.

Суть підприємництва, його види та розвиток (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 3608
Скачать документ

СУТЬ ПІДПРИЄМСТВА, ЙОГО ВИДИ ТА РОЗВИТОК

Підприємство — первинна ланка народного господарства. Види підприємств і
їх розвиток за умов становлення соціальне орієнтованої ринкової
економіки

Підприємство — первинна ланка народного господарства. Народне
господарство країни є складною структурою галузей, що виробляють
найрізноманітніші товари та надають послуги населенню, суспільству з
відповідною системою виробничих відносин.

На основі суспільного поділу праці народне господарство ділиться на такі
галузі: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт,
торгівля та ін. Статистика налічує понад 400 галузей. Від розвитку
кожної з них і всієї їх сукупності залежать у кінцевому підсумку
величина валового національного продукту, рівень життя населення.
Україна, маючи лише 2,7 % території колишнього Союзу, створювала понад
17 % національного доходу, приблизно чверть промислової та третину
сільськогосподарської-продукції, що вироблялася всіма республіками, які
входили до СРСР. Україна має ряд добре розвинутих галузей, які не лише
забезпечують потреби республіки, а й дають змогу частину продукції
направляти в інші регіони. Питома вага України в загальному обсязі
виробництва найважливіших видів промислової продукції у 1990 р.
становила: вугілля—17,2 %, цукру—52,6 %, м’яса—21,3 %, олії—33,1 %.
Великі яотужності має машинобудівна галузь, яка давала 90 % тепловозів,
близько половини усіх вантажних вагонів, 35,6 % електродвигунів.

Протягом десятиліть існування Радянського Сеюзу народне господарство
України, її підприємства були тісно пов’язані в єдиному економічному
кросторі з іншими республіками; розрив цих зв’язків, який стався після
розвалу Союзу й утворення самостійних держав, призвів до хаосу — у
народному господарстві, знижен»! вироби—тва продукції окремими галузями
і підприємствами.

Це можна було передбачити, оскільки підприємства України мали постійні
господарські зв’язки з 33 тис. підприємств інших республік. Особливо
велика залежність України від постачання нафти та нафтопродуктів,
природного газу, деревини, бавовни. Для забезпечення нормальної
діяльності галузей необхідно в Україну щороку ввозити 52 млн. т нафти і
газового конденсату (85,5 % загальної потреби), ділової деревини 9,5
куб. м (46,8 %), близько 100 млрд. куб. м природного газу (80 %), 205
тис. т бавовни-волокна. Як бачимо, економічні зв’язки між дер-, жавами
колишнього Союзу, окремими галузями є об’єктивно необхідними і там, де
вони втрачені, потрібно їх поновити.

Кожна галузь, що є частиною народного господарства, у свою чергу
складається із сукупності окремих підприємств: державних, кооперативних,
акціонеріиих, приватних та ін„ які випускають одну або споріднену
продукцію, потрібну для задоволення певних потреб суспільства.
Традиційно під підприємством розуміють фабрику, завод, колгосп, їдальню
та подібні об’єкти.

Підприємство у політекономічному розуміиві — це первинна ланка
суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського
комплексу, яка виступає як товаровиробник і забезпечує процес
відтворення на основі самостійності та самоокупності.

На підприємстві відбувається безпосередньо поєднання робочої сиди із
засобами виробництва, значною мірою вирішується доля НТП, ефективності
виробиицтва. Від діяльності окремих підприємств залежать величина
створюваного валового національного продукту, соціальне-економічний
розвиток суспільства, ступінь задоволення матеріальних і духовних потреб
населення. Як самостійна господарська одиниця підприємства користуються
правами юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися майном,
одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими
підприємствами. У філії банку підприємство має розрахунковий рахунок, на
який надходять кошти за реалізовану продукцію і з якого оплачуються
рахунки інших ^/ підприємств за поставку сировини, напівфабрикатів,
виплачується заробітна плата членам трудового колективу, здійснюються
інші платежі.

До останнього часу у народному господарстві переважають державні
підприємства. У них зосереджується близько 90 % основних виробничих
фондів і лише близько 10 %— у кооперативних підприємствах, які були, по
суті, також одержавлені і давно втратили свій кооперативний характер.
Більшість підприємств промисловості були підпорядковані центру
колишнього Союзу РСР. На них зосереджувалося 73 % основних виробничих
фондів, а на об’єктах, підпорядкованих республіці, лише 27 %.

Наприкінці 80-х років у промисловості України налічувалося понад 7,5
тис. підприємств, виробничих і науково-виробничих об’єднань, що
перебували на самостійному балансі, а у сільському господарстві — 7,5
тис. колгоспів та 2,3 тис. радгоспів. У промисловості переважають
здебільшого великі промислові об’єкти. Із загальної кількості
підприємств, що перебували на самостійному балансі, мали до 200
робітників — 45 %, а тих, де працювало понад З тис. робітників—лише 3,7
%. Але останні давали до 40 % валової продукції, на них було зайнято 36
% загальної чисельності робітників. Малі підприємства виробляли менше 10
>% валової продукції, на них було зосереджено лише 7 % промислового
виробничого персоналу і 5,4 % загальної кількості основних фондів.

Тривалий час в економічній науці та практиці була поширена думка про
переваги великого виробництва над дрібним. Тому вживалися заходи щодо
централізації виробництва. З цією метою у 60-х і особливо у 70-х роках
наполегливо проводилася політика створення на території республік
колишнього Союзу, у тому числі і в Україні, виробничих і
науково-виробничих об’єднань. Наприкінці 60-х років їх налічувалося в
СРСР- 608, а на початку 1981 р. стало вже 4,1 тис., наприкінці 1990 р. —
4,7 тис. У них об’єднувалася половина підприємств країни. В організації
таких об’єднань не обійшлось без помилок. Був взятий курс на ліквідацію
малих і середніх підприємств шляхом їх штучного залучення до об’єднання.
Такі адміністративно-організаційні утворення в ряді випадків були
малоефективними і не дали очікуваних результатів. Підтвердженням цього є
те, що у таких об’єднаннях було зайнято ионад 60 % виробничого
персоналу, а давали вони продукції трохи більше 57 %.

Важливою проблемою суспільного виробництва є визначення оптимальних
розмірів підприємств. Оптимальними вважаються такі розміри, за яких
створюються наіі-більш сприятливі умови для використання досягнень
науки, техніки, при мінімальних затратах досягається ефективне
виробництво високоякісної продукції. Оптимальні розміри підприємства
визначаються у кожному окремому випадку і залежать від досягнень рівня
техніки, технології, паливно-енергетичних ресурсів, розвитку транспорту,
професійного рівня робітників тощо. Відповідно до цих умов підприємство
може бути великим, середнім або малим. Наприклад, продуктивність
сучасного прокатного стану, обладнаного електромоторами потужністю 40—50
тис. квт становить 2,5 млн, т на рік. Це зумовлює необхідність
відповідних розмірів доменних і мартенівських цехів. У даному випадку
розміри підприємств визначаються потужністю промислових агрегатів.

Розрахунки економістів показують, що на сучасному етапі розвитку
продуктивних сил в автомобільній промисловості найбільш вигідними є
підприємства з обсягом виробництва 500-^600 тис. легкових і 130—150
вантажних автомобілів. У взуттєвій промисловості найбільша ефективність
досягається на підприємствах, що виробляють 4— 5 млн. пар взуття на рік.
Розширення виробництва понад ці межі призводить до зменшення економічної
ефективності роботи підприємства через збільшення термінів будівництва,
транспортних витрат, ускладнення у системі управління иідпривмством
тощо.

