Етюд. Краса поетичного слова

Етюд. Краса поетичного слова

Багатьом людям подарував Шевченко цiлющий промiнь поезiї. Його iскра
завжди освiтлює найзаповiтнiший куточок серця – куточок прекрасного.
Люди не в змозi забути прекрасних рядкiв Шевченка, звернених до
сучасника:

   Доле, де ти! Доле, де ти?

   Нема нiякої!

   Коли доброї жаль, боже,

   То дай злої, злої!

   Не дай спати ходячому,

   Серцем замирати

   I гнилою колодою

   По свiту валятись.

   А дай жити, серцем жити

   I людей любити…

Життя iде розмiреним кроком назустрiч сонцю. I здавалося б, для чого
людям поезiя, коли в них є снiг i гори, дощ i зiрки, сонце i хлiб. Але ж
без поезiї гори перетворяться просто в кам’янi нагромадження, а сонце в
небесне свiтило, яке випромiнює тепло, дощ – у неприємну воду i калюжi.
Ось як чудово, образно малює танок весняного дощу поетеса Ганна
Козаченко:

   А дощ не плаче – дощ смiється,

   А дощ не смiється – спiва,

   I пророста з земного серця

   Зеленим пагiнням трава.

   А дощ танцює по бруньках,

   I бруньки лускають вiд смiху,

   I листячко дощу на втiху

   Тремтить-смiється на гiлках.

Уявляєш вiдразу радiсну картину весняного пробудження природи, яка
спрагло ловить краплi дощу, п’є цiлющий сiк неба. Ось для чого поезiя в
нашому життi.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter