Образ народного спiвця в поезiї Тараса Шевченка
Поет – не жрець, що курить фiмiам
Чи творить в тишинi нiчнiй молитву,
Поет – борець, що кличе вiйсько в битву
I першим йде в запеклу битву сам.
/ А. Малишко /
На шляхах бойових звитяг i на мирному полi творчої працi поряд з
людиною, поряд з народом – його пiсня-душа, частина його творчої
пiсенної душi.
У нiй все, чим живе людина, чим живе народ. Її творцi i виконавцi завжди
посiдали почесне мiсце серед оборонцiв Вiтчизни. Боян спiвав славу землi
руськiй, пiдтримували дух воїнiв запорожськi кобзарi, зiгрiвав душу
своїми пiснями-думами знаменитий Остап Вересай.
Образу народного спiвця багато уваги придiляє Т. Г. Шевченко.
З фолькльору i лiтератур рiзних народiв ми знаємо про акинiв,
трубадурiв, шансоньє… Поет-спiвець Шевченко – це людина трагiчної
долi, старий козак:
Перебендя старий, слiпий –
Хто його не знає?
Вiн усюди вештається
Та на кобзi грає.
А хто грає, того знають
I дякують люди:
Вiн їм тугу розганяє,
Хоч сам свiтом нудить…
(“Перебендя”)
Як рiдного зустрiчають кобзаря у кожному селi:
– Кобзар iде! Кобзар iде! –
Та всi, якомога,
Хлопцiв кинули, побiгли
Зустрiчать слiпого!
(“Мар’яна-черниця”)
I грали кобзарi про давню славу i мужнiсть козацьку. В їхнiх думах (i
тiльки в них!) жила iсторiя України, з її свiтлими i темними, гiркими
часами, в них йшлося “Про Чалого”, “Як Сiч руйнували”. Але життя є життя
– i веселої мiг заспiвати кобзар.
З дiвчатами на вигонi –
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками –
Сербина, Шинкарку.
(“Перебендя”)
Епiзодичний, але яскравий образ народного спiвця ми бачимо i в поемi
Шевченка “Гайдамаки”. Старий Волох пiдтримує бойвоий дух повстанцiв,
спiваючи про Максима Залiзняка, спiває для рядових гайдамакiв (щоб
старшина не почула!). Або:
Братайтеся з нами,
З нами, козаками,
Згадаймо Богдана,
Старого гетьмана,
Будете панами.
(“Гайдамаки”)
Образ кобзаря для Шевченка нерозривний з образом України:
Утни, батьку, щоб нехотя
На весь свiт почули,
Що дiялось в Українi,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всiм свiтi стала.
(“До Основ’яненка”)
Кобзарем народним вiн називає основ’яненка, i сам став генiальним
Кобзарем своєї неньки-України. Змушений бiльшу половину життя провести
на чужинi, поет заздрив волi бандуриста:
Бандуристе, орле сизий!
Добре тобi, брате!
Маєш крила, маєш силу,
Є коли лiтати
Тепер лети ж в Україну –
Тебе виглядають…
(“Н. Маркевичу”)
I Тараса чекала Україна. Вiн вiрив у це, душею рвався на береги Днiпра,
у вишневi садки; туди, на Батькiвщину, посилав вiн свої думи,
квiти-дiти. I закликав, молив:
Привiтай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх дiток нерозумних,
Як свою дитину!
(“Думи мої…”)
Отож, образ спiвця народного – це i образ самого Шевченка, не випадково
ж народ називає його Кобзарем. Якщо повно характеризува ти цей образ, то
треба аналiзувати всю творчiсть генiального художни ка, письменника,
поета. Скажемо тiльки, що в нiй – все те, що робить безсмертним наш
народ, нашу душу, нашу пiсню.
Наша дума, наша пiсня
Не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
Слава України.
(“До Основ’яненка”)
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
