з принципу їх
психофiзiологiчної сумiсностi. Якщо не враховувати цього, у
взаємовiдносинах членiв колективу можуть виникати психологiчнi
напpуження.

Заключним компонентом групової згуртованостi вважається
стiйкiсть колективу до деструктивних (руйнiвних) впливiв. У такому
випадку вимальовується цiлiсна картина згуртованостi колективу, що має
три рiвнi: емоцiйно-цiннiсна єдність (перший поверховий рiвень);
предметно-цiннiсна єдність (другий рiвень, пов’язаний iз ставленням
членiв колективу до мети i завдань його дiяльностi); стiйкiсть
колективу до деструктивних впливiв (третiй рiвень згуртованостi
колективу).

Для вимiрювання групової згуртованостi можна вдатися до
соцiометричного опитування, за допомогою якого визначаються емоцiйна
привабливiсть членiв гpупи, наявнiсть i характер неформальних
мiкрогруп, а також статус кожного члена групи. Вiн будується на
припущеннi: чим бiльша кiлькiсть членiв групи подобається одне одному,
тим привабливiше група в цiлому, тим вищий iндекс групової
згуртованостi. Такий коефiцiєнт виходить як частка вiд подiлу числа
взаємних позитивних виборiв на теоретично можливу їх кiлькiсть.
Критерієм такого вибору є вибiр партнера для певних спiльних дiй. В
ходi соціометричних опитувань соціальний працівник отримує також
iндивiдуальнi коефiцiєнти на кожного члена підприємства. Людина, що
отримала найбiльше число виборiв у групi, має високий статус, а інший,
який отримав найменшу кiлькiсть виборiв, характеризується низьким
статусом. Нарештi, в ходi такого опитування виявляються неформальнi
мiкрогрупи в підприємствах. Соціальний працівник, аналiзуючи склад цих
мiкрогруп, характер ставлення до дiяльностi, може визначити їх
спрямованість. Наявнiсть мiкрогруп негативної спрямованостi знижує
рiвень згуртованостi даного колективу. Соціальному працівнику не слід
забувати, що соцiометpiя не дає можливостi з’ясувати причини й змiст тих
чи iнших стосункiв, їх мотивацiю. Для цього потpiбно застосувати iншi
методи.

Таким чином, показниками згуртованостi групи є: стиль
лiдерства; процес прийняття групових рiшень; характер взаємовiдносин
мiж членами групи; ступiнь подібності в настановах i поглядах щодо
спiльної дiяльностi та емоцiйних переживань; особистiснi особливостi
членiв групи та їх психофiзiологiчна сумiснiсть; результати спiльної
дiяльностi тощо.

Другою соцiально-психологiчною рисою колективу є оптимiстичний
соцiально-психологiчний клiмат (СПК), пiд яким розумiють домінуючі,
вiдносно стiйкi настрої та судження колективу, що вiдображають умови
життєдiяльностi колективу.

Оптимiстичний соцiально-психологiчний клiмат можна розглядати
як результат групової сумiсностi, що характеризується
соцiально-психологiчними показниками згуртованостi групи людей, яка
забезпечує задоволенiсть i безконфлiктнiсть спiлкування. СПК виражається
в стилi спiлкування членiв колективу.

Основними факторами, що обумовлюють СПК у колективi, є:
мiжособистiснi стосунки; мiжособистiсна сумiснiсть; стиль керування
колективом; вплив вищестоящих адмiнiстративних та iнших органiзацiй;
характер i якiсть сумiсної дiяльностi; своєчасне забезпечення
працівників всiма видами постачання. Таким чином, формуючими СПК
всерединi колективу можуть бути як формальнi, так i неформальнi
мiжособистiснi стосунки людей у процесi їхньої сумiсної дiяльностi.
Тому успiшне розв’язання завдань керування підприємством можливе лише
за умови розумiння керівниками природи i структури СПК.

СПК у колективi може бути як позитивним (життєрадiснiсть,
оптимiзм, захопленiсть) так i негативним (песимiзм, депресiя,
пригнiченiсть, роздратованiсть). СПК здебільшого має стiйкий характер,
вiдносно велику енергiю. При цьому чимало часу, цілеспрямованих зусиль
потрібно для формування оптимального СПК, але значно менше – щоб його
зруйнувати. Тому до цiєї роботи соціальний працівник має ставитися
вдумливо.

Основні напрямки роботи соціального працівника щодо утворення
оптимального СПК – вiдповiднiсть стилю керiвництва рiвню розвитку
колективу; своєчасне та повне зняття психiчної напруженостi, що виникла
в групi; розподiл працівників за посадами та пiдроздiлами, виходячи з
принципу мiжособистiсної сумiсностi, iндивiдуально-психологiчних
особливостей; керiвництво формуванням колективного настрою; вiдкрите
обговорення проблем, що непокоять членiв колективу; створення умов для
задоволення всебiчних потреб членів колективу; якісне здійснення
спільної діяльності й створення умов для досягнення в ній значущих
результатів тощо.

Третьою, соцiально-психологiчною рисою колективу є його висока
потенцiйна ефективнiсть. Ця риса характеризується творчою здатнiстю до
самоорганiзацiї, самоуправлiння, самовдосконалення й зумовлена
сприятливими умовами для виявлення здiбностей кожного, взаємною
вiдповiдальнiстю, взаємовиручкою та взаємним доповненням. Потенцiйна
ефективнiсть колективу повністю проявляється в сумiсностi,
злагодженості, взаємодопомозi, виконаннi в разi потреби функцiй
товаришiв, у тому числi й керівників.

Також iснують три основних, непсихологiчних, критерiї оцiнки групи
як колективу. По-перше, якiсть виконання суспiльно-корисної функцiї,
передбаченої для кожного колективу. По-друге, ступiнь вiдповiдностi
життєдiяльностi групи соцiальним очiкуванням, загальнолюдським
цiнностям. Тут у першу чергу маємо на увазi морально-психологiчний
стан працівників як кiнцевий результат впливу даного критерiю.
По-третє, здатнiсть групи забезпечувати кожному своєму члену всебiчний
розвиток власних здiбностей. Таким чином, соціальний працівник у своїй
дiяльностi має справу з рiзними групами та колективами. Знання
соцiально-психологiчних явищ, що вiдбуваються в цих соцiальних групах,
допомагають йому глибше розумiти процеси, що мають мiсце у
підприємстві та бiльш змiстовно органiзовувати свою дiяльнiсть.

Рекомендована література:

1. Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: МГУ, 1980.

2. Боримский В.К., Витенко И.С. Психологические основы менеджмента в
здравохранении. – К.: Здоров’я, 1993.

3. Грановская Р.М. Элементы практической психологии. – Л.: Изд-во ЛУ,
1987.

4. Донцов А.И. психология коллектива. – М.: МГУ, 1984.

5. Краткий психологический словарь. Сост. Л.А.Карпенко / Под общ. ред.
А.В.Петровского и М.Г.Ярошевского. – М.: Политиздат, 1985.

6. Корнєв Н.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія. К., 1996.

7. Кричевский Р.Л., Дубровская Е.М. Психология малой группы. – М.: МГУ,
1991.

8. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат,
1975.

9. Лентьев А.Н.Избранные психологические произаедения: В 2 т. – М.:
Педагогика, 1988.

10. Немов Р.С. Социально-психологический анализ эффективности
деятельности коллектива. – М., 1984.

11. Общая психология / Под ред. В.В.Богословского, А.Г.Ковалева,
А.А.Степанова. – М.: Просвещение, 1981.

12. Основи психології. – К.: Либідь, 1996.

13. Петровский А.В. Вопросы истории и теории психологии. – М.:
Педагогика, 1984.

14. Петровский А.В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М.: Политиздат,
1982.

15. Петровський А.В. Коллектив // Общая психология. -М.: Просвещение,
1986.

16. Практикум по общей психологи / под ред. А.И.Щербакова. – М.:
Просвещение, 1990.

17. Психологічний словник / За ред. Войтка И.С. – К.: Вища шк., 1976.

18. Психолгия. Словарь / Под ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевского. –
М.: Политиздат, 1990.

19. Психологія / За ред Ю.Л.Трофімова. – К.: Либідь, 1999.

20. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М.: Педагогика, 1986.

21. Фридман Л.М., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. –
М.: Просвещение, 1991.

Тема 7. СОЦIАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

КОЛЕКТИВУ

1. Загальна характеристика колективу

Розглядаючи фактори формування особистостi в попереднiх лекціях ми

пiдкреслювали, що одним iз таких провідних факторiв є соцiальне

середовище. Воно не тiльки фоpмує психiку особистостi, а й визначає
її

поведiнку. Соцiальне сеpедовище впливає на особистiсть чеpез piзнi

спiльноти, якi називаються гpупами. Сеpед них можна видiлити великi i
малi.

До великих гpуп належать деpжави, класи, нацiї, наpодностi тощо. Їх

вивчають соцiологiя, полiтологiя, iстоpiя та iнші науки (рис. 1).

Рис. 1. Класифікація груп (За Г.М.Андрєєвою)

Мала група характеризується незначною кiлькiстю осiб, якi постiйно

контактують мiж собою. Вони мають спільне завдання або мету. Сiм’я,

навчальний клас, спортивна команда, вiйськовий пiдроздiл, виробнича

бригада – це приклади малих груп. Проблеми малої групи дослiджує

соцiальна психологiя, яка є галуззю психологiчної науки. Вона вивчає

закономiрностi поведiнки i дiяльностi людей за умов їх належностi до

соцiальних груп, а також психологiчнi характеристики самих цих груп.

Соціальна психологія як наука виникла в середині ХІХ ст. на стику

психології та соціології. До другої половини ХІХ ст. відносять спроби
щодо

створення соціально-психологічних теорій:

1) “психології народів” (М.Лацарус, Ш.Штейнталь, В.Вундт);

2) “психології мас” (С.Сигале, Г.Лебой);

3) “інстинктів соціальної поведінки” (У.Мак-Даугала).

Початком соціальної психології як окремої наукової дисципліни

вважається 1908 рiк, коли з’явилися роботи англійського психолога
У.Мак-

Даугала i американського соціолога Є. Росса, в назві яких було
застосовано

термін “соціальна психологія”.

Структуру соціальної психології як науки охоплює таке коло
проблем:

а) соцiально-психологiчнi явища в макросередовищi, у великих

спiльнотах (закономiрностi поширення суспiльних iнтересiв, настроїв,

упереджень тощо);

б) соцiально-психологiчнi явища в мiкросередовищi, в малих
групах, у

колективах (психологiчна сумiснiсть i несумiснiсть людей у рiзних видах

спiльної дiяльностi, мiжособистiснi стосунки i соцiально-психологiчний

клiмат, явище лiдерства та керiвництва, типи групової згуртованостi
тощо);

в) соцiально-психологiчнi прояви особистостi (спiввiдношення

самооцiнки й оцiнки, конформнiсть, стан фрустрацiї тощо).

Саме життя засвідчує актуальнiсть цих проблем у дiяльностi

соціального працівника, який має справу з рiзними видами малих

соцiальних груп. Це може бути сім’я, навчальна група, група людей,
рiзнi

колективи. Неможливо зрозумiти поведiнку людини, не вивчаючи її

взаємовiдносин із товаришами та оточенням У зв’язку з цим знання змiсту

таких понять, як група, референтна група, колектив, статус,
лiдерство,

допомагає соціальному працівнику краще зрозумiти поведiнку людей, дає

йому можливiсть бiльш цiлеспрямовано органiзувати власну дiяльнiсть i

дiяльнiсть колективу. Окрiм того, глибоке знання
соцiально-психологiчних

механiзмiв становлення та розвитку колективу, динамiки групових
процесiв

є необхiдною умовою успiшної дiяльностi соціальних працівників щодо

формування та згуртування колективiв.

Пiзнання основ соцiальної психологiї полегшує соціальному

працівнику пошук оптимальних шляхiв i засобiв впливу на поведiнку як

окремої особистостi у складi групи, так i групи в цiлому. Вiдсутнiсть
знань у

цiй галузi, як правило, посилює суб’єктивiзм у його дiяльностi як

керiвника. Отже, соціальному працівнику необхiдно знати основнi
соцiально-

психологiчнi явища, якi мають мiсце у малих соцiальних групах.

Будь-який колектив, як різновид малої групи, характеризується рiзними

соцiально-психологiчними явищами, що являють собою складну сукупнiсть

i визначаються як психологiя колективу. Вона забезпечує iснування
рiзних

форм колективної, групової свiдомостi (загальна точка зору, колективний

настрiй, колективні традицiї, загальна настанови тощо), соцiально-

психологiчної поведiнки i дiяльностi людей (лiдерство, спiвробiтництво,

сумiснiсть, згуртованість тощо), механiзмiв взаємодiї людей i впливу на
них

групової та суспiльної свiдомостi (психологiчне враження, навiювання,

наслiдування, настрiй тощо).

Соцiально-психологiчнi явища виконують двi основнi функцiї:

спонукальну та виконавчу. З одного боку, вони визначають мотиви
(потреби,

iнтереси, настанови тощо) та спонукання (настрiй, суспільна думка
тощо), а

з iншого – регулюють практичні дiї (колективні звички, звичаї, традиції

тощо).

2. Робота керівника, соціального працівника щодо формування

колективу

Розглянемо деякi соцiально-психологiчнi явища колективу, якi

вiдiграють неабияку роль у життєдiяльностi будь-якої соціальної групи,

підприємства.

Колективний настрiй – складний загальний емоцiйний стан,
сукупнiсть

спiвпереживань які значною мiрою визначають спрямованiсть, орiєнтацiю,

характер психiчних проявiв як окремих воїнiв, так i пiдроздiлу в цiлому.

Вiтчизнянi та зарубiжнi психологи свiдчать, що за доброго
настрою

продуктивнiсть працi зростає на 30 i бiльш вiдсоткiв, а за поганого –

знижається на 45-50 вiдсоткiв. Тому це той резерв соціального
працівника в

його роботi з людьми, використовуючи який вiн може добитися значних

успiхiв у своїй діяльності. А в окремих ситуаціях ця проблема набуває

особливої актуальностi.

Якщо настрiй окремої людини здебiльшого залежить вiд її
фiзичного

стану i самопочуття, то в настрої групи цей фактор вiдступає на
заднiй

план, поступаючись перед соцiальним. Настрiй групи, як масове
явище,

пiдпорядковується соцiально-психологiчним закономiрностям. У трудовому

колективі вiн передусім залежить вiд соцiально-психологiчного клiмату,
що

склався у ньому.

Особливiсть групового настрою – його здатнiсть швидко передаватися

вiд одної людини iншої. Вона пояснюється психiчним механiзмом

наслiдування та силою впливу на людини і її настрiй тiєї духовної

атмосфери, що виникла у колективі. Виникає здебiльше стихiйно.

Соціальному працівнику необхiдно знати такі закономiрностi прояву

колективних настроїв: переважна їх зумовленiсть соцiальними факторами,

матерiальними та духовними умовами життя людей; велика збудлива сила й

особливий динамiзм; змінність форми: вiд несвiдомої до свiдомої, вiд

прихованої до вiдкритої; швидке переростання в дiю; коливання й
докорінна

перебудова за незначний час, майже миттєво.

Основними напрямками роботи соціального працівника щодо впливу

на колективний настрiй вважають:

чiтка органiзацiя працi організації;

чіткий порядок у колективі;

пiклування про побут робітників;

своєчасний облiк колективної думки i попередження негативних

тенденцiй у нiй;

боротьба iз грубiстю та лiквiдацiя причин, що породжують
конфлiкти;

своєчасне виявлення скарг працівників i задоволення їхнiх запитiв;

особистий оптимiзм соціального працівника, його бадьорiсть i

впевненiсть, вмiння не пiддаватися негативним настроям тощо.

Громадська думка вiдображає наявнiсть у групi (колективi)
спiльного

розумiння важливих для неї речей та явищ. Загальна думка, що склалась
у

колективi, виступає реальною i дiйовою силою та виконує iнформацiйну,

виховну, оцiночну функцiї.

Загальна думка у колективi утворюється пiд впливом як
об’єктивних,

так i суб’єктивних факторiв. Умовою цього процесу є взаємодiя людей
мiж

собою. Колективна думка має висловлюватись, у першу чергу, в публiчних

виступах керівників. Вони мають задавати тон у формуваннi громадської

думки.

Поряд з офiцiйною думкою у колективi iснує і неофiцiйна думка,

котра, як правило, публiчно не проголошується. Ця думка може не
збігатися

з офiцiйною i навiть суперечити їй. Частiше таку думку формують

недостатньо вихованi працівники, окремi мiкрогрупи негативного

спрямування. Така думка не сприяє згуртуванню колективу, а навпаки, є

дестабiлiзуючим його фактором. Тому соціальному працівнику слід знати

витоки таких суджень, змiст i направленiсть неофiцiйної думки та

цiлеспрямовано впливати на неї.

Формування громадської думки – тривалий і тяжкий процес. Вона не

може бути компанiйською. Але, сформувавшись, стає сильним засобом

впливу на кожного члена колективу. Сила громадської думки криється в

соцiальнiй природi особистостi, оскільки людина тяжко сприймає осуд,

висмiювання, невизнання з боку громадської думки конкретного вчинку,

мотиву, якi зачіпають самолюбство, репутацiю. Тому кожна людина не

може бути нейтральною стосовно соцiальних оцiнок її поведiнки. Саме

вони примушують людину прислухатися до думки товаришів i

співпрацівників, змiнювати свою поведiнку.

Робота із формування в колективі здорової громадської думки

ефективнiша, якщо спирається на знання й врахування соціальним

працівником, керівником підприємства особливостей i динамiки її

становлення. Розвиток її має три етапи.

На першому етапi люді сприймають, переживають, оцiнюють вчинок

або подiю, у кожного з них з’являється власна точка зору щодо них.

На другому етапi люді обмiнюються своїми поглядами, судженнями,

оцiнками. Порiвнюють власну точку зору з точкою зору товаришiв. В

мiкрогрупах вчинки або явища оцінюються крізь призму групових

iнтересiв, а отже формуються загальні погляди.

На третьому етапi відбувається переоцiнка початкових поглядiв
та їх

згрупування навколо переважаючих позицiй, яких додержується бiльшiсть

членiв гpупи.

З усього сказаного випливає висновок, що ефективнiсть виховної

роботи у колективі, його соцiально-психологiчний клiмат здебiльшого

залежить вiд того, наскiльки керівники, соціальні працівники правильно

використовують громадську думку.

Виходячи з динамiки розвитку громадської думки, можна

сформулювати умови управлiння нею. Перш за все, керівникам не можна

втрачати момент безпосереднього переживання подiї, але й не можна

нав’язувати своєї оцiнки людям, особливо лiдерам, перш ніж вони самi

почнуть обмiнюватися власними. Щоб не втратити такого моменту,

керівникам важливо знати про стан громадської думки. Крiм того,

необхiдно забезпечити вiльний обмiн думками мiж членами колективу.

Iнакше цей обмiн вiдбуватиметься в кулуарах, недосяжних керівникам.

Керівник має боротися з хибними критерiями оцiнки подiй i

перiодично iнформувати працівників про подiї, якi його цiкавлять.

Вiдкритий своєчасний та об’єктивний розгляд питань, що стосуються

життєдiяльностi колективу, сприяє формуванню здорової морально-

психологiчної атмосфери у підприємстві, кладе край негативним
тенденціям,

усуває розбіжності і причини появи чуток та домислiв. Щоб кожна людина

у колективі почувався причетним до винесеної оцiнки, бажано, щоб

остаточна громадська думка формувалася з максимальним залученням

людей на зборах, нарадах. Однак такi заходи повиннi заздалегiдь
готуватися

керівниками iз широким залученням рiзних посадових осiб, активу та

неформальних лiдерiв.

Таким чином, за наявностi у керівників, соціальних працівників

системи формування позитивної та попередження негативної громадської

думки, досить цiлеспрямованої та копiткої роботи з людьми пiдроздiлу

можна ним керувати та спpямовувати на створення здорової морально-

психологiчної атмосфери у колективі.

Пiдтриманню позитивної громадської думки сприяють традицiї, якi

являють собою визначенi правила, норми, стереотипи поведiнки, дiй i

спiлкування людей, додержання яких стало суспiльною необхiднiстю

кожного члена групи.

Традицiї не виникають на порожньому мiсцi. В своєму становленнi i

закрiпленнi вони проходять ряд етапiв. Поштовхом є виникнення певної

проблеми, яку необхiдно вирiшити будь-яким чином.

Ця проблема виникає через вiдповiдну потребу (наприклад,

необхiднiстю ритуалу вшанування певних дат, якi мають велике значення

для людей). Ця потреба, яка має велике емоцiйне забарвлення, стає

життєвою необхiднiстю для групи. Якщо цi потреби керівник не виявить

своєчасно i не спрямує їх у позитивне русло, можуть сформуватися

негативнi ритуали.

Керівник має формувати позитивнi мотиви поведiнки для
реагування

на вiдповiднi ситуацiї. Це основна дiлянка роботи керівника з керування

формуванням позитивних традицiй.

На наступному етапi створюється певна “програма” дiй, наприклад,

способи поведiнки, стереотипи, ритуали, норми i правила, що служать для

задоволення потреб. При цьому група не пеpестає виробляти санкцiї
проти

тих людей, якi через певні причини не виконуватимуть чи не

додержуватимуть ритуалiв, норм поведiнки у вiдповiднiй ситуацiї.
Традицiї

також передбачають рольову розстановку учасникiв ритуалу.

У традицiях групи iнтегруються всi останнi характеристики її

психологiї. Вони включають громадську думку (критерiї оцiнки
ситуацiї),

стосунки i груповий настрiй (забезпечують механiзми формування i

пiдтримання стереотипiв поведiнки). Кожна традицiя спрямована на

задоволення певної потреби i являє собою набiр ритуальних правил

поведiнки в ситуацiї, яка становить певну цiннiсть для групи. У зв’язку
з цим,

iснують рiзнi види традицiй за змiстом, направленням (наприклад,

спортивнi, побутовi тощо). Таким чином, керівник, соціальний працівник

можуть формувати позитивнi традицiї, умiло використовуючи iснуючi та

актуально створюванi новi ситуацiї. За цiлеспрямованої їх роботи з

формування позитивних традицiй та умiлого їх використання у виховнiй

роботi, так як будь-яка традицiя має великiй виховний потенцiал,
можна

всю цю роботу спрямовувати на згуртування трудового і іншого колективу,

формування здорового морально-психологiчного клiмату в них.

При цьому керівникам, соціальним працівникам слід мати на увазi,
що

традицiї дуже живучi й швидко пеpедаються. У зв’язку з цим, їх робота
має

бути спрямована не на пряме викорiнювання негативної традицiї, що

пpактично неможливо через її соцiально-психологiчну природу, а на її
замiну

на бiльш емоцiйно привабливу i позитивну.

Традицiї виконують двi функцiї: регулюючу та емоцiйного

задоволення.

За змiстом видiляють трудовi, спортивнi, побутовi традицiї
тощо; за

належнiстю до рiзних спiльностей – професiйнi, територiальнi,
нацiональнi,

внутрiшньоколективнi тощо; за сферами прояву – моральнi, правовi,

релiгiйнi, художнi тощо.

Можна запропонувати таку систему роботи керівника, соціального

працівника з формування, розвитку та змiцненню позитивних традицiй

трудового колективу:

вивчення традицiй колективу та контроль за їх динамiкою i

тенденцiями;

формування позитивних традицiй та їх використання для
розв’язку

завдань трудового колективу, опора на iснуючi груповi звички;

цiлеспрямоване формування нових позитивних традицiй для

вкорінення негативних;

пiдтримка позитивних традицiй i своєчасне їх оновлення новим

змiстом;

цiлеспрямоване подолання негативних звичок та ритуалiв;

особистий приклад керівників;

умiле використання заохочувальної практики тощо.

Наступним важливим аспектом психологiї колективу є

взаємовiдносини i проблема лiдеpства, якi недостатньо вивченi та

обгрунтованi у психологiї.

Взаємовiдносини у групi – це рiзнi види стосункiв особистостi
та

мiкрогруп у формi розподiлу внутрiшньогрупових ролей та обов’язкiв.

Такий розподiл ролей та обов’язкiв у будь-якiй групi пов’язаний
з

предметом суспiльної дiяльностi, так як вона передбачає чiткий розподiл

обов’язкiв мiж членами даної групи та добросовiсне виконання кожним

своїх обов’язкiв. У зв’язку з цим, що бiльшiсть видiв людської
дiяльностi

передбачає колективну форму дiй, то така дiяльнiсть потребує
конкретизацiї

дiй кожного члена групи. Пiсля такого розподiлу обов’язкiв та визначення

ролей кожного члена групи pозпочинається конкретна дiяльнiсть кожного
з

них щодо забезпечення групової дiяльностi.

Роль – це, як правило, необхiдний для групи та пов’язаний з

iндивiдуальними особливостями особистостi тип поведiнки, схвалений

групою, тобто це комплекс зразкiв поведiнки, пов’язаних iз виконанням

певної функцiї. Роль пов’язана певним чином з iншими ролями, що дає
змогу

передбачати поведiнку їх носiїв. Знаючи розподiл ролей, ми можемо

передбачити можливу поведiнку їх носiїв. Iнакше кажучи, роль – це
система

очiкувань, коли кожен член групи очiкує вiд iнших членiв групи
виконання

ними певних ролей, без яких неможлива цiлеспрямована ефективна спільна

дiяльнiсть. Можна сказати, що iснує такий розподiл ролей та їх
виконання.

Коли окремий член групи через об’єктивні або суб’єктивні причини не

виконує своєї ролi, тобто не виправдовує системи очікувань, виникає

конфлiкт. Природа конфлiктiв у рядi випадкiв полягає в тому, що окремi
люді

недостатньо пiдготовленi до виконання ролей, тобто вони не
виправдовують

систему очiкувань i пiдводять товаришiв. Вiдповiдно проблема

формування системи очiкувань – велика проблема як психологiї, так i

педагогiки. Психологiя повинна створювати такi системи очiкувань, щоб

оптимiзувати взаємовiдносини мiж людьми, їхню спiльну дiяльнiсть. А

педагогiка має сприяти засвоєнню цiєї системи очiкувань людьми шляхом

цiлеспрямованої виховної роботи.

Зpостання зацiкавленостi людей у pезультатах спiльної дiяльностi

сприяє поліпшенню системи очікувань i, вiдповiдно, зменшенню поpушень

пpавил стосункiв мiж ними. Вивчення рольової структури колективу, як

рiзновиду малої соцiальної групи, можна провадити методом експертних

оцiнок.

Iз роллю людини в колективі тiсно пов’язаний її ранг, тобто її
владнi

повноваження, якими вiн розпоряджається вiдносно iнших членiв колективу.

Iдеальний варiант виходить тодi, коли якiсть виконання обов’язкiв

узгоджується системою очiкувань.

Тим вищий відсоток такого збігу, чим вища авторитетнiсть окремої

людини, тобто її статус серед товаришiв і співпрацівників.

Для визначення дiйсного статусу кожного члена групи можна

використовувати метод соцiометричного опитування, методику вимiрювання

авторитету.

У колективі мають мiсце два види взаємостосункiв: службовi та

неслужбовi. Вони повиннi доповнювати один одного та сприяти бiльш

якiсному виконанню покладених на колектив функцiй. Службовi, або

офiцiйнi, стосунки закрiплюються функцiональними обов’язками, якi

закладенi у певних статутах i службових iнструкцiях. Структура, що

вiдображає службовi стосунки, в соцiальнiй психологiї отримала назву

офiцiйної (формальної) органiзацiї.

Для створення сприятливого соцiально-психологiчного клiмату в

колективі, якiсного вирiшення його задач, керівнику, соціальному

працівнику, як офiцiйному лiдеру, необхiдно знати мiжособистiснi
стосунки

в ньому. В будь-якому колективі мiж людьми виникають i існують такi

взаємовiдносини, якi неможливо передбачити в жодному штатному розкладi.

Таким чином, виникає неформальна структура, що повнiстю будується на

симпатiях та антипатiях людей. Як вважає бiльшiсть соцiальних
психологiв,

згуртованiсть, спрацьованiсть колективу визначається ступенем єдностi

формальної i неформальної структур. I чим вищий цей ступiнь, тим

бiльших успiхiв може досягти колектив.

У процесi життєдiяльностi колективу мiж постiйно контактуючими,

взаємно симпатизуючими людьми формуються мiкрогрупи. Такi групи

нараховують найчастiше вiд 2- 3 до 5-7 осiб. Такi неофiцiйнi групи

виникають на основi єдиної спрямованості психологiчної мотивацiї –

симпатiї, подібності поглядiв, переконань, визначення
авторитетностi,

компетентностi окремих особистостей. Симпатiї та вподобання згуртовують

такi групи. В принципi протидiяти виникненню таких мiкрогруп недоцiльно

з боку керівника, соціального працівника, а керувати ними, регулювати

взаємовiдносини мiж ними, спpямовувати їх енергiю в позитивне русло

необхiдно. Виявленню складу таких мiкрогруп у колективі та визначенню

їхніх лiдерiв допомагає соцiометpична процедура.

Процес довершення взаємин у колективі має характеризуватися цiлiснiстю

та комплексним пiдходом до цiєї проблеми, якi повиннi базуватися на

якiсному вирiшеннi його задач, ефективностi виховної роботи з

працівниками, змiцнення трудової дисциплiни.

Важливими умовами удосконалення взаємин мiж людьми є:

додержання керівниками загальнолюдських принципiв

взаємовiдносин у власній дiяльностi;

дотpимання субординацiї, гуманiзму, колективiзму тощо;

забезпечення особистого прикладу у взаємовiдносинах мiж

співпрацівниками;

поліпшення психолого-педагогiчних знань у всiх категорiй

працівників, i перш за все у вихователiв;

цiлеспрямована виховна робота з формування загальнолюдських

цiнностей у працівників;

своєчасне запобігання фактам грубощів, приниження особистої

гiдностi у взаємовiдносинах мiж працівниками тощо.

Безумовно, кожний колектив має властиву лише йому соцiально-

психологiчну структуру, деякi з її складових ми з вами розглянули.
Життя

набагато цiкавiше та багатше від будь-якої теорiї. Тому вiд кожного

керівника, соціального працівника вимагається творче застосування

одержаних у навчальному закладi знань.

Як висновок, можна сформувати наступнi основнi напрямки роботи

керівника колективу з його формування та згуртування.

1) Розкриття мети і задач діяльності колективу.

2) Рацiональна органiзацiя спільної дiяльностi, формування
групових

норм поведiнки.

3) Розширення сфери спiлкування мiж працівниками у колективі;

зростання культури спiлкування; своєчасне залагодження виникаючих

конфлiктiв, оскільки на даному етапi виникають найбiльше через
переоцiнку

окремими людьми своїх можливостей, виборюванням своїх позицiй,

iнтересiв, тобто вiдбувається так зване “притирання” мiж членами
колективу.

4) Ствердження загальновизнаних норм i правил поведiнки,

оптимiзацiя стосункiв мiж працівниками та їх збалансування, а також їх

пiдпорядкування виконанню головної задачі колективу.

5) Цiлеспрямована робота з формування у всіх працівників
колективу

почуття свого “я”, щоб вони цiнували свою працю, пишалися ним.

6) Домiнування сфери емоцiйної активностi, особливо в
структурi

стосункiв типу “я-ти”, коли особистi вiдношення стають дуже тiсними,
коли

вiдбувається переоцiнка групових ноpм та згуртування в колектив. Тут

однаково сильним фактором згуртування є як дiловi вiдносини, так i
почуття

симпатiї та антипатiї.

7) Hайвищий рiвень групової зрiлостi, який характеризується
високим

рiвнем розвитку обох сфер i, вiдповiдно, ступiнь згуртування колективу

дуже високий, самоуправлiння та самоорганiзацiя є основними принципами

дiяльностi даного колективу. Група вiдкрита для залагодження усiх

конфлiктiв. Одностайнiсть є характерною рисою прийняття спiльних
piшень,

розбiжностi у поглядах частiше бувають лише на етапi прийняття
рiшення.

Розробленi i затвердженнi єдинi норми поведiнки i дiяльностi, якi

пiдтримуються бiльшiстю працівників.

Рекомендована література:

1. Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: МГУ, 1980.

2. Боримский В.К., Витенко И.С. Психологические основы менеджмента в

здравохранении. – К.: Здоров’я, 1993.

3. Грановская Р.М. Элементы практической психологии. – Л.: Изд-во ЛУ,

1987.

4. Донцов А.И. психология коллектива. – М.: МГУ, 1984.

5. Краткий психологический словарь. Сост. Л.А.Карпенко / Под общ. ред.

А.В.Петровского и М.Г.Ярошевского. – М.: Политиздат, 1985.

6. Корнєв Н.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія. К., 1996.

7. Кричевский Р.Л., Дубровская Е.М. Психология малой группы. – М.: МГУ,

1991.

8. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат,
1975.

9. Лентьев А.Н.Избранные психологические произаедения: В 2 т. – М.:

Педагогика, 1988.

10. Немов Р.С. Социально-психологический анализ эффективности

деятельности коллектива. – М., 1984.

11. Общая психология / Под ред. В.В.Богословского, А.Г.Ковалева,

А.А.Степанова. – М.: Просвещение, 1981.

12. Основи психології. – К.: Либідь, 1996.

13. Петровский А.В. Вопросы истории и теории психологии. – М.:

Педагогика, 1984.

14. Петровский А.В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М.: Политиздат,

1982.

15. Петровський А.В. Коллектив // Общая психология. -М.: Просвещение,

1986.

16. Практикум по общей психологи / под ред. А.И.Щербакова. – М.:

Просвещение, 1990.

17. Психологічний словник / За ред. Войтка И.С. – К.: Вища шк., 1976.

18. Психолгия. Словарь / Под ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевского. –
М.:

Политиздат, 1990.

19. Психологія / За ред Ю.Л.Трофімова. – К.: Либідь, 1999.

20. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М.: Педагогика, 1986.

21. Фридман Л.М., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. –

М.: Просвещение, 1991.

Тема 9. МЕТОДИКА ПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Методологiя та методика психологiчного дослiдження

Важливiсть методологiчних проблем для загальної психологiї

визначається загальними особливостями розвитку цiєї науки на сучасному

етапi та її роллю в суспільстві. Найбiльш актуальною є проблема вивчення

iндивiдуально-психологiчних особливостей людей й умiле їх використання в

діяльності. В зв’язку з цим велику актуальнiсть має проблема методологiї
та

методики вивчення психiчних якостей людей.

Поняття “методологiя” – грецького походження. Вона означає – “наука

про метод””. Методологiя це система принципiв і засобiв органiзацiї та

побудови теоретичної та практичної дiяльностi, а також наука про цю

систему.

Методологiя науки має дві якісні форми. По-перше, вона дає уявлення

про прийоми або технiку дослiдження. Тобто вона вивчає зовнiшнi та

спецiальнi ознаки груп явищ, що потребують особливих зовнiшнiх прийомiв
i

засобiв їх пізнання. Так, у суспiльних науках “технiчна” методологiя є

вченням про наукове спостереження соцiального життя людини та взаємодiї
з

цими явищами. До технiчної методологiї може бути вiднесено, наприклад,

уявлення про послiдовну квалiфiкацiю психологiчного стану людей.

По-друге, методологiя може пiзнавати тi широкi загальнi властивостi

та спiввiдношення явищ, що вiдрiзняють взагалi одну науку вiд iншої;
кожна

з них має свій предмет вивчення, свої категорiї, свої завдання.
Методологiя,

яка вивчає явища життя людини, зумовлені її волею та свiдомостi,

прагненням до конкретних дiй та iдеалiв, називається філософською. Вона
є

загальною для всiх суспiльних наук, у тому числi i для загальної
психологiї.

Фiлософською методологiю загальної психологiї, синтезованої за змiстом

науки про взаємодiю людини та свiту, є фiлософiя людини.

Таким чином, технiчна методологiя узагальнює та подає найдоцiльнiшi

та найефективнiшi способи та засоби наукового пiзнання науки.

Предметом методологiї психологiчного дослiдження є його процес, а

результатом – система правил i рекомендацiй щодо його здiйснення. У ходi

психологiчних дослiджень вивченню та аналiзу пiдлягають рiзнi
психологiчнi

явища, якi безпосередньо або опосередковано пов’язанi з
iндивiдуально-

психологiчними особливостями людини, соцiально-психологiчними

явищами колективу тощо.

В унiфiкованому виглядi технiчна методологiя являє собою синтез

методик психологiчного дослiдження. Поняття “методика” визначає

конкретнi форми i способи використання методiв дослiдження, за допомогою

яких вiдбувається глибоке пiзнання рiзних психологiчних явищ.

Порiвняно з методологiєю, методика вирiшує тактичнi проблеми i має

на метi розробку певного алгоритму дослiдницької дiяльностi в конкретних

умовах, з визначеними об’єктом тощо. Вона вiдповiдає на запитання: як, у

який спосіб провадити дослiдження? Отже, методика психологiчного

дослiдження виконує в пiзнаннi єдину основну функцiю – функцiю

органiзацiї самої дослiдницької дiяльностi. Звiдси інші її
характеристики,

наприклад, правильнiсть, обгрунтованiсть, економiчнiсть, оптимальнiсть,

контроль за дослiдницькою дiяльнiстю тощо.

Методику психологiчного дослiдження можна визначити як

сукупнiсть прийомiв та засобiв дослiдження, порядок їх використання й

інтерпретації отриманих результатiв. Її розробка обов’язкова, оскільки
вона

дає вiдповiдь яким чином технiчно реалiзувати можливостi рiзних методiв

дослiдження для досягнення поставленої мети. У дослiдженні недостатньо

скласти перелiк методiв, необхiдно їх сконструювати i привести до
системи.

Методика у загальній психологiї може розглядатися на кiлькох

рiвнях: перший рiвень – загальна методика психологiчного дослiдження;

другий – методика здiйснення конкретного типу наукового пошуку

(теоретичного, емпіричного, прикладного та iн.); третiй – докладно
описана

послiдовнiсть реалiзацiї того чи iншого методу психологiчного
дослiдження

(наприклад, методика соцiометричного опитування, методика тестування,

методика анкетування, методика психологiчного експерименту тощо).

При цьому методика кожного окремого психологiчного дослiдження є

конкретною і унiкальною. Не має методики дослiдження взагалi, є
конкретна

методика дослiдження. Вона залежить вiд характеру вивчення предмету

дослідження методологiї, мети дослiдження, опрацьованих методiв,

загального рiвня квалiфiкацiї дослiдника. Методика бiльш широке поняття,

нiж метод. Навiть у тому випадку, коли змiст методики становить один

метод, припустімо, психологiчний експеримент, його методика включатиме

порядок організації та проведення наукового пошуку, технiку
експерименту

в даному випадку, вибiр того або iншого його виду, характер фiксацiї, та

узагальнення результатiв, визначення мiсця тощо.

Загальна методика психологiчного дослiдження.

Психологiчне дослiдження будь-якого явища, що має психологiчний

змiст, повинно мати завершений цикл. Завершенiсть циклу дослiдження

зумовлює цiлiсне пiзнання його предмету. Загальна методика
психологiчного

дослiдження виступає послiдовною реалiзацiєю дослiдником пiзнавальних

та перетворюючих дiй щодо свого предмету.

Отже, методика психологiчного дослiдження, незважаючи на свою

iндивiдуальнiсть під час розв’язання будь-якого конкретного завдання має

певну структуру. Її основнi елементи:

концепцiя, на основi якої будується методика;

психологiчнi явища, що дослiджуються, їхні ознаки, параметри;

зв’язки та залежностi мiж ними;

методи, що використовуються;

порядок використання методiв i методичних прийомiв;

послiдовнiсть i технiка узагальнення результатiв дослiдження;

склад, роль та мiсце дослiдникiв у процесi дослiдження.

Правильна методика є основою успiшного здійснення будь-якого

дослiдження. Неметодичнiсть або хибна методика призводять до помилок,

унаслідок яких накопичуються надлишки безсистемно зiбраних матерiалiв,

якi не дають змоги дійти обгрунтованих висновків.

В узагальненому виглядi методика психологiчного дослiдження має

такi складовi:

пiдготовка, що передбачає вибiр проблеми й визначення мети

дослiдження; формування проблеми дослiдження; видiлення i визначення

змiнних; розроблення гiпотези; визначення емпiричних параметрiв для

верифiкацiї сформульованих гiпотез; вибiр методiв i технiки дослiдження;

розроблення плану дослiдження;

реалiзацiя, що означає пошук емпiричних даних із застосуванням

обраних методiв i технiки збір результатiв дослiдження та попереднiй їх

вiдбiр; їхнє обгрунтування; остаточний аналiз результатiв дослiдження;

формулювання висновкiв та рекомендацiй;

впровадження, тобто визначення можливостей i сфери застосування

сформульованих рекомендацiй i висновкiв, які стосуються педагогiчної i

морально-психологiчної практики, втілення у практику.

Така логiка психологiчного дослiдження має сприяти досягненню

основної мети наукового пошуку, яка полягає в розкриттi об’єктивних

закономiрностей функцiонування психiки людини, психологiї колективу

(малих груп) i рiзних соцiально-психологiчних явищ, що мають мiсце на
полi

бою.

Проаналізуємо докладніше технологiю цiєї структури методики

психологічного дослідження.

Отже, перший етап (підготовчий) дослідження розпочинають із

вибору наукової проблеми, що означає вибір предмета дослідження та

первинний аналіз його сутності. Під науковою проблемою розуміють наукове

питання, на яке відповідь знайти дуже непросто. Критеріями, що впливають

на вибір дослідницької проблеми, є: актуальний рівень знань з тематики;

перспективність проблеми для практики; індивідуальна зацікавленість

дослідника та його здібності.

Дослідник має прагнути одержати відповіді на такі запитання:

Чи матиме проблема практичну цінність?;

Якою мірою проблема відображає актуальні питання діяльності

колективу?

Чи можна використати її розв’язання у різних проблем практиці?

Окрім цих критеріїв, існує ще об’єктивний критерій – особиста

зацікавленість керівника, його захопленість дослідження і
компетентність.

Визначивши проблему дослідження, керівник має чітко виділити або

визначити її змінні. Змінні – це чинники, що набувають різних значень у

досліджуваній галузі. Визначення змінних грунтується на з’ясуванні

провідних для цього соціально-психологічного і психологічного явищ

характеристик, що досліджуються. Необхідно класифікувати види змінних,

визначити їхні специфічні риси і варіанти. Їх можна класифікувати на
основі

зв’язків і залежностей причинного характеру. На підставі цього критерію

виділяють: залежні, незалежні та незалежні опосередковані змінні.

Залежні змінні – це різні соціально-психологічні явища й психологічні,

що зазнають впливу інших явищ. Їх дослідження повинно вказати обсяг і

види цієї залежності від інших явищ, які ми визначаємо як незалежні або

незалежно опосередковані змінні.

Незалежні змінні – це явища, що мають безпосередній вплив на

виникнення і прояв інших соціально-психологічних і психологічних явищ,

які визначаються як залежні змінні.

Незалежні опосередковані змінні – це внутрішні та зовнішні явища, за

участі яких відбувається вплив незалежних змінних на залежні (100).

У психологічних дослідженнях можна відокремити характерні типи

змінних, що посідають найбільше місце у таких дослідженнях. Наприклад,
як

незалежна змінна виступають:

дії суб’єктів педагогічного процесу, а також їхні методи навчання та

виховання;

дії суб’єктів педагогічного процесу із застосуванням матеріальних та

інших засобів навчання та виховання (наприклад, колективів);

програми навчання й виховання;

складена система навчання та виховання тощо.

Вони добре піддаються контролю.

Наприклад, якщо маємо досліджувати проблему “Адаптаційні функції

колективу”, то ці змінні співвідносяться таким чином:

Колектив

Навколишнє соціальне

середовище

Адаптаційні функції

колективу

незалежна змінна

незалежна опосередкована

змінна

залежна змінна

Отже, чітке визначення змісту змінних є важливою умовою

правильного формулювання гіпотез.

Наступним кроком дослідження є перетворення проблем у низку

гіпотез. Гіпотеза – це наукове твердження, яке є імовірним розв’язанням

наукової проблеми. Зміст поняття “гіпотеза” характеризується такими

рисами:

можливою або вірогідною відповіддю на запитання дослідницької

проблеми;

припущенням, яке безпосередньо не випливає з існуючих знань;

є принциповим підходом до з’ясування і передбачення явищ,

залежностей, ще не знайомих науці (100).

Для верифікації сформульованих гіпотез добирають показники, що їм

відповідають. Термін “показник” у психологічних дослідженнях

застосовується для визначення якості певного соціально-психологічного
або

психологічного явища на основі іншої риси, яка з цим явищем має

перебувати у зв’язку певного типу. Наприклад, на підставі зовнішньої
форми

показника і характеру його зв’язків з досліджуваною дійсністю можна

виділити такі типи показників: дійсні, фіктивні (неправдиві), якісні,
кількісні,

кореляційні, причинно-наслідкові.

Суттєвим моментом даного етапу є вибір керівником, соціальним

прцівником методів наукового пошуку, розроблення інструментарію і

процедури дослідження, які певною мірою залежать від об’єкта
дослідження.

Метод дослідження – це певний спосіб розв’язання наукової

проблеми. Відповідно до обсягу дослідження на всіх його етапах методи

дослідження поділяють на три групи:

1. Збір інформації.

2. Верифікація та уточнення зібраного дослідницького матеріалу.

3. Аналіз зібраної інформації.

Наприклад, для збирання інформації використовують такі методи:

аналіз відповідної літератури; аналіз різноманітних документів;
біографічний

метод; бесіда; анкетування; тестування; спостереження; експеримент тощо.

На етапі верифікації та уточнення зібраної інформації застосовуються

методи, що базуються на психометрії та спостереженні (природний,

лабораторний експерименти, спостереження тощо).

Для аналізу зібраної інформації можна використовувати шкалування,

аналіз (статистичний, якісний, описовий) тощо.

Інструментарії дослідження – це матеріальні речі, за допомогою яких

реалізується обраний метод добору емпіричного матеріалу. Процедура

дослідження передбачає спосіб діагностування, який потребує докладного

плану наукового пошуку та який узгоджується з діями співробітників і

підготовкою відповідного об’єкта вивчення.

Розробка плану дослідження є останнім кроком підготовчого етапу і

водночас початком конкретних досліджень. Він включає такі елементи:
цілі,

напрямки та етапи реалізаційних дій, їх взаємну синхронізацію;
визначення

основних способів і засобів дій, за допомогою яких психологічне

дослідження реалізується; визначення місця, часу та умов, за яких

заплановані дії можуть бути здійсненні.

Після складання плану психологічного дослідження починається

новий етап – планові дослідження, коли дослідник одержує необхідні

результати, які є для нього емпіричним матеріалом. Отже, на даному етапі

він взаємодіє з предметом дослідження, сутність, логічність та формальна

структура якого теоретично з’ясовані. Тож пізнавальні його дії будуть

спрямовані на психологічні ознаки сутності предмета і метою цих дій буде

визначення емпіричних критеріїв виділених ознак.

У зв’язку з цим, головною пізнавальною дією керівника, соціального

працівника на даному етапі є власне психологічне дослідження, що

передбачає детальну організацію ситуації дослідження, процедурних

компонентів та комплексу умов, які забезпечують найефективніше

проходження учасниками дослідження всіх передбачених процедур, а також

найповнішу фіксацію даних про хід та результати дослідження.

Однак перш ніж обгрунтувати теоретичні висновки, ці факти

необхідно проаналізувати. З цією метою вдаються до верифікації, добору,

класифікації, кодифікації та шкалування. Під час цих дій слід
додержувати

двох основних принципів – точності та вірогідності здійснення
досліджень.

Залежно від їх місця і ролі в реалізації наукового процесу планові

психологічні дослідження поділяють на пілотажні, основні та контрольні.

Пілотажні дослідження проводять для попередньої орієнтації

керівника, соціального працівника в дослідницькій проблемі, перевірки

надійності методик та процедур основного дослідження, схеми організації
і

здійснення самого дослідження. В процесі дослідження вони виконують такі

практичні функції: попередня орієнтація на досліджувану популяцію та

умови, в яких проводитимуть основні дослідження; контроль і остаточне

доопрацювання методів, процедури та інструментарію дослідження;

перевірка зібраних даних; підготовка до досліджень.

Основні дослідження – це основа безпосередньо реалізованих дій, що

служать для пошуку та збирання необхідної кількості емпіричного
матеріалу,

необхідного для верифікації сформульованої гіпотези. Спосіб реалізації

цього виду досліджень може бути різним. Це залежить насамперед від

характеру психологічних проблем і методів дослідження. Практично немає

готового рецепту здійснення основного дослідження. Проте можна визначити

умови, які безпосередньо впливають на ефективність емпіричних

психологічних досліджень:

доброзичлива атмосфера в досліджуваній популяції, відсутність

негативних наслідків для них за результатами досліджень;

обмеження або виключення перешкод внутрішнього характеру

(наприклад, невиправдане скорочення часу досліджень, проведення

досліджень у присутності сторонніх осіб тощо);

формування позитивної мотивації у досліджуваних до предмету

дослідження способів її проведення на основі їх переконання
необхідності

досліджень і використання результатів цього наукового пошуку;

забезпечення необхідних технічних умов для реалізації досліджень;

уникнення спрямованого навіювання досліджуваних за їх поведінкою,

відповідями під час дослідження;

старанна реєстрація та аналіз обставин і умов здійснення дослідження,

й особливо тих, які можуть впливати на хід дослідження.

Контрольні дослідження мають на меті оцінити рівень об’єктивності

отриманих даних психологічного дослідження. Її слід провадити після

основних досліджень і тими ж методами, які були використані під час

проведення основних досліджень. Але вони провадяться на іншій популяції
з

метою перевірки, чи мають там місце такі ж закономірності, що й в
основних

дослідженнях. Інколи контрольні дослідження провадять на тій же
популяції,

що й основні дослідження, але іншими методами з метою перевірки

вірогідності отриманих результатів.

Як уже зазначалося попередній аналіз зібраного емпіричного

матеріалу полягає у верифікації, доборі, класифікації, кодифікації,
шкалу

ванні тощо.

Верифікація – це поняття, яке використовується в логіці та методології

науки для визначення істинності наукових тверджень шляхом емпіричної

перевірки. Попередня верифікація служить для визначення наукової
цінності

відбіркового матеріалу з точки зору дослідницьких проблем та гіпотез.

Відбір емпіричного матеріалу реалізується за звичайно на двох етапах.

На першому етапі відбирають той матеріал, який необхідний для
верифікації

гіпотези. На другому етапі впорядковують увесь відібраний матеріал з
точки

зору їхньої важливості для доказу сформульованої гіпотези.

Класифікація – це розподіл зібраного матеріалу за певними ознаками.

Тому для класифікації важливе значення має вибір основи її здійснення.
Для

цього відбирають найбільш суттєві в теоретичному й практичному

відношенні ознаки. Результати класифікації виражають у вигляді таблиць,

схем.

Класифікація підпорядковується таким законам:

1. В одній і тій же класифікації слід використовувати одну й ту ж

основу.

2. Обсяг членів класифікації має дорівнювати обсягу класифікованого

класу.

3. Члени класифікації повинні взаємно виключати один одного.

4. Розподіл на підкласи має бути безперервним (32).

Кодифікація психологічної інформації включає види групування

відповідей на запитання й надання цим відповідям зручною для обробки та

зберігання форми. Вона обов’язкова тоді, коли офіцер-дослідник

користується такими методами, як анкетування, опитування, спостереження,

інтерв’ю тощо. З точки зору зручності обробки найбільш доцільно

користуватися не самими відповідями на запитання, а кодами груп

відповідей, отже кожна група відповідей замінюється із зазначеним
числовим

кодом. Заміна обов’язкова тоді, коли офіцер-дослідник для обробки
зібраного

матеріалу використовує ЕОМ. Тобто це такий спосіб, коли “якісні”
елементи

досліджуваного явища характеризуються кількісними показниками.

Статистичного аналізу однак недостатньо для обгрунтування

досліджуваної психологічної проблеми. Тому зібраний матеріал обов’язково

слід проаналізувати якісно.

За безпосередніми дослідженнями, таким чином, настає етап

опосередкованих дій, який включає обгрунтування, остаточний аналіз

результатів дослідження і формулювання рекомендацій.

Обгрунтування є такою процедурою процесу пошуку, під час якої

офіцер на підставі зібраного і систематизованого матеріалу визначає
ступінь

підтвердження гіпотеза. З цією метою він використовує пояснення,

уточнення, найголовніше емпіричне підтвердження.

Поряд із цими прийомами використовують спеціальні психологічні

методи, що забезпечують аналіз та інтерпретацію емпіричних даних

дослідження. Це такі методи, як контент-аналіз (для узагальнення
змістової

інформації), матричні моделі (для узагальнення інформації змішаного
типу:

“зміст” + “кількісні дані”). Досить часто використовують математичні

методи: кореляційний, факторний, регресивний та інші види аналізу (для

узагальнення інформації переважно кількісного характеру та підтвердження

наявності закономірних зв’язків між тими чи іншими психологічними

явищами).

У цілому аналітична модель дослідження завжди повинна являти

собою достатній та споріднений (за суттю) з предметом дослідження засіб

реконструкції змісту емпіричних проявів предмета психологічного

дослідження в загальну пояснювальну модель сутності досліджуваного

явища. Тому дослідник повинен дуже уважно і відповідально ставитися до

побудови необхідної дослідницької аналітичної моделі.

З погляду теорії і методики психологічного дослідження,

найістотнішим є аналіз видів та характеру остаточних висновків.
Типологія

цих висновків здійснюється за такими критеріями: мета і призначення

результатів дослідження (діагностичні, з’ясовуючі, прогностичні
висновки);

сплановані засоби використання висновків (теоретичних та практичних);

можливий рівень узагальнення одержаних висновків (окремі або загальні).

Нарешті, на цьому етапі психологічного дослідження дослідник не

тільки подає результати та висновки свого дослідження, обираючи для
цього

найбільш інформативний засіб та форму: графічне моделювання (графіки,

діаграми, структурне зображення); схематичне моделювання (схеми-моделі,

які становлять не тільки змістову ієрархію досліджуваних явищ, їх

характеристик, а й моделюють закономірні взаємопереходи та взаємовпливи

між ними), ілюстративне відображення дослідницьких матеріалів та ін.).

Дослідник оцінює дослідження за такими його змістовними

характеристиками: цілісність; завершеність; самостійність;
самодостатність;

перспективність.

Впровадження результатів дослідження у практику завершує

процес психологічного дослідження і водночас визначає його ефективність.

Під час провадження розуміють систему заходів, спрямованих на втілення

результатів дослідження в практику.

Результати дослідження впроваджують у практику за такими

напрямками: поширення результатів дослідження; популяризація висновків

та рекомендацій дослідження; використання їх у практичній діяльності

вихователів; безпосереднє впровадження результатів дослідження в

практику.

Аналіз результатів впровадження має велике значення для оцінки

ефективності психологічних досліджень. Лише за умови досягнення

позитивних результатів у запланованих напрямках можна вважати

дослідження в основному завершеним.

Основні принципи побудови психологічного дослідження.

Методологія психологічного дослідження проявляється також у принципах

побудови. І хоча кожне конкретне дослідження відтворює ту чи іншу

методологічну основу тлумачення предмета слід додержувати загальних

принципів організації дослідницьких дій дослідника. Ідеться про загальні

вихідні положення, які зумовлюють усі сторони наукової взаємодії

дослідника з різними психологічними явищами.

Принцип об’єктивності психологічного дослідження розв’язує

проблему співвідношення об’єктивного та суб’єктивного компонентів у

науковому пізнанні й обмежує простір тлумачень змісту предмета

дослідження. Існування даного принципу пояснюється тим, що психічне

постає як об’єктивне явище, зміст якого завжди є суб’єктивним, оскільки

його визначає конкретна людина (у нашому випадку – дослідник).

Методика психологічного дослідження відтворює об’єктивний процес

наукового пізнання різних психологічних явищ і забезпечує об’єктивність

розгортання у процесі пізнавального акту сутності предмета, що

досліджується. “Об’єктивність розгортання” сутності досліджуваного явища

виявляється у послідовному, системною та якісно завершеному поданні

наукового знання про закономірності, характеристики та властивості

існування даного явища. Результати дослідження не можуть змінити
сутність

та закономірності існування предмета що пізнається.

Суб’єктивний компонент привноситься в психологічне дослідження

особистісними якостями дослідника (ініціація дослідження, свобода у
виборі

організаційних елементів дослідження, індивідуальні особливості

професійного пізнавального досвіду).

Принцип багатомірного та багаторівневого існування досліджуваних

соціально-психологічних і психологічних явищ. Особливо важливим є

положення даного принципу, яке свідчить про можливість багаторівневих та

багатомірних перетворюючих впливів психолога на дійсному, реальному

рівні існування явища. Багаторівневість існування
соціально-психологічного

чи психологічного явища, багатомірність дослідницьких дій психологічної

науки та багатозмістовність реальних психологічних впливів на існування

даного явища – свідчення завершеності наукового методу загальної

психології як теоретично-прикладної науки.

Принципи дослідження соціально-психологічних і психологічних

явищ у їхньому розвитку або принцип розвитку, який визначає методичну

основу будь-якого психологічного дослідження і грунтується на розумінні

природи індивідуального світу “Я” особистості як динамічного явища, що

постійно перебуває в стані руху, зміни або очікування цієї зміни. Цей

принцип дає змогу визначити змістовий баланс між такими

характеристиками існування досліджуваного явища, як простір, час та рух,
а

також методичні підходи в організації дослідження. Для чого так треба

робити? По-перше, соціально-психологічне чи психологічне явище слід

розглядати в кожний окремий момент його теперішнього існування як таке,

що поєднує в собі елементи минулого, сучасного та майбутнього, а тому

відтворює закономірності часу свого життя (реальної, дійсної форми

існування психічного) в кожному з окремих його моментів. По-друге,

психологічне дослідження предмета може реалізуватися протягом

визначеного проміжку часу, а всі дані цієї розтягненої в часі взаємодії

повинні чітко фіксуватись, а потім аналізуватися з урахуванням умов

дослідження.

Принцип творчої самодіяльності вказує на основну рушійну силу

розвитку індивідуального світу “Я” воїна та змістовий напрям динаміки

психологічних явищ. Психологічне дослідження організується як процес

виявлення, констатації або ініціації акту творчої самодіяльності
особистості –

рушійної сили становлення особистості.

Принцип організації психологічних впливів, що формують та

розвивають предмет дослідження у процесі взаємодії дослідника з

предметом, визначає необхідний ефект, результат цієї взаємодії.

Психологічний зміст “впливу” дослідника полягає в активізації реальних,

дійсних станів людини, колективу та наданні їм інтенції зміни, розвитку,

перетворення.

Отже, психологічне дослідження – об’єктивний процес наукового

пізнання дійсності в сукупності її психологічних ознак та характеристик,

забезпечений об’єктивною методикою і засобами, прийомами відтворення

суб’єктивного змісту цієї реальності з метою осягнення синтетичної
природи

індивідуального світу “Я” воїна та побудови ефективних технік і
технологій

гармонійних впливів і перетворень життєвих проявів предмета

психологічного дослідження.

2. Методи психологічного дослідження

Розрізняють універсальні та спеціальні методи психологічного

дослідження. Універсальними називаються такі методи дослідження, які

використовуються не тільки в психології, а й в інших галузях наукового

знання: як у споріднених за змістом, так і ні. До універсальних методів

належать спостереження, експеримент, бесіда, анкетування тощо.
Спеціальні

методи – це методи, які використовуються тільки в психологічному

дослідженні або в близьких за змістом наукових пізнавальних актах. Так,

тестування використовується й у психології, і в педагогіці, а
соціометрія –

також і в соціології. Проте ці методи спеціальні у психологічному

дослідженні.

Функціональна диференціація методів психологічного дослідження

здійснюється за ознакою змісту пізнавальних та перетворюючих дій, що

реалізуються дослідником під час професійної взаємодії з предметом

дослідження. Структурно ця диференціація відповідає етапам
психологічного

дослідження, на кожному з яких відбувається своєрідне функціональне

поєднання типів дослідницьких дій дослідника. Отже, виділяють три групи

методів психологічного дослідження.

1. Методи теоретичного дослідження, які забезпечують реалізацію

теоретичних дослідницьких дій дослідника щодо предмета дослідження.

Теоретичне дослідження має не тільки забезпечити більш-менш повне

з’ясування сутності досліджуваного явища, а й виявити основні

закономірності його існування, взаємодії з іншими явищами, рушійні сили

розвитку. В результаті використання цих методів вдається побудувати

теоретичну модель досліджуваного явища, а на її основі – передбачити та

визначити емпіричний цикл пізнавальних взаємодій із сутністю

досліджуваного явища.

2. Методи емпіричного дослідження, які забезпечують дослідницьку

взаємодію дослідника з предметом дослідження, визначення її змістових

характеристик та ознак у багатоманітності емпіричної інформації. В

результаті емпіричного дослідження вдається підтвердити або відкинути

деякі гіпотетичні уявлення про предмет дослідження, побудувати емпіричну

картину його існування, а отже, відкрити для себе на практиці
психологічний

зміст досліджуваного явища і на підставі цього прогнозувати модель

практичних дій з цим явищем у результаті прикладних різноманітних

психологічних впливів (педагогічних, психотерапевтичних тощо).

3. Методи аналізу, інтерпретації та тлумачення даних теоретичного й

емпіричного дослідження дають змогу обгрунтувати об’єктивність

дослідження, диференціювати змістовні прояви сутності предмета

дослідження за їхніми типологічними характеристиками, визначити

дослідницький ефект здійсненого психологічного дослідження. Ці методи

обов’язково виявляють сутність характеристики предмета дослідження, його

якісну неповторність. Наприклад, застосування методу аналізу в

психологічному дослідженні дає можливість створити цілісну картину

предмета дослідження; прогнозувати закономірності його розвитку і

планувати перетворюючі дії психолога щодо нього.

Моделювання, реконструювання і типологізація – методи

теоретичного дослідження різних психологічних явищ. За допомогою

моделювання можливо відтворити деякі суттєві властивості системи-

оригіналу. Присутність відношення подібності дає змогу використовувати

модель як замінник досліджуваної системи. Відносна простота моделі
робить

таку заміну досить наочно. Створено спрощені моделі системи – дійовий

засіб перевірки істинності й повноти теоретичних уявлень у військовій

психології. Існують наступні форми моделювання: за аналогією;
відтворення

змісту суттєвих ознак предмета дослідження; відтворення логіки пізнання,

що використовується для теоретизації як сутності досліджуваного
предмета,

так і способів та засобів його пізнання й перетворення.

Реконструювання у психології застосовується як метод теоретичного

дослідження психологічних явищ і полягає в змістовій та структурній

перебудові явища, на яке спрямовані дослідницькі дії дослідника.
Відповідно

виділяють змістове реконструювання (оперує змістовими ознаками явищ) та

структурне (спрямоване на формально-логічні ознаки даних явищ). При

цьому предметом реконструювання можуть бути як психологічні явища, так і

засоби їх пізнання (методи, прийоми пізнання, пояснювальні й
методологічні

положення тощо).

У психології типологізація являє собою метод наукового дослідження,

в основі якого лежать виявлення подібності та різниці серед сукупності

предметів, пошук надійних засобів їх ідентифікації, стійких сполучень

властивостей явищ у системі змінних, їх групування за допомогою

ідеалізованої узагальненої моделі. Результатом типологізації є виділення

визначених типів явищ, які відтворюють ідеалізовану модель реально

існуючих психологічних явищ.

