Види трудового договору
У законодавстві про працю розрізняють загальну правову модель трудового
договору і її модифікації в залежності від терміну, особливостей
характеру роботи, що виконується, кількості трудових функцій, що
виконуються, порядку виникнення трудових правовідносин та ін.
Ст. 21 КЗпП передбачає види трудового договору в залежності від терміну.
Трудовий договір на невизначений строк (безстроковий) укладається з
дотриманням загальних положень, викладених вище. Це звичайний трудовий
договір між роботодавцем і найманим працівником. Він укладається у всіх
випадках, якщо законодавством не передбачені спеціальні норми для
конкретного виду робіт або категорій працівників.
Трудовий договір на певний строк
В умовах переходу до ринкової економіки розповсюдилася практика
укладення строкових трудових договорів. Але Законом України від 19 січня
1995 p. були внесені зміни в ст. 23 КЗпП. Законодавець чітко висловив
свою позицію відносно звуження такої практики: строковий трудовий
договір може укладатися лише у випадках, встановлених у законодавстві, а
також у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на
невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, умов її
виконання або інтересів працівника. Таким чином, за загальним правилом
трудовий договір повинен укладатися на невизначений час.
Разом з тим слід визнати, що формулювання у ст. 23 КЗпП випадків, коли
може укладатися строковий трудовий договір, є незадовільним. Воно досить
розпливчасте і не конкретне, що спричиняє у свою чергу неприпустимо
широке тлумачення таких випадків. Зокрема, посилання на задоволення
“інтересів працівника” дозволяє власникові, як пріоритетній стороні
трудового договору в умовах широкого безробіття, нав’язувати строковий
характер договору працівникові.
Пленум Верховного Суду України в постанові №9 від 6 листопада 1992 p.
(із змін. і доп.) роз’яснив судам, що при укладенні трудового договору
на певний строк цей строк встановлюється угодою сторін і може
визначатися не тільки конкретним періодом, але також і настанням певної
події, наприклад, повернення на роботу робітниці з відпустки по
вагітності, пологах і догляду за дитиною; працівника, який звільнився з
роботи в зв’язку із призовом на строкову військову або альтернативну
(невійськову) службу; обранням народним депутатом або на виборну посаду
(п. 7). Строковий трудовий договір може укладатися для заміни тимчасово
відсутнього працівника.
Верховний Суд України висловив свою позицію щодо укладення строкових
трудових договорів з працівниками орендних підприємств. Включення
працівника, прийнятого на роботу на певний строк, в склад орендного
колективу (ланки), який діє на підставі строкового договору орендного
підряду, не означає, що цей працівник почав працювати за строковим
трудовим договором, якщо це питання не було узгоджено угодою сторін.
Договір колективного орендного підряду є формою організації та оплати
праці й не замінює собою укладеного з працівником трудового договору
(Правові позиції Верховного Суду України щодо розгляду судами окремих
категорій цивільних справ // Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. — №8. — С. 212).
У КЗпП не міститься вказівки на те, що строковий трудовий договір
повинен укладатися в письмовій формі. Думається, така норма потрібна в
законодавстві. Багато з трудових спорів виникає внаслідок неправильного
оформлення строкових трудових договорів. Заслуговує на увагу практика
зарубіжних країн, де законодавством повсюдно встановлено правило про
укладення строкових трудових договорів у письмовій формі.
Трудовий договір на час виконання певної роботи є різновидом строкового
трудового договору, однак його припинення пов’язане із закінченням
обумовленої договором роботи. Не треба плутати даний вигляд трудового
договору з цивільно-правовим договором, пов’язаним із застосуванням
праці (відмінності були вказані вище).
Строкові трудові договори отримали широке розповсюдження у країнах з
ринковою економікою і значно підірвали стабільність зайнятості мільйонів
працівників. У багатьох країнах прийняті спеціальні законодавчі акти
щодо регулювання трудових договорів на строк. Зокрема, Французький
ордонанс від 5 лютого 1982 p. встановив, що договори на строк можуть
укладатися обов’язково у письмовій формі й лише у визначених законом
випадках, а саме: тимчасової відсутності працівника, що замінюється;
несподіваного і тимчасового розширення виробничої діяльності; виконання
випадкової роботи, точно визначеної і нетривалої; коли такий договір
укладається на виконання законодавства або урядової постанови,
направленої на те, щоб сприяти прийому на роботу певних категорій
працівників; коли підприємець зобов’язаний забезпечити завершення
професійного навчання працівника; для виконання сезонних робіт.
Максимальний строк для таких договорів — 1 рік. У такий договір може
бути включена умова про те, що він буде продовжений. У такому разі його
продовження обов’язкове, але не більше ніж на один строк. Випробувальний
строк може бути встановлений на строк не більше 2 тижнів.
Шведський закон “Про забезпечення зайнятості” від 24 лютого 1982 p.
передбачив, що договір на строк може бути укладений у таких випадках:
для виконання тимчасових сезонних робіт, робіт, пов’язаних з навчанням,
стажуванням працівника, в зв’язку з необхідністю тимчасово розширити
виробництво, на строк, що передує виконанню обов’язку працівника щодо
несення військової служби, з особами похилого віку після виходу їх на
пенсію за віком або після досягнення ними 65 років (див. Киселев И.Я.
Цит. раб. — С. 65—66).
Видається доцільним закріпити у законодавстві не тільки чітко визначений
перелік випадків, при яких може укладатися строковий трудовий договір,
але й випадки посад, робіт і галузей суспільного виробництва, де
строкові договори повинні укладатися в обов’язковому порядку — радіо,
телебачення, освіта, громадські роботи тощо.
Вивчення і запозичення зарубіжного досвіду може стати в нагоді для
України при підготовці нового КЗпП.
Контракт — особливий вид трудового договору
Контракт на роботу широко застосовується в країнах з ринковою
економікою. В Україні контракт почав укладатися з керівниками державних
підприємств з 1990 p., коли була прийнята постанова Ради Міністрів СРСР
“Про порядок найму і звільнення керівника державного союзного
підприємства”.
Законом України від 20 березня 1991 p. були внесені істотні зміни і
доповнення в КЗпП, зокрема, ст. 21 була доповнена новою ч. З, в якій
контракт визначається як особлива форма трудового договору, в якому
термін його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому
числі матеріальна), умови матеріального забезпечення й організації праці
працівника, умови розірвання трудового договору, в тому числі
дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Застосування
контракту викликало багато питань. Після першого захоплення цим новим
видом трудового договору з’ясувалося, що контракт несе не стільки
позитивні положення для працівника, скільки негативні. Головна соціальна
небезпека контракту полягає у його строковому характері. В умовах
економічної кризи в Україні ефективність контракту ставала дедалі
сумнівнішою, його примусове застосування обмежувало права працівників.
Таким чином, одним з найбільш суттєвих правових питань стало питання про
сферу застосування контракту.
Перша редакція ч. З ст. 21 КЗпП встановлювала: “Сфера застосування
контракту визначається законодавством”.
Контракт набув дуже широкого застосування. У багатьох випадках власники
не звертали уваги на застереження відносно сфери його застосування й
укладали контракти з будь-якими працівниками.
В Україні було визначено сферу обов’язкового застосування контракту і
сферу застосування контракту за угодою сторін.