НТР ие завжди пов’язується з укрупненням виробництва, збЬялпенням
підприємства. На перший погляд здається, що автоматизація виробництва
обов’язково вимагає створення великих підприємств. Проте досвід показує,
що за умов технічного прогресу, які постійно змінюються, вигідніше мати
не гігантські автоматичні лінії, а окремі високопродуктивні автомати,
роботи, верстати з програмним управлінням, які легше піддаються
переналадці і блокуванню відповідно до потреб ринку.

При визначенні оптимальних розмірів підприємств враховують не лише чисто
технічну сторону виробництва, а й соціальне-економічне становище —
наявність трудових ресурсів, їх зайнятість, ступінь задоволення потреб
населення у тому чи іншому товарі тощо.

Міжнародний досвід свідчить, що поряд з великими підприємствами,
об’єднаннями доцільне функціонування середніх і малих. Невеликі,
технічно добре оснащені підприємства у багатьох випадках мають переваги.
Вони можуть швидше і гнучкіше враховувати технологічні нововведення,
зміни попиту, більш оперативно задовольняти потреби у дрібносерійній і
поштучній продукції, краще використовувати вільні трудові ресурси,
особливо у малих містах.

Дрібні підприємства можуть бути субяостачальниками різних деталей для
великих підприємств. Причому це вигідно обом сторонам. Досвід
закордонних великих корпорацій США, інших капіталістичних країн, а також
наших підприємств-гігантів показує, що виготовляти самостійно все, до
дрібних деталей, невигідно і недоцільно, оскільки другорядним виробам
завжди приділяється менше уваги, ніж основним, а це у свою чергу впливав
на якість кінцевого виробу.

Для малого підприємства дрібні деталі є основними виробами, тому вони
приділяють їм належну увагу. Малим підприємствам властива вузька
спеціалізація виробництва, вони виготовляють одну-дві споріднені деталі
і можуть при цьому домогтися високої організації виробництва та праці.
Крім того, таке підприємство можна легко замінити у виробництві деталей
іншим, що служить додатковим стимулом у боротьбі за якісні поставки
продукції.

Види підприємств і їх розвиток за умов етаиовлення соціально
орієнтованої ринкової економіки. В Україні у процесі роздержавлення
економіки найважливішою соціально-економічною метою є передача значної
частини державної власності трудовим колективам. Це основний шлях
подолання відчуження трудящих від власності на засоби виробництва і
результатів праці, від самого процесу праці, від управління
виробництвом, від економічної влади тощо.

Законами України визначено три оевовжх ввдаї підприємств: державне,
колективне та індивідуальне. При цьому остання група має можливість
створевам іидіивідуального (заснованого на особистій праці власника),
сімейного та приватного (з правом наймання робочої сили) підприємства.

Державні підприємства поділяються на два вида: державне комунальне,
засноване ва власності адміністративно-територіальних одиниць, і
республікамське, засноване на державній власності, а також інших тяшв
підприємств, включаючи орендне, що не суперечить законодавчим актам
України.

Для підприємств усіх форм власності затверджено загальні умови їх
утворення та функціонування. Кожне підприємство повинно пройти державну
реєстрацію.

Оцінкою діяльності приватних, колективних і державних яідприємств може
бути лише їх висока економічна ефективність, а також постійно зростаючий
добробут працюючих.

Орендні та колективні підприємства. Оренда підприємства або його окремих
підрозділів виступає сьогодні механізмом роздержавлення, засобом
утворення і примноження колективної власності. Оформляється оренда
підприємства договором, як правило, на 10—15 років, яким закріплюється
вся система взаємовідносин сторін, чітко формулюються їх взаємні
обов’язки, права і відповідальність. Згідно з договором держава передає
за плату у тимчасове володіння і користування трудовому колективу
підприємства основні виробничі та невиробничі фонди, а також оборотні
кошти. Колектив підприємства зобов’язується використовувати надані йому
у тимчасове володіння засоби виробництва з максимальною ефективністю,
керуючись колективними і народногосподарськими інтересами.

При створенні орендного підприємства засновником стає трудовий колектив,
який реєструється як організація орендарів — самостійна юридична особа.

