.

Фіскальна політика як засіб регулювання економіки (курсова)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 6713
Скачать документ

К У Р С О В А Р О Б О Т А

з основ економічної теорії, мікро- і макроекономіки

на тему:

ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА

ЯК ЗАСІБ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

ЗМІСТ

Вступ

1. Цілі та засоби економічної політики.

2. Фіскальна політика. Мультиплікатори фіскальної політики.

3. Автоматичні стабілізатори та дискреційна стабілізаційна
політика.

4. Державний бюджет та бюджетне обмеження.

5. Фіскальні дефіцити.Державний борг.

6. .Фіскальна політика і державний бюджет.

Фіскальна політика з урахуванням пропозиції

Висновок

Література

ВСТУП.

На даному етапі становлення нашої країни необхідна підтримка
вітчизняного виробника, інвесторів, які прагнуть допомогти Україні,
фізичних осіб, які є жителями цієї країни. Як ми знаємо з економічної
теорії для функціонування держави необхідно дотримуватися кілька умов.
Це виробництво, торгівля, мирне співіснування і звичайно ж зняття
податків з своїх громадян і підприємців. Та треба пам’ятати, що великі
податки приводять до занепаду економіки, погіршення матеріального і
морального становища її мешканців. Тому в даній курсовій роботі я би
хотіла описати деякі аспекти формування фіскальної політики в Україні,
недоліки та переваги по відношенню до інших країн. Та особливо зробити
висновки для створення загальної теорії формування податкового механізму
та його функціонування. в даній курсовій роботі я намагалася інтегрувати
думки провідних економістів в загальну теорію.

В умовах ринкових відносин та насамперед в перехідний до ринку період
податкова система є одним з найважливіших економічних регуляторів,
основою фінансово-кредитного механізму державного регулювання економіки.

На теперішній час, враховуючи специфічні особливості економіки
та традицій, Україні необхідно провести глибоку податкову реформу,
створити таку податкову систему, яка реально стимулювала б економічну
діяльність , захищала б інтереси держави – це не тільки захист бюджету,
але й захист інтересів підприємств.

Для цього, на мою думку, треба налагодити, в першу чергу,
економічну систему – щоб вона була “прозорою”, тобто, щоб не було ніяких
можливостей зловживань (на рівні державного бюджету) та “перекачування”
капіталу за межі країни. В інакшому разі, зміцненню економіки не
допоможе навіть і податкова реформа. Поступлення в бюджет тільки
зменшаться, бо підприємства, навіть при низьких ставках податку, не
будуть виходити з тіньової економіки через недовіру непостійному та
незрозумілому податковому законодавству. Треба діяти таким чином, щоб
викликати довіру у людей. А люди, в свою чергу, вкладали б капітал в
українську, а не зарубіжну економіку, і фіскальна політика України стане
основним джерелом наповнення бюджету.

На даному етапі становлення нашої країни необхідна підтримка
вітчизняного виробника, інвесторів, які прагнуть допомогти Україні,
фізичних осіб, які є жителями цієї країни. Як ми знаємо з економічної
теорії для функціонування держави необхідно дотримуватися кілька умов.
Це виробництво, торгівля, мирне співіснування і звичайно ж зняття
податків з своїх громадян і підприємців. Та треба пам’ятати, що великі
податки приводять до занепаду економіки, погіршення матеріального і
морального становища її мешканців. Тому в даній курсовій роботі я би
хотіла описати деякі аспекти формування фіскальної політики в Україні,
недоліки та переваги по відношенню до інших країн. Та особливо зробити
висновки для створення загальної теорії формування податкового механізму
та його функціонування. В даній курсовій роботі я намагалася інтегрувати
думки провідних економістів в загальну теорію.

1.ЦІЛІ ТА ЗАСОБИ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ.

Цілі економічної політики можуть узгоджуватися демократично,
пошуками компромісу в процесі зіткнення і поєднання інтересів різних
суспільних груп. Але для такого узгодження необхідно мати розвинені
інститути демократії. Іншим способом узгодження інтересів є
авторитарне прийняття рішень щодо цілей економічної політики.
Здавалось би, демократичне прийняття рішень – це завжди добре, а
авторитарне – погано. Проте, виявляється демократичний спосіб нерідко
має суттєвий недолік: він хибує на так званий “перерозподільний ефект”,
коли в результаті намагання задовольнити одночасно всіх втрачається
практична значущість певних кроків, заходів економічної політики. Окрім
того, якщо демократичні рішення приймаються більшістю голосів, то
інтереси меншості часто-густо взагалі не враховуються. І в цьому разі
стирається відмінність між демократичними і авторитарними: адже і в
першому, і в другому випадках інтереси певних суспільних груп при
формуванні економічних цілей можуть виявитись проігнорованими.

Спосіб прийняття рішення, який дає змогу враховувати якомога ширше
коло інтересів, був запропонований відомиміталійським економістом
кінця ХІХ – початку ХХ століття Вільфредо Парето. Цей спосіб дістав
назву оптимуму, або критерію Парето. Критерій формулюється так: добробут
суспільства досягає максимуму, а розподіл ресурсів стає оптимальним
тоді, коли будь-яка зміна у цьому розподілі не погіршує добробуту хоча
б одного його учасника. Або іншими словами: рух у бік оптимуму
передбачає збільшення добробуту інших. Отже, в результаті прийнятя
рішень має досягатися покращення умов хоча б одного суб’єкта при тому,
що умови жодного іншого не погіршуються.

У даному разі критерії Парето сформульовано в такий спосіб, щоб він
міг бути застосований до нашої проблеми координації цілей екомічної
політики. Адже забезпечення добробуту певних соціальних прошарків і
пов’язаний з ним розподіл ресурсів – саме це і становить зміст
прийняття рішень у економічній політиці. Але цей критерій, маючи
загальне значення, може бути застосований і до інших проблем, там,
де йдеться про поєднання інтересів. Тому критерій оптимуму, за Парето,
ми проілюструємо прикладом, у якому йтиметься про оптимальні умови
обміну. До речі, саме така ілюстрація міститься у “Підручнику
політичної економії” (1906 р.) самого В.Парето.

Засоби економічної політики.

Для характеристики засобів економічної політики можна застосувати
різні критерії.Наприклад, критерії часу.Помічено, що засоби
короткотермінової економічної політики стосуються головним чином
сукупного попиту, а довготермінової – пропозиції. І це зрозуміло: адже
для того, щоб змінити пропо-

зицію, слід збільшити виробничий потенціал, що передбачає структурну
перебудову економіки. Останнє потребує значного часу. Для того ж, щоб
змінити попит, достатньо здійснити грошову емісію або змінити ставки
податку. При добрій організації для проведення таких заходів не треба
багато часу.

Традиційно засоби економічної політики поділяються на економічні і
адміністративні. Критерієм такого поділу є без посередність впливу
засобу на мету. При застосуванні економічних засобів у суб’єктів
економіки залишається певна свобода вибору, при адміністративних вона
виявляється обмеженою.

За всіх відмінностей економічних та адміністративних засобів між ними є
дещо спільне: жоден економічний засіб не може здійснитися без
адміністративних зусиль – певних законодавчих актів та дій органів
виконавчої влади.Наведемо деякі з економічних засобів, розподіливши їх
за напрямами економічної політики.

Бюджетно-податкова політика здійснюється через податкові ставки та
пільги, розподіл податкових надходжень за рівнями бюджетної системи
(місцевим, середнім та центральним), певну структуру витрат,
балансування бюджетів тощо.

Заходами грошової політики є норми банківських резервів та
міжбанківських кредитів, норми процента за облігаціями та терміни їх
випуску, регулювання грошової бази. Завдяки цим заходам досягається
збільшення (або зменшення) сукупного попиту, стимулювання (або
стримування) виробництва через вплив на кредит та інвестиції тощо.

У межах соціальної політики як засоби використовуються: диференційо-ване
оподаткування доходів, обов’язкове страхування по безробіттю та втраті
працездатності, різні види соціальної допомоги. В результаті цих
заходів забезпечується необхідний мінімум споживання,
перерозподіляються доходи, обмежується безробіття, гарантується
здійснення соціальних програм (підтримки сім’ї, забезпечення житлом,
підвищення рівня освіченості та культури тощо).

Засобами зовнішньоекономічної політики є податки, проценти за
інвестиціями, пільги виробникам, що працюють на експорт, зміни у
валютному курсі. Наслідком використання цих засобів може стати
стимулювання або обмеження експортних можливостей держави.

До типових адміністративних засобів належать: планування обсягів
виробництва та цін для підприємств, через які здійснюється
природна державна монополія, антимонопольне регулювання та протидія
затуханню конкуренції, розробка державних норм та стандартів
(мінімальної зарплати, якості виробів, шкідливих викидів у довкілля),
ліцензування експорту, консервування частини національних ресурсів,
обмеження виробництва щодо деяких його видів чи на певних територіях.

2. ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА. МУЛЬТИПЛІКАТОРИ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ.

Фіскальна політика – це сукупність заходів держави у сфері
оподаткування та державних витрат.

Основні функції фіскальної політики:

1) Вплив на стан господарської кон’юктури.

2) Перерозподіл національного доходу.

3) Нагомадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних
програм.

Основні джерела доходів:

1) Податки.

2) Власні доходи держави від виробничої та інших формдіяльності.

3) Платежі за ресурси, які згідно з діючим законодавством належать
державі.

4) Позики у формі державних облігацій.

До фіскальної політики відносяться тільки такі маніпуляції
державним бюджетом, які не змінюють кількості грошей в обігу.

Податки.

Основним джерелом доходів держави в цивілізованому суспільстві є
податки. Податки за економічним змістомце фінансові відносини між
державою та платником податків з метою створення загальнодержавного
централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання
державою її функцій.

Функції податків:

1.Розподільча:

перерозподіл вартості створеного ВНП між державою і юридичними та
фізичними особами.

2.Фіскальна:

централізація частини ВНП у бюджеті на загальносуспільні потреби.

3.Регулююча:

вплив податків на різні сторони діяльності їхніх платників.

Принципи побудови податкової системи.

1.Загальність

охоплення податками всіх економічних суб’єктів, які отримують доходи
незалежновід організаційно-правової форми.

2. Стабільність

високий рівень гарантій того, що передбачені Законом про бюджет доходи
будуть отримані у повному обсязі.