При обов’язковому застосуванні контракту виключається укладення
трудового договору іншого виду. В обов’язковому порядку укладається
контракт з керівниками підприємств, що знаходяться в загальнодержавній
власності (Декрет Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. “Про
управління майном, що знаходиться в загальнодержавній власності”);
керівниками підприємств, які за державною програмою приватизації
підлягають перетворенню на відкриті акціонерні товариства, на строк до
моменту скликання перших загальних зборів акціонерів (Указ Президента
України від 19 травня 1995 р. “Про забезпечення управління майном, що
знаходиться в загальнодержавній власності в процесі його приватизації”);
керівними, науковими, творчими й іншими працівниками закладу (установи)
України гуманітарної сфери, що мають статус національного (Положення про
національний заклад (установи) України від 16 червня 1995 p.);
керівниками закладів освіти, що знаходяться в загальнодержавній
власності і підлеглих Міністерству освіти України й іншим міністерствам
і відомствам (Закон України “Про освіту” від 25 травня 1991 р. в
редакції Закону України від 23 березня 1996 p.);
працівниками АН України (в тому числі іноземними вченими) (постанова
Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1991 p. “Про статус Академії
Наук УРСР”); керівними і творчими працівниками театральних і
концертно-видовищних закладів, підприємств і організацій культури
(постанова Кабінету Міністрів України від ЗО травня 1997 p. №511);
керівниками і деякими працівниками залізничного транспорту, які
працевлаштовуються за контрактною формою трудового договору (постанова
Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 p. №764); спортсменами,
тренерами й іншими фахівцями штатних національних збірних спортивних
команд (постанова Кабінету Міністрів України №63 від 6 лютого 1992 р.
“Про упорядкування фінансування і матеріального забезпечення в галузі
спорту”); помічниками адвокатів (Закон України “Про адвокатуру” від 10
грудня 1992 p.) і деякими іншими працівниками.
Сфера застосування контракту за угодою сторін регламентується значною
кількістю нормативно-правових актів. У цьому випадку роботодавець не має
права вимагати від працівника укладення контракту. Якщо працівник вже
займав посаду, то з прийняттям відповідного нормативно-правового акта,
що передбачає можливість укладення контракту, власник може запропонувати
працівнику переукласти звичайний трудовий договір на контракт, але якщо
працівник відмовиться, трудові відносини тривають у звичайному правовому
режимі.
Погоджувальна форма контракту передбачена для працівників
науково-технічної сфери і сфери освіти (Закон України “Про освіту”);
працівників селянських (фермерських) господарств (Закон України “Про
селянське (фермерське) господарство” від 20 грудня 1991 р. в ред. Закону
від 22 червня 1993 p.); працівників, що приймаються за наймом
підприємцями (Закон України “Про підприємництво” від 7 січня 1991 p.);
керівників підприємств (Закон України “Про підприємства в Україні”);
працівників, що приймаються за наймом на товарні біржі (Закон України
“Про товарну біржу”);
працівників підприємств з іноземними інвестиціями (Закон України “Про
іноземні інвестиції”) і деяких інших категорій працівників. У таких
випадках контракт може бути укладений за угодою сторін. Однак слід мати
на увазі наступне. Ст. 9 Закону “Про підприємництво” у питанні щодо
можливості укладення контракту при найманні працівників на роботу
стосується усіх організаційних форм підприємництва і не обмежує таку
можливість певною категорією працівників. Разом з тим у таких випадках
мають бути додержані положення ч. 2 ст. 23 КЗпП про те, що строковий
договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути
встановлені на невизначений строк із врахуванням характеру наступної
роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших
випадках, передбачених законодавчими актами (Правові позиції щодо
розгляду судами окремих категорій цивільних справ / / Бюлетень
законодавства і юридичної практики України. — 1998. — №8. — С. 213).
Пленум Верховного Суду України в п. 7 постанови №9 від 6 листопада 1992
р. “Про практику розгляду судами трудових спорів” роз’яснив, що власник
або уповноважений ним орган може вимагати від працівника, який працює за
трудовим договором, встановлення контракту тільки в тому випадку, якщо
він відноситься до категорії працівників, з якими згідно із
законодавством можна укладати контракт (наприклад, керівники
підприємств).
Конституційний Суд України дав офіційне тлумачення терміна
“законодавство”, який вживається в ч. З ст. 21 КЗпП, яким охоплюються
закони України, діючі міжнародні договори України, згода на
обов’язковість яких дана Верховною Радою України, постанови Верховної
Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету
Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень і відповідно до
Конституції і законів України. Контрактна форма не може впроваджуватися
нормативними актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, а
також колективними договорами й угодами та іншими локальними
нормативно-правовими актами (Офіційній вісник України. — 1998 — №45).
Навряд чи можна погодитись із таким тлумаченням Конституційного Суду.
Видається, у цьому рішенні Конституційний Суд припустився помилки. Адже
тим самим відкрито дорогу для безмежно широкого застосування контракту,
який перш за все є строковим трудовим договором і цим вже знижує
гарантії працівників. До речі, не всі судді Конституційного Суду дійшли
одностайної думки. Зокрема, М.Д. Савенко у своїй Окремій думці зазначив,
що таким своїм рішенням Конституційний Суд не тільки не зняв
непорозуміння у застосуванні терміна “законодавство”, а, навпаки,
ускладнив його. На думку М.Д. Савенка, відповідно до вимог ч. 1 (пункти
1, 6) ст. 92 Конституції України сфера застосування контракту як
особливої форми трудового договору може визначатися виключно законами
України, а не постановами Верховної Ради України, указами Президента
України, постановами Кабінету Міністрів України (Вісник Конституційного
Суду України. – 1998. – №4. – С. 27-28). Видається, такий підхід є більш
законним (у плані відповідності закону — КЗпП) і більш конституційним,
оскільки проникну-тий турботою про права людини у сфері праці.
Позиція Конституційного Суду України стала предметом справедливої
критики, на яку відреагував законодавець. Законом України від 24 грудня
1999 р. до КЗпП було внесено зміни, і ч. З ст. 21 КЗпП встановлено:
“Сфера застосування контракту визначається законами України” (Урядовий
кур’єр. – 2000. – №5. – 13 січня).
Це суттєво звузило сферу укладення контракту. Однак закон зворотної сили
не має, тому ця норма набула чинності з 13 січня 2000 p. — дня
опублікування цього Закону України. З цього моменту сфера контракту
визначається законами і лише ними. Проте контракти, укладені раніше на
підставі інших актів, зберігають свою силу до закінчення строку їхньої
дії, після чого мають бути укладені безстрокові трудові договори.
Порушення вимог щодо законодавчого визначення сфери контракту може бути
підставою для визнання у відповідності до ст. 9 КЗпП недійсними умов
праці за контрактом, які погіршують становище працівника в порівнянні з
законодавством України.
19 березня 1993 p. було прийнято постанову Кабінету Міністрів України
№203 “Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником
підприємства, що знаходиться в загальнодержавній власності” (ЗП України.
— 1993. — №6. — Ст. 121). Цією постановою затверджене Положення про
порядок укладення контракту з керівниками державних підприємств.
Встановлено, що контракти з керівниками загальнодержавних підприємств
укладаються міністерствами, іншими підвідомчими Кабінету Міністрів
України органами державної виконавчої влади, у веденні яких перебувають
ці підприємства, за узгодженням з Кабінетом Міністрів України, Радою
Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією
відповідно до номенклатурних груп, до яких вони відносяться за
показниками (Додаток №2). З керівниками підприємств, раніше обраними або
призначеними на посаду, також укладаються або переукладаються контракти.
Місцевим органам державної виконавчої влади рекомендовано при укладенні
контракту з керівниками підприємств, що знаходяться в комунальній
власності, застосовувати порядок, передбачений вказаним Положенням.
Законом України “Про підприємства” передбачено укладання контракту з
керівником підприємства (ст. 16). 19 березня 1994 p. Кабінетом Міністрів
України прийнято постанову №170 “Про упорядкування застосування
контрактної форми трудового договору”, в п. 1 якої встановлено, що
контрактна форма трудового договору застосовується у випадках, прямо
передбачених чинним законодавством, стосовно працівників, які працюють
або працевлаштовуються за трудовими договорами на певний термін або на
час виконання певної роботи (ЗП України. – 1994. – №7. – Ст. 172).
Вказаною постановою затверджене Положення про порядок укладення
контрактів при прийомі (наймі) на роботу працівників.