Є різні види типологій: закрита (сама виступає метою дослідження і

демонструє загальну закономірність у вичерпному переліку їхніх проявів);

відкрита або конструктивна (відсутній повний набір визначення ознак, які

вичерпно характеризують типи).

Послідовність типологізації:

1) вибір основ типізації та змістове їх визначення як характерних

ознак явища;

2) вибір її моделі, яка, з одного боку, відтворює сутнісні та динамічні

особливості психологічного явища, що типізується, а з іншого боку –

визначає логіку узагальнення ознак предмета за типом;

3) виділення типів та побудови типології досліджуваного

психологічного явища;

4) підтвердження істинності побудованої типології в результаті

аналізу та змістового узагальнення даних емпіричного дослідження;

5) завершальна стадія – побудована типологія, а також закладена в ній

модель типізації використовується як засоби аналізу і тлумачення
результатів

психологічного дослідження.

Спостереження, експеримент, бесіда, інтерв’ю, анкетування,

соціометрія, референтометрія, біографічний метод, тестування, вивчення

продуктів діяльності, узагальнення незалежних характеристик та ін. –

емпіричні методи психологічного дослідження. Деякі з них розглянемо

докладніше.

Спостереження. Цей метод широко використовується у психології.

Він полягає в систематичному і цілеспрямованому сприйняття психічних

явищ з метою вивчення специфічних проявів у конкретних умовах та

з’ясування змісту цих явищ. Використовується в процесі дослідження явищ,

що сприймаються безпосередньо як метод наукового пізнавання змістовно

відрізняється від спостереження в буденному житті. З його допомогою

можна вивчати психічні процеси, властивості, стани, утворення, зовнішні

прояви почуттів, дій і поведінки людей у різних умовах їх життя й
діяльності.

Аналіз матеріалів, отриманих при всебічному спостереженні, діє
можливість

пізнавати думки й почуття, відносини й мотиви, настанови та інші
психічні

явища, недоступні безпосередньому сприйманню, але які дають можливість

знаходити характерні тенденції в розвитку психіки особистості, планувати

обгрунтовані шляхи управління нею, формувати необхідні морально-

патріотичні та психологічні характеристики.

Спостереження стає науковим методом у тому випадку, якщо воно не

обмежується тільки констатацією фактів, а науково роз’яснює психологічне

явище, яке вивчається.

Методика спостереження включає:

вибір ситуації та об’єкта спостереження;

узагальнення теоретичних уявлень про досліджувану реальність і

виділення мети дослідження;

побудову програми або схеми спостереження у вигляді переліку ознак

явищ, одиниць спостереження з детальною їх презентацією, а також спосіб
і

форму фіксації результатів спостереження (щоденниковий запис,

відеореєстрація тощо);

опис вимог до організації роботи спостерігача;

опис способу обробки та подання отриманих даних.

Розрізняють неструктуралізоване спостереження (недостатньо

формалізований процес реалізації методу) і структуралізований (високий

ступінь стандартизації, використання спеціальних документів, бланків,

досягнення достатньої подібності даних, отриманих різними
спостерігачами).

Крім цих видів спостереження, є інші: включення, польові,

лабораторні, систематичні, несистематичні, об’єктивні та суб’єктивні.

Включеним спостереженням називається такий його вид, при якому офіцер-

дослідник, безпосередньо залучений до процесу дослідження, контактує,
діє

разом з учасниками дослідження. Зазначений вид часто використовується в

процесі дослідження соціально-психологічних явищ та професійної

діяльності людини.

Спостереження називається польовим, якщо воно відбувається в

природних для досліджуваного психологічного явища умовах. Іноді

необхідно організовувати лабораторний вид спостереження, який створює

можливість спрямованої організації умов, характеру та специфічних

особливостей розгортання досліджуваного явища.

Систематичне спостереження провадять регулярно і протягом

визначеного проміжку часу, а несистематичне спостереження – часто в

незапланованих ситуаціях, у випадку взаємодії з явищами, що не
очікувались

і не включалися до програми спостереження.

Об’єктивне (або зовнішнє) спостереження спрямоване на зовнішній

бік перебігу різноманітних психічних процесів та соціально-психологічних

явищ. Суб’єктивне спостереження – це внутрішнє спостереження або

самоспостереження. Самоспостереження являє собою процес споглядальної

взаємодії з власними внутрішніми психічними процесами невід’ємно від

спостереження за зовнішніми проявами.

Спостереження розглядається як самостійний метод, але частіше він

застосовується з якимось іншим: наприклад, під час бесіди, групового чи

індивідуального тестування, анкетування тощо. Спостереження під час

бесіди розпочинається з вивчення того, як людина зайшов до кімнати. У
ході

бесіди відзначаються своєрідні прояви особистості, що відображають

особливості його характеру, емоційно-вольової сфери, пізнавальної

діяльності тощо. Спостереження під час психологічного дослідження

допомагає помічати особливості поведінки людини, отримати низку

додаткових відомостей, що характеризують психічні процеси,

дисциплінованість, емоційну мобільність, працездатність та інші якості.

Таким чином, спостереження у психології є складовою частиною

психологічного дослідження, позитивна якість якого полягає в тому, що
він

дає можливість вивчати психічні процеси та явища за природних умов.

Експеримент у психології – один з основних методів наукового

пізнання. Цей метод відрізняється від спостереження тим, що дає змогу

активно, скеровано впливати на психологічне явище, яке досліджується.
Під

час експерименту дослідник планомірно маніпулює однією або кількома

змінними та реєструє зміни, що відбуваються з досліджуваними явищами.

Його доцільно застосовувати у тих випадках, коли йому відомі елементи

гіпотези, які необхідно перевірити.

Позитивним у цьому методі є те, що сам дослідник може виконувати

такі дії:

1) спричиняє досліджуване ним явище, замість чекати, коли

випадковий потік явищ надасть йому можливість це явище спостерігати;

2) чітко враховувати різні умови, що впливають на досліджуване

явище;

3) змінювати умови, за яких явище проявляє свої характеристики,

замість того, щоб сприймати їх у випадковому контексті ситуацій;

4) маніпулювати різними варіантами умов дослідження, які дають

можливість виявити закономірності перебігу тих чи інших процесів, явищ
за

конкретних умов і ситуацій;

5) визначити під час експерименту кількісні закономірності між

різнорівневими явищами, взаємодія яких моделюється в конкретній

процедурі дослідження;

6) повторювати дослідження й тим самим накопичувати дані й на їх

основі судити про типовість або випадковість прояву явища, яке
вивчається;

7)визначити надійність висновків під час використання інших методів

дослідження.

Експеримент у психології може бути лабораторним і природним.

Лабораторний експеримент відбувається у штучних (лабораторних) для

досліджуваного явища умовах, коли дослідник навмисно організовує

ситуацію для з’ясування психологічного явища або окремих його

характеристик, ініціює очікуваний процес і моделює всі необхідні для
цього

умови. У зв’язку з цим експеримент провадиться у спеціальному
приміщенні,

обладнаному сигнальними та реєструючими пристроями. Він дає змогу

фіксувати зовнішні впливи, відповідні реакції, дії, вчинки людей. Зміст

лабораторного експерименту полягає в тому, що дослідник ставить перед

людьми завдання виконувати в лабораторних умовах певні дії, які за своєю

структурою близькі до реальних дій у певній, конкретній діяльності.

Результати лабораторного експерименту завжди аналізуються з

урахуванням таких його особливостей, як штучність експериментальної

ситуації, аналітичність та абстрактність процедури експерименту;

ускладнюючий ефект впливу дослідника на перебіг та результати

експерименту. Отже, за допомогою цього виду експерименту можна

одержати об’єктивні дані про перебіг і розвиток різних психічних явищ у

конкретних умовах.

Своєрідним варіантом експерименту, що являє собою ніби проміжну

форму між спостереженням та експериментом, є метод природного

експерименту, запропонований українським психологом О.Ф.Лазурським

(1874-1917). Він провадиться у звичайних життєвих умовах, при цьому

експериментальному впливу піддаються умови, в яких відбувається

діяльність, сама ж діяльність досліджуваного спостерігається в її
природному

прояві. Досліджувані не знають, що вони – об’єкт спостереження. Проте

вибір природної ситуації не є випадковим. Дослідження відбувається
згідно з

умов, а процеси, що пізнаються розвиваються природно без втручань

дослідника. Цінність цього методу полягає у тому, що він зближує

експериментальне дослідження з життєдіяльністю людей і дає змогу вивчати

різні прояви психіки людини в природних умовах діяльності.

Недоліками цього виду експерименту є складність виділення для

спостереження окремих елементів у цілісній діяльності людей, а також

труднощі у застосуванні прийомів кількісного аналізу.

Одним із видів природного експерименту є психолого-педагогічний

експеримент, за яким людей вивчають безпосередньо в процесі їхнього

навчання, виховання, діяльності. Цей експеримент дає змогу вивчати

ефективність окремих методів навчання, виховання, різноманітних

методичних прийомів впливу на людей тощо.

У практиці педагогічної психології, яка вивчає психологічні умови

посилення ефективності навчання та виховання, актуальний є психолого-

педагогічний (або формуючий) експеримент. Цей метод забезпечує

спостереження за зміною психологічних характеристик учнів у процесі

активного педагогічного впливу дослідника на особистість. Метод не

обмежується реєстрацією фактів, а завдяки створенню спеціальних ситуацій

розкриває закономірності, механізми, динаміку, тенденції психологічного

розвитку та становлення особистості, виявляючи можливості оптимізації

даного процесу.

Саме тому цей метод можна широко застосовувати у вивченні

факторів формування особистості, забезпечувати поєднання психологічних

досліджень із педагогічним пошуком та проектуванням найефективніших

способів, прийомів і форм педагогічного процесу.

Методика реалізації психолого-педагогічного експерименту має три

етапи.

Перший етап – констатуючий експеримент першого порядку,

спрямований на визначення існуючих на момент експерименту

характеристик та властивостей досліджуваного явища. В експерименті

беруть участь дві групи учасників: основна (або основна вибірка) та

контрольна (контрольна вибірка). Основна група проходить через усі

процедури експерименту та цикл формуючих впливів. Контрольна група

виступає як еталон (взірець) за яким будуть орієнтуватися розвиваючий та

формуючий ефекти експерименту.

Другий етап – власне формуючий експеримент. Він реалізується за

допомогою спеціально побудованої дослідником експериментальної моделі

розвиваючих та формуючих впливів на об’єкт дослідження. Особливо

важливим моментом формуючих впливів – аналітична модель розвиваючого

ефекту експерименту – своєрідний (ідеальний образ) сподівань дослідника

щодо результатів експерименту. Дана модель спеціально конструюється та

вибудовується дослідником на підготовчому етапі дослідження, в якому
бере

участь основна група учасників.

Третій етап – констатуючий експеримент другого порядку. На даному

етапі влаштовується контрольне дослідження, в якому беруть участь обидві

групи учасників. Мета дослідження – зняття емпіричних показників
предмета

пізнання після процедури формуючих впливів. Показники контрольної групи

виступають еталоном порівняння для формуючого ефекту, досягнутого в

роботі з основною групою. Надалі результати дослідження підлягають

відповідному аналізу та використовуються для обгрунтування певних дій
під

час навчально-виховного процесу для розвитку особистості.

Етапи будь-якого експерименту:

1) ідентифікація і формування проблеми;

2) виділення й визначення змінних;

3) формування гіпотез та визначення мети експерименту;

4) конструювання моделі експерименту, яка включає всі елементи,

умови та відношення;

5) проведення експерименту;

6) обробка експериментальних даних, їхній кількісний аналіз, наукова

інтерпретація, формулювання практичних рекомендацій.

Метод опитування (бесіда, інтерв’ю, анкетування) базується на

цілеспрямованому отриманні інформації шляхом усного або письмового

опитування.

Цей метод передбачає такі вимоги:

заздалегідь розробленої програми прямих та опосередкованих

запитань;

забезпечення лаконічного формулювання, однозначності та

конкретності запитань, а також послідовності їх від простих до складних;

розробки надійної системи критеріїв оцінок запитань;

забезпечення дослідником умов і ситуацій, що стимулюють та

заохочують досліджуваних до відповідей;

забезпечення дослідником зручної форми фіксації відповідей та їх

обробки.

Метод опитування використовується водночас з іншими методами.

Бесіда у психології – емпіричний метод одержання інформації

шляхом мовної комунікації. Бесіда виступає як допоміжний метод

психологічного дослідження для уточнення висновків та результатів,

отриманих іншими методами. В окремих випадках бесіда виступає основним

засобом отримання фактичних даних, застосовується також як спосіб

введення досліджуваного в ситуацію психологічного експериментування: від

чіткої інструкції до вільного спілкування в ході психологічної
консультації.

Бесіда може бути формалізованою і неформалізованою. Перша

передбачає стандартну постановку запитань і реєстрацію відповідей на
них,

що дає змогу чітко групувати й аналізувати отриману інформацію.

