Реферат з журналістики
Специфiка використання iнформацiйних джерел
у журналiстському розслiдуваннi
Часто журналiстськi матерiали програють саме тому, що не мають
ексклюзивних даних. Але необов’язково й ексклюзивних — загальновiдомих.
Просто журналiсти часом не вмiють здобувати та використовувати
iнформацiю, яка лежить на поверхнi, не впадає в око, проте є досить
потрiбною для матерiалу. Предовсім брак iнформацiї вiдчутний пiд час
проведення журналiстського розслiдування, коли журналiст повинен зiбрати
максимум даних, акумулювати їх, проаналiзувати й подати у логiчно
викладеному текстi. Тому актуальнiсть нашої теми полягає в тому, щоб
розiбратись, яким чином та звiдки можна отримувати найпотрiбнiшi данi.
Замало мати легке перо, щоб робити вдалi розслiдування. Сьогоднi рiзниця
мiж гарним й поганим журналiстом визначається насамперед тим, якими
джерелами користується кожен з них. Бо саме завдяки рiзноманiтностi
інформаційних даних, публiкацiя стає бiльш яскравою, переконливою. I що
дуже важливо — має певний захист з точки зору юриспруденції (маємо на
увазi випадки, коли на газету чи самого журналiста об’єкт їх дослiдження
подає в суд). Проте якщо у матерiалi мiстяться данi, якi пiдтвердженi чи
на паперi (документально), чи на плiвцi (диктофонний запис), чи усно (є
cвiдки), то це є запорукою того, що журналiст зможе уникнути
адмiнiстративного покарання й доведе свою правоту.
Гарнi джерела iнформацiї обов’язково мають бути рiзноплановими, навiть,
суперечливими. Приміром, французькі фахiвцi у журналiстському
розслiдуваннi, класифiкують джерела інформації за такими принципом:
“мертвi” та “живi”.
Що ж входить до кола “мертвих” джерел? — Це сукупнiсть друкованої
продукції і власних нотаток: книги, бюлетені, прес-релiзи, довiдники,
статтi iнших журналiстiв за обраною темою, нотатки з прес-конференцiй,
iнтерв’ю, репортажi.
Вiдповiдно, й вже логiчно зрозумiло, що “живими” джерелами є контакти,
якi зав’язалися пiд час роботи над розслiдуванням. А також заходи, на
яких був присутнiй журналiст, події, свiдком яких вiн став.
Французький журналiст Брюно Пфейфер радить дiлити всi цi джерела пiд час
практичного використання за таким принципом:
бiлi — офiцiйна iнформацiя, прес-релiзи, документованi джерела державних
і комерцiйних установ, доступнi для широкого загалу;
сiрi — експертизи, доповіді, документи, якi “нелегко здобути”, архiви;
чорнi — ексклюзивнi нотатки із записника журналiста, що володiє
iнформацiєю з перших рук.
Проте слiд зауважити, що iнформацiю можна вважати цiнною лише тодi, коли
є можливiсть використовувати її у матерiалi, причому її кориснiсть
залежить вiд повноти, точностi та своєчасностi.
Отже, на нашу думку, всi iнформацiйнi надбання можна подiлити на три
типи: факти (конкретнi данi), точки зору (особистi пропозиції), власне
iнформацiя (аналiтично опрацьованi данi). Але якщо два перших типи
iнформацiї є захищеними нашим законодавством (належать до вiдкритої
iнформацiї), то з класифiкацiєю i використанням останнього треба
розiбратись бiльш детально.
Отже, цю iнформацiю можна подiлити на:
— тотальну, що дає загальне уявлення про проблему та тих, хто до неї
причетний
— посадових осiб, установ;
— оперативну, яка постiйно тримає в курсi подiй та додає iнформацiю про
будь-якi змiни в контекстi теми;
— конкретну, що заповнює деякi бiлi плями пiд час збирання iнформацiї
для матерiалу;
— непряму, яка чи пiдтверджує, чи спростовує версiї;
— оцiнну, що розтлумачує подiї та дає прогноз щодо їх розгортання.
Крiм того, слiд нагадати, що iнформацiю вiдповiдно до Закону України
“Про iнформацiю” подiляють на вiдкриту, конфiденцiйну та таємну. У
принципi, доступ до вiдкритих джерел не є досить складним для
журналiстiв. Хоча нинi ми також спостерiгаємо, як деякi посадовi особи
та державнi установи стають на завадi журналiстам навiть при отриманнi
цiлком вiдкритої інформації. А що ж говорити про iнформацiю з обмеженим
доступом?
Коли журналiстовi вона конче необхiдна для матерiалу, вiн все одно буде
намагатись здобути її — тiльки вже неофiцiйними шляхами. Отже,
конфiденцiйну iнформацiю вдається отримувати завдяки досить
рiзноманiтним джерелам. I особливої мудростi тут не потрiбно — як
кажуть, все генiальне є простим. На жаль, багато цiнної iнформацiї
журналiсти просто не беруть до уваги. Але якщо її все ж таки
зафiксувати, а потiм “пiдкрiпити” даними з iнших джерел, то можна мати
досить непоганий результат.
Хоча й тут треба бути обережним. Бо конфiденцiйна iнформацiя — це
вiдомостi, що знаходяться у володiннi, користуваннi або розпорядженнi
окремих фiзичних чи юридичних осiб i поширюються за їх бажанням
вiдповiдно до передбачених умов.
”
До таємної iнформацiї належать такi данi, що мiстять вiдомостi, якi
становлять державну та iншу передбачену законом таємницю, розголошення
якої завдає шкоди особi, суспiльству та державi. А це означає, що за
умов великого резонансу матерiалу, журналiст може бути притягненим до
суду. Через те, останнi два типи iнформацiї краще використовувати лише
як iнформацiйний привід, поштовх до теми, обходити та розробляти з
iншого боку.
Тодi виникає запитання: якщо є таке розмаїття джерел, то яким із них все
ж таки надавати перевагу?
Слiд наголосити на тому, що насампред джерела — це люди: зацiкавленi й
незацiкавленi, вiдносно нейтральнi. Безперечно, редакція надсилає
офiцiйнi запити в органiзацiї, де може знаходитись потрiбна для iнтерв’ю
людина чи цiкавий документ. Вiдповiдь за законом, має прийти протягом
десяти днiв. Однак, установи досить часто приховують об’єктивну
iнформацiю, дають замiсть потрiбних матерiалiв — неістотні. Iнколи
навiть дезiнформують. Ось тому офiцiйнi вiдповідi використовуються як
необхiдне документальне пiдтвердження iнформацiї. А здебільшого ж
журналiсти-розслiдники працюють з iнформацiєю, яку отримали неофiцiйним
шляхом (у цьому часто й полягає рiзниця мiж збиранням iнформацiї
зарубiжними та вiтчизняними технологiями). Iнколи офiцiйнi запити
вiдiграють роль прикриття справжнiх джерел, є вiдволiкаючим маневром.
Завдяки узагальненню американських, нiмецьких та вiтчизняних технологiй
ми розробили таку класифiкацiю джерел-людей, вiд яких можна дiзнатись
про потрiбнi речi: експерт, внутрiшнiй iнформатор, “гарячий” iнформатор,
впроваджений iнформатор, легковажний iнформатор, контактер, спiльник,
випадкове джерело. До речi, якщо порiвнювати з французькою
класифiкацiєю, то можна зауважити, що всi цi типи джерел належать до
“живої” інформації.
Безперечно, з “мертвою”, тобто документованою iнформацiєю теж потрiбно
вмiти працювати (досконале вивчення документiв, їх систематизація,
порiвняльна характеристика методами синтезу та аналiзу). Проте це тема
вже iншої розмови. А робота з “живими” джерелами ускладнюється ще й тим,
що мова йде вже про людей. Тобто треба враховувати й моральнi,
психологiчнi, етичнi моменти у спiлкуваннi з iнформаторами.
Завдання “увiйти у контакт” з iнформатором може полегшити знання про
типологiю цих джерел. Тому про це треба сказати бiльш детально.
Експерт — це людина, професiйнi знання та контакти якої (як робота, так
i хобi), забезпечують першокласну орiєнтацiю в питаннi, над яким працює
журналiст. Вiн дозволяє по-новому поглянути на проблему, видає базовi
матерiали, виводить на невiдомi джерела iнформацiї. Загальна надiйнiсть
отриманих при цьому даних — найвища.
Внутрішній інформатор — завербована людина, що працює в будь-якiй
установi, опозиційно ставиться до видання, де готується публiкацiя.
Такий iнформатор погоджується на спiвпрацю через матерiальнi, чи
моральнi причини. Цiннiсть його даних залежить вiд мотивiв, за якими вiн
погодився їх надавати.
“Гарячий інформатор” — “своя” людина, яку було спецiально вiдiслано, як
кажуть, “до тилу супротивника”. Мається на увазi метод включеного
спостереження — журналiст змiнює професiю.
Легковажний інформатор — контактер iз установи, що має на метi приховати
матерiали. Але саме ця людина розповiдає потрiбну iнформацiю та цiкавi
факти у дiловiй, дружнiй чи iнтимнiй бесiдi. Проте iнформацiя такого
плану може стати на завадi для журналiстського розслiдування — не
виключена дезiнформацiя.
Контактер — будь-яка людина, що ранiше мала стосунки iз потрiбним
iнформатором та може дещо корисного розповiсти журналiсту.
Спільник — їм можуть бути або людина, або державна, комерцiйна чи
кримiнальна структура. Рiвень надiйностi наданої інформації тут також
залежить вiд iнтересiв, якi переслiдують цi особи чи структури.
Випадкове джерело — iнодi буває, що випадкова людина дуже непогано
знається на предметi журналiстського розслiдування. Але матерiалами, які
вона запропонує, потрiбно користуватись досить обережно, перевiряти їх.
Отже, можна зробити такі висновки.
Перше — журналiстське розслiдування не є таким, якщо в ньому не
перетинаються й не звiряються мiж собою рiзнi суперечливi данi.
Друге — журналiст має право навiть, коли це заборонено законом,
використовувати всi джерела iнформацiї, якi, на його думку, можуть
допомогти розслiдуванню. Але за однiєї умови — якщо ця iнформацiя не
може зашкодити анi тому, хто її “постачає”, анi журналiсту.
Третє — всi джерела інформації, що використовуються у розслiдуваннi,
мають врівноважуватись мiж собою. Лише тодi може йти мова про
об’єктивнiсть даних, якими апелює журналiст, та й взагалi про
професiйний рiвень публiкацiї.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