Переведення працівників на контракт представляє собою зміну істотних
умов праці, тому його потрібно впроваджувати, попередивши працівника за
два місяці (ч. З ст. 32 КЗпП).
Контракт — це двостороння угода, що вимагає згоди працівника. Якщо
працівник, з яким згідно із законом обов’язково укладається контракт, не
погоджується укласти контракт, він може бути звільнений за п. 6 ст. 36
КЗпП як такий, що відмовляється від продовження роботи в зв’язку зі
змінами істотних умов праці. У разі відмови власника від укладення
контракту з працівником трудовий договір з ним припиняється за п. 1 ст..
40 КЗпП України.
Контракт як особлива форма трудового договору повинен бути направлений
на забезпечення умов для виявлення ініціативи і самостійності
працівників, враховуючи їх індивідуальні здібності й професійні навики,
підвищення взаємо-відповідальності сторін, правову і соціальну
захищеність працівника. Умови контракту, що погіршують становище
працівника в порівнянні з чинним законодавством, угодами і колективним
договором, вважаються недійсними. Таким чином, умови контракту можуть
поліпшувати становище працівника, встановлювати додаткові виплати,
переваги, пільги, а також конкретизувати права й обов’язки сторін
контракту.
Контракт укладається в письмовій формі в двох примірниках і підписується
роботодавцем і працівником. Із згоди працівника копія контракту може
бути передана профспілковому або іншому органу, уповноваженому
працівником представляти його інтереси, для здійснення контролю за
дотриманням умов контракту.
Контракт набирає чинності з моменту підписання його сторонами і може
бути змінений тільки з їх згоди.
Момент виникнення трудових відносин з працівником, з яким укладений
контракт, залежить від того, до якої категорії відноситься працівник.
Якщо це керівник державного підприємства, то згідно з постановою
Кабінету Міністрів України №203 для виникнення трудових відносин
необхідна наявність трьох юридичних фактів: підписання з ним контракту;
узгодження з відповідним органом державної виконавчої влади; призначення
на посаду. Якщо не буде хоча б одного з цих фактів, трудові відносини
вважаються такими, що не виникли. Для всіх інших працівників трудові
відносини виникають з моменту підписання контракту, адже контракт
укладається власником особисто або уповноваженим ним органом. Контракт
набирає чинності незалежно від того, чи був виданий наказ про
зарахування на посаду.
Контракт — це передусім строковий трудовий договір. А строковий трудовий
договір може автоматично трансформуватися в договір на невизначений
термін, якщо трудові відносини фактично продовжуються. Тому, якщо
трудові відносини продовжуються і жодна зі сторін не вимагає їх
припинення, трудовий договір перетворюється на звичайний безстроковий
трудовий договір, а не на контракт на новий термін.
Якщо працівника, з яким укладено контракт, переведено на іншу роботу і
сторони не досягли згоди про те, що тим самим змінюється зміст
контракту, є підстави вважати, що його дія відносно до форми трудового
договору припиняється. У відповідності з п. 9 Положення про порядок
укладення контрактів при прийнятті (наймі) на роботу контракт може бути
змінений за згодою сторін, укладеній у письмовій формі (Правові позиції
щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ // Бюлетень
законодавства і юридичної практики України. – 1998. – №8. – С. 213).
Як правило, законодавство не встановлює ні мінімальних, ні максимальних
термінів для контракту. Питання терміну вирішується за угодою сторін
контракту. Але для керівників державних підприємств контракти можуть
укладатися терміном від 1 до 5 років, а для керівників, наукових,
творчих та інших співробітників національного закладу (установи) України
— від 1 до 7 років.
Змістом контракту є взаємні зобов’язання сторін. Контракт не повинен
повторювати змісту посадових інструкцій. Тут повинні бути виділені
основні обов’язки, основні результати, необхідні для підприємства і за
які буде виплачена певна винагорода. У контракті повинні обумовлюватися
режим робочого часу, зокрема використання гнучкого режиму праці,
тривалість відпустки працівника. Може бути зумовлене випробування, інші
форми і наслідки оцінки трудової діяльності працівника. Обов’язкам
працівника повинні відповідати обов’язки власника, зокрема щодо
матеріального забезпечення працівника: розміру посадового окладу,
дотримання умов підвищення оплати праці, показників преміювання,
показників і умов винагороди за підсумками роботи за рік.
У контракті можуть бути визначені додаткові, в порівнянні з чинним
законодавством, пільги і компенсації за рахунок підприємства. Це може
бути додаткова винагорода до щорічної відпустки; при переукладенні
контракту на новий термін; в зв’язку з виходом на пенсію або отриманням
трудового каліцтва. Можуть бути передбачені матеріальні санкції при
достроковому припиненні контракту з ініціативи працівника без поважних
причин.
Контракт може містити зобов’язання роботодавця щодо компенсації
моральної і матеріальної шкоди, заподіяної працівнику в разі
дострокового розірвання контракту: працівником — внаслідок невиконання
або неналежного виконання роботодавцем своїх зобов’язань за контрактом;
роботодавцем — за підставами, не передбаченими чинним законодавством і
контрактом (п. 18 Положення).
Роботодавець зобов’язаний забезпечувати конфіденційність умов контракту.
Особи, які за своїми службовими обов’язками мають доступ до інформації,
зафіксованої в контракті, не мають права її розголошувати.
Потрібно мати на увазі, що контрактом не можуть бути змінені умови
праці, встановлені імперативними правовими нормами, зокрема, про порядок
розгляду індивідуальних трудових спорів і про випадки повної
матеріальної відповідальності, що встановлені в ст. 134 КЗпП України.
Така норма встановлена у Положенні від 19 березня 1994 p. Однак не можна
не помітити, що вона суперечить положенню ч. З ст. 21 КЗпП, де прямо
вказано, що контрактом може бути встановлена угодою сторін матеріальна
відповідальність. Для того, щоб легально виправити становище, необхідно
внести зміни саме у ст. 21 КЗпП, оскільки КЗпП як закон має вищу
юридичну силу по відношенню до підзаконного нормативно-правового акта,
яким є постанова Кабінету Міністрів України.
Поряд з тим, стосовно вирішення у контракті проблеми матеріальної
відповідальності, неможливо не звернути увагу на неприпустимо
незадовільне правове регулювання в цілому матеріальної відповідальності
за діючим трудовим законодавством, зокрема щодо суб’єктів, з якими
власник має право укладати договори про повну матеріальну
відповідальність. Перелік посад і робіт, що заміщуються або виконуються
працівниками, з якими підприємство може укладати письмові договори про
повну матеріальну відповідальність, затверджений постановою Держкомпраці
та ВЦРПС ще 28 грудня 1977 p. №447/24. З того часу значно змінився
перелік, найменування і зміст посад і робіт, розширилися права
роботодавця щодо забезпечення організації праці на підприємстві. Проте
власник досі позбавлений права укласти договір про повну матеріальну
відповідальність з тим працівником, з яким виникає у цьому виробнича
потреба, адже якщо його посада не передбачена у зазначеному Переліку,
договір не матиме юридичної сили. Викликає здивування, що це питання,
надзвичайно актуальне для ринкових відносин, досі залишається без
вирішення. Видається, право вирішувати з ким укладати договір про повну
матеріальну відповідальність має бути надано роботодавцю, бо хто окрім
нього краще знає — кому довірити матеріальні цінності на підприємстві?
Немає потреби встановлювати централізоване правове регулювання
суспільних відносин там, де у цьому немає необхідності.
У разі невиконання або неналежного виконання сторонами зобов’язань за
контрактом він може бути достроково розірваний з попередженням
відповідної сторони за два тижні (п. 22 Положення).
При розірванні контракту на вимогу працівника внаслідок його хвороби або
інвалідності, що перешкоджають виконанню роботи за контрактом, порушення
роботодавцем законодавства про працю, невиконання або неналежного
виконання ним зобов’язань за контрактом та інших поважних причин
звільнення працівника проводиться згідно з ст. 39 КЗпП України.
