.

Революція 1848 року на Західній Україні (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
5 5428
Скачать документ

ПОШУКОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

“РЕВОЛЮЦІЯ 1848 РОКУ

НА ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ”

Передумови виникнення революції 1848 року

на Прикарпатті та по всій Західній Україні

Зростання національної свідомості на Західній Україні

Культурна діяльність на Україні головним чином зосереджувалася на
Лівобережжі — території давньої Гетьманщини та Слобідської України. В
інших регіонах Російської України спостерігалося мало ознак
зацікавленості українською народною культурою. На Правобережжі кілька
польських шляхтичів, такі як Тимко Падура, Міхаль Чайковський, Зоріян
Доленга-Ходаковський, у романтичному світлі бачили козацьке минуле
України й мріяли про час, коли українське селянство, забувши про минулі
образи від шляхти, допоможе включити Правобережжя у відновлену Польську
Річ Посполиту. Однак ця тенденція мало сприяла послабленню польської
культурної гегемонії на Правобережжі. Що стосується новозаселених
причорноморських регіонів, то там практично не існувало будь-яких ознак
українофільства.

Західноукраїнська інтелігенція. Говорити про західноукраїнську
інтелігенцію початку XIX ст.— значить говорити про духовенство. І
справді, оскільки духовенство було єдиною соціальною групою, що могла
користуватися перевагами вищої освіти в Австрійській імперії, вища
освіта на Західній Україні практично стала синонімом освіти
богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400
студентівукраїнців Львівського університету та інших закладів 295
навчалися теології, в той

час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також
входили до курсу богослов’я. Іншим доказом переважання священиків серед
інтелігенції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 рр.
українською мовою, 40 належало перу священиків.

Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на Західній Україні
стане світська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені, письменники та
чиновники. Втім, не слід вважати кожного священика інтелігентом.
Величезну більшість духовенства становили бідні сільські священики,
котрі за своїм інтелектуальним рівнем ледве підіймалися над селянами. Й
лише йогоневелика частка, зосереджена в таких містах, як Львів і
Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, що мали заклади вищої
освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у культурному
житті.

Навіть за сприятливих обставин інтелектуальному розвиткові духовенства
перешкоджали його природна консервативність, рабська відданість династії
Габсбургів. Тонкий прошарок освічених західних українців — людей за
суттю своєю провінційних і консервативних — із надзвичайною
підозріливістю сприймав нові ідеї, примножуючи свої обмежені
інтелектуальні ресурси навколо таких другорядних (хоч і гостро
дебатованих) питань, як абетки, календарі та церковні обряди. Для тих
небагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш радикальними західними
ідеями чи взяти участь у революційній діяльності, єдина можливість для
цього відкривалася у контексті польського руху. Тому в 1830-х роках
незначна кількість молодих українських семінаристів приєдналася до
польських революційних груп, котрі боролися за відновлення Польської
Речі Посполитої, розглядаючи українців як щось ледве більше, ніж
дезорієнтовану й відсталу гілку польської нації.

Привабливість престижної польської культури була настільки сильною
навіть для найбільш традиціоналістськи настроєних представників
церковної інтелігенції, що з покращенням юридичного, освітнього й
матеріального становища західноукраїнської верхівки вони стали
наслідувати поляків. Це позначалося й на мові: чим далі поліпшував
українець свій соціальний статус, тим більше соромився він користуватися
“мовоюселянства”.

Унаслідок цього духовенство та інтелігенція дедалі частіше
послуговувалися польською мовою, а українською розмовляли лише з
селянами. Промовистим свідченням занепаду української мови (тобто тієї
неприродної та незграбної мішанини місцевої говірки,
церковнослов’янських, латинських, польських та німецьких елементів, яку
тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освічених
людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету “Студіум
рутенум” у Львівському університеті. Як непарадоксально, але до цього
спричинилися не поляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші
дисципліни в університеті викладалися німецькою мовою, студенти
факультету вважали дискримінаційним те, що їх, як і всіх інших, не вчили
німецькою мовою, й радо пішли на заміну української німецькою.

Та водночас із підкресленням недоліків української мови вища освіта
також народжувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи Відні, деякі
українці не могли не чути про ідеї Гердера стосовно значення рідної мови
для народу. Вони часто спілкувалися з польськими й особливо чеськими
інтелігентами, які у справах національної свідомості й культурного
розвитку йшли далеко попереду інших слов’ян Австрійської імперії.
Натхнена успіхами сусідів, долаючи несприятливий вплив свого середовища,
невелика, але зростаюча західноукраїнська інтелігенція стала чимдалі
ближче сприймати нову ідею української нації.

“Народні будителі” на Західній Україні. Перші ознаки зацікавлення
культурними аспектами національної проблеми з’явилися на початку XIX ст.
у старовинному місті Перемишлі — центрі греко-католицької єпархії, де
були семінарія, багаті книгозбірні й де проживали деякі з найосвіченіших
представників українського духовенства. Протягом десятиліть це
найзахідніше на українських землях місто відіграватиме у розвитку
національної свідомості австрійських українців роль, аналогічну тій, яку
приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків,
розташований на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити,
що перемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими,
брали приклад із харківських романтиків.

Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван
Могильницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав
справами початкової освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого
зверхника — єпископа Михайла Левицького — Могильницький організував так
зване “Клерикальне товариство”, що ставило за мету готувати й поширювати
серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. У
контекстіпанівних тоді полонофільських тенденцій такий крок сприймався
як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його однодумці
керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців;
важливим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими
книжками, селяни могли б навернутися до римо-католицтва.

І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та
букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його
поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української
інтелігенції — як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні —
організуватися й, що ще важливіше,— привернути увагу до мовного питання,
яке на наступні десятиліття лишатиметься основною справою
західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись “вдосконалити”
місцевий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з
численними церковнослов’янськими домішками. Отриманий внаслідок цього
штучний мовний гібрид мало сприяв спростуванню тверджень про
непридатність української мови для літературного вжитку.

Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька
західноукраїнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів,
збирали матеріали з історії Східної Галичини та її фольклор. Серед
представників цієї невеликої групи були історики Михайло Гарасевич та
Денис Зубрицький, а також граматисти й етнографи Йосип Левицький та
Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латинською чи польською
мовами, їхні праці мали обмежений вплив.

“Руська трійця”. У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на
пробудження національної свідомості, переміщується до Львова, де на
арену виходять молоді ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера
семінаристи, їхнім лідером був Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав
поетичний та організаторський талант. Разом із двома близькими
товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилевичем та енергійним Яковом
Головацьким — він утворив гурток, згодом названий “Руською трійцею”. У
1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила перед собою
мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов’янських
та чужомовних “вишуканостей”, до рівня літературної мови. Лише так, на
їхню думку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли
б полегшити його долю й дати змогу українцям виразити свою віками
гноблену індивідуальність.

Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою
мовою селянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось
нечуваним. Вони прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в
своїй справі їм не варто розраховувати на допомогу церкви. Але
підтримка, однак, прийшла з Російської України, де “Руська трійця”
встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл Срезневський,
Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав

приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського
інтелігента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, “Трійця”,
й насамперед Головацький, вступила в активне листування з такими
досвідченими “будителями народу” й палкими слов’янофілами, як словаки Ян
Колар і Павел Шафарик, словенець Бартоломей Копітар та чех Карел
Гавлічек.

Для здійснення своїх задумів “Руська трійця” вирішила публікувати
альманах “Русалка Дністровая”, що містив би народні пісні, вірші,
історичні статті на місцевому діалекті. Коли про вихід альманаху стало
відомо греко-католицьким ієрархам, вони засудили його як “негідний,
непристойний і, можливо, підривний”. Водночас начальник німецької
поліції Львова зазначав: “Ми вже маємо достатньо клопоту з одним народом
(поляками.—Лет.), а ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і
похований русинський народ”. Місцевий цензор і греко-католицький
священик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові,
тому в 1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у
далекому Будапешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі
конфіскувала поліція. Лише невелика частина потрапила до рук скептичної
публіки. Розчарований такою реакцією й переслідуваний церковною владою,
помирає в молодому віці Маркіян Шашкевич; Вагилевич згодом переходить до
польського табору; й лише Головацький послідовно і невідступне продовжує
працювати над здійсненням цілей “Руської трійці”.

Хоч видання “Русалки Дністрової” з самого початку зазнало краху, воно
становило важливий прецедент, який показував, що мова українського
селянства може вживатися як літературна. Під впливом “Русалки
Дністрової” повільний, але невідворотний процес переорієнтації на
українські народні маси почне нове покоління західноукраїнської
інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членів із
народу.

Як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було
процесом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося
далі виникнення невеликих груп української інтелігенції, котрі самі
визначали для себе суттєві складові української культурної самобутності.
Щоб вийти за межі культурницького етапу, належало подолати численні
перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, традиціоналістському,
провінційному суспільстві України не було соціальних верств, чутливих до
нових ідей. До того ж твердження про те, що українці — це окремий народ,
мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед
самих українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти
впливові престижних і більш розвинених польської та російської культур.
І все ж, підбадьорені прикладом західних народів і впевнені в тому, що
їхня діяльність відповідає потребам ідеалізованого народу, “будителі
нації” не здавалися.

Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною
й Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі,
де ще зберігали силу традиції Козаччини й пам’ять про часи автономії,
діяльність, спрямована на піднесення національної свідомості, мала
багатообіцяючий початок. Проте жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським
товариством показала, що як тільки український рух у Російській імперії
переходив певні межі, він зустрічав у особі царського уряду
немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині прогрес був
повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицька
верхівка. Зате тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою
в’ялість зростання національної свідомості ставало чимдалі відчутнішим.
Нарешті, цей паралельний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один
важливий результат: після століть обмежених контактів східні та західні
українці почали виявляти посилений взаємний інтерес. Розгортався процес
національної інтеграції.

Події 1848 на Прикарпатті зокрема

та в Галичині в цілому 

1848 рік

Рік, що пронісся над престолами й народами Европи, мов весняний
хмаролім, розторощив неодну спорохнявілу вербу та неодного дуба
розбурхав з віковічного сну. На чорному небосклоні тогочасної,
реакційної Европи заблис той рік і погас, мов метеор, але одна з його
іскор попала в серце забутого Богом і людьми українського народу в
Галичині та пробудила його до нового життя. «Русалка Дністрова»
залишилася датою літературного відродження, 1848 рік став роком
політичного пробудження українського народу.

Революційна заграва спалахнула в перших днях січня 1848 р. в Медіоляні.
Італійці збунтувалися проти австрійської влади, в Парижі повстали
республиканці проти короля Люі-Пилипа, з кінцем лютня тогож року. З
черги прокотився гомін революції по Німеччині, а дня 13 березня 1848 р.
виросли перші вуличні барикади у Відні. Два дні згодом проголошено першу
австрійську конституцію, що була останньою дошкою рятунку для
габсбурської династії.

 

Перша австрійська конституція

«Дня 15 березня від народження Христа 1848 р. а нашого панування 8-го» —
писав австрійський цісар Фердинанд І — «видаємо тепер розпорядження, які
ми признали потрібними для сповнення бажань наших вірних народів». А
сповненням тих бажань було надання конституції, тобто свободи слова,
друку, зборів і запевнення впливу на владу й законодавство народньому
представництву. Перша урядова вістка про конституційний патент цісаря,
добрила до львівської «губернії» щойно 18 березня, але вже на другий
день сконсигнувала вона всю львівську Польонію. Вона кинулася масово
підписувати меморіял до цісаря; в його 13 точках змальовано колишню
Польщу, як забороло европейської культури й цивілізації, що його треба
відбудувати й тим «направити помилку европейських дипльоматів з 1772 р».
В заміну за відбудову Польщі в її великодержавних границях, галицькі
поляки обіцювали Австрії союз. Покищо домагалися легалізування нашвидку
створеного «Народового Комітету», що мавби скласти конституцію для
Галичини, заведення «народової гвардії», політичних свобід і т. д.

А хоч у меморіялі, що його склав молодий ще тоді Франц Смолька, не було
ні слова про українців і їх національну окремішність, то до його
підписування втягнуто й українців. Тих, типових для того часу «з роду
українців по національности поляків», що, як питомці грекокатолицької
семинарії у Львові, приймали дотепер участь у польських конспіраціях і
носили конфедератки, хоча для відріжнення від польських, червоних —
блакитньої краски. Та найшовся між тими, що мали підписати меморіял
чоловік, адвокат др. Кирило Вінковський, що вислухавши тексту петиції,
запропонував уставити в неї хочби слово про українців та їх
культурно-національні аспірації. «Москаль, зрадник, нема тут ніяких
українців!» — зашуміло звідусіль. І щойно ті крики примусили культурно
спольонізованих українців відсунутися від польської політичної акції та
призадуматися над власною організацією. З того й почалося наше політичне
відродження.