Неформалізована бесіда провадиться за більш гнучкою схемою, що

дає можливість послідовно ставити запитання, грунтуючись на ситуації,
яка

склалася. В ході такої бесіди, як правило, можна досягти тісного
контакту

між дослідником і досліджуваним, що сприяє отриманню більш повної та

глибокої інформації.

Вимоги до методу бесіди:

1. Чітке визначення дослідником мети бесіди.

2. Чітке планування системи запитань, яка має відповідати

індивідуально-психологічним особливостям досліджуваного, бути чіткою,

зрозумілою, динамічною. Крім того, в ході бесіди зміст запитань має

залежати від змісту відповідей досліджуваного.

3. Бесіда має бути невимушеною і доброзичливою.

4. Дослідник має дотримуватися таких правил спілкування з

досліджуваним:

ставити досліджуваному прямі й опосередковані запитання;

уникати неконкретних запитань, враховуючи психічний стан

співрозмовника;

прийняти точку зору досліджуваного;

враховувати точку зору досліджуваного;

проявляти педагогічний такт до нього.

5. Не проводити бесіду поспіхом у збудженому стані.

6. Обирати таке місце і час проведення бесіди, щоб ніхто не заважав

їй.

Бесіда – це своєрідний (образний) вид спілкування, це наука і

мистецтво водночас, що повинні базуватися на знанні психології людини й

постійно удосконалюватися.

Інтерв’ю у психології – це спосіб отримання соціально-психологічної

інформації за допомогою усного опитування.

В основі інтерв’ю лежить звичайна бесіда. Проте, на відміну від неї,

ролі співбесідників закріплені, нормовані, а цілі задані “ззовні”
програмою та

задачами психологічного дослідження. Специфіка інтерв’ю полягаю в тому,

що отримана інформація певною мірою формується в процесі спілкування

дослідника з опитуваним, а отже, несе на собі слід цього спілкування.
Від

характеру останнього, від тісноти контакту і ступеня взаєморозуміння
сторін

у багатьох випадках залежить успіх інтерв’ю, повнота і якість отриманої

інформації.

Розрізняють два види інтерв’ю: вільні – нерегламентовані темою та

формою бесіди, та стандартизовані – за формою вони близькі до анкети із

закритими запитаннями. Проте межі між цими видами інтерв’ю рухливі (з

цього приводу окремі автори виділяють також напівстандартизоване

інтерв’ю) і залежить від складності проблеми, мети й етапу дослідження.

Цей метод застосовується:

1) на ранніх стадіях психологічного дослідження з метою

формулювання робочої гіпотези;

2) для збирання даних;

3) для доповнення, уточнення, розширення та контролю даних,

отриманих іншими методами.

Анкетування – метод соціально-психологічного дослідження за

допомогою анкет. Анкета – впорядкований за змістом і формою набір

запитань, що має вигляд опитувального листа. Цей метод у психології

використовується з метою з’ясування даних біографічного характеру,

поглядів, ціннісних орієнтацій, соціальних настанов та особистісних рис

опитуваних. Залежно від характеру необхідної інформації та способів їх

отримання, використовуються різні типи анкетування:

суцільне (охоплюються великі групи людей) і вибіркове (охоплюється

конкретна група опитуваних);

усне (за типом інтерв’ю) та письмове (робота з бланковими анкетами);

індивідуальне та групове;

очне (за умовою безпосередньої взаємодії) та заочне (поштою,

телефоном тощо).

Для будь-якого типу анкетування необхідне попереднє розв’язання

двох методичних проблем: по-перше, визначення обсягу та забезпечення

однорідності вибірки; по-друге, забезпечення репрезентативності вибірки.
Ці

параметри дослідження зумовлюють його завершеність та достатність.

Анкетування має забезпечувати отримання таких відповідей, які є

правдивими стосовно й опитуваного, і проблеми дослідження. Тому суттєве

значення має побудова анкети на основі теоретичних уявлень про сутність

предмета дослідження, і відповідно до цього обираються параметри оцінок,

типи запитань, визначається кількість та порядок запитань, що мають

ставитися.

Отже, надійність даних анкетного опитування залежить від таких

умов:

1) відповідність запитань програмі дослідження, його завданням;

2) вилучення “зайвих” та відбір необхідних запитань;

3) додержання правил розвитку теми;

4) ясність формулювання запитань, їх однозначність;

5) чіткість варіантів відповідей (у закритих запитаннях);

6) достатній простір для відповідей на відкриті запитання;

7) однозначність усіх елементів виміру в часі, частоті подій, згоді-

незгоді (“так” чи “ні”) із запропонованими варіантами відповідей;

8) відсутність будь-яких натяків на бажану відповідь;

9) наявність контрольних запитань;

10) наявність комбінацій прямих та опосередкованих, особистих та

безособистих запитань.

Надійність даних анкетного опитування перевіряється двома

шляхами: повторним опитуванням за тією ж процедурою і тим же осіб (так

визначається стійкість інформації); контролем даних анкетного опитування

іншими методами (опитуванням третіх осіб, спостереженням, бесідою тощо).

Правила формулювання запитань:

1. Кожне запитання має бути логічно окремим.

2. Слід уникати маловживаних, зарубіжних слів, вузькоспеціальних

термінів і слів з подвійним значенням.

3. Не можна ставити занадто довгі запитання.

4. Якщо запитання стосується того, з чим опитуваний недостатньо

ознайомлений або не знає спеціальних термінів, слід зробити передмову.

5. Кожне запитання повинно бути конкретним.

6. Докладно вказувати всі можливі варіанти відповідей, які необхідно

мати на увазі опитуваному, або не вказувати жодного.

7. Пропонувати опитуваному тільки такі варіанти відповідей, кожна з

яких може бути сприйнятий однаковою мірою.

8. Формулювати запитання таким чином, щоб уникати стереотипних,

шаблонних відповідей.

9. Уникати вживання в запитаннях слів, які можуть викликати

негативне ставлення опитуваних.

10. Запитання не повинно мати характеру навіювання.

Таким чином, анкетне опитування є порівняно економним методом

збирання даних, який дає змогу аналізувати й обробляти дані за допомогою

статистики.

Класифікація запитань цієї групи методів (бесіда, інтерв’ю й

анкетування): відкриті (не дають опитуваному ніякого варіанту
керівництва

ні за формою, ні за варіантом його відповідей) і закриті (пропонують
зробити

вибір лише з числа вказаних варіантів відповідей); прямі (наприклад, “Чи

задоволені Ви своєю службою?”) і непрямі (наприклад, “Вважають, що… А

як гадаєте Ви?).

Процедура опитування.

1. Підготовка місця опитування. Якщо це бесіда або інтерв’ю, то сам

мікроклімат має сприяти відвертій розмові, ніхто і ніщо не повинно
заважати

природному спілкуванню офіцера-дослідника з військовослужбовцем. При

анкетуванні умови вважаються “задовільними”, якщо є місця для сидіння

кожному опитуваному, можливість зручно заповнити анкету, а також якщо

опитувані можуть сидіти на достатній відстані, щоб самостійно
відповідати.

2. Дослідник називає себе й пояснює мету свого приходу, мету

дослідження, як і де використовуватимуть його результати. Якщо це

анкетування, то він пояснює правила заповнення анкети.

Перед опитуванням дослідник прагне створити дружню атмосферу.

Стороннім особам, які не беруть участі в дослідженні, пропонується

звільнити приміщення. Опитуваних забезпечують ручками, олівцями та

іншими необхідними матеріалами.

3. Основна фаза опитування (бесіди, інтерв’ю, анкетування). Почати

бесіду – справжнє мистецтво: від цього залежить достовірність
інформації.

Щоб людина змогла дати необхідну інформацію, потрібно підготовити її до

цього і поступово підвести до проблеми дослідження. Не можна відразу

ставити основні запитання. Співрозмовник ще неготовий до відповіді на
них,

його свідомість ще не зорієнтована на тему опитування, йому необхідна

попередня психологічна розминка.

Дослідник має ставити запитання по пам’яті чи читати їх за планом. З

цього приводу немає єдиної думки. Головне – під час спілкування не
повинно

бути невдалих пауз, а надто коли дослідник вивчає план бесіди або має
намір

поставити запитання. Однак запитання по пам’яті краще, оскільки питання
за

планом надає спілкування занадто офіційного характеру. Якщо співбесідник

не розуміє запитання або відповідає на нього неправильно, дослідник

повинен застосувати зондування, тобто повторення запитання в тій же або

іншій формі.

Аналіз відповідей на запитання здебільшого залежить від уміння

дослідника уважно слухати співрозмовника. Слухання – найважливіший засіб

бесіди (у тому числі також інтерв’ю). Щоб навчитися слухати

співрозмовника, необхідно додержуватись таких умов: підтримувати

постійну увагу на стійкий візуальний контакт; використовувати мову

активних поз та жестів; уміти уважно мовчати; обмежувати кількість

запитань; звертатися до співрозмовника за уточненнями; вміти

перефразувати його думку й підсумувати інформацію; використовувати

психологічний мікроклімат на активне слухання конкретної людини; уміти

запам’ятовувати почуте й побачене.

Як під час бесіди (інтерв’ю), так і під час анкетування дослідник, щоб

добитися бажаних результатів, має бути дружелюбним, чемним, говірким,

об’єктивним. Він повинен проявляти серйозний інтерес до думки

опитуваного, стримувати від будь-яких критичних суджень щодо відповідей

опитуваного, не засуджувати його висловлювань, не нав’язувати і не

виявляти своїх думок щодо запитань. Він повинен створити і весь час

підтримувати таку психологічну атмосферу, в якій опитуваний почував би,

що його добре розуміють і що він може не соромлячись виражати свою

думку, не боячись догани, іронії, насмішки.

Під час заповнення анкет дослідник не повинен допускати, щоб до

опитуваних підходили і зазирали в анкети інші члени колективу, а тим
паче

представники керівництва, запобігати різним висловлюванням опитуваним

уголос і не допускати обговорення різних тем, зокрема проблем, що

стосуються опитування.

4. Закінчення опитування. Після опитування дослідник обов’язково

має подякувати опитуваним, вибачитися за те, що потурбував.

Аналіз бесіди (інтерв’ю) ефективний, якщо результати фіксуються.

Існує низка засобів реєстрації даних бесіди (інтерв’ю): дослівний запис;

запис по пам’яті; механічний звукозапис. Дані, отримані за допомогою

методу опитування, доповнюються іншими методами.

Біографічний метод. Цей метод у психології має широке застосування

і являє собою систему засобів дослідження, діагностики, корекції та

проектування життєвого шляху людини. Нині він єдиний метод, який дає

змогу вивчити особистість у процесі його розвитку. Даний метод

емпіричного пізнання почали розробляти в першій чверті ХХ ст.

(М.О.Рибников, Шарлотта Бюлер). Спочатку обмежувалися ретроспективним

описом минулих етапів життя людини, а надалі почали включати аналіз

актуальних та можливих подій (майбутня автобіографія, керована фантазія,

графіки життя тощо), дослідження кола спілкування (додаткові біографії
лінії

відносин суб’єкта). Наприклад, М.О.Рибников автобіографію розглядав як

психологічний документ особистості і її історії. Він розділяв спонтанні

автобіографії, коли ініціатива ретроспективного погляду на власне життя

належить самій особистості, та провоковані автобіографії, коли дослідник

використовує прийом спонукання досліджуваного говорити про себе за

визначеним планом. Такий прийом гарантує однорідність зібраного

матеріалу, що дає можливість порівнювати, поєднувати, узагальнювати

факти тощо.

Сучасні біографічні техніки спрямовані на реконструкцію життєвих

програм і сценаріїв розвитку особистості. Аналізу підлягають також

просторові та часові характеристики службового, сімейного, духовного

життя військовослужбовця, взаємодії його з природним та соціальним

середовищем.

Застосування біографічного методу передбачає отримання

різноманітної об’єктивної інформації, для чого можна використовувати

опитування, тестування, інтерв’ю. Додаткову інформацію можна отримати

під час аналізу свідчень очевидців, бесіди та опитувань близьких людей,
під

час первинного аналізу спогадів сучасників. Також успішно можна

використовувати модифікації методу вивчення результатів діяльності, коли

аналізуються щоденники й листи, будуються криві продуктивності й

діаграми життєвих вимірів активності особистості.

Тестування. Тести широко застосовують у різних галузях

психологічної науки, у тому числі й психології. Тестування – метод

психологічної діагностики, провідним організаційним моментом якого є

застосування стандартизованих запитань та завдань (тести), що мають
певну

шкалу значень. Метод використовується для стандартизованого вимірювання

індивідуальних відмінностей особистості.

В СРСР у 20-і роки ХХ ст. тести використовувались, але через брак

спеціалістів часто неспішно, що стало однією з причин дискредитації
тестів.

З 30-60-х років ХХ ст. тести почали використовувати під час добору

льотчиків.