У разі розірвання контракту з ініціативи роботодавця на підставах,
встановлених у контракті, але не передбачених чинним законодавством,
звільнення проводиться за п. 8 ст. 36 КЗпП України.
За два місяці до закінчення строку дії контракту за угодою сторін він
може бути продовжений або укладений на новий термін.
На жаль, на практиці мають місце численні порушення ч. З ст. 21 КЗпП та
постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 p. №170 “Про
впорядкування застосування контрактної форми трудового договору з
працівниками підприємств, установ та організацій усіх форм власності”.
Перевірками Головної державної інспекції праці Міністерства праці та
соціальної політики України встановлено, що на підприємствах усіх форм
власності контрактна форма трудового договору з працівниками
застосовується у випадках, не передбачених чинним законодавством; у
контрактах чітко не обумовлюються умови оплати праці та матеріального
забезпечення, не визначаються режим роботи і тривалість відпустки
працівника, порушуються вимоги ст. 49-2 КЗпП щодо персонального
попередження про вивільнення працівника, в укладених контрактах із
керівниками підприємств не передбачається їх відповідальність за
несвоєчасність виплати заробітної плати та сплати обов’язкових платежів
та ін. (Праця і зарплата. —1999.— №12. – Червень). На виконання приписів
державних інспекторів праці скасовано контракти, не передбачені
законодавством, замість них укладено безстрокові трудові договори.
Трудовий договір про тимчасову роботу укладається з працівниками, які
прийняті на роботу на термін до 2 місяців, а для заміщення тимчасово
відсутнього працівника — до чотирьох місяців. У наказі про прийом на
роботу власник зобов’язаний зазначити про тимчасовий характер роботи.
Умови праці тимчасових працівників визначені Указом Президії Верховної
Ради СРСР від 24 вересня 1974 р. “Про умови праці тимчасових робітників
і службовців” (Відомості Верховної Ради СРСР. – 1974. – №40. – Ст. 662)
в частині, що не суперечить законодавству України про працю. Для
тимчасових працівників не передбачений випробувальний термін, однак вони
мають право на відпустку згідно з Законом України “Про відпустки”
пропорційно відпрацьованому працівником строку (ч. 9 ст. 6). У випадку,
якщо працівник продовжує працювати і після закінчення терміну тимчасової
роботи, тимчасовий трудовий договір автоматично трансформується у
трудовий договір на невизначений термін.
Тимчасові працівники мають право розірвати трудовий договір, попередивши
про це власника за 3 дні.
Для тимчасових працівників встановлені додаткові підстави припинення
трудового договору:
а) у разі припинення роботи на підприємстві, в установі, організації на
термін, більший за 1 тиждень, з причин виробничого характеру, а також
скорочення роботи в них;
б) у разі нез’явлення на роботу протягом більш 2 тижнів підряд внаслідок
тимчасової непрацездатності.
У випадках втрати працездатності внаслідок трудового каліцтва або
професійного захворювання, а також коли законодавством встановлений
більш тривалий термін збереження місця роботи (посади) при певному
захворюванні, за тимчасовими працівниками місце роботи (посада)
зберігається до відновлення працездатності або встановлення
інвалідності, але не більш ніж до закінчення терміну роботи за
договором;
в) у разі невиконання працівником без поважних причин обов’язків,
покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього
трудового розпорядку (п. 6 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24
вересня 1974 p.).
Тимчасові працівники, що уклали трудовий договір на термін не більше 6
днів, можуть бути в межах цього терміну залучені до роботи у вихідні дні
без дозволу профспілкового комітету підприємства, установи, організації,
а також до роботи в святкові дні. За роботу в ці дні дні відпочинку не
надаються, а робота оплачується в одинарному розмірі.
Трудовий договір про сезонну роботу
Правове регулювання сезонних робіт довгий час здійснювалося Указом
Президії Верховної Ради СРСР від 24 вересня 1974 p. 7 квітня 1998 p.
постановою Кабінету Міністрів України затверджено Положення про порядок
організації сезонних робіт (Урядовій кур’єр. — 1998. — №85—86). Список
сезонних робіт і сезонних галузей затверджений постановою Кабінету
Міністрів України від 28 березня 1998 p. №278 (Праця і зарплата. — 1997.
— №7). Сезонними вважаються роботи, які з природних і кліматичних умов
виконуються не весь рік, а протягом певного періоду (сезону), але не
більше 6 місяців. З працівником, що виконує сезонні роботи, укладається
трудовий договір. Оплата праці здійснюється за фактично виконану роботу
згідно з нормами, розцінками, тарифними ставками, які діють на
підприємстві, і не може бути нижчою мінімальної заробітної плати при
умові виконання норм праці.
Державна служба зайнятості здійснює направлення на сезонні роботи
громадян, які звернулися в службу за сприянням у працевлаштуванні.
Переважне право на участь в сезонних роботах мають громадяни,
зареєстровані як безробітні. Після закінчення трудового договору такі
громадяни мають право на перереєстрацію в службі зайнятості.
Трудовий договір з трудящим-мігрантом
У зв’язку з активними міграційними процесами, діяльністю спільних
підприємств досить значне поширення отримала практика укладення трудових
договорів з іноземними громадянами.
При працевлаштуванні іноземних громадян потрібно мати на увазі наступне.
Згідно із ст. 2 Закону України “Про правовий статус іноземців” іноземці
мають такі ж права і свободи і несуть ті ж обов’язки, що і громадяни
України, якщо інше не передбачено Конституцією та іншими законами
України, а також міжнародними договорами України .
Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на
працевлаштування в Україні, затверджений постановою Кабінету Міністрів
України від 1 листопада 1999 p. №2028 (Урядовий кур’єр. – 1999. – №230.
– 8 грудня), передбачає, що дозвіл на працевлаштування оформляється
іноземному громадянинові або особі без громадянства, які мають намір
займатися в Україні трудовою діяльністю, за умови, що в країні (регіоні)
відсутні працівники, які можуть виконувати цей вид роботи, або є
достатні обгрунтування доцільності використання праці іноземних
фахівців, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
Дозвіл видається Державним центром зайнятості Міністерства праці і
соціальної політики України або, за його дорученням, обласними центрами
зайнятості.
Це положення розповсюджується також на іноземних громадян, які будуть
проходити професійне навчання або підвищувати кваліфікацію із залученням
їх до роботи (стажування), направлених закордонними роботодавцями в
Україну для виконання певного об’єму робіт або послуг на основі
контрактів, укладених між українськими й іноземними суб’єктами
господарської діяльності. Дозвіл на працевлаштування є основою для
видачі іноземному громадянинові візи на в’їзд в Україну.
Дозвіл на працевлаштування не потрібний іноземним громадянам, які
постійно проживають в Україні, та іншим іноземцям у випадках,
передбачених законами та Міжнародними договорами України.
Дозвіл, як правило, видається на один рік. Він може бути продовжений,
але максимальний термін безперервного перебування іноземця в Україні на
підставі дозволів на працевлаштування не може перевищувати 4 роки. Після
перерви не менше 6 місяців процедура може бути повторена.
Роботодавець протягом 3 днів з моменту початку та припинення роботи
іноземцем зобов’язаний письмово повідомити про це в Республіканський
центр зайнятості.
