Реферат
на тему:
Феномен України
(З точки зору процесу словотворення )
Ну що б, здавалося, слова?
Слова та голос – більш нічого
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!…
Знать, од Бога
І голос той і ті слова
Ідуть між люди.
Т.Шевченко
Мова являє собою складний інформаційний аспект феномену України, а саме
сигнальну систему, яка забезпечує взаєморозуміння міх її носіями. Отже,
мова є основним засобом згуртування етносу, його розвитку і, зрештою,
його самоусвідомлення як нації. Разом з тим мова це система слів. А
“слово було на початку і слово було Богом”. Цей аспект слова, поряд з
інформаційним, живе й досі, на жаль, не для кожного. У грецькій мові
відповідний термін “логос” позначає як слово, так і розум, і Боготворця.
Цей містич ний аспект слова дає змогу здійснити й іншу, не менш важливу,
ніж взаєморозуміння, функцію мови, функцію – самопізнання, пізнання
світу, пізнання Бога. У тісній взаємодії з іншими факторами стнотворення
мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність
нації. В процесі безперервної взаємодії своїх елементів протягом віків
мова розвивається, збагачується, видозмінює значення слів, однак її
загальна структура зберігає свої особливості. Основний словниковий склад
української мови, як писав наш Кобзар, “йде від Бога”, від його імен та
імен його аспектів і атрибутів. Іде з такої глибини тисячоліть, до якої
не завжди досягає наше знання історії. Обсяги розділу не дають змоги
проаналізувати весь основний словниковий склад, однак ми розглянемо
достатньо слів, щоб склалось уявлення про закономірності словотворення в
нашій мові. Почнемо зі слова “Правда”. В українській мові цим словом
позначаються два поняття – поняття права, закону (“Правда Ярослава”,
“Руська правда”) і поняття істини. Слово цс поєднує імена сонячного,
чоловічого начала (“Ра”) і жіночого, вологого (“Да”), За реставрацією
О.П.Знойка воно утворилось з прадавнього словосполучення “пра-в-да”, яке
означало “дитя неба”, тобто божественну істину і водночас – вищий
(небесний) закон. М.Я.Марр писав, – “двозначність слова “правда” є
рудиментом поліссмантизму і характеризує українську мову мірою розвитку
більш давньою, ніж інші індоєвропейські мови”. Польський мовознавець
М.Красуський у своєму дослідженні коренів санскриту та індоєвропейських
мов дійшов висновку, що їх основою є українська мова. За відомостями, що
викладені у прадавній книзі “Дзіан” (тобто “Знання”), в основі санскриту
лежить якась загадкова мова “сан-сар”, занесена на нашу планету з
Вснсри. Чи не про українську мову йдеться? Але це вже з галузі міфологій
і фантастики. А от аналіз живої сучасної мови дає знання цілком реальні
і незаперечні. Античні греки слушно вважали, що серед багатозначності
слів лише одне, а саме первісне значення е істинним. Дослідження істини,
яка у грецькій мові позначена словом “етимон” і було названо
етимологією. Якщо переглянути етимологічний словник, виданий у Києві у
80 роках XX ст., то створиться враження, ніби переважна більшість слів
української мови запозичена з інших мов. Причиною такої спотвореної
подачі матеріалу була згадана у вступі імперська тенденція трактувати
українців як недозріле, неповноцінне відгалуження російської нації, що
не має ні своїх культурних традицій, ні вартого згадки минулого, ні
власного словникового запасу, ні навіть достойної назви для своєї землі.
Ця брехня викладалась так гучно і впевнено, що чимало навіть
непересічних людей повірили у її істинність. Виступаючи в Києві,
американський президент Буш, між іншим, висловився приблизно так: “…ви
назвали свою країну Вкраїною, Кордоном…”. Якби не такою навальною і
приголомшливою була пропаганда російських істориків, хіба могла б людина
рангу Буша, людина здатна мислити, припустити, що існує на світі народ,
який міг би назвати свою країну Околицею, Кордоном?.. Отже, почнемо свої
етимологічні екскурси в українську мову й ментальність саме з
найдорожчого для нашого народу слова, слова Україна. Поширене, але
поверхове пояснення цього слова зводиться до того, ніби слово Україна
означає – “земля, що лежить скраю”. Такої думки дотримуються, зокрема,
російські історики, які переконують себе й усіх, ніби наші землі є
окраїною Росії, звідки й назва. Однак слово “Україна” набагато старше
від самої Росії. Коли цс слово вже писалося у давніх документах як назва
нашої держави, то ще не існувало не тільки Росії, але й бодай маленького
Московського князівства, а майбутня столиця Росії – Москва була
пограничною заставою київських князів на околиці України. Канадський
професор Орест Субтельний, автор англомовної історії України, розуміє
безглуздість претензії російських істориків, однак підхоплює їх
тлумачення терміну, твердячи, що Україна це таки “земля скраю”, але вже
не Росії, а Європи. Пан Субтельний, однак, не може пояснити чому
Україна, на якій міститься географічний центр Європи, а не, скажімо,
Шотландія, є “землею скраю”. Він не може також вказати, яка ж конкретна
європейська держава (згадаймо, що Росії тоді ще не було) могла надати
нашій землі назву Окраїна? Такої держави тоді просто не існувало. Не
