Реферат
на тему:
Життєва і творча доля
Миколи Куліша
Якби Миколі Кулішу в юні або молоді роки сказали, що йому призначено
стати видатним драматургом, він, мабуть, дотепно пожартував би з цього
передбачення. І не тільки тому, що любив і шанував жарт. М.Куліш
тривалий час не вбачав у собі якоїсь особливої талановитості й занадто
критично оцінював власні можливості. Вже бувши визнаним митцем, він мав
глибокі сумніви щодо свого драматургічного хисту. На початку творчого
життя Куліш не ставив перед собою високих і великих цілей, проте досяг
їх. Він був від природи багатогранно обдарованою людиною. Талановитий
військовий, діяч національної освіти, педагог, газетяр, полеміст,
організатор літературного процесу в Україні, теоретик
літературно-мистецького розвитку. Але насамперед Микола Куліш – видатний
драматург ХХ століття, творчість якого відкрила нові напрямки у розвитку
світового мистецтва. Могутня постать письменника увібрала в себе
неповторність, силу й красу землі, на якій він формувався і зростав.
Микола Гурович Куліш народився 6 грудня (за новим стилем – 19 грудня)
1892 року в Чаплинці, що тоді входила до складу Дніпровського повіту
Таврійської губернії. Враження від дитинства у Куліша були
суперечливими. Він любив свій край – його людей, природу, степ. Він
зворушливо й ніжно любив Чаплинь, як називав батьківське село у своїх
листах. Подумки він часто повертався до рідних місцин, краєвидів,
знаходячи у цьому духовну насолоду та надійнішу відраду. Будучи
знаменитим митцем, Куліш натхненно розповідав про Таврію своїм рідним,
близьким за духом письменникам. Проте залишилися у нього від дитинства й
гіркі почуття, частину яких він передав у широковідомій автобіографії
1921 року. “Детские годы прошли в крайней нужде, иногда в нищете.
(Автобіографію написано російською мовою – Я.Г.) Отец, безлошадный
крестьянин, большую часть жизни прослужил в помещичьих экономиях в
качестве чернорабочего и у богатых мужиков поденщиком. Всю горесть
подневольной жизни старался заглушить водкой… До народной школы, чуть не
пятилетним мальчиком, меня уже нанимали богатые мужики пастухом свиней и
телят, то нянькой, то погонщиком лошадей и проч.”
Спочатку Микола навчається у церковно-парафіяльній школі. Він виявився
здібним учнем. Добрі люди є в будь-які часи і за будь-яких режимів. Були
вони і у рідному селі М.Куліша. Чаплинська інтелігенція вирішила
допомогти обдарованому хлопцеві. Вона зібрала кошти – близько ста
карбованців, і Миколу зарахували до Олешківського міського училища.
В Олешках Куліш також виділявся у навчанні серед своїх товаришів. Проте
його стосунки з керівництвом училища складалися важко. Микола за вдачею
був різким, відвертим, рішучим, гострим на язик підлітком, мав значний
вплив на ровесників. Навколо нього групувалися критично мислячі учні.
Іван Дніпровський, приятель Куліша ще з олешківських часів, у своїх
нотатках до його літературного портрету відзначав, що Микола був
ватажком усякого незадоволення, усякого протесту як в училищі, так і в
притулку благодійного товариства, де він в Олешках мешкав. М.Куліша
декілька разів відраховували з училища, як він писав в автобіографії,
“за организацию кружков молодёжи и непочтение к начальству”, і все ж
таки його здібності визнавалися настільки непересічними, що серед
учителів завжди знаходилися такі, хто підтримував бунтівного підлітка.
Саме завдяки допомозі цих педагогів Кулішу 1908 року вдалося вступити до
Олешківської прогімназії. Однак його учбова одіссея на цьому не
завершилася. Коли до закінчення прогімназії залишалося зовсім небагато,
заклад було закрито. Щоб все-таки пройти повний курс навчання, Микола
разом з товаришами їздив на Кавказ, до Поті, де екстерном складав важкі
іспити.
У літературному розвитку М.Куліша Олешки посідають особливе місце. В
Олешках він починає писати. Його перші творчі пошуки складалися з
сатиричних віршів, фейлетонів, епіграм. Вони з’являлися в учнівських
журналах “Наша жизнь”, “Колючка”, “Стрела”, “Веселое язычество”,
ініціатором і редактором яких він сам й виступав, розходилися у списках
серед підлітків та молоді. Сатиричні виступи М.Куліша жваво сприймалися
учнями, які швидко підхоплювали його дотепні вислови та думки. Тут же
він робить перші драматургічні спроби – пише колоритні малюнки з
навколишнього життя. 1913 року, перебуваючи в Олешках, він пише п’єсу
“На рыбной ловле” (російською мовою), з якої пізніше виросла комедія
“Отак загинув Гуска”.