3.Обов’язковість

примусовість податку, неминучість його сплати, самостійність
суб’єкта в його обчисленні та сплаті.

4.Соціальна справедливість

встановлення податкових ставок і податкових пільг, які ставлять всіх
суб’єктів у приблизно рівні умови і які пом’якшують податковий тягар
на низькодоходні підприємства та групи населення.

Бюджетно-податкова політика.

Проблеми бюджетно-податкової політики у тому чи іншому зв’язку ми вже
торкалися при розгляді “кейнсіанського хреста”, моделі IS-LM, моделі
Манделла-Флемінга. Але у всіх попередніх випадках вона цікавила нас не
як така, а в ролі чинника, який впливає на макроекономічну
рівновагу.Тепер же об’єктом нашої уваги є сама бюджетно-податкова
політика.

Бюджетно-податкова політика, фіскальна політика – це політика
використання державних податків та витрат (видатків) з метою впливу на
макроекономічний кругообіг.

Зобразимо цей вплив схематично (схема 1):

Доход у розпорядженні

А

Д С

Пояснення до схеми 1:

1. На схемі зображено кругообіг доходів (верхня частина схеми) і витрат
(нижня частина схеми), що здійснюється між підприємствами і
домогосподарствами.

2. Доходи, що надходять у розпорядження домогосподарств, є платою їм як
власникам ресурсів, за винятком податків. Сукупні витрати (попит),
згідно зі схемою, формуються трьомf потоками: споживанням
домогосподарств, інвестиціями (що є перетвореною формою заощаджень) та
державними витратами.

3. Фіскальна політика безпосередньо торкається кругообігу в точках А
та Д, тобто коли держава вилучає податки і коли вона збільшує попит на
величину державних витрат. Для відновлення макрорівноваги необхідно,
щоб величинатого, що тимчасово вилучено з кругообігу,дорівнювала
величині того, gовернулося у нього, а саме: T+S=I+G. До фіскальної
політики мають відношення податки Т та державні витрати G.

Отже, у фіскальної політики є дві сторони: податкова та видаткова. Наша
мета зрозуміти, на які макроекономічні показники може ефективно впливати
і як використовується на практиці фіскальна політика. Однак попередньо
розглянемо структуру державних видатків та податків, щоб у подальшому
диференціювати вплив різних елементів на макроекономічні показники. У
сукупності державних витрат слід розрізняти три елементи: закупки
товарів та послуг PG, соціальні трансферти ІТ та проценти по боргах GB.
Державні витрати: G=PG+IT+GB. Закупівля товарів та послуг може бути
пов’язана з національною обороною, утриманням транспортної системи,
освітою, енергетикою, наукою, системою правосуддя та виконанням
службових обов’язків іншими гілками влади, охороною здоров’я,
житловим будівництвом тощо. Для того щоб товари і послуги, пов’язані
з переліченими видами діяльності, були створені, уряд повинен
виступити суб’єктом відносин на ринку факторів виробництва. Так, ним
“наймаються” працівники державних освітніх закладів, купується
обладнання для державних підприємств. Частково держава виступає
суб’єктом відносин на ринку товарів та послуг, коли наприклад, у
приватних фірм купуються створені на державне замовлення будівлі або
результати науково-технічних розробок.

Соціальні трансферти окремим особам охоплюють: допомогу непрацездатним,
пенсіонерам, безробітним, малозабезпеченим тощо.

Процентні платежі пов’язані з позичками (боргом) держави.

У зв’язку з перевищенням в попередньому періоді витрат над
надходженнями. Як і будь-який інший борг, він має повертатися кредиторам
з процентом. Їх збільшення або зменшення може одночасно впливати на
макроекономічні змінні різними шляхами:

а) безпосередньо – на загальний рівень доходів (через соціальні
трансферти);

б) опосередковано (через ринок товарів та послуг) – на загальний
обсяг продажу, скорочення запасів і збільшення випуску;

в) опосередковано (через ринок факторів виробництва) при залученні
більшого обсягу ресурсів – на доходи власників ресурсів.

Існуючі податки можна класифікувати за різними принципами: об’єктом
(податки на доход, прибуток, власність), суб’єктами оподакування,
платниками (індивідуальні та корпоративні податки), характером
стягування податку (прямі, непрямі).

У даному разі нас цікавить конкретне питання: позитивний ефект і втрати
від застосування певних податків з макроекономічної точки зору. Для
цього розглянемо ту класифікацію податків, яка розрізняє прямі податки
(на доходи) і непрямі (на споживання).

Прямі податки істотно впливають на ринок ресурсу праці. Адже бажання
пропонувати працю безпосередньо залежить від величини доходу, що
залишається після оподаткування. Уявімо, що пропорційним податком
оподатковується зарплата. Як впливає податок на обсяг робіт в
економіці? Для відповіді скористаємося графіком 1:

S2

Д

E2 S1

W1

E1

W

W2

K

L2 L1 L

Ресурси праці

Графік 1

Пояснення до графіка 1:

1. На графіку відображена рівновага (точка Е1) попиту і пропозиції на
ринку праці до того, як доход працівників почав обкладатись податком.
Цьому стану рівноваги відповідає кількість зайнятих L1 і зарплата
W.

2. Лінія S2 відображає пропозицію після впровадження податку. Рівновага
попиту і пропозиції досягається у точці E2.

3. Е2К – відрізок, що відображає величину податку на доход. W1 –
зарплата до оподаткування, W2 – після оподаткування.

4. Площа фігури W1E2KW2 означає величину податкових надходжень до
державного бюджету за умови, що платниками податку є L2 осіб і кожна
особа сплачує Е2К податку.

Розглянемо ситуацію до і після введення податку на доход детальніше.
Нехай до оподаткування середня зарплата становила 9 одиниць. Якщо
встановлено, скажімо 30%-ний податок на зарплату, то працівники будуть
пропонувати ту саму кількість праці, у разі коли їх зарплата до
оподаткування становитиме 12 одиниць. Але попит на працю з боку
підприємсців зменшується із зростанням зарплати. Із зростанням
зарплати, як відомо, підприємства залучають меше працівників.
Рівновага (це і показано на графіку) встановиться в точці, яка
визначається більш високою зарплатою для підприємців (W1 W2), але
більш низькою зарплатою після оподаткування для працівників (W2 W) і
меншою зайнятістю. Від оподаткування доходу суспільство має як вигоди,
так і втрати. Вигоди втілюються у величині податкових надходжень, що
будуть використані в інтересах платників податків (підвищення
загального добробуту, суспільної безпеки, розвиток культури, охорони
здоров’я тощо).

На нашому графіку вигоди відображені площиною чотирикутника W1E2KW2.
Загальні втрати вимірюються трикутником Е2Е1К. Він відповідає чистим
втратам від розподілу ресурсів під впливом податку. Ці втрати
виникають через відмінність між тим, що підприємці сплачують
працівникам, і тим, що останні отримують. Через зменшення реально
отримуваної зарплати скорочується пропозиція праці, відповідно
скорочується обсяг продукту, що міг би бути створений.

– Е2Е1К – загальна величина втрат, яка розподіляється між працівниками і
підприємцями.

– NE1K – втрати працівників від зниження доходів нижче рівня, що
існував до оподаткування.

– Е2Е1N – втрати підприємців від скорочення прибутків через зростання
витрат.

Розглянемо тепер природу впливу непрямих податків (акцизу, податку на
добавлену вартість). Якщо прямі податки, як ми уже проілюстрували
попереднім графіком, впливають на бажання працювати, тобто на
пропозицію праці, то непрямі визначають обсяги загального виробництва
та рівень цін. Скористаємося для ілюстрації графіком AD – AS (графік
2):

Ціни

AS2

P2 D

E2

P2 AS1

T E1

P1

AD

P1 N

Y2 Y1 Випуск

Графік 2

Пояснення до графіка 2:

1. Рівновага у точці Е1 встановлюється до введення акцизного
збору. Їй відповідають обсяг виробництва Y1 і рівень цін P1.

2. Після впровадження акцизу ціна збільшується, а лінія пропозиція
зсуваєьбся вгору, набувши значення AS2. Рівновага встановлюється у
точці Е2 при більш високій ціні Р2 і менших обсягах виробництва Y2.

3. Відрізок Е2N відображає величину акцизного збору до бюджету.

Розглянемо цю ситуацію більш детально. Нехай до введення акцизного
збору товар коштував 9 одиниць. При акцизному зборі з одиниці товару у 3
грошові одиниці ціна мала б піднятися до 12 (такій гіпотетичній ціні
відповідає точка D на графіку).Лише за умови, що ціна буде на рівні 12
одиниць, обсяги продажу мали б залишитися незмінними. Але покупці у
разі такого зростання ціни не залишаються нейтральними – їх
природною реакцією стає скорочення попиту. Компроміс між інтересами
покупців та продавців буде досягнуто у точці Е2. Нехай їй
відповідають ціни не у 12, а, скажімо, у 10.5 одиниць, тобто на 1.5
одиниці вище, ніж початкова ціна. У ціні 10.5 міститься 3 одиниці
акцизного збору. Втрати покупців від впровадження акцизу становить 10.5
– 9 = 1.5 (адже раніше вони платили 9, а тепер 10.5 одиниць).
Втрата продавців сягає: 9 – (10.5 – 3) = 1.5 одиниць (адже раніше вони
отримували з одиниці продажу виручку 9 одиниць, а після впровадження
акцизу – 7.5 одиниць). Отже, втрати від акцизного податку (на
графіку вони зображені площею – NЕ2Е1) розподіляються між по купцями
(споживачами) і продавцями (виробниками).

Можливість поповнити бюджет за рахунок збільшення оподаткування на
перший погляд видається досить очевидною. Але в реальності це
виявляється не зовсім так. Кожна “данина”, у якій би формі вона не
стягувалась, зменшує зацікавленість у продуктивній діяльності.
Помічено, що до певної межі оподаткування в оподаткованого
(підприємця чи робітника) існує зацікавленість у нарощуванні зусиль;
після досягнення цієї межі така зацікавленість зменшується і
поступово сходить нанівець. Отже, намагаючись збільшити податкові
надходження за рахунок збільшення податкових ставок або акцизів,
швидко досягається така межа, коли може зменшитись податкова база
отримувані доходи або обсяги реалізації. Наслідком такого зменшення
стане скорочення власне податкових надзоджень. Звідси випливає
досить парадоксальний висновок: лібералізація податкової системи може
забезпечити збільшення податкових надходжень. Цей ефект був помічений
американським економістом Артуром Лаффером і ввійшов в економічну науку
під назвою кривої Лаффера.

Крива Лаффера графічно має такий вигляд (графік 3).

100%

Середній B

рівень tb

податко-

вих ста-

вок ta A

tc C

0 Gв GA G

Обсяг бюджетних надходжень

Графік 3

Пояснення до графіка 3:

1. Крива Лаффера є геометричним місцем точок, кожна з яких демонструє
можливий варіант поєднання ставок оподаткування і обсягів бюджетних
надходжень.

2. Точка А (екстремум функцій) відповідає тій ставці податку ta, при
якій бюджет отримує найбільші надходження (GА).

3. У точці С при податковій ставці tc, що менша за оптимальну, як і в
точці В при податковій ставці tb, що більша за оптимальну, бюджет
отримує однаково менші надходження.

Крива Лаффера використовується як аргумент на користь лібералізації
оподаткування. Проаналізуємо, які процеси відбуватимуться в
економіці при переході від податкової ставки tb до ставки ta.

У найближчій перспективі перехід до меншої податкової ставки може
означати скорочення надходжень до бюджету. Але з часом (нагадаємо, що
крива Лаффера ілюструє довготривалу залежність) відбуватиметься певні
зміни. Передусім збільшаться чисті доходи, а отже, зростуть і
заощадження. Це спричинить збільшення інвестицій, зростання
виробництва, зайнятості, а отже, і збільшення доходів, які є базою
оподаткування Зростання податкових надходжень під впливом зменшення
податкової ставки на графіку кривої Лаффера відображено переходом від
точки А до В.

Визначення межі оподаткування є проблемою вкрай актуальною для
України. Практика управління економікою впродовж 90-х років
засвідчує: намагання уряду поповнити хронічно дефіцитний бюджет не
враховують того, що надмірні податки зменшують базу оподаткування і
скорочують надходження до бюджету.

Бюджетно-податкова політика, що використовує як головні інструменти
податки та державні витрати, може застосовуватися для досягнення таких
макроекономічних цілей, як забезпечення повної зайнятості, стримування
цін та забезпечення загального добробуту. Проаналізуємо, як через
бюджетно-податкову політику можна обмежити зростання безробіття та
інфляцію.

Державні витрати, податки і безробіття.

Припустимо, що повна зайнятість у суспільстві забезпечується тоді,
коли створений продукт досягає 4000 одиниць. Також приймемо, що
сукупні витрати домогосподарств і підприємців можуть забезпечити
виробництво в обсязі 3200 одиниць. Із відома кейнсіанської формули AD =
C + I + G випливає, що держава має взяти на себе якусь частину
сукупних витрат. Нехай це будуть витрати, пов’язані із державною
закупівлею товарів та послуг. Щоб відповісти, якою має бути ця частина,
необхідно скористатися мультиплікатором впливу державних витрат на ВНП.
Графічно зображена ситуація має такий вигляд (графік 4):

Витрати

E1

C+I+G

G

E

C+I K

3200 4000

Yu Yf Y

Графік 4

Пояснення до графіка4:

1. На графіку зображено дві точки рівноваги: Е та Е1. Точці Е
відповідають “неповні” витрати (домогосподарств і
підприємців-інвесторів), при яких створюється продукт Yu, що не
забезпечує повної зайнятості.

2. Точці Е1 відповідають “повні” витрати (з витратами держави) і
продукт Yf, що передбачає повну зайнятість.

цьому ми виходимо із залежності ?G та ?Y. Між засобом ?G та метою
?Y “знаходиться” мультиплікатор (примножувач ефекту засобу ?G). Ефект
мультиплікатора в даному разі пояснюється так: державні витрати
збільшують обсяг продажу товару та послуг, це спричиняє додатковий
попит на фактори виробництва, зростання реалізації факторів
виробництва означає збільшення доходів і споживання, що, у свою чергу
зумовлює збільшення обсягу випуску продукції.Відрізок КЕ1 (величина G)
нашого графіка менший, ніж відрізок YuYf (величина приросту продукту).

Отже, ?Y = My/G ?G, відповідно ?G = ?Y/My/G.

Для визначення ?G скористаємось спрощеним мультиплікатором My/G =
1/1-c’. Нагадаємо, що у попередній темі був запропонований трохи
складніший мультиплікатор: My/G=1/1-c'(1-t). Для розрахунку задамо, що
с’= 0.8 і пам’ятаймо, що необхідний нам приріст продукту становить
(4000 – 3200 = 800)

одиниць. Отже, ?G = 800/1/(1-0/8) = 160 одиниць. Альтернативним до
державних витрат засобом фіскальної політики є інший засіб тієї ж
таки політики, а саме: більш ліберальне оподаткування. Для врахування
дії цього фактора слід розрізняти сукупний попит і доход, що
залишається у розпорядженні споживачів після оподаткування (Y -T).
Зрозуміло, що завдяки податкам у споживачів залишається менший доход, а
отже, скорочуються і їхні споживчі витрати. Тобто за будь – якого
обсягу ВНП збільшення податків спричиняє зменшення споживання.

Зобразимо цей зв’язок графічно, виходячи з того, що нам необхідно
запобігти безробіттю шляхом зменшення податків. При цьому має відбутись
зростання випуску з 3200 до 4000 одиниць (графік 5).

AD E1

Витрати C+I+G

E

K

3200 4000

Yu Yf y

Графік 5

Пояснення до графіка 5:

1. На графіку відображено зв’язок між рівнем загальних витрат (С+І+G)
та споживчими витратами до і після оподаткування.

2. При зменшенні оподаткуавння доходів лінія С зсувається вгору;
відповідно відбувається зсув лінії сукупних витрат.

Визначимо, наскільки треба скоротити податки, щоб забезпечити повну
зайнятість шляхом зростання споживчих витрат.

Для цього скористаємось мультиплікатором впливу податків на загальний
випуск (він розглядався у попередній темі), а саме:

Му/? = – c’/1-c’ = ?Y/?T. Звідси:

Порівняння результатів виконаних розрахунків дають підстави
зробити висновок: збільшення обсягів виробництва і повної зайнятості
відносно легше досягти шляхом збільшення державних закупівель, ніж
шляхом зменшення податків. Нам уже відомо, що в межах фіскальної
політики держава може вдатись до ще одного засобу: державних
трансфертів. Допомога у вигляді трансфертів, безумовно, впливатиме на
споживання. Адже трансфери збільшують доход, що лишається в
розпорядженні домогосподарств. На перший погляд здається, що кожна
одиниця державних витрат на соціальні трансферти збільшує
споживання саме на одиницю. Але необхідно враховувати, що
домогосподарства розподіляють надходження у вигляді соціальних
трансфертів на споживання і заощадження.

Отже, трансферти збільшують доход домогосподарств, але те, як вони
вплинуть на розмір споживання, залежить від граничної схильності до
споживання. Формалізуємо це твердження у такий спосіб:

Y = c'(Y + G?) + I + Gs,

де G? – соціальні трансферти;

– незмінна величина;

Gs – витрати держави на товари та послуги.

Продиференціювавши рівняння по G?, отримаємо мультиплікатор впливу
соціальних трансфертів на продукт:

Мy/Gr = c’/1-c’ = ?Y/?G?

Нехай с’= 0.8; тоді для повної зайнятості, тобто збільшення
обсягів виробництв на 800 одиниць, треба збільшити соціальні трансферти
на 200 одиниць (за умови, що інша частина державних витрат – закупівлі
товарів та послуг – залишиться на попередньому рівні.

Державні витрати, податки, інфляція.

Завищені державні витрати, як занижені податки, можуть ставати
причиною цінової нестабільності. В цьому разі сенс фіскальної
політики полягатиме у зменшенні сукупних витрат. Зобразимо механізм
виникнення так званого “інфляційного розриву” на графіку 6.

Пояснення до графіка 6:

1. На графіку показано, що певні витрати домогосподарств і інвестиції
підприємців не забезпечують виробництва на рівні повної зайнятості, а
лише на рівні Yu.

2. Державні витрати спричинили появу інфляційного розриву (відрізок
КЕ1), тобто зростання цін.

Витрати

K E2

C+I+G

E1

C+I E

Yu Yf Yi y

Графік 6

У яких же випадках державні витрати спричиняють інфляцію?

Відповідно до нашого графіка, повне використання ресурсів передбачає
створення продукту в обсязі Yf. Продукт Yi за наявних у суспільстві
ресурсів створений бути не може.

Отже, витрати на рівні продукту Yi не можуть мати товарного
забезпечення і втіляться у зростанні цін. Якщо причиною перевищення
державних витрат стали надмірні закупівлі товарів та послуг, то для
відповіді на питання, на скільки одиниць слід зменшити останні, треба
скористатися мультиплікатором Мy/c = 1/(1-c’). Припустимо, що при
повній зайнятості можна виробити продукт в обсязі 4000 одиниць.
Надмірні сукупні витрати гарантують реалізацію 4400 одиниць. Гранична
схильність до споживання с’= 0.8. Щоб визначити, на скільки одиниць
необхідно скоротити державні закупки, треба:

Отже, в даному випадку подолання інфляційного розриву вимагає
скорочення державних закупівель на 80 одиниць. Якщо ж надмірні державні
витрати втілились у соціальних трансфертах, то для аналогічних
розрахунків користуються іншим мультиплікатором:

Отже, для скорочення інфляційного розриву соціальні трансферти
треба скоротити на 100 одиниць. Порівняння впливу двох елементів
державних витрат засвідчує, що вплив соціальних трансфертів є
слабшим. Звідси висновок: більш ефективним засобом обмеження інфляції є
скорочення державних закупівель. Іншим фіскальним засобомобмеження
інфляції є збільшення податків. При цьому споживання зменшується на ту
саму величину, на яку збільшуються податки. Обгрунтованим є припущення,
що під впливом зростання податків люди намагаються зберегти попередні
рівні споживання за рахунок скорочення заощаджень.

Отже, гранична схильність до споживання повинна зрости. Наприклад,
нехай вона збільшиться з 0.8 до 0.85. Щоб відповісти на питання, як
треба збільшити податки, щоб скоротити виробництво на 400 одиниць,
доцільно застосувати мультиплікатор податків з новим значенням
граничної схильності до споживання:

Результати розрахунку дають підстави для висновку про досить значний
вплив на подолання інфляції такого фіскального засобу, як збільшення
податків.

