Реферат на тему:
Філософська думка під час культурно-історичного підйому 20-х років
(С.Семковський, В.Юринець,
В.Асмус, Р.Левик, Я.Розанов).
Українізація та її наслідки.
С.Семковський
При Українському інституті марксизму-ленінізму створюється
філософсько-соціологічний відділ з двома кафедрами — філософи та
соціології. Голова президії цього відділу С. Семковський очолив кафедру
філософії, а його заступник В. Юринець — кафедру соціології. У відділі
(і на кафедрах) працювали О. Бервицький, В. Беркович, Ф. Бєляєв, Я.
Білярчук, Я. Блудов, С. Генес, П. Демчук, Р. Левік, Г. Овчаров, Ю.
Мазуренко, В. Асмус, Я. Розанов, Т. Степовий, А. Хвиля, Е. Фількенштейн
та ін. Між кафедрами філософи і соціології були тісні зв’язки,
розроблялася спільна проблематика, де характери обох керівників, за
оцінкою М. Роженка, — рішучий і безапеляційний Семковського і м’який,
податливий Юринця — доповнювали один одного (Див.: Роженко М. Трагедія
академіка Юринця. — С. 11). Певною мірою доповнювали вони один одного і
спрямованістю своїх філософських поглядів, високим професіоналізмом.
Народився 1882 р. в м. Могильові. Закінчив Петербурзький університет,
брав активну участь в соціал-демократичному русі як меншовик
центристського напряму. Тривалий час С. Семковський перебував в
еміграції, після повернення з якої ввійшов до складу меншовицького ЦК.
В. Ленін знав праці С. Семковського, часто критикував їх за поступки
ідеалізму та відходження від ортодоксального марксизму в більшовицькій
інтерпретації. У 1918 р. він переїхав в Україну, працював спочатку
викладачем Київського університету, а в 1920—1922 роках — професором
Харківської академії теоретичних знань. Тут він заснував першу в Україні
науково-дослідну кафедру марксизму і марксознавства, яка потім
перетворилася на Український інститут марксизму, в якому до 1931 р.
завідував кафедрою філософії. В 1929 р. обраний академіком
Всеукраїнської академії наук (ВУАН). З 1934 до 1936 р. С. Семковський
очолював кафедру історії європейської культури і комісію філософії при
ВУАН. Необґрунтоване репресований і розстріляний 18 березня
1937 р. Реабілітований посмертно.
Наукові інтереси С. Семковського були широкими. Це і проблеми
діалектичного та історичного матеріалізму, філософські питання
природознавства. Обстоюючи діалектико-матеріалістичний світогляд, не
сприймав точок зору ні деборінців, ні механістів. Загрозу деборінівської
концепції вбачав у відродженні еклектики та схоластики, а обмеженість
механістів — у невизнанні діалектики. На противагу механістам обстоював
внутрішню активність матерії І як об’єктивної реальності, незалежної від
свідомості. Вважав, що рушійною силою розвитку є іманентні, внутрішні
суперечності, які властиві кожній ланці розвитку і штовхають її до
переходу в іншу. Однак закон заперечення заперечення він ототожнював з
тріадою як послідовної зміни тези, антитези, синтезу. Виступав проти
індетермінізму, обстоював діалектичний зв’язок причини й наслідку,
об’єктивну природу випадковості, універсальний всезагальний
взаємозв’язок предметів та явищ об’єктивної дійсності, їх відображення в
свідомості людини та людському мисленні. Порушуючи питання про природу
зведення, вважав за необхідне виявляти умови і наукову правомірність
самого зведення.
В.Юринець
Як і С. Семковський, В. Юринець отримав ґрунтовну філософську освіту.
Народився він 1891 р. в с. Олеськи Бузького району Львівської області.
По закінченні Львівської гімназії вступив до Львівського університету, з
якого в 1910 р. після масових сутичок львівських студентів з владою і
польськими студентами переїхав до Відня. У Віденському університеті
вивчав математику, фізику, філософію, пізніше продовжував навчання в
Берліні і Парижі. Слухав лекції Е. Маха, 3. Фрейда, знав десять
іноземних мов. Під час першої світової війни здався в російський полон.
