Ідеї Просвітництва проникнули в Німеччину, роздроблену на безліч
невеликих держав, керованих примхливими і властолюбними князями. Дрібне
і жорстоке самодержавство князів, панування консервативного
протестантизму, економічна слабість німецького бюргерства і його
незначна соціальна роль – усе це народжувало почуття глибокої
незадоволеності в представників передової німецької інтелігенції. Не
маючи достатніх сил для активного протесту проти засилля князів і
церкви, представники німецької буржуазії, яка тільки-но народжувалась,
виражали його в ідеологічній сфері, особливо в питаннях культури,
естетики і філософії. І у всіх цих питаннях саме широке поле діяльності
для німецьких просвітителів відкривалося у світі древніх греків і
римлян. Протиставляючи жалюгідну дійсність тодішньої Німеччини античному
світові, вони бачили в ньому здійснення свого ідеалу волі, гармонії і
гуманності. Ідеалізація античності була своєрідним протестом проти
реакції, деспотизму, панування церковного мракобісся. Видатними
представниками німецького Просвітництва, які зіграли велику роль у
розвитку німецької історіографії античності, є И. Вінкельман, Г.Лессінг
і Г. Гердер.
Справою всього життя И. Вінкельмана (1717 – 1768) стала розробка
капітальної праці по історії і філософії античного мистецтва. B 1754 р.
він опублікував роботу “Думки, наслідуванні грецьким добуткам у живописі
і скульптурі”, у якій висунув положення про абсолютний художній смак
греків і про пряме наслідування їм, як необхідній умові всякої художньої
творчості. У 1764 р. вийшла його головна праця “Історія мистецтва
стародавності”, що принесла європейську славу авторові.
Один з найбільших діячів німецького Просвітництва Готгольд Допінг (1729
– 1781) на прикладах античної культури та естетики розробляв актуальні
проблеми розвитку німецької літератури і мистецтва. В одному зі своїх
головних добутків “Лаокоон, або про границі поезії і живопису” (1765)
він дає глибоку інтерпретацію основ античної культури та естетики,
полемізуючи з головними висновками Винкельмана. Його ідеал не стоїчно
спокійна особистість, а активно діюча людина, що втілює в собі героїчний
початок боротьби за волю. Для Лессінга греки були творцями такого
ідеалу, а конкретним утіленням його – вождь італійських рабів Спартак,
про діяльності якого він хотів написати трагедію.
Іншою заслугою Лессінга з’явилося дослідження деяких проблем раннього
християнства і ранньої християнської літератури, зокрема Євангелій. З
його погляду, Євангелія – не перші християнські добутки, а результат
тривалої літературної обробки. Вони виникли з усних розповідей про
Ісуса, були записані спочатку в короткому виді давньоєврейською мовою і
лише потім були розгорнуті в кілька творів грецькою мовою. Лессінг
розвивав сміливу концепцію виникнення християнства в силу цілого ряду
причин політичного і культурного порядку: трансформації давньоєврейської
релігії, розвитку античної філософії, катастрофи старих політичних
систем під впливом римського завоювання.
Якщо Вінкельман розробив основи історії мистецтва, а Лессінг створив
глибоку концепцію усього феномена античної культури, то третій видатний
представник німецького Просвітництва – Готфрид Гердер (1744 – 1803) як
би підсумував досягнення в області вивчення античного мистецтва і
культури, запропонувавши оригінальну концепцію всесвітньої філософії, у
тому числі й античній історії. У його праці “Ідеї філософії по історії
людства”, виданому в 1784 – 1791 р. дана найглибша для XVІІІ в. розробка
принципу історизму, загального прогресу природи і людства, Гердер
розуміє історизм як складне і багате навчання, що висвітлює багато
внутрішніх і зовнішніх сторін розвитку людського суспільства. Виходячи з
більш глибокого розуміння історизму, Гердер бачив наївність ідеалізації
античності, яка є настільки яркою у Вінкельмана. Далеке минуле для
Гердера нехай навіть і прекрасно, але суть пройдений і неповторний етап
розвитку.
