Пошукова робота на тему:
ГУМАНІТАРНІ АСПЕКТИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ
У світі є тільки дві сили: меч і розум.
І з часом меч завжди зазнає поразки від розуму.
Наполеон Бонапарт
Поняття інформаційної безпеки в сучасному світі надзвичайно широке. Воно
включає в себе як контроль за непоширенням інформації, яка вважається
таємною, так і міркування вчасного, повного та якісного інформування
громадян про події в країні і світі, вільного доступу до різних джерел
інформації – і разом із тим сприяння цілісності суспільства, підтримання
його морального добробуту, захисту від несприятливих інформаційних
впливів.
Для реалізації цього комплексного завдання державі необхідно віднайти
динамічний баланс між свободою слова, забезпеченням права на інформацію,
ефективним використанням інформації як засобу контролю громадянського
суспільства за діями влади, обмеженням поширення таємної інформації та
підтриманням моральної і духовної стабільності у суспільстві.
Знаходження цього балансу дозволить як захистити інтереси суспільства і
держави, так і сприяти реалізації права громадян на отримання всебічної
і якісної інформації. Це завдання передбачає здійснення гнучкої і
активної державної політики у питаннях циркуляції інформації, доступу до
неї, діяльності засобів масової інформації, розвитку видавничої справи,
освіти і масової культури.
Найкраще забезпечити інформаційну безпеку українська держава зможе, якщо
створить умови для всебічного розвитку інститутів громадянського
суспільства, закладів освіти і культури, засобів масової інформації.
Виклики інформаційної ери
Визначення сучасної епохи історії людства як “інформаційної ери” вже
стало банальністю, це словосполучення увійшло до повсякденної мови і
вживається фактично як синонім поняття “теперішній час”. Однак вступ
суспільства в “інформаційну еру” передбачає набуття ним цілком певних
ознак, пов’язаних із значним поширенням інформації, множинністю каналів
її донесення до користувача, впливом її змісту і форми на усі сфери
життя суспільства, світосприйняття людей і ухвалення рішень
можновладцями. Держава, прагнучи зберегти цілісність суспільства, яке
вона представляє, і захистити його від різнорідних загроз, повинна
зважати на ці реалії.
Інформація відіграє в житті будь-якої людини винятково важливу роль. На
підставі відомостей про навколишній світ, події, що відбуваються у
ньому, дії інших осіб людина приймає рішення щодо власної поведінки,
робить припущення щодо можливого розвитку ситуації і адаптації до неї чи
впливу на неї. Це вірно для будь-яких часів, і з цього погляду будь-яке
суспільство можна назвати “інформаційним”: рішення приймаються на
підставі вивчення і аналізу даних про навколишній світ і власний стан
людини.
Однак у другій половині ХХ століття стався якісний зсув у обсягах і
формі подачі інформації, яка доноситься до людини: урізноманітнилися
способи постачання інформацією, ускладнилася система прийняття рішень,
полегшився доступ до альтернативних інформаційних джерел.
З одного боку, це відкриває можливості для більш зваженого вибору,
врахування порівняльного, історичного досвіду, різних точок зору тощо. З
іншого боку, однак, зросли і обсяги інформаційного шуму – надлишкової
для людини інформації, – а то і інформації, покладання на яку може
завдати шкоди.
Збільшення кількості джерел інформації, оперативності її надхо-дження і
можливостей її первинної обробки висувають вимоги до вищої оперативності
в ухваленні рішень: ситуація може різко змінюватися, про це швидко стає
відомо, і вчасний вплив на ситуацію вимагає швидкого реагування.
Окрім підвищення вимог до ухвалення рішень, значного збільшення джерел
інформації, швидкості її надходження та всеохопності якіс- но змінилися
й умови соціалізації в суспільстві. До таких традиційних джерел передачі
навичок, вірувань, спільних традицій, суспільних міфів, як родина,
школа, безпосереднє оточення, додалося розмаїття інших засобів
комунікації, перш за все масових. Доступність засобів такої комунікації
і донесення інформації до користувача (радіо, телебачення, Інтернет,
кіно тощо) дозволяє охопити практично усі вікові та соціальні верстви
населення, що робить неефективними традиційні заходи боротьби з
небажаним для держави впливом через ці канали.
