.

Управління інвестиційним процесом (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6293
Скачать документ

Реферат на тему:

УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИМ ПРОЦЕСОМ

1. МАКРОЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Інвестиції — матеріально-фінансова основа оновлення і накопичення
основного капіталу, що визначає структуру економіки, темпи її зростання
і рівень конкурентоспроможності на світовому ринку. Тому встановлення і
застосування ефективного механізму впливу на інвестиційні процеси з боку
держави має виключне значення, особливо для перехідних економік, зокрема
України.

В економічній науці існують два протилежні підходи до участі держави в
регулюванні економічних (у тому числі інвестиційних) процесів: класична
й кейнсіанська теорії. З точки зору класиків, ринковий механізм
автоматично забезпечує рівність попиту і пропозиції, і тим самим усуває
тривалі порушення в економіці, в тому числі такі явища, як спад
виробництва, інфляція, безробіття.

На відміну від традиційної класичної теорії, англійський економіст Джон
Мейнард Кейнс обгрунтував об’єктивну необхідність і практичне значення
державного регулювання ринкової економіки. Теорія Кейнса — це аналіз
взаємодії і взаємозв’язку різних агрегованих економічних категорій і
величин, дослідження того, як невідповідність між ними впливає на стан
економіки і в яких межах та якими методами державного втручання можливо
встановити погодження між цими категоріями та величинами з метою
безперешкодного економічного розвитку.

Регулювання інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою
здійснюється:

• через державну інвестиційну політику, яка визначає та підтримує
пріоритетні напрями розвитку економіки;

• через індикативне планування певних показників і встановлення
нормативів регулювання інвестиційного процесу;

• шляхом забезпечення належного функціонування договірно-правової
системи;

• через порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт.

Економіка України має свої особливості, тому вирішення проблеми
регулювання має носити тут індивідуальний характер. У чистому вигляді
методи, які застосовувались у розвинутих ринкових економіках та
грунтуються на теоретичних розробках кеи-нсіанців або неолібералів,
неприйнятні для України, оскільки її економіка поєднує окремі чинники,
котрі вимагають застосування як перших, так і останніх підходів. Так, з
одного боку, інфляційні тенденції вимагають скорочення видатків бюджету,
однак недостатньо сформований фінансовий сектор і відсутність сучасних
систем соціального забезпечення не дають в повному обсязі застосувати
його. З іншого боку, кредитна система слабо розвинута, комерційні банки
не в змозі фінансувати масштабні інвестиційні проекти через
недостатність власних ресурсів і високі інфляційні очікування й
пов’язані з цим ризики. Інфляція знецінила власні кошти підприємств, що
спрямовувались у виробництво. Тому в цій ситуації бюджет поки що
залишається одним з небагатьох джерел збільшення інвестицій.

Отже, особливість державного макроекономічного регулювання полягає,
по-перше, у некомерційних цілях, соціальній орієнтації, іноді в
директивному (обов’язковому) характері, підтримці приватних підприємств,
прямому стимулюванні їх розвитку, а, по-друге, в орієнтації на закони і
принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів
саморегулювання виробництва й обігу продукції. Важливого значення тут
набуває раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання,
оптимальне співвідношення між ними.

Державне макроекомічне регулювання охоплює рівень галузей і сфер
економіки і формується із заходів загальноекономічної дії. Оскільки
регулювання — це процес, який взаємопов’язус об’єкт, регулятор та
орієнтири руху, то державне макроекономі-чне регулювання поєднує у
спрямовуючому русі макроекономіку (об’єкт), механізм регуляції
(регулятор), сукупність завдань і засобів їх вирішення (цілі).

Теоретично існує два граничних підходи стосовно державного втручання в
інвестиційний процес. У першому випадку держава через виконавчі органи
влади бере на себе якомога більше функцій управління: забезпечує
проектно-кошторисною документацією. матеріально-технічними ресурсами та
обладнанням, фінансує проект та розподіляє прибутки від інвестицій тощо.
За умов України це привабливо для державного сектора економіки. У
другому випадку для інших суб’єктів інвестування держава повинна надати
максимальну свободу і впливати на інвестиційний процес через податкову,
амортизаційну, кредитну політику, систему пільг і санкцій.

Таким чином, ключовим питанням є визначення частки бюджетного
фінансування в загальному обсязі інвестицій. Сьогодні це — невеликий
сегмент, за рахунок якого інвестуються лише вкрай необхідні проекти
(соціальні програми). Скорочення державних інвестицій і збільшення
частки вкладень підприємств за рахунок власних фондів не змінило
співвідношення форм власності, але призвело до скорочення державної
підтримки традиційно малорентабельних інвестиційних галузей:
машинобудування, деревообробки, промисловості будівельних матеріалів.
Скорочення виробництва у цих галузях спричинило падіння у ще більших
розмірах виробництва у капітальному будівництві. Тому в даний час
інвестиційна сфера й тісно пов’язані з нею галузі виробництва потребують
значної державної підтримки.

Разом з тим бюджетні асигнування як джерело інвестування не повинні
складати переважну частку, як це було ще 10 років тому (близько 90 %).
Зокрема, у 1997 р. за рахунок коштів Державного бюджету було освоєно 8,4
% загального обсягу капітальних вкладень, а у 1998 p. — лише 2,55 %.

Дуже важливий напрям регулювання інвестиційного процесу — це обробка
перспективної структури інвестицій за формами власності. При цьому слід
зважати на те, що державні інвестиції за умов ринку, як правило, не є
відособленим джерелом фінансування. Нові методи державної інвестиційної
політики — це участь у спільному фінансуванні проектів, надання кредитів
за зниженими заліковими ставками, фінансування проектів за рахунок
випуску цінних паперів, формування портфелів фінансових інвестицій.
Дедалі менше місця у цих методах повинно займати пряме дотування й
субсидіювання з боку держави. Головним критерієм державних вкладень в
економіку є їх ефективність, оперативна віддача.

Проте завжди існуватимуть галузі і виробництва, невигідні для
комерційної інфраструктури. Однак у міру розвитку цієї сфери їх
інвестиційна привабливість зростатиме, наприклад за рахунок будівництва
платних автомагістралей.

Нові підходи до участі держбюджетних коштів у фінансуванні інвестицій
вимагають також покращення діяльності органів, які відповідають за
ефективність їх використання. В цілому раціональне співвідношення
адміністративних і ринкових методів регулювання інвестиційної діяльності
поступово змінюватиметься через заміщення старих методів новими.

Першоосновою державного регулювання інвестиційної діяльності є
визначення пріоритетів вкладень, тобто спрямувань інвестицій у ті сфери
і галузі, які забезпечать розширене відтворення, скорішу віддачу і
підвищення життєвого рівня населення. У зв’язку з цим державна
інвестиційна політика повинна враховувати такі принципові напрями
використання державних і недержавних джерел фінансування:

• поступовий перехід до економічно обгрунтованого спрямування інвестицій
тільки у високорентабельні виробництва і максимальне скорочення витрат
на підтримку збиткових і малорентабельних виробництв;

• повна відмова від фінансування соціальної сфери за залишковим
принципом, першочергове спрямування інвестицій у виробництво товарів
народного споживання;

• перехід від адміністративних методів управління інвестиційними
процесами, в тому числі державними, до ринкових через податки,
амортизаційні норми і кредитні ставки;

• заміщення повного держбюджетного фінансування частковою участю
держави;

• впровадження інвестування великих проектів за рахунок державних і
муніципальних позик.

На базі цих принципів визначаються основні пріоритети, які є
регуляторами при розподілі державних інвестицій. Вони впливають на
залучення інвестиційних ресурсів з недержавного сектора. Державна
інвестиційна політика України на сучасному етапі передбачає такі
пріоритетні напрями використання джерел фінансування:

розвиток і модернізація паливно-енергетичного комплексу, створення
власної бази та інфраструктури енергоносіїв, впровадження
енергозберігаючих технологій;

структурна перебудова народного господарства, науково обґрунтована
конверсія виробництва; розвиток інфраструктурних галузей з використанням
інноваційних проектів; реконструкція і створення нових, екологічно
чистих виробництв;

інвестування галузей і виробництв, які сприяють розширенню
конкурентного середовища, розвитку приватизації й підприємництва;

варіантне інвестування і державна підтримка виробництв. які потребують
оновлення фондів і мають значний інноваційний потенціал, що може
забезпечити технічний і технологічний прорив, істотний приріст обсягів
виробництва;

інвестування виробництв, де можливе їх ефективне пере-профілювання,
санація чи вертикальне злиття;

інвестування ліквідації неперспективних, технологічно відсталих,
заздалегідь збиткових підприємств.

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з дотриманням
послідовності наведених пріоритетів при оцінці інвестиційних проектів.
На мікроструктурному рівні таке регулювання здійснюється через систему
нормативів і преференцій (пільг).

Адекватним інвестиційній політиці повинен бути весь комплекс засобів,
котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси. Ці засоби
можна умовно поділити на змінні і постійні, прямі і непрямі, з обмеженою
чи загальнодержавною сферою дії та її результатами.

До змінних засобів прямого впливу з обмеженою сферою дії та отриманим
результатом належать: бюджетне фінансування на безповоротній основі;
бюджетне кредитування; державні гарантії щодо умов реалізації
інвестиційних проектів; державний контракт на розробку і виконання
інвестиційного проекту; розробка та реалізація загальнодержавних
цільових комплексних програм; управління процесами приватизації з метою
пошуку ефективного інвестора; часткове фінансування державою
інвестиційних проектів у пріоритетних галузях економіки; реалізація
державою самостійно комерційних високоприбуткових інвестиційних
проектів. Ця група засобів за своїми масштабами досить незначна, однак з
позиції швидкого нагромадження інвестиційних ресурсів та їх оперативного
використання вона найефективніша, оскільки дозволяє за короткий проміжок
часу реалізувати масштабні інвестиційні програми, що в цілому повинно
дати поштовх до початку економічного зростання. Ці засоби можуть лише
сприяти поліпшенню економічної ситуації, але не визначати її.

До змінних засобів непрямого впливу із загальнодержавною сферою дії та
отриманим результатом належать: бюджетно-податкова, грошово-кредитна,
амортизаційна, цінова, валютна та інноваційна політика. Ці засоби
формують економічний клімат в цілому та інвестиційний зокрема, хоча з
точки зору швидкої мобілізації інвестиційних ресурсів вони інертніші, за
швидкістю своєї дії— повільніші порівняно з прямими засобами.

До постійних засобів прямого впливу з обмеженою чи загальнодержавною
сферою дії та отриманим результатом відносяться: ліцензування окремих
видів робіт, стандартизація продукції та експертиза інвестиційних
проектів. Ця група засобів Повинна застосуватися незалежно від
економічної ситуації; вона більш зорієнтована на підвищення якості
розробки та виконанню інвестиційних проектів і програм.

Усі згадані засоби можуть бути деталізовані. Наприклад, такий змінний
засіб непрямого впливу, як фінансово-бюджетне регулювання, може
забезпечувати:

• зміцнення фінансової бази місцевих органів влади за рахунок податкових
відрахувань;

• посилення податкового впливу на підприємства і підприємців, які
скорочують виробництво важливої народногосподарської продукції;

• усунення багаторазового оподаткування однієї і тієї самої
виробниче-господарської діяльності;

• можливе досягнення оптимального варіанта в обмеженні суми всіх
податків, що стягуються з підприємств, без різкого впливу на зменшення
дохідної частини бюджету;

• створення заходами податкової політики матеріальної зацікавленості
виробників у соціальному захисті громадян;

• побудову оподаткування на стабільній законодавчій основі. простоту
сприйняття та справедливість оподаткування;

• активізацію виробництва товарів народного споживання за допомогою
заходів податкової політики. Кредитне регулювання передбачає:

» удосконалення кредитних механізмів;

^ поширення практики довгострокового кредитування;

^ посилення стимулюючої ролі кредиту за рахунок диференціації
відсоткових ставок;

^ підвищення оперативності кредитування тощо. Важливим засобом непрямого
впливу є амортизаційна політика у зв’язку з тим, що серед фінансових
джерел інвестиційних ресурсів найголовнішими є кошти амортизаційного
фонду. Законом «Про оподаткування прибутку підприємств», прийнятим \
1997 p., затверджено три групи основних фондів за функціональною ознакою
з нормами амортизації відповідно 5,25 та 15 %, які замінили близько 1400
амортизаційних норм, що існували у старому законодавстві. Підприємствам
надано право самостійно індексувати власні основні фонди.

За балансову вартість при нарахуванні амортизації прийнята залишкова
вартість основних фондів. Даний принцип визначення балансової вартості
застосовується у методі залишку, що зменшується. При застосуванні цього
методу необхідно встановити або норму амортизації і строк служби, або
залишкову ліквідаційну вартість і строк служби. Вітчизняним
законодавством встановлені норми амортизації, однак не визначений строк
служби обладнання. Крім того, ліквідаційна вартість для основних фондів
першої групи становить 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
для груп 2 і 3 ліквідаційна вартість повинна дорівнювати нульовому
значенню. При такому підході до нарахування амортизації її, як
інвестиційний ресурс буде, зведено до мінімуму. При цьому фактичний
строк служби обладнання значно перевищуватиме нормативний, що призведе
до перенакопичення в економіці морально застарілих і фізично зношених
основних фондів.

Отже, до чинного законодавства доцільно внести деякі корективи, зокрема
поновити принцип нарахування амортизації за балансовою вартістю, котра
дорівнює первісній, а не залишковій вартості. Новий закон повинен дати
змогу також ширше, порівняно з попереднім, застосувати прискорену
амортизацію.

Необхідність і межі використання окремих форм, а також методи, за
допомогою яких вони реалізуються у господарській практиці, визначаються
прийнятою концепцією державного регулювання інвестиційного процесу,
конкретними умовами і цілями соціально-економічного розвитку кожної
країни.

У країнах, які дотримуються концепції економічного лібералізму (США,
Великобританія, Канада та ін.), держава в основному спирається на
бюджетно-податкову і грошово-кредитну форму регулювання.

Ширший арсенал засобів державного регулювання інвестиційного процесу
застосовується в країнах, які дотримуються концепції економічного
дерижизму. Тут бюджетно-податковий, грошово-кредитний і ціновий
механізми використовуються державою активніше, але поряд з цим важливу
роль відіграє індикативне планування, завдяки якому держава впливає на
інвестиційний процес шляхом координації господарської діяльності всіх її
суб’єктів та забезпечення їх інформацією про цілі і пріоритети
соціально-економічного розвитку країни. Можна вважати, що Україна
належить до останньої групи країн, де індикативне планування інвестицій
є важливим чинником управління інвестиційним процесом.

2. ІНДИКАТИВНЕ ПЛАНУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙ

В останні роки практика розробки планів економічного і соціального
розвитку дедалі більше трансформується в бік пристосування до нових
умов. З одного боку, план у перехідний період не повинен бути чисто
директивним планом епохи соціалізму. , умов, коли підприємствам надані
істотні свободи у використанні фондів, виборі номенклатури продукції, що
випускається, пощу. ку партнерів у її збуті, поставках сировини і
матеріалів, ціноутворенні та в інших питаннях господарської діяльності,
тобто коли зовсім не потрібними стали багато важелів саме
адміністративно-командного управління, план не може бути директивним. З
іншого боку, план не може бути чисто індикативним (рекомендованим), адже
у багатьох підприємств майно є державною власністю, не сформована ще
необхідна для ринкових відносин інфраструктура, триває процес
реформування економіки.

Економічна практика також доводить, що не можна в цей час обмежитись і
чистим прогнозом. Він дає лише уявлення про передбачувану в перспективі
ситуацію і не містить цілеспрямованих заходів та важелів впливу на зміну
ситуації. Програма є, по суті, планом досягнення певної мети. Якщо мета
охоплює економіку в цілому, то таку програму можна назвати планом.

Система прогнозування, планування і розробки програм складається з
прогнозів, індикативних планів і програм та охоплює всі рівні виконавчої
влади у розрізі коротко-, середньо- і довгострокової перспектив. Вона
передбачає застосування як економічних, так і директивних методів
регулювання розвитку економіки. До останніх належать загальнодержавні
норми і нормативи, державний контракт, державні інвестиції, регульовані
ціни на окремі види продукції та ін. Отже, цілеспрямоване функціонування
економіки забезпечується системою державного регулювання, яка передбачає
застосування впливу держави на діяльність суб’єктів економіки.

Складовою системи прогнозування, планування і розробки програм є
національні, галузеві і регіональні програми. Вони — основний засіб
реалізації державної політики, пріоритетних напрямів економічного і
національно-культурного розвитку України, концентрації фінансових,
матеріально-технічних та інших ресурсів, координації діяльності
підприємств, установ, організацій та громадян з метою вирішення
найважливіших загальнодержавних проблем. Показники заданої системи на
віддаленішу перспективу коригуються в міру розробки і прийняття планів
чи програм на ближчу перспективу. Порядок розробки прогнозів, планів і
програм економічного і соціального розвитку України визначається Урядом
України.

Передбачувані результати економічного й соціального розвитку України та
прогнози кон’юнктури ринку використовуються при прийнятті органами
законодавчої і виконавчої влади конкретних рішень у галузі економічної
політики та при розробці державних програм й індикативних планів.
Останні являють в умовах ринкових перетворень найбільший інтерес з точки
зору використання при їх розробці нетрадиційного методу планування
найважливіших показників та якісних характеристик розвитку галузей
економіки, регіонів тощо. В основу цього методу покладені найважливіші
народногосподарські макроекономічні показники (індикатори), до
досягнення яких має прагнути суспільство.

Відмінними ознаками індикативного планування є:

– рекомендаційний характер показників (індикаторів) плану;

– індикатори або орієнтири, які передбачає на майбутнє держава і які
досягаються за допомогою певних засобів управління — регуляторів.

На державному рівні повинні впроваджуватися глобальні індикатори, як-то:
валовий внутрішній продукт, національний дохід, рівень інфляції; стан
фінансів, грошового обігу, фінансового товарного та валютного ринків;
рівень межі забезпеченості, мінімальна зарплата та пенсії, середня
зарплата; обсяги експорту та імпорту, сальдо зовнішньоекономічної
діяльності; співвідношення між фондами споживання і нагромадження,
показники обсягу та структури інвестицій. Досягнення цих індикативних
показників повинно забезпечуватись впровадженням певних економічних
регуляторів, тобто норм і нормативів податкових митних ставок, акцизних
зборів, амортизаційних відрахувань, поточних витрат, планових
нагромаджень у будівництві, облікових відсоткових ставок та норм
обов’язкових резервів Національного банку України тощо.

Інвестиційний процес характеризується трьома групами показників:
загальний обсяг інвестицій та їх структура; обсяги
проектно-дослідницьких робіт; обсяги будівельно-монтажних робіт.

Індикативне планування інвестицій здійснюється відповідно до головних
індикаторів розвитку національної економіки та визначених пріоритетів.
Їх обсяг визначається відповідно до прирощення виробничих потужностей та
основних фондів усіх виробничих галузей і соцільної сфери. Таким чином,
головний показник інвестиційного плану (прогнозу) є введення в дію
виробничих потужностей та об’єктів соціальної сфери, який визначається в
натуральних одиницях виміру (тис. т цукру на рік або тис. м полотна на
рік тощо).

Індикатор введення в дію виробничих потужностей узагальнюється стосовно
відтворної структури інвестицій, тобто підсум-^м: за рахунок нового
будівництва, реконструкції та переозброєння, за винятком потужностей,
вибуття яких очікується в плановому періоді. Відповідно до цього
індикатор введення в дію виробничих потужностей у періоді Мі, що
планується, може бути визначений за формулою:

де Мпп — величина виробничої потужності на початок періоду, що
планується;

?Мнб — збільшення потужності за рахунок нового будівництва;

?Мдп — приріст потужності на діючих підприємствах за’рахунок
реконструкції, технічного переозброєння і розширення виробництва;

Mв — зменшення потужності через вибуття застарілих нерентабельних
виробництв.

Введення в дію об’єктів соціальної сфери визначається стосовно
підвищення життєвого рівня населення. Так, планований обсяг нового житла
встановлюється, виходячи з потреби одного жителя та приросту населення в
певному регіоні з урахуванням вибуття жилої площі. Таким же чином
обчислюються індикатори розвитку освіти, культури, науки, охорони
здоров’я тощо.

Індикатори введення в дію основних виробничих і невиробничих фондів
визначаються у вартісному виразі. Їх балансова вартість дещо нижча від
суми інвестиційних витрат: приблизно на 7 % — по виробничих фондах і 5 %
— по невиробничих. Різниця утворюється через те, що в кошторисах
передбачаються витрати, які не збільшують вартість основних фондів. Це
можуть бути вкладення у тимчасові будівлі та споруди; підготовка
експлуатаційних кадрів; відчуження або оренда будівельного майданчика;

експертиза, технічний нагляд та моніторинг інвестиційних проектів. В
окремих випадках за рахунок інвестицій формуються також початкові
оборотні фонди та фонди обігу.

На макрорівні визначаються також індикатори незавершеного будівництва,
тобто обсяг неосвоєних інвестицій і невведених у дію основних фондів. Ці
показники визначають майбутні витрати фінансових і матеріально-технічних
ресурсів, які повинні бути передбачені в наступному плановому періоді. У
вартісному виразі незавершене будівництво — це заділ, який потрібно
подовжити або закінчити у наступному році. З одного боку, це інвестиції,
що будуть освоєні у наступному році, і основні фонди, що перейдуть на
баланс інвестора, а з іншого, — обсяги підрядних робіт, які повинен
виконати підрядник у наступному році. Будівельний заділ виникає зазвичай
при будівництві об’єктів з тривалими строками виконання робіт. У свою
чергу, будівельна фірма повинна його передбачати, щоб забезпечити собі в
майбутньому необхідний фронт робіт і ритмічність виробництва. Отже,
будівельний заділ — це об’єктивна економічна категорія, яка відображає
обсяг незавершеного будівництва, що очікується. Його індикативне
планування необхідне в зв’язку з тим, що терміни спорудження окремих
об’єктів виходять за рамки періоду, що планується. Обсяги будівельного
заділу повинні передбачатися інвесторами всіх форм власності, оскільки
цей показник має збалансувати інвестиції та їх ресурсне забезпечення,
передбачити фронт робіт для ритмічної роботи будівельно-монтажних
організацій.

Таким чином, індикативні плани (прогнози) передбачають обсяги необхідних
і бажаних інвестицій як у державному, так і недержавному секторах
економіки і, звичайно, обчислені в них показники мають приблизний
характер. Наприклад, потреба в інвестиціях визначається як відсоток у
національному доході, а можливі їх обсяги від різних джерел фінансування
йа найближчу перспективу можна визначити за проектами, що вже
реалізуються (перехідними), та тими, що передбачаються в плані і,
головне, мають відкрите фінансування.

Найперше, що потрібно передбачити в індикативному плані, — це реальні
джерела фінансування та їх структуру. Ці індикатори необхідні для:

формування державного бюджету всіх рівнів, визначення його дохідних і
витратних розділів, а також для того, щоб зафіксувати рівень його
дефіциту;

визначення часткової участі державних і недержавних інвесторів у
фінансуванні проектно-дослідницьких і будівельно-монтажних робіт за
проектами, що будуть реалізовуватися;

визначення обсягів і вартості підрядних проектно-дослідницьких,
будівельно-монтажних і пусконалагоджувальних робіт та обсягів
виробництва матеріально-технічної бази будівництва;

визначення обсягів інвестиційної діяльності фінансово-кредитних
установ.

Таким чином, після визначення першої групи індикаторів, що
характеризують очікувані обсяги інвестицій і їх структуру, можна
передбачити відповідні індикатори двох інших груп — обсягів
проектно-дослідницьких робіт та обсягів будівельно-монтажних робіт.

Індикаторами плану проектно-дослідницьких робіт можуть бути:

обсяги і вартість проектно-дослідницьких робіт, що фінансуються з
державного бюджету (розробка галузевих і регіональних схем розвитку,
схем районного планування, типових проекті» і нормативних документів,
необхідних для здійснення проектних і будівельних робіт у країні);

бажані показники обсягу інвестицій у виробництво та соціальні об’єкти в
галузевому та територіальному розрізах;

обсяги проектно-дослідницьких робіт, що здійснюватимуться за рахунок
недержавних джерел фінансування.

Індикативне планування будівельного виробництва є важливим для
своєчасного забезпечення інвестиційного процесу необхідними потужностями
виробників матеріально-технічних ресурсів і будівельно-монтажних фірм.
Тобто вони передбачають свій розвиток з метою забезпечення освоєння
очікуваних інвестицій. Індикативний план будівельно-монтажного
виробництва може передбачати такі показники:

обсяги будівельно-монтажних робіт за кошторисною вартістю державних
об’єктів, в тому числі ті, що належить ввести в дію в плановому періоді;

кошторисна вартість робіт, що можуть бути виконані підрядним,
господарським або змішаним способами;

обсяги робіт, що фінансуються недержавними Інвесторами, в тому числі
можливе введення потужностей на цих об’єктах у плановому періоді;

введення в дію потужностей загалом, в тому числі за рахунок нового
будівництва, реконструкції, технічного переозброєння та розширення
виробництва;

введення в дію об’єктів соціальної сфери в цілому і тих, що
фінансуються недержавними інвесторами.

Своєчасно опрацьований та оприлюднений Міністерством економіки план
інвестування держави дозволить пот-енційним інвесторам, державним і
недержавним підприємствам, що вироо-ляють та постачають
матеріально-технічні ресурси для будівництва, проектно-дослідним і
будівельним фірмам вивч йти ці орієнтовані індикатори, визначитись щодо
своїх намірів участі у конкурсах і тендерних торгах, а потім сформувати
поротфелі замовлень та укласти підрядні договори (контракти).

За умов будівництва в Україні показники інвестицій можуть передбачатись
у державному та місцевих бюджетах., проте лише на перший рік
будівництва. Разом з тим чинне законодавство для будівництва за рахунок
коштів держбюджету або коштів підприємств державної власності передбачає
складати і затверджувати титули будівель, що включають планові
показники.

Титул будови (об’єкта) визначає головні техніко-економічні показники:
обсяг капіталовкладень і завдання щодо введення потужностей та основних
фондів на весь період будівництва з розподілом по роках. Показники
титулів будов є плановими як для замовника, так і для підрядника,
обов’язковими для міністерств та інших центральних органів виконавчої
влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ,
організацій, банків, що здійснюють супроводження, фінансування і
реалізацію проекту будівництва.

Титули складаються тільки для тих будов, які мають затверджену
проектно-кошторисну документацію на 1 вересня року, що передує
плановому. Розрізняються титули будови, будівництво якої розпочинається,
титул перехідної будови та внутрішньобуді-вельний титул.

Порядок затвердження титулів виробничого призначення:

^ розрахунковою кошторисною вартістю 15 млн грн. затверджуються
центральними органами виконавчої влади та обласними державними
адміністраціями за узгодженням з Мінекономіки України;

^ вартістю до 5 млн грн. затверджуються керівниками підприємств
державної власності за узгодженням з органами вищого рівня, до сфери
управління яких вони належать.

3. БІЗНЕС-ПЛАНУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЕКТУ

Регулювання економічних процесів на рівні підприємства забезпечується
шляхом розробки бізнес-планів його розвитку. Основою для формування
плану підприємства є, з одного боку, дані стосовно кон’юнктури ринку і
попиту на його продукцію, реальних можливостей матеріально-технічного
забезпечення виробництва, з іншого — наміри уряду щодо обсягів
державного контракту (обов’язкового як для державних, так і недержавних
підприємств).

Бізнес-план — це документ, який містить усі основні аспекти комерційного
підприємства, що створюється. У ньому мають бути відображені питання
ємності і перспективи майбутнього ринку збуту; оцінені всі витрати, які
співвідносяться із доходами від запланованого продажу продукції з метою
визначення потенційної прибутковості справи, що започатковується.
Розробляється бізнес-план на перспективу (3—5 років) з розподілом по
роках, причому перший рік подрібнюється на квартали і місяці.
Узагальнення досвіду роботи іноземних і вітчизняних бізнесменів дозволяє
уявити методику формування бізнес-плану, його основні розділи і
структуру. Найважливішою ланкою в інвестиційному процесі є проектування,
тобто створення комплексу технічної документації, що містить
техніко-економічне обґрунтування, схеми, технологічні, конструктивні
розрахунки, які необхідні при створенні нового підприємства,
реконструкції або технічному переозброєнні існуючого.

Бізнес-план інвестиційного проекту може мати такий вигляд. Перший розділ
«Загальні цілі проекту» повинен містити інформацію:

• найменування і суть проекту. У цьому пункті зазначається потужність з
випуску нової продукції чи обсяги надання послуг, сервісного
обслуговування, впровадження розробок;

• інвестиції, які потрібні для здійснення проекту. Слід зазначити поряд
із вартістю всього проекту необхідні власні кошти і додаткові вкладення;

• прибуток, який очікується від реалізації проекту, і термін окупності
вкладень у проект. Тут необхідно зазначити також термін життєвого циклу
інвестицій, окупність кожного його періоду;

• організаційно-правова форма реалізації проекту. Треба визначити, чи це
буде збільшення обсягів виробництва на діючому підприємстві, чи мається
на увазі створення акціонерного товариства, колективного підприємства,
товариства з обмеженою відповідальністю, консорціуму тощо;

• форма участі інвестора в проекті: з визначенням максимальної частки
інвестора в акціонерному капіталі, надання кредиту, компенсаційна угода,
створення спільного підприємства та ін.;

• фінансові гарантії проекту. У цьому пункті вказуються строк і графік
погашення кредиту, а також гарантійні умови: застава майна, державні
гарантії, гарантії місцевих адміністрацій. банків тощо.

Другий розділ «Опис проекту» містить таку інформацію:

• коротка характеристика товару чи послуг, їх якісні характеристики та
сфера використання. У цьому пункті зазначається, які потреби задовольняє
продукт чи послуга, що пропонується, її головні особливості, чому можна
віддати перевагу перед продукцією конкурента. Треба охарактеризувати
також дизайн, специфік) упаковки, організацію сервісу товару;

• зазначаються особливості проекту, які повинні забезпечити його
комерційний успіх. Це можуть бути найновіші технічні рішення, відносно
низькі витрати на виробництво продукції, наявність дешевої робочої сили,
високі екологічні оцінки, забезпечення експортного потенціалу,
енергозбереження тощо;

• технічна характеристика проекту. Доцільно в таблиці зіставити основні
параметри аналогічних зразків устаткування чи продукції, відомі
світовому ринку, з посиланням на джерело інформації про них. Слід
вказати переваги товару перед аналогами, а також порівняно з кращими
вітчизняними та світовими зразками. Необхідно також зазначити, якими
патентами чи авторськими свідоцтвами захищені особливості даного
проекту, які є «ноу-хау», ліцензії, публікації і т. п.

Третій розділ «Оцінка ринку збуту» містить:

• відомості про географію та ємність ринку. Потенційна ємність ринку —
це загальна вартість товарів, які покупці, що знаходяться в певному
регіоні, в змозі придбати за певний період часу (місяць чи рік). Вона
залежить від багатьох факторів — соціальних, кліматичних, національних
особливостей жителів регіону, а головне економічних, тобто рівня доходів
потенційних покупців, структури їх витрат, темпів інфляції тощо;

• оцінка конкурентів. У цьому пункті необхідно дати коротку
характеристику конкуруючих товарів і фірм. Вона повинна містити
показники рівня якості, дизайну, думку покупців, рівень цін. Слід
вказати проблеми в стратегії конкуруючих фірм чи в якісних
характеристиках інших товарів для того, щоб визначити, де відкривається
реальний шанс досягти успіху. Треба навести об’єктивну оцінку не тільки
вітчизняних конкурентів, а й іноземних;

• обсяг продаж, що планується. Необхідно визначити можливих конкурентів
і зіставити переваги та уразливі місця свої і суперників щодо таких
запитів споживачів: якість продукту, низькі ціни, асортимент,
винятковість товару, надійність, місцезнаходження, умови доставки,
гарантії, консультування, доступність та ін. Якщо переваги проекту, що
пропонується, порівняно з конкурентами вищі всього на 30 %, то це
достатньо низька конкурентоспроможність. При перевагах у 30—50 % —
становище фірми стійке, при 70 % — можна повністю контролювати ринок.
Необхідно мати на руках контракти чи хоча б протоколи про наміри на
поставку продукції. Обсяг продажу продукції, що налічується, вказується
для внутрішнього і зовнішнього ринку з розподілом по роках у натуральних
показниках та в грошовому виразі у цінах на фіксовану дату;

• маркетингові заходи або стратегія маркетингу. До елементів плану
маркетингу належать: схема розповсюдження товарів, ціноутворення,
реклама, методи стимулювання продажу і т. д. Не. обхідно стисло
викласти, як продаватиметься товар — через власну торговельну мережу
фірмових магазинів, інші торговельні точки, через оптову мережу
торгівлі. Вказується бажаний рівень рентабельності вкладених коштів;
кошти, що спрямовуються на рекламу продукції; шляхи зростання обсягу
продажу. Якщо під. приємству надане право експорту своєї продукції, то в
даній ситуації стратегія маркетингу полягає у визначенні ринкового
потенціалу товару на зовнішньому ринку за цінами, що забезпечують
необхідний рівень рентабельності, тощо.

Четвертий розділ «План проведення робіт за проектом й випуску продукції»
є найбільшим за обсягом і дуже важливим. Він містить такі питання:

• ступінь освоєння продукції, що пропонується до виробництва, яка
відображає науково-технічні розробки по даній продукції, наявність
дослідних або лабораторних зразків, проектування, можливо, дрібносерійне
виробництво;

• наявність документації за проектом і його правове забезпечення. Це
може бути техніко-економічне обгрунтування вкладення коштів,
проектно-конструкторська, проектно-кошторисна документація, різноманітні
договори з організаціями, необхідні для нормального процесу
інвестування, акти відводу земель, дозвіл на будівництво, договори на
оренду та інші юридичні документи;

• обсяги коштів і роботи, які вже були виконані за даним проектом за
рахунок власних джерел ще до складання бізнес-плану інвестиційного
проекту, але які є його невід’ємною частиною;

• наявність виробничих площ, у тому числі розміри земельної ділянки,
існуючі і ті, що проектуються, будівлі та цивільні споруди, допоміжні
споруди і службові приміщення та ін.;

• необхідні закупівлі устаткування — технологічного, допоміжного та
іншого, можливі місця його придбання;

• забезпечення майбутнього виробництва сировиною, матеріалами,
комплектуючими виробами і напівфабрикатами. При виборі постачальників
необхідно насамперед виходити з надійності партнера, його престижності,
досвіду роботи з ним, ділової репутації. Варто також прогнозувати
економічну доцільність такого партнерства, враховуючи витрати на
транспортні перевезення, потребу у транспортних засобах,
заготівельно-складські витрати^ які необхідно звести до мінімуму.
Постачання напівфабрикатів і комплектуючих повинно бути узгоджено з
урахуванням можливості їх виготовлення власними силами. В цьому пункті
слід також вказати, чи існують протоколи про наміри або договори з
постачальниками, яка якість сировини й матеріалів, відносний рівень цін
тощо;

• забезпеченість трудовими ресурсами. Тут треба вказати, які спеціалісти
необхідні для виконання даного проекту, їх кваліфікаційна характеристика
(фах, освіта, досвід), яка оплата праці. розглядається організаційна
структура управління підприємством, взаємодія між службами з питань
виробничої і комерційної діяльності;

• виробнича схема реалізації проекту. В цьому пункті зазначаються всі
координати організацій-співвиконавців даного проекту і порядок взаємодії
і взаєморозрахунків з ними, інші зв’язки по кооперації для реалізації
проекту. Розробляється календарний графік і найважливіші заходи з
реалізації проекту.

П’ятий розділ «Фінансовий план» є узагальнюючим розділом бізнес-плану
інвестиційного проекту. До структури цього розділу включені кілька
документів:

• прогноз обсягів реалізації продукції, який складений з урахуванням
географії та ємності ринку, оцінки конкурентів. Обсяги реалізації
розробляються у гривнях або вільно конвертованій валюті терміном на три
роки з розподілом першого року по місяцях;

• баланс грошових витрат і надходжень. У цьому документі відображається
сума грошових коштів, які необхідно вкласти в проект протягом певного
періоду часу за статтями витрат, у тому числі на устаткування і
технології, сировину і матеріали, науково-дослідні і
дослідницько-конструкторські роботи, підготовку кадрів, витрати на
інвестиційний проект та інші витрати. Мета балансу полягає у перевірці
синхронності надходження і витрачання грошових коштів у часі. Таблиця
доходів і витрат покликана показати формування і динаміку прибутку по
роках освоєння проекту. Вона містить доходи від реалізації продукті,
собівартість виробництва товару з розподілом по статтях витрат, сумарний
прибуток від реалізації, загальновиробничі витрати і чистий прибуток,
податок на прибуток і прибуток після оподаткування;

• зведений баланс активів і пасивів, який складається на початок і
кінець першого року реалізації проекту. Графік прибутковості і
розрахунки до нього наводяться з урахуванням цін, які вказані у плані
маркетингу;

• оцінка ризику й страхування. В цьому документі необхідно передбачити
всі типи ризиків, з якими може зустрітися підприємство, що створюється,
у своїй господарській діяльності. Ризики можуть бути різними — від
форс-мажорних обставин до різноманітних законодавчих та економічних
змін. Необхідно розробити заходи скорочення ризиків і мінімізації
збитків, що спричинені ними. Це можуть бути альтернативні програми збуту
продукції, матеріально-технічного забезпечення, а також страхування від
ризиків у різноманітних комерційних страхових компаніях. Можна вказати,
які типи страхових полісів й на які суми планується придбати.

Таким чином, у цьому розділі розробляється стратегія фінансування,
викладається план отримання коштів для створення або розширення
підприємства, визначаються кількість цих коштів, джерела й форма їх
отримання; уточнюються терміни повного повернення вкладених коштів й
отримання інвесторами доходу на них.

Якщо бізнес-план розробляється для діючого підприємства, необхідно
навести в ньому характеристику цього підприємства та обгрунтувати
доцільність його розвитку. Ці дані наводяться ;’ шостому розділі
бізнес-плану «Характеристика підприємства і доцільність його розвитку»:

• назва підприємства, його організаційно-правова форма, статутний
капітал;

• характеристика основних фондів, включаючи їх балансову й залишкову
вартість, частку активної частини, імпортне устаткування, що є, вікову
структуру фондів та ін.;

• виробничі потужності підприємства, його технічний рівень і
характеристика основної продукції, що виробляє підприємство, із
зазначенням частки, що відправляється на експорт;

• кількість працюючих на підприємстві, в тому числі управлінський
персонал, основні і допоміжні працівники;

• місцезнаходження підприємства з урахуванням виробничої й соціальної
інфраструктур;

• фінансовий стан підприємства за матеріалами аудиторських висновків,
включаючи обіг за останні три роки, балансовий прибуток і той, що
залишається у розпорядженні підприємства, за останні три роки (у тому
числі звітний та очікуваний), коефіцієнт співвідношення позичкових і
власних коштів;

• прізвища керівників, головного бухгалтера, адреса підприємства і
банківські реквізити;

• інформація, яка не знайшла відображення в розділах, а також матеріали
експертних висновків по даному проекту, які є в наявності.

4. СПОСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ

Вибір способу освоєння інвестицій залежить від виду інвестиційного
проекту, що реалізується, джерел його фінансування. Освоєння інвестицій
у виробничі фонди здійснюється за допомогою підрядного, господарського
або змішаного способів.

Підрядний спосіб — це організаційна форма виконання робіт, виробництва
продукції та надання послуг самостійними, постійно діючими фірмами,
підприємствами та організаціями на основі підрядних договорів і
контрактів між інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.
Підрядним способом можуть виконуватись будь-які види робіт: будівельні,
монтажні, пуско-налагоджу-вальні, науково-дослідні,
проектно-досліджувальні, ремонтні.

Підрядний договір може бути укладений на виробництво певного виду й
обсягу продукції (тис. шт. цегли, тис. м3 пиломатеріалів і т. ін.), на
виконання певного виду послуг (наприклад, на охорону об’єкта, оформлення
установчих документів та реєстрацію підприємства). В інвестиційній сфері
предметом підрядного договору є інвестиційний проект або частина
проекту, вид або комплекс певних робіт.

Підрядний спосіб продовж тривалого часу був домінуючим у галузі
капітального будівництва, сприяв виокремленню будівництва у самостійну
галузь матеріального виробництва, впровадженню науково-технічного
прогресу. Протягом тривалого часу підрядним способом виконувалось
близько 90 % усього обсягу будівельно-монтажних робіт. В останні
десятиліття цей спосіб почав значно поширюватися і в інших галузях
народного господарства: промисловості, АПК, транспорті та ін. Послідовно
почали виникати нові модифікації цього способу: бригадний, ділянковий,
поточний, наскрізний, колективний та інші підряди.

За ринкових умов ці різновиди підрядного способу можуть успішно
використовуватись надалі і навіть дістати подальшого розвитку в зв’язку
із розширенням форм власності та числа учасників інвестиційної
діяльності. На принципах бригадного підряду можуть здійснювати свою
діяльність малі підприємства, обумовлюючи у договорах взаємовигідні
умови виконання робіт. Ділян-•ЗДвий підряд може бути використаний
підрозділами будівельних, чонтажних організацій та фірм.

При поточному підряді укладається договір на послідовне ^орудження для
замовника кількох однотипних об’єктів, наприклад жилих будинків у
мікрорайоні або лінійно-протяжного об’єкта (автотраси, лінії
електропередач, трубопровід тощо). За цих умов роботи виконуються
поетапно на кожному об’єкті або по мірі просування вздовж траси
лінійно-протяжного об’єкта.

Наскрізний підряд передбачає укладання багатостороннього договору між
кількома суб’єктами інвестиційного проекту (під. рядником, субпідрядними
організаціями, постачальниками матеріалів, устаткування, транспортними
фірмами) на спільне спорудження об’єкта для замовника, починаючи з
нульового циклу j закінчуючи здачею об’єкта в експлуатацію.

При колективному підряді будівельна фірма виконує роботи для кількох
замовників, укладає договір від імені трудового колективу. При цьому
підрозділи фірми не закріплюються за конкретним замовником окремими
договорами. Це дозволяє гнучко маневрувати трудовими і матеріальними
ресурсами з метою дотримання термінів виконання кожного проекту.

При підрядному способі ведення робіт усі суб’єкти інвестиційної
діяльності, як юридичні, так і фізичні особи, можуть вступати в
договірні відносини. Як правило, договір укладають дві юридичні особи —
замовник (інвестор) і підрядник. Замовником може бути держава,
міністерство, відомство, корпорація, асоціація, об’єднання,
підприємство, установа або приватна особа. За ринкових умов частіше за
все замовник є одночасно й інвестором. У той же час ці функції можуть і
розмежуватися, наприкліад функції інвестора (фінансування проекту)
здійснює держава, міністерство або корпорація, а замовником може
виступати конк.ре-тне підприємство або установа.

До управління договором підряду може бути залучена і тр’етя юридична
особа, що як довірена особа інвестора (замовника) діє від його імені й
представляє його інтереси або протягом усыого інвестиційного процесу,
або тільки в період будівництва, то»бто до введення об’єкта в
експлуатацію та остаточних розрахуйте. Звичайно такі посередницькі
функції виконує керуючий прооек-том (прожект-менеджер).

Інвестор має право також передати всі функції замовника спеціалізованій
фірмі — девелоперу. У такому разі договір плід-ряду набуває вид договору
фінансування проекту. Фірома-девелопер, в свою чергу, укладає підрядний
договір з будівельно-монтажною організацією (підрядником) або сама
здійсни^ виробництво будівельно-монтажних робіт. За умовами договчорУ з
інвестором ця фірма повинна представити у визначений пер-мін готовий
об’єкт або реалізувати його на ринку нерухомості и відшкодувати
інвестору виробничі витрати, забезпечивши при цьому певний дохід.

Інвестор має право також укласти договір з однією чи кількома
фірмами-ріелтерами на закупівлю об’єкта, що його цікавить.

Підрядником можуть бути будівельно-монтажні і проектно-будівельні
промислові підприємства та організації або їх об’єднання, а також окремі
фізичні особи, які отримали у встановленому порядку право на участь у
здійсненні підприємницької діяльності в цілому та в будівництві зокрема.
Це можуть бути також фірми-посередники, які беруть на себе функції з
координації робіт і мають право на таку діяльність (ліцензію або
сертифікат).

Підрядник може залучати для виконання комплексу, виду або частин робіт
інші організації та фірми (субпідрядників). Договори, які при цьому
укладаються, мають назву субпідрядних. Ці договори не звільняють
підрядника від відповідальності перед замовником за виконання робіт з
необхідною якістю і в терміни, передбачені договором підряду. У даному
разі підрядник стосовно субпідрядників стає замовником, а стосовно
інвестора (замовника) — генеральним підрядником. При наскрізному підряді
функції генерального підрядника виконує підрядна рада, що створена з
представників усіх підрядників, які мають право підпису, й закріплена в
договорі.

Основні обмежувальні умови, які обумовлюються в договорах для
підрядника, — це необхідність точно додержуватися проектного завдання
замовника. При цьому роботи можуть виконуватись як під контролем
замовника, так і без нього. В останньому випадку при проведенні робіт
суттєво збільшується ступінь ризику.

При підрядному способі реалізації інвестиційних проектів у зарубіжній та
вітчизняній практиці розрізняють такі найбільш відомі типи договорів
підряду: генеральні (комплексні), річні, «під ключ», прямі (окремі).
Генеральний договір укладається на виконання будівельних та інженерних
робіт, постачання і монтаж Устаткування, благоустрій території (іноді й
пуско-налагоджувальних робіт). Підрядник виконує основну масу
загальнобудівельних робіт (кам’яних, бетонних і теслярських, монтаж
залізобетонних і металевих конструкцій), здійснює значну частину потівок
матеріальних ресурсів для будівництва. При цьому замовник також бере на
себе зобов’язання здійснити частину поставок і робіт як самостійно, так
і по окремих прямих договорах. За цих умов підрядник зветься генеральним
і приймає на себе координацію робіт, зазначених у генеральному договорі,
з роботами передбаченими іншими договорами, що укладені ним особисто. В
окремих випадках при тривалих термінах будівництва, крім генерального
договору, можуть укладатися річні договори де деталізуються та
уточнюються обов’язки сторін.

Різновидом генерального договору є договір «під ключ», відповідно до
якого підрядник приймає на себе зобов’язання виконати комплекс робіт і
поставок, несе відповідальність за спорудження об’єкта й замінює
замовника стосовно інших учасників інвестиційного проекту. При цьому
частина робіт і поставок може залишатися за замовником, але
відповідальність за здачу «під ключ» несе підрядник, який повинен здати
об’єкт повністю підготовленим до експлуатації відповідно до умов
договору й гарантійних зобов’язань.

В окремих випадках договір «під ключ» може містити умови, згідно з якими
між юридичними сторонами укладається угода про створення консорціуму.
Відповідно до цієї угоди підрядник зобов’язується перед інвестором не
тільки здати об’єкт до експлуатації, але й забезпечити випуск і
реалізацію готової продукції. При створенні консорціуму розрахунки між
юридичними сторонами здійснюються не тільки за рахунок інвестицій за
кошторисом вартості робіт, але також і за рахунок грошових потоків. що
надходять від реалізації готової продукції. Такі договори звичайно
укладають інжинірингові фірми, які є авторами проектів.

Прямі (окремі) договори оформлюються на виконання фіксованих обсягів
робіт, частіше за все спеціальних монтажних робіт (шеф-монтаж
устаткування заводом-виготовлювачем). Прямі договори звичайно
укладаються замовником (інвестором) у випадку, коли він є автором
(власником) технології виробництва, передбаченого в інвестиційному
проекті. За умовами прямого договору (одного чи кількох), крім тих, що
укладені з підрядником, останній несе відповідальність тільки за
додержання свого договору (свої роботи і послуги). Відповідальність за
координацію всіх робіт та їх завершення по об’єкту в цілому залишається
за замовником. Для генерального підрядника з точки зору правової
організації взаємовідносин учасників різниці між прямим (окремим) і
субпідрядним договором немає.

В останні роки в зв’язку зі спадом виробництва інвестор для реалізації
проектів дедалі частіше використовує господарський спосіб. За умов
командно-адміністративної системи господарювання цей спосіб приносив
непогані результати, особливо при невеликих обсягах будівельно-монтажних
робіт, реконструкції технічному переозброєнні діючих підприємств. За
сучасних умов інвестор у ряді випадків змушений самостійно виконувати
будівельні й монтажні роботи через необгрунтоване високі монопольні
ціни, які диктують будівельні фірми на підрядному ринку. Таким чином,
господарський спосіб — це така організаційна форма, за якої інвестиційні
проекти реалізуються безпосередньо інвестором без залучення підрядника.
При цьому функції інвестора, замовника і підрядника поєднуються однією
юридичною особою, яка зветься забудовником і одночасно є розпорядником
коштів, оперативним керуючим та виконавцем будівельно-монтажних робіт.

Для реалізації проекту у складі апарату забудовника створюється
управління або відділ капітального будівництва та власна будівельна
організація (дільниця), які забезпечують будівництво необхідною
проектно-кошторисною документацією, матеріально-технічними і трудовими
ресурсами. Оплата робіт, що виконані такою організацією, здійснюється з
розрахункового рахунку забудовника. В окремих випадках при виконанні
господарським способом великих обсягів робіт будівельна організація
(дільниця) може бути перетворена на мале підприємство з відкриттям
окремого розрахункового рахунку.

Змішаний спосіб є комбінацією підрядного і господарського способів.
Звичайно підрядником виконуються складні матеріаломісткі види
будівельно-монтажних робіт, наприклад монтаж каркасу будівлі зі збірних
залізобетонних конструкцій, а забудовником — трудомісткий, наприклад
здоблювальні роботи.

Вибір того чи іншого способу реалізації проектів обґрунтовується
інвестором в його бізнес-плані.

5. РЕГУЛЮВАННЯ ВЗАЄМОДІЇ УЧАСНИКІВ ІНВЕСТУВАННЯ

За умов ринку державне регулювання інвестиційного процесу спрямоване на
захист інтересів споживача інвестиційних товарів. Таке регулювання
здійснюється через впровадження податкових і фінансово-кредитних
важелів, за допомогою ліцензування, стандартизації і нормування, шляхом
застосування екологічного, са-кітарного та інших видів контролю,
антимонопольних заходів їоиіо. Усі ці вимоги повинні враховуватися
суб’єктами інвестиційної діяльності, що вступають у договірні відносини.
Договір — 4е угода сторін, що регулює організаційно-економічні та
правові відносини між суб’єктами інвестиційної діяльності. Він визначає
відповідальність і права учасників угоди і юридичне закріплює їх
обов’язки.

Сьогодні в Україні набула чинності низка документів, які допомагають
регулювати взаємовідносини між учасниками інвестиційних проектів. Несуть
вони суто рекомендаційний характер. Це насамперед:

1) Положення про підрядні контракти в будівництві України, затверджене
Науково-технічною радою Укрбудархітектури України (протокол від 15.12.93
№ 9);

2) Положення про взаємовідносини організацій-генеральних підрядників з
субпідрядними організаціями, затверджене Науково-технічною радою
Держкоммістобудування (протокол від 14.12.93 №4);

3) Положення про експериментальне будівництво, затверджене наказом
Мінбудархітектури від 27.12.93 № 245;

4) Положення про державне кредитування будов та об’єктів виробничого
призначення, затверджене наказом Мінфінансів і Мінекономіки від 15.11.95
№ 178/170 (у редакції наказу Мінфінансів та Мінекономіки від 26.06.96 №
128/79);

5) Положення про фінансування та державне кредитування капітального
будівництва, що здійснюється на території України, затверджене наказом
Мінекономіки, Мінфінансів, Держкоммістобудування від 23.09.96 №
127/201/173;

6) Порядок кредитування будівництва об’єктів, що здійснюється
підприємствами, установами та організаціями недержавної форми власності,
за рахунок коштів Фонду для здійснення заходів з ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, затверджений
постановою Кабінету Міністрів України від 07.04.98 № 461;

7) Тимчасове положення про порядок передачі в державну власність частки
(паїв, акцій) статутного фонду суб’єктів недержавної форми власності у
разі отримання ними відповідних обсягів бюджетних капітальних вкладень,
затверджене наказом Мінекономіки, Мінфінансів, Фонду державного майна.
Державного комітету з питань розвитку підприємництва від 15.01.99 №
64—20/ 131—10.

Договір підряду, як правило, включає загальні, додаткові та особливі
умови виконання робіт. Загальні умови встановлюються чинним
законодавством, держстандартами, державними будівельними нормами.
Додаткові умови, які не суперечать загальним, передбачають відносини
конкретних замовників і підрядника. Особливі умови — це спеціальні,
конкретні вимоги до учасників контракту щодо розподілу інвестиційних
ризиків і розв’язання конфліктних ситуацій.

Укладаються договори шляхом проведення конкурсів (тендерів) або за
результатами переговорів замовника з підрядником. Заздалегідь оголошений
замовником конкурс дозволяє йому обрати з багатьох запропонованих
договорів найвигідніший. При цьому замовник керується двома критеріями:
вартістю будівництва та його тривалістю (за умов забезпечення якості).
Конкурс оголошується у разі наявності фінансового забезпечення і
затвердженого кошторису, яким передбачений прибуток підрядника, що
спонукає його до зниження поточних витрат на будівельно-монтажні роботи.
У разі укладання договору на підставі переговорів замовника з
підрядником узгоджуються договірна ціна будівництва. За бажанням
замовника підрядник надає йому список субпідрядників, які будуть
залучені до будівництва.

Договір підряду визначає: реквізити сторін, предмет договору,
місцезнаходження об’єкта, обов’язки сторін, кошторисну вартість,
вартість за договірними цінами, строки введення об’єкта в експлуатацію
(календарний план виробництва робіт), конкретні зобов’язання щодо
підготовки обраного майданчика для будівництва, енергопостачання, умови
організації будівельно-монтажних робіт, умови розторгнення договору,
відповідальність за невиконання зобов’язань.

Договір підряду укладається двома сторонами: замовником аоо інвестором
та підрядником. Ці сторони можуть бути як юридичними, так і фізичними
особами, тобто замовником може виступати держава в особі виконавчих або
муніципальних органів, міністерство, корпорація, підприємство, установа
або приватна особа, а виконавцем робіт — підрядник або фірма-посередник,
яка за його дорученням формує портфель замовлень. При незначних обсягах
інвестування інвестор не в змозі утримувати керуючого проектом або інших
посередників, тому він одночасно є і замовником проекту. У разі
реалізації великих проектів звичайно залучається посередницька фірма —
керуючий проектом — або фірма-девелопер, які діють на контрактних
засадах. У даному разі договір підряду набуває вигляду договору
фінансування проекту. Керуючий проектом або фірма-девелопер, у свою
чергу, укладає підрядний договір з підрядником або сама здійснює
вироб-яицтво будівельно-монтажних робіт.

У разі придбання об’єкта на ринку нерухомості інвестор укла-^є договір з
однією або кількома фірмами-ріелтерами на пошук °°’екта, який його
цікавить. Деякі фірми при цьому одночасно виконують на придбаних
об’єктах роботи з їх ремонту та облащ. тування. Підрядниками можуть бути
фірми, які виконують всі види робіт на об’єкті — від нульового циклу до
благоустрою і здачі в експлуатацію. На жаль, така форма взаємодії
суб’єктів інвестування використовується тільки при будівництві житла,
невеликих промислових і комунальних об’єктів. Великі промислові об’єкти
найближчим часом споруджуватимуться традиційним підрядним способом,
учасниками якого є замовник, генеральний підрядник, проектувальник,
певна кількість субпідрядних організацій і постачальників обладнання та
матеріалів. Взаємовідносини всіх цих суб’єктів інвестування оформлюються
підрядними договорами.

Розрізняють кілька видів договорів: генеральний, річний субпідрядний і
прямий. Генеральний договір укладається між інвестором (замовником) і
генеральним підрядником, можливо з генеральним проектувальником
(стосовно великих об’єктів). Річні договори укладаються в рамках
генеральних, якщо строки будівництва (проектування) перевищують два
роки. Субпідрядні договори укладаються між генеральним підрядником
(генпроектува-льником) з субпідрядними фірмами на виконання окремих
спеціалізованих видів робіт. Прямий договір укладається між замовником і
заводом-виготовлювачем технологічного обладнання. V прямому договорі
може бути передбачений шеф-монтаж сю ;іал-нання, якщо воно того
потребує.

Окремо замовник укладає договір з банком, який здійсню» фінансування
будівництва та виконує розрахунки між суб’єктами інвестування.
Взаємозв’язки суб’єктів інвестиційного процесу показані на рис. 4.1.

Така складна структура взаємодії суб’єктів інвестування не сприяє
нормальному функціонуванню інвестиційного процесу. Ситуація, коли
укладаються десятки договорів, та їх суб’єкти одночасно виступають і
замовниками, і виконавцями робіт, значно ускладнює процедуру їх
укладання, зумовлює їх залежність один від одного у рамках кошторису, що
обмежується інвестиційними ресурсами замовника, потребує багато часу на
узгодження і врешті-решт значно подовжує тривалість інвестиційного
циклу.

Так, скажімо, генеральний підрядник або генеральний проектувальник, які
узгоджують умови виконання робіт і кошторисні ціни із замовником,
водночас самі стають замовниками стосовно субпідрядних фірм, які, в свою
чергу, прагнуть одержати пільгові умови виробництва та якомога збільшити
кошторисні (договірні) ціни на свою користь.

За цих умов на замовника покладається багато обов’язків щодо організації
інвестиційного процесу. Він повинен відкрити фінансування проекту, тобто
знайти кошти, а саме: вивільнити власні інвестиційні ресурси, залучити
кошти інших акціонерів і компаньйонів, укласти угоду про кредит з
комерційним банком, забезпечити свої ліцензійні права на будівництво у
контрольних організаціях та місцевих органах влади. Крім того, на вимоги
підрядника замовник повинен забезпечити комплектне постачання
технологічного обладнання та деяких видів матеріалів (метви-робів,
кабельної продукції, ливарних виробів, засобів оргтехніки, меблів тощо).
Замовник повинен також забезпечити підрядника на будівельному майданчику
підведенням інженерних комунікацій — під’їзними шляхами,
електроенергією, засобами зв’язку, водопостачанням і каналізацією, в
окремих випадках — житлом і харчуванням будівельників.

У свою чергу, вимоги, які висуваються у договорах перед підрядником, —
це необхідність неухильно додержуватися проектного завдання замовника,
виконувати всі вказівки дирекції замовника, що йдуть з апарату його
управління і передбачені зведеним кошторисом (додаткові витрати
інвестора). Згідно з договором підрядник виконує майже всі
загальнобудівельні роботи, забезпечує значну частину поставок
матеріальних ресурсів для будівництва, крім тих, що замовник здійснює як
самостійно, так і за окремими прямими договорами.

Замовник забезпечує координацію робіт, передбачених у генеральному
договорі, з роботами, обумовленими іншими договорами, укладеними ним
особисто. Він не може впливати на хід робіт, що виконують субпідрядники,
адже останні зв’язані договірними обов’язками з генеральним підрядником.
Згідно з цими договорами, як правило, на генпідрядника покладаються
обов’язки матеріально-технічного постачання субпідрядників, а сам він,
відповідно до інших угод, цілком залежить від виробників матеріалів,
конструкцій і деталей або посередників, що здійснюють матеріальне
забезпечення.

За умов командно-адміністративної економіки при багатоланковій схемі
управління (міністерство — главк — трест — будівельна організація)
підрядний спосіб вимагав дуже великих витрат на утримання апарату
управління і контролю за виконанням підрядних договорів. Передбачені у
договорах економічні санкції щодо великої кількості учасників
інвестиційного процесу, як правило, не спрацьовували. Водночас у країнах
з розвинутою ринковою економікою вже десятки років впроваджені та
успішно працюють дещо інші організаційно-правові форми підрядного
способу виконання робіт. Як приклад можна навести принаймні три таких
організаційних форми підряду.

Перша — це виконання робіт і здача підрядником замовнику об’єкта «під
ключ». Така форма передбачає зобов’язання підрядником виконати весь
комплекс поставок матеріальних ресурсів та будівельно-монтажних робіт.
Підрядник повністю несе відповідальність за спорудження об’єкта, приймає
на себе всі функції замовника стосовно інших учасників інвестиційного
процесу. Згідно з умовами договору у даному разі замовник може приймати
на себе деякі обов’язки стосовно проекту (впровадження най-новітнішої
технології, облаштування та оздоблення об’єкта тощо), але
відповідальність за введення об’єкта в дію, повністю підготовленого до
експлуатації, та ще з відповідними гарантіями, безумовно, приймає на
себе підрядник. У колишньому Радянському Союзі та останнім часом в
Україні були відпрацьовані деякі нормативні акти, спрямовані на
впровадження способу виконання робіт «під ключ», але цей метод дав деякі
позитивні результати лише при спорудженні невеликих об’єктів, переважно
житлових.

Інша прогресивна форма підрядного способу виконання будівельно-монтажних
робіт— це створення великих підрядних угруповань:
проектно-промислово-будівельних об’єднань. Такі об’єднання (комбінати)
успішно працюють у Німеччині та багатьох інших західних країнах.
Особливість цієї форми в тому, що велика будівельна фірма, яка взяла
підряд на реалізацію інвестиційного проекту, виготовляє та узгоджує за
цим проектом проектно-кошторисну документацію, виготовляє або постачає
необхідні матеріальні ресурси, а також виконує весь комплекс
запланованих будівельно-монтажних робіт. Колись у системі Мінпромбуду
СРСР спроба створення таких об’єднань виявилась марною через амбіції
керівників окремих ланок виробництва, що мали ввійти в ці об’єднання.

1, нарешті, третя форма — це створення інвестиційних консорціумів
впровадження проектів, де учасники інвестиційного проекту на паритетних
засадах беруть участь у фінансуванні, будівництві та експлуатації
об’єкта, тобто стають його власниками. Найчастіше в західних країнах
такими співвласниками проекту стають інвестор (замовник), будівельна
фірма і фінансуючий банк.

Безумовно, у договорах передбачаються умови припинення відносин між
учасниками. Умови розірвання договору визначають обов’язки сторін щодо
відшкодування збитків. Такими причинами можуть бути низька якість робіт
і порушення строків будівництва з боку підрядника чи неплатоспроможність
з боку замовника.

6. ТЕНДЕРНІ УГОДИ

Тендери (торги) — це форма розміщення замовлення на будівництво, яка
передбачає визначення підрядника шляхом конкурсного відбору кращої
тендерної пропозиції (оферти) за критеріями, що встановлюються
замовником.

Постановою Кабінету Міністрів України від 01.09.98 № 1369 «Про
проведення торгів (тендерів) у будівництві» встановлено, що підрядні
контракти на будівництво нових об’єктів і споруд, розширення,
реконструкцію, технічне переозброєння діючих підприємств, капітальний
ремонт об’єктів і споруд, реставрацію пам’яток архітектури та
містобудування, що здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету,
бюджетних позичок, державних позабюджетних фондів, коштів підприємств та
організацій, понад 50 % статутного фонду яких належить державі, а також
іноземних кредитів, що залучаються під гарантії Кабінету Міністрів
України, укладаються тільки за результатами торгів (тендерів).

Рішення про проведення тендерів приймається замовником за наявності
достатніх інвестицій для здійснення будівництва або документально
підтверджених фінансових гарантій щодо своєчасного одержання необхідних
для виконання замовлення коштів. Замовлення на будівництво може
розміщуватися шляхом проведення тендерів на виконання проекту в цілому,
а за значного обсягу робіт — на спорудження комплексів, виконання черг,
етапів будівництва, визначених проектною документацією. Не дозволяється
поділ замовлення на частини з метою штучного зменшення його вартості й
уникнення тендерів.

Проведення торгів організовує замовник, який не повинен вчиняти
дискримінаційних заходів щодо підрядників і претендентів. До участі у
тендерах не допускаються підрядники або їх участь у тендерах може бути
припинена у разі, коли вони визнані банкрутами або стосовно них порушено
справу про банкрутство;

перебувають у стадії ліквідації; припинили свою господарську діяльність;
не мають ліцензії на виконання відповідних робіт в Україні; подали
необ’єктивну інформацію про свою професійну готовність виконати
замовлення, а також щодо наявності виробничих потужностей, фінансової
надійності.

Існує три способи проведення тендерів. У разі очікуваної
(розрахункової”) вартості будівництва, що дорівнює або перевищує 200
тис. грн., тендери можуть бути: відкритими, коли всі заінтересовані
підрядники мають право подавати тендерні пропозиції;

відкритими з попередньою кваліфікацією, коли тендерні пропозиції мають
право подавати тільки ті претенденти, які за результатами попередньої
кваліфікації допущені до участі у тендерах; закритими, коли тендерні
пропозиції мають право подавати тільки ті підрядники, які одержали від
замовника запрошення до тендерів.

Основним видом проведення тендерів є відкритий спосіб. Відкриті тендери
з попередньою кваліфікацією претендентів проводяться у разі, коли
кількість претендентів перевищує 6 осіб або коли це передбачено умовами
тендерів. Закриті тендери проводяться у разі, коли: кількість
підрядників, здатних виконати контракт, обмежена; витрати на проведення
відкритих тендерів будуть невиправдано великими порівняно з вартістю
замовлення; проведення відкритих тендерів недоцільне через інші причини
(таємність, терміновість робіт тощо). У зазначених випадках замовник
запрошує до участі у тендерах таку кількість підрядників, яка б
забезпечила збереження конкуренції, але не менше ніж три. Рішення щодо
проведення закритих тендерів приймається замовником за погодженням з
органом, який забезпечує фінансування замовлення.Важливе значення при
проведенні тендерів має організаційна робота замовника. Підготовку і
проведення тендерів забезпечує або сам замовник, або за його дорученням
організатор, що формують тендерний комітет, до складу якого входять
представники замовника, міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів
рад, проектних і громадських організацій тощо. Склад тендерного комітету
затверджується замовником. Головою тендерного комі гету є керівник
підприємства, установи організації-замовника тендерів або інша посадова
особа, яка ним призначається.

Замовник або організатор здійснюють: публікацію оголошення про
проведення тендерів або надсилання запрошень підрядникам; прийняття і
реєстрацію заявок підрядників на участь у тендерах; розробку
документації щодо попередньої кваліфікації претендентів та надсилання її
претендентам; підготовку тендерної документації та надсилання її
претендентам; організацію відвідування претендентами будівельного
майданчика.

На тендерний комітет покладається: проведення попередньої кваліфікації
претендентів; приймання, реєстрація та зберігання тендерних пропозицій
(оферт) претендентів; розкриття тендерних пропозицій (оферт) та їх
оголошення; уточнення з претендентами, у разі потреби, окремих питань
щодо тендерних пропозицій;

оцінка тендерних пропозицій (оферт) і прийняття рішень за результатами
оцінки; визначення переможця тендерів; документальне оформлення
інформації щодо процедури і результатів проведення тендерів, підготовка
звіту про проведення тендерів.

Замовник контролює хід роботи, пов’язаної з проведенням тендерів,
вирішує найважливіші питання, що виникають у процесі, затверджує
протоколи засідань тендерного комітету, тендерну документацію,
результати тендерів, розглядає скарги від претендентів, узгоджує
остаточно умови контракту з переможцем тендерів та підписує з ним цей
контракт.

Оголошення про відкриті тендери та запрошення підрядників до участі у
закритих тендерах або конкурентних переговорах подається замовником або
організатором за умови готовності тендерної документації. Оголошення про
тендери, крім вітчизняних газет і бюлетенів, підлягають обов’язковій
публікації в офіційних міжнародних виданнях, якщо очікувана вартість
замовлення перевищує 1 млн дол. США.

Публікація оголошення про відкриті тендери або відправлення запрошень
підрядникам до участі у закритих тендерах повинні здійснюватися за 1—6
місяців до закінчення строку подання та реєстрації тендерних пропозицій
залежно від складності замовлення та його терміновості. Оголошення або
запрошення повинні містити таку інформацію: назва, адреса, телефони
замовника або організатора і тендерного комітету; назва та опис
замовлення;

джерело його фінансування; строки, адреса і спосіб подання тендерних
пропозицій (оферт) тощо.

У разі проведення відкритих тендерів з попередньою кваліфікацією
претендентів тендерний комітет визначає склад інформації, яку повинні
надати претенденти, готує і передає їм відповідні форми. Інформація, яка
подається претендентами, повинна містити: копії документів, що
засвідчують юридичний статус, місце реєстрації організації, копію
ліцензії, довідку про щорічні обсяги виконаних будівельно-монтажних
робіт за останні три роки у вартісному виразі; перелік основних
будівельних матеріалів, які передбачається використати для виконання
замовлення із зазначенням їх виробника; відомості про кваліфікацію і
досвід спеціалістів, які братимуть участь у виконанні замовлення; звіт
про фінансово-майновий стан, фінансові результати і баланс підприємства
(претендента); пропозиції щодо залучення субпідрядників.

Після проведення попередньої кваліфікації складається список
претендентів, які можуть взяти участь у тендері. Їх кількість доцільно
обмежити 6 учасниками. Список затверджується замовником і кожному з
претендентів, що залишилися у списку, надсилається офіційне запрошення
взяти участь у тендері.

Тендерна документація повинна бути однаковою для всіх претендентів, а
також недискримінаційною, однозначною для розуміння, містити вичерпну
інформацію, необхідну для розробки тендерних пропозицій, і не створювати
ризику для підрядників за обставин і подій, які вони не можуть
передбачити під час визначення ціни та на які не мають впливу. Тендерна
документація затверджується замовником і включає такі документи:
інструкцію для претендентів, форму контракту, форму тендерної пропозиції
(оферти), форми кваліфікаційної оцінки претендентів, проектну
документацію, перелік робіт, інформацію щодо способу надання тендерного
забезпечення. Передача претендентам тендерної документації здійснюється
за відповідну плату, яка містить витрати, безпосередньо пов’язані з її
друкуванням та відправкою претендентам. Витрати замовника, пов’язані з
розробкою тендерної документації, в зазначену плату не включаються.

Тендерна пропозиція (оферта) повинна відповідати вимогам, визначеним у
тендерній документації. Кожен претендент може подати тільки одну
тендерну пропозицію. Остання надається мовою, визначеною замовником в
оголошенні та інструкції для претендентів. Тендерна пропозиція, що
надається претенден-гом, повинна містити: два примірники заповненої
форми тендерної пропозиції (оферти), тендерне забезпечення, два
примірники заповнених форм кваліфікаційної оцінки, перелік робіт з
розрахунком їх вартості, альтернативні пропозиції (якщо такі
передбачені).

У розрахунку ціни, за яку претендент згоден виконати замовлення,
враховуються всі види робіт згідно з переліком, у тому числі ті, які
доручаються для виконання субпідрядникам. Претендент для кожного виду
робіт визначає розцінку та його загальну вартість. Не врахована
претендентом вартість окремих видів робіт не оплачується замовником
окремо, а затрати на їх виконання вважаються врахованими у загальній
ціні його тендерної пропозиції. До загальної ціни тендерної пропозиції
включаються всі витрати претендента, у тому числі прямі та накладні
витрати, прибуток, що його планує одержати претендент, а також витрати
на оплату робіт, що передаються для виконання субпідрядникам.

Для підтвердження серйозності намірів претендента взяти участь у
тендерах ним надається відповідне тендерне забезпечення. Розмір
тендерного забезпечення встановлюється замовником в обсязі не більше 1 %
очікуваної (розрахункової”) ціни замовлення. Замовник має право прийняти
рішення про проведення тендерів без надання претендентами тендерного
забезпечення. Замовник повинен зазначити у тендерній документації спосіб
надання тендерного забезпечення (у вигляді завіреного чека, векселя,
гарантії банку, державних облігацій тощо). Замовник повертає
претендентам їх тендерне забезпечення протягом 10 днів після прийняття
одного з таких рішень: невідповідність претендента кваліфікаційним
вимогам; претендента не визнано переможцем тендерів; дострокове
припинення тендерів.

Порядок підписання та подання тендерних пропозицій. Тендерні пропозиції
візуються особою або особами, уповноваженими підписувати ці документи за
порядком, встановленим інструкцією для претендентів, і подаються
тендерному комітету за зазначеною замовником адресою. Замовник повинен
терміново зареєструвати подані тендерні пропозиції із зазначенням лати і
часу їх отримання та повідомити про це претендента способом,
передбаченим у тендерній документації. Претендент зобов’язаний подати
тендерну пропозицію у встановлений для цього строк. Претенденти мають
право вносити зміни та відкликати свої тендерні пропозиції у письмовій
формі до закінчення кінцевого терміну їх подання, без втрати свого
тендерного забезпечення.

Вивчення тендерних пропозицій полягає у такому. Розкриття конвертів з
тендерними пропозиціями претендентів здійснюється тендерним комітетом у
порядку, передбаченому інструкцією для претендентів. Під час розкриття
конвертів перевіряється наявність усіх необхідних документів,
правильність їх оформлення та оголошується найменування претендента,
ціна тендерної продукції, ціна альтернативної пропозиції (якщо вона була
передбачена) та інші відомості. Процедура розкриття тендерних пропозицій
та оголошення їх змісту оформляється протоколом. копію якого тендерний
комітет повинен надати претендентам на їх прохання.

Після розкриття тендерних пропозицій та оголошення основних показників
претендентів тендерний комітет проводить детальне вивчення тендерних
пропозицій, яке починається з визначення правомірності участі
претендента у тендерах згідно з кваліфікаційними вимогами та
відповідності тендерних пропозицій вимогам тендерної документації. У
разі неадекватності претендента кваліфікаційним вимогам або
невідповідності поданої ним тендерної пропозиції вимогам тендерної
документації його тендерна пропозиції відхиляється.

Відповідальним етапом є оцінка та зіставлення тендерних пропозицій
(оферт). Критерії оцінки тендерних пропозицій визначаються в інструкції
для претендентів. Це може бути: ціна виконання замовлення; терміни
виконання замовлення; експлуатаційні витрати, пов’язані з використанням
завершеного об’єкта:

рівень використання місцевих матеріальних і трудових ресурсів:

рентабельність, технічний рівень нових виробничих фондів, інші
показники. Якщо ціна виконання замовлення, що запропонована у тендерних
пропозиціях українських претендентів, перевищує ціну, запропоновану
іноземним претендентом, не більше ніж на 15 %, перевага у цьому
вартісному показнику віддається вітчизняним претендентам (застосування
преференційної поправки^ Тендерні пропозиції претендентів після їх
оцінки та зіставленні вносяться до списку у порядку визначених місць
згідно з уст.і новленими критеріями.

Переможцем тендерів визнається претендент, який за оцінког та
зіставленням тендерних пропозицій зайняв у списку перше мі сце. У разі
відмови цього претендента від укладання контракт переможцем тендерів
вважається претендент, що зай і няв наступне місце. Якщо ціни усіх
тендерних пропозицій перевищують ціну, орієнтовно визначену замовником,
ці тендерні пропозиції можуть бути відхилені, а тендери визнано
такими,що, не визначили переможця.

Рішення про результати тендерів оформляється протоколом і затверджується
замовником за погодженням з органом, який забезпечує фінансування
замовлення у строк, передбачений умовами тендерів, але не пізніше ніж
через 45 календарних днів з дня розкриття тендерних пропозицій.
Повідомлення про акцепт тендерної пропозиції переможця торгів має бути
надіслано йому не пізніше ніж через три дні після затвердження рішень
про зультати тендерів. Переможець тендерів після одержання акцепту
тендерної пропозиції надає замовнику гарантії виконання контрактних
зобов’язань, після чого сторони остаточно уз в годжують і укладають
контракт.

Контракт, підписаний замовником, надсилається переможцю тендерів
протягом 10 календарних днів після акцепту його тендерної пропозиції.
Переможець тендерів зобов’язаний підписати контракт протягом 14
календарних днів після його одержання від замовника. Після підписання
контракту або визнання тендерів такими, що не визначили переможця,
замовник пови и»нен протягом п’яти днів надіслати претендентам, які
взяли участь у тендерах, але не стали переможцями, копію рішення про
результати тендерів, а органу, який забезпечує фінансування замо
явлення, — відповідну інформацію.

Витрати на організацію та здійснення тендерів проводяться за рахунок
коштів замовника і враховуються у вартості будівництва. Кошторис на
організацію і проведення тендерів складається затверджується замовником
за погодженням з opгaнoм, який забезпечує фінансування замовлення. У
разі, коли тендери не відбулися або переможець не був визначений, і в
подальшому замовник відмовився від здійснення будівництва, витрати :
замовника на проведення тендеру відшкодовуються: підприємствами — за
рахунок основної діяльності; управліннями (відділами) капітального
будівництва місцевих органів виконавчої влади — за рахунок коштів
місцевого бюджету; дирекціями підприємств, що будуються— за рахунок
коштів на будівництво або інших джерел, визначених органом, що створив
зазначену дирекцію.Витрати підрядника на підготовку тендерної пропозиці
віднсяться на його накладні витрати.

Генеральний підрядник

Генеральний проектувальник

Постачальники обладнання (шеф-монтаж)

Інвестор (замовник)

Фінансуючий банк

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020