У його загальній концепції розвитку людства займає помітне місце
характеристика античного суспільства. Він простежує зв’язок грецької
культури і мистецтва з культурою східних народів, чого не хотів бачити
Вінкельман.
Філософська естетика німецької освіти. М. Лейбніц
В естетичній думці Німеччини ХVІІ ст., зокрема в естетиці німецького
Просвітництва, формується власне філософська естетика. У її джерел
стоїть творець однієї із самих оригінальних і плідних філософських
систем нового часу – Г. Лейбніц.
У історико-естетичній літературі відзначається величезний вплив Лейбніца
на естетику німецького Просвітництва, особливо вплив його навчання на
види пізнання. І це справедливо. Варто підкреслити, що в цьому навчанні
одержало виразне вираження характерне для німецької раціоналістичної
філософії й естетики докантовського періоду розуміння символу і
символічного.
Лейбніц, як відомо, класифікував пізнання на темне (підсвідоме,
неусвідомлене) і ясне. Останнє буває або смутним, або виразним. Смутне –
це таке пізнання, за допомогою якого ми, хоча і відрізняємо предмети від
інших, але не можемо перелічити окремо його достатні ознаки. Наприклад,
ми довідаємося квіти, запахи, смакові якості й інші предмети відчуттів з
достатньою ясністю і відрізняємо їхній друг від друга, але ґрунтуючись
тільки на простому свідченні почуттів, а не на ознаках, що могли б бути
виражені словами. З того прикладу, що приводить Лейбніц, далі випливає,
що до смутного він відносить і художнє пізнання. “Подібним чином, – пише
він, – ми бачимо, що живописці й інші майстри дуже добре знають, що
зроблено правильно і що помилково, але звіту у своєму судженні вони
часто не в змозі дати і відповідають на запитання, що в предметі, який
не подобається, чогось бракує.”
Смутне пізнання в Лейбніца – це область почуттєвого пізнання, одержуване
за допомогою нижчих здібностей і протиставлюване розумові,
інтелектуальному пізнанню. Це протиставлення пояснюється частково деякою
зневагою до почуттєвого знання. Цю зневагу можна побачити, наприклад, у
замітках Лейбніца на книгу Шефтсбери “Характеристики людей, удач, думок
і часів”, де він, оцінював смак як неясне сприйняття, для якого не можна
дати адекватної підстави, уподібнює його інстинктові. У той же час в
іншій роботі, говорячи про вплив музики, Лейбніц пише, що самі
задоволення почуттів зводяться до задоволень інтелектуальним, але смутно
пізнаваним.
Варто також мати на увазі, що, відокремлюючи розум від чуттєвості,
раціоналісти ХVІІ в. виходили з логічних міркувань. У цьому зв’язку
треба погодитися з критикою К. Брауна на адресу Кроче, що у своїй
історичній частині “Естетики” писав про те, що в Лейбніца (як і
Баумгартена й у Канта) мистецтво ототожнюється з почуттєвим та
імажинативним покривом інтелектуального поняття. “Естетичне сприйняття
для Лейбніца, – пише Браун, – не є просто неуспішною спробою
концептуалізації. У Х. Карра були всі підстави сказати, що в теорії
пізнань Лейбніца ми вперше бачимо вказівку на розходження між естетикою
і логікою.” Інтелектуальне, виразне пізнання в Лейбніца у свою чергу має
ступеня і підрозділяється на неадекватне й адекватне. Останнє
поділяється на символічне й інтуїтивне. Символічне пізнання має справу
із символізуючими ідеями, тобто мова йде про дискурсивне мислення, що
оперує символами. Вищий вид пізнання – інтуїтивне, причому в
раціоналіста Лейбніца інтуїція хоча і відокремлюється від символічного,
дискурсивного мислення і являє собою безпосереднє пізнання, проте , воно
належить до роду інтелектуального, логічного пізнання, – це
інтелектуальне споглядання.
