.

Галицько-Волинське князівство у 1205-45 рр. (війна за спадщину Романа Великого) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 3529
Скачать документ

Реферат на тему:

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

У 1205-1245 рр.

40 років війни за спадщину Романа Великого

Від смерти Романа аж до половини 40-их рр. XII ст. не вгаває боротьба
за спадщину по ньому. Зворушені несподіваною смертю князя галичани
присягли вірність його ледви трьохлітньому синові Данилові, в якого
імені обняла владу Романова вдова. Вона звернулася за допомогою до
угорського короля, що й зїхався з нею в Сяноці. Там він «приняв Данила,
як свого милого сина», але зате зажадав від Романової деяких політичних
концесій: м. і. як опікун Романовичів починає він титулувати себе
«королем Галичини й Володимрії», а Галич обсаджує мадярською залогою.

Рівночасно заметушилися князі Олеговичі й поєднавшися з Рюриком, що
кинув манастир, рушили походом на Галич. Але сили їх були невеликі, а
противники Романовичів серед бояр не вспіли ще зорганізуватися. «З
соромом мусіли вони завертати зпід Галича».

На другий рік Олеговичі зібрали куди більші сили: Святославичів
чернигівських, Ігоровичів новгородських, смоленських та київських
князів, Чорних Клобуків, половців, та поляків з Лєшком на чолі. Тепер
підняла голову боярська мафія у самому Галичі, Романова вдова побачила,
що не вдержиться в Галичі й заки наспів їй у допомогу угорський король,
перейшла до Володимира Волинського. Туди наспів угорський король і
перемовив Лєшка, щоби залишив Романовичів у спокою. Рівночасно закликав
він на галицький стіл князя Ярослава Суздальського, сина Всеволода.
Володіння Ярослава мало бути тимчасове, поки не підростуть Романовичі.
Олеговичі й тим разом не добилися Галича. Вони переждали на границі
Волині, поки відійшов з своїми військами угорський король і щойно тоді
пішли в глиб Галичини.

Скористала з цього партія галицьких бояр, прихильних Ігоровичам. Поки
наспів до Галича Ярослав Суздальський та наблизилися Олеговичі, бояри
закликали до себе Володимира Ігоровича, що був у таборі Олеговичів.
Володимир вимкнувся з табору й за добу наспів з своїм полком до Галича,
Літом 1206 р. засів Володимир Ігорович на галицькому столі. Ярослав
Суздальський та Олеговичі завернули з нічим до дому.

Володимир Ігоревич

Засівши на галицькому столі, зрозумів Володимир, що нема йому на кого
покладатися, як тільки на своїх братів. Тому він віддав братові Романові
Звенигород, а для Святослава рішив придбати Володимир. Він вислав до
володимирців якогось попа з домаганням — видати йому Романовичів і
піддатися. Володимирці обурилися таким домаганням, а навіть хотіли вбити
посла. Але найшлися серед володимирських бояр такі, що заступилися за
послом і виявили деяку прихильність для Ігоревичів. Злякалася їх
Романова й втекла з дітьми в Польщу.

Вона подалася до колишнього противника Романа — Лєшка, що використав
момент і «пожалів сиріт», а навіть вставився за ними до угорського
короля. Залишивши Романову й менчого її сина Василька в себе, він вислав
старшого Данила з посольством на Угорщину. По словам літопису він
закликав короля Андрія піти на Галичину й вернути Романовичам їх отчину.
Але до польсько-мадярського походу на Галичину тепер не прийшло.
Володимир Ігорович прочув небезпеку й зацитькав грізних сусідів
подарунками.

 

Міжусобиця поміж Ігоревичами

Тимчасом поміж самими Ігоревичами счинилася міжусобиця. Роман Ігоревич
Звенигородський виступив проти Володимира Галицького, а навіть
перетягнув на свій бік угорського короля. Підпоможений угорськими
військами, Роман побив Володимира й нагнав його з Галича. Скористав з
цього братанич Романа Мстиславича — Олександер Белзький, що при
польській допомозі відібрав від Ігоровичів Володимир Волинський.
Володимирці самі створили ворота братаничеві Романа Мстиславича, але
скоро пожаліли того кроку. Приведені Олександром поляки, кинулися
грабити місто й тим підкопали симпатії володимирців до Олександра.

Поляки забрали з собою Святослава Ігоровича, а на його місці посадили
Олександра. Та Олександрові не дали вороги засидітися на володимирському
столі. Князі Інгвар та Мстислав Ярославичі змовилися з Лєшком польським
й при його помочі відобрали Володимир. Правда, Олександер використав
неприхильність володимирських бояр до Ярославичів й відібрав від них
Володимир, але й тим разом не на довго. Тимчасом берестяни, навкучивши
собі суматоху біля володимирського стола, рішили відокремитися. Вони
закликали до себе Романову вдову з сином Васильком. Романова й Василько
прибули на Берестейщину, але потім увійшли в переговори з Олександром,
що виміняв у них Берестейщину за частину Белзько-Червенської волости. За
кілька років Олександер відібрав ті землі Василькові й дав йому
невеличку Камінецьку волость, а потім городи Тихомль і Перемиль у
південній Волині. Тут вони просиділи до 1214 р. не спускаючи з ока своєї
володимирської отчини.

 

Галицька метушня

Роман Ігоревич, що прогнав свого брата Володимира й заволодів Галичем
при мадярській допомозі, дуже скоро настроїв проти себе галицьких бояр.
Вони підняли проти нього отверту ворохобню й навіть, на якийсь час,
вигнали його з Галича. Роман відбив собі Галич і помстився на
ворохобниках, але з метушні рішив скористати його «союзник» – угорський
король Андрій. Він вислав на Галич свого воєводу Бенедикта, що вхопив
Романа й вивіз на Угорщину, а місто обсадив мадярською залогою.

 

Мадярська інвазія

Нова мадярська інвазія далася галичанам дуже в знаки. Літописець
підчеркує жорстокість воєводи як «томителя бояр і міщан», та прирівнює
його до антихриста. Галичани почали оглядатися за способами добутися
зпід мадярського ярма. Зразу закликали до себе Мстислава
Пересопницького, але він вибрався з дуже малими силами й мусів
завертати. Колиж рознеслася чутка, що Роман Ігорович утік з Мадярського
полону. Галичани звернулися до нього й до Володимира, та просили
вибавити їх з мадярської неволі. Ігоровичі послухали й рушили з великими
силами на Галич. Бенедикт не посмів їм протиставитися й Ігоровичі знову
заволоділи Галичиною. Володимир сів у Галичі, Роман у Звенигороді, а
Святослав у Перемишлі. Невтральність Угорщини забезпечили собі Ігоровичі
дарунками.

Боротьба Ігоревичів з боярами

Галицькі бояри, що підчас двох мадярських окупацій зросли в силу, не
думали потурати Ігоровичам, яких вважали своїми ставлениками. Але й
Ігоровичі були за амбітні для того, щоби потурати боярам. Обостороннє
подразнення привело до безпримірно кривавої боротьби. Ігоревичі виждали
нагоду й справили боярам криваву лазню. Рівночасно в кількох містах вони
вирізали біля 500 бояр, між ними й найбільш знатних та впливових. Багато
бояр угікло з краю. Майно побитих і втікачів Ігоровичі поконфіскували.
Але цей крок не обійшовся Ігоревичам. Бояри рішили відомстити й для
цього видвигнули проти Ігоревичів кандидатуру Романовичів. Вони вислали
посольство на угорський двір, де перебував Данило Романович. На чолі
боярської делегації стояв досьогочасний ворог Романовичів — Володислав
Кормильчич.

Делегація просила короля Андрія, щоби він відібрав Галичину від
Ігоровичів й посадив на галицькому столі Данила Романовича.

Король Андрій прийняв цю пропозицію «з великою любовю» й вислав значне
військо на Галич. З військом ішов галицько-володимирський «отчич»
Данило.

 

Перший похід Данила на Галичину

Несподівано для Ігоровичів, стануло угорське військо під Перемишлем.
Володислав Кормильчич звернувся до перемиської залоги з промовою: «Чого
вагаєтеся братя? Чиж не Ігоровичі побили ваших , батьків і братів,
пограбили ваше майно, ваших дочок повіддавали за ваших рабів, чиж не
заволоки заволоділи вашою батьківщиною? І ви тепер готові за них
покладати свої голови?» Промова мала повний успіх:

Перемишль створив ворота й видав у руки Володислава Кормильчича — князя
Святослава Ігоровича. З черги обложили угорські війська Звенигород. Але
«звенигородці завзято боролися» й облога затяглася. На щастя наспіли
помічні війська Романових бояр з Белза, полки Василька Романовича,
Олександра Володимирського, Інгвара Луцького та Мстислава
Пересопницького. Не забарився з допомогою і Лєшко польський. Роман
Ігоревич мав тільки звенигородців та половецьку орду. Він побачив, що
оборона даремна й потайки втік зі Звенигороду. Думав податися в Київ і
придбати собі допомогу свого свояка Всеволода Святославича. Але по
дорозі, під Шумськом, Романа зловили чати противників. Щойно тепер
піддалися звенигородці.

Союзні війська посунули на Галич. Володимир не дожидав противників. Утік
з Галича й залишив місто без оборони.

 

Вокняження Данила

У вересні 1211 р. зайняли союзні війська Романовичів Галич і посадили на
його «золотокованому» столі девятилітнього Данила Романовича. Рівночасно
мстиві бояри викупили Ігоровичів з мадярської неволі й повісили їх. За
500 боярських голов заплатили тепер Ігоревичі. Подія перша й одинока в
українській історії. Вона теж повисла загрозливою зморою над головами
Романовичів…

Данило, що мав тоді щойно девять літ від роду, хоч і проголошений
галицьким князем» не міг кермувати державними справами. Для цього
приїхала до Галича з Белза Романова вдова. Але тут вона зустрілася з
несподіваною опозицією боярства, що на те спровадило нелітнього князя з
Угорщини, щоби правити державою в його імени. Романова мусіла покинути
Галич і звернутися з жалями на бояр до угорського короля. Король Андрій
зразу пішов походом на Галич і приборкав боярську мафію, арештуючи
головних провідників — Володислава, Судислава та Пилипа. Та як тільки
угорські війська вийшли з Галичини, бояри знову підняли голову й
нехтуючи Данила та його матір, закликали собі князя Мстислава
Пересопницького. Тоді вдова Романова вислала менчого сина Василька до
Белза, а сама з Данилом подалася на Угорщину.

 

Володислав Самозванець

На просьби Романової рушив король Андрій знову на Галичину, але смерть
його жінки Гертруди з руки мадярських баронів, примусила його завернути
з дороги. Рівночасно завернув з дороги і Мстислав Пересопницький, що
його бояри закликали на галицький стіл. Тоді вернув до Галичини
Володислав Кормильчич і проголосив себе галицьким князем.

Самозванство Кормильчича, було чимсь нечуваним у досьогочасній
українській історії й тому визвало проти себе справжню бурю. Пружиною,
що рушила українських князів проти самозванця, став тепер Мстислав
Пересопницький, що зєднав собі допомогу Лєшка польського й з Олександром
Володимирським рушив на Галич.

