.

Філософські ідеї древньої Індії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
359 2168
Скачать документ

Реферат

ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ

ДРЕВНЬОЇ ІНДІЇ

Індійська філософська думка – найдавніша у світі. Її історія
починається з Вед (буквально “ведення”, “знання”), що виникли, очевидно,
між другим і першим тисячоліттями до н е. і є одним з найдавніших
літературних пам’ятників людства.

Веди складаються з чотирьох збірників гімнів (самхіт), піснеспівів,
магічних заклинань, молитов і т.п. : Рігведи, Самаведи, Яджурведи й
Атхарваведи (чи Атхарвангираси). Кожний з цих збірників згодом обростав
різними коментарям і доповненнями ритуального, магічного, філософського
порядку – Брахманами, Араньяками, Упанішадами. Власне філософські
погляди Древньої Індії найбільш повне відображення одержали в
Упанішадах, але перші проблиски філософського підходу до дійсності
просліджуються вже в збірниках ведических гімнів, особливо в
найдавнішому з них – Рігведі.

Головний зміст Рігведи складається з урочистих піснеспівів, заклинань і
молитов (їхнє авторство приписується древнєіндійським поетам і мудрецям
– ріші) звернених до численних божеств ведичного пантеону, що
уособлювали для древнього індійця насамперед різні явища і процеси
природи. Разом з тим, у Рігведі знаходить своє відображення
незадоволеність наївно міфологічним трактуванням дійсності, уже
висловлюються перші, ще боязкі сумніви в існуванні ведичних богів,
піддаються осміянню жрецькі ритуали й обряди. Мислителі Древньої Індії
починають міркувати про першооснову буття, про походження світобудови,
керуючих їм закономірностях, причинах соціальних розходжень і т.п..

Звичайно, ведичні гімни містять лише перші зачатки раціоналістичної,
філософської думки, що уплетені в контекст релігійно-міфологічного
світогляду. Але Веди поклали початок філософської традиції в Древній
Індії, що виросла з коментування вед. Її найважливіша ланка –
Упанішади (буквально “сидіти біля”, тобто в ніг учителя, одержуючи
наставляння, іноді трактується як “таємне, таємне навчання”). За формою
Упанішади звичайно являють собою діалог мудреця-вчителя з учнем, або ж
з людиною, що знає істину і його учня, що таким стає.

Упанішад нараховується в цілому понад сотню, але головними серед них є
так називані старі Упанішади, яких не більш десятка. Часом їхнього
створення вважаються звичайно ІX – VІ століття до н.е. Так названі
молодші Упанішади були видані набагато пізніше (останні століття до
н.е. – пізніше середньовіччя).

В Упанішадах релігійно-міфологічний світогляд уже утрачає свої пануючі
позиції, у його надрах і поряд з ним виникають інші форми суспільної
свідомості. Так, у ряді місць говориться про існування декількох
самостійних видів знання (наук – видья), у числі яких крім Вед і різного
роду магічних мистецтв згадуються хронологія, логіка (риторика),
етимологія, граматика, наука чисел, астрономія, військова наука.

В особливу область знання складається і філософія. Правда, для її
позначення в Упанішадах ще не вживається самостійного терміна, але про
її наявність свідчить і сам факт обговорення багатьох чисто філософських
проблем, і кількаразові заяви мислителів Упанішад про відмінність
проголошуваних ними знань не тільки від ведической міфології і
ритуализма, але також і від повсякденної свідомості і від конкретних
наук, що з’являються нижчим видом знання. Разом з тим філософія в
Упанішадах ще зберігає сильну залежність від релігійно-міфологічного
світогляду: як правило, у них визнаються ведический ритуализм і
ведические боги, хоча останні піддаються вже звичайно монотеїстичної чи
моністичної інтерпретації, на перше місце в Упанішадах висувається
другорядне й епізодичне божество ведичного пантеону – Брахман. Змістом
філософії в Упанішадах стає обговорення таких фундаментальних проблем,
як місце і призначення людини в системі навколишнього буття, природа
зовнішнього світу і людини, характер його життя і психіки, границі і
можливості його пізнавальних здібностей, норми його поводження і т.д.. У
більшості випадків розгляд філософської проблематики проводиться в
рамках релігійно-міфологічного світогляду.