Отже, у філософській системі Лейбніца, по-перше, символічне
протиставляється інтуїтивному і, по-друге, мистецтво виявляється поза
сферою як символічного, так і інтуїтивного (у розумінні раціональної
інтуїції).
Незважаючи на те, що мистецтво не включається Лейбніцем в область
оперування символами, варто коротко зупинитися на його розумінні символу
і зв’язаного з цим розумінням концепції мови, тому що вони вплинули на
наступне рішення семантичних проблем взагалі і стосовно до мистецтва
зокрема.
Символ розуміється Лейбніцем як тотожне довільному знаку. Після Гоббса і
Локка Лейбніц був безумовно тим мислителем, що вніс значний вклад у
дослідження знаків і мови науки. Його робота “Ars Сharacterіstіca”
спеціально присвячена цьому питанню.
Лейбніц прагнув до того, щоб у мові науки кожному поняттю відповідав
простий почуттєвий знак. Він хотів здійснити повну формалізацію мови і
мислення. Важливо відзначити, що подібні наміри він не тільки мав у
відношенні знаків раціонального мислення, але і стосовно формам
вираження. Форми вираження в мистецтві в цьому відношенні не складали
для Лейбніца виключення. І хоча в 30-і роки ХХ в. Геделем була строго
обґрунтована принципова нездійсненність намірів Лейбніца, це не знецінює
методів, запропонованих їм у застосуванні до приватних задач, зокрема в
області формалізації мови досліджень про мистецтво.
Відзначене вище прагнення Лейбніца було зв’язано з його спробами
уникнути зловживань мовою. Ця проблема спеціально обговорюється
Лейбніцем у його “Нових досвідах про людський розум”, полемічно
спрямованих проти “Досвіду про людський розум” Д. Локка. Зокрема ,
Лейбніц послідовно приводить основні витримки з ІІІ глави книги Локка,
присвяченої мові, і дає свої коментарі: погоджується, полемізує,
спростовує, доповнює.
Так, погоджуючись, що мова потрібна для взаєморозуміння, він вірно
підкреслює також його роль для процесу мислення (міркувати наодинці із
самим собою). Там, де Локк говорить про необхідність загальних термінів
для зручності й удосконалення мов, Лейбніц правильно звертає увагу на
те, що вони необхідні також по самій істоті останніх.
Погоджуючись, що значення слів довільні і не визначаються в силу
природної необхідності, Лейбніц проте думає, що іноді вони усе-таки
визначаються на природних підставах, у яких має деяке значення випадок,
а іноді моральна підстава, де має місце вибір. У походженні слів є щось
природне, що вказує на деякий природний зв’язок між речами і звуками і
рухом голосових органів. Так, очевидно, древні германці, кельти й ін.
родинні їм народи вживали звук “Ч” для позначення бурхливого руху і
шуму… З розвитком мови більшість слів видалилося від своєї первісної
вимови і значення. Лейбніц, полемізує з тезою Локка про те, що люди
установили за спільною згодою імена і думає, що мова не відбулася за
планом і не був заснований на законах, але виник з потреби людей, що
пристосували звуки афектів і рухів духу.
Як відомо, Лейбніц виступав проти локковського навчання про вторинні
якості, тому він не бачить особливої різниці між позначенням ідеї
субстанціональних речей і почуттєвих якостей, тому що і тим і іншим
відповідають речі, що позначаються словами. Лейбніц при цьому звертає
увагу на те, що іноді саме ідеї і думки є предметом позначення,
складаючи ту саму річ, що хочуть позначити. Крім того, думає Лейбніц, і
це зауваження дуже істотне для естетики, іноді і про слова говорять у
матеріальному змісті, так що саме в цьому випадку не можна підставити на
місце слова його значення.
