.

Економіка Латинської Америки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 3201
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Економіка Латинської Америки

На рубежі XIX і XX ст. вчені і політики континенту плекали надію, що XX
ст. стане століттям Латинської Америки, яка скористається своїм шансом і
посяде гідне місце у світі. XX ст. завершується, й сучасні науковці та
державні діячі намагаються визначити, наскільки справдився той,
столітньої давності, прогноз. При розмаїтті думок усі сходяться на
одному: Латинській Америці належить особливе місце у світовому
господарстві. Країни цього регіону набагато раніше від інших держав
«третього світу» вийшли на шлях капіталістичного розвитку. В переважній
більшості латиноамериканських країн ринкові відносини перетворилися на
панівний спосіб господарювання, стали визначальними для національної
економіки. Проте в деяких сферах зберігаються рудименти минулого, існує
значна залежність від зовнішніх факторів.

Хоча Латинська Америка вважається однією з найбільш динамічно
прогресуючих в економічному відношенні частин «третього світу», розвиток
протягом тривалого часу по шляху «залежного капіталізму» деформував
економіку, став причиною багатьох соціально-економічних і політичних
суперечностей. Подібно до Азії та Африки Латинська Америка посідає
залежне, підпорядковане місце у системі міжнародного поділу праці,
відповідно до якого вона все ще часто є постачальником
продовольчо-сировинних товарів для промислове розвинутих держав, ринком
збуту готової продукції останніми, сферою прибуткового розміщення
капіталів.

Про це свідчить той факт, що за століття надій і сподівань, сповнених
боротьбою за утвердження політичної та економічної незалежності, країнам
Латинської Америки не вдалося позбутися таких рис, як загальна відносна
відсталість у розвитку продуктивних сил; слабкість науково-технічного
потенціалу та глибока залежність від імпорту досягнень НТР; економічна й
технологічна залежність; нерівноправність у МПП; втрата капіталів в
результаті нееквівалентного обміну, нерівноправної торгівлі, вивозу
прибутків і відсотків тощо; перманентне зростаюча фінансова
заборгованість та ін. За рівнем розвитку суспільного виробництва, рівнем
продуктивності праці, обсягом валового національного продукту на душу
населення латиноамериканські країни й досі значно поступаються перед
економічно розвинутими країнами.

Країни Латинської Америки—а це 33 суверенні держави та деякі залежні
території — характеризуються певною спільною історичною долею,
близькістю мов і культури, що не може не впливати на спільність багатьох
рис їхнього сучасного соціально-економічного розвитку. І все-таки країни
регіону істотно різняться за рівнем економічного розвитку, економічним і
технічним потенціалом. Крім того, вони помітно відрізняються одна від
одної природничо-географічними умовами, чисельністю населення,
особливостями розвитку, що історично складалися, а також особливостями
включення в МПП та низкою інших факторів.

Сучасному господарству латиноамериканських країн притаманні деякі
найбільш загальні риси, що історично склалися й продовжують визначати
економічне обличчя регіону. Одна з них — багатоукладність економіки. У
сільському господарстві ця особливість проявляється у збереженні
латифундизму та пов’язаних з ним різних форм докапіталістичних аграрних
відносин. Лише в Чилі, Панамі та на Кубі, частково у Мексиці латифундизм
ліквідовано. Крім того, у сільському господарстві багатьох країн активно
розвиваються капіталістичні виробничі відносини з притаманною їм
найманою працею, діють великі монополії. У деяких країнах створено
кооперативні та державні господарства.

Певна багатоукладність спостерігається і в промисловості. Майже половину
робочої сили регіону складають ремісники, робітники кустарних
підприємств або невеликих фабрик, які всі разом виробляють менше 8 %
вартості промислової продукції. Поряд з цим існують великі промислові
підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним
монополіям. Значна питома вага архаїчних укладів у місті й на селі
виключає певну частину населення з активних товарно-грошових відносин,
звужує внутрішній ринок, гальмує розвиток господарства.