З останнім пов’язана також характерна риса інформаційної ери –
глобалізація інформаційного простору. Інакше кажучи, жодна держава
технічно не в змозі ізолювати свій інформаційний простір – сукупність
доступних з території країни інформаційних джерел та потоків [1] – від
надходження інформації ззовні. І навпаки, розмаїття каналів зв’язку
ускладнює запобігання витоку за межі країни небажаної для держави
інформації (від державної таємниці до подробиць здійснення політики,
укладання ділових і політичних угод тощо).
Широкий доступ усіх верств населення до засобів поширення інформації
здатен також якісно змінити відносини у самому суспільстві. Оскільки
така “масова” інформація (від преси, радіо і телебачення, кіно,
Інтернету, закладів культури тощо) надходить постійно, стосується усіх
значимих подій, апелює до цінностей (або й пропонує нові), враховує (аби
бути донесеною до користувача) психологічні особливості людини, зрештою,
представляє певні моделі поведінки, – вона є вагомим фактором формування
цінностей, світоглядних орієнтацій, уявлень про належну поведінку і
спосіб мислення взагалі.
Вплив чиниться як через зміст інформації, так і через її форму (мову,
форму подання, стиль викладу, апеляцію до значимих фактів і подій тощо).
Увесь цей комплекс впливів творить те, що можна назвати спільним
змістовим простором суспільства – системою вірувань, світоглядних
настанов, мовних конструкцій, стереотипів, способів пов’язання форми
(знаку) і змісту та інших інтерсуб’єктивних категорій, що визначають
особливості мислення і комунікації в певному суспільстві [2].
Таке значення інформаційних потоків – вплив на світосприйняття людини,
її самоідентифікацію – робить контроль над ними потужною і небезпечною
зброєю. Крайній випадок такого контролю – монополізація інформаційних
каналів – дає монополістові необмежену владу над суспільством: подібно
до Міністерства правди у романі Дж.Орвелла “1984”, він може вільно
трактувати історію, сучасність, базові цінності і світогляд людини і
суспільства; така влада набагато ефективніша і триваліша за
“традиційну”, базовану на примусі чи переконанні [3].
Інформація, її поширення і масовий вплив набувають дедалі зростаючого
значення у міжнародних відносинах. Так, наприклад, провал миротворчої
операції у Руанді в 1994 році американські дослідники схильні пояснювати
тим, що силам ООН не вдалося блокувати “пропаганду ненависті”, яка
спричинила масову різанину і 800 тис. жертв [4]; з іншого боку, спроба
попередити повторення цієї помилки в Боснії-Герцеговині у 1997 році,
коли сили НАТО захопили сербські теле- та радіоретранслятори, мала лише
частковий успіх: серби використовували мобільні передавачі, і повністю
витіснити їх з інформаційного простору не вдалося [5].
Подібні міркування наштовхують американських дослідників на висновок про
необхідність “розділяти політичний і військовий аспекти” безпеки і
особливу увагу (в тому числі під час миротворчих операцій) звертати на
опанування інформаційним простором [6]. Такі настанови у політиці єдиної
сьогодні наддержави створюють додаткові підстави для занепокоєння інших
держав: політика “подвійних стандартів”, глобальні “національні
інтереси” та інші атрибути наддержавності роблять інформаційне втручання
США у справи тієї чи іншої країни залежним тільки від суб’єктивного
рішення [7]. Навіть європейські партнери США були обурені звісткою про
існування системи глобального електронного стеження “Ешелон” з центром у
Великобританії, яка дозволяє здійснювати моніторинг електронних
повідомлень; західні європейці побоюються, що ця система
використовується для промислового шпіонажу [8].
Поєднуючи усі зазначенні чинники, доходимо висновку: “інформаційна ера”
характеризується тим, що в суспільстві широко розповсюджується
інформація, яка впливає на зв’язки між членами суспільства, визначає
якість самого суспільства – і не може бути вилучена звичними методами.
Однак завданням держави й у інформаційну еру залишається захист життєвих
інтересів її громадян і суспільства, яке вона представляє. Зважаючи на
специфічність сфери регулювання – інформаційні відносини, – такий захист
є нелегким завданням. Демократична держава повинна віднайти баланс між
правом громадян “шукати, отримувати і використовувати будь-яку
інформацію та ідеї з будь-яких засобів інформації, незважаючи на
кордони” [9] і необхідністю дотримуватися вимог “національної безпеки,
територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання
заворушенням чи злочинам, охорони здоров’я населення, захисту репутації
або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, одержаної
конфіденційно, підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”
[10].
