“В сiм’ї вольнiй, новiй” (присвячено Тарасовi Шевченку)
Якщо людина не має мрiї – її життя буде обов’язково сумним
i порожнiм. Мрiї бувають рiзними: вiд дуже егоїстичних особистих, до
тих, що передбачають щастя для всiх людей. Якщо останнi збiгаються з
мрiями та сподiваннями iнших, може статися диво – вони перетворяться на
реальнiсть.
Саме такими були мрiї славетного українського Кобзаря – Тараса
Григоровича Шевченка, самого народного з поетiв, що колись жили
i писали в Українi. Саме тому значна частина його мрiй надихала
українцiв на боротьбу за незалежнiсть i демократiю i знайшла своє
втiлення у створеннi нашої незалежної держави – України. I саме тому
iм’я Тараса Шевченка зараз носять мiста, села, вулицi, пiдприємства та
заклади освiти, його пам’ятники стоять майже в кожному мiстi й бiля них
завжди лежать свiжi квiти, а визначнi дати його життя урочисто святкують
щорiчно тисячi людей.
Усе знесла й перемогла
його любовi сила.
Того великого вогню
i смерть не погасила.
Цi вiршi Лесi Українки були написанi 1911 року з нагоди 50-рiччя дня
смертi Тараса Шевченка. Її пророкування справдилося – смерть поета не
згасила в серцях людей вогонь, запалений його вiршами. Але здiйснилися й
пророкування самого Шевченка.
“Нащо здалися вам цари?” – запитував поет. На сьогоднi царська влада вже
не iснує.
Розкуються незабаром
Закованi люде…
Вже кiлька поколiнь зросло, не знаючи жахiв неволi, коли однi люди
вважалися власнiстю iнших.
…якби не осталось
Слiду панського в Украйнi! –
мрiяв Шевченко. Немає бiльше панщини, немає гнобителiв-панiв, що
запрягали колись “людей у ярма” у прямому значеннi цього слова.
I спочинуть невольничi
Утоменi руки,
I колiна одпочинуть,
Кайданами кутi! –
писав колись поет, а зараз навiть майже забулося, що у вiршах йдеться не
про художнiй образ: i неволя, i кайдани були частиною тодiшньої
реальностi. I не в образному, а в буквальному значеннi колись знiмали
“латану свитину… з шкурою”.
Сьогоднi ми можемо вжити цi образи лише у переносному значеннi. Сьогоднi
важко навiть уявити, що усе це колись-то було насправдi. Невiрно, що
нiчого не мiняється в суспiльному життi! Ми просто через дрiбнi
негаразди забуваємо iнколи, наскiльки страшним був ранiше свiт. Можливо,
прогрес iде повiльнiше, нiж хотiлося б, але вiн iде.
Конституцiя гарантує нам усiм рiвнiсть прав, i якщо хтось каже сьогоднi,
що нiби цiєї рiвностi нема i досi, можна нагадати про минулi часи, коли
рабство було законодавчо закрiплене, i порадити перечитати шевченкiвськi
вiршi.
Вже розчинилися дверi “тюрми народiв”. Не мовчить бiльше “на всiх
язиках” все “вiд молдаванина до фiнна”. На повну силу, рiзними мовами
звучать голоси народiв, що колись були поневоленими. З’явилися на
полiтичнiй картi свiту новi держави, що були ранiше колонiями. I наша
Україна, що зазнала гноблення i польської шляхти, i росiй-ського царизму
сьогоднi входить до складу найбiльших мiжнародних органiзацiй як
повноправний член.
I на оновленiй землi
Врага не буде супостата,
А буде син, i буде мати,
I будуть люде на землi.
Вiльнi люди на вiльнiй землi – це те, що вже є сьогоднi.
У всьому цьому є внесок самого Шевченка.
Вiн писав i боровся. Вiн мрiяв, i його мрiї збирали людей пiд свої
прапори, об’єднували для подальшої боротьби. Люди читали його твори, i
починали помiчати, що й у них:
…виросли крила,
Що неба достане, коли полетить.
Звiсно, не все ще iдеально в нашому життi. Але дуже багато змiнилося з
Шевченкових часiв на краще, i мiнятиметься й далi, якщо ми самi не
зупинемося.
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сiять, не ждать
I посiяне жать
Роботящим рукам!
Саме “роботящим умам” i “роботящим рукам” пiд силу досягти своєї мрiї.
Те, що ми маємо сьогоднi, тодi здавалося чимось нездiйсненим, але
Шевченко вiрив попри все у краще майбутнє. Нам треба вчитися у нього
такої вiри, тодi те, що здається далеким i нездiйсненим зараз теж стане
дiйснiстю завтра.
“В сiм’ї вольнiй, новiй” ми маємо значно бiльше можливостей для цього.
Головне – не втрачати надiї, як не втрачав її Шевченко. Тодi все буде!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