Під впливом більшовицької агітації в 1920 р. В. Юринець вступив до
Червоної Армії, де працював політпрацівником, редагував армійські
газети. В тому ж 1920 р. вступив до КП(б)У, працював у Галицькому
освітньому комітеті під керівництвом Ф. Кона. В 1921 р. переїхав до
Москви, де закінчив Московський інститут червоної професури. Уже на
перших курсах він надрукував наукову працю про Е. Гуссерля, привернувши
увагу А. Деборіна і деборінівської школи знанням мов, ерудицією,
філософською підготовкою. По закінченні Інституту червоної професури
працював у Комуністичному університеті народів Сходу, професором
філософи Першого Московського університету, Інституту народного
господарства. В 1925 р. переїхав до Харкова, очолив в Українському
інституті марксизму-ленінізму кафедру соціологи. В. Юринець входить до
складу редколегії головного партійного журналу ЦК КП(б)У “Більшовик
України”, “Прапор марксизму”, письменницького журналу “Червоний шлях”.
Виявом високої оцінки В. Юринця як вченого-філософа стало його обрання
академіком ВУАН у 1929 р. В 1933 р. був виключений з партії,
заарештований в липні 1937 р. і розстріляний 4 жовтня 1937р. До цього
часу нереабілітований.
Сферою наукових інтересів В. Юринця були діалектичний та історичний
матеріалізм, історія філософії, зокрема дослідження класиків
матеріалізму минулого і найвидатніших представників сучасної йому
ідеалістичної філософії, філософське осмислення новітніх досягнень
фізики. Крім того, він плідно працював у з’ясуванні генези марксизму,
намагаючись синтезувати діалектичний матеріалізм з новітніми
досягненнями наукового пізнання, підняти діалектику до рівня сучасної
логіки. Його перу належить ряд статей про власне бачення ним творів Г.
Сковороди, М. Яцкова, Л. Українки, В. Сосюри, М. Хвильового, П. Тичини,
М. Бажана з виходом на усвідомлення необхідного зв’язку мистецтва,
культури й філософії.
Асмус
Народився 30 грудня 1894 р. в м. Києві. Дитячі та юнацькі роки філософа
пройшли в Константиновці й Києві. Після закінчення Катерининського Д
приватного німецького училища склав іспит з латини за вісім класів
гімназії і вступив на філологічний факультет Київського університету
(1914). Ще учнем училища В. Асмус захопився філософією, яка стала
предметом його професійних занять під впливом філософських курсів О.
Гілярова й В. Зеньковського. По закінченні Київського університету
(1919) вів науково-дослідницьку й педагогічну діяльність, працював на
кафедрі філософії філософсько-соціологічного відділу Українського
інституту марксизму-ленінізму, де підготував і видав працю
“Диалектический материализм й логика” (К., 1924). Наприкінці 20-х років
переїхав до Москви, що дало йому змогу не зазнати утисків, як його
колеги по УІМЛ, плідно працювати на філософській ниві до кінця свого
життя (1975). Професор кафедри філософії Московського університету
(1939—1956), старший науковий співробітник сектора естетики Інституту
світової літератури ім. О. М. Горького (1956—1975) В. Асмус написав ряд
фундаментальних праць, присвячених аналізу античної філософії, філософії
Нового часу, проблем діалектики в них, творчості Декарта, Канта, В.
Соловйова, проблем доказовості й спростування в логіці, інтуїції в
філософи Й математиці. На його працях “Очерк диалектики в новой истории
философии” (1930), “Диалектика Канта” (1930), “Маркс й буржуазний
историзм” (1933), “Логика” (1947), “Учение логики о доказательстве й
опровержении” (1954), “Декарт” (1956), “Философия Иммануила Канта”
(1957), “История античной философии” (1965), “Проблемы интуиции в
философии й математико…” (1965) виховувалося не одне покоління
радянських філософів. Прихильник діалектичного матеріалізму В. Асмус
ніколи не був простим епігоном ортодоксальної марксистської традиції;
він завжди знаходив можливість висловити свою точку зору відповідно до
розвитку наукового знання, знайти оригінальний поворот думки у
постановці й розв’язанні складних філософських проблем. Йому завжди були
притаманні високий професіоналізм, відданість справі, виняткова
чесність, глибина думки й широка ерудиція, а сам він ніколи не
поступався ні честю, ні науковою істиною, ні совістю.
