Реферат з журналістики
Структура публіцистичного тексту: загальні підходи
до текстологічного аналізу
Текст та підходи до його дослідження. Текст як самостійний, автономний,
цілісний та завершений твір мовленнєвотворчої діяльності людини став
об’єктом уваги цілої низки наук: мовознавства, психології та
психолінгвістики, методики викладання мов, літературознавства та
лінгвостилістики.
Теоретичне значення цих досліджень полягає в тому, що завдяки їм
формується повніше, а отже, більш наближене до істини уявлення про мову
як про складну багатопластову ієрархічну структуру і про її “вершину” —
текст, в якому на найвищому мовному рівні взаємодіють усі нижчі.
Практичне ж значення цих студій — у появі нових можливостей
раціоналізації текстового матеріалу, що особливо важливо для тих, хто
творить текст, хто його обробляє, і, звичайно, для тих, хто цей текст
сприймає. Таким чином, текстологічні дослідження мають непересічне
значення і для фахівців масової комунікації — журналістів, редакторів
ЗМІ.
В останні роки все більшого поширення набуває новий підхід до
дослідження проблем тексту — вже не вузькоспеціальний, одноаспектний, а
глобальний — що не лише дає змогу глибше осягнути суть і зміст тексту, а
й спонукає до перегляду сформованих положень про будову та характер
змісту тексту; відкриває нові перспективи для подальшого розвитку
теоретичних та прикладних галузей науки.
Новий підхід дозволяє розглядати текст як з погляду аналізу його
складових, так і з погляду синтезу їх на вищому мовному рівні, тобто як
явище, що займає самостійне місце в ієрархічно організованій мовній
структурі, функції якої пов’язані зі здійсненням мовленнєвої
комунікації.
Простеживши за зміною поглядів щодо методів роботи над текстом, виявимо,
що залежно від того, як розв’язувалося питання про складові тексту,
залежав і підхід до його розгляду.
При вербальному — лексикоцентричному — підході текст аналізувався
насамперед як лексичне утворення з настановою, що смисл мовних утворень
механічно складається із значень їх окремих одиниць.
Ті дослідники, що стоять на цій позиції, неспроможні розрізнити поняття
“смисл” та “значення”, а також зрозуміти закономірності переходу одних
мовних одиниць в інші.
Подальший розвиток мовознавства привів до виникнення молодограматизму,
що звернув увагу на живе, усне мовлення. При такому підході головним
об’єктом лінгвістичного аналізу стало речення, яке, на відміну від
окремих слів, передає закінчену думку завдяки своїй смисловій,
граматичній та інтонаційній оформленості.
З огляду на це, при викладанні мов текст почав розглядатися як низка
взаємопов’язаних речень, яка лінійно розгортається. Головним
методологічним прийомом став лексико-граматичний аналіз речення, котрий
грунтувався на розкритті його внутрішніх залежностей, без врахування,
однак, взаємозв’язку речень, що випливало з уявлень про їх “лінійність”
(свідомо-порівняльний метод).
Таким чином, виходило, що проаналізувавши граматичні норми й зрозумівши
зміст кожного речення, можна осягнути зміст цілісного тексту, завдяки
підсвідомому сумуванню окремих сентенційних смислів. На цьому грунті
виникла ідея “пасивної граматики”, що прагнула розкрити зміст речення
через інтерпретацію його граматичних ознак, не враховуючи, однак,
граматичні та інші ознаки зв’язності між реченнями.
Структуралізм поклав в основу своєї концепції поняття “sentence”.
Зусилля структуралістів, а також їхніх прихильників були спрямовані на
створення моделі мови, що відображала б типові особливості структури
речення, на виділення “домінантних” моделей речень та утворення з них
різних варіантів — трансформ.
Підхід до мовлення як комунікативної діяльності довів, що мовленнєве
спілкування треба розглядати не як обмін окремими знаками (словами,
реченнями), а як обмін цілісними висловлюваннями та повідомленнями.
Діяльнісний підхід до природи спілкування спонукав учених до дослідження
змісту, типології й структури мовленнєвого повідомлення. Такий підхід
відразу поставив повідомлення, тобто текст, у самий центр наукових
інтересів лінгвістів, психологів і психолінгвістів, що у свою чергу
спричинило необхідність перегляду та подальшого обгрунтування методичних
концепцій.
