.

Завдання соціальнох політики в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1438
Скачать документ

Реферат

на тему:

Завдання соціальної політики в Україні

Кінець XX сторіччя відзначився низкою якісно нових чинників розвитку
суспільно-економічних систем. Відбувається відхід від односпрямованої,
орієнтованої на технологічно-економічну ефективність, до багатоцільової
соціально-гуманістичної моделі. Науково-технiчний прогрес, змiна мiсця
людини у виробництвi й зростання частки розумової працi, яка потребує
пiдвищення освiтнього рiвня та росту iндивiдуальної свободи, зростання
загальної ефективностi суспiльного виробництва й певне послаблення
безпосередньої залежностi людства вiд природних умов привели в останнi
десятирiччя до пiдвищення ролi позаекономiчних чинникiв
суспiльно-економiчного прогресу. Серед них – соціальні,
політико-правові, морально-психологічні, культурно-етичні,
природно-демографічні чинники. Наростання суперечностей між суспільством
і індивідом об’єктивно зумовило зростання гуманістичної спрямованості
суспільних систем.

Нова якість соціальної політики на сучасному етапі

За своєю суттю ринковий принцип суперництва економiчних суб’єктiв має
чiткий асоцiальний змiст, оскiльки не передбачає пiдтримки тих, хто з
певних причин виявився нездатним до участi у ринковому змаганнi. Існує
ряд питань, якi ринок не може вирiшувати в принципi, оскiльки реагує
лише на потреби, що можуть бути виявленi через попит, тимчасом як багато
чинникiв ним не вимiрюються, оскільки вимагають спрямування ресурсiв за
позаекономiчними потребами: пiдтримка культури, освiти, екології,
наукових дослiджень тощо. Водночас необхiдною умовою стабiльностi
господарської системи є вiдсутнiсть соцiальної напруги, i, зрештою,
виявляється, що система соцiальних гарантiй, економiчно чужа ринковiй
економiцi, є об’єктивно їй необхiдною. Агентом, який здатен вiдбивати
загальнонародний iнтерес, враховуючи й позаекономічні потреби, є
держава. Соцiальна полiтика є також складовою процесу вiдтворення
робочої сили, iстотно впливає на її вартiсть та якiсть.

Соцiальна iнфраструктура, яка включає органи пiдтримки i розвитку
культури, освiти, виховання, систему охорони здоров’я i фiзичної
культури, пенсiї i рiзного роду соцiальнi виплати, полiтику зайнятості,
сьогоднi розглядається як обов’язкова умова повноцiнного iснування i
розвитку суспiльно-економiчної системи. З 60-х рокiв соцiальнi видатки
розглядаються не як непродуктивнi витрати, а як iнвестицiї у сьогоднiшню
та майбутню стабiльнiсть.

Одночасно на порядок денний висувається проблема пошуку балансу мiж
розвитком економiчної i соцiальної сфер. Сучасна економiчна наука
виводить розвиненiсть соцiальної сфери з досягнутого рiвня розвитку
продуктивних сил, який має бути достатнiм для того, аби пiсля
вiдповiдної винагороди активним економiчним суб’єктам залишалась частина
продукту, якої вистачить для пiдтримання пристойного рiвня життя
пасивної частини населення. Iншим обмеженням соцiальної полiтики держави
є спiввiдношення соцiальних виплат з доходами працюючих суб’єктiв, яке
не повинне пригнiчувати економiчнi стимули до працi. Рівень оптимального
спiввiдношення залежить вiд дiючої суспiльно-економiчної моделi.

Прикладом може бути нiмецька модель “соцiального ринкового
господарства”. Ця концепцiя була вперше сформульована у 1948 році А.
Мюллером-Армаком i впроваджувалася в життя під керівництвом Людвіга
Ерхарда. Основнi елементи економiчної полiтики держави А. Мюллер-Армак
вбачав у створеннi на пiдприємствi соцiального порядку, який оцiнює
робiтника не лише з економiчної точки зору; у здiйсненнi конкурентної
органiзацiї економiки, полiтицi зайнятостi та наданнi робiтниковi
економiчної безпеки у рамках можливого, вирiвнюваннi доходiв
економiчними засобами, соцiальному житловому будiвництвi, пiдтримцi
рiвних шансiв пiдприємництва, малих i середнiх пiдприємств, пiдтримцi
кооперативної взаємодопомоги, введеннi соцiального страхування,
забезпеченнi мiнiмуму оплати працi тощо. Створення на підприємстві та в
державі в цілому такого соціального порядку сприяло позитивній мотивації
як робітників, так і підприємців.

В процесі розвитку успіх концепції соціального ринкового господарства
завдав значного впливу на модель функціонування навіть найбільш
ліберальних економічних систем. Сьогодні у світі широко визнано, що
сучасна модель економічного зростання характеризується, поряд з іншим,
такими специфічними рисами, як:

– рівна важливість ролі усіх видів активів як складових національного
багатства: фізичного, фінансового, природного та людського капіталу. Усі
ці складові впливають на загальну продуктивність факторів виробництва.
Відповідно, усі зазначені види капіталу потребують інвестицій;

– акцент на розподільчих аспектах зростання та рівному розподілі
можливостей, рівний розподіл можливостей доступу до освіти, охорони
здоров’я, культурних заходів тощо;

– акцент на інститути, які забезпечують ефективне управління,
запобігання захопленню інститутів корпоративними інтересами еліт.

З огляду на зазначене вище, складовими соціально орієнтованого сценарію
соціально-економічного розвитку України мають стати:

– стимулювання соціально-економічної активності населення та адаптація
його до ринку;

– забезпечення державних соціальних гарантій для економічно
несамостійних груп;

– забезпечення рівного доступу населення до соціальних благ;

– забезпечення ефективності соціальних видатків бюджету;

– збільшення ролі регіонів у реалізації соціальних програм;

– увага до підростаючого покоління та здоров’я нації.

Соціальне забезпечення та соціальна політика

З метою проведення сучасного аналізу проблем ефективності діяльності
держави у соціальній сфері слід, на нашу думку, провести розмежування
між поняттями “соціальне забезпечення” та “соціальна політика”. Саме
змішування цих понять і є досі однією з ключових суперечностей
трансформаційного процесу в Україні.

Під соціальним забезпеченням слід розуміти безпосередню систему заходів
з матеріального забезпечення громадян у відповідності з зобов’язаннями,
покладеними на державу у цій сфері згідно з чинним законодавством.

Під соціальною політикою слід, на нашу думку, розуміти комплекс дій
держави у різних сферах, які підпорядковані досягненню поставлених
суспільством довгострокових соціальних орієнтирів. Відповідно, визначена
таким чином соціальна політика дозволяє піднятися над суто
інструментальним рівнем та розглянути її як політику більш високого
порядку, ніж, наприклад, бюджетна, валютна, грошова, кредитна та ін., а
також враховувати вторинний соціальний ефект заходів, які вживаються в
рамках різних напрямів державної політики. Зокрема, “розширене”
трактування дозволяє врахувати ефект технологічних змін, а також
глобалізації економічних відносин на соціальну політику національної
держави. В такому разі вдається також відійти від державного
детермінізму в соціальній політиці та включити до розгляду заходи
соціального спрямування, які здійснюються підприємствами, корпоративними
та громадськими об’єднаннями тощо.

Основна мета соціальної політики полягає в об’єднанні суспільства
навколо ідеї соціального прогресу шляхом створення відповідних
соціальних зв’язків. В рамках таких зв’язків споживання бідних верств
населення повинне не лише не обмежувати заощадження багатих, але й
відігравати мультиплікуючу роль, стимулюючи економічну динаміку.
Очевидно, що цей мультиплікуючий ефект є можливим лише в разі збереження
єдності витрат та заощаджень населення – з одного боку, та інвестицій
підприємств і фінансово-банківської системи, включаючи фонди соціального
страхування, – з іншого. Забезпечення цієї єдності й є, кінцевим чином,
визначальним критерієм ефективності соціальної політики.

Соціальна політика не є відокремленим напрямом. Соціальна стабільність
та поліпшення соціально-демографічних показників критично важливі для
поступу економічних трансформацій, результативності економічних реформ,
реалізації політики економічного зростання та структурної перебудови
економіки. Будучи за своєю природою досить вiддаленою вiд власне
економiчної сфери, соціальна політика виступає в сучаснiй ринковiй
економiцi як потужний чинник економiчного розвитку. По-перше, серед
заходiв з пiдтримки соцiальної сфери – суто економiчнi важелi бюджетної,
податкової, кредитної полiтики. Зрозумiло, що врахування цього аспекту
дiї названих важелiв здiйснює помiтний вплив на їхнє застосування для
досягнення iнших цiлей, причому можливi конфлiкти як мiж державною
соцiальною стратегiєю i, зокрема, кон’юнктурною тактичною полiтикою, так
i мiж такими стратегiчними заходами, як промислова i соцiальна полiтика
тощо. По-друге, реалiзацiя заходiв соцiальної полiтики впливає на ряд
економiчних параметрiв, збiльшуючи норму споживання i зменшуючи
нагромадження, пожвавлюючи сукупний попит. Нарештi, дiєва соцiальна
полiтика забезпечує суспiльну злагоду, соцiальне партнерство,
легiтимнiсть влади, отже – формує здатнiсть уряду до проведення заходiв
власне економiчної полiтики. У перехідній економіці вона забезпечує
стійкість політики економічних трансформацій та є одним із визначальних
чинників послідовності останньої. Вади соціальної політики зазвичай
стають предметом тиску на державну владу як з боку населення, так і, на
основі маніпулювання інтересами населення, з боку різноманітних груп
інтересів.

Соціальна політика, збільшення добробуту населення знижують трансакційні
витрати на ведення бізнесу. Зокрема, зменшуються витрати на охорону
здоров’я та непрацездатність зайнятих, охорону праці, охорону та
запобігання крадіжкам, підвищується продуктивність праці, поліпшується
ставлення зайнятих до трудового процесу тощо. Підприємництво виграє
також від поліпшення загального соціально-політичного клімату в країні.
Очевидно, що саме від ступеня ефективності соціальної політики не в
останню чергу залежить готовність підприємця сплачувати державі податки
та інші платежі соціального призначення.

Соціальна політика є важливою складовою конкурентної політики. Вона
підвищує здатність фізичних осіб конкурувати на ринку праці в ринковій
економіці. Вона ж підтримує національну конкурентоспроможність – як
через розвиток людського потенціалу, так і через підтримання соціальної
стабільності, сприятливого підприємницького та інвестиційного клімату.

Якщо в системі соціального захисту найголовніша увага логічно
приділяється бюджетній та фіскальній політиці як засобам перерозподілу
національного багатства, в системі соціальної політики, поряд з ними,
місце пріоритету мають посідати процес генерації національного багатства
та його первинна ланка – національне підприємство, створення умов для
стійкого розширеного відтворення та конкурентоспроможності у
національному та міжнародному масштабах.

Якщо об’єктом соціального забезпечення зазвичай прийнято визнавати
людину, яка, як відомо, в індивідуальному вимірі є лише споживачем,
об’єктом соціальної політики є людський капітал нації – творчий,
професійний, освітній, трудовий, фізичний, репродуктивний потенціал
громадян, який реалізується в системі соціально-економічних,
політико-правових, культурно-етнічних та інших відносин і визначає
майбутній розвиток нації.

Людський капітал одночасно є і чинником, і результатом економічного
розвитку. У зв’язку з тим, що власник людського капіталу – особа – є
децентралізованим, відтак і його функціонування не може забезпечуватися
лише державою. Для свого функціонування людський капітал потребує, крім
соціального забезпечення, індивідуальних інвестицій свого власника у
вигляді здобуття та підвищення рівня освіти, зміцнення здоров’я тощо;
його входження в економічні відносини з метою суспільно-корисного
використання та отримання ресурсів для відтворення.

Відтак ключову важливість здобуває створення умов для зацікавленості в
інвестуванні у людський капітал. З огляду на те, що низька якість
соціальних послуг знижує їхню віддачу та, відповідно, схильність до
інвестування в соціальну сферу, державні вкладення у розвиток соціальної
сфери є важливим чинником активізації децентралізованих інвестицій в
соціальний розвиток. Забезпечення державою достатнього базового рівня
соціального забезпечення та можливостей ефективного функціонування
економічних суб’єктів з одержанням належного рівня доходів створює умови
для розвитку децентралізованих інвестицій в людський капітал.

Безпосередньо у розвитку соціальної сфери соціальна політика має
визначати основні пріоритети, які відображають поточний баланс потреб та
можливостей. Реальні дилеми полягають у наступному:

– зберігати чи скасовувати номінальні гарантії в тих випадках, коли
держава в цілому чи одна з ланок бюджетної системи неспроможні надійно
їх фінансувати;

– виходити при підготовці нових законодавчих актів, що визначають
соціальну політику, з оптимістичних гіпотез економічного зростання, чи
гарантованих за умови нульового зростання;

– віддавати пріоритет вирівнюванню рівня життя населення чи динамічному
поліпшенню для всіх соціальних груп, окрім найбільш багатих;

– стимулювати пошук роботи чи підтримувати більш-менш придатний рівень
життя безробітного;

– чи приносити в жертву ефективність виробництва суспільних послуг
заради рівності щодо їхнього розподілу.

Швидко подолати розрив між бажаним і доступним неможливо. Проте реально
і необхідно залучити до процесу позитивних змін усі прошарки населення.
Цього можливо досягти, лише цілеспрямовано адресуючи політику найбільш
вагомим потребам кожної з соціальних груп, які у сукупності забезпечують
функціонування господарського механізму. Шаблонне вирівнювання умов
життя та перерозподіл коштів до одних верств населення за рахунок
ущемлення базових інтересів інших веде, як правило, до
соціально-економічних диспропорцій та гальмування економічного розвитку.

Серед трьох взаємопов’язаних аспектів соціальних проблем – бідності,
нерівності і нестабільності, проблема бідності найбільш актуальна для
старших вікових груп, непрацездатних, жінок з дітьми, одиноких
малозабезпечених громадян, громадян, які проживають в депресивних
регіонах, в яких немає можливості адаптації навіть за рахунок підсобного
господарства. Саме ці категорії населення найбільше хвилює стан
соціального забезпечення в державі. При цьому далеко не всі з них
розглядають бюджетно-розподільче доведення своїх доходів до прожиткового
мінімуму як безальтернативний варіант. Вони виявляють зацікавленість
скоріше в стабілізації їхньої виплати, розширенні можливості одержувати
додаткові трудові доходи, тобто виявляють більший реалізм, ніж деякі
політики. Стратегічний вибір має бути зроблений в бік надійності
гарантій, навіть в окремих випадках на противагу їхнім розмірам.

Зміцнення держави, у тому числі ефективне співробітництво всіх гілок
влади, може забезпечити прорив з кола ресурсно незабезпечених
декларативних гарантій і їхнього фактичного невиконання. Стабільність
соціальної політики не досяжна інакше, ніж через чітку фіксацію реально
доступного рівня підтримки нужденних верств населення, безумовну
гарантію непогіршення їхнього становища і поступове підвищення цього
рівня внаслідок поліпшення економічної ситуації.

Економічно активне населення в значній мірі схвалює диференціацію, якщо
вона обумовлена різницею в здібностях, індивідуальних зусиллях,
готовності взяти на себе ризики, а не з кримінальним збагачення або
монопольним доступом до ресурсів. Стратегія активного формування
економічних можливостей і забезпечення рівної доступності до них могла б
бути підтримана населенням в більшій мірі, ніж механічне вирівнювання
доходів, і, на відміну від останнього, сприяла б економічному зростанню.
В межах такої політики створювані державою стимули відігравали б не менш
важливу роль, ніж гарантії.

Створення належних умов для отримання достатнього рівня доходів в ході
підприємницької діяльності відповідає також інтересам менеджерів та
власників підприємств усіх типів та галузевої належності, представників
національного капіталу та національного бізнесу загалом. За умов
сприятливого підприємницького клімату покладення на національні
підприємства зобов’язань щодо фінансування соціальної сфері
видаватиметься економічно та політично прийнятним та виправданим.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020