Українізація
Значна частина українських філософів 20 — початку 30-х років сприймали
і підтримували ідею українізації, яку обстоювали М. Скрипник та О.
Шумський. Справа в тому, що тогочасне піднесення українського духу,
розбурханого революційними подіями, було настільки сильним, що навіть
більшовицька Росія не могла його ігнорувати і змушена була підняти на
короткий час “українізацію” на рівень державної політики. Ця видимість
самостійності, про яку ще в 1927 р. писав секретар ЦК КП(б)У П. Любченко
в листах до В. Винниченка, поєднавшись з романтичною вірою, дала поштовх
до нового спалаху національно-культурного процесу, неповторної атмосфери
творчого співробітництва української мистецької і філософської
інтелігенції. Феномен національно-культурного злету 20-х років,
репрезентований плеядою таких талановитих митців, як В. Блакитний, М.
Вороний, О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, А.
Курбас, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський, М. Яловий, М.
Хвильовий та ін., отримав назву українського відродження. Вони ставили
за мету через перегук епох античного світу, Відродження, Нового часу,
мислителів і митців великих еллінів, титанів європейських народів після
середньовічної доби, видатних мислителів Нового часу з українською
культурою здійснити її Великий синтез, підняти на нову висоту
національну культуру завдяки синтезу азійського Сходу та європейського
Заходу. При всьому романтичному вітаїзмі своїх поглядів, переконаності в
справедливості ідеалів соціалізму його представники не могли відбивати й
реальну дійсність того часу. Розходження між цією дійсністю та їх
ідеалами стало трагедією власного життя цих митців, обірваного або
добровільно, або рукою ката в застінках та таборах сталінського
тоталітарного режиму в 30-х роках, коли репресивна машина найбільш
жорстоко прокотилася по діячах української культури, що дійсно дає
підставу називати З відродження як розстріляне Відродження України 9
жовтня 1937 р.
Стосовно розстрілу української філософії, то він почався значно раніше,
з січня 1931 р. із продовженням сталінського “повороту на філософському
фронті” дискусією в УІМЛ за московським сценарієм. З Москви зі своєю
командою приїхав М. Мітін для того, щоб і на Україні розгромити
механіцизм та меншовикуючий ідеалізм, уособленням яких стали Є.
Семковський та В. Юринець. Підсумки дискусії про поворот на
філософському фронті України було підведено з урахуванням постанови ЦК
ВКП(б) про журнал “Под знаменом марксизма” в резолюції бюро партосередку
філософсько-соціологічного відділу УІМЛ від 20 березня 1931 р. В ній
зазначалося, що, враховуючи принцип партійності філософії і
природознавства, дискусія “розбила легенду про виключність шляху
філософської роботи на Україні”, закликала йти українській філософії
магістральним шляхом Москви, посилюючи боротьбу з урахуванням місцевих
умов, борючись проти соціології Грушевського, Єфремова, схеми
Яворського, філософського керівництва механіста й меншовика Семковського
та ідеаліста Юринця, критикуючи їх, зокрема буржуазний естетизм Юринця
(Роженко М. Трагедія академіка Юринця. — С. 37). Оскільки в Україні не
знайшлося своїх Мітіних, то для укріплення філософського фронту сюди з
Москви прислали О. Васильєва, А. Сараджева, М. Юшманова. Українська
радянська філософія була обезглавлена разом зі смертю М. Скрипника в
травні—липні 1933 р., а в 1934 р. було покінчено і з українізацією. До
кінця 1937 р. були заарештовані майже всі українські філософи: П.