Ще одна із загальних і, по суті, негативних рис сучасного господарства
латиноамериканських країн, якої багатьом із них не вдається подолати,
полягає у монопродуктовості спеціалізації. Монополія на землю та інші
природні ресурси, що зберігається за привілейованими верствами
суспільства, обмежений внутрішній ринок і часто недостатній розвиток
сучасної обробної промисловості — все це істотні фактори, що спричиняють
традиційну орієнтацію національних господарств на ринки розвинутих
країн. Політика іноземних монополій гіпертрофує цю орієнтацію, в
переважній більшості країн зберігаються монокультурність у сільському
господарстві та монопродуктивність у видобувній промисловості. Звичайно,
розвиток в окремих країнах обробної промисловості в останні роки дещо
сприяв подоланню вузької спеціалізації. Однак на кінець 70-х років
єдиний продукт у восьми країнах і два продукти у восьми країнах давали
від 50 до 98 % експорту, а на початок 90-х років становище майже не
змінилося.

Спільною проблемою для всіх без винятку країн Латинської Америки (до
речі, як і для країн, що розвиваються, •в інших регіонах) залишається
уже згадувана залежність від іноземного капіталу. До сказаного варто
лише додати, що, за даними МВФ, на країни Латинської Америки на початку
90-х років припадало близько 48 % усіх прямих закордонних інвестицій
країн, що розвиваються, в цілому. Левова пайка прямих закордонних
інвестицій надходить у Латинську Америку із США — 45 % інвестицій у
країни регіону, Великобританії— майже 19, Японії— понад 18 %.
Індустріалізація з участю іноземного капіталу є істотною ознакою
залежного становища Латинської Америки — наукового, технологічного,
патентно-ліцензійного.

Гострою залишається проблема зовнішнього боргу, якою також заклопотані
всі без винятку країни Латинської Америки. За роки «втраченого
десятиліття» зовнішній борг Латинської Америки зріс від 221 млрд дол. у
1980 р. до 441 млрд дол. у 1990 р. Тенденція до його зростання
зберігається, і вже 1992 р. зовнішній борг сягав 459 млрд дол. (табл.
1). Тягар лише обслуговування такого боргу значно перевищує економічні
та фінансові можливості регіону: достатньо сказати, що співвідношення
суми сплати за борг до суми експортної виручки становить 17,6 %, а в
міжнародній практиці межею фінансової безпеки вважається 10-відсотковий
рівень.

Табл. 1. Зовнішній борг Латинської Америки та окремих країн регіону
(млрд дол. США)

Роки

Країни

1980

1982

1984

1986

1988

1990

1992

Лат.Америка 228,2 327,8 368,0 393,9 413,1
431,5 459,2

Бразилія 70,6 92,8 104,9 111,0
113,5 122,1 124,7

Мексика 50,7 86,6 96,7 100,5
100,9 99,7 106 0

Венесуела 29,6 32.0 33,9 33,8
34,7 33,0 36,0

Перу 9,6 11.5 13,3 14,5
16,5 19,8 20,9

Чилі 11,2 17,1 19,7 20.7
18,9 18,6 18,8

Колумбія 6,8 10,3 12,3 14,9
16,4 17,5 17,1

Еквадор 4,1 5,4 7,6 9,1
10,6 11,8 12,6

Нікарагуа 1,8 3,1 4,3 5,7
6,0 10,6 10,4

Однією з провідних галузей економіки багатьох країн Латинської Америки е
гірничовидобувна промисловість. За показником вартості продукції перше
місце у 80-ті роки належало Венесуелі — 37 %, за нею — Бразилії — 19,
Мексиці — 21, Аргентині — 7 %. На розвиток гірничовидобувної
промисловості великий вплив справила індустріалізація, насамперед
створення та розвиток у деяких країнах галузей важкої промисловості і
підвищення зовнішнього попиту. В цілому ж гірничовидобувна промисловість
розвивається нерівномірно, а її питома вага у промисловому виробництві
Латинської Америки тримається на рівні 15—16 %. Особливістю є також
залежність гірничовидобувної галузі від іноземного капіталу.

У середині 60-х років монополії США контролювали в Латинській Америці
понад 80 % видобутку й виробництва міді, марганцю, сірки, графіту, 70 %
— бокситів і залізної руди, 65 % — свинцю та цинку. Відстоюючи свою
економічну незалежність, країни Латинської Америки докладають зусиль для
витіснення іноземних монополій та обмеження впливу іноземного капіталу в
гірничовидобувній промисловості. «Смуга націоналізацій», яка впродовж
десятиліть тягнеться по країнах латиноамериканського континенту у цій
галузі і спрямована на збереження й раціональне використання природних
багатств, свідчить про те, що цей процес розвивається в умовах гострої
конкурентної боротьби між країнами Латинської Америки і розвиненими
державами.

Головною сферою матеріального виробництва Латинської Америки стає
обробна промисловість. Саме вона вирішальним чином визначає місце
регіону в МПП. На Латинську Америку припадає 6,5 % виробництва продукції
обробної промисловості країн розвинених і країн, що розвиваються.
Порівняно з останніми цей показник сягає майже 45 % відсотків. Бурхливий
розвиток галузей обробної промисловості у Латинській Америці припав на
повоєнний період. У 1940 р. її частка у ВНП дорівнювала 14%, 1975 — 20%,
в даний час визначається 24 %.

У повоєнний період майже всі країни Латинської Америки проголосили
індустріалізацію своєю офіційною політикою в економічному розвиткові.
Основою цієї політики став прискорений розвиток обробної промисловості.
У її структурі сталися певні зрушення. Дещо зменшилася питома вага
традиційних галузей, таких як харчова, текстильна, швейна, шкіряна,
взуттєва, деревообробна, натомість відбувається зростання частки нових,
«динамічних галузей»—металообробної, машинобудування, нафтопереробної,
хімічної та ін.

Помітні зміни в галузі обробної промисловості стались у 70-ті роки. В
Аргентині, Бразилії, Мексиці виникли нові, сучасні підприємства і
промислові комплекси у галузі верстатобудування, автомобіле- та
суднобудування, авіаційної й атомної промисловості. Прискореними темпами
почала розвиватись обробна промисловість Венесуели, Колумбії, Перу та
деяких інших країн. Виникли металообробні, складальні, нафтопереробні
підприємства у країнах Центральної Америки й Карібського басейну.
Помітно зросли обсяги промислового виробництва. Загальна вартість
продукції обробної промисловості регіону в 1975 р. оцінювалась у 60 млрд
дол. Виробництво продукції на душу населення у цій галузі зросло із 100
дол. у 1960 р. до 193 дол. у 1975 р. Та, незважаючи на такі солідні
(відносно регіональних обсягів) зрушення, економіка регіону ще значно
відставала від розвиненого світу. Згаданий показник 1975 р. був у чотири
рази нижчий, ніж у Західній Європі—788 дол. та у вісім разів нижчий за
рівень у США й Канаді— 1540 доларів.

І ще одна особливість привертає увагу — контрастність у рівнях розвитку
окремих країн. За середніми показниками регіону криється велика різниця
між країнами. Досить сказати, що лише на Аргентину, Бразилію та Мексику
припадає майже 75 % продукції обробної промисловості Латинської Америки
в цілому. До того ж внутрішні ціни на продукцію обробної промисловості в
регіоні значно вищі за ціни у розвинутих країнах з ринковою економікою.
В цілому ж рівень розвитку обробної промисловості в регіоні визначається
розвитком цієї галузі у Бразилії, Аргентині, Мексиці, а також у
Венесуелі, Колумбії, Чилі та Перу, на які припадає 9/10 продукції
обробної промисловості регіону.

Така сама строкатість притаманна й галузевій структурі обробної
промисловості в окремих країнах і субрегіонах. В Аргентині, Бразилії,
Мексиці вона порівняно диверсифікована: у країнах «великої трійки» є
майже всі сучасні галузі і легкої, і важкої промисловості, а переважне
місце належить великим виробництвам, на які припадає понад 60 % зайнятих
і близько 50 відсотків вартості продукції. У Чилі, Колумбії, Венесуелі,
Уругваї та Перу на великі виробництва галузі припадає майже 50 %
зайнятих. У країнах Центральної Америки та Карібського басейну в
обробній промисловості переважають галузі з первинної переробки
сільськогосподарської сировини. В Болівії, Парагваї, Гаїті як країнах з
відсталою структурою обробної промисловості переважають підприємства
кустарного типу з виробництва напівфабрикатів та виробів споживчого
призначення.

Особливість зовнішньоекономічного аспекту проблеми розвитку обробної
промисловості в Латинській Америці полягає в тому, що її структура
істотно відрізняється від структури цієї галузі у розвинутих країнах.
Якщо в останніх питома вага важкої промисловості вдвічі перевищує частку
легкої промисловості, то в Латинській Америці — менше, ніж на третину.
До того ж розвиток обробної промисловості, як і економіки в цілому,
значно залежить від іноземного капіталу.

Відчутною залишається питома вага сільського господарства в економіці
країн Латинської Америки, хоча його частка у ВНП має тенденцію до
зниження: в 1960 р.— 16,9, 1970—13,8, 1985—12,0%. Сільське господарство
також належить до галузей економіки, що визначають місце Латинської
Америки в МПП. Цей регіон вирощує понад 6,5 % світового виробництва
пшениці, майже 15 % кукурудзи, до 20% бавовни-волокна, понад 60 % кави,
майже 50 % бананів, понад 15 % м’яса, від 20 до 30 % цукру-сирцю.

Головними статтями сільськогосподарського експорту залишаються банани,
кава, бавовна, м’ясо, пшениця, цукор-сирець цитрусові. І в той же час
країни регіону, за винятком хіба що Аргентини, не забезпечують себе
продуктами харчування. Частка імпорту продовольчих товарів залишається
постійно високою: у 80—90-ті роки сягає 35 %. Дедалі зростаючу частку
внутрішнього споживання доводиться задовольняти за рахунок імпорту.

Для сільського господарства, як і для інших галузей, притаманна
нерівномірність у географічному розміщенні. Головна маса
сільськогосподарської продукції, мало не 2/3 обсягу виробництва за
вартістю, виробляється у країнах «великої трійки»— Бразилії, Мексиці,
Аргентині. Ця нерівномірність підсилюється деформованим характером
сільськогосподарського виробництва, зумовленим його залежністю від
зовнішнього ринку. Відтак сформувалася однобока спеціалізація на
експортних культурах, або, точніше,— на експортних виробництвах. Для
Бразилії та Колумбії головною експортною сільськогосподарською культурою
є кава, для Еквадору—банани, для Аргентини—продукція тваринництва та
пшениця, для Уругваю — продукція тваринництва, для країн Центральної
Америки — кава, банани, бавовна, для держав Карібського басейну—цукрова
тростина, банани.

Сільське господарство в Латинській Америці значно залежить від іноземних
монополій, хоча земля у деяких країнах націоналізована. Тому цілком
зрозумілим є широкий розмах аграрних реформ, але вони здійснюються в
регіоні по-різному. В одних країнах — Мексиці, Болівії, Гватемалі, Чилі,
Перу, Панамі — вони досить радикальні;

в інших — Венесуелі, Еквадорі, Колумбії — мають обмежений характер; в
окремих країнах — Бразилії, Гондурасі, Коста-Ріці, Аргентині, Уругваї та
деяких інших—мають лише символічний характер. Та головним питанням, яким
визначається характер і глибина перетворень в аграрному секторі, було й
залишається питання перерозподілу земель, тобто обсягу експропріації
латифундистської власності та рівень задоволення вимог селянства.

Для фінансової системи країн Латинської Америки притаманні деякі
спільхарактерні риси, зокрема такі, як переважання в більшості з них
надходжень від непрямого оподаткування над доходами від прямих податків,
значні асигнування бюджету багатьох країн на економічні та соціальні
цілі, перевищення бюджетних витрат над доходами, покриття дефіциту
бюджету за рахунок додаткової емісії паперових грошей. Частина
податкових надходжень збирається місцевими адміністраціями і не
враховується бюджетом центральних урядів. Істотними статтями надходжень
до бюджетів деяких країн — зокрема Аргентини, Болівії, Венесуелі, Перу —
є доходи від державної власності, а також від надання фінансових коштів,
ліцензій та платних послуг приватному секторові — в Мексиці,
Домініканській республіці, Гондурасі, Перу, Еквадорі. Й ще особливість —
поряд із щорічними бюджетами у деяких країнах складаються спеціальні
рахунки капіталовкладень; у прибутковій частині таких рахунків
відображаються надходження від державних кредитів, а у видатковій —
платежі за основними статтями капіталовкладень держави. Характерною
рисою бюджетів більшості країн є хронічний дефіцит. Постійно потерпає
валютно-фінансова система і від інфляційних потрясінь.

Провідне становище в кредитній системі країн регіону належить
центральним емісійним банкам. В цілому кредитна система Латинської
Америки — це розгалужена й досить розвинена мережа банків, установ
довгострокового кредитування, страхових агентств, структур взаємного
кооперування та інших видів кредитування. Крім того, в
латиноамериканських країнах діє мережа філіалів іноземних банків.

Зовнішньоекономічні зв’язки здійснюються країнами Латинської Америки
через зовнішню торгівлю, валютно-фінансові й кредитні операції,
міжнародні послуги, науково-технічне співробітництво, виробниче
кооперування та інші форми економічних відносин.

Провідна роль зовнішньої торгівлі визначається її впливом на економічне
зростання, а також тим, що товарний експорт залишається головним
джерелом надходження іноземної валюти для всіх країн регіону, за
винятком хіба що Мексики, для якої таким джерелом є переважно туризм, та
Панами, валютні надходження якої на 40 % формуються за рахунок
експлуатації Панамського каналу.

Значення зовнішньої торгівлі особливо зростає в умовах структурних
зрушень у торгівлі промисловими товарами, постійних коливань попиту і
пропозиції, посилення впливу науково-технічного прогресу й основаних на
його досягненнях нових технологій та інших факторів, серед яких не
останнє місце належить прагненню до економічної самостійності. Великих
надходжень сучасної техніки потребує індустріалізація. Завдяки зовнішній
торгівлі забезпечуються поставки основних видів машинного обладнання,
транспортних засобів, приладів, необхідних для нового будівництва та
реконструкції старих галузей. Такі потреби в імпорті передбачають
реалізацію певних видів продукції на зовнішньому ринку. Тому проблема
експортної торгівлі не лише зберігає своє значення, а й набуває
особливої актуальності.

Подібно до інших сфер економіки, зовнішня торгівля країн Латинської
Америки має нерівномірний характер, імпортні запити часто випереджають
експортні можливості, а тому більша частина країн регіону часто потерпає
від дефіциту торговельного балансу. У 70-ті — першій половині 80-х років
постійний дефіцит торговельного балансу мали Бразилія, Коста-Ріка,
Мексика, Гаїті, Домініканська Республіка, а також Барбадос та Ямайка. З
активним сальдо за цей період зводила свою зовнішню торгівлю лише
Венесуела. Та все-таки нерівномірність розвитку дається взнаки і в
іншому. Друга половина 80-х років була більш сприятливою. Латинській
Америці протягом 1986— 1991 рр. вдавалося зберігати в цілому позитивне
сальдо у зовнішній торгівлі .

Розвиток національної економіки, розширення внутрішнього ринку викликали
тенденцію до зниження питомої ваги експорту у ВНП регіону: 15 % у 1950
р., 10—у 1970, 9— 1975 р. Зниження відбувається головним чином за
рахунок найбільш розвинених країн регіону, таких як Бразилія, Аргентина,
Мексика, де цей показник становить 6— 8 %, в той час як у Болівії, Перу,
Еквадорі та деяких інших країнах—10—15%, а в таких, як Венесуела,
Гайяна, Тринідад і Тобаго й інших, перевищує 30 %, в Гватемалі,
Коста-Ріці, Сальвадорі та ще деяких—45—50%.

У країнах регіону, передусім Центральної Америки та Карібського басейну,
питома вага імпорту досить висока, що пояснюється низьким рівнем
розвитку обробної промисловості, енергетики, недостатнім рівнем
диверсифікації сільського господарства. Велика різниця між окремими
країнами і за обсягом зовнішньої торгівлі. У Бразилії, наприклад,
експорт перевищив у 1985 р. 25 млрд дол., а в Гаїті — лише 174 млн дол.

На товарну структуру зовнішньої торгівлі латиноамериканських країн
впливає їхнє залежне становище на світовому ринку. Незважаючи на те, що
розвиток промисловості після II світової війни сприяв деяким зрушенням у
структурі експорту, агросировинна спеціалізація за регіоном
зберігається, хоча й простежуються деякі позитивні зміни. У 1975 р.
питома вага продовольства, палива і сировини у структурі експорту
становили 82 % за вартістю, 1985р. — 67,7 %.

Предметом експорту всіх латиноамериканських країн є продовольчі товари.
До найбільших експортерів сільськогосподарської продукції, як
зазначалось, належать: Бразилія та Колумбія—кави, Аргентина—зернових,
Еквадор—бананів, країни Центральної Америки—кави, бананів. Деякі з цих
країн експортують нафту та лише кілька з них—Венесуела, Еквадор,
Тринідад і Тобаго, Болівія— є «чистими» експортерами цього продукту,
експорт якого перевищує імпорт.

Латинська Америка відома також як великий експортер руд чорних і
кольорових металів, бавовни, вовни, шкір і т. п. сировини. До числа
експортерів цієї групи товарів . належать: Чилі як експортер міді;
Перу—свинцю, цинку, міді; Болівія—олова; Ямайка—бокситів; Бразилія,
Мексика, Перу — бавовни; Аргентина, Уругвай — вовни, шкірсировини тощо.
Залишається традиційною залежність багатьох латиноамериканських країн
від експорту обмеженого кола сировинних товарів. Половина і більше
експорту Чилі припадає на мідь, Болівії— на олово, Еквадору— на нафту,
Уругваю — на вовну, країн Центральної Америки — на каву та банани. Понад
90 % валютної виручки від експорту одного товару мають: Венесуела,
Тринідад і Тобаго — нафти, Ямайка — бананів. Лише в Мексиці, Аргентині —
експорт порівняно диверсифікований.

Як відомо, НТР ускладнила світові торговельні зв’язки й навіть сприяла
певним змінам МПП. У Латинській Америці під впливом цих процесів
сформувалася обробна промисловість. Це зумовило, попри позитивні
зрушення, посилення технологічної залежності від світового ринку і появу
нових імпортних запитів.

Географічна спрямованість експортних потоків свідчить про те, що
Латинська Америка є постачальником своїх товарів переважно до вузького
кола високорозвинених держав. Щоправда, це ще не свідчить про високу
питому вагу Латинської Америки у зовнішній торгівлі цих країн. Переважна
частка товарообороту Латинської Америки припадає на США—36,9 та на
Західну Європу—20,2%. Помітно збільшився експортний потік до Японії: з
2,6 до 5,1 % за станом відповідно на 1960 та 1986 рр., хоча, як видно з
наведених даних, обсяг цього потоку все ще порівняно незначний.

Високий рівень концентрації зовнішньої торгівлі лише в кількох напрямах
(імпортні потоки мають ту саму спрямованість) дещо зумовлює збереження
традиційної її структури. Та все-таки якщо певні зрушення у структурі
експорту чи імпорту й відбуваються, то вони викликані головним чином
інтересами кількох розвинених держав.

В економічному розвиткові країн Латинської Америки значну роль відіграє
зовнішнє фінансування, насамперед експорт у регіон розвиненими державами
приватного капіталу та державного позичкового капіталу. Залежний
характер латиноамериканської економіки, що підтримується протягом
десятиліть, спричинив слабкий розвиток головних галузей матеріального
виробництва у Латинській Америці, а відтак — обмеженість внутрішніх
джерел нагромадження та нагальну необхідність зовнішнього фінансування.
Якщо експорт великими державами приватних капіталів до країн, що
розвиваються, можна розглядати як традиційне явище, то експорт
державного позичкового капіталу поширюється у 60—70-ті роки. У 50-ті
роки експорт до Латинської Америки державного позичкового капіталу був у
півтора —два рази меншим за приватний капітал, а вже у 60-ті роки
державний позичковий капітал значно перевищував приватний. У 70-ті роки
головними експортерами державного позичкового капіталу до Латинської
Америки були США, ФРН, Канада, Японія, хоча «піонером» у цін справі
стала Великобританія ще в середині XIX ст.

Економічна, валютна та енергетична криза 70-х років значно зменшила
можливості й ускладнила умови зовнішнього фінансування регіону через
нестачу кредитів та їхнє подорожчання Про наслідки зовнішнього
фінансування можна судити за станом платіжного балансу як узагальнюючого
показника економічних відносин країни чи групи країн із зовнішнім
світом. Так, у 1970 р. сумарний дефіцит платіжного балансу за поточними
операціями становив 2,9 млрд дол., на початку кризи 80-х років він
сягнув, зокрема 1981 р„ майже 40 млрд дол., а 1982 р.— 41,7 млрд дол. і
1990 р. його рівень визначався у 10,2 млрд дол. В цілому дані про сальдо
платіжного балансу за поточними операціями виразно свідчать про
коливання в латиноамериканській економіці в роки «втраченого
десятиріччя». Сумарний дефіцит платіжного балансу за поточними
операціями збільшився з 2,9 млрд дол. у 1970-до 7,9 млрд дол. у 1977 р.

Величезних валютних втрат країни Латинської Америки зазнають у сфері
міжнародних послуг та «невидимих операцій». Надто великих втрат завдають
латиноамериканським країнам платежі, пов’язані з рухом капіталів —
переказ за кордон дивідендів дочірніх підприємств іноземних монополій,
відсотків за іноземні кредити й позики, а також платежі, пов’язані з
обслуговуванням зовнішнього» боргу. На ці платежі припадає майже 3/4
платежів за «невидимими операціями». До сказаного треба додати приховані
форми відпливу капіталів, такі як вивіз за кордон прибутків всупереч
законодавству, валютна контрабанда тощо.

Ситуація ускладнюється також внаслідок загострення валютних
суперечностей, гострої конкуренції ТНК і ТНБ «а латиноамериканському
фінансовому ринкові, нестійкості національних валют. У таких умовах
застосування національного капіталу стає маловигідним, посилюється його
втеча за кордон, де він осідає у банках США, Швейцарії та інших країн.
За підрахунками, сума таких капіталів у північноамериканських та
західноєвропейських банках перевищує 20 млрд дол.

Зростання дефіциту платіжного балансу за поточними операціями призводить
до збільшення зовнішньої заборгованості, яка досягла астрономічних
величин. Так, ще у 1980 р. зовнішня заборгованість латиноамериканських
країн становила 242 млрд дол., у 1990 р. вже досягла 441 млрд дол., а в
1992 р. становила 459 млрд дол. За оцінками експертів 00Н, вже невдовзі
вона перетне 500-мільярдну позначку. Зовнішній борг для країн Латинської
Америки, як. і для інших країн, що розвиваються, став непосильним
тягарем і перетворився на гостру „не лише соціально-еконо-мічну, а й
політичну проблему.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020