Війська князів і Володислава зустрілися на ріці Бібрці. Володислава
розбито, але взяти Галича не вдалося — князі вернулися з нічим до дому,
а Володислав до Галича.

 

Мадярсько-польська змова

Угорський король Андрій та польський князь Лєшко, що досі ніби
«безкористовно» заступалися за Романовичами, додумалися нарешті до того,
щоби спекти свою печеню при огні боротьби за галицький стіл. Згідно з
плянами краківського каштеляна Пакослава, Андрій і Лєшко мали заключити
тісний союз, закріплений подружжям Лєшкової дочки Сальомеї (вона мала
тоді два роки) з молодшим сином Андрія Кольоманом, що теж був тоді ще
дитиною. Кольоман мав дістати титул «короля Галичини», а Лєшко
західньо-галицькі землі з Перемишлем. Романовичам назначили союзники
Володимирщину без Берестейщини й пізнішої Холмщини, що їх мав Лєшко
затримати для себе.

Проект Пакослава прийнято на з’їзді Андрія й Лєшка, що відбувся 1214 р.
на Спішу. Небаром відбулася комедія вінчання Сальомеї з Кольоманом, а
зимою з 1215 на 1216 р. відбулася коронація Кольомана короною, що її
прислав папа Інокентій III.

На Галичину рушило мадярське військо, що полонило Володислава-Самозванця
й вивезло на Угорщину. Він там і помер. На галицькому столі засів,
формально, маленький Кольоман, а дійсну владу над краєм обняв відомий
уже нам воєвода Бенедикт. Перемишль узяв собі Лєшко, а автор
польсько-мадярської змови Пакослав, дістав за труд — Любачівську
волость. Олександер мусів покинути призначену Романовичам Володимирщину.

На щастя, польсько-мадярський союз не продержався довго. Угорський
король дуже скоро розсварився з Лєшком і відібрав йому Посяння з
Перемишлем. Рівночасно підірвав собі Андрій грунт у Галичині, де почав
насильну латинізацію церкви. Одно й друге привело до того, що як писав
Андрій в 1215 р. до папи «останніми часами галицький народ не тільки
відступив від свого короля (Кольомана), але й зібравши військо, обляг
галицький замок, де перебував наш син з невеликою залогою».

Даремне кликав Андрій свого недавнього союзника, Лєшка, на поміч. Мусів
сам іти на Галичину й визволяти сина з облоги. Тимчасом і Лєшко не
дармував. Шукаючи, когоб то з князів напустити на мадяр, вибрав
хороброго вояку Мстислава Мстиславича з роду смоленських князів, що
княжив у Новгороді.

 

Мстислав Удачний

На ширшу політичну арену виплив Мстислав Мстиславич при черговій
кампанії за київський стіл, по смерти Рюрика Ростиславича. Вже тоді мав
славу неустрашеного лицаря; новгородці прозвали його «Удачним» і готові
були йти за ним в огонь і воду, мовляв: «Куди ти, княже, очима глянеш,
туди ми своїми головами кинемо». Мстиславові не сиділося в Новгороді.
Безустанні напасти суздальських князів, та вроджена жадоба воєнних
пригод, гнали його геть з Новгороду. Манив його неспокійний український
південь, а в першу чергу Галичина, де нікому з претендентів не давали
засиджуватися.

Допомігши Ростиславичам відвоювати Київ від ставлеників Всеволода
Суздальського (1215), Мстислав дістав, за труд, Торчеськ на Пороссю. Але
й тут не перестав снувати плинів про підбій Галичини. Тимчасом на його
Новгород напав Ярослав Всеволодич Суздальський і Мстислав мусів іти його
обороняти. У славній боротьбі над рікою Лисицею розгромив Мстислав
суздальців, але в Новгороді таки не залишився. Саме тоді наспіли до
нього посли від Лєшка польського, з закликом іти на Галичину.

Мстислав пішов не вагаючись, але під Галичем побачив, що сили його
замалі й завернув на Подніпрівя. Тут придбав собі союзників та поїхав
попрощатися з Новгородом і новгородцями. Весною 1219 р. поклонився
новгородській Софії, могилі свого батька й новгородцям, та пообіцявши їх
не забувати, рушив походом на Галичину. Галицькі бояри, пробували
протиставити йому Романовичів, але Мстислав випередив Данила й зайняв
Галич.

 

Другий виступ Данила Романовича

Розрив поміж Андрієм і Лєшком краківським, розбуджує нові надії на Галич
у Данила, що тимчасом дійшов до 18 літ. Бажаючи створити собі випадну
базу на Волині, він не те, що не виступає проти Мстислава Удачного, але
задружує з ним та жениться з його дочкою. Запевнивши себе у Мстислава,
Данило рішив відібрати свою отчину від Лєшка краківського. Звязавшись з
Олександром Волзьким, пішов Данило походом на Лєшка (1219 р.) й відібрав
від нього Берестейщину та забужські волости. Лєшко, думаючи, що Данило
зважився на похід проти нього за відомом і тихою згодою Мстислава
Удачного, забув зараз усі кривди від Андрія й увійшов з ним у союз проти
Мстислава. Нагло й несподівано зявилися польеько-мадярські війська в
Галичині. Здобувши Перемишль, рушили вони на Галич, де тимчасом на
просьбу Мстислава, засів молодий Данило Романович. Сильний бій, яким
Данило зустрів союзників, примусив їх звернути проти Мстислава, що з
невеликим військом станув на ріці Зубрі. Під великою перевагою ворожих
сил Мстислав мусів уступити з Галичини й зупинившись на Пониззю,
закликав туди Данила з Галича. Обдарувавши зятя за його відвагу й
ярість, Мстислав відпустив Данила до Володимира, а сам кинувся навести
на мадярів і поляків половецьку орду.

Тимчасом угорський воєвода Филя пішов на Володимир, але безуспішно.
Данило наслав на Лєшка своїх нових союзників — литовців, а Мстислав
зумів оборонити Володимир половецькими полками. Спроба Мстислава
відібрати мадярам Галич не вдалася. Мстислав завернув, але небаром
прийшов знову під Галич з полками східньо-українських князів та
половців. Він розбив угорську залогу, що вийшла проти нього й по
короткій сутичці біля городських воріт, зайняв Галич. Кольоман і
Сальомея, разом з «гордим» Филею, що нахвалявся «зайняти всю землю й
висушити море», попали в руки Мстислава. З ними разом дістався в неволю
й провідник мадярської партії серед бояр — Судислав. Мстислав не пожалів
полонених. Більшість побив, а залишив при житті тільки визначніших.
Кольомана вислав до Торчеська. З подивугідною великодушністю поставився
Мстислав’до Судислава. Не то, що подарував йому життя, але й дав йому
намісництво в Звенигороді. На клопіт собі й Романовичам… .

Угорський король зразу махнув рукою на дальшу боротьбу за Галичину й
увійшов з Мстиславом у переговори в справі свого сина Кольомана.
Помирився з Романовичами й Лєшко, а за цілу кампанію заплатив Олександер
Белзький, що зрадив був Мстислава й перейшов на польсько-мадярський бік.

Та вороги не спали. Вони бачили, як гарно укладалися взаємини Мстислава
й Романовичів, а разом з тим відживала державнотворча ідея їх батька
Романа. Покараний Романовичами за зраду Олександер Белзький, нашептав
Мстиславові в ухо, мовляв, Данило настає на його життя. Лицарський, але
простодушний Мстислав повірив і від того часу всі його виступи повні
недовіря і ворожнечі до свого найкращого й найщирішого союзника Данила.
В 1222 р. заключив Мстислав договір з угорським королем, що без інтриг
проти Данила, був би для нас цілком незрозумілий. За звільнення
Кольомана й Сальомеї, зажадав Мстислав, щоби Андрій відрікся усіх своїх
претенсій до Галичини, але за те Мстислав обіцяв одружити свою дочку з
третім сином Андрія, теж Андрієм, і як зятеві передати йому Галичину.
Потім вибирався Мстислав двічі походом на Данила, але він зумів
відборонитися, а на з’їзді в Перемилю переконав тестя про
безпідставність його підозрінь.

Тимчасом на політичному небосклоні східньої Европи зявилася неждано
чорна хмара татарщини. Зявилася несподівано й опанувавши в короткому
часі схід Европи, загрозила цілому культурному світові.

 

Татари

Споконвічне роєвище мандрівних народів — Азія — ригнуло тепер на Европу
новою хвилею півдиких, турко-монгольських племен, що їх наш літопис
признав дітьми пекла (Тартару) й прозвав «татарами»; зявилися на межах
України, що вже й так хилилася до упадку, роздерта княжими міжусобицями
й безупинною боротьбою з попередниками татар — печенігами, торками та
половцями.

Монгольські племена середньої Азії почали свій завойовницький похід від
південнього Амуру. В XII ст. бачимо їх зєднаних під владою Бурджігенів,
що виводили свій рід від прародича турських племен — сірого вовка.
Нащадок цього роду Темуджін, покорив усі монгольсько-турецькі племена,
та розбивши сусідні держави турків-кераітів і алтайських найманів, уже в
1206 р. проголосив себе, в старій турецькій столиці Каракорумі,
незмінним володарем — джінгізханом. З того часу починається нестримний
похід монгольських орд на захід. Паде держава тангутів, піддається
північний Китай, Хіва, північна Персія й нарешті східній Кіпчак і
Кавказ. Щойно тут наштовхуються монголи на опір. Половці, яси й черкеси,
поєднавшися з кавказькими втікачами, станули на прю з непереможними
ордами Темуджіна. Але там, де не помагав меч, приходила до слова,
негірша від меча, татарська дипльоматія. Татарам удається порізнити
союзників і розгромити їх одинцем. Около 1222 р. прийшла черга на
половців. В околиці Подоння програли половці рішаючу битву з татарами.
Згинув у ній найстарший половецький хан Юрій Кончакович, наложив головою
хан Данило Кобакович, а старий тесть Мстислава Удачного, хан Котян,
подався до Дніпра й кинувся до українських князів за підмогою.

 

Зїзд князів

Мстислав Мстиславич, що мав серед українських князів велику повагу,
скликав їх на зїзд до Києва. Крім «старшин української землі» явилося
тут багато молодших князів, а між ними й Данило Романович. З виїмковою
однозгідністю вирішено на тому зїзді загальний, протитатарський похід, з
неменчою солідарністю станув до походу цвіт українського лицарства.
Усталено збірне місце на Хортиці, біля Дніпрових порогів. Відтіля рушив
грандіозний похід на схід, у степи. Були тут князі київські,
чернигівські, смоленські й волинські. На тисячу човнах припливли сюди
через Дністер, Чорне море й Дніпровий лиман «галицькі вигонці» з
пониззя, зявилася й уся половецька орда. Не зявилися тільки суздальські
князі, що, нібито, запізнилися й завернули зпід Чернигова…

Даремне висилювалася татарська дипльоматія, щоби порізнити українських
князів з половцями. «Ми вашої землі не займали — говорили татарські
посли — ми прийшли, з божого допусту, на наших рабів конюхів половців,
що й вам чимало лиха натворили». Князі тямили, скільки лиха натворили їм
половці, але розуміли й те, що коли вони сьогодні дадуть пропасти
половцям, то завтра доведеться їм самим винести на собі весь натиск
татарської навали. Татарських послів побито й похід рушив далі в степи.