Демчук, М. Яловий — 1933; П. Костецький, Е. Штейберг, Р. Левік — 1934;
Я. Блудов, Б. Пароцький, І. Дорошенко, Д. Ігнатюк, М. Нирчук, Н.
Білярчук, В. Глухенко, Ф. Давиденко, М. Мухін, Н. Андрійчук, Г. Завада,
М. Золотарьов, Л. Фесюра, Я. Розанов, Є. Лавров — 1935; Г. Лозовик, Г.
Ярошевський, Л. Чернін, С. Семковський, Л. Штрум, А. Розанов, І. Атол,
Р. Люмкіс, М. Орлов, Ю. Ольман — 1936; А. Сараджев, М. Юшманов — 1937 р.
Це далеко не повний перелік репресованих філософів, які працювали в
Україні. По відношенню до них важко не погодитися з твердженням В.
Табачковського про те, що за передвоєнне десятиріччя в результаті
масових репресій в Україні змінилося три покоління філософів з
періодичністю кожні два-три роки, і ті, хто пройшов через ці
страхітливо-криваві “сита”, зрозуміло, практично були уже нездатні на
прояв самостійної думки, а міг тільки повторювати “глибокі думки
геніального керманича” (Історія філософії України. — С. 402).
Роки сталінського тоталітарного режиму з їх орієнтацією на державну
“класику марксизму-ленінізму-сталінізму” нанесли значного удару
філософській думці в Україні, але не вбили її. В 1944 р. відкривається
філософський факультет Київського університету. Своє функціонування він
розпочав у складі трьох кафедр: діалектичного та історичного
матеріалізму (проф. Ф. Ф. Єневич), педагогіки (проф. С. X. Чавдаров),
психології (проф. О. М. Раєвський). Першим деканом філософського
факультету став проф. М. С. Шлєпаков, який через рік заснував нову
кафедру історії філософії. В 1946 р. на факультеті діяло п’ять кафедр:
історії філософії, логіки, діалектичного та історичного матеріалізму,
педагогіки та психології, забезпечуючи підготовку фахівців за
спеціальностями філософія, психологія і логіка. В такому складі
факультет проіснував до 1955 р., коли він був об’єднаний з історичним
факультетом в історико-філософський факультет (декан доц. П. М.
Овчаренко) з відділеннями історії та філософії, кожне з яких мало свої
вчену та видавничу ради.
За десять років існування філософського відділення було створено кафедри
історії і теорії атеїзму, естетики, етики і логіки, новітньої філософії,
філософії гуманітарних і природничих факультетів, наукового комунізму,
організована лабораторія конкретних соціологічних досліджень. Саме вони
склали організаційну структуру відновленого в 1965 р. філософського
факультету, деканом якого став проф. В. І. Шин-карук. В різні часи
деканами факультету були професори В. К. Танчер, П. С. Дишлевий, І. Ф.
Надольний, М. Ф. Тарасенко. Зазнавши певних реорганізацій (виділення
окремого факультету соціологи і психології — декан проф. В. ї. Волович),
на момент видання книги філософський факультет набув усталену структуру
з десяти кафедр: історії філософії (проф. В. І. Ярошовець), філософії
філософського факультету (проф. А. М. Лой), етики, естетики та
культурології (проф. Л. Т. Левчук), логіки (проф. А. Є. Конверський),
філософії гуманітарних факультетів (член-кор. НАН України Л. В.
Губерський), філософи та методології науки (проф. І. С. Добронравова),
релігієзнавства (проф. В. І. Лубський), політичних наук (проф. П. П.
Шляхтун), політології (проф. Ф. М. Кирилюк), першої в історії України
кафедри української філософії та культури (доц. М. Ю. Русин). Деканом
факультету в 1995 р. було обрано доктора філософських наук професора А.
Є. Конверського.