Економічні мультиплікатори.

Світовій економічній науці відома система мультиплікаторів,
які, як уже зазначалося, поєднують цілі та засоби (інструменти
регулювання). Без урахування мультиплікаторів не розробляється
жодна державна програма.

Наведемо приклади деяких мультиплікаторів.

Мультиплікатор державних витрат дає можливість оцінити вплив витрат
держави на величину ВНП. Для виведення його скористаємося формулою
макрорівноваги:

Y = C + I + G

Врахуємо, що С = с'(1 – t)Y,

де с’ – гранична схильність до споживання;

t – частка податків у сукупних доходах.

Тоді

Y = c'(1 – t) Y + I + G.

– незмінна величина

Продиференцюємо отримане рівняння по G:

Тут My/g показує, як зміниться Y при зміні G на одиницю. Надамо змінним
с’ та t таких значень: с’= 0.8, t =0.2, підставимо їх у формулу
мультиплікатора і отримаємо:

My/g = 2.8.

Мультиплікатор показує, що при збільшенні державних витрат на одиницю,
ВНП збільшується на 2.8 одиниць.

Мультиплікатор податків оцінює вплив розміру податків на обсяг ВНП. Для
виведення його знову скористаємося формулою макрорівноваги, але
будемо виходити з того, що

С = с'(Y – T),

де Т – загальнавеличина податкових надходжень;

(Y – T) – доход після оподаткування.

Матимемо:

Y = c'(Y – T) + I + G

незмінна
величина

Зробивши прості перетворення і продиференціювавши рівняння по Т,
дістанемо:

Тут Мy/t показує, як зміниться Y при зміні T на одиницю. Надамо с’
значення 0.8. Матимемо: My/t = – 4.

Отриманий мультиплікатор показує, що при збільшенні загальної величини
податків на одиницю, ВНП зменшується на 4 одиниці.

Мультиплікатор процентної ставки оцінює вплив процентної ставки на
величину ВНП. Виведення мультиплікатора теж розпочнемо з формули
макрорівноваги, але тепер врахуємо дві обставини:

С = с'(1 – t) Y,

I = eY – ki,

де е – частка заощаджень у ВНП;

і – ставка процента;

.

Тепер формула Y = C + I + G набуде такого вигляду:

Y = c'(1 – t) Y + eY – ki + G

незмінна величина

Здійснивши перетворення і продиференціювавши по і, матимемо:

Тут My/i показує, як зміниться Y при зміні і на одиницю.

Нехай с’= 0.8; t = 0.2; e = 0.1; k = 0.3. Підставивши ці значення,
матимемо

м = -1.15.

Мультиплікатор показує, що при збільшенні ставки процента на одиницю Y
зменшується на 1.15 одиниць.

Грошовий мультиплікатор відображає залежність грошової пропозиції від
грошової бази.

Для виведення мультиплікатора скористаємося основними залежностями
сфери грошового обігу. Грошова пропозиція складається з готівки та
депозитів:

M = C + D,

де С – готівка;

D – депозити.

Грошова база – це готівка на руках у населення та у
банківськихрезервах:

B = C + R,

де В – грошова база,

С – готівка,

R – банківські резерви.

Для перетворення наведених формул скористаємося відносними показниками
(коефіцієнтами):

,

де d – коефіцієнт розподілу доходів населення на готівку та депозити;

,

де r – норма банківських резервів, тобто частина депозитів, що
зберігається у резервах.

Тоді C = d * D, R = r * D.

Підставимо значення С та R у формули:

s

s
M

M = d * D + D = D (d + 1); D = —–

d+1

B

B = d * D + r * D = D (d + r); D = —-

d + r

Після простих перетворень матимемо:

Продиференціювавши по В, дістанемо:

s

d M d + 1

mMs/B = —— = ——

d B d + r

Надамо d та r таких значень: d = 0.1; r = 0.2.

Підставивши ці значення у формулу мультиплікатора, матимемо: mMs/B =
3.7.

Мультиплікатор показує, що при збільшенні грошової бази на одиницю,
грошова пропозиція зросте на 3.7 одиниць. Після розгляду чотирьох
мультиплікаторів можна зробити деякі узагальнення:

1. розрахунки мультиплікаторів грунтуються на фундаментальних
макроекономічних залежностях. У трьох перших прикладах була
використана загальна формула балансування ВНП та суми основних
елементів сукупних витрат, у четвертому – формули грошової рівноваги.

2. Як цілі та засоби їх досягнення можуть розглядатись різні величини.
У перших трьох прикладах ціллю виступав ВНП, а засобом впливу були G, T
та i. У четвертому прикладіяк ціль аналізувалася пропозиція грошей Ms ,
а засобом слугувала грошова база В.

3. Оскільки кожен із мультиплікаторів дає певні кількісні
залежності, то він може бути використаний для прогнозування. Третій
висновок заслуговує особливої уваги. Проте одразу виникає запитання:
наскільки точними будуть прогнози, побудовані на підставі економічних
мультиплікаторів?

Оскільки для розрахунку самих мультиплікаторів використовуються
значення інших змінних, то прогнози щодо впливу кожного із засобів
на мету будуть настільки точними, наскільки правильними є уявлення
про перелічені змінні. А ці уявлення в більшості випадків формуються
на підставі результатів обробки статистичної інформації. Із
переліченихзмінних лише показник r (норма банківських резервів) не
потребує такої обробки, оскільки він визначається центральним банком
країни для всіх іншихбанків. Інші змінні:

с’ – гранична схильність до споживання,

t – частка податків в доходах,

е – частка заощаджень,

к – коефіцієнт щільності зв’язку між інвестиціями та ставкою
процента,

d – коефіціент розподілу доходів на готівку та депозит одержуються
статистичним шляхом.

Саме наявність реальних статистичних даних щодо перелічених та інших
змінних перетворює макроекономічну модель на макроеконометричну.

Макроеконометричною називається модель, що відображає економіку не
лише якісно, а й кількісно.

3. АВТОМАТИЧНІ СТАБІЛІЗАТОРИ ТА ДИСКРЕЦІЙНА

СТАБІЛІЗАЦІЙНА ПОЛІТИКА.

За кейнсіанськими рецептами державні витрати можуть значно
перевищувати бюджетні доходи, що створює бюджетний дефіцит і веде до
зростання внутрішнього державного боргу. Дефіцит свого бюджету
держава покриває за рахунок позики випуску державних боргових
зобов’язань (облігацій і векселів).

Інший шлях покриття дефіцитного бюджету – емісія небезпечних кредитних
грошей, що веде до значного стрибка інфляції. Дефіцит державного бюджету
виникає внаслідок надмірних витрат держави на військові цілі, на
роздутий апарат чиновників, державних закупівель товарів (насамперед
військової

техніки і озброєнь) за підвищеними цінами тощо. Хронічна
дефіцитність бюджету, що допускається кейнсіанською макроекономічною
моделлю, веде до розгулу інфляції, зростання внутрішнього боргу
держави. Усе це свідчить про те, що можливості держави
перерозподілити національний доход (через

державний бюджет нині проходить до 50% доходу нації) має відомі
межі.

Таким чином, сучасна держава для регулювання ринкової економіки
широко застосовує фіскальну політику, тобто регулювання здійснюється
через маніпулювання податковими ставками і видами податків та засобами
державного бюджету.

В залежності від методів проведення фіскальна політика може бути
дискреційною чи недискреційною.

Дискреційна фіскальна політика включає свідоме використання державного
оподаткування і власних витрат для досягнення макроекономічної
рівноваги.

Дискреційна політика (від латинського discretio) – політика, що
проводиться державою на власний розсуд, тобто свідоме, суб’єктивне
маніпулювання податками і державними витратами для зміни реального
обсягу національного виробництва.

Недискреційна політика передбачає автоматичну, об’єктивну зміну
параметрів національного виробництва під дією державних заходів.Витрати
держави втілюються у закупівляхресурсів, товарів та послуг. В умовах
дискреційної фіскальної політики дані витрати збільшують сукупні
витрати у суспільстві і ведуть до наступного зростання національного
продукту. Слід відзначити, що державні витрати піддаються ефекту
мультиплікатора. Зокрема, зростання державних витрат на 20 млрд. гр.
од. викликало збільшення рівноважного ЧНП на 100 млрд. гр. од. (з 320
до 420). Тобто, у даному гіпотетичному прикладі мультиплікатор, як і
раніше, дорівнював 5 (100:20).

Важливо наголосити, що це збільшення державних витрат фінансується не
за рахунок зростання податків (вони тут взагалі не враховані).
Інакше кажучи, даний ефект мультиплікатора виникає через зростання
бюджетного дефіциту. Фундаментальні рекомендації Кейнса саме й
включають зростання

дефіцитного фінансування для подолання спаду чи депресії.

А якими можуть бути наслідки скорочення державних витрат? Очевидно, що
скорочення державних закупівель викличе зменшення сукупних витрат. У
свою чергу, відбудеться скорочення рівноважного ЧНП. Можна перевірити,
якщо повернутись до розглянутого числового прикладу, що скорочення
державних витрат з 20 до 10 млрд. гр. од. викличе зменшення
рівноважного ЧНП на 50 млрд. гр.од. Це означає, що величина
мультиплікатора не зміниться і дорівнюватиме 5 (50:10).

Оподаткування протилежним чином впливає на обсяг рівноважного
національного доходу. Для розгляду на прикладі слід припустити, що
існує єдиний постійний податок, що дасть одну і ту ж суму податкових
надходжень при будь-якому обсязі ЧНП.

Вплив податків на економічну рівновагу розглядається в таблиці, яка є
продовженням попередньої.

Таким чином, фіскальна політика використовується для стабілізації
економіки. Її фундаментальне завдання полягає у ліквідації безробіття
або інфляції. В період економічного спаду застосовується
стимулююча фіскальна політика. Вона включає: 1) збільшення державних
витрат або зменшення податків; 2) сполучення впливу зростання
державних витрат і зменшення податків. Тобто, якщо існував
збалансований державний бюджет, в період спаду чи депресії фіскальна
політика зумовлює бюджетний дефіцит.