Лейбніц критикує концептуалізм Локка: загальне не створення розуму, воно
складається в подібності одиничних речей між собою, а подібність це і є
реальність.
Обговорюючи питання про зловживання мовою, Лейбніц солідарний з Локком у
тім, що сюди варто віднести і зловживання фігуральними вираженнями, і
натяками, властивій риториці, а також живопису і музиці. Лейбніц у цьому
випадку бере за еталон наукове використання знаків: Загальне мистецтво
знаків, або мистецтво позначення представляє чудесний посібник, тому що
воно розвантажує уяву… варто піклуватися про те, щоб позначення були
зручні для відкриття. Це здебільшого буває, коли позначення коротко
виражають і як би відображають найінтимнішу сутність речей. Тоді разючим
образом відбувається робота думки…
Однак, він вважає (утім як і Локк), що у відношенні мистецтва ця теза
повинна бути трохи м’якіше, тому що риторичні прикраси можуть бути тут
застосовані з користю в живописі, щоб зробити істину ясною, у музиці –
щоб зробити її зворушливої і це останнє повинне бути також задачею
поезії, що має щось і від риторики, і від музики.
Ідеї Лейбніца дуже вплинули на естетику Баумгартена, Канта й інших
німецьких філософів. Геній Лейбніца вніс діалектичний початок у
теоретичну думку Німеччини. Його власне навчання виявилося тією
брунькою, з якої виросло могутнє древо німецької класичної філософії.
Філософія Христіана Вольфа
Німецьке Просвітництво в широкому розумінні, є складна суміш думок і
переконань. “У другій половині XYІІІ ст., – говорить Целлер, – виник зі
змішання різних даних у філософії епохи елементів той напрям думок,
який, оскільки він представляється у формі наукової рефлексії, звичайно
називають у більш вузькому змісті філософією німецького просвітництва
Але якщо брати всю епоху в цілому і шукати її самородних коренів, то
вони виявляться переважно лежачими у вольфовському раціоналізмі. “Вольф,
– констатує Гегель, – переважно в загальному інтелектуальному розвитку
німців придбав великі, безсмертні заслуги; його можна насамперед назвати
вчителем німців. Можна сказати, що Вольф уперше приручив (eіnheіmіsch
gemacht hat) у Німеччині філософствування”.
Вольф вперше в Німеччині створив систему, що охопила основні області
філософського знання. Філософ-раціоналіст був обраний іноземним почесним
членом Петербурзької Академії наук (1725). Послідовник Лейбніца видатний
німецький філософ Христіан Вольф (1679-1754), який доопрацьовує
лейбніцівську філософію до рівня раціоналістичної схематичної доктрини,
створює завершену формальну філософію здорового глузду на базі уявлень
про розум.
Свою філософію Вольф розглядає як засіб досягнення загального блаженства
на підставі завбаченої гармонії, яка лежить у первинній основі буття
усіх творінь. Вважаючи, що гармонія світу перебуває в абсолютно могутній
істоті (Бог), яка створює світ, керуючись логічними принципами, Вольф
розробляє поняття про систему знання. В основу системи закладено
вказаний теологічний принцип. Вольф виділяє фізичне знання — про “прості
субстанції”; рух і просторові відношення тіл, які пояснюються
механічними силами, розглядаються як шляхи встановлення гармонії.
Виділяється також наука “пневматологія” — про діяльність духів,
математика — про причини речей, етика, право, політика — про волю як
властивість душі, філософія — про зв’язок усіх духовних і тілесних
сутностей.
Займаючись систематичною формалізацією та узгодженням накопичених
філософією знань, послідовно даючи визначення поняттям, які не повинні
заперечувати одні одних, Вольф розробляє принципи аксіоматичної побудови
наукової теорії. Дані принципи стали помітним поштовхом для розвитку
філософії у XVIII ст.
Філософія Вольфа і його школи панувала в німецьких університетах аж до
появи “критичної філософії” И. Канта.