могли ж сусідні невеликі князівства чи королівства молдаван, валахів,
чехів, угрів, литовців або поляків назвати своєю окраїною могутню
Київську імперію, що простяглась від Чорного моря до Балтійського і від
Карпат до Кавказу… Те, що назва наших земель не має нічого спільного з
поняттям околиці-периферії, цілком очевидно. Тому деякі дослідники
намагаються довести, що серед давніх арійців існував загадковий народ
укрів, який нібито й заснував свою державу Україну. Кілька років автор
витратив на пошуки згадок про цих укрів у міфології, історичних
документах, мовознавстві, але безуспішно… Довелось визнати, що історія
укрів реально існує лише в гіпотезах їхніх прихильників. До того ж
муляли запитання: “в який спосіб від назви “укра” утворилась не “Укрія”,
а “Україна”? Ні, не фантомні укри дали нам цю назву! Але хтось її дав…
Так от, назву Україна дали нашій землі наші предки, нашою мовою…
Природно, що не в розумінні окраїни… Цього слова та ще й з таким
значенням тоді не існувало. Воно уведено до української мови у XX
столітті для її зближення з російською. Але в ті часи широко вживалось
слово, яке живе й досі, цс дієслово “украяти” (“вкраяти”). Слово
означало “виділити”, “відірвати”, “відокреми ти”. І досі в українській
мові існує вираз “вкраяти хліба” (тобто виділити, відокремити частину
хліба). І досі існують слова “кравець”, “краяти” сукню, “викроїти”
годинку тощо… Але зовсім не в розумінні околиці, а в значенні
виділення, відокремлення. Так само, як хліб, матерію або час, можна
“украяти” землю. Так само, як вкраяний хліб зветься окрайкою, украяна
(тобто відокремлена від решти, виділена з-поміж інших) земля, буде
зватись Україною (Вкраїною). Ми й сьогодні вживаємо слово “країна”,
утворене від слова краяти, як загальну назву виокремлених з загалу
земель. За своєю рідною землею зберігся термін – Україна (Вкраїна), з
пізнішим переносом наголосу на “ї” – Україна. Однак у Шевченка часто
зустрічаємо й первісний варіант наголосу: “Я так її люблю, мою Україну
убогу…”. Отже назва нашої землі, нашої держави і нашої тисячолітньої
традиції – “Україна” – означає буквально – “земля, виділена для нас із
загалу, відокремлена від решти”, коротше – “наша власна земля”. Термін
“Україна” дуже давній, ймовірно, давніший, ніж термін “Русь”, хоча в
офіційному київському літописі його вперше згадано лише у XII сі.
Причиною замовчування є те, що літописець був на княжій службі, а князі
з певних причин популяризували термін Русь. Колись П.Куліш писав:
“по-письменськи Мала Росія, а по’ народному Україна”. У словарі
української мови Бориса Грінченка наведено таку цитату з давньої історії
України: “Настав інший порядок на Вкраїні, як почали князьки-русь її
оберігати, з неї собі данину брати і своєю, руською землею її називати”.
Реставруючи світогляд наших далеких предків маємо припустити, що в
давнину слово Україна найімовірніше несло в собі такий зміст: земля,
виділена нам Богом…” А тепер про столицю України – Київ. Що означають
ці слова? А вони (тобто слово “столиця” і слово “Київ”) означають одне й
те ж, а саме – “місце, де перебуває правитель країни”. В наш час
атрибутом влади правителя-монарха є трон. У часи Рюриковичів трон звався
“стіл” (пізніше “престол”). Отже місце, де перебував князь-монарх
звалось “столиця”, тобто місце із “столом” (пізніше “престольний град”).
Слово “стіл” і його найвищий ступінь – “престол” – утворені від дієслова
“стеелити”, отже виникли ще у ті давні часи, коли правитель (вождь,
князь) вирізнявся з-поміж інших громадян тим, що на зборах громади сидів
(чи стояв) на спеціальній підстилці (очевидно, із шкур, килимів чи
обробленого дерева). Але ще давніше, ніж “стіл”, ознакою верховного
правителя на Україні був жезл з триконечним навершям, який звався “Кий”.
Зображення володарського кия ми можемо бачити на монетах скитських царів
Боспору, київських князів, на їх печатках і на давніх іконах. Коли
сколоти в союзі зі своїми братами галлами і слов’янами перенесли свою
столицю з Надчорномор’я на береги Дніпра, вони назвали її Київ, тобто
“місто верховної влади країни і її символу Кия”. За цим символом, як
свідчить легенда, самого сколотського князя звали Кий. Союзного з ним
звсрхника галлів-кельтів звали Щек (інша вимова – Чех), а зверхника
слов’ян-хорватів – Хорив. Варто відзначити, що українське слово “кияни”,
утворене не від назви міста, а від назви державного символу. Відповідне
йому російське слово “киевляне”, навпаки: походить від слова “Київ”,
оскільки російський народ формувався на півночі, серед угро-фінських
племен і до околотів та їхнього символу влади – кия ніякого стосунку не
мав, а зі словом Київ ознайомився вже після того, як воно втратило назву
клсйнода і лишилось виключно назвою нашого головного міста. Драматична
історія сучасної назви українського національного символу – Тризуб
(Тризубець). Ця назва зовсім нова. Вона вигадана і введена до вжитку
російським істориком Карамзіним на початку минулого століття. Однак
символ старший від Карамзіна принаймні на кілька десятків тисяч років.
Він не міг ні бути безіменним, ні зватися грубо конкретним словом
“тризубець”, оскільки цим словом в українській мові називали
звичайнісінькі вила (1) (Грінченко БД., Словарь української мови, К.,
1909, т. IV, с.283.). Знак і справді має прадавню народну назву і цією
назвою є слово “Трійця”, яка в українській мові означає “Бог у трьох
лицях”(2) – Там же, с.284.) . Чому, описуючи загадковий київський знак,
Карамзін вжив не слово “трійця”, а вигадав нове, здогадатись не важко.
Просто він не знав ні української мови, ні українського життя, у якому
старовинне слово “трійця” виражало символ триєдності(3)Українські слова
Троїцький” і “триєдиний” і досі мають однаковий зміст і перекладаються
на російську мову одним словом – “троичный”. Див. Російсько-український
словник, Київ, 1970, т. З, с.481.). Не знав цей історик і довгого ряду
варіацій знаків Святої Трійці, що символізували її в духовному житті
українського народу, варіацій, подібних на зуби, дуже мало… Він знав
лише один знак з цього ряду – державну емблему старокняжого Києва. Ця
емблема (за браком ширшої інформації хибно оцінена Карамзіним як родовий
знак Рюриковичів) справді дещо нагадує три зубці на спільній основі,
однак зображає вона не три зуби, а трия-зикс полум’я давньоарійського
(як і давньослов’янського) бога Огня (Arm), яке, в свою чергу,
символізує Святу Трійцю космічних енергій, організований простір. Дерево
Життя. Утвердженню підміненого терміну сприяло тс, що з поширенням
християнства на слов’янських землях все більшого значення серед образів
Святої Трійці’ почало набувати її християнське, антропоморфне
трактування (Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий). Оскільки російська
мова сформувалася у християнські часи (1) – Половина слів російської
мови взята з цсрковно-слов’янської мови, поширюваної разом з
християнським ученням (Див. дослідження Шахматова та інших мовознавців).
(1), то для Карамзіна та інших російськомовних вчених слово “трійця”
(“троица”) пов’язувалось виключно з християнською Трійцею(2) – Цс
фіксують російські словники. Див., наприклад, Ожегов С.И. Словарь
русского языка, М., 1953, с.750.) . Зрозуміло, що їм і на думку не
спадало назвати цим словом якийсь загадковий для них дохристиянський
“варварський” знак. Карамзін, не маючи до цього чужого знаку особливої
поваги, назвав його псршим-ліпшим словом, що спало на думку. Учні й
послідовники Карамзіна підхопили й популяризували ка-рамзінський термін
у російській історичній літературі, вважаючи його слушним. Цс й,
справді, для російської мови було збагаченням термінології, оскільки
доти вона цього слова не мала (3) – Термін “трезубец”, для позначення
знаку, чисто російський мовотвір. В інших мовах вживаються терміни:
тріалія, трідснт, тріденс, тріщула, трістула і т.д. В українській мові
цей знак зветься “Тризуб” або “Трійця”.). Українська ж мова, як ми вже
згадували, задовго до Карамзіна мала слово “тризубець”, яке означало
тризубі вила. Мовна ситуація щодо терміну Тризубець різко змінилась на
Україні у першій половині XX ст. у зв’язку з визнанням символу ?і
державний герб Української Народної Республіки. Оскільки на ту пору не
було ні жодного дослідження, присвяченого правомірності карамзінської
назви знаку, ні жодного часу на такс дослідження, то при обговоренні і
затвердженні державного герба УНР вживався найбільш поширений і
усталений на той час карамзінський термін “тризубець”, що узаконило цс
значення слова і в українській мові. Закріпленню терміна в українській
мові сприяло, мабуть, і тс, що різкий імперський спротив
національно-визвольній боротьбі українського народу викликав підсвідоме
бажання мати “зубастого” національного символа, здатного опиратись
російському імперіалізмові. Так чи інакше, термін був прийнятий, але
набрав видозміненої форми – “Тризуб”. Як бачимо, при цьому термін
втратив закінчення “ець”, яке надавало йому нсвловимо-принизливого
значення, і зазнав переносу наголосу з “у” на “й”, що наблизило його до
первісного глибинного значення, оскільки перенесло акцентування в
“зубчастості” на “троїстість”. Аналогічної зміни терміну в російській
мові не сталось: обидва українські слова – “тризубець” і “Тризуб”
перекладаються на російську мову одним – “тризубец”. Сьогодні термін
“Тризуб” набув значного поширення в українській мові і відтіснив стару
назву символу на другорядні ролі (4) – А саме у слова, що виникли свого
часу як переносне значення священного слова “Трійця” (“трійця людей”,
“трійця свічок” і т.п.). Див. Українсько-російський словник, К., 1963,
т. VI, с. 102.). Цс явище цілком зрозуміле – за кілька десятків років,
що минул від затвердження державного символу, тисячі українських
патріотів поклали своє життя, захищаючи право української нації на
існування, захищаючи її гідність і символ цієї гідності, який вони
називали Тризубом. Тим самим термін “Тризуб” освятився кров’ю народу і
став священним для кожного національне свідомого українця. Разом з тим,
навряд чи доцільно пускати у небуття і стару назву символу, теж освячену
кров’ю борців за свободу нашого народу, проливану протягом сотень
поколінь… Тим більше, що термін “Трійця” значно точніше і повніше
виражає глибинний зміст знаку… До того ж термін ще живий, його ще й
сьогодні вживають у найменш сплюндрованих і зросійщсних українських
землях. Якось, коли автор розповів про стару назву Тризуба у відкритому
ефірі Українського радіо, до студії подзвонила слухачка і сказала, що у
них, на-Полтавщині, ще й до сьогодні в деяких селах малюють на дверях
старовинні знаки у формі тризубів і звуть їх трійцями. Слово “трійця”
збереглося у цілому ряді виразів, у термінології свят, у назві
ритуальних свічників, які символізували триєдиний вогонь (триєдиного
Агні) під час давніх обрядів з культом Трійці. Для вшанування цієї
Триєдиної Сили, крім пишних свят – Різдва, Купала тощо, наші предки
встановили окреме свято, яке так і звалось – Трійця. Свято Трійці є
святом її торжества, коли крім двох батьківських іпостасей Трійці –
вогню й води – у повній силі виступає третій член Триєдиної Сили – дитя
вогню і води – зелень. Тому свято має й другу назву Зелені свята.
Місяць, на який випадає вшанування Трійці, й нині зветься “червень”.
Чому не Трійцснь, а Червень? А тому, що перед тим, як усталилась назва
“Трійця”, символ божественної триєдності звався “Чер” (Шр, Щир, Шир,
Чар). Варіабельність звучання (а отже, й написання) цієї назви пов’язана
з тим, що вона дуже давнього походження, – ще від тих часів, коли
голосних не було, а приголосні ч, щ і ш не розрізнялись. Хоча згадана
назва Трійці й невимірне давня, в українській мові й сьогодні живуть
сотні слів, утворених від неї в усіх варіантах її звучання. Розглянемо
для початку українське слово “щирий”. Словники наводять такі його
значення: прямий, душевний, відвертий, сердечний, відкритий,
безпосередній, проникливий, доброзичливий, шляхетний, повний, чистий,
безхитрісний, справжній, непідробний, зразковий, суттєвий, старанний,
переконаний, переконливий, активний, палкий, заповзятий, запальний,
істинний, вірний, сильний тощо. Яке ж первинне поняття може об’єднати
такі всебічно позитивні характеристики? Очевидно, одне з найзагальніших,
найсуттєвіших. Таким може бути лише поняття про Бога. Відкинувши від
слова “щирий” прикметникове закінчення та голосні, яких в давнину не
знали, маємо ім’я, що вимовлялось як Щр , в пізніше, коли в мові
з’явились голосні – як “Щир”, “Щер”, “Чер” і тому подібне. Довідуємось,
що на Північному Кавказі в мові адиге й досі є слово “Щр”, яке означає
троїстість (три, трійця). В поєднанні зі словом “кес”, яке означає
“спрямованість”, “плин”, “меч”, адиги утворили слово “щрксси”, тобто
“троїстоспрямовані” або “поклонники Трійці”(1) – А.Кувдинський.
“Державний герб християнської України”, Чікаго, 1983, с.20. ) . Пізніше
слово “щрксси” стало вимовлятися як “черкеси”. Те саме спостерігаємо й
на Україні, де українців називали “черкаси”, що колись означало –
шанувальники Трійці. Крім слова “черкаси”, в українській мові живе дуже
багато слів з коренем “чер”, а також з його варіантом “чар”. До цих слів
належать: назва людини, що присвятила своє життя Богові – “чернець”;
назва місяця, в якому відзначається свято Трійці – “червень”; назва
сакрального кольору – “червоний”, назва порядку, безконечної
послідовності – “черга”; назва осередку життєтворчої, біологічної
енергії – “черево” (пізніше “живіт”, від слова “жити”); вмістилище
здатності пізнавати бога – “череп”; породжені богом істоти – “череда”;
божественна оселя – “чертог”; джерело для “черпання”; забуте значення
слова “черн”, що збереглось у прізвищах – Черненко, Черняк, Чернай,
Чермак, Чсрний, Чсрниш, Чсрник, Черні, Чсрнявський, Чернявщснко, Черсах
тощо та в українських географічних назвах, а саме в назві
давньоукраїнського міста на Дністрі – Черн, яке проіснувало з VI по XII
ст., сучасних селищ – Черниш, Чсрнів, Чернелиця, Чернацька, Чернігівка,
Чернявка,Черняхів і міст Чернігів і Чернівці… Не менше українських
слів і з коренем “чар”. Ця назва божественного напою “чар”, ритуальної
посудини для цього – “чара”; божественної дії – “чари”, “чаарування”;
служителів культу Трійці – “чарівник”, “чародій”, “чародійник” та багато
інших. У звучанні “шир”, божественна властивість Трійці творити світ
породила дієслова: “ширити”, “широчити” від яких виникли слова “ширина”,
“широкий”, “широчінь”, “ширяти” тощо. Від тих часів, коли культи нових
богів потіснили культ триєдиної космотворчої сили Шр (Чер),
священнослужителі нових богів, не маючи сили припинити традицію культу,
спробували трактувати ім’я триєдиного бога, як прояв нечистої сили. Від
них в українській мові з’явились слова з негативним значенням культу:
“чорнити”, “чорний”, “чорт”, “чорновий”, “чорнокнижник”, “чорнороб”,
“чортівня”, “чортовина”, “чортовиння” тощо. Цікаво відзначити, що всі
негативні значення культу в українській мові відокремлені від позитивних
уведенням голосної “о” замість “с”. В російській мові цього не сталося.
Негативні, як і позитивні значення культу, пишуться однаково – через “е”
– “чорнить”, “черг” тощо. Чому саме в українській мові сталось
таке-розокремлення? Річ у тому, що, як свідчать знахідки Тризуба, культ
Трійці де сятки тисяч років тому органічно поєднався із свідомістю
українського народу. Народ не зміг допустити приниження своїх
сокровенних святинь і негативні значення став вимовляти інакше. Ось чому
жоден Черненко не змінить своє прізвище на Черненко. Культ триєдиного
божества, що називалось Шр (Чер) і символізувалось Тризубом, існував
дуже давно. Про це свідчить не лише той факт, що варіанти слова “Шр”
поширені в багатьох мовах від едигейської до французької (згадаймо
французьке “чарм” – “чари”), але й той факт, що символ божества “Шр” ліг
в основу літери, яка позначала звук “Ш”. При тому не лише в українській
глаголиці і кирилиці, а й у алфавітах етрусків, греків, в угаритському
клинописному алфавіті, в усіх єгипетських алфавітах, навіть у японських
та інших ієрогліфах. Такі давня і прадавня назви нашого державного
герба, нашого національного символу. Крім національного символу, або, як
раніше казали “знаку”, нас репрезентує у світі ще й національний прапор,
який ми іноді також називаємо “знамено”, “стяг”. Чи мав він свою власну
назву і яким є глибинне значення слів “прапор”, “знамено”, “стяг”,
“знак”? Слово “знак” утворене від дієслова “знати”. Щоб знати, кому
належить тс чи інше майно, землі тощо, щоб знати, до якого роду-племені
належать ті чи інші люди, з найдавніших давен існував звичай мітити все
тс певним, умовним зображенням, яке й звалося “знаком”. Як правило, знак
випікався на власності, насамперед на скотині, на шкурах, спорудах
(переважно дерев’яних), на речах, а іноді й на рабах. Випікався за
допомогою розпеченої на вогні матриці, звідки вона й дістала назву
“печать”. Зрозуміло, що для загальносуспільного (спочатку
родоплемінного, а пізніше національного) знаку обирався якийсь
багатозначний символ. Наші предки для позначення свого роду-племені
обрали знаком найзначніший символ світобудови – символ триєдиної
космотворчої сили, яккий ми тепер звемо Тризубом і визнали державним
гербом. Слово “знамено” утворене від словосполучення “знай мене”.
Спочатку воно являло собою зображення знаку, розміщене на довгій жердці.
При цьому знак, розміщений на жердці, міг виготовлятися з дерева, з
каменю, з металу або вишивався на тканині. Останній варіант знамена
зберігся й до сьогодні. Знамено, як варіант знаку, виконувало усі його
функції щодо позначення належності володінь, майна і людей до певної
громади, до певного роду-племені. Однак на відміну від інших варіантів
знаку знамено мало додаткову функцію – збирати до гурту, “стягати” до
вожака членів громади під час походу чи битви. Звідси й друга назва
знамена – “стяг”. Функцію стягу виконував і бунчук. Слово “прапор”
відображає іншу важливу функцію знамена – бути попереду громади, вести
її людей за собою. Утворене слово прапор від слова “перо”, передаючи
такі характеристики пера, як рух, політ. Доречно зауважити, що перо у
наших предків симво лізувало вищі, небесні сили. Слово “перо”
якнайтісніше пов’язане з числівником “перший”; префіксом, що означає
найвищу якість – “пре” (прекрасний, премудрий, прегарний); ім’ям
головного бога київських полян Перуна тощо. Дехто помилково відносить до
групи синонімів “знамено”, “стяг” і “прапор” також слово “хоругва”
(“хорогва”). Така класифікація пов’язана з помилковою думкою, ніби слово
“хоругва” походить від монгольського слова “орунга”, яке означає знак,
прапор. Насправді слово “хоругва” значно давніше за монгольські впливи
на українську мову і походить від імені давньоукраїнського бога Хорса
(Хора, Гора). Якщо знамена, стяги й прапори були як козацькими, так і
світськими знаками правителів і воєначальників наших предків, то хоругви
були знаками лише козацьких та релігійних
провідників-священнослужителів. Релігійне походження хоругв і до
сьогодні накладає на них свої особливості – як правило, хоругви є
церковними знаменами; як правило, на них зображаються образи богів; як
правило, вони мають троїсте завершення, що символізує ту ж триєдину силу
космотворсння, що й Тризуб – Святу Трійцю. Не без впливу імені сонячного
бога Кола утворилась назва священної для всіх українців рослини –
калини. Калина неодмінний учасник святкових обрядів, ритуальних і
побутових народних пісень, символ зв’язку усіх поколінь української
нації, символ козацтва і самої України. Калина неодмінно висаджувалась в
кожній українській садибі, так само, як і не менш священне дерево верба.
Однак якщо походження слова “калина” досить прозоре, то походження слова
“верба” вимагає спеціального розгляду. Складається воно з двох слів
“вер” і “ба”. В давнину ці слова відповідно означали “всесвіт” і
“матір”. В українській мові подвійну матір, тобто матір матері й
сьогодні називають “баба”, “бабуля” та іншими словами, похідними від
подвоєння “ба”. Слово має коріння у первісних культах Праматері світу. Й
до сьогодні кам’яні культові зображення праматері, що стояли на узвишшях
могил по всій Україні, називають бабами. Слово “вер” також дуже давнє.
