Трагедiя закоханого серця в лiричнiй драмi Iвана Франка “Зiв’яле листя”
(I варiант)
Любов до Вiтчизни своєї
У ньому, як радiсна даль,
I огнена мука Мойсея,
Й “Зiв’ялого листя” печаль.
/ В. Сосюра /
“Зiв’яле листя”, – так говорить М. Мочульський про лiричну збiрку
Франка, i згадує слова Платона про людськi душї: що Бог розкидав їх
половинки по всьому свiту, i цi половинки шукають одна одну пiд чарiвну
мелодiю скрипки. Коли роз’єднанi половинки зустрiчаються, скрипка
змовкає, але коли вони не можуть знову об’єднатися, зустрiвшись, тодi
починають лунати сумнi журливi мелодiї.
Це сталося i з Франком: нещасливе кохання видобуло з його душi трагiчнi
вiршi збiрки “Зiв’яле листя”. Тричi вiн кохав, i тричi не знаходив
вiдповiдi й розумiння. “Тричi менi являлася любов”, – пише поет.
“Одна несмiла, як лiлея бiла”, – пише поет, згадуючи Ольгу Рашкевич.
Друга – гордая княгиня,
Блiда, як мiсяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня…
Це вже йдеться про Юзефу Дзвонковську, а третьою лiричною героїнею стає
Целiна Зигмунтовська:
Явилась третя – женщина чи звiр?
Але цi три кохання, можливо, є пошуком одного iдеала жiнки, чи Кохання з
великої лiтери. I тому, мабуть, вiршi збiрки “Зiв’яле листя” попри
автобiографiчнiсть – це вiдображення почуттiв одразу багатьох людей, що
зазнали нещасливого кохання.
Ми звикли сприймати I. Франка насамперед як борця, Каменяра – трагедiя
закоханого серця збiрка “Зiв’яле листя” виявилась несподiванкою.
Складається вона з трьох частин – трьох “жмуткiв”, об’єднаних як
тематично, так i лiричним героєм (якого усе ж таки не можна на сто
вiдсоткiв ототожнювати з самим I. Франком, вiн i сам був проти такого
ототожнення) – сильною, мужньою людиною, показаною в момент величезних
душевних страждань. Цей герой майже у вiдчаї, вiн хоче втекти (та не в
могилу), але не робить божевiльних вчинкiв, а виливає тугу у вiршах, бо
має душу художника.
А чень утечу я вiд лютого болю,
Що серце моє розриває.
(“Безмежнеє поле…”)
?,thЦе рядки з першого “жмутка”, найтрагiчнiшого, написаного у 1886-93
роках, до якого ввiйшли такi поетичнi перлини, як “Так, ти одна моя
правдива любов…”, “Безмежнеє поле в снiжному завою…” та “Розвiйтеся
з вiтром, листочки зiв’ялi…” – останнiй вiрш i дав назву збiрцi.
Поет страждає, i його сльози перетворюються на образи надзвичайної сили:
Як той вогонь, що враз i грiє й пожирає,
Як смерть, що забива й од мук ослобоняє, –
Отак, красавице i я тебе люблю.
Заметiль, завивання вiтру з iншого вiрша (“Безмежнеє поле в снiжному
завою…”) спiвзвучнi стану змученої душi. Не випадково цей вiрш,
перекладений на музику, став чудовою пiснею.
Другу частину-“жмуток” було написано 1895 року. Тут вже бiль трохи
приглушено часом, значна частина вiршiв написана пiд впливом народної
поезiї (“Ой, жалю мiй жалю…”, “Ой ти, дiвчино, з горiха зерня…” та
iншi).
Найбiльш характерним з них є вiрш “Червона калина, чого в лузi
гнешся…”, дуже близький до народної пiснi. Його настрiй сумний, але
безнадiйностi вже немає. Нiби тиха печать приходить на змiну гострому
болю.
I, нарештi, у третьому “жмутку” (1896 рiк) ми чуємо прощання i з радiстю
i з болем кохання. Повертається мотив з кiнця першого “жмутка”, але зi
змiненим трохи настроєм:
Розвiйтеся з вiтром, листочки зiв’ялi,
Розвiйтесь, як тихе зiтхання,
Незгоєнi рани, невтiшенi жалi,
Завмерлеє в серцi кохання.
Дуже виразно вiн звучить i у вiршах “Пiсне моя, ти пiдстрелена
пташко…” та “I ти прощай…”.
Усе закiнчується, все вкрилося снiгом, у душу надходить спокiй, i все
нiби завмирає: думки, почуття… Але не життя, бо це – лише перепочинок,
i все ще може початися знову.
А для нас Франкове “Зiв’яле листя” залишилося зразком прекрасної лiрики,
взiрцем кохання, невiдривного вiд натхнення творчостi.
Тому Сосюра i вiрив:
I оживе твоє зiв’яле листя
У свiтлiм шумi нашої весни.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter