Пошукова робота на тему:
Проблеми довкілля
В Україні головними причинами, що призвели до загрозливого стану
довкілля є:
? застаріла технологія виробництва та обладнання,
? висока енергомісткість та матеріаломісткість, що перевищують у
два-три рази відповідні показники відповідних країн;
? високий рівень концентрації промислових об’єктів;
? несприятлива структура промислового виробництва з високою
концентрацією екологічно небезпечних виробництв,
? відсутність належних природоохоронних систем (очисних споруд,
оборотних систем водозабезпечення тощо);
? низький рівень експлуатації існуючих природоохоронних об’єктів;
? відсутність належного правового та економічного механізмів, які
б стимулювали розвиток екологічно безпечних технологій та
природоохоронних систем;
? відсутність належного контролю за охороною довкілля.
Цілі та заходи поліпшення довкілля
Оскільки виробнича діяльність викликає порушення природного середовища,
суспільству випадає взяти на себе турботу щодо відновлення її
властивостей та охорони від подальшої деградації.
Цілі охорони природи мають ставитись рівнозначно з іншими цілями
використання (виробництвом продуктів харчування, промисловим
виробництвом та створенням інфрастуктури).
В Україні охорона навколишнього середовища розглядається як самостійно
політичне завдання.
Політика щодо навколишнього середовища – це сукупність усіх дій,
спрямованих на уникнення втручання в навколишнє середовище, на його
зменшення та на усунення пошкоджень довкілля, що вже стались.
Конкретні цілі та програми стосуються насамперед:
? визначення граничнодопустимих значень шкідливих для
навколишнього середовища викидів;
? економії енергії;
? сприяння використанню відходів тепла;
? утилізація старих матеріалів, а також відходів;
? підтримання здоров’я лісів та природної сили самоочищення
водойм;
? впровадження автомобілів з мінімальною кількістю відпрацьованих
газів і бензинів без вмісту свинцю;
? заохочення бережливого ставлення споживачів до навколишнього
середовища.
Заходи щодо поліпшення довкілля, а саме:
1) технологічні — розробка і впровадження нових технологій, очисних
споруд, видів палива;
2) архітектурно-планувальні — озеленення населених пунктів,
організація санітарно-захисних зон, раціональне планування підприємств і
житлових масивів;
3) інженерно-організаційні – зниження інтенсивності руху транспорту
на перевантажених автомагістралях, організація екологічно-патрульного
контролю;
4) економічні – вкладання коштів у розвиток нових,
ресурсозбережуваних технологій;
5) правові — прийняття і додержання законодавчих актів щодо
підтримання якості атмосфери, водойм, ґрунту;
6) освітянсько-виховні – формування екологічної культури,
насамперед у молоді.
Охорона природи має проводитись лише в поєднанні з сільським
господарством, оскільки тут можуть урівноважитись найзначніші за площею
екосистеми. Важливимивимогами є:
? уникання будь-якої інтенсифікації використання;
? обмеження розмірів, широкі смуги околиць;
? розширення сівозмін з місцевими видами та сортами замість
централізовано вирощуваних високопродуктивних видів;
? скорочення застосування добрив;
? недопущення виливання рідкого гною на сільськогосподарські
площі, замість цього – кругообіг органічних відходів;
? підтримка природних методів господарювання;
? перехід від грошової допомоги виробництву до допомоги,
пов’язаної з певними місцями;
? врахування досягнень сільського господарства для забезпечення
природного балансу.
Правове забезпечення екологічної безпеки
Екологічний злочин – соціально небезпечні дії, спрямовані на знищення
життя чи середовища. За такі злочини передбачені жорсткі санкції, іноді
навіть до ув’язнення на все життя.
Правовий метод охорони довкілля ґрунтується на здатності права
визначати:
? міру можливого (власне право громадянина);
? міру належного (обов’язки громадянина);
? міру відповідальності (відповідальність громадянина)
поведінки людей, підприємств або держав. Норми екологічного права є
обов’язковими, якщо вони формально встановлені та закріплені законом і
підкріплюються методами державного примусу.
Право в сфері довкілля зародилося ще в сивій давнині. Спочатку закони
охороняли об’єкти природи як одну з форм приватної власності. Такого
роду закони були в Суднику Хаммурапі (XVIII століття до н.е.), в законах
Ману (II століття до н.е.), в «Руській правді» (Х-ХІ століття н.е.). У
нашому регіоні прийняття перших таких законів пов’язано з ім’ям Ярослава
Мудрого, у часи Київської Русі. Наприкінці XI та початку XII століть в
«Руську правду» була включена стаття про покарання штрафом за розорення
бджолиних вуликів. У Росії вже XVII столітті діяло біля 20 законів,
спрямованих на охорону природних об’єктів. У 1640 році був прийнятий
перший закон про охорону якості міського середовища.
Зараз природоохоронне законодавство є практично в усіх країнах світу.
У міжнародному екологічному праві провідне місце займає принцип
запобігання, відповідно до якого основною метою цивільних дій є
попередження порушень природного середовища, а не ліквідація наслідків
таких порушень. При розгляді навколишнього середовища як різновидності
товару постає питання про отримання платних ліцензій на користування цим
видом товару.
Економічні критерії в екології
Використання економічних критеріїв в екології повинно бути направлено на
реалізацію головного принципу: не максимізація прибутків підприємців або
держави, а досягнення стійкого розвитку шляхом збалансованого
природокористування так, щоб розвиток матеріального виробництва в
будь-якому регіоні забезпечував стійкість екосистем. Економічне
забезпечення збереження здорового природного середовища різноманітне та
включає в себе такі головні аспекти:
1) державне фінансування заходів з охорони природи;
2) ліцензування.
Екологізація економіки передбачає подолання усталених уявлень про
виробничі процеси в системі ресурси – технологія і, отже, має
здійснюватись на засадах:
? формування правових і організаційних умов для раціонального
природокористування;
? створення науково-технічного потенціалу для переорієнтації
економіки на ресурсозберігаючі технології;
? зміна основних напрямків суспільного виробництва, культури
споживання;
? створення замкнених виробничих циклів, надання пріоритетності
безвідходним технологіям;
? упорядкування системи обліку виробництва продукції з
урахуванням вартості природних ресурсів.
Після утворення Європейського Економічного Співтовариства з 1987 року
отримує поширення ініціатива Франції в галузі сумісної міждержавної
охорони природи, в результаті чого було створено багато міждержавних
структур. ЄЕС, та потім Європейська Рада (ЄР) з 1973 року послідовно
розробили та реалізували чотири програми з охорони довкілля. Прийнята
практика підготовки в цій галузі спеціальних директив, обов’язкових для
країн ЄР. Зараз в галузі екології діють 120 таких директив.
У 1993 році ЄР прийняла новий стандарт (ВЗ 7750) щодо широкого кола
продуктів промислового й сільськогосподарського виробництва та
діяльності підприємств, відповідно якому більш жорстко регламентуються
забруднення довкілля, витрати енергії на виробництво та створення
шумового забруднення. Продукція, що витримує цей стандарт, отримує знак
«Зеленого голуба”, який дає переваги на ринку товарів.
Охорона біорізноманіття. Червона та Зелена книги України
Одним з найважніших завдань охорони природи є збереження біологічного
різноманіття. У прийнятті концепції охорони біологічного різноманіття
велику роль зіграла Конвенція про охорону біологічного різноманіття,
схвалена на Конференції ООН з питань довкілля та розвитку
(Ріо-де-Женейро,1992 рік, 179 країн)
Охорона біологічного різноманіття починається зі збереження генофонду
живих організмів планети. Збереження повинно стосуватися усіх живих
істот планети. В охороні загального біологічного різноманіття ключову
роль відіграє збереження рослинного покриву, який проводить первинний
синтез органічних речовин та є їжею для тварин. Без збереження рослин та
рослинності неможливо зберегти види тварин.
Перелік видів рослин та тварин, що потребують охорони, наводять в так
званих Червоних книгах. Перша Червона книга була видана у 1966 році за
ініціативою Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів
(МСОП). Крім того, наукове узагальнення інформації в галузі охорони
окремих видів рослин, грибів, тварин, відображено в Європейському
Червоному списку тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення
у світовому масштабі (1991), Червоних книгах окремих країн.
Червона книга України – основний державний документ, в якому узагальнено
матеріали про сучасний стан рідкісних рослин і тварин у країні, на
підставі якого розробляються наукові і практичні заходи, спрямовані на
їх охорону, відтворення і раціональне використання.
Мета заснування Червоної книги – поліпшення охорони рідкісних та таких,
що знаходяться під загрозою зникнення видів рослинного і тваринного
світу; є основою для розробки подальших дій, спрямованих на охорону
занесених до неї видів тварин і рослин.
Перший том – «Червона книга України. Тваринний світ» – складається з 11
розділів, що включають статті про 382 види тварин.
Другий том Червоної книги України – «Рослинний світ» вийшов з друку у
1996 році. Він складається з 5 розділів, що включають статті про 541 вид
(підвид, різновидність, форма) рослин і грибів.