Цей метод дає змогу з певною вірогідністю визначити актуальний

рівень розвитку у людей необхідних навичок, знань, особистісних

характеристик тощо.

Методика тестування умовно поділяється на три етапи:

1) вибір тесту (зумовлений метою тестування і степенем достовірності

й надійності тесту);

2) проведення тесту (обумовлюється інструкцією до тесту);

3) інтерпретація результатів тесту (визначається системою

теоретичних припущень відносно предмета дослідження).

За функціональною ознакою тестів щодо предмета дослідження

розрізняють тести інтелекту, тести креативності, тести досягнень,

критеріально орієнтовані, особистісні тощо.

Тести інтелекту – методи психологічногої діагностики виявлення

розумового потенціалу індивіда. В більшості з них досліджуваному на

спеціальному бланку пропонують вказати запропоновані логічні відношення

класифікації, аналогії, узагальнення між термінами, поняттями, явищами.

Своє рішення він викладає або в письмовій формі, або, роблячи відповідну

помітку на запропонованому бланку відповідей. Іноді завдання складаються
з

малюнків, геометричних фігур тощо. Успішність дій досліджуваного

визначається за кількістю правильно розв’язаних завдань, за нею ж

виводиться коефіцієнт інтелекту. Найбільш поширені та відомі тести:

структура інтелекту Амтгауера; шкала вимірювання інтелекту Векслера;

шкільний тест розумового розвитку тощо.

Тести креативності – сукупність методик для вивчення й оцінки

творчих здібностей особистості. Здатність породжувати незвичайні ідеї,

відхилятися від традиційних схем мислення, швидко вирішувати проблемні

ситуації було виділено серед інтелектуальних здібностей в окремий тип і

названо креативністю. Фактори творчих досягнень особистості вивчають за

двома напрямками: а) аналіз життєвого досвіду й індивідуальних

особливостей творчої особистості; б) аналіз творчого мислення та його

продуктів (фактори креативності: гнучкість і чіткість мислення,
чутливість

до проблем, оригінальність, кмітливість та ін.). Найбільш відомі тести

креативності: тести, створені Дж. Гільфордом разом зі співробітниками

(1958), Є.Таррансом (1962), та методика дослідження інтелектуальної

активності особистості – “Креативне поле”, створена Д.Б.Богоявленською.

Тести досягнень – методика психологічної діагностики, що виявляє

ступінь володіння особистістю конкретними знаннями, навичками, вміннями.

Тести досягнень близькі за змістом до тестів спеціальних здібностей,
але, на

відміну від них, виявляють те, що було засвоєно досліджуваними під час

виконання певної діяльності з конкретними завданнями та вимогами, а не

узагальнені вміння, які формуються в процесі накопичування життєвого

досвіду.

Розрізняють три види тестів досягнень:

1) тести дій (для виявлення вміння виконувати дії з використанням

механізмів, матеріалів, інструментарію);

2) тести письмові (завдання подаються на спеціальних бланках і

полягають у виборі правильної відповіді на запитання – вербальне або

графічне);

3) усні тести (на заздалегідь підготовлену систему запитань даються

усні відповіді, під час їх оцінки враховується правильність формулювання

відповідей).

Тести досягнень широко використовуються в зарубіжній

психологічній службі (наприклад, у школах), у вітчизняній же
психологічній

практиці не мають широкого застосування.

Тести особистісні – методики психодіагностики, за допомогою яких

вимірюються різні якості особистості та її характеристики: настанови,

цінності, відношення, емоційні, мотиваційні та міжособистісні
властивості,

типові форми поведінки.

Тести особистісні мають кілька сот різновидів, у зв’язку з цим дуже

важливим є правильне тлумачення та відповідальне використання

результатів цих тестів. Вони, як правило, мають одну з трьох форм:

шкали та опитувальні листи;

ситуативні тести або тести діяння, в яких подаються перцептивні,

когнітивні або оціночні завдання, оцінку себе, своїх особистісних

характеристик тощо;

проективні методи.

Поряд зі змістовими класифікаціями методів тестування існують

також інші. За особливостями завдань, які використовуються в процедурах,

тести можуть поділятися на вербальні та практичні; за формою процедури

дослідження: групові й індивідуальні. Залежно від обмежень у часі – на
тести

швидкості та результативності.

Проективні методи в психології – сукупність методик цілісного

вивчення особистості, які базуються на психологічній інтерпретації

результатів створеної експериментальної ситуації. Метод забезпечується

сукупністю проективних методик, основна мета яких – вивчення особистості

як одного цілого. Серед них розрізняють: 1) асоціативні (наприклад, тест

Хольцма, тест Роршаха, тест завершення незакінчених речень); 2)

інтерпретаційні (наприклад, тематичний апперцепційний тест (ТАТ); 3)

експресивні (наприклад, психодрама, тест малюнка людини, тест малюнка

неіснуючої тварини тощо).

Проективні методи мають значні можливості в дослідженні

індивідуальних проявів особистості. Проте вони не відповідають вимогам

психометричних інструментів, оскільки не виключають впливів на відповіді

індивіда в проективному тесті багатьох ситуаційних факторів: інструкцій,

особистості експериментатора, психічних (тимчасових) станів

досліджуваного тощо. Крім цього, існує проблема надійності та валідності

проективних тестів. У зв’язку з цим використання проективних методів

потребує широкої теоретичної підготовки дослідника та наявності

практичного досвіду з реалізації методик цього типу.

Розглянемо деякі з цих тестів. Тест Роршаха полягає у тому, що

досліджуваному почергово демонструють 10 карток, на яких зображені

чорнильні плями різних конфігурацій та кольору. Розглядаючи кожну
картку,

воїн має відповісти на запитання: “Що це може бути?” На підставі

одержаних відповідей визначається, поряд з іншими показниками, багата

уява, здібність до синтезу, критичність розуму, інтелектуальна
активність.

Тематичний апперцепційний тест (ТАТ), створений американськими

психологами, складається з 29 картин із певним зображенням, крім того,

пропонується одна картина без зображення, на якій досліджуваний за

власним бажанням може зобразити будь-яку картину. Для правильного

оцінювання одержаних даних необхідно мати певні відомості про минуле і

теперішнє досліджуваного.

Вивчення продуктів діяльності – один із найпоширеніших методів

психологічного дослідження. Цей метод у психології являє собою систему

дослідницьких дій, спрямованих на збирання, систематизацію, аналіз та

тлумачення продуктів діяльності військовослужбовця. Під продуктом

діяльності людини мають на увазі реально-практичні та ідеальні за формою

прояви активності даної людини щодо певної діяльності. Цей метод
потребує

високого професіоналізму дослідника: за об’єктивним результатом
діяльності

досліджуваного він має відновити не тільки хід цієї діяльності, й
динаміку

мотивів, суб’єктивний компонент цієї діяльності.

Цей метод поєднує кілька дослідницьких та аналітичних процедур.

Так, виділяють:

1) аналіз особистих документів – листів, фотографій, щоденників,

автобіографій тощо, якісно-кількісний аналіз яких дає цінний матеріал
для

психодіагностики, дослідження життєвого шляху особистості;

2) аналіз офіційних матеріалів групової, колективної та масової

комунікації – записи розмов, дискусій, нарад, різноманітні накази,

оголошення, розпорядження, газети, радіо- і телепередачі тощо;

застосовується для вивчення соціальних процесів, явищ та їх проекції на

діяльність і поведінку людей;

3) аналіз продуктів діяльності – система процедур, спрямованих на

дослідження та тлумачення змістовних результатів діяльності людини

(професійних, суспільних, поведінкових тощо).

Вивчення продуктів діяльності як метод психологічного дослідження

широко використовується у психологічній науці як у дослідницькій, так і

прикладній сфері. За певних умов цей метод може використовуватись як

основний у дослідженні, проте найчастіше виступає як допоміжний.

Математичні методи психології мають широке застосування. Вони

належать до методів аналізу, інтерпретації і тлумачення даних
теоретичного

та практичного дослідження. Їх використання зумовлено певними

причинами: 1) математичні методи дають змогу зробити процес дослідження

психологічних явищ більш чітким, структуралізованим та раціональним; 2)

вони необхідні для обробки великої кількості емпіричних даних (їх

кількісних показників), для узагальнення та організації в “емпіричну

картину” дослідження. Залежно від функціонального призначення цих

методів та потреб психологічної науки, виділяють дві групи математичних

методів: методи математичного моделювання і методи математичної

статистики.

Методи математичного моделювання застосовуються: 1) як засіб

організації теоретичного дослідження психологічних явищ через побудову

моделей досліджуваних явищ та виявлення таким чином закономірностей

функціонування й розвитку змодельованої системи (Моделювання – це

відтворення характеристик певного об’єкта на іншому об’єкті, спеціально

створеному для вивчення. Цей об’єкт є моделлю. Потреба у моделі в

психологічних дослідженнях постає тоді, коли дослідження об’єкта в даний

момент неможливе, виникають певні труднощі); 2) як засіб побудови

алгоритмів дій людей за різноманітних службової та повсякденної
діяльності,

побудова на їх основі пояснюючих, розвиваючих, навчальних та інших

комп’ютерних моделей.

Статистичні методи – це методи прикладної математичної статистики,

що застосовуються у психології здебільшого для обробки експериментальних

даних. Основна мета застосування статистичних методів – обгрунтованість

висновків у психологічних дослідженнях завдяки використанню ймовірності

логіки та ймовірності моделей.

Виділяють такі напрямки використання статистичних методів у

психології:

описова статистика, яка передбачає групування, табелювання,

графічний вираз та кількісну оцінку даних;

теорія статистичного висновку, яка використовується в психологічних

дослідженнях для передбачення результатів за даними обстежування
вибірок;

теорія планування експериментів, яка застосовується для виявлення та

перевірки причинних зв’язків між змінними. Найбільш поширеними

методами є: кореляційний, регресивний та факторний аналізи.

Кореляційний аналіз – це комплекс процедур статистичного

дослідження взаємозалежності змінних, що перебувають у кореляційних

відношеннях, тобто він характеризує ступінь взаємозв’язку досліджуваних

явищ. При цьому переважає нелінійна їхня залежність, тобто значенню
будь-

якої окремо взятої змінної може відповідати певна кількість значень
змінної

іншого ряду, що відхиляються від середнього в той чи інший бік. У

прикладних психологічних дослідженнях кореляційний аналіз виступає

одним з основних методів статистичної обробки кількісного емпіричного

матеріалу. Для кількісного виразу рангових змінних використовуються

коефіцієнти рангової кореляції. Вони обчислюються за допомогою різних

формул (наприклад, за формулою Спірмана).

Регресивний аналіз у психології – це метод математичної статистики,

який дає змогу вивчати залежність середнього значення будь-якої величини

від варіації іншої величини або кількох величин. Поняття регресійного

аналізу ввів Ф.Гальтон, який довів факт визначеного співвідношення між

зростом батьків та їхніх дітей. Він помітив, що в батьків найнижчого
зросту

діти дещо вищі, а в батьків найвищого зросту – нижчі. Такого роду

закономірність він назвав регресією. Регресійний аналіз використовується

переважно в емпіричних психологічних дослідженнях, пов’язаних з оцінкою

будь-якого впливу (наприклад, впливу мотивів людей на його поведінку

тощо), при конструюванні психологічних тестів.

Факторний аналіз – метод багатомірної математичної статистики, який

використовується у процесі дослідження статистично пов’язаних ознак з

метою виявлення деяких прихованих від безпосереднього спостереження

факторів. За допомогою цього аналізу не просто встановлюється зв’язок
між

змінними, що перебувають у стані перетворень, а визначається міра цього

зв’язку та виявляються основні фактори, що лежать в основі цих

перетворень.

Таким чином, у цілому, математичні методи можуть бути досить

ефективними й корисними в організації психологічних досліджень, проте

необхідно пам’ятати, що математичний метод, як і будь-який інший, має

свою сферу застосування та певні дослідницькі можливості. Застосування

цього методу зумовлене предметом дослідження та завданням дослідницьких

дій офіцера-дослідника.

Отже, знання методики психологічного дослідження й додержання її

принципів організації завжди допоможе запобігти неефективним діям,

процедурним дослідженням і сприятиме досягненню мети дослідження та

отриманню об’єктивної інформації.

Рекомендована література

1. Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: МГУ, 1980.

2. Логический словарь. – М.: Наука, 1971.

3. Краткий психологический словарь. Сост. Л.А.Карпенко / Под общ.

ред. А.В.Петровского и М.Г.Ярошевского. – М.: Политиздат, 1985.

4. Основи психології. – К., 1996.

5. Петровский А.В. Вопросы истории и теории психологии. – М.:

Педагогика, 1984.

6. Психологія / За ред. Ю.Л.Трофімова. – К.: Либідь, 1999.

7. Ягупов В.В. Процес і технологія військово-педагогічних досліджень

у Республіці Польща: Дис. Еканд. пед. наук. – К., 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter