Порiвняльна характеристика образiв Хiггiнса i Пiкерiнга за п’єсою
Бернарда Шоу “Пiгмалiон”
У 80-тi роки XIX столiття Бернард Шоу починає боротися за новий театр,
який у тi роки переживав кризу. Шоу свiдомо вiдмовляється вiд принципiв
“добре зробленої” драми i широко користується парадоксом як одним iз
визначальних мистецьких прийомiв.
Наприклад, у п’єсi “Пiгмалiон” драматург показує божевiлля i оманливiсть
довкiлля, Б. Шоу нiколи не закiнчував свої п’єси трагiчним кiнцем. П’єса
“Пiгмалiон” – це красива iсторiя, побудована на основi мiфа про
Пiгмалiона – скульптура, який вирiзьбив iз мармуру Галатею – жiнку такої
вроди, що закохався в неї i вмовив богiв оживити статую.
Головнi герої цiєї п’єси – це професор англiйської фонетики Генрi
Хiггiнс та знавець iндiйських дiалектiв полковник Пiкерiнг. Вони рiзнi
за характером i зовнiшнiстю. Професор Хiггiнс – це чоловiк рокiв
п’ятдесяти, з сивим волоссям i зi зморшками на обличчi, невеликий на
зрiст. А полковник Пiкерiнг, навпаки, рокiв шiстдесяти, низький на
зрiст, товстий, обличчя немов пожоване вiд старостi. Їхнi характери
можна визначити пiд час роботи професора, який проводив експеримент над
дiвчиною Елiзою, вуличною квiткаркою, яку за її неввiчливiсть прозвав
дикункою. Хiггiнс був постiйно чимось незадоволений, розлючений i
здавався, на перший погляд, невихованим, бо спочатку вiн ставився до
Елiзи гiрше, нiж до служницi. Але збоку завжди був полковник Пiкерiнг,
який намагався заспокоїти Хiггiнса.
N
z?p
%th й читача, нiж професор Хiггiнс. I, здається, такою нестримною
поведiн-кою викликав Хiггiнс вiдразу у своєї ученицi Елiзи.
А Пiкерiнг поводить себе виховано, спокiйно, не звертає на деякi випади
Елiзи уваги. Завершення роботи професора виявилося несподiванкою навiть
для нього самого. Характери Хiггiнса i Пiкерiнга можна також простежити
пiд час великосвiтського рауту. Тут вони в чомусь схожi: їхнi жести,
манера розмовляти вишуканою мовою i показувати себе вищому свiту з
кращого боку. Та iнтерес до дiвчини у професора зникає, бо парi вiн
виграв: дикунка тримала себе i говорила як справжня герцогиня. Що тепер
з нею буде? Адже вона змiнилася. А Хiггiнсу наплювати на її майбутнє
життя, вiн лише радiє, що виграв парi.
“Елiза: Що зi мною буде?
Хiггiнс: А я звiдкiля знаю, що з вами буде? I що менi, чорт забирай, до
цього?
Елiза: Вам нiчого! Я знаю, що вам нiчого! Нехай я навiть помру, – вам
нiчого! Я для вас нiщо, гiрше ось цих туфлiв.
Хiггiнс (гучним голосом): Туфель!!!
Елiза (з гiркою покiрнiстю): Туфель! Менi здається, тепер це вже не
важливо”.
На мою думку, у п’єсi стверджується, що освiта завжди потрiбна людинi,
бо, якщо ти невихований, не вмiєш ввiчливо розмовляти, говорити
правильно i добре ставитися до iнших – ти нiхто. Адже в наш час освiта –
це головне, незалежно вiд того, чи багата людина, чи бiдна. Тому i
професор Хiггiнс, i полковник Пiкерiнг викликають повагу як
високоосвiченi люди.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