Кулішеві йшов двадцять другий рік. Він збирався продовжити навчання,
надіслав документи до Новоросійського університету, але влітку 1914 року
його було мобілізовано.
Так закінчився перший період його життя, у який він зазнав злиднів,
голоду й бездомності, робив наймитом, пережив захоплення літературною
творчістю, зіткнувся з фізичними й розумовими перевантаженнями, відчув
силу людської доброти й підтримки.
Та головні випробування чекали на нього попереду.
В армії несподівано для себе Микола Куліш робить військову кар’єру.
Починає він рядовим у запасному батальйоні. Потім навчається в Одеській
школі прапорщиків. На фронті дослужився до штабс-капітана. Три роки – з
1915 до 1917 – проводить на передовій. Якими б небезпечними й складними
не були перипетії його долі, вони не могли спинити літературний потяг
М.Куліша.
У фронтовій обстановці він знаходить час для художніх вправ. Продовжуючи
олешківські традиції, Куліш пише вірші й невеличкі драматичні сцени.
Його гострі, актуальні поезії друкувалися в армійській газеті, а його
одноактні п’єси залюбки розігрувалися солдатами. На війні він все
настійливіше відчуває бажання жити заради того, щоб писати, щоб багато
писати, щоб творити – і знаходити у цьому радість.
Перша світова війна відбилася на Кулішеві пораненням, контузією та
посиленням критичних настроїв. У березні 1917 року молодий офіцер робить
вибір, що надовго визначив його соціальні й життєві шляхи. Він одним з
перших серед офіцерів полку перейшов на бік революційного табору.
Революційні ідеї носилися тоді у повітрі й користувались популярністю
серед різних верств населення. Цілком природно, що колишній юний
бунтівник активно поділяв погляди про кардинальний переустрій ладу.
М.Куліш, як і багато інших, пов’язував з революційними настроями надії
на побудову гуманістичного й справедливого суспільства.
Після повернення з армії до Олешок військовий сюжет у житті Миколи
Куліша незабаром знаходить нове продовження. Це було зумовлено тією
ситуацією, що склалася на Херсонщині під час громадянської війни й
безпосередньою участю М.Куліша у революційному русі в Україні. У липні
1919 року, перебуваючи в Херсоні, він займається формуванням
Дніпровського селянського полку. З цим полком Куліш захищав Херсон і
Миколаїв у боях з військом Денікіна. З цим полком, відступаючи, він
дійшов до Києва. З цим полком він побачив Україну в огні. Побачене й
пережите у ті часи пізніше відбилося у незавершених романі та
кіноромані, а також у драматичній поемі “Патетична соната” – одному з
найвищих творчих досягнень М.Куліша.
Завершував Куліш свою військову біографію начальником штабу групи військ
Херсонського напрямку, а трохи пізніше – військовим керівником
Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів. За плечима
залишилося дві війни, п’ять місяців в’язниці за гетьманського правління,
створення революційних повстанських формувань, членство у повітовому
ревкомі. Цими подіями був сповнений другий період життєшляху драматурга.
З 1921 року М.Куліш знову на цивільній службі. Починається третій період
його життя, у якому головне місце посіла так довго очікувана ним
літературно-художня діяльність.
Певний час М.Куліш обіймає адміністративні посади в Олешках, віддається
освітянській службі у Дніпровському повіті. Він організує школи, дбає
про учнів та вчителів. Йому неодноразово доводилося пішки ходити селами
й містечками Херсонщини, знайомлячись зі станом педагогічних справ у
рідному краї. У голодному 1921 році він доклав неймовірних зусиль, щоб
врятувати багатьох школярів від смерті й зберегти від розпаду численні
маленькі школи. Мандруючи степами й селами Таврії (нерідко з гвинтівкою
за плечима), Куліш зустрічається з різними людьми, конфліктами,
ситуаціями. У його творчій уяві складається задум майбутньої драми “97”.
Він робить перші ескізи до неї. Однак його ім’я як літератора ще нікому
не відоме.
Наприкінці 1922 року Куліш одержав підвищення по службі й перебирається
до Одеси. На новому місці турбот з ранку до ночі. У системі губернської
освіти, де Куліш працює інспектором шкіл, безліч проблем, засідань,
термінових завдань. В одному з листів він образно й жартівливо
розповідав про себе: “Навантажили мене, як верблюда. По нашому виходить
– дали “нагрузку”, і от тая нагрузка придавила мене, як стопудова вага.
Ледве дихаю”. І все ж таки М. Куліш викроює нічні години, щоб писати.
Портрет Миколи Куліша одеського періоду виразно й з гумором намалював
Юрій Смолич. Описуючи свою зустріч з ним, що сталася 1924 року, Смолич
згадував: “Куліш виявився …не таким вже й молодим – мав добрі вуса і
виглядав за тридцять років. Зодягнутий був у довгу білу сорочку,
підперезану тонким очкуром, та галіфе хакі у стоптані чоботи. Професією
– вчитель.
– Куліш, – рекомендувався він. – Микола, – додав по короткій паузі і
якось хмикнув собі у вуса, – щоб, бува, не сплутали з Паньком Кулішем:
той давно вмер, а я ще живий, той був з панків, а я – з мужиків, той був
письменник, а я тільки так собі… маракаю…
Видно було, що він ніяковіє і, як усі соромливі люди, гнівається на себе
самого за свою сором’язливість, а щоб її якось заховати, –
костричиться”.
Перебування в Одесі внесло у літературний розвиток М.Куліша нові
якості та нюанси. Він стає членом письменницької спілки “Гарт”, відвідує
засідання її художньо-літературної студії, стежить за мистецькою
динамікою в Україні. Саме в Одесі, незважаючи на величезну зайнятість,
Куліш закінчує п’єсу “97” і з маловідомого літератора стає знаменитим
драматургом. Про нього пишуть провідні митці, літературознавці, журнали,
газети. Про нього говорять на творчих вечорах і у державних колах. До
нього звертаються режисери, театри, актори.
Феноменальний успіх драми “97”, що була поставлена у Харкові восени 1924
року, сприяє тому, що керівництво “Гарту” ставить питання про переїзд
Миколи Куліша до столиці України. Й з кінця літа 1925 року драматург
живе і працює у Харкові.
Олешки, Одеса, Харків – такою є географія становлення літературного
таланту М.Г.Куліша. Харкову у цьому ланцюжку належить найвагоміша роль.
У столиці Куліш опинився в центрі духовно-творчого буття. Видатне
письменницьке оточення – М.Хвильовий, Г.Епік, Остап Вишня, Ю.Яновський,
П.Тичина, І. Дніпровський, дружні й творчі контакти з якими збагачували
його художній світогляд. Літературні читання, зустрічі, бесіди.
Безпосереднє знайомство з представниками різноманітних мистецьких й
художніх напрямків, течій. Плідна багаторічна співпраця з трупою театру
“Березіль” та його режисером-концептуалістом Лесем Курбасом. Пошук своєї
мистецької позиції, власної художньої індивідуальності, полеміка з
лідерами інших літературних орієнтацій, напружене дослідження життєвих
явищ і тенденцій.
Ім’я та постать Миколи Куліша швидко набирають ваги. Він стає однією з
центральних постатей літературно-художнього процесу в Україні та
безумовно головною постаттю в українській драматургії 20-х – початку
30-х років ХХ століття. Його п’єси виставляються театрами різних стилів
та уподобань. Навколо його творів спалахують дискусії – завзяті,
емоційні, різкі. Його персонажі виходять за межі суто літературних
образів й осмислюються найбільш проникливими сучасниками як символи доби
українського Ренесансу.
Навколо М.Куліша групуються письменники. Вони цінують у ньому
самобутність думки, свіжість погляду на оточуючі процеси, вміння
відстоювати власні переконання. Вони визнають у ньому одного з
найталановитіших, найяскравіших українських драматургів. Куліша обирають
другим президентом ВАПЛІТЕ. Він входить до складу редколегії провідного
літературного часопису України “Червоний шлях”, друкується у популярному
альманасі “Літературний ярмарок”, виступає з полемічними статтями,
зустрічається зі своїми читачами й глядачами.
У харківський період талант Миколи Куліша піднявся на найвищий щабель
свого розвитку. В цей час його знала вся Україна. Він створює п’єси
“Народний Малахій”, “Патетична соната”, “Маклена Граса”, що стали новим
словом не тільки в українській драматургії, а й у художньому мисленні
європейських літератур.
На межі 20-их – 30-их років для М.Куліша настають важкі, трагічні часи.
Його твори, більшість з яких користувалися неабиякою популярністю,
зазнають як політичної, так й естетичної критики. Його ім’я роблять
символом негативних тенденцій в українській літературі. Куліша починають
звинувачувати у скептичному тлумаченні сучасності. Йому закидають, що
його п’єси сповнені ідеологічних вад, що вони зводять наклеп на
радянську дійсність. Нові твори драматурга викликають виключно різкі,
недоброзичливі рецензії та відгуки. Після прем’єри п’єси “Маклена Граса”
й різкого несприйняття вистави офіційною критикою М.Куліш доходить
висновку: “Я розумію це так, що взято курс на знищення мене як
художника”.
Проти нього спрямовується ідеологічна кампанія, у процесі якої
стверджується, що з революційних позицій драми “97” Куліш перейшов на
ворожі засади п’єс “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична
соната”. Вона призвела до того, що на першому всесоюзному з’їзді
радянських письменників (17 серпня – 1 вересня 1934 року) відбулося
офіційне закріплення за Миколою Кулішем статусу
буржуазно-націоналістичного драматурга. І.Ю.Кулик у своєму виступі на
з’їзді говорив про М.Г.Куліша як про митця, “більшість п’єс якого
відверто націоналістичні і ворожі нам”. Це вже було схоже на вирок. У
грудні того ж року М. Куліш пішов на похорон свого друга Івана
Дніпровського. Додому він не повернувся.
Обірвався життєвий шлях письменника восени 1937 року. Його було страчено
на сорок п’ятому році життя.
Микола Куліш належить до того типу письменників, про яких можна сказати:
художником слова він народився. Бо від народження в Куліша було єдине
призначення – велике й непохитне – писати. З підліткового віку й до
останніх своїх днів він сприймав, розумів і аналізував світ як
письменник.
Він ділився тим, що його надихало, захоплювало, бентежило, гнітило, з
допомогою емоційного, барвистого, дотепного слова. М.Куліш писав майже
тридцять років. Навчався – і писав невеличкі твори сатиричного
спрямування. Воював – і складав короткі п’єси, що мали успіх у солдатів.
Працював в освітянських установах – і шукав себе у різних жанрах: від
оповідань з життя дітей до циклу педагогічних нарисів. А з якою
наполегливістю й самовідданістю Куліш писав, коли переймався тільки
творчою діяльністю! І навіть перебуваючи в ув’язненні, відчуваючи подих
смерті, він теж сідав за папір – і надсилав листи, де відбивав свої
настрої, почуття, турботи. ІІисання було для нього не тільки радісним,
емоційно насиченим процесом, а й внутрішнім станом, постійним відкриттям
себе, головним смислом життя.
За одинадцять років драматургічної практики (1923-1934) М.Куліш створив
майже півтора десятка п’єс. Кожна з них – явище непересічне в
українській драматургії та заслуговує на те, щоб стати об’єктом
ґрунтовного наукового дослідження. Кожна з них вимагає того, щоб її не
тільки уважно читали, а й уважно перечитували. Зараз очевидно, що майже
вся драматургічна спадщина Куліша входить до національної літературної
класики, а п’єси “Народний Малахій” та “Патетична соната” складають
європейську та світову художню скарбницю.
Досить пригадати, що в українській театральній і літературній критиці
кінця 20-х років проводилися численні паралелі між п’єсою “Народний
Малахій” та романом “Дон Кіхот”, між образами Малахія Стаканчика й
Дон-Кіхота Ламанчського. Ємну оцінку художнім якостям “Патетичної
сонати” дав німецький письменник Ф.Вольф, який підкреслював, що “за
формою… – цей донині найбільший витвір української драми – можна
порівняти у світовій літературі лише з такими драматичними шедеврами, як
“Фауст” і “Пер Гюнт”. Таким чином, створення “Народного Малахія” і
“Патетичної сонати” поставило М.Куліша в один ряд з такими митцями,
як М. де Сервантес, Й.Гете, Г.Ібсен.
У своїй творчості Куліш виходив з програмного положення, що “драматургія
мусить весь час непокоїти, збуджувати, загострювати, навіть за іншого
разу занадто загострювати деякі проблеми і ніколи не пристосовуватись до
міщанських смаків глядача”. Ось цим пафосом занепокоєння життєвими
проблемами, загострювання реальних, існуючих конфліктів пройняті всі
його п’єси, що на сьогоднішній день дійшли до нас, – від “97” до
“Маклени Граси”. (Текст однієї з перших п’єс – “На рыбной ловле”, як і
текст останнього драматургічного твору М.Куліша – п’єси “Такі”,
вважаються втраченими).