D
l
¬
l
®
$
I-InKuiuauiuauTHNTHuiAe?AeuiuiAe?Aeuiuiu? ? ? ?•?•uauauauiuiauiuiau
$
O?U¤U?U3/4U?UnUu?uauauauauauaOIOuau?uauauauaAIAauauau?uauauauauauaAIAaua
u?u?uau3/4uauauauaAu
i,?4?oJo®o?oZo^o@/B/poto?o’o”o–o?ooeoaoUoaoaoaoaUaoaoaoaoIAeIaoa1/2aoaoI
AeIoaoIAeIaoaoaoIAeIoaoaoaea1/2aUaoaoaoaoeAee
oioioioioioioa*aoiOiIioioa*aiAioi»ioAoiIioioI*IoIioIoioioI*IioioiAiAiAiI
iA
виходячи з чинного на її території законодавства. При цьому кожна зі
сторін визнає (без легалізації) дипломи, посвідчення про освіту,
документи про присвоєння звань, розряду, кваліфікації та інші необхідні
документи і завірений у встановленому порядку на території сторони
виїзду переклад їх на державну мову або на російську мову.
Трудова діяльність працівника оформляється трудовим договором
(контрактом), який вручається працівнику до виїзду на роботу. У
трудовому договорі (контракті) повинні міститися всі основні реквізити
роботодавця і працівника, професійні вимоги до працівника, відомості про
зміст роботи, умови праці та її оплату, тривалість робочого дня і
відпочинку, умови мешкання, а також термін дії трудового договору, умови
його розірвання, порядок відшкодування транспортних витрат. Якщо
трудовий договір розірвано в зв’язку з ліквідацією або реорганізацією
підприємства (установи, організації), скороченням чисельності, або
штату, працівників, то на працівника-мігранта розповсюджуються всі
пільги і компенсації відповідно до законодавства сторони
працевлаштування. У такому випадку працівник підлягає поверненню у бік
виїзду за рахунок коштів роботодавця. Трудовий договір (контракт) не
може передаватися від одного роботодавця (наймача) до іншого.
Трудящі-мігранти мають право на соціальне страхування і соціальне
забезпечення (крім пенсійного, яке регулюється спеціальною Угодою в
рамках СНД від 13 березня 1992 p. і двосторонніми угодами)
законодавством сторони працевлаштування.
Трудовий стаж, в тому числі на пільгових умовах і за спеціальністю,
взаємно визнається сторонами.
У разі остаточного виїзду трудящого-мігранта з сторони працевлаштування
роботодавець (наймач) видає йому довідку або інший документ, який
містить дані про тривалість роботи і заробітну плату помісячне.
У разі смерті працівника роботодавець (наймач) організовує перевезення
тіла й особистого майна померлого на територію сторони виїзду, несе всі
пов’язані з цим витрати, інформує дипломатичне або консульське
представництво цієї сторони з наданням матеріалів про факт смерті
(Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці та соціальної
політики України. — 1995. — №8).
Подібного роду двосторонні угоди були укладені Україною з Російською
Федерацією, Республікою Білорусь, Республікою Молдовою та іншими
державами.
Трудовий договір про сумісництво
Згідно з ч. 2 ст. 21 КЗпП працівник має право реалізувати свою здатність
до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на
одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах,
організаціях, якщо інакше не передбачене законодавством, колективним
договором або угодою сторін.
Сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної
роботи, іншої регулярно оплачуваної роботи на умовах трудового договору
у вільний від основної роботи час на тому ж або на іншому підприємстві,
в установі, організації або у громадянина (підприємця, приватної особи)
за наймом.
Правове регулювання роботи за сумісництвом на державних підприємствах
здійснюється за постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993
p. №245 “Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств,
установ і організацій” (ЗП України. – 1993. – №9. – Ст. 184), а також
Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних
підприємств, установ і організацій, затвердженим наказом Міністерства
праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів
України від 28 червня 1996 p. (Людина і праця: Інформаційний бюлетень
Міністерства праці та соціальної політики України. — 1993. — №8). Новий
правовий режим роботи за сумісництвом більше відповідає ринковим
відносинам і значно розширює права учасників трудових відносин.
Для роботи за сумісництвом згоди власника за основним місцем роботи не
потрібно. Разом з тим керівники державних підприємств, установ і
організацій спільно з профспілковим комітетом можуть встановлювати
обмеження на сумісництво для працівників окремих професій і посад,
зайнятих на важких, шкідливих і небезпечних роботах, додаткова робота
яких може привести до несприятливих наслідків для стану їх здоров’я і
безпеки виробництва. Обмеження поширюються також на осіб до 18 років і
вагітних жінок. Не мають права працювати за сумісництвом керівники
державних підприємств, їх заступники, керівники структурних підрозділів
державних підприємств, їх заступники, за винятком наукової, викладацької
і творчої діяльності.
При наймі на роботу за сумісництвом на інше підприємство, в установу,
організацію працівник зобов’язаний пред’явити власнику або
уповноваженому ним органу паспорт. При прийомі на роботу, що вимагає
спеціальних знань, власник або уповноважений ним орган має право
вимагати від працівника пред’явлення диплома або іншого документа про
отриману освіту або професійну підготовку.
Оплата праці сумісників здійснюється за фактично виконану роботу. За
загальним правилом отримана за роботу за сумісництвом заробітна плата не
враховується при обчисленні середнього заробітку по основній роботі.
Однак з цього правила є винятки. Так заробітна плата на всіх місцях
роботи враховується при обчисленні середнього заробітку вчителям і
викладачам всіх навчально-освітніх і вищих навчальних закладів,
педагогічним працівникам навчально-виховних закладів; медичним і
фармацевтичним працівникам сестрам милосердя організацій Червоного
Хреста і Червоного Півмісяця України.
Донедавна в законодавстві не було обмежень стосовне норм робочого часу
при роботі за сумісництвом. Однак по становою Кабінету Міністрів України
і Національного банку України від 31 серпня 1996 p. №1033 “Про заходи пс
залученню додаткових надходжень до бюджету і підвищенню ефективності
витрачання бюджетних коштів для забезпечення фінансування соціальних
виплат населенню” викладений в новій редакції п. 2 постанови Кабінету
Міністрі) України від 3 квітня 1993 р. “Про роботу за сумісництвом
працівників державних підприємств, установ і організацій” Передбачено,
що тривалість роботи за сумісництвом не може перевищувати 4 годин в день
і повного робочого дня у вихід ний день. Загальна тривалість роботи за
сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячно
норми робочого часу. Видається, уряд України припустився помилки,
встановивши такі обмеження для державних підприємств. Вони не
відповідають ринковим принципам, спрямованим на розширення господарської
самостійності суб’єкті] трудових відносин. Всі економічні реформи, що
проводились за часів СРСР, розпочиналися з розширення прав підприємств а
через невеликий проміжок часу неодмінно встановлювались обмеження, і це
було кінцем реформ. З цього приводу цікаво навести приклад щодо
нормування робочого часу у Великобританії, з якого видно, що розуміється
під роботою, і які права мають роботодавець і працівник. Згідно з Книгою
рекордів Гіннеса, у 1980 році було підписано контракт, який передбачав
найнасиченіший робочий тиждень. Лікар Пол Ашот, 32 років, анестезіолог —
реєстратор Головного госпіталю Біркенхеда, зобов’язався працювати по 142
години на тиждень. В середньому для сну залишалося 3 години 42 хвилини
51 секунда на день. Ще один з докторів підписав контракт на роботу
протягом 110 годин на тиждень або чергування на 148 годин. З другого
боку, деякі контракти для університетських лекторів на повній ставці
передбачають 3-годин-ний тиждень або 72-годинний рік, що триває 24 тижні
(Книга рекордов Гиннеса.1988: Пер. с англ. — М.: Сов. Россия, 1989. — С.
177). Очевидно, питання використання робочого часу повинні повністю
знаходитись у компетенції роботодавця, і саме ринкові умови врешті
повинні пояснити, що головним у роботі є не кількість відроблених годин,
а якість роботи та її результати.
Слід звернути увагу на те, що постанова Кабінету Міністрів України №245
стосується лише підприємств, установ і організацій державної форми
власності. На підприємствах інших форм власності такі обмеження не
застосовуються.