Структура публіцистичного тексту: суть і властивості. Поняття “структура
тексту” нині перебуває у центрі уваги текстологів. Адже від
результативності дослідження структури тексту залежить розв’язання цілої
низки проблем аналізу тексту як засобу комунікації, проблем його
розуміння й текстотворення.
Процес формування поняття “структури тексту” ще не завершено. І це при
тому, що структура є природною властивістю тексту. Стосовно тексту це
означає, що будь-яка теорія, яка прагне адекватно його описати, повинна
відобразити його структурність.
Основними ознаками структури, як відомо, є цілісність і зв’язність.
Поняття “зв’язності” як основної ознаки структури було розроблено в
галузі математичних наук. Ця ознака дає змогу окреслити смислове поле
тексту, тому для дослідження тексту є досить прийнятною.
Хоч поняття “цілісності” об’єкта теоретично розроблене природничими
науками, проте його також можна продуктивно використати при аналізі
тексту, оскільки суттєвою ознакою цього поняття є нова властивість
об’єкта (у нашому випадку — смисловий зміст тексту), яка не виводиться
безпосередньо лише із властивостей окремих елементів чи з відносин між
ними і не дорівнює сумі їхніх властивостей.
Отже, структура тексту — це зв’язний тип організації смислового змісту
тексту на рівні його повної цілісності.
При вивченні структури тексту треба враховувати три аспекти: матеріальні
складові структури, відношення між ними та цілісність об’єкта.
Глибинна й поверхнева структури. Текст утворюється певною глобальною
структурою, що включає в себе глибинну й поверхневу структуру. Ми
розглядаємо публіцистичний текст, тому попередні визначення термінів
“поверхнева” та “глибинна” структура стосуються насамперед цього виду
текстів. Глибинну структуру містить ідейно-тематичний зміст тексту —
текст постає тут як складне сплетіння суспільних відносин навколо певної
глибинної проблеми, що є системоутворюючим началом. Глибинна структура
тексту, таким чином, утворюється певною сукупністю намірів, що
перебувають під домінуючим впливом певної прагматичної настанови.
Поверхнева структура тексту — це лінгвістична форма вираження глибинної
структури тексту. У публіцистиці вона є формально-змістовою.
Поняття “глибинна та поверхнева структури”, що вже увійшли в лінгвістику
тексту, характеризуються дослідниками по-різному1. Так, скажімо, одні
лінгвісти відносять ці структури до речення та словосполучення, інші ж
вважають, що поверхнева структура є доступною безпосередньому
спостереженню, а глибинна виводиться на основі сукупних даних.
Під глибинною структурою розуміється певне семантичне утворення, яке є
відправним пунктом при формуванні поверхневих структур. Одній глибинній
структурі відповідає лише одна поверхнева структура. Їх утворення є
результатом складних, різнонаправлених зв’язків, певного співвідношення
ідеального змісту та матеріального носія.
Семантичний аспект тексту. Семантичний аспект мовних одиниць виявляється
на трьох рівнях — віртуальному (значення мовних одиниць),
контекстуальному (відносно завершений смисл синтагм і речень) і
текстуальному (завершений автономний смисл цілісного тексту).
Текст будується з матеріалу мови відповідно до її норм і сам зберігає
статус одиниці мови, що завершує його структурну ієрархію. Так, він має
плани змісту й вираження, структурні складові, до суми яких не зводиться
поняття тексту, бо він виникає як інтегральна єдність.
Оскільки текст є єдиним засобом реалізації соціально значимого акту
мовного спілкування (мети комунікації), то він набуває також статусу
твору мовлення, що має цілісний і завершений характер.
Аспекти аналізу тексту мають як лінгвістичну, так і методичну
значимість:
1. Аналіз і типологія текстів з погляду їхньої належності до певних
мовленнєвих жанрів, а також дослідження логіко-смислових, композиційних
та структурних особливостей різних типів текстів (художніх,
публіцистичних, науково-технічних, розмовно-побутових; розповідей,
описів, міркувань; повістей, оповідань, байок; статей, заміток, оглядів,
фейлетонів та ін.).
2. Аналіз композиційних особливостей різних видів тексту: заголовка,
вступу (пояснення наявності чи відсутності, визначення характеру);
основної частини тексту, узагальнення, висновків і т.д.
3. Аналіз структури: членування тексту на субтексти (абзаци, фразові
одиниці, ансамблі) і на лексико-тематичні лінії; конфігурації дуги
стягнення тексту, що відображає динаміку зміни текстової напруги залежно
від зростання та спадання інтенсивності міжфразових зв’язків (траєкторія
підйому гілки дуги, положення кульмінаційної точки, траєкторія спадної
гілки).
4. Аналіз особливостей текстосприйняття, особливостей розгортання
текстового стереотипу залежно від характеру даного тексту; рівнів
розуміння тексту; критичних точок текстосприйняття.
Перенесення центру ваги на лексико-граматичну орієнтацію допомагає
розкриттю лексичних і граматичних взаємовідношень у тексті, що
забезпечує високий рівень пізнання законів текстотворення, виявленню
структурних складових тексту, особливостей його мовленнєвої форми та
композиції.
Мовленнєвий аспект тексту. Зміст тексту — це функціонуюче в ньому
смислове поле. Форму тексту утворюють взаємовідношення між його
компонентами, матеріальними об’єктами — фразовими єдностями, та
об’єднуючими їх комплексними єдностями — фразовими ансамблями.
Одиницям усіх рівнів мови властиві свої абстрактні схеми побудови, яким
вони повинні відповідати (формули побудови слів, словосполучень,
речень).
Текст — це структурована єдність, що виражає певну систему відношень
комплексного явища дійсності. В основі побудови тексту лежить інтеграція
смислів мовних одиниць, що організовуються за певними схемами.
Мовлення, як відомо, є процесом спілкування через мову. Мовлення — це
процес комунікації, а текст — результат і засіб здійснення цього
процесу. Під час комунікації текст виступає як матеріальне вираження
думки, з одного боку, і як результат використання мови (у процесі
спілкування або самоаналізу) — з іншого.
Тексту властива подвійна належність: до мови як до схеми взаємодій його
складових і до мовлення як до результату використання його складових
одиниць для спілкування. Отже, текст є синтезом мови та мовлення, мовні
компоненти якого субстанційно присутні графічно або фонічно.
Форма тексту втілюється у звучанні як у матеріальному засобі вираженні
думок, а зміст відображає перероблене у свідомості уявлення про
об’єктивну дійсність.
Відрізки дійсності, які ментально відтворюються, є означувальним тексту.
Воно перебуває поза мовним знаком, тобто у мозкові людини є змістом
тексту — його смисловим полем. Означальне постає у вигляді структури
тексту, знаків, графіки, звуків.
Комунікативна спрямованість тексту. Комунікативна стратегія полягає у
такому розгортанні тези (основної думки), за допомогою якого не лише
можна якнайкраще розкрити зміст, а й вплинути на ситуацію.
З цим пов’язані вибір загального композиційного типу, прийомів подачі
фактів та їх висвітлення, загальної тональності викладу. Комунікативна
стратегія зумовлюється цільовою настановою й відображається у плані або
в тезах підготовленого мовленнєвого твору.
План тексту, незалежно від того, чи передбачає він підготовку його
написання, чи конденсує зміст прочитаного (почутого), насамперед передає
смисл тексту, його логічну основу.
Ще в середині 50-х років нашого століття, підсумовуючи результати
психологічних експериментів, академік А. А. Смірнов писав: “…основною
характерною особливістю групування матеріалу, яка спостерігалась у наших
піддослідних, було смислове групування тексту. Матеріал розбивався на
частини не за зовнішніми ознаками, а за його смисловим змістом. Основою
об’єднання була єдність “мікротеми”, яка пов’язувала між собою окремі
думки тексту”2.
Наведене спостереження свідчить про значимість точної послідовності
викладу будь-якого матеріалу. Така послідовність має три види: 1)
дедуктивна послідовність (від загального до часткового); 2) індуктивна
послідовність (від часткового до загального); традуктивна послідовність
(від рівного до рівного). Усі ці види суджень будуються на об’ємних
зв’язках понять.
Види логічної послідовності тексту. Кожний з трьох видів логічної
послідовності викладу має свої переваги. Дедуктивна послідовність (від
загальних підпорядковуючих понять до понять підпорядкованих і
взаємопідлеглих) характеризуються особливою жорсткістю та
систематичністю, завдяки чому добре проглядається загальна схема
взаємовідношень понять, місце і роль кожного елемента загалом,
забезпечується висока доказовість та логічність викладу. Дедуктивний
виклад економний і ємкий, тому він звичайно має місце в навчальних,
наукових та ділових текстах.