Творчість М.Куліша – це багатогранне, гранично загострене зображення
життя, процесів сучасної йому України. Доля українського села, духовні
пошуки інтелігенції, психологічні тенденції у робітничому середовищі,
духовний стан столичного й провінційного міст, проблеми
національно-історичного розвитку України – таким виглядає зріз основних
проблем Кулішевої драматургії. Лише одна п’єса певною мірою вирізняється
серед інших, оскільки її створено на польському фактичному матеріалі й
пронизано польським національним колоритом. Йдеться про драму “Маклена
Граса”, у якій відтворено кризові процеси в Польщі початку 30-х років.
Проте і в цьому творі відлунює українська проекція на трагічні події, що
у той же самий час охопили й Україну. Цілком вірогідно, що й драму з
сучасного польського життя Куліш писав, маючи на думці долю України та
людини у ній.
Художня сила п’єс Миколи Куліша полягає у тому, що вони пройняті
відчуттям незборимого трагізму людського буття, усвідомленням глибинних
дисгармоній духу, суспільства, світу. В центрі Кулішевої драматургії
перебуває трагедія особистості на тлі соціальних зламів і протиріч.
Микола Куліш був живописцем характерів в українській драматургії.
Працюючи над п’єсою, він прагнув намалювати живий, колоритний, типовий
художній образ. Для цього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував
– їздив, ходив пішки Україною, намагаючись побачити й почути, чим живуть
люди, про що думають, як розмовляють, чого прагнуть. Ось звідки у його
творах багата галерея виразних, самобутніх образів – Мусій Копистка
(“97”), Хома Божий (“Хулій Хурина”), Антип Радобужний (“Зона”), Малахій
Стаканчик (“Народний Малахій”), Овчар (“Закут”), тьотя Мотя і дядько
Тарас (“Мина Мазайло”), Ілько Юга (“Патетична соната”), Семен Пархімча
(“Прощай, село”), Ромен і Байдух (“Вічний бунт”), Ігнацій Падур
(“Маклена Граса”). Кулішева драматична спадщина – це концептуальна
характерографія української національної історії та ментальності.
У характерах М.Куліша узагальнено характерні “больові точки” свого часу.
Його герої помирають від голоду, ходом історії розділені на “багатих” і
“бідних”, будують комуну, тягнучись до світла життя, перетворюються з
учорашніх незаможників на адміністраторів-бюрократів, кохають і
залишаються нещасними у своєму коханні, пристосовуються до нових умов і
бунтують проти конформізму, шукають смисл свого й загальнолюдського
існування, божеволіють та кінчають життя самогубством, зраджують,
зневірюються й знаходять у собі сили протистояти трагічним перипетіям
долі. Кулішеві характери певною мірою є історичними, бо в них осмислені
тенденції національної історії, а також людського духу.
Митець досконало володів технікою, драматургічною культурою анатомування
дійсності. Він тонко відчував не лише ті проблеми, що вже набули або
набували актуальності, але й ті, що тільки мали постати перед
українським суспільством. М.Куліш міг художньо прогнозувати
духовно-соціальні процеси, передбачати їхні різноманітні наслідки. Він
змальовував не те, що хотів би бачити навколо, а те, з чим повсякденно
стикався, що його непокоїло й хвилювало. Стривоженістю реальним і
прийдешним життям огортають картини таких п’єс, як “Хулій Хурина”,
“Закут”, “Народний Малахій”, “Зона(”, “Вічний бунт”, “Прощай, село”,
“Маклена Граса”.
Творчість М. Куліша – це не тільки драматургія характерів, сцен, ідей,
це також і драматургія мови. Він приділяв надзвичайну увагу мовній
відшліфованості, мовним якостям своїх п’єс. Слово у його творах грало
багатьма барвами й тональностями: інтонаціями народної говірки,
гостротою сюжетних ходів, колоритністю народного гумору, напруженістю
інтелектуальних роздумів. Слово у Кулішевій драматургії – чи то ремарки
або репліки дійових осіб – вирізнялося влучністю, образністю,
економністю, асоціативністю. Особливо яскраво у творчості М. Куліша
подано народну мову, якою дихає ледь не кожна його п’єса. Поліфонія
народного мислення, голосу робить твори Куліша панорамним літописом
народного буття. І народне слово посилювало у цьому літописі ефект
достовірності, переконливості, глибинності в зображенні реальних
конфліктів та протиріч.