Відпустка на роботі за сумісництвом надається одночасно з відпусткою за
основним місцем роботи на загальних підставах. Відповідно до ст. 10
Закону України “Про відпустки” щорічні відпустки повної тривалості до
закінчення 6-місячного терміну безперервної роботи в перший рік роботи
на даному підприємстві за бажанням працівника надаються, в тому числі
сумісникам, одночасно з відпусткою за основним місцем роботи. Відпустка
на роботі за сумісництвом також оплачується.
Звільнення з роботи за сумісництвом проводиться на підставах,
передбачених КЗпП України, а також у разі прийняття працівника, що не є
сумісником, або встановлення обмеження сумісництва в зв’язку з
особливими умовами і режимом праці без виплати вихідної допомоги (п. 8
Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних
підприємств, установ, організацій).
Запис в трудову книжку відомостей про роботу за сумісництвом може
здійснюватися за бажанням працівника за місцем основної роботи. Згідно з
чинним законодавством основною роботою вважається та робота, де
зберігається трудова книжка працівника. На осіб, працюючих за
сумісництвом, трудові книжки ведуться тільки за місцем основної роботи
(п. 1.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах,
в установах і організаціях, затвердженої наказом Мінпраці України,
Мінюстиції України, Мінсоцзахисту України від 29 липня 1993 p. №58 (зі
змінами, внесеними наказом від 26 березня 1996 p. №29).
У Додатку до Положення про умови роботи за сумісництвом працівників
державних підприємств, установ, організацій міститься Перелік робіт, які
не вважаються сумісництвом. До них відносяться літературна робота, яка
оплачується з фонду авторського гонорару; технічна, медична,
бухгалтерська й інша експертиза з разовою оплатою праці; педагогічна
робота з почасовою оплатою праці в обсязі не більше 240 годин в рік;
робота без заняття штатної посади на тому ж підприємстві; інша робота,
яка виконується в тому випадку, коли на основній роботі працівник працює
неповний робочий день і відповідно до цього отримує неповний оклад
(ставку), якщо оплата його праці на основній та іншій роботі не
перевищує повного окладу (ставки) за основним місцем роботи, та ін.
Не є сумісництвом робота, що виконується за цивільно-правовими
договорами доручення, підряду та ін.
Трудові спори сумісників розглядаються в порядку, передбаченому
законодавством про трудові спори.
Трудовий договір про суміщення професій і посад
Від сумісництва потрібно відрізняти суміщення професій і посад, під яким
розуміється форма організації праці, при якій працівник, за його згодою,
протягом робочого дня або робочої зміни поряд зі своєю основною роботою,
зумовленою трудовим договором, виконує додаткову роботу за іншою
професією або на іншій посаді на тому ж підприємстві, в установі,
організації, за що отримує відповідну оплату. До суміщення прирівнюється
виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника (відпустка,
тимчасова непрацездатність, службове відрядження) без звільнення від
своєї основної роботи.
Суміщення відрізняється від сумісництва тим, що робота, яка суміщається,
виконується в рамках одного трудового договору, в межах робочого часу,
відведеного для цього, і на тому ж самому підприємстві, в установі,
організації. Є відмінності і в оплаті. Згідно з ч. 2 ст. 105 КЗпП розмір
доплат за поєднання професій (посад) або виконання обов’язків тимчасово
відсутнього працівника встановлюється на умовах, передбачених у
колективному договорі. Разом з тим у п. 5 постанови Кабінету Міністрів
України і Національного банку України від 31 серпня 1996 p. №1033 “Про
заходи щодо залучення додаткових надходжень до бюджету і підвищення
ефективності витрачання бюджетних коштів для забезпечення фінансування
соціальних виплат населенню” встановлено, що на період погашення
заборгованості по заробітній платі працівникам бюджетних установ, яким
умови оплати праці затверджені постановою Кабінету Міністрів України від
29 травня 1996 p. №565 “Про упорядкування умов оплати праці працівників
окремих галузей бюджетної сфери”, доплати за виконання обов’язків
тимчасово відсутніх працівників і суміщення професій здійснюються в
розмірі до 30% посадового окладу (тарифної ставки). Ці обмеження
збережені й на 2000 рік постановою Кабінету Міністрів України від 12
січня 2000 p. №31 “Про підвищення ефективності витрачання бюджетних
коштів у 2000 році”.
Перелік доплат і надбавок до тарифних ставок і посадових окладів
працівників об’єднань, підприємств, організацій, що мають міжгалузевий
характер, встановлюється Генеральною угодою. Так, за Генеральною угодою
між Кабінетом Міністрів України і Конфедерацією роботодавців України, і
профспілковими об’єднаннями України на 1999—2000 роки доплати одному
працівнику за суміщення професій (посад) максимальними розмірами не
обмежуються і визначаються наявністю одержаної економії за тарифними
ставками й окладами суміщуючих працівників. За розширення зони
обслуговування або збільшення обсягу робіт доплати одному працівнику
максимальними розмірами не обмежуються і визначаються наявністю
одержаної економії за тарифними ставками і окладами, які могли б
виплачуватися за умови нормативної чисельності працівників. За виконання
обов’язків тимчасово відсутнього працівника передбачена доплата до 100%
тарифної ставки (окладу) відсутнього працівника.
Трудовий договір про тимчасове заступництво Порядок оформлення і оплати
праці тимчасових заступників регулюється Роз’ясненням Держкомпраці СРСР
і Секретаріату ВЦРПС від 29 грудня 1965 p. №30/39 “Про порядок оплати
тимчасового заступництва” (із змінами від 11 грудня 1986 p.). Необхідно
видати наказ про заступництво. Якщо мова йде про заступництво керівника
підприємства, то штатним заступником вважається перший заступник
керівника, наприклад, головний інженер. У такому випадку обов’язок
першого заступника заміняти керівника передбачається в локальних
нормативно-правових актах — статуті підприємства, посадовій інструкції.
Штатний заступник не отримує додаткової оплати при заступництві свого
безпосереднього керівника. Що стосується всіх інших працівників, то вони
мають право на отримання з першого дня заступництва різниці між їх
фактичним окладом і окладом працівника, якого заміняють. Премії
нараховуються на оклад працівника, що заміняється без персональної
надбавки (якщо вона передбачалася). У випадках, коли зарплата заступника
за вказаний період з урахуванням різниці в окладах і премії буде меншою
від його середнього заробітку за основною посадою, за ним зберігається
попередній середній заробіток.
Трудовий договір з працівниками про тимчасове виконання обов’язків за
вакантною посадою
За загальним правилом тимчасове виконання обов’язків за вакантною
посадою не дозволяється. Це можливо лише відносно посади, призначення на
яку або укладення контракту за якою проводиться вищестоячим органом
управління. Крім цього, заступництво обмежується певним терміном.
Керівник підприємства зобов’язаний в термін не пізніше ніж 1 місяць з
дня прийняття працівника представити до вищестоячого органу всі
необхідні документи для його призначення на посаду. А цей орган в
місячний термін повинен розглянути документи і ухвалити рішення. У разі
незатвердження на посаді тимчасово виконуючому обов’язки працівнику
повинна бути надана інша робота з урахуванням його кваліфікації. При
відсутності такої роботи або при відмові працівника від запропонованої
роботи він звільняється згідно із законодавством (зокрема, за угодою
сторін, за скороченням штатів, з власного бажання та ін.).
Трудовий договір про надомну роботу
Надомником вважається особа, що уклала трудовий договір з власником про
виконання роботи вдома особистою працею з матеріалів і з використанням
знарядь і засобів праці, що виділяються власником, або за рахунок коштів
власника. На надомників розповсюджується трудове законодавство з
урахуванням особливостей, встановлених Положенням про умови праці
надомників, затвердженим постановою Держ-компраці СРСР і Секретаріату
ВЦРПС від 29 вересня 1981 p. №275 /17- 99 (Бюлетень Держкомпраці СРСР. –
1982. -№6). Праця надомників регулюється також колективним і трудовими
договорами.