Індуктивна послідовність (від підлеглих та взаємозалежних понять до
підпорядковуючих загальних) широко використовується для пояснення
складних питань при емпіричному рівні пізнання, у науково-популярній
літературі, в лекціях, у публіцистиці тощо.
Висновки та судження автора при індуктивному розгортанні тексту мають
обгрунтований і очевидний характер, легко розуміються і сприймаються.
Індуктивний спосіб викладу дозволяє жвавіше передавати реальний хід
думки, шлях пізнання зі всіма його складнощами й помилками.
Ще ширше застосовується у текстах масової комунікації традуктивна
послідовність елементів: рух викладу від причин до наслідків або
навпаки, від минулого до теперішнього, від простого до складного, від
відомого до невідомого, від подібного до відмінного, від фактів одного
порядку до фактів іншого, виділення, аналогії та зближення, використання
контрасту та ін. — усе це допускає вільне залучення у текст
емоційно-риторичних (художніх) структур, тоді як два інших способи
викладу зорієнтовані на раціонально-логічні структури.
Жанрово-стилістична класифікація текстів. У публіцистиці, зокрема таких
її жанрах, як нарис, репортаж, фейлетон, критичні замітки, полемічні
статті, велике значення мають емоційно-риторичні структури.
Раціонально-логічні ж структури домінують у жанрі передової статті,
інформаційної замітки, огляду тощо (табл.).
Очевидними є близькість та деяка спільність (у структурно-стилістичному
відношенні) текстів публіцистики з художньою та науковою літературою.
Отже, у межах кожного із функціональних стилів можна виділити тексти, в
яких домінують раціонально-логічні структури, а також тексти, в яких
виклад трансформується включенням емоційно-риторичних структур, що
спричиняє зміну композиційно-стилістичних параметрів тексту і тим самим
створює новий жанр, новий тип мовлення.
Механізм утворення тексту. У процесі мовленнєвого спілкування
відбувається обмін повідомленнями та висловлюваннями (тобто текстами й
субтекстами), у складі яких мовні одиниці — звуки, склади, морфеми й
слова, синтагми й речення — є лише будівельним матеріалом. Авторові
важливо знати механізм утворення з вихідного інформаційного матеріалу
закінчених висловлювань і повідомлень у процесі їх реалізації в
конкретних умовах спілкування.
Сфера комунікації
Домінуючі структури офіційно-ділова наукова побутова публіцистика
Раціонально-логічні постанова, ухвала, розпорядження, інструкція, акт,
протокол наукова інформація, виробничо-технічна документація,
дослідження повідомлюючий монолог, ситуативно зумовлений діалог
передова стаття, інформаційна замітка, огляд
Емоційно-риторичні діловий лист, вільний діловий опис, доповідь
науково-популярний виклад, навчальний драматичний монолог, ліричний
монолог, “вільний” діалог репортаж, фейлетон, нарис, полемічна стаття,
ораторська промова
Повідомлення — це цілісний, зв’язний, завершений за смислом,
структурований, автономний та цілеспрямований твір мовлення, що
реалізується у конкретних умовах спілкування.
Висловлювання — це зв’язний, відносно автономний та закінчений за
смислом, структурно оформлений компонент повідомлення, що виконує в його
складі часткове комунікативне завдання.
Мовний матеріал — це фонетичні та лексико-граматичні явища, побудовані
відповідно до норм даної мови і поєднані одне з одним, також відповідно
до цих, у процесі утворення висловлювань та повідомлень.
Повідомлення, на нашу думку, не можуть утворюватися безпосередньо з
мовного матеріалу. Їхня структурно-смислова організація передбачає
безумовне формування т.зв. проміжного прошарку — висловлювань
(субтекстів), які щодо повідомлення (тексту) є його безпосередніми
складовими (БС).
Як мовний матеріал, так і окремі компоненти тексту (тобто висловлювання)
набувають своєї справжньої значимості, своєї реальної комунікативної
цінності лише у складі тексту, в якому їхнє власне віртуальне значення
стає текстовим значенням, а характер поєднання всередині речень і між
ними визначається загальнотекстовою побудовою.
??$??”?Основний лінгвопсихологічний принцип комунікативної стратегії —
постійне нарощування напруги. Воно може бути екстенсивним й інтенсивним.
Екстенсивне підвищення напруги полягає в групуванні фактів і положень:
ефективні факти йдуть за менш ефективними, сильні докази розміщуються
після слабких і т.д. Інтенсивне підвищення напруги пов’язане з такою
побудовою мовлення, коли кульмінація відчувається, наближена до кінця. У
такому разі мовлення організовується динамічним співвідношенням
зав’язки, кульмінації та розв’язанням конфлікту (розв’язки). Цим, на наш
погляд, і визначається композиційно-стилістична єдність мовлення,
завершеність викладу.
У публіцистичному творі автор звичайно:
– описує ситуацію, здійснює постановку питання;
– показує те, що повинно бути, на його думку, насправді, до чого він
прагне;
– пропонує шляхи й засоби, які ведуть до мети.
За зовнішньою формою такий текст може бути суто інформаційним
(об’єктивний виклад фактів). Проаналізуємо для прикладу структуру статті
Є. Судака “Наскільки реальна українсько-турецька співпраця” (“Українське
слово” від 26.02.1998 р.) (див. рис.).
Напрямок думки є прямолінійно-послідовним: через низку конкретизацій до
висновків про панування “доволі небезпечного застою”, який гостро
суперечить первісній тезі про “приреченість” України й Туреччини на
співпрацю. Цим автор підсилює враження читача про незадовільний стан
українсько-турецьких відносин. Узагальнення журналіст будує за допомогою
емфазиса “не завадило б”, підсилюючи таким чином експресію через
узагальнення. Парадоксально те, що автор прагне підкреслити значення
суперечності. Отже, як бачимо, використавши цей
композиційно-стилістичний прийом, автор досягає стильової виразності та
змістово-логічної послідовності тексту, чим спонукає читача діяти
цілеспрямовано — шукати вихід з проблеми, що назріла.
Усі види суджень грунтуються на об’ємних зв’язках понять. Тому, на нашу
думку, судження — це насамперед упорядкована послідовність елементів, що
складають обсяг поняття. Думається, що при складанні плану потрібно
витримати єдину основу поділу. Ця основа дозволяє із множини предметних
зв’язків, різноманітності відношень реальної дійсності відібрати певне,
цілісне, необхідне в даному разі, а також забезпечує жорсткість та
визначеність при групуванні матеріалу. Отже, логіка ідей повинна
відображати логіку розвитку явищ.
Послідовність розкриття теми залежить від характеру відношень між
поняттями. Розрізняють поняття тотожні (по-різному характеризують один і
той же предмет), протилежні (обсяги не збігаються, зміст одного
заперечує зміст іншого, зберігається можливість середнього варіанта),
суперечливі (також не збігаються обсяги, зміст одного заперечує зміст
іншого, але без збереження можливості середнього варіанта), співвідносні
(обсяги не збігаються, зміст одного визначається змістом іншого, але
послідовність викладу не регламентують), підпорядковані та
підпорядковуючі (обсяг одного входить в обсяг іншого, допускається
індукція та дедукція), підпорядковані третьому (обсяги не збігаються,
входять в обсяг загальнішого поняття, допускається вільна послідовність,
індукція чи дедукція щодо загальнішого поняття), поняття, що
перетинаються (частковий збіг обсягів, допускається рух викладу від
спільного до відмінного і навпаки).
У минулому правила та прийоми побудови тексту пропонувала класична
риторика, яка характеризувалася, по-перше, практичною спрямованістю,
конкретністю визначень та рекомендацій; по-друге, стрункістю та
цілісністю теорії, що грунтувалась на використанні досягнень логіки,
психології та граматики для організації мовлення — а отже, тексту.
Риторика охоплювала всі сторони красномовства — від розробки матеріалу
до техніки мовлення. Особлива увага приділялася доказовості мовлення.
Були окреслені типи логічних ходів — т. зв. місця — докази “від людини”,
“від місця дії”, “від часу”, “від способу”, “від визначення”, “від
роду”, “від виду” та ін.
Особлива роль відводилася загальним місцям, які служили для емоційного
підсилення доказів (наприклад, міркування щодо поваги до людини, до
законів, до держави та ін.). Притаманні всім типам мовлення загальні
місця не були закріплені за певними контекстами.
Аргументи поділялись на природні (наприклад, свідчення очевидців) й
штучні (встановлення логічного зв’язку між різними фактами). Для
аргументованого розгортання теми служили опис, зображення факту, події.
Опис міг бути послідовним, поширеним або стислим залежно від цільової
настанови. У мовленні виділялось чотири частини: вступ, виклад,
доведення (або розробка) та висновки. Якщо ж мовлення, окрім усього, ще
й деталізувалося, то до названих частин додавалось визначення теми,
спростування доказів опонента, відступ. Як прийом використовувалася
деталізація. Вона, у свою чергу, створювала враження повноти,
вичерпності теми та емоційно-психологічної напруги викладу.
Поверхнева структура як засіб сприйняття тексту. Текст — це сукупність
мовленнєвих дій, здійснюваних для досягнення певної комунікативної мети.
Комунікативний намір автора виявляється у різних
композиційно-мовленнєвих формах (повідомлення, опис, міркування), що є
формами мислення й служать для оформлення тексту.
Ці форми відображають структуру процесу мовлення, типи та способи
зв’язку елементів думки між собою і думок одна з одною, причому кожна з
них перебуває у діалектичній єдності зі своїм об’єктивним змістом, який
існує у двох видах: конкретний і структурний (Якубова Н.А., 1985).
При створенні тексту конкретний зміст детермінує вибір лексичних одиниць
мовної системи, а структурний зміст визначає синтаксичну організацію
тексту, тобто характер зв’язку окремих речень та елементів структури
всередині кожного речення.
Дослідниками виявлена певна стереотипність різнорідних структур, що
мають високий ступінь обов’язковості вживання тих чи інших мовних
одиниць. Це пояснюється повторюваністю певних ситуацій, типових для
публіцистики. Подібна тенденція властива не лише лексичному та
синтаксичному оформленню текстів, але й принципам їх композиційної
впорядкованості.
Для реципієнта є важливим те, що мовні одиниці (лексичні й синтаксичні,
а також явища композиційної впорядкованості), що вживаються у тій чи
іншій ситуативній формулі, характеризуються високим ступенем
передбачуваності.
Реалізуючи свій комунікативний намір, автор створює цілісний текст як
смислову єдність, яка має єдину структуру, визначену комунікативним
задумом. Отже, на нашу думку, для реципієнта важливо адекватно задуму
автора осмислити цю структуру, елементи якої перебувають в ієрархічному
взаємозв’язку. Ця нерівнозначність проявляється як у більших
композиційних частинах тексту, так і в надфразових єдностях, і в окремих
висловлюваннях. Вершиною цієї ієрархії є домінуючий комунікативний задум
автора, реалізації якого підпорядковується зміст усього тексту.
Таким чином, умовою осмислення будь-якого тексту як цілого можна вважати
вияв і розуміння кожного з його структурних елементів, що є відносно
самостійними і завершеними. Окрім цього, розмежування елементів
композиційної структури виконує певне смислове навантаження, бо
композиційно-смислове розгортання змісту відображає процес становлення
смислу (Славгородская Р. В., 1983).
Суттєве значення для процесу осмислення має кожна з
композиційно-мовленнєвих форм (опис, розповідь, міркування та його
різновиди — пояснення, доказ, обгрунтування), що можуть бути присутніми
в будь-якому публіцистичному тексті. Як і весь текст загалом, вони мають
у своїй композиційній структурі вступ, основну частину та кінцівку. Ці
форми відіграють роль орієнтирів, на основі яких виконуються важливі для
розуміння перцептивно-осмислюючі дії.
Першим досить суттєвим орієнтиром при сприйнятті письмового й усного
повідомлення є заголовок, який у редукованій формі виражає основний
зміст тексту. По суті, заголовок має двоїсту природу, яскраво виражений
ремо-тематичний характер, бо він спрямовує увагу реципієнта на те, що
буде викладено потім, і водночас на те, що вже виражено у заголовку. З
одного боку, заголовок змушує реципієнта залучати власний досвід для
проникнення у смисловий зміст певних смислових частин тексту та їх
семантичну ієрархізацію — будучи прогностичним чинником. З іншого боку,
заголовок як явище рематичного характеру змушує реципієнта знаходити
інформацію, що стосується вказаної у ній теми. Таким чином, заголовок (і
підзаголовки) дають змогу реципієнту частково передбачити зміст тексту й
цим сприяють його осмисленню. Отже, ці функції заголовка забезпечують
явище рецепції.
У вступі до повідомлення звичайно вказується мета повідомлення та
даються вихідні дані про предмет мовлення. Початком можуть бути або
запитання, або спонукальні речення, які виконують контактно-установну
функцію. Осмислення вступної частини повинне стати відправним пунктом
для осмислення наступних частин тексту. Причому ця композиційна частина
тексту будується максимально лаконічно й узагальнено, з використанням
атрибутивних словосполучень, поширених означень, підрядних означальних
речень і т. д. (Васильев Ю. А.), що вимагає від реципієнта напруженої
уваги.
Найважливішу інформацію містить основна частина, якій притаманні
динамічність, розгорнутість і зв’язність. Смислова цілісність тексту при
цьому проявляється у повторенні певної термінологічної лексики, часто з
використанням переструктурування (наприклад, іменник повторюється у
формі дієслова). Зв’язність мовлення проявляється, зокрема, і в
семантиці речень (насамперед у межах надфразної єдності), з якої
складаються всі композиційні частини тексту, у тому числі і висновки.
У висновках коротко підсумовуються основні положення викладеної
інформації, у зв’язку з чим вона відрізняється від інших частин
лаконічнішим змістовно-насиченим викладом.
Наступним елементом поверхневої структури тексту є абзац. Він має
особливу структурно-семантичну організацію, що проявляється у таких
елементах, як зачин, розробка й завершення. (Для публіцистичного тексту
характернішим є двочастинний абзац, що складається з ключової або
основної фрази, яка виражає головну думку абзацу, й коментуючої
частини.)
Усі частини абзацу виконують одне завдання — утворюють темо-рематичний
ланцюжок, реалізуючи таким чином мікротему даної частини тексту. При
зміні мікротеми, що визначається смислом відрізка, темо-рематичний
ланцюжок переривається, вказуючи на межі надфразної єдності.
Ознаки абзацу є орієнтирами для осмислення інформаційних повідомлень.
Будучи надфразною одиницею тексту, надфразна єдність характеризується
смисловою, комунікативною та структурною єдністю. Тому її елементи йдуть
один за одним у порядку, що визначений смислом відрізка. Тобто одне
речення може стати смисловим центром, а решта будуть тільки уточнювати,
поглиблювати його. Водночас кожне речення є структурним і смисловим
елементом тексту, тому що в ньому є “дане” й “нове”, що необхідно
виявити при осмисленні тексту.
Орієнтиром виділення “даного” і “нового” в реченні при сприйнятті усного
повідомлення служать інтонаційні засоби. Наприклад, синтагма теми та її
смисловий центр відзначаються тривалішою паузою, а для реми є
характерним логічний наголос зі швидким пониженням теми після нього
(Югинов В. И., 1980). Таким чином, інтонаційні засоби служать великою
опорою в осмисленні повідомлення.
Відсутність у друкованому тексті експліцитно вираженої інтонації
допускає різноманітну інтерпретацію ізольованих речень, і лише опора на
контекст дозволяє достатньо аргументовано та несуперечливо розкрити
намір автора.
Маркери “даного” і “нового” є й у письмовому повідомленні. Це, зокрема,
порядок слів. Так, на початок речення звичайно виносяться суб’єкт,
обставини або об’єкт, що служить вихідним пунктом, темою. Найважливішими
у реченні є периферійні елементи, тому що саме вони, на нашу думку,
співвідносяться з ремою висловлювання.
Виявлено, що функція останнього місця у реченні залежить від
композиційно-тематичної частини, мікротексту. Так, для зачину — це
номінація теми мікротексту, для середньої частини — розкриття теми
мікротексту, а для кінцівки — підсумок теми мікротексту (Мосерева Н. А.,
1986).
Таким чином, знання особливостей цих орієнтирів у реченні як опори
найменшої одиниці поверхневої структури тексту має, як бачимо, велике
значення. Проте, як відомо, ні речення, ні надфразні єдності, ні
композиційні блоки не існують самі по собі. Тому осмислення кожного з
них зокрема є недостатнім, необхідно виявити їхні взаємозв’язки.
Ці взаємозв’язки забезпечуються засобами, що допомагають реципієнтові
осмислити відношення між елементами тексту, на основі яких стає виразною
підпорядкованість одних елементів і домінантність інших. Дослідниками
виділяється багато видів зв’язку за різними ознаками (за спрямованістю,
інтенсивністю, ступенем вираженості тощо). Підкреслюється, що для
публіцистичного стилю є характерним зв’язок, що емпліцитно виражається
спеціальними засобами (лексичними та синтаксичними) логічність викладу.
Комплекс засобів вираження когезії, що визначається
комунікативно-прагматичними чинниками, здійснюється лексичними,
синтаксико-граматичними, символо-графічними та логіко-семантичними
засобами.
Значну роль в осмисленні й усного, і письмового повідомлення, тобто у
виявленні його комунікативної стратегії, відіграють лексичні засоби, що
допомагають не лише стежити за логікою розгортання думки, а й утримувати
інформацію в оперативній пам’яті (Крушнина Л. И., 1982). До них належать
сполучники, сполучні прислівники, вставні слова, дейктичні слова,
прийменники й дієслова, які поділяються на проспективні, дейктичні,
протиставні, відсильні й резюмуючі. Так, якщо проспективні елементи
забезпечують контактність та координацію фрагментів текстів з одночасною
орієнтацією на наступну інформацію (розглянемо, почнемо тощо), то
дейктичні конституенти (цей, кожен і т.д.) вказують на окремі сторони
предмета при детальному його розгляді. Протиставні сполучники (але,
зате, проте, однак) порівнюють кванти фактуальної інформації, вводять,
обгрунтовують що-небудь, передують основній думці автора.
Функцію поетапного оформлення теми виконують т.зв. відсильні
конституанти, а факт змістової інформації узагальнюється резюмуючими
словами, що свідчать про завершення тієї чи іншої мікротеми.
Особливим видом сполучних засобів, що регламентують комунікативну
спрямованість тексту шляхом виявлення особливостей композиційного й
логічного розвитку, ставлення автора та способів розгляду проблеми є
скріпи (Голуева А. И., 1985). Вони розкривають композиційну структуру
тексту, особливості логічного розвитку, оцінку автором інформації,
способи розгляду питань.
Скріпи вживаються і на рівні речень, і на рівні надфразних єдностей, де
вказують на послідовність висловлювань, виділяючи інформаційно важливі
частини та додаткову інформацію.
Незалежно від форми подання тексту, лексичні засоби зв’язку виконують
однакові функції в його оформленні та відіграють однакову роль в
осмисленні письмового й усного повідомлень. Те ж саме можна сказати й
про синтаксико-граматичні засоби зв’язку, що проявилися в єдиній часовій
системі, синтаксичному паралелізмі й порядку слів.
Попри те, що розглянуті структурні одиниці є тільки орієнтирами
поверхневої структури тексту, вони мають важливе значення для осмислення
повідомлення і тому повинні зайняти відповідне місце у публіцистичних
текстах.
Виділення відносно різнопланових елементів тексту як об’єкта дослідження
зумовлено їхньою функціональною спільністю в системі мовних засобів
тексту. Це дозволяє сформулювати тезу про доцільність виявлення й опису
текстоутворюючих одиниць як комплексу засобів, що забезпечують і
регулюють процес осмислення тексту при зоровому сприйнятті. Тому їх
використання позитивно вплине на формування механізму розуміння тексту.
Отже, текст — це не хаотичне нагромадження одиниць різних мовних рівнів,
а впорядкована система, в якій усе взаємопов’язано та взаємообумовлено.
Текст сьогодні визнається комунікативною одиницею вищого ієрархічного
рівня, що дозволяє вписати його в загальну схему мовної структури як
продукт мовленнєвої діяльності в усій складності граматичних і
семантичних відношень (і співвідношень) компонентів мови та мовлення.
Саме такий підхід до тексту при його творенні, аналізі чи редагуванні
дає змогу фахівцеві (лінгвісту, журналісту, редактору) охопити всі
аспекти, всі рівні тексту і, осмисливши, його як цілісне складне
утворення, визначити шляхи його оптимізації.
Література
1. Див.: Солганик В.М. Относительно концепции глубинной структуры //
Вопросы языка. — 1978. — №5; Тураева З. Я. Художественный текст и
пространственно-временные предложения // Семантико-стилистические
исследования текста и предложений. — М., 1980.
2. Смирнов А.А. Проблемы психологии памяти. — М., 1956. — С.199.
3. Див.: Федин К.А. Собр. соч. — М., 1973. — Т.9. — С.351; Кольцов М.
Писатель в газете. — М., 1961. — С.36.
4. Див.: Беневоленская Т.А. Композиция газетного очерка. — М., 1986. —
С.26—27.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