В залежності від стану та ступеня загрози для популяції видів тварин,
рослин та грибів, занесених до Червоної книги України, вони поділяються
на такі категорії:
? зниклі (0) – види, про які після неодноразовий пошуків, проведених
у типових місцевостях або в інших відомих та можливих місцях поширення,
відсутня будь-яка інформація про їх перебування в дикій природі;
? зникаючі (І) – види, що знаходяться під загрозою зникнення,
збереження яких є малоймовірним, якщо продовжиться згубна дія факторів,
що впливають на їх стан.
? вразливі (ІІ) – види, які у найближчому майбутньому можуть бути
віднесені до категорії «зникаючих», якщо продовжиться дія факторів, що
виливають на
їх стан.
? рідкісні (III) – види, популяції яких невеликі, які у даний час не
відносяться
до категорії «зникаючих» чи «вразливих», хоча їм і загрожує небезпека.
? невизначені (IV) – види, про які відомо, що вони відносяться до
категорії «зникаючих» чи «рідкісних», однак достовірна інформація, яка б
дозволяла визначити до якої із зазначених категорій вони відносяться, —
відсутня.
? недостатньо відомі (V) – види, які можна було віднести до однієї з
вище перерахованих категорій, однак у зв’язку з відсугністю повної
достовірної інформації питання залишається невизначеним.
? відновлені (VI) – види, популяції яких завдяки вжитим заходам щодо
їх охорони не викликають стурбованості, однак не підлягають використанню
і вимагають постійного контролю.
Зниження біологічного різноманіття на планеті пов’язане з деградацією
біомів і, в першу чергу, угруповань рослин – фітоценозів. Деградація
природних систем – це загальне явище і тому ценози потребують охорони не
менше, ніж окремі види, Більш того, така охорона більш актуальна,
оскільки поза ценозами види існувати не можуть.
Українські ботаніки першими в світі поставили питання про необхідність
охорони рослинних угруповань та розробили методологічну основу їхньої
реєстрації у Зеленій книзі. Перший список рідкісних рослинних угруповань
Карпат, які потребують охорони, був надрукований у 1977 році, а перша
Зелена книга України була видана в 1987 році.
Зелена книга України виділяє як рідкісні та зникаючі ценози (всього –
127), що потребують охорони, так і типові ценози різного рангу. Серед
них лісових угруповань – 51, степових – 26, лугових – 16, водних – 16,
болотних – 12 та чагарникових – 5. Охорона рідкісних ценозів може
здійснюватися тільки як частин відповідних екосистем та ділянок
біосфери.
Заповідна справа
Найефективнішим засобом охорони біорізноманіття унікальних та типових
природних комплексів є заповідання.
Організаційно-правові основи ведення заповідної справи визначено Законом
України «Про природно-заповідний фонд України» та актами законодавства,
прийнятими відповідно до нього.
Природно-заповідний фонд України розглядається як складова частина
світової системи природних територій та об’єктів, що перебувають під
особливою охороною, і включає 6721 територію та об’єкти загальною площею
2504,5 тис. га, що становить 4,07% площі України (дані 1999 року).
Склад природно-заповідного фонду України відображений у таблиці 1 та 2.
Таблиця 1
Структура природно-заповідного фонду України
(станом на 1.10.1999 р.)
Категорія
Кількість
Площа
(га) % від
загальної
площі ПЗФ % від
території
України
Заповідники:
20
387419,6
15,50
0,64
Біосферні:
4
226718,9
9,10
0,37
Природні:
16
160700,7
6,40
0,27
Національні природні парки: 11
599509,0 23,90 0,93
Заказники:
2372
991719,2
39,60
1.74
Загальнодержавного значення:
281
344811,1
13,80
0,60
Місцевого значення:
2091
646908,1
25,80
1,14
Пам’ятки природи:
2963
20558,2
0,80
0,030
Загальнодержавного значення:
132
5741,6
0,20
0,009
Місцевого значення:
2831
14816,6
0,60
0,021
Ботанічні сади:
22
2020,1
0,080
0,0033
Загальнодержавного значення:
17
1928,5
0,078
0,0032
Місцевого значення:
5
91,6
0,002
0,0001
Зоологічні парки:
12
432,1
0,02
0,00007
Загальнодержавного значення:
7
119,6
0,005
0,00002
Місцевого значення:
5
312,5
0,015
0,00005
Дендрологічні парки:
34
1415,6
0,057
0,0023
Загальнодержавного значення:
19
1339,0
0,05
0,0022
Місцевого значення:
15
76,6
0,007
0,0001
Парки пам’ятки садово-паркового мистецтва:
514
12159,6
0,50
0,020
Загальнодержавного значення:
88
4674,9
0,20
0,008
Місцевого значення:
426
7484
0,30
0,012
Регіональні ландшафтні парки 27 410760,1 18,40 0,68
Заповідні урочища:
746
78578,7
3,10
0,13
ВСЬОГО:
6721
2504572,2
100
4,07
Загальнодержавного значення
575
1345543,3
53,4
2,19
Місцевого значення: 6146 1159028,9 46,6 1,88
Таблиця 2
Перелік заповідників та національних природних Парків України