 

Бій над Калкою

Данило Романович пішов попереду головних сил і почав громити один
татарський загін за другим. Певність перемоги провожала українські полки
аж до озівської річки Калки. Щойно тут переконалися вони, що… ані
воєнне мистецтво тогочасної Европи, ані випробувана хоробрість і
справність українських військ не всилі подолати цілковито відмінної
боєвої тактики татар. Заковані в тяжкі, залізні «броні» українські
лицарі, що здебільша воювали пішо й звикли вирішувати бій чоловим
наступом, зустрілися вперше над Калкою з незліченою масою легкої
кінноти, що наступала на них півколом, а в основу свого успіху клала
несподівані для противника маневри на крилах.

Було це дня 31 травня 1223 р. Захоплений успіхами Данила Мстислав
Мстиславич, не порозумівшися з усіми князями, взяв з собою кількох
молодших князів та половців, перейшов Калку й почав бій з татарами.
Українські війська станули посередині, половецька кіннота гарцювала по
боках.

Принятим звичаєм, чолова лінія татар зразу заломилася й потягла за собою
наступаючі українські полки. А рівночасно бокові крила татарського
півколя заатакували половців з силою, якої вони не ждали. Нелюдський
вереск татар змішався з криком переляканих половців. Вони змішалися й
проняті переполохом кинулися тікати. Не видержав залізний мур
українського лицарства й дуже скоро змінився український наступ у
безладний відворот. Даремне пробував Мстислав Київський зупинити
втікачів створеною наборзі твердинею з походних возів. Три дні утримався
з неустрашеним лицарством проти татарської повені, але вона його нарешті
залила. Виманивши Мстислава підкупом з обозу, викосили татари весь цвіт
його лицарства. Решта татар кинулася в погоню за втікачами, гнала їх аж
до Дніпра й тут винищила багато при безпляновій переправі через ріку.
Літописець впевняє, що в катастрофі над Калкою пропало девять десятих
всього українського війська, в чому згинуло шістьох князів, а самих киян
пропало десять тисяч. «Сталася побіда над українськими князями, якої ще
не було»… кінчить своє звідомлення літописець. Деякі загони загналися
тоді в Переяславщину й понищили багато осель та вигубили чимало народу,
але головна татарська сила завернула назад. «Вернулися від Дніпра і, як
не знаємо відкіля їх Бог привів на наші грішні душі, так і не знаємо,
куди вони ділися» — наче з полегшею занотовує літописець. Смертельний
жах, що впав тоді на Україну скоро розвіявся, забулася Калка й життя
вернулося в старе русло княжих міжусобиць та боярських коромол. Україна
забула про татар, але вони не забули про Україну…

Лаштуючися до нового походу на підбій Европи, татари завернули на схід,
щоб поліквідувати всі огнища, які моглиб їм колись загрозити на задах.
Попустошивши Поволжа й Великий Булгар, вони пішли в Туркестан, щоби в
1236 р. знову загрозити Европі. Тимчасом (1227 р.) помер джінгіз-хан, а
його начальна влада над ордами припала його молодшому синові Огодаєві.
Старшому синові Батієві (Бату) доручено остаточно покорити Чорноморя. З
Субутаєм та іншими членами джінгіз-ханового роду, як Гуюк, Байдак і
Менке, з 150 тисячною армією, рушили татари знову на захід. В 1236 р.
знищили вони волжську Болгарію, через рік підбили Мордву, а там
Рязаньщину, Московське князівство, Володимир над Клязмою, Суздаль,
Ростов, Ярославль, Твер і Торжок, та зпід Новгороду завернули на
південь, де в землі вятичів здобули й вирізали Козельськ. В 1238
доконали до решти половців й завернули на Кавказ, відкіля в 1239 р.
пішли вже просто на українські землі. Тут погромили Переяславщину й
Чернигівщину та полюбувавшися Києвом, залишили собі його на черговий
рік. Українські князі, хоч і бачили, до чого йде, не міняли своєї
внутрішної політики й далі кривавилися в братовбивчій боротьбі за уділи.

 

Становище Мстислава Мстиславича

Як володар Галичини був Мстислав безвільною куклою в руках боярства.
Колиж Андрій угорський заручив свого сина Андрія з дочкою Мстислава, що
дав свому майбутньому зятеві Перемишль, бояри почали отверту боротьбу з
Мстиславом. Один з боярських проводирів на дворі Андрія в Перемишлі
почав підбивати королевича, щоби він пішов походом на Мстислава й забрав
собі Галич. І справді, на прикінці 1226 чи на початку 1227 р. королевич
рушив на Галич з помічними полками батька й Лєшка краківського.

Мстислав, хоч і скривдив Данила своїм договором з Андрієм угорським,
звернувся тепер до нього за допомогою й дістав її. Угорсько-польські
війська відбито і якби не Судислав, що намовив Мстислава не розбивати їх
цілковито, Галичина булаб уже тоді спекалася угорсько-польської опіки.
Що гірше, той сам Судислав намовив Мстислава не гніватися на королевича
Андрія, одружити з ним дочку й віддати йому Галичину. Мстислав послухав,
дав королевичеві Андрієві Галичину й залишивши за собою тільки Пониззя,
пішов у свій степовий Торчеськ. Данило, хоч як йому було це Мстиславове
рішення неприємне, нічим не виявив свого невдоволення й не перестав
шанувати у Мстиславові свого тестя і союзника. Відчув це Мстислав і
сповідався перед Данилом:

«Сину, завинив я перед тобою, не давши тобі Галича, що віддав чужинцеві.
Це мене Судислав підвів. Але коли буде на це божа воля, я ще піду
походом, візьму половців, а ти підеш з своїми полками. Ти візьмеш собі
Галич, а я Пониззя»…

Але «божої волі» вже на це не було. Мстислав занедужав, постригся в
черці й у 1228 р. помер. Перед смертю висловив побажання побачитись з
Данилом, але один з галицьких бояр Гліб Зеремієвич не допустив до цього.