Більше того, кожне суспільство об’єктивно зацікавлене у збереженні своєї
мовної та культурної самобутності, що в умовах глобального
інформаційного простору і легкості транскордонних впливів є досить
важким завданням.
Зрештою, держава покликана виконувати також традиційні завдання
підтримання безпеки у галузі інформації: обмеження поширення таємної і
конфіденційної інформації, боротьба з пропагандою і спробами підірвати
державний лад, забезпечення цілісності суспільства, підтримка
правопорядку, запобігання маніпуляціям свідомістю громадян через
інформаційні канали.
Не будемо торкатися технічних аспектів дотримання інформаційної безпеки
– засобів попередження витоку інформації, способів її захисту, прийомів
стеження і боротьби з таким стеженням. Це – тема окремої розмови.
Натомість варто звернути увагу на гуманітарні аспекти інформаційної
безпеки, які часто обминаються дослідниками: вплив інформаційних потоків
на єдність і самобутність змістового простору суспільства – і,
відповідно, засоби знешкодження негативного впливу на нього.
Можливі відповіді
Розмаїття способів донесення інформації до користувача в сучасному світі
змушує підходити до питань інформаційної безпеки комплексно. Держава,
заклади освіти і сім’я в інформаційну еру втратили монополію на
соціалізацію громадян, на вплив на їх світогляд тощо. Як наслідок, у
сучасних (інформаційних) суспільствах можна говорити про існування
своєрідного “ринку ідей”, на якому продавцями виступають виробники
інформації та її постачальники, а покупцями – аудиторія [11]. Така
аналогія доволі зручна для визначення ролі держави в інформаційному
просторі та тих важелів, за допомогою яких вона може впливати на цей
простір.
З одного боку, держава створює правила гри на ринку ідей через ухвалення
законів, проведення цензурної політики тощо. Але з іншого, зважаючи на
згадані вище особливості глобалізації і доступність джерел інформації
(зокрема масової), держава не може монопольно визначати правила
поширення інформації, і часто змушена пристосовуватися до ситуації,
створеної виголошенням позиції і діями ЗМІ, користувачів Інтернету,
провідних постатей культурного життя тощо.
Зрозуміло, що будь-яка держава намагається захищати свої інтереси в
інформаційному просторі і використовувати засоби інформації для
досягнення своїх цілей. Тому про вплив держави на ЗМІ, пряму чи
опосередковану цензуру (байдуже, з яких мотивів: політичної
благонадійності чи “попередження пропаганди насильства і порнографії”),
заходи пропаганди і контрпропаганди забувати не доводиться. Натомість
слід визнати, що ефективність заборонних і обмежувальних заходів
неухильно знижується. Це підтверджує і провал спроб запровадити цензуру
в Інтернеті, і неефективність контролю за національними радіо- та
телепрограмами (засоби супутникового зв’язку, послуги Інтернету стають
дедалі доступнішими, що робить цензуру у окремо взятій країні
безглуздою; а контроль за розповсюдженням засобів зв’язку занадто
коштовний і заздалегідь неефективний; це засвідчує, зокрема, провал
спроб СРСР обмежити трансляцію західних програм на свою територію).
Відтак обмежувальні заходи можуть досягти одного – збідніння
національної складової інформаційного поля. Але це тільки шкодитиме
інформаційній безпеці держави, оскільки на місці витісненого
національного продукту з’явиться закордонний – в тому числі і
спрямований проти інтересів держави чи суспільства. Спроби ж обмежити
поширення закордонного інформаційного продукту неодмінно викличуть
проблеми у стосунках із сусідами і зіграють на руку виробникам цього
продукту: увага до нього влади створить додаткову рекламу і тільки
підвищить попит на цей продукт.
За таких умов найбільш ефективною для держави є стратегія активного
учасника на інформаційному ринку – виробництва власного продукту,
просування його на ринку, – а також захист і підготовка “споживачів” до
сприйняття інформації (через особливості освіти, рекламні і
пропагандистські кампанії, створення кумирів і зразків культурної
поведінки тощо). Втім, держава в силу специфічних причин – обмеженості
бюджетних ресурсів і неефективності використання чиновників у якості
виробників творчого продукту – не в силах конкурувати з приватним
сектором і громадянським суспільством, які здатні запропонувати вищу
ціну за інформаційні послуги (бізнес) і творчий потенціал (громадянське
суспільство).