Оренда є одним з різновидів госпрозрахунку, при якому підрядні відносини
можуть бути зведені до таких принципів: традиційний (або директивний,
бездоговірний) тип госпрозрахункових відносин з використанням систем
стимулювання та відповідальності за часткові результати роботи;
підрядний тип госпрозрахункових відносин із встановленням
відповідальності та зацікавленості у раціональному використанні лише
трудових ресурсів; підрядний тип госпрозрахункових відносин із
встановленням відповідальності та зацікавленості у раціональному
використанні трудових, матеріальних і паливно-енергетичних ресурсів;

орендиий тип госпрозрахункових відносин з визначенням оплати за
використання виробничих фондів; кооперативні форми госпрозрахункових
відносин з володінням засобами _ виробництва на правах власності.

Діяльність орендних підприємств відрізняється від діяльності інших
підприємств. По-перше, орендне підприємство має право самостійно
розподілити госпрозрахунковий доход, спрямовуючи на свій розсуд кошти на
розвиток виробництва, соціальні потреби й оплату праці: Нормативи
розподілу госпрозрахункового доходу державою не встановлюються, лише
замінюються орендною платою. Підприємства переходять на безиормативну
основу розподілу доходу всередині підприємства або шідрозподілу,
господарська самостійність регламентується умовами орендного договору.
По-друге, орендним підприємствам на основі діючих тарифних ставок і
окладів надано право самостійно визначати системи і розміри оплати
праці, включаючи всі види премій, надбавок, доплат, винагород без
обмежень, передбачених законодавством. Отже, орендний підряд сприяє
широкому залученню працівників до управління виробництвом і розвитку
принципів демократичного самоуправління на виробництві. Підрядний
колектив, орендуючи на тривалий час приміщення, обладнання, техніку й
інші засоби виробництва, стає практично їх господарем і набуває певну
самостійність в організації праці та виробництва. Орендна плата —
фіксована величина иа певний період, тому, щоб отримати більшай
госпрозрахунковий доход, необхідно поліпшувати і розвивати виробництво.
Працюючи за умов оренди, виробничий колектив має більше самостійності
порівняно із звичайним державним підприємством, тому збиткові
підприємства після переходу на орендний підряд різко поліпшують свої
виробничі показники, що позначається на матеріальному добробуті
працівників.

Розвиток орендних відносин показав, що ця форма господарювання завдяки
тому, що орендні підприємства мають право самостійно розподіляти
госпрозрахунковий доход, визначати форми, системи і розміри оплати
праці, має певний соціально-економічний ефект: підвищується
Продуктивність праці, збільшуються рентабельність виробництва, обсяг
продукції, зростає заробітна плата, а чисельність працюючих зменшується.

Орендні відносини реально розширили права трудового колективу у
визначенні ролі кожного працівника в отри» манні доходу підприємства і в
розноділі коштів госпрозрахункового доходу.

Надання самостійності орендному колективу передбачає його повну
відповідальність за результати господарської діяльності. Тому кожен
колектив сам регулює кількість зайнятих робітників, вирішує, як
використати заробт лені кошти. Заробітна плата кожного робітника
залежить за умов оренди від кінцевого результату роботи цеху (дільниці).
Це сприяє створенню умов для скорочення обсягів незавершеного
виробництва. Крім того, госпрозрахункові орендні відносини забезпечують
зацікавленість кожного робітника в одержанні підприємством доходу шляхом
зниження всіх видів затрат. Орендні підприємства мають право
запроваджувати власну систему оплати праці, при цьому тарифна система
застосовується як комплекс науково-методичних рекомендацій для розробки
оригінальних систем оплати. Оскільки через тарифну систему реалізуються
права працівника, передбачені Кодексом законів про працю, то
розроблювані на орендних підприємствах системи оплати повинні також
гарантувати працівникові • його права. На ряді підприємств
промисловості, які перейшли на оренду, значні суми грошей витрачаються
на оздоровлення працівників, поліпшення матеріального становища
малозабезпечених сімей, а також ветеранів праці, які відпрацювали на
виробництві ЗО і більше років. На деяких підприємствах, де є виробництва
із шкідливими умовами праці, збільшується тривалість відпусток
робітникам.