Смерть Мстислава зразу розвязала руки Данила, що як ми бачили, весь час
старався бути льояльним супроти свого тестя. Тепер уже був Данило
безспірним паном усієї Волині й міг узятися за повернення собі Галичини.
Свому братові Василькові віддав Данило Берестейщину, сам задержав
Володимир. Коли ще в 1225 р. вмірав Мстислав Пересопницький (Німий), то
свою луцьку волость і сина Івана доручив Данилові в опіку. Небаром помер
Іван Мстиславич і Луччина залишилася при Данилі. Правда, син Інгвара
Луцького — Ярослав пробував зайняти Луцьк, але безуспішно. Данило дав
йому Перемиль, а всю Луччину й Пересопницьку волость передав братові
Василькові в заміну за Берестейщину, що її прилучив до Володимирщини.
Поза волинськими волостями Романовичів залишилися тільки дрібні південні
окраїни та частина Белзчини в руках неспокійного Олександра.

До створеного ще за Мстислава союзу князів — київського, чернигівського
та галицького, ставився Данило доволі байдуже, поки той союз не виступив
проти нього в обороні пинських князів, що їм Данило відібрав захоплений
в 1227 р. Чорторийськ. Небаром той союз розбився. Михайло Чернигівський
почав зазіхати на Київ і Галичину з чого вийшла війна з Володимиром
Рюриковичем Київським. В звязку з тим Володимир задружив з Данилом, а
Михайло з Ізяславом Мстиславичем.

Рівночасно по смерти Лєшка краківського (1227 р.), що відіграв таку
велику ролю в досьогочасній галицько-волинській метушні, починається в
Польщі княжа міжусобиця. Користають з того сусіди, а між ними й
українські князі, що помагають ріжним польським князям добиватися
краківського престола.

Данило задружив з братом Лєшка — Конрадом Мазовецьким й у 1229 р.
помагаючи йому, запустився в Польщу так глибоко, «як ніхто з українських
князів, крім Володимира Великого». З свого боку Конрад, не міг відмовити
допомоги Данилові.

В 1230 р. вибрався Судислав з військом на Пониззя. Скористав з цього
Данило й, не гаючись, пішов на Галич. Один Данилів полк зашахував
Судислава, решта війська облягла угорського королевича. Судислав,
розбитий на Пониззю, ледви проскочив до Галича, але це не врятувало ні
його ні угорського королевича. Мусіли піддатися й тікати на Угорщину.
Тут зворохобили проти Данила старшого королевича Белю. Він зявився під
Галичем, але дуже скоро примусили його галичани завернути з поворотом.

Куди грізнішими для Данила, аніж зовнішні вороги, були галицькі бояри. В
боротьбі Данила з королевичем, вони станули по його стороні тільки тому,
що за Данилом було все галицьке громадянство, але їхня прихильність була
нещира. Вони почали провокувати Данила образами, змовлялися на його
життя й нарешті висунули проти нього Олександра Волзького. Данило
боронився як міг. Братові Василькові доручив прогнати Олександра з
Белза, що втік до своїх однодумців у Перемишлі, а сам скликав галичан на
віче й запитав громаду, чи може на неї числити. «Ми вірні Богові й
тобі!» — відповіли галичани. Спіраючись на підтримку громади, прогнав
Данило Олександра з Перемишля. Олександер утік на Угорщину й тут
настроїв старого короля Андрія на Данила. В 1232 р. рушили мадярські
війська на Галичину. Данила не було в краю. Городські воєводи, що
здебільша ворогували проти Данила, піддавали мадярам один город за
другим. Засівши в Галичині, пішли мадяри походом на Володимир, але
тимчасом Данило вернув до краю й розбив мадярів під Шумськом. З черги
поєднався з Олександром Белзьким і при допомозі Володимира Київського
здобув від мадяр Перемишль, та пішов на Галич. В Галичі зорганізувалися
Данилові прихильники під проводом боярина Доброслава. Вони вийшли йому
назустріч й допомогли відвоювати Галичину; сам Галич здався не зразу.
Судислав вспів перемовити на свій бік Олександра Волзького, але тимчасом
помер у Галичі королевич Андрій і Судислав мусів тікати з прихильниками
на Угорщину. По Олександрі гине тепер слух, але галицькі бояри не
перестають «коромилити» проти Данила. Коли тільки Данило рушив з Галича
на підмогу Володимирові Київському, бояри підняли бунт і змовившися з
Михайлом Чернигівським, не пустили Данила до Галича.

Було це в осени 1235 р. Данило доручив Василькові зібрати військо проти
повстанців, а сам подався на Угорщину. Тут він даремне старався
забезпечитися від мадярського втручування в галицькі справи. Новий
король Беля не захотів мати під своїм боком енергійного Данила й увійшов
в переговори з Михайлом Чернигівським.