Разом з тим в Упанішадах містяться зведення і про навчання, що схилялися
до матеріалізму й атеїзму і виступавших проти ведичної ортодоксії.
Звичайно ці навчання з’являються помилковими, помилковими, вони
піддаються запеклим нападкам, а їхнє авторство приписується демонам
(асурам) – ворогам богів (іноді, утім, повідомляється, що ці навчання
створені самими богами для введення в оману і погибелі своїх ворогів).
Не дивно тому, що при такім відношенні пануючої в Упанішадах
релігійно-ідеалістичної філософії до опозиційним їй навчанням останні
одержали тут украй скупе висвітлення: найчастіше вони представлені лише
у виді простого згадування, без розкриття їхнього позитивного змісту.

Серед багатьох питань про природу, людину і пізнання в Упанішадах
домінує проблема першопричини, першооснови буття, за допомогою якого
порозумівається походження всіх явищ природи і людини. Однак по
Упанішадам украй важко відновити історичний хід формування тих
понять, що покладалися як таку першопричину всіх явищ. Приблизно можна
ці поняття розташувати в такій послідовності. Їжа (Ганна) як основа
всякого життя, саме життя (життєвий подих – прана), той чи інший
конкретний речовинний елемент – бхута, найчастіше вода, чи їхня
сукупність – вода, повітря, земля, вогонь (іноді додається п’ятий –
ефір, чи акаша), внутрішня природа речей – свабхава, згадуються
навчання, що вважали першопричиною буття простір (акаша) і час (калу), у
декількох місцях говориться про буття взагалі (сат) і небутті (асат) як
першопричині всього сущого, епізодично згадується поняття матерії
(пракрити, прадхана), хоча його зміст не розкривається.

Пануюче місце в Упанішадах займають навчання, що думали як
першопричину і першооснови буття духовний початок – Брахман, чи атман,
рідше – пуруша. Брахман і атман уживаються звичайно синонімічно, хоча
Брахман частіше служить для вираження об’єктивного аспекту кінцевої
реальності (бог, усюдисущий дух), атман – суб’єктивного її аспекту
(душу). Починаючи з Упанішад, Брахман і атман стають центральними
поняттями всієї індійської філософії, особливо її ідеалістичних
навчань (насамперед веданти).

У тлумаченні природи Брахмана й атмана і їхні відносини до матеріального
світу різні тексти Упанішад дають далеко не однозначні рішення. В один
Брахман і атман розглядаються як бог-творець і правитель світу, а в інші
трактуються пантеїстично, ототожнюються або з одним, або по черзі з
усіма матеріальними першопричинами світу (їжею, подихом, речовинними
першоелементами і т.д. ), або ж з усім миром у цілому, що зближає таке
трактування з матеріалістичним поглядом. Однак у більшості текстів
Упанішад переважає абсолютно ідеалістична інтерпретація Брахмана-атмана:
вони розглядаються як духовний абсолют, безтілесна першопричина світу і
внутрішня сутність усіх його проявів і процесів. Центральна ідеалістична
ідея Упанішад складається проголошенні тотожності цієї духовної
сутності в людині і природі. Найбільше коротко ця тотожність суб’єкта
й об’єкта виражено у відомому вислові Упанішад: “Тат твам Асі” (“Ти є
те”, чи “Ти – одне з тим”).

Серйозні розбіжності спостерігаються в Упанішадах і при більш детальному
розкритті природи Брахмана-атмана. В одних випадках він описується як
чистий дух, позбавлений всіх емпіричних якостей і визначень (нети-нети,
тобто не те, не те), в інші він наділяється поруч антропоморфних
якостей, найчастіше буттям, свідомістю, блаженством (сат-чит-ананда), в
одних випадках він іманентний світу, в інші – трансцендентний йому, у
третіх говориться про його іманентність і трансцендентність одночасно. У
багатьох текстах затверджується потрійна, тріадична природа
Брахман-атмана, символізована священним словом аум (ом), або ж поняттями
сатиям (істина), джалан (усе це) і ін.

Уже зі швидкого розгляду концепції Брахмана-атмана видно, що
Брахман-атман являє собою складну синкретичну категорію, у якій
концентруються такі поняття, як причина – наслідок, сутність – явище,
форма – зміст, загальне – одиничне, суб’єкт – об’єкт, трансцендентне –
іманентне, субстанціальність буття.

Розгляду власне матеріального світу в Упанішадах приділяється порівняно
мало уваги, і в його трактуванні спостерігається набагато менша
розмаїтість концепцій. Більш-менш загальним є визнання мінливості,
мінливості всіх матеріальних процесів, їх тимчасового, минущого, а
тому неістинного характеру, вони з’являються лише проявом,
модифікацією духовного абсолюту і розрізняються лише по імені і
формі (намарупа). У ряді текстів говориться про періодично
повторювані цикли виникнення, творення реальної дійсності і її
наступному знищенні, розчиненні в Брахмане-атмане, символом цієї
циклічності буття виступає звичайно образ вічно обертового колеса
(чакра). Світ у цілому і всі конкретні речі в ньому визнаються
складаються з чотирьох чи п’яти речовинних першоелементів. Принцип
світової закономірності виражається в концепції дхарми, що на
відміну від ведичної концепції Рити – універсального космічного
світопорядку – здобуває більше суб’єктивне, морально-етичне фарбування.
У деяких навчаннях проводиться ідея розвитку світу зі спочатку
недиференційованого буття, що проходить через ряд послідовних стадій
(жар, вода, земля, чи газоподібне, рідке, тверде) аж до різноманіття
реальної дійсності, включаючи психічні і духовні феномени.

Розгляд психічних, щиросердечних явищ займає досить видне місце в
Упанішадах. У них визнається складна структура людської психіки,
розкриваються різні її компоненти (свідомість, воля, пам’ять, подих,
почуття й ін.), їхнє співвідношення і взаємодія. Тут мислителі Упанішад
домагаються досить серйозних результатів, наприклад при описі різних
станів свідомості (бодрствующее, легкий сон, глибокий сон, чиста
свідомість – турия), при співвіднесенні почуттів з еквівалентними ним
чи стихіями першоелементами зовнішнього світу і т.д. Згадуються
погляди, згідно яким душу (атман) тотожна тілу.

Центральне питання в теорії пізнання Упанішад – поділ знання на два
види: нижче і вище. Нижче знання – це знання емпіричної дійсності, що
вважається знанням уривчастим, фрагментарним, а тому неістинним. Вище
знання – це знання духовного абсолюту, що розглядається як сприйняття
буття в його цілісності і головному засобі придбання якого служить, як
правило, містична інтуїція, тут велике значення придается звичайно
йогической практиці.

Саме це знання дає влада над світом.

В Упанішадах відсутнє обговорення чисте логічних проблем, але побічно
можна установити, що мислителям того часу були відомі такі логічні
прийоми, як аналогія, цілеспрямований експеримент, розкладання явища на
протилежні елементи й ін.

В області етики в Упанішадах переважає проповідь пасивноспоглядацьких
відносин до світу: вищим щастям проголошується

рятування душі від усяких мирських прихильностей (мокша, мукти). У той
же час зустрічаються і заклики до активної участі в житті. В Упанішадах
проводиться розходження між матеріальними і духовними цінностями, між
благом як спокійним станом душі і низинною погонею за почуттєвими
задоволеннями.

Вперше в Упанішадах велику роль починають грати концепції переселення
душ (самсара) і воздаяния за минулі дії (карма), у цих концепціях поряд
з релігійно-ідеалістичним змістом маються і раціональні моменти:
прагнення установити причинно-слідчий зв’язок у ланцюзі людських
учинків, залежність діяльності від свідомості і волі, від суспільного
становища людини. Поводження людини визначається моральним законом
дхарми, що наказує дотримувати установлені для кожної Варни обов’язку і
стадії життя (варнашрама).

Соціальні погляди в Упанішадах представлені вкрай скудно. Головне в них
– визнання непорушності варнового (кастового) розподілу людей.

Упанішади зіграли величезну роль у всій історії індійської філософії –
від стародавності до наших днів. У них були проголошені основні
світоглядні ідеї і концепції, що у наступні періоди одержали більш
детальну і конкретну розробку. Упанішади стали як би загальним
фундаментом усіх наступних філософських навчань: більшість з них вважали
себе продовжувачами їхньої спадщини. Навіть навчання, що виступали проти
ведичної традиції (матеріалізм чарвака-локаяти, буддизм, джайнізм), або
зводили до них свої вихідні принципи, або так чи інакше, чи позитивно
негативно, утягували їх у сферу своєї проблематики.

Основним джерелом філософської думки більш пізнього – епічного періоду є
велика епічна поема “Махабхарата”, що складається з 18 книг, що
оповідають про боротьбу за владу між двома родами – Пандавами і
Кауравами. Поряд з оповіданням про цю боротьбу в різних книгах
“Махабхарати” маються тексти і філософський зміст. Найбільший
інтерес з цього погляду представляють “Бхагавад-гита”, “Мокшадхарма”,
“Анугита” і деякі інші (VІІ в. до н.е. – ІІ в. н.е. ).

По своєму змісті і спрямованості більшість філософських ідей
“Махабхарати” являють собою продовження і розвиток пануючих в Упанішадах
поглядів про Брахман-атмане чи пуруше як духовний абсолют і про його
збагнення як засобі порятунку і рятування від оковів карми і самсари.
Однак на відміну від Упанішад, де філософія представлена переважно у
виді окремих висловлень і положень з неустояної, часом аморфною
термінологією, у ” Махабхарате” з’являються вже розгорнуті і цільні
філософські концепції, що дають більш-менш єдине трактування основних
світоглядних проблем, починаючи від онтологических аж до етичних і
соціологічних, і містить більш строго фіксований і більш однозначний
понятійний апарат.

Головне значення серед цих концепцій в епосі здобуває навчання санкхьї і
тісно зв’язаної з нею йоги, що епізодично згадувалися вже в Упанішадах.
Правда, ці навчання в різних частинах “Махабхарати” викладаються
по-різному, але скрізь їхню основу складає положення про пракрити, чи
прадхане (матерія, природа), як джерелі всього наявного буття (у тому
числі психіки і свідомості) і незалежному від її і чистому дусі, що
не торкається її модифікаціями – пуруше (іменованому також Брахманом,
атманом).

Санкхья виступає в двох основних варіантах: теїстичному (сешвара,
тобто “з богом”) чи моноістично-ідеалічному (коли дух
проголошується коштує над пракрити і творящим її), і дуалістичному
(ниришвара, тобто “без бога”), чи атеїстичному (коли дух існує
паралельно з матерією і не робить на неї ніякого впливу). В епосі
переважає теїстичний, чи монистически-идеалистический, варіант санкхьи,
з найбільшою повнотою і послідовністю викладений у “Бхагавад-гите”.

“Бхагавад-гита” (буквально “Божественна пісня”) починається з опису
того, як перед початком вирішальної битви між Пандавами і Кауравами
проводиря війська Пандавов – Арджуну раптом охоплюють сумніву в
доцільності і допустимості братовбивчої бойні. Сумніви і коливання
Арджуни розсіює бог Крішна. Його повчання і доводи і складають по суті
справи основний зміст “Бхагавад-гити”.

Теоретичну основу міркувань Крішни складає навчання моністичної,
теїстичної санкхьи, що використовується для обґрунтування визначеної
системи етико-соціальних поглядів – про необхідність для кожної людини
виконувати свої соціальні (варновие) функції й обов’язку, бути байдужним
і байдужої до плодів своєї мирської діяльності, усі свої помисли
присвячувати богу.

У навчанні Крішни мається протиріччя між прагненням обґрунтувати
необхідність соціальної діяльності і вимогою присвятити себе богу (тобто
між кармою-йогою, чи йогою дії, джняна-йогою, чи йогою пізнання, і
бхакти-йогою, чи йогою відданості богу), однак у цілому концепція “Гіти”
досить струнка і детально розроблена. Цей добуток уплинув на всю
наступну соціальну думку Індії.

У “Махабхарате” поряд з релігійно-ідеалістичними концепціями набагато
більш повне відображення, чим в Упанішадах, одержали і матеріалістичні
по своїй суті навчання, серед яких виділяються навчання Бхарадваджи про
п’ять елементів (бхута-вада), про внутрішню природу (свабхава-вада),
навчання мудреця Бали про час (кала-вада). Вершиною матеріалістичної
думки епічного періоду можна вважати, мабуть, навчання Пачашикхи, що
разработали матеріалістичний варіант санкхьи, але песимізм, що зберіг,
її етики.