Удосконалення організації стимулювання трудової активності працівників
на основі поширення та розвитку колективного й орендного підряду
передбачає адекватну перебудову господарського механізму у масштабах
всієї економіки України, дальший розвиток внутрівиробничого
госпрозрахунку, що дає змогу повніше забезпечити необхідні умови для
істотного зростання матеріальної зацікавленості виробничих колективів,
реалізувати принципи ефективної організації праці і її оплати, розширити
сферу кооперації, яка є кроком до ринкової економіки.

Акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.
Механізмом роздержавлення економіки в Україні є широке впровадження
акціонерної власності. Акціонерна власність у колишньому Радянському
Союзі практично була повністю ліквідована ^іаприкінці 20-х років,
оскільки вона не вписувалася у бюрократичне централізовану
«соціалістичну» економіку. За умов планомірно-ринкової економіки постала
потреба використати її прогресивні риси.

Залучення трудящих до вкладення у фонди акціонерного капіталу посилює їх
зацікавленість у більш ефективному використанні засобів виробництва,
сировини, електроенергії, збережем! техніки, раціональному використанні
робочого часу, якості продукції, знижує плинність робочої сили тощо.
Завдяки цьому зростають продуктивність праці, ефективність усього
виробництва, норма прибутку, поліпшується структура капіталовкладень.
Підприємці одержують можливість перетворювати частину заробітної плати у
продуктивний капітал, внаслідок чого внески трудящих виступають формою
довгострокового кредиту для корпорацій, для додаткових капіталовкладень.

Акціонерна власність може сприяти деякій демонополізації економіки. З
цією метою велику монополію розділяють на окремі підрозділи і кожному з
них надають статусу самостійного акціонерного товариства.

До негативних рис розвитку акціонерної власності й акціонерного
підприємництва належать: по-перше, можливість за допомогою акцій
нейтралізувати трудові заощадження і тим .посилювати економічний
контроль над значною кількістю населення. Так у США 1 % найбільш
заможних сімей володіють понад 50 % усіх акцій корпора цій, а у ФРН 0,9
% сімей належить 90 % усіх акцій. З іншого боку, у 500 наймогутніших
моиоиолі стичних об’єднаннях США частка акціонерного капіталу становила
у середньому понад 45 %. Якщо виходити з того, що обсяг особистого майна
у США на одну сім’ю становив у другій половині 80-х років 32,7 тис.
дол., а у щорічних доходах сім’ї проценти від вкладів і дивіденди
дорівнювали приблизно 7 %, то у складі акціонерного капіталу певна
частка належить централізованим заощадженням населення, вилученим через
механізм широкого розповсюдження акцій.

Друга негативна сторона у розвитку і функціонуванні акціонерного
підприємництва полягає в тому, що мільйони дрібних акціонерів терплять
банкрутство, тобто позбавляються своїх заощаджень під час економічних
криз. Наприклад, у США під час кризи 1974—1975 рр. кількість дрібних
акціонерів скоротилася майже на 7 млн.

По-третє, шляхом закупівлі контрольного накету акцій іВ за сучасних умов
для цього необхідно зосередити в одних руках менше 5 % їх загальної
кількості) гігантські корпорації встановлюють контроль над дрібшнявяи
компаніями, а через «систему участі», тобто багатоступінчасту систему
залежності та контролю, контролюють капітал інших фірм, які у декілька
разів перевищують їх власні активи.

По-четверте, акціонерні компанії здійснюють різні фінансові махінації на
фондових біржах, одерясуючи додаткову можливість надмірного збагачення.
Так Дж. Гетті протягом короткого часу довів одержане від батька майно у
15 млн. дол. до понад 2 млрд. дол., скуповуючи акції за викидними цінами
у роки денреен.