Величність позначуваного ним явища – Всесвіту – відбилась в багатьох
українських словах. Деякими з них ми користуємось і сьогодні. Це слова
“верх”, “вершина”, “вершити”, “верхів’я”, “верхній”, “зверхник”,
“верховода”, “верховина” тощо. Оскільки найхарактернішою особливістю
всесвіту є постійне обертання всіх його складових частин навколо своїх
вісей (що не важко було спостерегти й первісній людині), то другий кущ
слів в українській мові, породжений давньою назвою всесвіту,
характеризував саме цю його властивість. Це слова “круговерть”,
“веремія”, “вертіти”, “вертатись”, “верт” (поворот), “верч” (згорток),
“верея” (вісь дверей), “веретено” (деталь, що вертиться у прядильних
верстатах; жорнах; ручних, водяних і вітряних млинах; у гончарному крузі
тощо). Як символ Матері Всесвіту, а точніше її тотем-дерево, верба
відігравала значну роль в обрядах і ритуалах українських релігійних і
народних свят. Перед Великоднем цілий тиждень святкувалось вшанування
Матері Всесвіту – верби. І досі збереглись його обряди й назва –
“вербний тиждень”, “вербна неділя”, “вербниця”. Багатотисячолітню
традицію вербного свята засвідчують римські хроніки, де воно описано як
“призабуте, дуже давнє” свято етрусків, засновників Риму. Як не дивно,
але на Україні вербниця й досі є живим святом, причому ритуальні
примовки, які входять в обряди цього свята, майже дослівно зберігаються
з текстами примовок, записаних латинянами від етрусків. Це дає змогу
зробити висновок, що обряди свята на Україні від часів трипільських
лелегів (родичів етрусків) майже не зазнали змін. Сьогодні давній “вер”
має кілька назв: “космос”, “вселенная”, “всесвіт…” Різні назви були й
раніше. Чимало імен було й у бога Всесвіту. Одне з них – Пан. Подальша
історична доля цього терміну досягла й нас і продовжує народжувати
пристрасті й сьогодні. Йдеться про пошуки оптимальної форми звертання в
українському суспільстві. У Східній Україні деякі громадяни протестують
проти вживання слова “пан”, оскільки воно, мовляв, польського
походження. Пропонують замінювати його словами “громадянин” і
“добродій”. До цього нагадаємо, що існує ще й слово “товариш”, яке із
зрозумілих причин чимало людей не вживають сьогодні. Однак, попри всі
суперечки щодо права на існування того чи іншого слова в українському
суспільстві, всі ці слова глибоко українські, давні, освячені
традиціями. Вони, однак, зовсім не рівнозначні – кожне виявляє свій
власний аспект стосунків між людьми. Розглянемо ці аспекти. Найповніший
зміст і найбільшу повагу виявляє слово “Пан”. Це слово звучало задовго
до того, як виникла польська нація і польська мова. Воно спільне для
всіх індоєвропейських мов, оскільки було назвою бога Всесвіту у предків
індоєвропейців. В українській та багатьох інших слов’янських мовах слово
“пан” є ознакою найвищої, божественної шани. Аналогічно у російській
мові звертання “господин” утворене від імені бога – “Господь”, в
англійській титул “лорд” від імені бога – “Лорд” і тому подібне. В
грецькій релігії культ бога Всесвіту Пана посіли інші боги, а його ім’я
лишилось у назві другорядного бога та в слові “пан”, що означало
“всезагальний” (“панславізм”, “пандемія”, “панамериканський” тощо). На
другому місці по шанобливості є звертання “добродій”. Розшифровки воно
не потребує. Зазначимо лише, що слово не має такого загального значення,
як “пан”, і не може, наприклад, вживатися до насильників, убивць тощо.
Звертання “громадянин” найхолодніше і найофіційніше. Воно характеризує
юридичний статус особи, до якої звертаємось, і є цілком нейтральним щодо
нашого ставлення до неї. Походження слова очевидне – це фіксація
належності даної особи до громади. Звертання “товариш” дуже давнє.
Походить від слова “товар”, тобто “рогата худоба”. Так звертались один
до одного пастухи великої рогатої худоби. Пізніше терміном “товариш”
почали користуватись члени будь-якого гурту, не лише пастушого –
“товариші по роботі”, “…по партії”, “…по нещастю” тощо. Члени
компартії цілком слушно використовували цей термін для взаємних
звертань. Коли ж вони почали нав’язувати його усьому суспільству, то це
викликало відразу до терміна, як свого часу польські феодали-загарбники
викликали відразу до терміну “пан”. Ці приниження термінів, однак,
тимчасові. У вільній незалежній Україні всі українські звертання
наберуть природного значення, як, наприклад, у давньому виразі “панове
козаки”, “панове товариші” тощо. Слово “леле” у виразі “ой, леле”,
мовознавці трактують як вигук зі значенням: “на жаль”, “біда”, “горе”.
Насправді ж-це звертання за підтримкою до Богині Лелі, шанованої нашими
трипільськими предками лелегами або пелаегами. Отже, цей вираз живе в
українській мові щонайменше 5-6 тисяч років. Природно, що його первинний
зміст дещо трансформувався. Однак культ богині води, матері Всесвіту
Лелі і її брата й дружини бога вогню, батька Всесвіту Полеля залишили в
українській мові не тільки вираз “ой, леле”, що дає змогу реставрувати
первісне значення багатьох українських слів. Послідовники культу Лелі,
вважаючи себе її породженням, назвались лелеками (лелегами). Ця назва
утворилась від імені Богині Лелі і староукраїнської назви дитини – ка
або ко (звідки ж і всі сучасні українські прізвища на “ко” і “ка”).
Слово “лелека” живе в нашій мові й сьогодні як назва священного на
Україні білого птаха з чорною позначкою. Цей птах вважався живим
символом Богині і тому має на Україні ще й назви, утворені від імені
“Бог – бузько (дитя Бога), бусел, боцюн тощо.. У рослинному світі
символом Богині Лслі була водяна квітка, яка й була названа її іменем –
Лелія. Як жіночий, водний компонент світу, вічно свіжий, вічно діючий і
вічно прекрасний Богиня Лелі залишила своє-ім’я в слові “леліти”, що
означає: сяяти, поблискуючи струмувати, переливатись райдугою та в слові
“лелітки , яким названо блискучі прикраси одягу. Космічна материнська
іпостась Лелі виявилась в українському слові “леліяти”, а
нескінченно-вічний процес космотворсння, здійснюваний подружжям – Лелсю
і Полслсм – у виразі: Лельом-Полельом”, тобто неспішно, урочисто й
повільно, який тепер іноді вживається з іронією. Дружина Лелі, Бог Сонця
і космічного вогню Полель збагатив українську мову справді по-божому.
Від його імені утворено сотні слів, кожне з яких відбиває ту чи іншу
характеристику сонячного бога. Вогненну стихію Полеля виражають слова:
полум’я, палати, пал, палкий, паливо, палата (плита), палахнути, палити,
паленина, палій, паленка (горілка), палінчарня (винокурня), паліпля
(жар) та інші. Сила й могутність Полеля відбилась у словах: полк,
полонити, полон, сполох, полохати, паленка (македонський варіант –
фаланга), поляни (ісполіни) та інших. Ясність Полеля, його життєдайність
і яскравість породили слова: поляна, поле, полонина, половіти (набирати
золотистого кольору), половий (сонячний), полуда, політура, полотно.
Особливість Полеля як частки космотворчого подружжя відбилась у словах:
“половина”, “полюс”, “полярність”, а рештки його культового ритуалу
ховають слова: “політика”, “палата”, “поліно” (заготовка для ритуального
вогню), “паляниця”, “палянка” (ритуальні страви), “поломник”, “паля”,
“палка”, “паламар” тощо. Як бачимо, найцікавіші в- океані рідних слів –
багатозначні слова. Багатозначність є ознакою того, що первісне слово
позначало настільки важливе і значне поняття, що його сучасні
значення-слова являють собою окремі характеристики того первісного
поняття. Таких слів в українській мові багато. Деякі з них – “диво”,
“коло”, “верх”, “всрт”, “пан”, “червень”, “Лсля”, “Полель” – ми вже
розглянули. Тепер скажемо кілька слів про протилежне мовне явище,
оскільки серед слів з багатьма значеннями безперечний інтерес викликають
також різні слова, об’єднані одним пь іяттям як, наприклад, слова:
“тато”, “батько”, “вітсць”, “неньо”. Чому в одній мові виникло стільки
різних слів для одного поняття? І чому вони всі продовжують жити?
Український етнос творився тисячоліттями, шляхом об’єднання споріднених
за мовою племен, кожне з яких, однак, мало свої особливості в мові, її
словниковому складі. Так в українську мову увійшли різні слова для
позначення одного й того ж поняття. А продовжують вони жити тому, що
кожне з них набрало свого особливого значення, характеризуючи різні
іпостасі такого явища, як голова роду. Найзагадковішим є слово “тато”.
На відміну від інших слів, належних до того чи іншого куща зі спільним
коренем, слово “тато” не має “родичів” в українській мові (1) – Деякі
слова, ймовірно, перебувають в далеких родинних стосунках зі словом
“тато” (наприклад, слово “отаман”). Корінь слова унікальний і ні в яких
словах не повторюється за винятком утворених від нього прикметникових
форм. Разом з тим слово поширене в усьому світі. Навіть мексиканці
кажуть “тато” на голову роду. З’ясування походження і етимології слова
“тато” вимагає виходу за межі океану рідних слів, отже і нашої
розповіді. Зате походження та специфічне значення слів “батько”,
“вітець” і “неньо” є цілком прозорим. Слово “батько” походить від дуже
давнього слова “бат”, що означало чоловічу іпостась світотворення. Крім
слова “батько” в українській мові утворено цілу назву слів від цього
первісного поняття. До них належить слово “бат” у значенні старший брат
та у значенні “палка” (слово “палка” теж утворене від імені чоловічої
іпостасі світотворення – бога вогню Пала); зображення палки, як і термін
“бат” символізує чоловіче начало світобудови. Словом “бат” називалась
також велика палка, тобто “колода” (тут слово “бат” ототожнюється з
іншою назвою чоловічого начала – “Коло”). Від слова “бат” утворені
такоож слова “батіг”, “батати”, українська назва військового загону –
“батова” і французька – “батальйон”… Якщо в слові “батько”
підкреслюється чоловіче начало голови роду, то у слові “вітсць” – його
життєдайне начало. В давньо-арійській мові, отже й у давньоукраїнській
мові слово “віта” означало “життя”, “життєдайність”. Українська мова
зберегла цілий кущ слів, породжений коренем “віта”. Це слова: вітатися,
привіт, віти, вітер, вітчим, вітчизна, вітець. При запозиченні слова
