Лiтература рiдного краю. Художнiй дивосвiт – поруч (I варiант)
Колись цей край називали Диким полем. Дивна краса його широких степiв,
буйних лiсiв та прозорих рiчок нестримно вабила сюди полчища чужоземцiв.
Тут точилися жорстокi сiчi, в яких вирiшувалась доля цього мальовничого
куточку землi.
Тут все кiнчалось.
Тут був край землi.
Тут i великi роси, i малi
Однаково вкраїнцями були,
У смертi i життя ходили скраю, – пише у вiршi “Слобожанщина” сучасна
харкiвська поетеса Олександра Ковальова, художньо осмислюючи iсторiю
рiдного краю. Чула ця земля стогiн i плач, i клич бойових сурм, i тупiт
звихрених козацьких коней. Перелила свою зажуру й нiжнiсть у кришталевi
мелодiї диво-пiсень, що забринiли у вiщих струнах сивих кобзарiв.
Народила свiтовi багатодiтну сiм’ю яскравих художнiх талантiв, що
збагатили українську лiтературу своїми самобутнiми творiннями.
Ця земля закарбувала для вiкiв слiди свого ясночолого мислителя й поета
Григорiя Сковороди. Вони ведуть нас до древньої лiсової криницi,
джерельна чистота якої затiнена густою кроною могутнiх дубiв з їх
глибокодумним гомоном. Наш славетний земляк викопав цю криницю понад два
столiття тому. А її цiлющi води й досi ваблять усiх, хто не байдужий до
краси й мудростi поетичного слова. Сковорода любив цей тiнистий лiс, цей
крислатий дуб, це криштальне джерело, вiд якого розтеклося безлiч дорiг
у близькi й далекi свiти. Скiльки тих дорiг сходжено фiлософом у пошуках
iстини людського буття! Вiн пiзнав цiну самотностi, гармонiю життя,
висоту польоту просвiтлiлої душi. У збiрцi “Сад божественних пiсень”
поет щедро дiлиться своїми мудрими вiдкриттями, проповiдує справжнi
життєвi цiнностi:
Чистий можеш буть собою,
То нащо тобi броня
I шолом над головою?
Не потрiбна i вiйна.
$
L,
не приреченим i покiрним долi, а здатним на активнi, рiшучi дiї.
Захисником українського народу виступав також вiдомий поет, ректор
Харкiвського унiверситету Петро Гулак-Артемовский. У своїх творах
“Справжня добрiсть”, “Батько та син”, “Двi пташки в клiтцi” вiн
звертається до загальнолюдських проблем, засуджує гноблення в усiх його
формах. Сатирична байка “Пан та Собака”, де письменник рiзко виступає
проти крiпацтва, стала помiтним явищем в української лiтературi.
Так, багатий талантами наш край. Тут, у колишнiй Харкiвськiй губернiї,
народилися Борис Грiнченко та Павло Грабовський. Справжнi сини
українського народу, вони глибоко спiвчували усiм скривдженим i
знедоленим. Поеми Б. Грiнченка оспiвують славну iсторiю нашого народу.
П. Грабовський у своїх поезiях звертається до братiв по нацiї з палким
закликом єднатись у боротьбi за вiдродження рiдного краю:
Бажав би я, мiй рiдний краю,
Щоб ти на волю здобувавсь,
Давно сподiваного раю
Вiд себе власне сподiвавсь.
Естафету самовiдданої любовi й полум’яного художнього слова прийняли вiд
старшого поколiння гранослови нової епохи: О. Копиленко, I. Вирган, I.
Багмут, Р. Третьяков, I. Муратов, Л. Первомайський. Своєю творчiстю вони
примножували славу лiтературного Харкова. Широке суспiльне визнання
здобув, наприклад, роман Петра Панча “Гомонiла Україна”, де майстерно
змальовано широкi картини запеклих битв нашого народу проти польського
панства за волю України. У творi яскраво постають високий патрiотизм,
героїчний дух, безстрашнiсть козакiв, мудрiсть i далекогляднiсть Богдана
Хмельницького, полководське мистецтво Максима Кривоноса. Це роман-дума,
кожен рядок якого дихає поетикою українського фольклору.
Свято шанує мистецькi традицiї рiдного краю й сучасне поколiння
харкiвських письменникiв, представлене iменами Вiктора Бойка, Iвана
Перепеляка, Ольги Тараненко, Наталiї Матюх, Анатолiя Перерви, Iрини
Мироненко… У їхнiх творах оживає трагiчна й героїчна iсторiя України,
вчувається болiсна тривога за її майбутнє. Так сучасне й минуле
перегукуються у збiрцi Олексiя Ковалевського “Сонцевир”:
Он Сiч розп’ята. Змовкла мати.
На мiсцi хати –
Сон – трава.
А там – Чорнобиль
Звiвся катом,
Цвяхи в долонi забива!
Оцей шевченкiвський бiль за долю України об’єднує всi поколiння митцiв
слова рiдного краю. Бо всi вони йшли стежкою в життi – тiєю, що веде до
чистої лiсової криницi мудростi, святостi й краси. А назад верталися
рiзними дорогами, що розiйшлися врозтiч вiд того дивного джерела
натхнення… Та все одно не губили один одного, бо всi шляхи вели їх до
людей, до України, до поезiї. А сила таланту й любовi творила справжнє
диво – той величний священний Храм Слова, що очищає людську душу,
вiдкриває для неї новi високi горизонти.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