Назва
Рік заснування
Загальна площа,
га Кількість видів,
що входять
Червоної книги
Флори Фауни
Біосферні заповідники
Біосферні заповідники
“Асканія-нова”
1985
33307
22
41
Чорноморський
1985
89129
24
69
Карпатський
1993
57880
92
74
Дунайський
1998
46403
8
61
Природні заповідники
Кримський
1923
44175
79
53
Канівський
1923
2049
26
74
Український степовий
1961
2768
46
25
Луганський
1968
1576
32
19
Поліський
1968
20104
17
53
Ялтинський гірсько-лісовий 1973 14523 82 36
Мис Март’ян
1973
240
36
35
Карадазький
1979
2855
77
83
Розточчя
1984
2080
32
19
Медобори
1990
10455
29
20
Дніпровсько-Орільський
1990
3766
25
54
Єланецький степ
1996
1676
17
77
Горгани
1996
5344
15
20
Казантипський
1998
450
18
28
Опукський
1998
1592
23
9
Рівненський
1999
47047
13
25
Національні природні парки
Карпатський
1980
50303
78
18
Шацький
1983
32515
32
33
Синевир
1989
40400
40
22
Азово-Сиваський
1993
52154
7
18
Вижницький
1995
7928
34
19
Подільські Товтри
1996
261316
60
79
Святі Гори
1987
40589
48
50
Яворівський
1998
7079
40
27
Деснянсько-Старогутський
1999
16215
18
24
Ужанський
1999
39158
40
10
Сколівські бескиди 1999 35684 50 12
У відповідності до Закону «Про природно-заповідний фонд України» до
природно-заповідного фонду належать:
? природні території та об’єкти – природні заповідники, біосферні
запові-дники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки,
заказни-ки, пам’ятки природи, заповідні урочища;
? штучно створені об’єкти – ботанічні сади, дендрологічні парки,
зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва.
Заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки та
парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і
наукової цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.
Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та
об’єктів, що оголошуються заказниками чи пам’ятками природи мети і
необхідного режиму охорони:
? заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні,
загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні,
гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та
карстово-спелеологічні;
? пам’ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні,
зоологічні, гідрологічні та геологічні.
Концепція розвитку заповідної справи України передбачає зростання її
суспільного значення для держави та народу, оптимізацію і розширення
системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду з метою
забезпечення охорони біологічного різноманіття, типових та унікальних
ландшафтів України, сприяння підтриманню екологічної рівноваги на її
території, зміцнення бази для проведення моніторингу навколишнього
природного середовища, наукових досліджень, екологічного та
патріотичного виховання громадян.
Станом на 01.06.2002 року Хмельницька область займає перше місце в
Україні за площею заповідних територій (455 об’єктів, площею 304299, 53
га., що становить 14,8 % від загальної площі земель області).
Найбільшими природоохоронними територіями Хмельниччини є національний
природний парк “Подільські Товтри”, регіональний ландшафтний парк
“Мальованка”.
Охорона генофонду методом біотехнологій
Види живих істот можуть охоронятися методом біотехнологій. Тут існує два
основних прийоми:
1. Збереження сперми, ембріонів або ДНК в стані глибокого охолодження. У
рослин може зберігатися насіння. Така технологія глибокого заморожування
сперми, яйцеклітин та ембріонів в рідкому азоті була розроблена ще в
60-ті роки. Ембріони можна потім імплантувати в матку особин близьких
видів та отримати потрібні особини в бажаній кількості. Так, на
Кубанській станції Інституту рослинництва ім. Н.І.Вавілова під землею
при постійній температурі +4,5°С зберігається більше 400 зразків
насіння. У ФРН із 1985 року створюється банк взірців навколишнього
середовища, що зберігаються при температурі рідкого азоту.
2. Трансплантація ембріонів рідкісних тварин, популяції яких стали
такими малими, що в них не вистачає самиць для виношування потомства.
Спеціальною формою охорони природи є переселення рослин, птахів та
ссавців. Використовують два способи: акліматизацію та реакліматизацію.
Акліматизація – це процес переселення рослин та тварин в нові умови
існування.
Реакліматизація – переселення видів на ті території, де вони жили
раніше, але потім були знищені. Прикладом успішної реакліматизації є
відновлення популяцій бобрів на території України. У період із 1973 року
в США, Австралії та Канаді було проведено переселення 93 видів тварин у
нові місця.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