По-п’яте, за допомогою акцій активно ведеться підкуп вищих чиновників
державного апарату, законодавців.

По-шосте, акціонерна форма підприсі\вшггва використовується як засіб
економічного примусу для викупівлі окремих нерентабельних філій крупної
монополії. Так у 1982 р. корпорація «Дженерал моторз» примусила 1 4 тис.
найманих робітників на одному із своїх заводів повністю викупити
підприємство. У тому ж році інша американська компанія «Нейшл стіл» з
такою ж метою примусила 11 тис. чол. викупити один із своїх
сталеплавильних заводів. У таких випадках нерентабельні, обтяже-ні
боргами підприємства продаються, як правило, за ціну, яка перевищує їхню
вартість. Так, щоб забезпечити належний технічний рівень
сталеплавильного заводу «Нейшл стіл», необхідно витратити 650 млн. дол.
Щоб вижити, найманим робітникам і службовцям змушені скорочувати рівень
заробітної плати, пенсій, тривалість оплаченої відпустки, подовжувати
робочий день тощо.

У такому діалектичне суперечливому поєднанні позитивних і негативних
сторін акціонерної капіталістичної власності розкривається її
соціально-економічна суть.

За умов побудови планомірно-ринкової економіки в Україні акціонерна
власність може виконати важливі функції. По-перше, значно розширити
джерело нагромадження за рахунок вкладів в ощадних касах. Здавалося б,
ці кошти держава могла також успішно використати на потреби населення,
як і акціонерну форму нагромадження, проте в ощадних банках використання
вкладів повністю ізольоване від вкладників — робітників,
службовців,’колгоспників, а в акціонерних товариствах така ізоля-. дія
зяачно усувається.

По-друге, акціонерне підприємництво сприятиме демократизації управління
підприємствами, створенню їх матеріально-технічної бази у різних галузях
промисловості, сільського господарства, посиленню зацікавленості
трудящих у використанні наведених факторів виробництва, поліпшенню
використання робочого часу, функціонуванню живої праці, зростанню
творчої ініціативи робітників і службовців, їх залученню до управління
виробництвом, демократизації відносин власності на підприємстві. Це
сприятиме подоланню відчуженості трудящих від засобів виробництва та
виробленого продукту, від економічної, а отже, від політичної влади.

По-третє, значно послаблюються диспропорції в економіці: між попитом і
пропозицією, між першими і другими підрозділами, групою «А», і групою
«Б» тощо. Ця мета буде досягнута за допомогою акумулювання значної
частини трудових заощаджень населення, швидкого будівництва иа ці кошти
підприємств, які випускають гостродефіцитні товари (наприклад легкові
автомобілі, малогабаритні трактори, вантажні машини, відеотехніку і т.
ін.), їх надання акціонерам, які вкладають свої гроші за цільовим
призначенням. Частину устаткування для нових заводів можуть виготовляти
підприємства-акціонери.

По-четверте, за її допомогою можна ефективно регулювати кількість
грошей. Так шляхом продажу акцій держава зменшує кількість грошей, а
скуповуючи, збільшує їхню кількість. Поширення акціонерної форми
власності також сприятиме розвитку товарно-грошових відносим,
впровадженню госпрозрахунку, самоокуіяіості, самофінансування,
самоуправління.

По-п’яте, застосування акціонерної власності поліпшить якість
функціонування та розвитку техніко-економіч-них відносин, тобто відносин
спеціалізації, кооперування, концентрації виробництва тощо. Ця мета буде
досягнута як шляхом продажу акцій підприємствам- суміжникам, так і
шляхом посилення контролю трудящих за якістю комплектуючих деталей.

По-шосте, широке впроваджеиня акціонерної форми власності сприятиме
раціоналізації процесу управління підприємством вищими організаціями.
Зокрема, право міністерств і відомств бути пайщиками акціонерних
підприємств послабить відомчу монополію, зробить їх більш зацікавленими
в активному розвитку підприємств і об’єднань, сприятиме скороченню
управлінського апарату, демократизації процесу управління. Це посилить
боротьбу з бюрократією, послабить адміністративні методи управління
економікою.

По-сьоме, інтенсивний розвиток акціонерної справи прискорить міжгалузеве
переливання виробничих” фондів економічного стимулювання в інші галузі,
в яких виробляють гостродефіцитні товари народного споживання. Це, у
свою чергу, стимулюватиме переливання досягнень НТР з базових
наукомістких галузей промисловості в АПК, легку промисловість, сферу
послуг.

Акціонерні товариства поділяються на два види: акціонерне товариство
відкритого типу, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої
передплати, купівлі-продажу на біржах; акціонерне товариство закритого
типу, акції якого поширюються лише серед його засновників.

У ході приватизації в Україні на базі державних підприємств
створюватимуться відкриті акціонерні товариства. Засновниками
акціонерних товариств можуть стати юридичні особи та окремі громадяни.
Засновники укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення
ними спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства,
відповідальність перед особами, що передплатили акції, і третіми
особами.

Головним атрибутом акціонерного товариства є акція. Акція (від франц.
асїіоп— «цінний папір») —цінний папір без встановленого строку обігу,
який свідчить про пайову участь у статутному фонді акціонерного
товариства, підтверджує членство у ньому і право на участь в управлінні
ним, а також дає його учаснику право на одержання частки прибутку у
вигляді дивіденду і участь у поділі,- майна при ліквідації акціонерного
товариства. В Україні використання акцій як особливого виду цінних
паперів регулюється законом «Про цінні папери і фондову біржу», введеним
у дію з 1 січня 1992 р.

Розрізняють чотири види акцій: іменні, на пред’явника, привілейовані та
прості. Як правило, окремі громадяни стають власниками іменних акцій. У
цьому випадку до книги реєстрації акцій мають бути внесені відомості про
кожну іменну акцію (у тому числі про власника і час придбання акції), а
також про кількість таких акцій у кожного акціонера,

При реєстрації акції на пред’явника до книги заносяться лише відомості
про їх загальну кількість.

На відміну від простих, привілейовані акції дають їх власникові
переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у
поділі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Проте, як
правило, власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні
акціонерним товариством (за винятком випадків, коли така участь
обумовлюється статутом). Привілейовані акції е вигідним вкладом доходів
населення, оскільки вони застраховані від фінансових невдач у діяльності
товариства і водночас дають право повною мірою користуватися його
успіхами. Для того, щоб запобігти концентрації управління акціонерним
товариством у руках вузької групи акціонерів, привілейовані акції не
можуть бути випущені на суму, яка б ‘перевищувала 10 % статутного фонду
акціонерного товариства.

При випуску акцій їх номінальна вартість не може бути меншою 50 крб., а
номінальна вартість акції понад 50 крб. має бути кратною цій
мінімальній. Акція — неподільна, тобто якщо одна й та сама акція
належить кільком особам, то всі вони визнаються одним власником і можуть
здійснювати свої права лише через одного представника.

Прийняте в Україні законодавство жорстко визначає умови і розміри
випуску акцій. Акціонерне товариство випускає акції в розмірі його
статутного фонду або на всю вартість майна державного підприємства.
Додатковий випуск акцій можливий у тому випадку, якщо всі раніше
випущені акції повністю оплачені за вартістю, не нижчою від номінальної.
Випуск акцій для покриття збитків, пов’язаних з господарською діяльністю
акціонерного товариства, заборонений. Засновники товариства зобов’язані
викупити не менше 20 % акцій.

Власники акцій мають право на одержання частини доходу від діяльності
акціонерного товариства. Частина доходу, виплачувана власникові акцій,
називається дивідендом (від лат. (ііуіоепаия — «той, що підлягає
поділу»). Дивіденди виплачуються за підсумками року у порядку,
передбаченому статутом акціонерного товариства, за рахунок прибутку,
який залишається в його розпорядженні після сплати встановлених
законодавством податків, інших платежів у бюджет і процентів за
банківський кредит.

Договірні товариства. Договірне (повне або змішане) товариство досить
поширене як організаційно-правова форма у розвинутих країнах, а у нашу
практику воно лише починає входити. Його не слід плутати із статутним
товариством — акціонерним товариством відкритого або закритого типу,
учасники якого утворюють юридичну особу.

Договірне товариство утворюють юридичні та фізичні особи, коли вони
знаходять вигоду у спільних діях на ринку, але не бажають втрачати своєї
самостійності — зливати свій капітал або створювати нову юридичну особу
з відокремленим від засновників майном.

Укладати договір про повне товариство, який передбачає спільну
підприємницьку діяльність або досягнення якоїсь певної мети (наприклад,
спільні оптові закупівлі сировини), можуть лише ті юридичні та фізичні
особи, які вже мають право займатися підприємницькою діяльністю. При
цьому учасники договірного товариства зберігають свою господарську та
юридичну самостійність, мають самостійні баланси, право розпоряджатися
виготовленою продукцією, вибирати постачальників і т. ін. Форми
власності учасників не мають значення. Нові учасники лише передають на
підставі договору про спільну діяльність спільне майно в управління
одного з них. Учасники поділяються на дійсних членів і
членів-вкладників.

Всі дійсні члени рівноправні, їм на стадії укладання договору надана
можливість вибору: кожний із них буде діяти від імені товариства, може
доручати це одному або декільком дійсним членам, розділити між собою
обов’язки та сферу компетенції, передбачити види і розміри справ, по
яких необхідна, згода всіх або більшості. Члени-вкладники таких прав не
мають. Кожний дійсний член має один вирішальний голос, а
член-вкладник—лише дорадчий.

У повному товаристві відповідно до договору необмежену солідарну
відповідальність по зобов’язаннях товариства несуть всім своїм майном
всі учасники, а у змішаному — один або декілька дійсних членів, а
члени-вкладники відповідають по зобов’язаннях товариства лише у межах
своїх вкладів.

Прибуток або збитки розподіляються так, як визначили учасники товариства
у договорі. Можливі різні принципи розподілу. Дійсні члени товариства не
можуть брати участі в інших підприємствах, що здійснюють підприємницьку
діяльність у цій же галузі, що й товариство, без згоди на це решти
дійсних членів товариства. •

Договірне товариство не має права випускати цінні папери. Виходячи з
товариства, учасник може зажадати частку, що належить йому у майні
товариства.

Товариства з обмеженою відповідальністю. Товариство з обмеженою
відповідальністю, як правило, є замкнуте і створюється шляхом об’єднання
пайових внесків. Тут акції не випускаються, дивіденди не нараховуються,
а прибуток розподіляється пропорційно до внесків засновників.

Спільним для них є принцип обмеженої відповідальності: засновники
відповідають по зобов’язаннях підприємства лише величиною вкладеного у
пай капіталу, що робить що форму підприємницької діяльності привабливою
та зручною. Товариства з обмеженою відповідальністю можуть створюватися
підприємствами, установами, організаціями, державними органами і
громадянами. Для товариств з обмеженою відповідальністю досить об’едаати
суму в 50 тис. крб.

Установчими документами для товариства з обмеженою відповідальністю є
статут і установчий договір. До реєстрації товариства з обмеженою
відповідальністю кожен засновник має внести не менше ЗО % свого внеску
на банківський рахунок. Реєстрація товариства здійснюється у виконкомі
Рад народних депутатів за місцем його розташування.

Спільні підприємства. Спільне підприємство — це організація, що має
широкі права у галузі експортяо- імпортних операцій, погодження цін,
укладання контрактів, працює на принципах повного госпрозрахунку,
валютної самоокупності. Діяльність спільного підприємства як юридичної
Особи регулюється законами України. Важливе значення

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020