 

Союз Данила з австрійським герцогом

Непримирне становище Белі примусило Данила оглянутися за іншим
союзником. В боротьбі німецького цісаря Фридриха II з австрійським
герцогом Фридрихом Войовничим, бачимо помічні війська Данила й Василька
в обозі герцога. Це злякало Белю. Він запросив до себе Данила й Василька
та зобовязався не піддержувати їхніх противників. Та хоч як Данило
напружував усі сили, хоч звязався з Литвою, перекупив половців, а від
німецьких хрестоносців відвоював Дорогичинську землю. Галича не вдалося
йому відвоювати. Там засів Михайло Чернигівський, а по його відході до
Києва син його Ростислав; з ним перетяглася війна Данила за Галич цілих
літ десять. Випробувано в ній усіх засобів, не покидуючись і мирними
договорами. Після двох безуспішних походів Михайла й Ростислава на
Волинь та двох таких же походів Романовичів на Галич, Данило признав
Ростиславові Галич, залишивши собі Перемишль, але перемиря не тривало
довго. Ростислав відібрав Перемишль і війна почалася наново. Данило
виждав момент, коли Ростислав пішов проти Литви й рушив на Галич.
Галичани кинулися тоді до Данила, мов «пчоли до матки», а бояри, «хоча
противні Данилові, не могли вдержати міста» й, прикинувшися його
прихильниками, вийшли йому назустріч «з слізми в очах і з усміхненими
обличчями, облизуючи собі губи за пануванням, що втікло від них», як
оповідає прихильний Данилові літописець.

Данило війшов у місто, в церкві Богородиці сів на престолі свого батька
й на знак перемоги заткнув свою хоругов на Німецьких воротах. Ростислав
утік на Угорщину, а бояри «припадаючи Данилові до ніг, просили в нього
ласки: «Завинили ми перед тобою, що приняли іншого князя». Данило
помилував ворохобників, а скориставши з того, що Михайло втік з Києва
перед новою татарською навалою, зайняв Київ і посадив у ньому свого
воєводу Дмитра. Небаром вернулися з Угорщини Михайло Чернигівський і
Ростислав, та покорилися перед Данилом. Данило дав Михайлові Київ, а
Ростиславові Луцьк, але через татарську небезпеку оба вони мусіли
користати з гостинности Данила. Небаром і Данилові прийшлося тікати з
краю.

 

Друга поява татар на Україні

Пізною осінню 1240 р. вибрався татарський хан Бату на підбій держав
південно-східної Европи. Мав на приміті Україну, Польщу й нарешті
Угорщину, що дала захист розбитим половцям. З початком грудня станув
Бату під Києвом. Пройшовши замерзлий Дніпро, татари окружили місто з
усіх боків. «Від рику волів, реву верблюдів й іржання коней не було чути
голосу в місті» занотовує літописець. Але очевидна перевага напасників
не злякала киян, що їм проводив Данилів воєвода Дмитро. Бату уставив
тяжкі обложні машини з боку Лядських воріт.

Кількоднева праця машин зрушила стіни. Кияне кинулися обороняти пролім і
«треба було бачити, як ламалися списи, як розбивалися щити, як від стріл
померкло сонце» — пише літописець. Татари опанували пролім і змучені
боротьбою стали відпочивати. Скористали з того кияни і окопалися довкола
Десятинної церкви. До церкви збіглися жінки з дітьми й майном. Черговий
наступ татар привів до катастрофи. Укріплення довкола церкви впали, а
сама церква, не видержавши тягару народньої маси на своїх зводах,
завалилася. Сталося це 6 грудня 1240 р. Впала будівля Володимира
Великого, а з нею разом упала й досьогочасна слава матері українських
городів…

Татари спустошили Київ, багато людей перебили, багато забрали в полон;
воєвода Дмитро попав ранений у татарську неволю, але татари, в признанні
для його хоробрости, дарували йому життя й приняли до ханового двора. На
українських князів упав смертельний жах. Данило втік на Шлеськ, Михайло
з сином на Мазовше, Лев Данилович на Угорщину. Й нікому було боронити
предківських огнищ.

Розгромивши Київ, пішов Бату далі на південний захід. Під Колодяжином
уставив дванацять обложних машин, але взяти міста не зміг. Зате зайняв
Камянець на Случі й Ізяславль на Горині. В дальшому поході оперлися
татарам Данилів і Кремянець; Взято й страшно спліндровано Володимир
Волинський, де по словам літописця не залишилося ні живої душі, а церкви
були завалені трупами. Нарешті впав Галич «і багато огородів, що їм нема
числа».

В лютому 1241 р. гуляли татари по Галичині, заганяючись на Польщу,
Шлеськ та Моравію. Головна сила перейшла тимчасом крізь «Руські Ворота»
в Карпатах на Угорщину. Тут вони поєдналися з другою кольоною татарських
військ, що прямувала на Угорщину з чорноморських степів крізь
Роднянський провал на Семигород. Коли татари перейшли на Угорщину,
українські князі вернулися до своїх волостей і, якби нічого не сталося,
почали дальшу міжусобицю.

На Угорщині пробув Бату до 1242 р. й був би тут забарився довше, а може
й посунув далі на західню Европу, якби не смерть головного хана Огодая,
по якому надіявся Бату дістати головний ханат. Весною 1242 р. бачимо вже
Батія в поворотному поході через Галичину і Волинь. Татари спішилися й
тільки пліндрували землі по дорозі, але укріплених городів не брали.
Завдяки тому Данило втримався на Волині, Михайло в Києві а Ростислав у
Чернигові.

Тут Ростислав не кидав далі думки про Галич. Правда, як тільки Данило з
Васильком рушили проти нього, Ростислав утік з Галича, а разом з ним
пішли неприхильні Данилові бояри та єпископ Артемій. Подібно придушив
Данило бунт перемишлян, яким проводив насланий Ростиславом рязанський
князь Константин та місцевий владика. Ростислав не дав за вигране й
зорганізував ще один похід проти Данила, але наштовхнувшися по дорозі на
татар, що верталися на схід, утік на Угорщину.

