Поезiя – держава неозора
“Поет – людина крилата”
/ Платон /
Поезiя – це голос душi людської. Немає в життi людини нiчого, що вона
обминула б своєю увагою. Її символiчна географiя не має меж.
Ось село Шевченкове, все в маревi вишневих садкiв i верб, овiяне
тихесеньким вiтерцем – а десь поруч вже горить пожежа народного
повстання, i великий Кобзар закликає спiввiтчизникiв до бою.
Ось мiсто Франка. Каменяр будить заснулих ударами молота i гуркотом
розбитого камiння, але звучить i мелодiя про кохання “Зiв’ялого листя”.
А ось то в полум’ї бурхливого 1905-го року, то в цвiтi яблунi постає
поетичне мiсто Коцюбинського. Досвiтнi вогнi палають над мiстом Лесi
Українки, де головними проспектами виявляються Мужнiсть i Вiра, але їх
перетинають алеї Нiжностi, Любовi та Натхнення. Постає, наче залите
свiтломузикою, мiсто тичини, чарує солов’їним спiвом i акварельними
барвами мiсто Сосюри, дивиться на зiрки мiсто Симоненка, химерною
архiтектурою вражає мiсто Драча, дивує своєю непохитнi стю мiсто Стуса.
А скiльки їх ще, великих i малих, вiдомих i ще невiдкритих мiст i сiл
держави Поезiї!
I, мабуть, нiхто з живих не мiряє шляхи свої, не вiдвiдавши жодного разу
цю прекрасну країну. Навiть тi, хто проголошує:
Геть жбурнiть симфонiї та мрiї,
Як ганчiрку кидають за тин!
Хто мотор полагодити вмiє,
Вартий бiльше, нiж знавець картин.
(М. Рильський, “Дiалог”)
Адже поезiя здатна знаходити вiдгук в душах iнших, хвилювати або
стискати кулаки, готуючись до бою. Звiсно, кожен сприймає її по-своєму,
бо ми й самi всi рiзнi. Як у реальнiй країнi чи рiдному мiстi кожен з
нас має свiй улюблений куточок, куди хочеться повертатися знову i знову,
так i в державi поезiї ми, зазвичай, маємо мiсця, близькi саме до нашої
душi, найважливiшi для нас теми, поетiв, що нiби стали нашими друзями
або навiть учителями.
люха, щоб привiтатися на чужинi зi знайомими квiтами, як це зробив
Коцюбинський, вона вже – поет. Коли просто бажає подiлитися радiстю
кохання, або замрiяно дивиться на зорi – це теж поет.
Але поезiя – це i бунтiвне слово Шевченка, i молот Каменяра. Вона –
криця, а не лише нiжнiсть, вона – зброя, а не лише звук чарiвної арфи.
Поет – не жрець, що курить фiмiам
Чи творить в тишинi нiчнiй молитву,
Поет – борець, що кличе вiйсько в битву
I першим йде в запеклу битву сам.
(А. Малишко)
Поезiя – це велике диво, створене людиною, що допомагає їй i часом
навiть рятує. Так, Леся Українка, втративши кохану людину, за одну нiч
написала “Одержиму”, i казала потiм у одному з листiв: “Коли б не
написала, збожеволiла б”.
Глухослiпонiма дiвчина Ольга скороходова виливає свої почуття у вiршах,
i поезiя дає їй можливiсть повiрити у власнi сили, повiрити в себе.
Володимир Забаштанський внаслiдок нещасного випадку втратив зiр i руки,
поезiя стала його “вузькоколiйкою” (так вiн назвав одну зi своїх книг) –
дорогою повернення до життя i до людей.
Та не лише в екстремальних ситуацiях поетичнi рядки пишуться кров’ю
серця.
Ну, що б, здавалося, слова?
Слова та голос – бiльш нiчого,
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує… –
пише Тарас Шевченко.
Такi особливi слова, що йдуть вiд серця присвячують i Вiтчiзнi, й
коханим, усьому, що здатне зачепити душу. I не чують їх хiба що тi, у
кого, за влучним висловом Лiни Костенко, “душа ще з дерева не злiзла”. А
справжнi люди чують поетичну красу навiть крiзь сторiччя – така вже
особлива ця країна, держава Поезiя.
Хочеться жити в її чарiвному свiтi, любити красу, робити добро та
примножувати духовне багатство свого народу, протиставляти Поезiю
брутальнiй меркантильностi.
Хай живе завжди i мiцнiє ця неозора держава – Поезiя!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