“вітець” до російської мови воно зазнало змін і набрало форми “отец” під
впливом тюркської назви батька – “ота”. Зрозуміло, що слово “отец” вже
не має свого глибинного, містичного значення. Слово “неньо” або інакше
“наньо” характеризує голову роду не як містичне космотворче начало, а як
добру домашню істоту, захисника-вихователя, який разом з дружиною
(ненею); помічницею (нянею) винянчує і виховує своїх дітей. Ми
розглянули витоки лише кількох українських слів, але структура книги не
дає нам змоги безмежно розтягати текст розділу. Тому про інші українські
слова, утворені від імен богів, скажемо у якнайкоротшій формі. Ім’я
прабогині наших предків – Лади породило такі слова, як лад, ладити,
ладнати, недоладний, нелад, злагода тощо, від імені її доньки – Дани
(Тани) утворились слова: доня, данина, даний, підданий, дно, давати,
тонути, танок, танцювати, танцюрист тощо. Від другої іпостасі Дани, що
мало ім’я Морена, утворились слова: морок, море, мор, марити тощо; від
третьої – Моколи – слова: мокнути, мокрий, умочити, мокати тощо. Від
четвертої іпостасі Дани – богині шлюбу і кохання Приї, утворились слова:
приємно, приятелювати, приятель, приязнь, приймати, сприймати. Від імені
бога – сузір’я Вола і Тура пішли слова: волати, воля, волячий, тур,
турнути, турбуватись тощо. Від імені розподільника благ – Бога,
утворились слова: багач, багатіти, багатство, багато, багаття тощо. Ім’я
бога війни Псруна породило слова: перший, перти, прю (стати на прю),
пороти, прати тощо. Кельтський варіант імені Перуна – Тараніс породив
слова: таранити, таранн тощо; етруський варіант цього імені – Сатрес
(пізніше Стрибог), породив слова: стріла, стріляти, стрілець, стрий,
струм, струмувати, струмок, бистрий, стрілянина, бистрина тощо.
Мсжирічинськс ім’я сонячного бога – Бар-Бар (Вар-Вар) призвело до появи
в українській мові таких слів, як барва, барвінок, варна, варвар тощо.
Від імен давніх богів, спільного середземноморського культу утворилися
слова від сонячного бога Ра (1) “Щоб слово Ра не заносило читача аж до
Єгипту, – пише В.Ілля в статті “Кольори української долі” (“Л.У.” від
20.XII.90p.), треба нагадати, що коли питали старих жінок на Волині, хто
їх навчив тої чи іншої старої пісні, відповідь була: “Маги Ра”): віра,
рада, радіти, раяти, рало, раз (удар), разити, образити, райдуга, рай,
край, країна, краяти, украяти, порада, ратай, рація, рачливо, право,
прагнути, праця, пращур і десятки інших; від поняття про другу іпостась
сонячного бога Ра – Ора (Гора, Горса, Хорса) – утворилися слова: горній,
гордий, горіти, гора, горнило, орати, орій (арій), орало, оранка,
оратай, хор, хорист, хороший; хороми, хоронити; від імені бога Пта
(Птаха), зображуваного єгиптянами з крилами і дзьобом, – у слові птах та
похідних словах імена давньоарійської Трійці богів: Вішну, Брахма, Сіви
(Шіви) відбились у словах: вишній, Всевишній, вишина, виш, вишка,
рахмани, рахманний, сів, сівба (2) ба – кімсрійське дитя; Сів-ба, дитя
Сіви.), сівач, сіяти, просів тощо; ім’я арійського бога підземного
царства Ями відбилось у словах: яма, ямчина, ямкуватий тощо; бога
кровопролить, бійок, підземного вогню та всілякої біди – Пека – пекти,
пекельний, пекучий, спекатися тощо; бога сонця, добробуту, затишку,
домашнього вогню – Цура (Чура) – цар, цуратися (відмежовуватися), чурбан
(межовий стовп), сурмити, сурмач, сурма та ін.; від імені антагоніста
Сура – Асура – утворились слова: басурман, (диявол-людина); від імені
божества землі – Зем (Зам) – земля та похідні слова; від імені
халдейського бога небесного склепіння – Небо, утворилися слова: небо,
небосхил, небокрай, небесний, небожитель; від імені бога Дія утворились
слова: діяти, дяк, дія, діяльний, бездіяльний, добродій, злодій тощо;
від імені Вія – віяти, віялка, віяло, повія, війна, військо тощо. Імена
праслов’янських та слов’янських богів дозфистиянської доби також
увібрані українською мовою, яка утворила від них відповідні за змістом
неологізми. Так ім’я сонячного бога Ярила дало слова: ярий, ярина,
ярість, яріти, ярка, яркий та ін.; бога лічби Числоби – численний,
числити, число та ін.; богині добра і захисту людей, матері-землі
Берегині (Обереги) – берегти, обережно, берег та ін.; богині жалоби й
оплакування Карни – каркати, карати, карний та ін.; богині ночі й
привидів – Мари – марити, марнувати, марніти та ін.; бога-зачинателя
всього живого – Рода – родина, народження, родовища, родичі та ін.;
богині волі – Своби – висвободито, свобідний, свобода та ін..; богині
воєнної перемоги – Слави – уславитись, преславний, славнозвісний та ін.;
Сонячного бога – Кола – колотити, колт, культ, колош, укол, коло,
колесо, навколо, коловерть, коли, ніколи, колір, калина, колона, Калос,
колос тощо; полянського бога полум’я Жарка – жар, жарівня, жаркий та
багато інших слів від імен багатьох інших богів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