Переважне право на укладення трудового договору про роботу вдома
надається: жінкам, що мають дітей у віці до 15 років; інвалідам і
пенсіонерам (незалежно від виду призначеної пенсії); особам, що досягли
пенсійного віку, але таким, що не одержують пенсію; особам із зниженою
працездатністю, яким у встановленому порядку рекомендована праця в
надомних умовах; особам, що здійснюють догляд за інвалідами або тривало
хворіючим членом сім’ї, який за станом здоров’я потребує догляду;
особам, зайнятим на роботах з сезонним характером виробництва (в
міжсезонний період), а також учням в очних навчальних закладах; особам,
які з об’єктивних причин не можуть бути зайняті безпосередньо на
виробництві в даній місцевості (наприклад, в районах і місцевостях, що
мають вільні трудові ресурси).
Трудовий договір про роботу вдома укладається, як правило, в письмовій
формі. У трудовому договорі з надомником повинні бути найбільш повно
викладені як основні, так і додаткові умови, що визначають взаємні
зобов’язання сторін. Прийом на роботу надомника оформляється наказом
(розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. На надомників,
що раніше не працювали в суспільному виробництві, заводяться трудові
книжки після здачі ними першого виконаного завдання. У такому ж порядку
вносяться записи в трудові книжки тих надомників, які мають ці книжки.
Оплата праці надомників проводиться за відрядними розцінками за фактично
виконані роботи або вироблену продукцію, що відповідає встановленим
вимогам щодо її якості.
Трудовий договір з державним службовцем Є певні особливості укладення
трудового договору з державним службовцем. Зокрема, Законом України “Про
державну службу” встановлені деякі обмеження при прийомі на державну
службу. Не можуть бути обрані або призначені на посаду в державному
органі та його апараті особи, визнані недієздатними; що мають судимість,
не сумісну із заняттям посади; близькі родичі й свояки на посадах, які є
безпосередньо підвідомчими або підлеглими одна одній.
Особа, яка претендує на заняття посади державного службовця 3—7
категорій, повинна подати за місцем майбутньої служби відомості про
доходи, в тому числі й за кордоном, відносно себе і членів своєї сім’ї.
Особа, яка претендує на заняття посади державного службовця 1-ї і 2-ї
категорій, повинна подати також відомості про належне їй і членам її
сім’ї нерухоме і цінне рухоме майно, внески в банках і цінні папери.
Прийняття на державну службу на посаді 3—7 категорій здійснюється на
конкурсній основі згідно з Положенням про порядок проведення конкурсу
при прийомі на роботу до органів державної виконавчої влади,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1993 р.
(ЗП України. — 1994. — №4. — Ст. 101), за конкурсом заміщуються вакантні
посади державних службовців в Адміністрації Президента України, в
апаратах Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних
органів державної виконавчої влади і місцевих державних адміністрацій,
крім посад, для яких встановлений інший порядок, посад за сумісництвом,
посад технічного й обслуговуючого персоналу.
Рішенням керівника органу державної виконавчої влади створюється
конкурсна комісія. Вся інформація про конкурс, професійні й
кваліфікаційні вимоги до кандидатів на посаді обнародується за місяць до
встановленої дати. На основі вивчення поданих документів, рефератів,
співбесід комісія приймає рішення відносно кожного учасника конкурсу
шляхом голосування. Голосування проводиться на закритому засіданні. За
результатами конкурсу комісія готує пропозиції для керівника про прийом
на роботу, стажування або зарахування до кадрового резерву кожного
учасника конкурсу. Рішення конкурсної комісії має рекомендаційне
значення, воно може бути основою для укладення керівником трудового
договору з кандидатом. Остаточне рішення приймає керівник державного
органу.
З метою придбання практичного досвіду, перевірки професійного рівня і
ділових якостей працівника, що претендує на посаду державного службовця,
може провестися його стажування у відповідному державному органі
терміном до 2 місяців. У цьому випадку укладається договір про
стажування. Це різновид учнівського трудового договору. Метою його є
освоєння працівником роботи за певною посадою з подальшим використанням
його на такого роду посадах. Стажування можуть пройти як особи, які
уперше претендують на посаду, так і державні службовці, бажаючі зайняти
більш високу посаду. Вибір кандидата на стажування проводиться з
ініціативи органу, в якому має відбуватися стажування. При цьому
необхідна письмова заява самого стажиста і згода відповідних керівників
за місцем його стажування й основної роботи. Працівники, що досягли
пенсійного віку, до стажування не залучаються.
Зарахування на стажування, його термін і порядок проходження
оформляються наказом керівника державного органу, в якому проводиться
стажування. Під час проходження стажування працівник повинен
дотримуватися правил внутрішнього трудового розпорядку державного
органу, в якому він проходить стажування. Стажування працівника
проводиться з відривом від основної роботи. За працівником зберігається
його посада і заробітна плата за основним місцем роботи. Стажисту за
основним місцем роботи відшкодовуються витрати на проїзд до місця
стажування і назад, добові за час знаходження в дорозі й найм житла. На
період стажування за стажистом закріплюється державний службовець,
відповідальний за стажування.
Особа, котра не є державним службовцем, яка після успішного стажування
виявила бажання працювати в даному державному органі, проходить конкурс.
При цьому їй віддається перевага перед особами, які беруть участь в
конкурсі, але не проходили стажування.
Державний службовець після успішного закінчення стажування може бути
переведений на посаду за рішенням керівника відповідного державного
органу без конкурсного відбору (див. Положення про порядок стажування в
державних органах, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від
1 грудня 1994 p.).
Для державних службовців при прийнятті на державну службу може
встановлюватися випробування терміном до шести місяців.
Прийняття на державну службу, просування по ній службовців провадиться у
відповідності з категоріями посад, а також рангів, які їм присвоюються.
Законом України “Про державну службу” передбачені 7 категорій і 15
рангів. При прийнятті на службу службовцю присвоюється ранг в межах
відповідної категорії посад. Для присвоєння чергового рангу в межах
відповідної категорії посад державний службовець зобов’язаний успішно
відпрацювати на посаді два роки.
Трудовий договір з молодим спеціалістом регулюється рядом
нормативно-правових актів, прийнятих в Україні в останні роки.
Указом Президента України “Про заходи по реформуванню системи підготовки
спеціалістів і працевлаштування випускників вищих навчальних закладів”
від 23 січня 1996 p. №77/96 в редакції Указу від 16 травня 1996 p.
№342/96 (Урядовий кур’єр. – 1996. — 25 січня) встановлені три способи
фінансового забезпечення підготовки фахівців вищими навчальними
закладами: 1) за державним замовленням (за рахунок коштів Державного
бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і
місцевих бюджетів); 2) за рахунок коштів юридичних і фізичних осіб; 3)
за рахунок власних коштів учня.
Відповідно до джерела фінансування визначається і сектор народного
господарства, де молодий фахівець буде працевлаштований. Особи, які
навчалися за державний рахунок, укладають з адміністрацією вищого
навчального закладу угоду, за якою вони зобов’язуються після закінчення
навчання і отримання відповідної кваліфікації відпрацювати в державному
секторі народного господарства не менше 3 років.
Порядок працевлаштування випускників, які навчалися за рахунок коштів
відповідних юридичних і фізичних осіб, визначається угодою між ними.
Випускники, які навчалися за власні кошти, мають право обирати місце
працевлаштування за власним бажанням.
Працевлаштування молодих фахівців здійснюється на основі Положення про
сприяння в працевлаштуванні випускників державних вищих навчальних і
професійних навчально-виховних закладів України, затвердженого наказом
Міносвіти України від 23 березня 1994 p. №79 (із змін., внес. наказом
від 9 грудня 1996 p. №379) (Інформаційний бюлетень Українського
державного центру правової інформації. — 1994. —№14).