Професорсько-викладацький склад цих кафедр, серед яких 25 професорів,
докторів наук, забезпечує читання широкого спектра нормативних та
спеціальних курсів, що відповідають міжнародній класифікації
філософських дисциплін: філософська пропедевтика, теоретична філософія,
практична філософія, соціальна філософія, філософська антропологія,
філософія історії, філософія права, феноменологія, філософія культури,
філософія і методологія наукового пізнання, історія зарубіжної
філософії, сучасна зарубіжна філософія, історія філософи України,
логіка, риторика, герменевтика, релігієзнавство та ін. Крім основної
функції підготовки викладачів для вузів України (за роки існування
факультету було підготовлено 60 докторів і 400 кандидатів наук)
філософський факультет є важливим центром наукових досліджень з
наведених вище галузей філософського знання. Значний доробок тут
належить М. С. Шлєпакову, П. В. Копніну, Д. X. Острянину, В. О. Кудіну,
Ю. В. Осич-нюку, А. М. Петрусенку, І. М. Карнаухову, В. К. Танчеру, П.
С. Дишловому, В. С. Дмитриченку, М. А. Злотими, І. В. Бичку, А. К.
Бичко, А. О. Пашковій, П. О. Загороднюку, А. І. Го-рак, А. М. Алексюку,
А. Т. Нелепу, В. О. Босенко, Н. Т. Кос-тюк, В. Т. Павлову, М. В.
Дученку, В. Г. Антоненку, О. Я. Лисенку, К. П. Руденко, І. Ф.
Надольному, А. С. Канарському, В. Є. Лутаю, О. І. Кедровському, Ю. В.
Кушакову, Б. А. Гаєв-ському, Л. Т. Левчук, Ю. А. Калініну, А. М. Лою, Т.
І. Ящук, І. С. Добронравовій, Т. Д Пікашовій, Л. А Сидоренко, Л. А.
Со-ловею, В. І. Гусєву, А. І. Трубенку, В. І. Лубському, Л. В. Конотоп,
В. І. Ярошовцю, П. П. Шляхтуну, М. Ф. Кирилюку, М. Ю. Русину, В. І.
Панченко, О. Ф. Александровій та ін.
У 1946 р. було організовано Інститут філософи АН УРСР. З часу Його
відкриття він став центром науково-дослідницької роботи, підготовки
фахівців вищої кваліфікації. Директорами Інституту філософи були відомі
як в Україні, так і за її межами вчені-філософи М. Е. Омельяновський, Д.
X. Острянин, П. В. Копнін, В. І. Шинкарук. Останній, очоливши Інститут
філософії з 1968 р. після від’їзду до Москви П. В. Копніна, продовжує
стояти на чолі цього уславленого центру філософської культури України,
який в 1996 р. отримав ім’я Г. С. Сковороди. В Інституті філософії
сформувалися такі відомі вчені, як М. В. Попович, С. Б. Кримський, І. П.
Головаха, Д. І. Манзенко, В. І. Куцен-ко, В. С. Горський, В. М. Нічик,
П. С. Дишлевий, В. І. Коло-дяжний, Є. Є. Ледніков, В. Ю. Євдокименко, В.
П. Іванов, М. О. Булатов, П. Ф. Йолон, М. А. Масловський, В. Г.
Табач-ковський, Н. П. Депенчук, О. І. Яценко, М. І. Михальченко, В. М.
Храмова, В. І. Кузнєцов, Ф. М. Канак, М. М. Роженко, В. Є. Лісовий, В.
С. Лукьянець, О. М. Кравченко, О. Я. Мороз, Д. А. Микитенко, Я. М.
Стратій, Л. В. Озадовська, М. М. Кисельов, В. С. Крисаченко, С. О.
Васильєв, М. М. Мокляк, А. О. Ручка, Є. К. Бистрицький, В. П.
Загороднюк, Є. І. Головаха, І. В. Бойченко, В. В. Лях, М. І. Лук, Є. І.
Андрос, Б. С. Парахонський, А. М. Колодний та ін. В. І. Колодяжний, П.
С. Дишлевий, Є.Ледніков пізніше переїхали до Москви, очолили кафедри в
московських вузах.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