Масштаб таланту Миколи Куліша був зрозумілим багатьом митцям з того
кола, у якому жив і спілкувався драматург. Про Куліша як про одного з
найблискучіших сучасних письменників України говорили М.Хвильовий,
Ю.Яновський, В.Сосюра, І.Дніпровський. Часто й емоційно непересічність
драматургічного методу М.Куліша на засіданнях режисерського штабу
“Березоля”, реперткому, в публічних виступах доводив Лесь Курбас. Він
уважав М.Куліша провідним українським драматургом, підкреслював, що до
його п’єс треба ставитись як до творів визначного митця. Особливо високо
керівник “Березоля” оцінював “Народного Малахія”. Курбас неодноразово
відзначав, що створення такої п’єси під силу тільки геніальному
драматургові, а характер Малахія Стаканчика зараховував до категорії
“вічних” образів.
Микола Куліш уважно стежив за орієнтирами, тенденціями української
художньої літератури. Він поціновував у літературі “титанічність
поривань”, насиченість “великою проблематикою”, що, на його думку, є
свідченням активних емоційно-інтелектуальних процесів у художній
свідомості суспільства. Без “титанічних поривань” література, за його
висновками, перестає бути мистецтвом, втрачає художні функції та
особливості. Куліша бентежило, що українська література другої половини
20-х років “зійшла на вузенькі, розраховані тільки на сьогоднішній день,
теми”, що вона “продукує літературні твори в масштабі одного дня”. Він
ставив перед художньою творчістю потужні духовні та інтелектуальні
завдання і виміряв її високими мірками.
Розмірковуючи над шляхами піднесення українського мистецтва, М.Куліш
порушував питання про роль критики у цьому процесі. Він наполегливо
висловлював ідею тактовного, обережного ставлення до письменницьких
пошуків, до творчості взагалі. Куліш неодноразово наголошував на тому,
що талант треба плекати, підтримувати, давати змогу йому друкуватися,
виставлятися, обговорюватися, що мета літературної критики – сприяти
художньому зростанню митця, поважно вказуючи йому на недоліки й слабкі
місця творчості.
Драматург виступав проти, як він казав, “жорстокої, невгамовної”
критики, вбачаючи у ній неабияку деконструктивну силу. “Будувати,
вирощувати драматургічну культуру – це не значить бити її”, – гірким
афоризмом підсумовував він свої спостереження щодо функцій української
критики у літературному житті кінця 20-х років. Куліш уважав аномалією
те, що критика виявлялася спрямованою проти художньо-образного процесу,
проти письменників, проти мистецтва. У промовах, листах драматурга
містяться численні фрагменти літературно-критичного аналізу, і вони
свідчать про глибокий культурно-естетичний підхід Куліша до оцінки
мистецьких творів, течій, явищ.
М.Куліш здійснив величезний, досі повністю не оцінений внесок у розвиток
теорії та практики драматургії. Він реформував саму драматургічну форму
– композицію, архітектуру твору, надавши їм гнучкості, ємності,
динамізму. Він наповнив драматургічний твір багатствами слова, музики,
контрастів, ритму, узагальнень, кольорів, метафор, алегорій, асоціацій.
Він майстерно використовував художній потенціал символів, символічного
мислення, що виводило його п’єси на рівень філософського осмислення
Людини й Буття.
Куліш був митцем, який постійно прагнув новини у творчості – нових
художніх засобів, прийомів, рішень; несподіваних думок, образів,
конфліктів; нової, до нього ще не відкритої якості драматургічного
світобачення. Він шукав – і знаходив нові напрямки розвитку мистецтва,
літератури, драматургії, що потім ураховувалися іншими письменниками,
художниками наступних поколінь. Куліш-драматург жив категоріями
майбутнього художнього Часу. А це – привілей митців світового рівня.
…Багатьма дорогами пройшов Микола Гурович Куліш – дорогами навчання,
таврійського степу й України, дорогами війни, самовіддачі, духовного
піднесення, дорогами творчості, відкриття, переслідувань. За недовге
життя йому довелося пережити ледь не все, що тільки може випасти на долю
людини. І на всіх дорогах, в усіх життєвих випробуваннях він залишався
яскравою постаттю, що прагне справедливості, краси і добра.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