Навпаки, якщо в економіці спостерігається викликана надлишковим попитом
інфляція, застосовуються стримуюча фіскальна політика, яка включає: 1)
зменшення державних витрат чи збільшення податків; 2) сполучення
впливу зменшення витрат держави і зростання податків. Така
фіскальна політика орієнтується на збалансований бюджет і навіть на
бюджет з позитивним сальдо, якщо перед економікою стоїть проблема
контролю над інфляцією. Слід підкреслити, що державні витрати є дійовим
засобом фіскальної політики тоді, коли є значний державний сектор в
економіці. Проте стимулююча фіскальна політика може опиратись і на
відносно невеликий державний сектор.

Недискреційна фіскальна політикапов’язана із так званими вмонтованими
стабілізаторами. Під цим терміном ховається засіб для досягнення
економічної стабільності, яка досягається автоматично при допомозі
фіскальної політики, тобто є вмонтованою в економічну систему.
Зокрема, таким вмонтованим стабілізаторм є податкова ставка, яка
змінюється пропорційно обсягу ЧНП. При зростанні приросту ЧНП
(національного доходу) застосовується прогресивний податок на доход і
прибуток, а також зменшуються трансфертні платежі (виплати держави
населенню, що не пов’язані з трудовою діяльністю, капіталом чи
власністю). Навпаки, в умовах спаду застосовується регресивний
податок і збільшуються виплати по безробіттю, бідності, державні
субсидії. Так діють вмонтовані (автоматичні) стабілізатори.

Отже, вмонтований стабілізатор – це будь-який захід, що має тенденцію
збільшувати дефіцит державного бюджету (або скорочувати його
позитивне сальдо) в період економічного спаду і збільшувати його
позитивне сальдо (або зменшувати його дефіцит) в період інфляційного
зростання цін без необхідності застосування додаткових політичних
(суб’єктивних) заходів.

Автоматичні стабілізатори – це такі механізми в економіці, дія яких
зменшує реакцію ВНП на зміни сукупного попиту.

Автоматична зміна податкових надходжень.

Система податків прогресивно залежить від особистих доходів та доходів
підприємств. Якщо обсяг виробництва падає то податкові надходження
автоматично зменшуються так, що падіння особистих доходів і видатків
послаблюється. У такому випадку випуск продукції зменшується не так
відчутно.

В інфляційні періоди зменшення податкових надходжень зменшує особисті
доходи, стримує споживчі витрати, скорочує сукупний попит і уповільнює
зростання цін та заробітної плати.

Допомога по безробіттю, соціальна допомога та інші трансферти.

Допомога по безробіттю вливає кошти в економіку(в період кризи) або
вилучає з неї (в період буму) і, як результат, стабілізує її та згладжує
наслідки ділових циклів.

Дія інших трансфертів аналогічна.

Основні засоби дискреційної фіскальної політики :

Зміна прграм суспільних робіт та інших програм, пов”язаних з витратами.

Зміна програм трасфертного типу (перерозподільчих).

Циклічні зміни рівня податків.

Дискреційна фіскальна політика – це політика, при якій уряд свідомо
маніпулює податками та державними видатками з метою зміни реального
обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією та
прискоренням економічного зростання.

4. ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ ТА БЮДЖЕТНЕ ОБМЕЖЕННЯ

Фінансово-бюджетне регулювання є основою фіскальної політики –
кейнсіанського методу досягнення макроекономічної рівноваги.

Під фінансами розуміють систему економічних відносин, що склались у
суспільстві щодо формування і використання грошових ресурсів. У більш
вузькому розумінні, фінанси – це грошові фонди (готівкові і
безготівкові), за якими стоять матеріальні ресурси, необхідні для
функціонування підприємств і здійснення державою своїх функцій. Суть
фінансів більш повно виявляється у виконуваних ними функціях:
розподільчої, регулюючої і контрольної.

Фінансова система будь-якої країни складається із трьох тісно
переплетених сфер: фінанси держави, фінанси фірм і фінанси домашніх
господарств.

Фінанси домашніх господарств (населення) – це грошові фонди, що
формуються з доходів домашніх господарств. За допомогою фінансів фірм
(підприємств) створюється національний продукт, який є джерелом
формування фінансових ресурсів населення і держави.Проте у виконанні
згаданих функцій фінансів основна роль належить фінансам держави.

Отже, державні фінанси – це сукупність грошових засобів,зосереджених у
руках держави і призначених для забезпечення властивих їй функцій, а
також сукупність форм і методів, через які ці функції реалізуються.
П.Самуельсон коротко сформулював основні функції держави, які вона
реалізує через свої фінансові засоби – ефективність, справедливість і
стабільність.

Ефективність означає, що держава через податкову систему та пільги,
регулюючи грошовий обіг і кредитування, сприяє переливанню капіталів,
підвищенню ділової активності, найбільш доцільному використанню
виробничих ресурсів.

Справедливість полягає у відповідній податковій політиці, яка
забезпечує формування фондів держави для фінансування соціальних
програм, спрямованих на фінансову підтримку найменш захищених членів
суспільства за рахунок найзаможніших.

Стабільність – це спрямованість фінансової і кредитної політики на
досягнення макроекономічної рівноваги. Використання державних фінансів,
таким чином, лежить в основі фінансового макроекономічного
регулювання. Державні

фінанси зосереджуються у бюджетні держави і бюджетах місцевих органів
влади.

Державний бюджет – це фінансовий план утворення і використання грошових
фондів держави протягом року; це баланс доходів і витрат держави, який
складає міністерство фінансів.

Державний бюджет (місцеві бюджети) завжди складаються з двох частин-
доходної і витратної. Доходна частина показує обсяги і джерела
надходження доходів бюджету, а витратна – бюджетні видатки та їх
обсяги.

Доходи бюджету складаються насамперед з різноманітних податків з
фірм і трального і 70% місцевого бюджетів формується за рахунок
податків), а також митних зборів, процентних платежів державі і
державної позики. домашніх господарств (понад 90% цен

Витрати бюджету мають таке спрямування: на виконання соціальних
програм, оборону. утримання апарату державного управління, державні
інвестиції і закупівлі, а також виплату процентів по державному боргу.

Основу доходів бюджету складають податки. Усі податки поділяються на
чотири групи:

– прямі (оподаткування особистого доходу і прибутку фірм);

– непрямі (акцизи або податок з продаж, податок з обороту, з доданої
вартості);

– податки на власність (з майна, землі, дарінь або спадщини);

– платежі на соціальне страхування (страхові внески з заробітної
плати, прибутку корпорацій по старості, медичному обслуговуванню,
безробіттю).

Роль податків як регулятора економіки зростає. Держава, маніпулюючи
податковими ставками і видами податків, має змогу стимулювати чи
обмежувати розвиток окремих галузей або сфер економіки, підприємств
чи монополістичних об’єднань. Наприклад, звільняючи від
оподаткування суми, що йдуть на технічний розвиток виробництва (на
іновацію і модернізацію), держава сприяє НТП. Не оподатковуються
інвестиційні, страхові і соціальні фонди тощо. Так держава через
регулювання подат ками може впливати на ефективність і стабільність
економічного розвитку.

Особливе значення мають прямі податки, які утворюють більшу частину
державного бюджету. Світовий досвід переконливо свідчить, що найвищими
темпами розвивається економіка (10 – 15% на рік) при мінімальному
оподаткуванні прибутку (ставка 10 – 12%). При ставці податку нижче
від 10% нагромадження капіталу відбувається швидше, ніж створюються
умови для його ефективного використання. Тому податкові пільги не
повинні бути значними і тривалими.

Водночас рівень податків на прибуток і доходи визначає майбутній обсяг
державних витрат, які спрямовуються на розв’язання гострих соціальних
проблем, регулювання “ефективного попиту”. Тому при встановленні
податкових ставок держава враховує дві обставини: з одного боку,
надмірний податковий тиск а підприємства створює структуру цін, веде
до згортання виробництва, а з іншого – зменшення податкових ставок
сприяє пожвавленню виробництва і економічному зростанню, а в кінцевому
рахунку веде до зростання доходів підприємств, населення, держави і
нації в цілому.

Держава так повинна будувати свою систему оподаткування, щоб охопити
податками різні види доходів і ефективно впливати на їх формування. При
цьому слід застосувати принцип: однакові доходи обкладаються
однаковими податками. Це дає змогу реалізувати один із аспектів
соціальної справедливості: хто більше одержує доходів, той більше
віддає на фінансування суспільних потреб. Тому держава застосовує
такий принцип оподаткування, як прогресивний податок.

Прогресивним називають податок, який зростає швидше від оподаткованого
доходу. Прогресивним оподаткуванням обкла даються доходи громадян і
прибутки фірм, майнова власність при спадщині чи дарінні. Регресивний
податок, який зростає повільніше від оподаткованого доходу, – це
податкові відрахування соціального страхування на випадок безробіття і
акцизні збори.

Регресія полягає у тому, що заможнішому сплатити ці податки легше,
адже вони охоплюють меншу частку в його доході.

Пропорційний податок передбачає незмінність податкових ставок незалежно
від доходу. Основним податком у державний бюджет є прогресивний
податок.

Бюджет – це грошове вираження збалансованого кошторису доходів та
видатків за певний період.

Фактичний бюджет відображає реальні видатки, надходження і дефіцити за
певний період.

Структурний бюджет відображає, якими мають бути урядові видатки,
надходження і дефіцити, якщо економіка функціонує за потенційного
обсягу виробництва (визначаються дією дискреційних програм, що
запроваджені законодавчо).

Циклічний бюджет показує вплив ділового циклу на бюджет та вимірює
зміни видатків, надходжень і дефіцитів, які виникають через те, що
економіка не працює за потенційного обсягу виробництва, а перебуває у
стані піднесення або спаду (визначається дією автоматичних
стабілізаторів). Циклічний бюджет є різницею між фактичним і структурним
бюджетами.

Державний бюджет

Баланс доходів і витрат
держави

ДОХОДИ:

Податок на прибуток корпорацій.

Податок з продажу.

Місцеві податки.

Доходи від зовнішньоекономічної діяльності.

Рентні платежі.

Неподаткові доходи.

Прибутковий податок.

Інші статті доходів.

ВИТРАТИ:

Фінансування економіки.

Соціально-культурні програми і НТ програми.

Оборона.

Управління.

Цільові програми.