Найважливішу роль у підготовці появи німецької класичної філософії
зіграли діячі національної освіти. Патріотично налаштована інтелігенція,
узялася за діло пробудження національної самосвідомості і патріотизму
німецького народу, його освіти. Свої зусилля німецька патріотична
інтелігенція об’єднала, створивши загальнонімецьку організацію – Кружок
“Буря та Натиск” (“Sturm und Drang”). Вони виступили за розповсюджене
твердження в культурі народної німецької мови замість незрозумілої
простим масам латині; прославлення минулого німецької нації і твердження
культу героїв; за загальну освіту народу і прославлення науки, розуму
замість МИСТИКИ, ірраціоналізму і релігійного пієтизму. Діячі німецької
освіти кінця 18 сторіччя, поряд із закликами до народу й інтелігенції,
самі плідного діяли в цьому напрямку, створюючи найвищі зразки німецької
культури, що здобуває всесвітнє значення. Прийнято вважати, що сутність
руху німецької освіти в найбільш досконалій формі виразили поети Фрідріх
Готлиб Клопшток (Klopstock) [1724-1803] в епічній поемі на євангельську
тему “Мессиада” (1773) і оди на честь Французької революції “Вони, а не
ми” (1790).
Фактичним ідеологом німецького просвітительського руху був пастор і
солідний філософ Иоганн Готфрид Гердер (1744-1803). Гердер обґрунтовував
необхідність зв’язку художньої творчості з громадським життям, за
реалізм мистецтва. Їм написана унікальна дотепер філософська праця з
назвою “Бог”, де даний ґрунтовний аналіз ідеї Бога в її філософському і
релігійному розумінні і “Метакритика” із глибоким філософським аналізом
процесу пізнання.
Найбільшого розквіту німецьке Просвітництво досягає у творчості
геніальних представників художньої літератури, драматургії і театру –
Готхольда Ефраїма Лессінга (1729 – 1781), Йоганна Христофа Фрідріха
Шиллера (1759-1805) і Йоганна Вольганга Ґете (1749-1832). Добуток цих
діячів (Лессінга: “Лаокоон, або про границі живопису і поезії”,
“Гамбурзька драматургія”, “Міс Сара Симпсон”, “Минна ФОН Бернхельм”,
“Емілія Галотти”, “Натан Мудрий”; Шиллера: “Розбійники”, “Підступництво
і Любов”, “Дон Карлос”, “Марія Стюарт”, “Вільгельм Тель”; Ґете:
“Страждання молодого Вертера”, “Римські елегії”, “Фауст”) ввійшли в
загальнолюдську скарбницю культури і дотепер не втратили, і ніколи не
втратять своїй злободенності й актуальності. Підсумком і вершиною
просвітительського руху в Німеччині стала творчість геніального Йоганна
Вольфганга Ґете. У світовому масштабі він був і навіки залишиться
неперевершеним геніальним художником.
Родоначальник німецької класичної філософії, професор університету в
Кенігсберзі й іноземний почесний член Петербурзької Академії наук Кант
(1724- 1804) сформулював свою концепцію Просвітництва як моральне й
інтелектуальне звільнення індивіду.
Список використаної літератури
Введение в философию: Учебник для вузов: в 2 ч. – Ч 1, – 4.2 (Фролом
И.Т., Араб-Оглы Э.А, АрефьеваГ.С. и др.). – М.,1989.
Радугин А.А. Философия. Курс лекций. – М.,1995.
Філософія. Курс лекцій. Навч. посібник (Бичко І.В., Табачковський В.Г.,
Горак Г.І. та ін.). – К.,1993.
Философский энциклопедический словарь. -М.,1989
Філософія. Підручник. – Львів, 1995.
Философия. Учебник для высших учебных заведений/ Ответ., редактор
В.П.Кохановский. -М.,1995
Філософія: Навчальний посібник (І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.).
– К., 1997.
PAGE
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