Постановою Кабінету Міністрів від 22 серпня 1996 p. №992 затверджений
Порядок працевлаштування випускників вищих учбових закладів, підготовка
яких здійснювалася на державне замовлення (ЗП України. – 1996. – №17. –
Ст. 460). Випускники вищих навчальних закладів, яким присвоєна
кваліфікація спеціаліста з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних
рівнів і які працевлаштовані на підставі направлення на роботу,
вважаються молодими спеціалістами протягом 3 років, а випускники
професійного навчально-виховного закладу — 2 років, з моменту укладення
ними трудового договору із замовником. Час навчання в інтернатурі в цей
період не включається. Керівники вищих навчальних закладів після
зарахування осіб на навчання за держзамовленням укладають з ними угоди
за спеціальною формою. Випускники, які уклали таку угоду, зобов’язані
відпрацювати за місцем призначення не менше 3 років.
Розірвання угоди допускається з поважних причин: встановлення
інвалідності І або II групи, внаслідок чого випускник не може виїхати на
роботу за призначенням; встановлення інвалідності І або II групи у
чоловіка (дружини) випускника, одного з батьків (або осіб, що їх
замінюють); якщо випускник — вагітна жінка, мати або батько, що має
дитину у віці до 3 років або дитину, яка згідно з медичним висновком
потребує догляду (до досягнення нею 6-річного віку);
самотня мати або батько, які мають дитину у віці до 14 років або
дитину-інваліда; проходження чоловіком (дружиною) військової служби
(крім строкової), в тому числі за контрактом, і служби в органах
внутрішніх справ поза місцем розташування замовника; вступ у вищі
навчальні заклади III—IV рівнів акредитації для випускників навчальних
закладів І—II рівнів акредитації.
Випускники працевлаштовуються на місця, доведені до вищого навчального
закладу за держзамовленням. Керівництво вищого навчального закладу не
пізніше ніж за рік до закінчення навчання пропонує випускнику посаду
відповідно до укладеної угоди. При цьому оформляється картка
працевлаштування випускника. Замовник (міністерство, обласні
держадміністрації, державні організації й установи) за 2 місяці до
закінчення навчання повинні підтвердити вищому навчальному закладу
достовірність місць для працевлаштування.
Випускнику після закінчення вищого навчального закладу вручаються диплом
про його закінчення, направлення на роботу і видаються належні
випускникові кошти, які перераховані вищому навчальному закладу
замовником. Направлення на роботу є підставою для укладення трудового
договору між молодим спеціалістом і замовником.
Випускнику, який виявив бажання працевлаштуватися самостійно (у випадку,
якщо з ним не укладений цільовий договір), на його письмове прохання
видається довідка про можливість самостійного працевлаштування. Така ж
довідка видається у випадку, якщо навчальний заклад не вирішив питання
про працевлаштування випускника.
Молодий фахівець зобов’язаний прибути до місця призначення в термін,
визначений у направленні на роботу.
У разі неприбуття молодого фахівця з направленням або відмови без
поважної причини приступити до роботи за призначенням; звільнення його з
ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни; звільнення з
власного бажання протягом трьох років випускник зобов’язаний
відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість
навчання і компенсувати замовнику всі витрати (п. 2 Указу Президента від
23 січня 1996 p. №77/96; п. 18 Положення про сприяння в працевлаштуванні
випускників державних вищих навчальних і професійних навчально-виховних
закладів України, затвердженого наказом Міносвіти від 23 березня 1994 p.
№79; п. 14 Порядку працевлаштування випускників вищих учбових закладів,
підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 p. №992).
Вказане положення знайшло підтримку й у думці Верховного Суду України
(див. Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних
справ // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1998. —
№8. – С. 220).
Проте положення про обов’язок випускника відшкодувати до Державного
бюджету вартість його навчання викликає заперечення. Ця норма
встановлена підзаконними нормативно-правовими актами, в той час як в ст.
53 Конституції України визначено, що держава забезпечує доступність і
безоплатність професійно-технічного і вищого навчання в державних і
комунальних навчальних закладах. Цілком ймовірно, ця норма протримається
до чергового конституційного звернення громадян і рішення
Конституційного Суду, яким така норма, є підстави сподіватися, буде
визнана неконституційною. У цьому випадку має місце публічно-правовий
характер суспільних відносин, в яких держава виконує конституційний
обов’язок щодо безкоштовного навчання. Стипендіальні виплати носять
характер соціальної підтримки студентів з боку держави і є по суті
соціальною допомогою, яка надається на прожиття студентам. Розміри їх
надзвичайно низькі. У цьому випадку повинен застосовуватися принцип
безповоротності таких виплат.
В умовах економічної (ризи, банкрутства і нефункціонування значного
числа підприємств, зростання легального і прихованого безробіття, і
також загрозливих процесів скорочення чисельності населення і падіння
рівня народжуваності в Україні неприпустимо переводити всі відносини в
сфері освіти в русло цивільно-правових договорів. У цьому випадку
суб’єкти явно нерівні. Соціальна держава зобов’язана забезпечити певний
мінімум соціальних прав людини за рахунок державного бюджету чи інших
коштів, головне, щоб таке забезпечення бую безоплатним для громадянина.
Не можна взагалі ставить питання про відшкодування у даних відносинах ще
й том, що, як відомо, молодими спеціалістами є молоді люди, яву
переважній своїй більшості ще не працювали і грошових накопичень не
мають. Не можна не звернути уваги і на виключну значущість освіти у
суспільстві, адже саме освітлені висококваліфіковані фахівці здатні
забезпечити прогресуючого суспільства.
Іншу правову природ} мають відносини особи, яка проходила навчання за
договором з юридичними і фізичними особами, за рахунок грошевих коштів
останніх. Ці відносини мають цивілістичну в разі порушення випускником
умов договору сума заподіяного збитку повинна бути відшкодована. Повинні
буї» також відшкодовані транспортні і компенсаційні витрати, затрачені
організаціями і фізичними особами на проїзд молодого фахівця до місця
роботи, якщо випускник не прибуває без поважних причин.
Випускнику, якому відновлено в прийомі на роботу після прибуття до місця
призначення, замовник компенсує витрати, пов’язані з переїздом
випускника і членів його сім’ї як до місця призначення, так і зверненням
до місця постійного проживання (якщо він був направлений в іншу
місцевість) відповідно до певних у мої угоди.
Молодим фахівцям, яв отримали направлення на роботу, надається відпустка
тривалістю 30 календарних днів з виплатою допомоги в розмірі місячної
стипендії за рахунок замовника. На них поширюватися всі соціальні
пільги, передбачені колективним договором підприємства. Надання житла
визначається угодою і чинним законодавством.
Слід звернути увагу нате, що у даний час діючим законодавством не
передбачено заборони прийому на роботу молодого спеціаліста не за
призначенням, яка була встановлена раніше. На цю обставину вказав
Верховний Суд України (див. Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. – 1998. – №8. – С. 220).
Трудовий договір про роботу з фізичною особою Трудовий договір найманого
працівника з підприємцем, що не володіє правами юридичної особи, або
окремим громадянином підлягає реєстрації в тижневий строк з моменту
фактичного допуску працівників до роботи у державній службі зайнятості
за місцем проживання роботодавця (ст. 24′ Закону України від 24 грудня
1999 р. “Про внесення змін до Кодексу законів про працю” // Урядовий
кур’єр. — 2000. — №5. — 13 січня). Трудові книжки на таких працівників
не ведуться, їх робота підтверджується довідкою служби зайнятості й
довідкою про сплату ними внесків на соціальне страхування — до Фонду
державного соціального страхування і Пенсійного фонду України.
Трудовий договір про роботу з фізичною особою є звичайним трудовим
договором, що, як правило, укладається на невизначений термін. На таких
працівників поширюється трудове законодавство. Наймач зобов’язаний
дотримувати всі гарантії, передбачені законодавством стосовно найманих
працівників, виплачувати страхові внески за працівника до фондів
соціального забезпечення.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