Кредити і допомога іншим державам.

ВИПЛАТИ З ДЕРЖБЮДЖЕТУ:

Асигнування – видача грошових засобів із держбюджету на утримання
підприємств і установ.

Субсидії – вид державної грошової допомоги, яка надається організаціям і
установам.

Субвенції – вид державної грошової допомоги місцевим органам влади або
окремим галузевим господарським органам для розвитку.

Дотації – вид державної грошової допомоги організаціям, підприємствам
для покриття збитків з метою підтримки.

ФІНІНСОВІ ПІЛЬГИ

СТАН ДЕРЖБЮДЖЕТУ:

Нормальний, коли витратна частина держбюджету дорівнює доходній.

Дефіцитний, коли витрати перевищують доходи.

Дефіцит держбюджету не є небезпечний для економіки в цілому, якщо він
знаходиться на рівні 2-3%ВНП. У противному випадку він негативно
відбивається на функціонуванні грошової, кредитної систем і всієї
економіки вцілому.

Державний бюджет

Державне бюджетне обмеження:

B = B + rB + T – Tr – (G + I)

Де B – чисті фінансові активи в n-му році;

B – чисті фінансові активи держави в (n-1)-му році;

r – проценти по чистим фінансовим активам В попе-

реднього року;

T – податки в n-му році;

Tr – трансферти в n-му році;

G – державні споживчі витрати в n-му році;

I – державні інвестиційні витрати в n-му році.

= +

= +

Бюджетне обмеження можна записати в термінах чистого державного боргу
(D), де D = -В

D = D + rD + G + I – T

або

D – D = rD + G + I – T

де D – D – бюджетний дефіцит (DEF)

5. ФІСКАЛЬНІ ДЕФІЦИТИ.ДЕРЖАВНИЙ БОРГ.

Бюджетний дефіцит (DEF) – це перевищення видатків бюджету над його
доходами.

Види державного дефіциту:

Циклічний дефіцит бюджету – це дефіцит, який є результатом циклічного
падіння виробництва (скорочення національного доходу та обсягу
виробництва) внаслідок кон”юнктурних коливань.

Структурний дефіцит бюджету – це дефіцит, який є результатом
дискреційної політики (встановленя ставок оподаткування, виплати на
соціальне забезпечення, розмір оборонних видатків).

Основні фактори зростання дефіциту бюджету:

Збільшення оборонних видатків.

Зростання виплат пол державному боргу.

Збільшення трансфертних платежів.

Зниження податків.

Всі гроші, зібрані з допомогою податків, поступають державі на
спеціальні банківські рахунки, які вона має в Центральному банку країни.
Ці гроші є підвалинами для державного бюджету.

Державний бюджет – це узаконений зведений план зборів доходів держави і
використання одержаних грошових засобів на покриття всіх видів її
витрат.

Державні бюджети затверджують вищі законодавчі органи країн, а уряди
лише відповідають за використання бюджету.

Фіскальна політика признає використання незбалансованих бюджетів для
цілей стабілізації економіки. А це може призвести до зростання
державного боргу.

Складають бюджет і його виконують спеціалісти по фінансах.

Фінанси – загальна назва системи методів, які використовуються для
управління доходами і витратами органів державної влади і господарських
організацій.

Бюджет, як державний економічний механізм, ускладнюється тоді, коли
державі гостро не вистачає грошей на розв”язання важливих завдань,
тобто, коли державний бюджет складений з дефіцитом.

Дефіцит державного бюджету складається при такій фінансовій ситуації,
яка виникає тоді, коли державі необхідно зробити витрати на більшу суму,
ніж можлива величина його доходів. Бюджетний дефіцит – перевищення
витрат уряду над його доходами. А накопичена сума дефіцитів і бюджетних
лишків являє собою державний борг.

Концепція регулювання бюджету включає: а) бюджет, який балансується на
щорічній основі; б) бюджет, який циклічно балансується; в)
фундаментальне фінансування. Основна проблема бюджету, який балансується
на щорічній основі, полягає в тому, що він має не стільки антициклічний
характер, як проциклічний. Досить складно збалансувати бюджет по
результатах циклу, якщо піднесення і спади не мають приблизно однокового
розмаху.

У минулому зростання державного боргу було зв”язане найчастіше з
дефіцитом фінансування війн та економічними спадами. Великі дефіцити
80-х років є передусім результатом скорочення податків.

Твердження про те, що великий державний борг може викликати
рефінансування уряду, фальшиве, тому що, по-перше, борг потрібно лише
рефінансувати, а не погашати, по-друге,уряд має право встановлювати
податки і створювати гроші.

Державний борг не є інструментом перекладання економічного тягаря на
майбутнє покоління.

Серйозними проблемами, зв”язаними з державним боргом є такі:

виплати процентів по державному боргу збільшують нерівність у доходах;

виплати процентів по боргу вимагають підвищення боргів, які підривають
дію економічних стимулів;

виплати процентів або основної суми боргу іноземцям викликають
переведення частини національного продукту за кордон;

запозичення урядом на ринку капіталів для рефінансування боргу або
сплати процентів можуть збільшити ставки процента і витиснути приватне
інвестиційне фінансування.

Бюджетний дефіцит не означає незбалансованості бюджету – це
невідповідність лише постійних власних доходів державного бюджету його
видатками. Джерелами його покриття є державні позики або емісія
паперових грошей. Бюджетний дефіцит негативно характеризує фінансову
діяльність держави. Та ще більшим негативним явищем є відсутність
конкретної обгрунтованої політики його покриття.

Світовий досвід вказує чотири основні способи вирішення проблеми
бюджетного дефіциту:

скорочення бюджетних витрат;

пошук джерел додаткових доходів;

випуск (емісія) незабезпечених грошей з метою використання для
фінансування державних витрат;

позика грошей у банків, господарських організацій, громадян, інших
держав, іноземних та міжнародних фінансових організацій.

Бюджетний дефіцит в Україні – це вимушений дефіцит. У нашій країні
рівень оподаткування настільки високий, що далі підвищувати його
практично неможливо. Недостатність доходів державного бюджету головним
чином зумовлюється недостатнім обсягом доходів підприємств і громадян. А
відтак бюджетний дефіцит походить не з фінансової політики держави у
сфері доходів, а з дефіциту фінансових ресурсів у нашому суспільстві.

При виникненні бюджетного дефіциту уряд повинен або додатково друкувати
гроші, або позичати в населення. Нагромаджені позичкові суми називаються
державним боргом. Більша його частина знаходиться в короткотривалих
цінних паперах (векселях державної скарбниці).

Уряди часто ідуть на позику грошей, хоча це веде до зростання державного
боргу. Державний борг являє собою суму заборгованості держави власникам
його цінних паперів, національним і міжнародним фінансовим організаціям,
а також іншим державам – кредиторам. Більшість країн світу нині мають
великі державні борги. По науково-обгрунтованій і розумній економічній
політиці державний борг не руйнує господарство країни і не приводить до
гострих соціально-економічних конфліктів. Більше того, уміле управління
державними цінними паперами дозволяє не тільки залучати гроші до
державного бюджету, але й успішно управляти розвитком економіки.

6.ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА ТА ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ.

ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА З УРАХУВАННЯМ ПРОПОЗИЦІЇ.

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний
бюджет. Між фіскальною політикою і держбюджетом існує пряма і зворотна
залежність – з одного боку, державний бюджет визначає можливості
фіскальної політики, з іншого – фіскальна політика впливає на стан
державного бюджету. Роль держбюджету у фіскальній політиці визначається
не лише його величиною. Важливе значення має також його структура та
співвідношення між державними заходами і витратами (видатками).

Для прикладу наведемо державний бюджет України (табл. 1).

Як видно із таблиці 1 основну частку бюджетних доходів складають податки
(51,8%) і внески у державні цільові фонди (22,3%). Серед видатків
найбільш вагомими є такі статті: фінансування соціально-культурних
заходів та соціального захисту населення (19,2%), інші видатки (17,4%),
виплати із державних цільових фондів (15,0%), витрати на національну
оборотну та безпеку держави (13,6%), фінансування народного господарства
(13,3%).

Головною ознакою держбюджету на 1998 рік є його дефіцит, який
передбачається на рівні 3,3% ВВП або 13,8% до всіх видатків. Законом
України “Про Державний бюджет України на 1998 рік” передбачаються і
певні джерела фінансування бюджетного дефіциту. Так, із цією метою
надходження із джерел внутрішнього фінансування передбачаються в сумі
1130723 тис. грн., а із джерел зовнішнього фінансування – 2250000 тис.
грн. Звичайно, це викличе суттєве збільшення державного боргу, яке в
наступних періодах ляже додатковим тягарем на видаткову частину
державного бюджету.

Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Цій меті
підпорядковується і державний бюджет. Регулюючи структуру і
співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна
політика впливає одночасно на економічний розвиток і стан державного
бюджету. Отже, фіскальна політика виконує дві взаємопов’язані функції:
стабілізаційну і бюджетну.

У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає
неоднакові бюджетні наслідки. Так, під час падіння виробництва доцільною
(ефективною) слід вважати стимулюючу політику, яка має збільшувати
державні закупки і знижувати чисті податки, або застосовувати перелічені
заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення
бюджетного дефіциту або його збільшення.

Припустимо, що навпаки, в економіці спостерігається інфляційне
зростання, викликане надмірним попитом. За цих умов ефективною
(доцільною) слід вважати стримуючу політику, яка повинна зменшувати
державні закупки і підвищувати чисті податки, або застосовувати
зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде
скорочення бюджетного дефіциту або виникнення бюджету з надлишком.

Статті Тис.грн. У % до заг. суми

Доходи, всього:

з них 21101050,9 100,0

Платежі за використання природних ресурсів 560910 2,7

Податки 10937746 51,8

Неподаткові надходження 3137444 14,9

Доходи від операцій з капіталом 1141560 5,4

Офіційні трансферти 610662,9 2,9

Державні цільові фонди 4701115 22,3

Видатки, всього

з них 24481773,9 100,0

Державне управління 1075314,9 4,4

Судова влада 112995 0,5

Міжнародна діяльність 350304 1,4

Наука 541058 2,2

Національна оборона та безпека держави 3330359 13,6

Фінансування соціально-культурних заходів та соціального захисту
населення 4701335 19,2

Фінансування народного господарства 3262574,4 13,3

Державні цільові фонди 3698235 15,0

Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека 69927,6
0,3

Фінансування надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха 78790
0,4

Обслуговування державного боргу 2885220 11,8

Поповнення державних запасів і резервів 126455 0,5

Інші видатки 4249206 17,4

Дефіцит

У % до ВВП

У % до видатків -3380723

3,3

13,8

Табл. 1. Державний бюджет України на 1998 рік (Обчислено на основі
“Закону про Державний бюджет України на 1998 рік”. Див.: Урядовий
кур’єр. №13-14. 1998, 22 січня).

