“Патетична соната” – найвищий злет драматичного генiя Миколи Кулiша
“Кометами здiймаються ракети, червонi, голубi, зеленi. Танцює свiт.
Патетичний концерт. I тiльки низько над обрiєм висить блiдий,
пощерблений серп мiсяця – розп’ятий мiфiчний Христос.”
ь за своїми мрiями i слухаються своїх iдеалiв, їм потрiбне здiйснення
бажань будь-якою цiною. Мене вражає, як глибоко Микола Кулiш вiдчуває
проблему України. Бо виявляється, що вона, наша ненька, нiкому насправдi
не потрiбна. До того ж, автор порушує ще одну проблему i виявляється, що
покинутою лишається не тiльки Україна, а й людина. “Чоловiк не
недоробок, щоб його втикати отак в землю…” Натовп наштовхується на
убитого, якого поспiхом закопали в землю – таким способом показано
нiкчемнiсть людського життя у суворi роки революцiї. Слiд провести
паралель мiж п’єсою М. Кулiша “Патетична соната” i новелою М. Хвильового
“Я (Романтика)”. У п’єсi є такий самий лiкар Тагабат – бiльшовик Лука,
i, що найжахливiше, такий самий “Я” – Iлько Юта, як це не прикро, людина
малодушна, що постає ганьбою для iдей революцiї. Iдеї вирiшують долi
людей i визначають стосунки мiж ними, а це, на думку автора, закони
хворого людського суспiльства.
П’єса “Патетична соната” насправдi прекрасна, бо написана людиною, що
бачила Україну наскрiзь i вiдчувала кожний її подих. М. Кулiш i в життi
був повнiстю вiдданий Українi, вiн i жив i помер заради неї.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