Як зазначав відомий фахівець у галузі інформаційної безпеки А.Грамші,
державні установи є лише периметром оборони суспільства від
інформаційної інтервенції ззовні. Ефективна “позиційна” оборона можлива
лише у разі, якщо у суспільстві існує розвинена власна інформаційна
галузь: існують власні інформаційні, аналітичні, культурні, інші творчі
продукти, які успішно конкурують із зовнішніми [12]. Таким чином,
завданням держави стає сприяння всебічному розвиткові приватних і
громадських виробників інформаційних, аналітичних, культурних продуктів.
Аби напрямок цього розвитку не розходився з національними інтересами,
держава має чітко встановити підстави, на яких певну інформацію не буде
допущено до обігу (наприклад, встановлена судом наявність у матеріалах
ЗМІ прямих закликів до повалення державного ладу, розпалювання
міжнаціональної, релігійної тощо ворожнечі, поширення явно неправдивої
інформації). Уся інша інформація, будь-які точки зору повинні мати
можливості виходу на “ринок ідей”, де їх якість перевірятиметься
найприскіпливішим суддею – споживачем.
Держава може включитися в цей процес, підтримуючи видавничу і
трансляційну справи фінансово (відмовившись, наприклад, від
оподаткування створеної в цих сферах доданої вартості), а також,
відповідно до загальнонаціональних освітніх та культурних програм (їх
наявність, до речі, також є обов’язковою передумовою ефективної дії
держави на інформаційному ринку і “ринку ідей”), оголошення конкурсів на
створення інформаційного, аналітичного та творчого продукту, у тому
числі освітнього і просвітнього. На основі відповідних національних
програм, держава може надавати режим сприяння на ринку тому продукту,
який відповідає цілям цих програм: надавати йому час на державних ЗМІ
(місце на шпальті чи Інтернет-сторінці), поширювати відомості про нього,
брати участь у рекламних кампаніях щодо його підтримки.
Держава також може забезпечувати свою присутність у інформаційному
просторі, постійно і докладно інформуючи громадськість і ЗМІ про свою
діяльність, а не приховуючи відповідну інформацію. Наприклад, у США 60%
усієї інформації про діяльність держави надходить від уряду, що сприяє
поширенню позитивного ставлення до державних органів [13].
Слід, однак, пам’ятати про те, що заходи безпеки, у тому числі
інформаційної – це засоби забезпечення інтересів суспільства, а не
самоціль. Відповідно, їх здійснення не повинно перешкоджати здійсненню
громадянами права на вільний доступ до інформації, що не становить
державної, військової, комерційної чи медичної таємниці. Зокрема,
вільний доступ до несекретної інформації органів влади є дієвим способом
громадського контролю, що дозволяє робити дії влади чутливими до потреб
громадян [14]. Перелік відомостей, що належать до категорій таємниці,
мусить бути вичерпно встановлений у законі “Про інформацію”.
До того ж, слід зважати на небезпеку “тоталітарного інформаційного
суспільства”, яка походить від можливості контролю за операціями в
електронних мережах, банках, впливу на засоби масової інформації тощо.
Держава має не допускати монополізації ЗМІ, електронних мереж,
провайдерів послуг зв’язку, а також законодавчо захищати банківську і
комерційну таємницю.
Активна позиція держави у “позитивному впливі” на інформаційний ринок
дозволить ефективно донести до аудиторії її позицію, і разом з тим не
пригнічуватиме можливостей національних виробників інформаційного,
аналітичного і творчого продукту в їх змаганні з колегами з інших країн.
Досвід України: невдалі спроби самозахисту
Нарікань на стан інформаційного простору України вистачає. Єдиного
українського знакового простору по суті ще не сформовано, “точки
відліку” для оцінки власного стану і навколишнього світу, важливість
яких поділяло б усе суспільство, не віднайдено. Україна є фактично
беззахисною перед зовнішнім інформаційним впливом – від російських
програм (у яких нерідкі антиукраїнські випади) до американських
бойовиків (що пропагують стереотипи культури, яка є результатом іншої
історії, інших підходів до життя) і латиноамериканських серіалів
(сумнівна художня якість яких давно є притчею во язицех).
Проблема полягає не в тому, що інші країни здійснюють на Україну
інформаційний вплив – у глобалізованому інформаційному суспільстві це
невідворотно. Проблема полягає в тому, що Україна не може протиставити
такому впливу власного якісного продукту, якому наші громадяни віддали б
перевагу перед іноземним (подібно до того, як українські ласощі
витіснили “Марс” і “райську насолоду “Баунті””).
Така невтішна ситуація пояснюється низкою причин. Причому причин саме
внутрішньоукраїнських: від радянської історії нас відділяє майже десять
років, і відтак вплив “пам’яті старих часів” стає дедалі меншим.
По-перше, українською державою було практично провалено завдання
сформулювати чітко виражену соціальну мету, яка мала б замінити ідею
“побудови комунізму” і пов’язану з нею систему цінностей. Така мета не
мала бути утопічною чи навіть конкретно сформульованою – варто було
віднайти лише привабливу тему для суспільства, що прямує у майбутнє,
запозичивши найкраще з минулого. Однак пошук такої теми у виконанні
чиновників, вихованих у радянські часи, звівся до антинаукових і
протиприродніх пошуків “наукового націоналізму” або, навпаки, “гордості
за досягнення української влади на шляху реформ” [15]. Не дивно, що такі
сурогати були відторгнуті суспільством.
А за відсутності “точок відліку”, ціннісних орієнтирів, багато членів
суспільства (і зокрема молодь) намагаються віднайти їх у екстремальних
групах ідентифікації – зокрема у тоталітарних релігійних сектах,
різнорідних товариствах, кримінальному середовищі [16].
Однак чекати від держави визначення основи для ідентифікації суспільства
і не обов’язково. Ініціативу могло б виявити громадянське суспільство, а
держава, шляхом моніторингу основних тенденцій і врахування їх у
законодавстві, могла б ненав’язливо сприяти урахуванню при творенні
новітнього українського суспільства національних інтересів. Але держава
виявилася неспроможною створити необхідні умови для вільного розвитку
суспільної думки, відкритого діалогу у цьому питанні.
Через високе оподаткування видавничої діяльності, національне
книгодрукування перебуває в стані стагнації. За даними Держкомітету з
питань інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, в Україні на
одного мешканця виходить друком 0,4 книжки на рік, у той час як у Росії
(де режим оподаткування видавничої діяльності значно ліберальніший) цей
показник становить 3,2, Польщі – 9,5, Німеччині – 12 книжок17.
Від високого оподаткування потерпають і українські ЗМІ. Крім прямих
фінансових втрат, складне і заплутане податкове і адміністративне
законодавство робить пресу, радіо і телебачення потенційними жертвами
державних контролюючих органів, що дозволяє владі здійснювати непряму
цензуру і розправлятися з тими ЗМІ, які мають незалежну позицію. Більше
того, українські ЗМІ є заручниками політики і з’ясовування стосунків між
їх патронами; це шкодить як об’єктивності їх позиції, так і якості
матеріалів: головним може бути виконання замовлення, а не ґрунтовний
аналіз проблеми. Разом із цензурними обмеженнями, такі умови суттєво
звужують простір для творчого пошуку журналістів і аналітиків [18]. До
того ж, досі немає реальних важелів захисту журналістів від свавілля
можновладців – зокрема не зазначено прав на доступ до інформації, яка
пов’язана з виконанням можновладцями своїх посадових обов’язків і не є
таємною, а також не обмежено можливості впливу на ЗМІ через суд у спосіб
“захисту честі і гідності” [19].
У цьому зв’язку звернення української аудиторії (як широкого загалу, так
і професіоналів) до російських джерел пов’язане не з нездатністю їх
українських аналогів виробити якісний продукт, а з відсутностю для цього
умов, що ставить українські ЗМІ, аналітиків і творчі колективи у явно
невигідне становище [20].
Не виправдав себе і обмежувальний підхід до регулювання доступу до
Інтернету. Намагання здійснювати, відповідно до Указу Президента від 22
квітня 1998 року, підключення до світової мережі лише через Укртелеком,
“Інфоком” і “Укркосмос” – з метою “захисту інформації” – не дало
сподіваних позитивних результатів. Оглядачі багато говорили про загрозу
монополізації Інтернету, неефективність державних провайдерів тощо. В
реальності ж комерційні провайдери знайшли декілька способів обходу
вимог указу (вони були, як завжди, розпливчатими і неясними). Єдиний
відчутний результат – високі ціни на Інтернет-послуги (повний доступ в
Києві коштує $50/місяць, в той час як у Москві – $32-35/місяць) [21]. У
свою чергу, це суттєво звужує можливості для колективів, які працюють
над розробкою українських Інтернет-сторінок.
Фінансовими проблемами також частково можна пояснити і недолугий стан
вітчизняної культури, насамперед масової, яка здебільшого відтворює
закордонні ерзаци; спроби ж створити власний продукт (враховуючи
горезвісні серіали “Роксолана” і “Чорна рада”) поки не мали успіху і
негативно оцінюються навіть посадовими особами культурних і
інформаційних відомств України [22]. Однак тут справа не тільки у
фінансах, а й у відсутності належної організації виробництва культурного
продукту, насамперед розрахованого на масову аудиторію, але не
прибуткового чи малоприбуткового. Замість відомчої творчості у цій
галузі була б більш доречною розробка національної програми, яка
передбачала б проведення державних конкурсів на виробництво конкретного
продукту. Такий підхід дозволив би більш оптимально використовувати
обмежені фінансові ресурси і поєднувати організаційні можливості держави
з творчим потенціалом громадянського суспільства.
Подібний підхід міг би бути доречним також у галузях науки і освіти –
сферах, завдяки яким виховуються смаки і уподобання громадян,
передається інформація від покоління до покоління. Нині ж
недофінансування й організаційні проблеми (насамперед неефективне
використання коштів, які вдається залучити від держави, а також інших
джерел – фондів, спонсорів, платних послуг) фактично консервують
означену вище проблему “чиновника, що займається творчістю”: досі не
вироблено єдиних змістових і методологічних підходів до викладання
природничих, гуманітарних та суспільних дисциплін [23]; написання
підручників пущено на самоплив, що шкодить їх якості [24]; у науці
превалюють забюрократизованість, обмеження пошуку, орієнтація на
винаходи і методи ледь не ХІХ сторіччя [25].
Підсумовуючи, зазначимо, що головними проблемами на шляху розвитку
інформаційної сфери в Україні залишаються:
– надто велика вартість існування і функціонування друкованих і
електронних ЗМІ, друкарських послуг, низький рівень оплати праці в
галузі освіти;
– відсутність зацікавленості у випуску якісної національної
інформаційної, аналітичної та творчої продукції, у тому числі навчальних
матеріалів, дитячої літератури і програм, науково-популярних видань і
програм, розважальних програм і т. ін.;
– незахищеність видань, студій, творчих колективів від переслідувань
державних контролюючих і фіскальних органів;
– загроза судових позовів можновладців з метою “захисту честі і
гідності” та упередженість судів у цих процесах;
– відсутність гарантій захисту прав журналістів та осіб, прирівняних до
них (незалежних експертів тощо).
Без вирішення цих проблем будь-які спроби “забезпечення інформаційної
безпеки” не досягнуть мети.
Оптимізація заходів інформаційної безпеки у гуманітарній сфері
Розв’язання більшості проблем у галузі інформаційної безпеки України
лежить у річищі більш широких реформ, про необхідність яких давно
ведеться мова на різних рівнях і в різних аудиторіях. Так, питання
убезпечення ЗМІ, друкарень, провайдерів Інтернет-послуг від постійних
невмотивованих перевірок і зниження собівартості видавництва через
пільгове оподаткування видавничої діяльності та інформаційних технологій
мають бути вирішені в ході комплексної реформи податкової системи,
проведення якої є завданням парламенту і уряду вже на найближчий час.
У ході судової реформи, розробки і прийняття нових цивільного,
кримінального і відповідних процесуальних кодексів необхідно передбачити
гарантії вільного виконання журналістами своїх обов’язків. Зокрема,
йдеться про заборону подачі посадовими особами державних (чи
самоврядних) органів до суду позовів про образу журналістами їх честі і
гідності, якщо журналістські матеріали стосуються оцінки виконання цими
посадовими особами своїх обов’язків. Очевидно, що забезпечення кадрової,
матеріально-технічної і фінансової незалежності суддів відповідно до
рекомендації Генеральної асамблеї ООН 1987 року має гарантувати суди від
тиску з боку можновладців і сприяти справедливому розгляду усіх справ,
пов’язаних зокрема зі ЗМІ. Однак це є завданням судової реформи в
цілому.
Також слід наголосити на необхідності внесення змін у законодавство про
статус журналіста. По-перше, надати журналістам більших прав щодо
доступу до будь-якої інформації у органах влади та місцевого
самоврядування, яка не становить державної чи військової таємниці (щодо
комерційних структур – комерційної таємниці). Вичерпний перелік
інформації, що може бути віднесена до цих категорій, має визначатися
відповідним законом. Також слід закласти механізми захисту журналістів,
зокрема встановивши відповідальність посадових осіб за утиски законних
прав журналістів на доступ до інформації, а також за посягання на їх
життя, свободу, майно і за створення перешкод у їх роботі та вплив на
неї (зокрема шляхом цензури).
Особливо слід підкреслити неприпустимість запровадження більш жорстоких
правил реєстрації ЗМІ, нових зборів з них (як-от “за використання
радіочастот”). Підстави притягнення журналістів і ЗМІ до
відповідальності (за поширення явно неправдивої інформації, матеріалів,
що шкодять суспільному здоров’ю і моралі, підривають конституційний лад
чи розпалюють міжнаціональну ворожнечу) мають бути вичерпно визначені у
законі. Неприпустиме створення органів прямої чи непрямої цензури;
повноваження Державної ради з телебачення і радіомовлення – органу,
передбаченого у Конституції, – мають бути максимально докладно визначені
законом.
Ці кроки можливо і необхідно здійснити вже у найближчий час. Вони
дозволять журналістам і ЗМІ в цілому почуватися більш безпечно, бути
менш залежними від ласки чиновника чи бізнес-магната, що нормалізує
розвиток ринку масової інформації в Україні.
Після здійснення таких заходів “первинного цивілізування” цього ринку
можна запроваджувати механізми співпраці суспільства, держави і ЗМІ, що
добре зарекомендували себе в країнах ЄС, зокрема громадського радіо і
телебачення та підтримки ЗМІ державою. Лише у такому випадку створення і
діяльність цих інститутів не стане додатковим важелем впливу близьких до
влади олігархів на ЗМІ чи годівничкою для чиновників, що розподіляють
державні ресурси, а держава дійсно виконуватиме свої первинні завдання
захисту вільної конкуренції на інформаційному ринку, як це відбувається
в європейських країнах.
Крім таких заходів із свідомої лібералізації інформаційного ринку,
держава може вжити активних заходів на підтримку розвитку і поширення
тієї інформації, повідомлень, образів і стереотипів, у яких вона
зацікавлена. Так, можливе проведення широкомасштабних рекламних (чи
піарівських) акцій на підтримку національного виробника інформаційного
продукту, української книжки, кіно- і телефільмів.
Аби уникнути чиновничого підходу і зростання корупції у перерозподілі
такої підтримки, має бути запроваджений тендерний підхід: оголошення
державою теми, створення незалежного журі, яке розглядало б заявки від
незалежних колективів і редакцій. За процедурами тендеру, а також
витрачанням коштів його переможцями має здійснюватися як державний, так
і громадський контроль.
Необхідно відмовитися від хибної думки про те, що, контролючи ЗМІ,
обмежуючи доступ до Інтернету, випускаючи безбарвні сурогати і
здійснюючи цензуру, можна забезпечити національні інтереси. Такі заходи
пригнічують розвиток національного інформаційного сектора, роблять його
неконкурентоспроможним, не здатним видати якісний і яскравий
інформаційний, аналітичний чи розважальний продукт – і відтак залишає
попит громадян на цю продукцію незадоволеним. Відповідно, відкриваються
ніші для зовнішнього впливу – і не завжди дружнього.
Саме усвідомлення цього факту має бути ключовим при розробці підходів до
посилення інформаційної безпеки на державному рівні.
Таким чином, оптимізація заходів інформаційної безпеки України вимагає
посилення ролі держави. Однак йдеться не про пряме втручання державних
органів у зміст, тематику, спосіб донесення інформації до користувача.
Найбільш ефективними є заходи непрямого сприяння створенню
різноманітного і якісного продукту, а також його просуванню на
інформаційному ринку. Саме “позитивним сприянням”, а не заборонами,
можна заохочувати розвиток потужного і самобутнього українського
змістового простору, який буде достатньо захищеним від сторонніх
недружніх інформаційних впливів.
ЛІТЕРАТУРА
[1] Литвиненко О.В. Спеціальні інформаційні операції. – К., 1999. – С.
143.
[2] Vander Zanden J.W. The Social Experience: An Introduction to
Sociology. – NY, 1988. – P. 312.
[3] Gaventa J. The Power and Powerlessness. – Urbana&Chicago, 1982. – P.
253-261.
[4] Snyder J., Ballentine K. Nationalism and the Marketplace of Ideas //
International Security. – 1996. – Vol.21. – No.2. – P. 31.
[5] Bosnia’s Battle of the Airwaves. – URL: http://www.cnn.com/world/20
/bosnia/index.html
Р. 23.
[7] Parenti M. Inventing Reality: The Politics of New Media. –
St.Martin’s Press, 1993. – P. 186.
[8] Rivero M. Echelon: Online Surveillence. – URL:
http://fire.net.nz/echelon.htm
[9] Див.: Ст.19 Універсальної декларації прав людини (1948), ст. 19
Пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966) // Humana Ch.
World Human Rights Guide. – Oxford, 1992. – P. XII.
[10] Див.: Ст.34 (ч.2) Конституції України (1996) // Конституція
України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996
року. – К., 1996. – С. 20.
[11] Snyder J., Ballentine К. Op. cit. – P. 30-31.
[12] Цит. за: Литвиненко О.В. Назв. праця. – С. 153.
[13] Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. – К., 1996. – С. 123.
[14] McCubbins M.D., Noll R.G., Weingast B.R. Administrative Procedures
as Instruments of Political Control // Journal of Law, Economics and
Organization. – 1987. – Vol.3. – №2. – P. 250-277.
[15] Головаха Є.І. Стратегія соціально-політичного розвитку України
(досвід перших років незалежності та нові орієнтири). – К., 1994. – С.
20.
[16] Сьомін С. Українська молодь під прицілом новітніх релігійних
культів і сект // Людина і політика. – 2000. – №3. – С. 54-55.
[17] Президент Украины подписал указ о поддержке национального
книгоиздательства // Интерфакс-Украина. – 2000. – 10 ноября.
[18] Дуцик Д. Мас-медіа: політичний аспект // Нова влада. – 2000. – Т.1.
– С. 46-57.
[19] Натомість у світі превалює інший підхід до судових конфліктів між
ЗМІ та владою. У США, наприклад, вважається, що рішення людини піти у
політику одночасно звільняє її від усіх прав на таємницю: державцеві
дано розпоряджатися людськими долями, тож усе її життя має бути на
видноті. У Швеції державні службовці не мають права подавати в суд на
критичні матеріали в ЗМІ на свою адресу, у Великобританії для подання
такого позову необхідний дозвіл судді Верховного Суду. Таким чином, у
розвинених країнах вважається, що заподіяна конкретному чиновникові
шкода від дошкульного журналістського матеріалу набагато менша за шкоду,
що завдається суспільству позбавленням його контролю через ЗМІ за діями
влади.
[20] Жарких Д. Iнформацiйна безпека. Джерела міфотворчості // День. –
2000. – 10 листопада. – С. 4.
[21] Голуб А. Вот и нету Интернету // Деловая неделя. – 1998. – 27
апреля – 3 мая. – С. 3.
[22] Див., наприклад: Фесенко Л. Вадим Долганов: “Прямого ефіру не
витримують навіть відомі політики” // Хрещатик. – 2000. – 30 листопада.
– С. 5.
[23] Бистрицький Є. Фонд “Відродження” – українська установа // Політика
і культура. – 2000. – 31 жовтня – 6 листопада. – С. 37; Трубайчук А. До
питання про вивчення історії ХІХ-ХХ століть у школі та вузі // Нова
політика. – 1997. – №2. – С.19.
[24] Вербило Л. Без гаметки нет отметки // Киевские ведомости. – 2000. –
24 ноября. – С. 17.
[25] Яковенко Н. Історія пізнавана і непізнавана // День. – 1996. – 25
вересня. – С. 6.
[26] Див. також: Павленко Р. Проблеми створення незалежних ЗМІ в Україні
та шляхи подолання цих проблем // Політичні права і свободи у
демократичному суспільстві (досвід країн Європейського Союзу) / Збірник
матеріалів Круглого столу головних редакторів мас-медіа України. – К.,
2000. – С. 16-18.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