Відзначимо, що стан державного бюджету залежить не тільки від
дискреційних заходів фіскальної політики, але й від циклічних коливань.
Так, під час спаду виробництва стан державного бюджету погіршується,
тобто виникає або збільшується бюджетний дефіцит. Під час піднесення
економіки виникають протилежні наслідки.

З метою розмежування впливу на стан державного бюджету дискреційних
фіскальних заходів і циклічних коливань слід розрізняти фактичне і
потенційне бюджетне сальдо. В загальному контексті формулу бюджетного
сальдо можна записати таким чином:

БС=ЧП-ДЗ.

Відмінність між фактичним і потенційним бюджетним сальдо полягає в тому,
що вони обумовлюються різною величиною ВВП як доходу, від якого залежить
величина чистих податків.

Фактичне бюджетне сальдо (БСф) – це величина, яка забезпечується в
умовах фактичного рівня зайнятості, тобто фактичного ВВП:

БСф=(ВВПф*СКП)-ДЗ, де СКП – середній коефіцієнт чистих податків, який
відбиває їхнє відношення до ВВП, (ВВПф*СКП) – чисті податки.

Потенційне бюджетне сальдо (БСп) – це величина, яка забезпечується в
умовах повної зайнятості. Вона показує, яка могла бути різниця між
доходами і витратами державного бюджету за умов, коли б економіка
виробляла потенційний ВВП: БСп=(ВВПп*СКП)-ДЗ.

Порівнюючи між собою фактичне і потенційне бюджетне сальдо, можна
зробити два висновки:

Перший – циклічне падіння виробництва викликає певну втрату доходів для
державного бюджету. Такі втрати відображаються через циклічне бюджетне
сальдо (БСц). Воно обчислюється як різниця між фактичним і потенційним
бюджетним сальдо:

БСц=БСф-БСп.

Другий – оскільки потенційне бюджетне сальдо виключає вплив циклічного
падіння на державний бюджет, то завдяки цьому воно дістає здатність
відбивати ефективність бюджетної діяльності держави. Так, в умовах
неповної зайнятості фіскальна політика має бути стимулюючою, а
потенційне бюджетне сальдо – повинне збільшуватися відємно. Це свідчить
про ефективну бюджетну діяльність держави. Якщо воно збільшується
позитивно, то бюджетна діяльність держави є неефективною, тобто
дискреційна фіскальна політика не виконує стабілізаційну функцію:
держзакупки занижені або чисті податки завищені. В умовах повної
зайнятості фіскальна політика має бути стримуючою, а потенційне бюджетне
сальдо повинне позитивно збільшуватись. Це ознака ефективної бюджетної
діяльності. Якщо воно збільшується відємно, то бюджетна діяльність
держави є неефективною, тобто дискреційна фіскальна політика не виконує
стабілізаційної функції: державні закупки завищені або чисті податки
занижені.

Отже, динаміка фактичного бюджетного сальдо не завжди може дати
правильну відповідь про бюджетну ефективність фіскальної політики. На це
питання може відповісти лише динаміка потенційного бюджетного сальдо.

Дискреційна фіскальна політика, яка претендує на ефективне використання
державного бюджету, завжди вирішує складну альтернативу: стабілізація
економіки чи збалансування державного бюджету. Особливо гострою стає ця
альтернатива за умов падіння виробництва, викликаного дефіцитом
сукупного попиту. З одного боку, щоб зупинити падіння виробництва,
потрібно застосовувати стимулюючу фіскальну політику. З іншого – це
викличе від’ємне зменшення бюджетного сальдо, тобто спрямовує бюджет до
дефіциту.

Виникає питання – чи може дискреційна фіскальна політика виконувати
стабілізаційну функцію і водночас забезпечувати збалансованість
державного бюджету? Щоб відповісти на це питання, слід розглянути три
концепції регулювання державного бюджету.

Перша – збалансування бюджету на щорічній основі. Це означає, що
державні витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року.
Але така концепція вступає в суперечливість зі стабілізаційною функцією
фіскальної політики.

Друга – збалансування бюджету на циклічній основі. Бюджет повинен
балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу.

Третя – концепція функціональних фінансів, згідно з якою бюджетна
функція фіскальної політики повинна бути підпорядкована стабілізаційній.
Таке співвідношення між стабілізаційною і бюджетною функціями обумовлено
тим, що макроекономічна стабілізація є метою фіскальної політики, а
державний бюджет – це інструмент її досягнення. Спираючись на концепцію
функціональних фінансів, сучасна фіскальна політика припускає можливість
застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується
дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для
стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його
створення; з іншого – вона передбачає певні джерела його фінансування.

Існує три джерела дефіцитного фінансування:

1. Внутрішні позички. Уряд виходить на внутрішній грошовий ринок, де
розміщує свої позички, тобто продає державні цінні папери, і за рахунок
виручки від їх реалізації отримує необхідні кошти в борг.

2. Зовнішні позички. Ці позички можуть надавати уряду міжнародні
фінансові організації, іноземні уряди та приватні іноземні фірми.

Державні позички, які з часом накопичуються, створюють державний борг.

3. Грошово-кредитна емісія. Нацбанк випускає нові гроші, які не
забезпечені зростанням товарної маси, і за допомогою певного кредитного
механізму фінансує уряд.

Вибір раціонального співвідношення між окремими джерелами фінансування –
гостра проблема фіскальної політики. Загальновизнаним є те, що
найбільшою загрозою для економіки є грошово-кредитна емісія. Її
застосування як джерела фінансування бюджетних дефіцитів породжує
неконтрольовану інфляцію, підриває стимули до довгострокових інвестицій,
знецінює заощадження домогосподарств, відтворює бюджетний дефіцит. З
метою обмеження грошово-кредитної емісії в багатьох країнах
конституційно закріплюється незалежність національних емісійних банків
від уряду. Крім того, величина грошово-кредитної емісії регламентується
парламентом.

Безболісних джерел фінансування бюджетних дефіцитів не існує. Тому
ефективною може бути лише зважена фіскальна політика, згідно з якою
держава повинна постійно коригувати свої витрати з урахуванням змін в
отриманні доходів, а до державних позичок вдаватися лише за умов, якщо
вони здатні в перспективі створювати джерела для їх повернення.

Ми розглядали кейнсіанський варіант фіскальної політики, згідно з яким
її об’єктом є сукупний попит. Впливаючи фіскальними заходами на сукупний
попит, держава залежно від фази економічного циклу стимулює або стримує
економіку. Але прихильники теорії економіки пропозиції переконані в
тому, що заходами фіскальної політики можна впливати не лише на попит,
але й на пропозицію. На їхню думку, вплив фіскальної політики на сукупну
пропозицію досягається через податки. Щоб розглянути механізм впливу
податків на сукупну пропозицію, припустимо, що економіка набула
тенденції до скорочення виробництва і збільшення безробіття. За цих умов
держава має застосовувати стимулюючу фіскальну політику у вигляді
зниження податкових ставок. До яких наслідків це приведе?

Для відповіді на це питання звернемося до моделі “сукупний попит –
сукупна пропозиція” (графік 6).

Графік 6

На цьому рисунку криві СПо1 і СПр1 характеризують відповідно сукупний
попит і сукупну пропозицію до початку застосування стимулюючої
фіскальної політики. Зазначеним умовам відповідає рівноважний ВВП, який
дорівнює О1, і рівноважні ціни на рівні Ц1.

Тепер припустимо, що держава знизила рівень податкових ставок. Згідно
з кейнсіанською теорією цей захід вплине на сукупний попит і викличе
його збільшення. Внаслідок цього крива сукупного попиту переміститься
вгору. Таке її переміщення збільшить рівноважну величину реального ВВП з
О1 до О2 й одночасно підвищить рівноважну ціну з Ц1 до Ц2, тобто викличе
інфляцію.

Але згідно з теорією економіки пропозиції податковий варіант
стимулюючої фіскальної політики не обмежується цими наслідками, а
доповнюється збільшенням сукупної пропозиції. Виникає питання: як
зниження податкових ставок впливає на сукупну пропозицію? Логіка
прихильників теорії економіки пропозиції виглядає таким чином:

По-перше, зниження особистих податків збільшить величину безподаткового
доходу. У зв’язку з цим збільшаться заощадження домогосподарств, які
перетворюються в інвестиції.

По-друге, зменшення податку на прибуток підприємств підвищить чисту
прибутковість інвестицій, що за даної відсоткової ставки викличе
зростання інвестиційного попиту. В кінцевому підсумку це підвищить норму
нагромадження капіталу й створить передумови для зростання виробництва.

Водночас зниження особистих та продуктових податків збільшить реальну
заробітну плату і таким чином посилить стимули до праці. Так, тимчасово
безробітні збільшать пропозицію на ринку праці, а уже зайняті робітники
отримають стимули працювати більш інтенсивно і якісно, що позитивно
вплине на продуктивність праці.

Перелічені чинники викличуть збільшення сукупної пропозиції, що
спричинить переміщення її кривої вправо і вниз в положення СПр2 (рис.
1). У результаті цього відбудеться подальше зростання реального ВВП,
тобто від О2 до О3. Одночасно знизяться ціни з Ц2 до Ц3.

Отже, згідно з уявленнями вимірювати еластичність ВВП стосовно податків
у тій частині, в якій його приріст здійснюється за рахунок збільшення
сукупної пропозиції.

Більшість опонентів даної теорії вважає, що зниження податків справить
набагато більший вплив на попит, ніж на пропозицію. Внаслідок цього
дефляційний ефект від сукупної пропозиції буде маловідчутним.

Опоненти цієї теорії вказують на той факт, що в КП зниження податків
негативно впливає на державний бюджет. Тому доцільність їх суттєвого
зниження може мати місце лише за умов адекватного скорочення державних
витрат. Якщо розумних резервів для цього в державному бюджеті немає, то
неминучим наслідком їхнього зниження є виникнення бюджетного дефіциту.
Це створює державний борг або викликає необхідність проведення
грошово-кредитної емісії, яка породжує інфляцію.

Але останній аргумент прихильники теорії економіки пропозиції
відхиляють. Вони вважають, що зниження податків не завжди призводять до
скорочення податкових надходжень та виникнення бюджетного дефіциту. На
їхню думку, за певних умов зменшення рівня оподаткування до певної межі
може викликати збільшення ВВП як податкових надходжень до бюджету. Цю
гіпотезу висунув американський економіст Артур Лаффер. Тому її графічна
модель отримала назву кривої Лаффера.прихильників теорії економіки
пропозиції зниження податків викликає набагато більший стабілізаційний
ефект, ніж це випливає із кейнсіанської теорії. Але незважаючи на це,
зазначена теорія не є переконливою. До основних її недоліків можна
віднести слідуючі:

По-перше, вона не забезпечує практику інструментарієм, за допомогою
якого можна

Крива Лаффе(графік7) відбиває зв’язок між податковими ставками (ПоС) і
податковими надходженнями (ПН).

Графік 7

Основна ідея Лаффера полягає в тому, що за умови зростання податкової
ставки від 0 до 100% податкові надходження спочатку збільшуються від
нуля до певної максимальної величини (ПН2), а потім зменшуються знову до
нуля. Згідно з кривою Лаффера, точка ПоС1 відображає такий стан в
економіці, коли діючі податкові ставки є надмірними. Це означає, що
стримують ділову активність, тобто не створюють необхідних стимулів для
збільшення ВВП як податкової бази до такого рівня, за яким податкові
надходження могли б досягти свого максимального значення.

Крім надмірної податкової ставки, тобто ПоС1, в інтервалі від 0 до 100%
є також оптимальна податкова ставка, за якої забезпечується максимальна
величина податкових надходжень. на даному рисунку такою податковою
ставкою є ПоС2. Згідно з кривою Лаффера, якщо податкові ставки знизити
до оптимального рівня, то це викличе сприятливе для бюджету економічне
зростання.

Нижчі податкові ставки створюють більш високі стимули до праці,
заощаджень, інвестицій і прийняття ділових ризиків, внаслідок чого
збільшується ВВП як податкова база. Причому за цих умов податкова база
збільшується швидше, ніж зменшується рівень податкових ставок. Тому,
незважаючи на зниження податкових ставок, податкові надходження не
зменшуються, а зростають до свого максимального значення, тобто до ПН2.

При зниженні податкових ставок нижче ПоС2 стимулюючий ефект, який
справляє на економіку зниження податкових ставок порівняно з оптимальним
рівнем, істотно зменшується. Внаслідок цього податкова база зростає
повільніше, ніж зменшуються податкові ставки. Тому податкові надходження
зменшуються.

Отже, згідно з кривою Лаффера, якщо діючі податкові ставки є надмірними,
то їхнє оптимальне зниження дозволить збільшити виробництво за умов
незмінності або навіть зростання податкових надходжень. Але такий
подвійний ефект від зниження податкових ставок – це лише гіпотеза, певне
логічне припущення. Для перетворення цієї гіпотези в теорію потрібно
дістати відповідь на декілька принципових питань: як знайти ту точку на
кривій Лаффера, де знаходиться економіка в даний момент; як визначити
той оптимальний рівень податкових ставок, який здатний забезпечити
максимальну величину податкових находжень.

Досвід “рейганоміки”, в межах якої ідея Лаффера дістала певне практичне
втілення, не дав однозначної відповіді на ці питання. Тому застосування
кривої Лаффера на практиці є певним політичним ризиком, на який
політикам слід зважуватись лише за умов, якщо існують тверді
переконання, що діючі податкові ставки дійсно є надмірними і стримують
ділову активність. Але навіть і за цих умов слід враховувати, що в КП
зниження податків неминуче викличе бюджетний дефіцит або примусить
скорочувати державні витрати.

ВИСНОВОК

Економічна політика являє собою сукупність макроекономічних цілей та
засобів їх досягнення. Єдність цілей та засобів з урахуванням ринкових
змін відображається цільовою функцією.

Засоби економічної політики впливають на цілі опосередковано.
Способом виразу цього опосередкування є економічні мультиплікатори.

Стосовно цілей економічної політики відмічено дві головні
закономірності:

а) кількість одночасно сформульованих цілей є об’єктивно обмеженою;

б) цілі мають узгоджуватися, координувати для запобігання виникненню
між ними суперечностей.

Цілі економічної політики часто відображають інтереси різних
соціальних груп суспільства, і тому координація цілей зводиться до
узгодження цих інтересів.

Один із варіантів узгодження цілей та інтересів відображений у
критерії Паретро, зміст якого зводиться до того, що в результаті
прийняття рішень має покращуватися добробут хоча б одного суб’єкта
відносин за умови, що не погіршується добробут жодного іншого.

Засоби економічної політики поділяються на економічні та
адміністративні. Політика будь-якого напряму – бюджетно-податкова,
грошово-кредитна, соціальна, зовнішньо-еконмічна – має специфічні засоби
(інструменти регулювання).

Міра впливу засобу на мету відображається в економічних
мультиплікаторах. Кожен мультиплікатор дає можливість оцінити, як
зміниться величина, що уособлює мету, при зміні величини засобу на
одиницю. Для визначення мультипліатора необхідно мати статистично
отримані дані про певні змінні. Точність прогнозів на підставі
розрахунку мультиплікаторів визначається точністю даних про змінні.

Існують два погляди на ефективність економічної політики: стратегія
активізму та дотримання усереднених правил реалізації економічної
політики.

Фіскальна політика опосередковує рух доходів та витрат, впливаючи
на нього вилученням податків та державними витратами.

Важливими елементами державних витрат є закупівля товарів і послуг та
соціальні трансферти. Кожен з них по-різному вплиє на макроекономічний
кругообіг.

Так само по-різному впливають на макроекономічну рівновагу прямі(на
доходи) та непрямі(на споживання) податки. Податки на доходи змінюють
попит на ресурси. Податки на споживання збільшують загальний
рівень цін і скорочують випуск.

Пряме і непряме оподаткування дає суспільству вигоди у вигляді певної
суми податкових надходжень до бюджету,що використовуються в інтересах
суспільства.Втратами від прямого оподаткування є зменшення пропозиції
виробничих ресурсів, від непрямого – зростання цін для покупців і
зменшення виручки від реалізації для продавців.

Теоритичним обгрунтуванням вигод поміркованого оподаткування і
втрат надмірного є крива Лаффера.

Засоби фіскальної політики-державні закупівлі, трансферти та податки –
використовують для забезпечення повної зайнятості і стримування
інфляції.

З викладеної інформації я можу зробити висновок, що податковий механізм
в Україні потребує деякої корекції і змін.

Як що за цих умов намагатися збалансувати бюджет фіскальними заходами,
то потрібно підвищити податки або скоротити державні витрати. Звичайно,
ці заходи зможуть збалансувати річний бюджет, але за характером
свого впливу на економіку вони є стримуючими, тобто викличуть ще
більше падіння виробництва.

Тому з одного боку, дана політика є ефективним інструментом в
стабілізації економіки, усунення безробіття та стримання інфляції,
а з іншого – вона може викликати бюджетний дефіцит і породжувати
державну заборгованість та інфляцію. Тому вважаю, що розглянута
сфера економіки держави повинна бути строго регульована і
здійснювати своє функціонування в розрахунку пропорційного
співвідношення до загального суспільного середньосоціального рівня
життя населення.

Маю сподівання, що уряд буде провадити розумну політику реформування
податкової системи на благо всієї держави.

Література:

Базилевич В.Д., Л.О. Баластрик “Економіка”, К., “Четверта хвиля”, 1997р.

Будаговська С., Кілієвич О. та ін. “Мікроекономіка і макроекономіка”.
К.: “Основи”. 1998.с. 305-321.

Савченко А. та ін. “Макроекономіка”. К.: “Либідь”. 1999 с. 181-194.

Самуельсон П. “Економіка”, Львів “Світ”, 1993р.

Радіонова І. “Макроекономіка та економічна політика”, К., “Таксон”,
1996р.

Панчишин С. „Макроекономіка”: навч. посібник. – К.: Либідь, 2001

Василик О. Д. Державні фінанси України: навч. посібник. – К.: Вища Шк.,
1997

Журнал „Актуальні проблеми економіки” :Податкова система у пошуку
оптимізації., Базилюк А. В.

Шаблиста Л. М. „Податки як засіб Структурної перебудови економіки”. – К.
: Ін – т економіки НАН України, 2000.

PAGE

PAGE 2

PAGE

Податки

Доходи

Домогосподарства

Держава

Підприємства

Державні

витрати

Заощадження

Фінансово-кредитні посередники

Споживання

Сукупний

попит

Інвестиції

Інфляційний розрив

C+I+G до скоро-

чення податків

Стимулюючі

З метою посилити економічну зацікавленість підприємств в НТП,
першочергового виконання держзамовлень і вирішення соціальних завдань

Адаптаційні

Планово-збитковим малорентабельним підприємствам на строк, передбачений
програмою, з метою їхнього фінансового оздоровлення

ЗАХОДИ ЩОДО ЗНИЖЕННЯ БЮДЖЕТНОГО ДЕФІЦИТУ

конверсія;

перехід від фінансування до кредитування;

ліквідація дотацій збитковим підприємствам;

зниження витрат на управління державою;

зміна системи оподаткування бюджетів.

ПРИЧИНИ ДЕФІЦИТУ ДЕРЖБЮДЖЕТУ

падіння доходів в умовах кризового стану еономіки;

зменшення приросту національного доходу;

зменшення акцизних податків, які надходять в держбюджет;

збільшення бюджетних витрат;

Резерв іноземної валюти, золото

Валові фінансові активи держави

Чисті фінансові активи

ПН1 ПН2 ПН

Рис. 2. Крива Лаффера

Т2

Т1

ПоС

100

ПоС1

ПоС2

О1О2О3 ВВП

Рис. 1. Вплив фіскальної політики на пропозицію

СПо1 СПо2

Ц

Ц2

Ц3

Ц1

СПр1 СПр2

С після скороче-

ння податків

C після скороче-

ння податків

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020