Древнеиндийская філософія має деякі загальні риси, що відрізняють її від
давньогрецької філософії. Одна з цих відмітних рис полягає в тому, що
індивідуальне творчекое початок в індійській філософії виражено
надзвичайно слабко. Хоча джерела і донесли до нас окремі імена
індійських філософів, але їхній індивідуальний внесок в індійську
філософію значною мірою розчинений у колективній творчості, що прийняла
форму того чи іншого чи напрямку школи. Ця свого роду “безликість”
індійської філософії, характерна і для інших сфер індійської духовної
культури, була в епоху стародавності і середньовіччя прямим вираженням
могутності традиції, що нівелює, що визначалася стійкістю
соціально-економічних форм індійського суспільства в цю дуже
тривалу історичну епоху. Та ж “безликість” філософської думки в Індії
нерозривно зв’язана і з такою її рисою, як крайня хронологічна
невизначеність її пам’ятників, іноді датованих у діапазоні не
тільки століть, але і цілих тисячоріч. У духовній культурі Древньої
Індії майже була відсутня історична наука, настільки багато представлена
в греко-римському світі та й у Древньому Китаї. Інша відмітна риса
індійської філософії розглянутої епохи – значно менша, чим у Древній
Греції, зв’язок із власне науковою думкою. Узагалі говорячи, поза
відношенням до наукового знання немає ніякої філософії, у тому числі і
філософії древнього світу. Однак характер зв’язку філософії з
конкретно-науковим знанням був різний вже в древньому світі. Окремі
елементи природно-наукової думки, що відбивали тисячолітній досвід
людства, були вкраплені в релігіозноміфологічну ідеологію. Недарма
жреці, будучи професійними служителями релігійних культів, одночасно
виступали в країнах Древнього Сходу головними носіями вченості і знань.
Тільки з огляду на наявність такого роду знань, заснованих на
загальнолюдському досвіді (наприклад, медичних, найбільш характерних у
цьому відношенні), можна зрозуміти той факт, що вихідним пунктом
розвитку філософської думки в Древній Індії – та й в інших країнах
древнього світу – стала релігійно-міфологічна думка.

Особливо важливу роль у становленні філософії як особливої форми
суспільної свідомості, її виділення з міфологічного лона зіграла
математика (у трохи меншому ступені астрономія). Математика в Древній
Індії, особливо такі її розділи, як арифметика, а потім і алгебра,
досягла дуже великих результатів (досить указати на появу тут позиційної
системи числення і введення нуля), що перевершили те, що було зроблено в
цих областях знань у Древній Греції. Однак ці досягнення відносяться в
основному до перших століть нашої ери, коли філософська думка
існувала вже багато століть і коли визначилася залежність її
переважного ідеалістичного потоку від релігійно-міфологічної традиції.

І хоча індійська філософія стародавності аж ніяк не зводилася тільки до
цього потоку, а укладала в собі і ряд матеріалістичних ідей, положень і
навчань, для яких характерна більш-менш тісний зв’язок із
природничонауковою думкою. Але в цілому в порівнянні з античною,
греко-римською філософією такий зв’язок для індійської філософії менш
показова.

Предметом перших філософських міркувань, природно, ставали не тільки
явища природи, що оточує людини, але і світ самої людини й у його
відносинах з іншими людьми, і в його індивідуальному існуванні.
Звідси зрозуміло, що етико-соціальна й етико-психологічна думка
невіддільна від філософії вже при самім її виникненні. В індійській же
філософії потік етико-психологічної думки був, мабуть, найбільш значним.
Філософія Древньої Індії відрізняється багатобічної і глибокий для своєї
епохи постановкою психологічної проблематики.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Древнеиндийская філософія. Початковий період. М., 1963.

2. Антологія світової філософії. М., изд. “Думка”, 1969.

3. Книга для читання по історії філософії. Під ред.

А.М. Деборина. М., 1924.

4. Боги, брахмани, люди. Перши. с чешск. М., изд. “Наука”,

1969.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020