Бунiнська фiлософiя кохання (за оповiданням “Легке дихання”)
Про кохання писали, мабуть, усi письменники та поети, але наскiльки
рiзними є люди, настiльки рiзним постає це почуття у художнiх творах.
Видатний росiйський письменник Iван Бунiн теж створив власну “фiлософiю
кохання”.
На його думку, кохання – це “темнi алеї”, сповненi чогось таємничого i
несподiваного, це чудова мить, що часто веде до трагiчного фiналу i яку
дуже легко загубити або не впiзнати вчасно. Потiм можуть прийти тяжке
розчарування, смуток, i навiть загибель iнколи є рятунком для почуття. У
творах Бунiна трапляються трагiчнi фiнали через конфлiкт мiж iдеальним i
реальним, але загибель героїв чомусь досить часто постає у нього
свiтлою, принаймнi має вигляд кращої з можливих розв’язок.
З подiбним протирiччям реального й iдеального ми стикаємось i в
оповiданнi “Легке дихання”.
Подiї твору на перший погляд можуть здатися брудними i заяложеними.
Молоду дiвчину зводить старий розпусник, сама вона веде незрозумiлу гру
в кохання з козачим офiцером, що був “некрасивий i плебейського вигляду,
який не мав рiвно анiчогiсiнько спiльного з тим колом, до якого належала
Оля Мещерська”. Але насправдi бруду чи то “чорнухи” в оповiданнi немає,
навпаки, воно насичене особливою лiричною атмосферою.
У “Легкому диханнi” Бунiн використовує прийом, який можна назвати
“доказом вiд зворотного” – навiть за такого розвитку подiй кохання
лишатиметься чимось свiтлим i недоторканим, воно вище за буденний бруд.
Оповiдання починається i закiнчується описом кладовища, на якому
похована дiвчина. Бiля могили Олi, дивлячись на фотокартку померлої,
класна наставниця сама собi ставить риторичне запитання: “як сумiстити з
цим чистим поглядом те жахливе, що поєдналося тепер з iменем Олi
Мещерської?”. Воно не потребує вiдповiдi, але вiдповiдь присутня поза
словами в усьому текстi оповiдання.
Оля Мещерська сприймається як втiлення юної жiночостi, жаги кохання,
мрiйливостi. Попри установки суспiльної моралi, її вчинки та її образ
майже в усiх викликають захоплення. Чомусь “нiкого не любили так молодшi
класи, як її”, чомусь класна наставниця, що ранiше намагалася зупинити
Олю та засуджувала її “передчасну” жiночiсть, навертаючи на
загальноприйнятi моральнi цiнностi, пiсля загибелi дiвчини, щонедiлi
приходить на її могилу, живе думками про неї, та ще й вiдчуває себе
щасливою “як усi вiдданi якiйсь пристраснiй мрiї люди”.
ue
ed@mxi
Оля Мещерська створена для щастя, тому й знаходить його в потворнiй
дiйсностi. Саме це дає вiдчуття “легкостi подиху”, який неможливо
зберегти в заяложенiй дiйсностi. Оточуючi пiдсвiдомо вiдчувають цю її
особливiсть, тому й тягнуться до неї. Вона нiби заражає iнших своїми
радощами.
Олю Мещерську вбиває згаданий вище офiцер, мимоволi введений в оману
грою дiвчини. Вбиває, тому що був близьким з нею, вiрив у її кохання та
не змiг змиритися iз втратою своєї iлюзiї. Але ж не кожна людина може
викликати таку сильну пристрасть. Багато кого кидають коханi, та дуже
рiдко закоханi доходять до таких крайнощiв. Це знову ж таки свiдчить про
непересiчнiсть особистостi Олi. Її вчинок був жорстоким, але можна
здогадатися, що маючи таку особливу натуру, вона запаморочила голову
цьому офiцеровi ненавмисне. Можливо в стосунках з ним Оля сама шукала
свою мрiю, але не могла знайти.
Вона вiдчувала огиду до батькового друга Малютiна, який повiвся з нею,
м’яко кажучи, не шляхетно. Те, що вiдбулося мiж ними, могло просто
зламати її, як це було з багатьма дiвчатами. Вона могла поринути в
безодню страждань i прожити в них решту життя, могла почати ненавидiти
весь свiт. Та цього не сталося: запас кохання i прагнення до щастя в
душi Олi виявився надзвичайно великим. Замiсть цього вона “зовсiм
збожеволiла вiд радощiв”, компенсуючи цим власну огиду i приниження.
Енергiя молодостi, мрiї, жага кохання були в неї незрiвнянними, але не
знаходили гiдного виходу, тож вона й починала “романи” то з офiцером, то
з гiмназистом Шеншиним, не могла жити без залицяльникiв, але попри все
глибина душi цiєї дiвчини лишилася незайманою. Мрiї своїм свiтлом
одухотворювали всi її зовнi аморальнi вчинки. Тому, мабуть, i загальне
враження вiд її образу залишається сповненим чогось свiтлого i
прекрасного.
“Легке дихання” не згасло пiд тиском обставин. Не знищила його навiть
смерть Олi: “Тепер це легке дихання знову розсiялося в свiтi, у цьому
захмареному небi, у цьому холодному весняному вiтрi”.
Такими лiричними рядками закiнчується оповiдання. Вони ж передають iдею
автора: кохання, навiть таке “розсiяне”, потенцiйне, що не знайшло свого
справжнього героя, завжди є дивом, завжди знайде вiдповiдь у душах iнших
людей. Хай дiйснiсть не дозволила дiвчинi втiлити мрiї, й суперечностi з
нею призвели до трагедiї: Оля, однак, принесла в свiт щось одухотворене,
здатне надихати.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