 

Боярська сваволя

За цілий час боротьби князів за Галич, справжня влада опинилася в руках
боярської верхівки. «Галицькі бояри — пише літописець — називали Данила
своїм князем, але самі держали всю землю. Доброслав Судич, попів унук,
розпаношився мов князь і грабив усю землю. Без волі князя він прийшов у
Бакоту й перейняв усе Пониззя. А Григорій Василевич хотів собі загорнути
все перемиське Підгіря. І була в землі велика метушня й грабіж від них.
Коли Данило дізнався про те, з великим жалем прислав свого стольника
Якова до Доброслава й сказав боярам: «Я вам князь, а ви мене не
слухаєте, грабуєте всю землю. Я тобі Доброславе заборонив приймати в
службу чернигівських бояр, а казав роздавати волости галицьким боярам, а
коломийську сіль звелів задержати для мене». Доброслав сказав на те:
«Добре». Але тимчасом, коли Яків сидів у нього, прийшов Лазар Домажирич
і Івор Молибожич, два беззаконники з роду смердів і поклонилися
Доброславові до землі. Яків здивувався й запитав — чого вони кланяються.
«Я дав їм Коломию» — сказав Доброслав. Яків сказав: «Якже ти міг, без
княжого дозволу, дати їм Коломию? Чейже великі князі мають Коломию на
утримання дружинників, а ті не гідні мати й власної батьківщини. Але
Доброслав тільки засміявся й сказав: «Що маю на те сказати?» Не мав «що
на те сказати» й Данило, якому боярська сваволя виростала понад голову.

Тимчасом Ростислав, що втік перед татарами на Угорщину, вспів прихилити
до себе короля Белю, що не тільки одружив його з своєю дочкою, але й дав
йому велику військову допомогу. Під Перемишлем набрав Ростислав багато
селян і з ними зустрівся під Січницею з передовими полками Данила. Зразу
Ростислав переміг, але коли проти ньогоо рушив сам Данило, Ростислав
утік назад на Угорщину, щоби в 1245 р. виправитися з свіжими угорськими
й польськими військами проти Данила.

 

Бій під Ярославом

Почувши про новий похід Ростислава, Данило вислав частину війка з
дворським Андрієм під обложений Ярослав, а відтак пішов сам з повними
силами і Васильком. Прийшло до бою під Ярославом; блискуча перемога
Данила раз на все закріпила становище Романовичів, як неподільних
володарів Галицько-Волинської Держави.

По словам літописця, Ростислав, ще заки виступив до бою, нахвалявся
перед своїми, що якби він побачив де Василька чи Данила, зараз би
наскочив на них: «Хочби з десятьми воями, а поїхав би на них!» Але
Ростиславові не суджено було перемогти. Для піддержання духа в рядах,
він улаштував перед битвою лицарський турнір. В двобою з якимсь Воршем
упав під Ростиславом кінь, він викрутив собі рамя й «це знамення було
йому не на добро»… як пророчить літописець. Зате куди краще «знамення»
показалося військам Романовичів. Коли вони підїхали до Сяну й
позіскакували з коней, щоби одягти на себе зброю, «налетіло хмарою
багато вірлів та круків; вірли клекотіли й плавали та кидалися в повітрі
як ніколи передтим; і це знамення було добре».

Попереду Данилових полків виступили половці. Вони заскочили стада
Ростиславового війська без охорони, але не маючи на те приказу Данила,
не рушили обозу противника. За половцями посувалися полки Данила й
Василька. Був тут теж маленький Лев Данилович, під опікою хороброго
боярина Василька. Почав бій дворський Данила Андрій. Він вирвався
попереду, натискаючи списами. «Зломилися списи і був гук, як від грому.
З обох боків упало багато людий з коней і згинуло, багато теж було
ранених від сильного удару списів». Вже почав Дворський знемагати, але
Данило післав йому свіжий відділ на підмогу й він не віддав позиції.
Тимчасом поляки наперли на полк Василька, а мадяри, з «гордим» Филею на
чолі станули в запасі; Филя насміхався з військ Романовичів: «Русь скорі
до удару, але треба тільки витримати їх натиск, бо вони невитривалі на
довгу битву».

Недовго вдержався Филя в запасі. На нього наскочив сам Данило й примусив
до битви. Був момент, у якому Данило ледви вирвався з мадярських рук,
але він скоро добувся з небезпечного місця, й ударивши якогось мадяра
списом, збив його з коня й убив на місці. Маленький Лев теж зламав свого
списа об самого воєводу Филю. Данило впорядкував свій полк і натиснув на
Филю з силою, що її мадяри не витримали. Розбиті почали тікати, а Данило
захопив хоругов Филі й тутже роздер її надвоє. В погоні через глибокий
яр Данилові війська товкли мадярів без милосердя.

Негірше справився й Василько з поляками. Хоч вони нахвалювалися прогнати
українські війська «на великі броди», хоч як грімко співали
«кірієелєйзон», то Василько розбив їх, а Данило міг, по своїй перемозі
над мадярами, тільки слідкувати за хоругвою Василька, що гнала за
поляками.

Небаром поле опустіло. Герої дня — Данило і Василько пристанули на
могилі під містом й дивилися, як їхні війська кінчають ворогів. Привели
до них і самого Филю. А хоч як він тепер складався, Данило не витерпів і
вбив його власною рукою. Забагато бо лиха накоїв той мадяр українській
землі. Згинув теж «лихий ворохобник землі» боярин Володислав, що
накладав з мадярами.

До півночі тривав ще гамір і суєтня на побоєвищі. Одні одних шукали.
Потім побідники вернулися до Холму.

Ярославська битва була останньою перемогою Романовичів у боротьбі за
цілість Галицько-Волинської Держави. Смерть «гордого» Филі стала
символом перемоги над зовнішнім ворогом так само, як смерть боярського
ватажка Володислава була осторогою для боярської тічні, що вже закінчила
свою ролю.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020