Сецесія свідомішого українського елєменту не перешкодила полякам, під
проводом ренегата Івана Добрянського, предложити адресу галицькому
губернаторові Стадіонові. Губернатор дав згоду на організацію народової
гвардії, обіцяв звільнити політичних вязнів, а що до решти домагань
відложив справу до вирішення «трону». Два чергові дні ходила львівська
вулиця ходором від безупинних маніфестацій, а вечорами горіли всі вікна
від ілюмінацій. Розбурхану юрбу огорнуло «петиційне божевілля», як
кажуть самі польські історики 1848 року. «Хай живе Польща в межах зперед
1772 року!» — вигукувано на всіх уличних рогах, а народова гвардія, що
присягаючи цісареві, змінила його титул «короля Галичини й Володимирії»
на «польского короля», гострила шаблі й чистила мушкети до загального
повстання. Та одного разу прибіг до губернатора проводир вулиці
Добрянський і з острахом почав домагатися зброї для товпи, бо…
українське селянство суне лавою на Львів. В дійсности це була тільки
безосновна чутка, в якій віджила жахлива примара мазурської різні шляхти
з 1846 р. Справжня небезпека для польської супремації в Галичині
наближувалася зовсім не збоку затурканого й несвідомого під кожним
оглядом українського селянства. Виросла вона й змогутніла в тих колах
української інтелігенції, що устами д-ра Кирила Вінковського даремне
домагалася вставлення в петицію до «трону» хоч одного слова про
український народ у Галичині, та його побажання.

«Глибші уми — пише в своїй історії 1848 року поляк Штаркель — вже тоді
передбачували сепаратистичну діяльність українців. Коли в день св.
Йосифа на галицькій площі у Львові підписувано адресу до цісаря, а Юлій
Горошкевич, тоді секретар князя Льва Сапіги, прийшов сказати князеві, що
діється в місті та завважив, що в першій статті адреси поставлено
домагання завести польську мову в усіх школах і урядах, задумався князь
Сапіга й сказав: «Це зле, це недобре. Тепер українці виступлять з такими
самими домаганнями».

 

На святоюрській горі

Українці справді виступили, а ідея протиділання польській
імперіялістичній гарячці зродилася на «святоюрській горі» у Львові.
Відсіля пролунали перші гасла й рознеслися перші універсали по краю,
відтіля, відкіля ще десять літ тому закидувано цензорські сіти на
«Русалку Дністрову». Тут то, дня 19 квітня 1848 р. зібралися що видніші
галицькі патріоти з перемиським владикою, пізнішим митрополитом
Яхимовичем, крилошанином а відтак холмським єпископом Куземським,
крилошанином Лотоцьким, Левицьким і другими в проводі, що вирішили
вислати осібну адресу до цісаря та заснувати окрему від поляків «Головну
Руську Раду». Українська адреса до «трону» обіймала всього сім точок. В
противенстві до польської, сепаратистичної в відношенню до Австрії й
імперіялістичної в відношенні до українців, вона станула на становищі
безоглядної льояльности супроти австрійського цісаря й держави. Недалеко
вона сягала і в домаганнях: заведення української мови навчання в
школах, там, де все населення або його більшість признається до
української національности; заведення українських викладів на вищих
школах, згідно з національним катастром молоді; оголошування в
українській мові законів і розпоряджень; зобовязання урядників
приділених до служби в Галичині, навчитися і вживати української мови в
урядуванню; піднесення освіти українського духовенства я рідній мові,
щоби воно не відчужувалося від народу, серед якого працює; зрівнання
духовенства всіх трьох обрядів у правах, привилеях і титулах, та
допущення українців до всіх публичних урядів…

Вимоги розмірно скромні й обмежені виключно до культурної ділянки життя,
мали всі вигляди на те, щоби їх австрійський уряд прихильно полагодив.

 

«Головна Руська Рада»

Дня 2 травня 1848 р. в консисторській салі святоюрських забудувань у
Львові зібралася вперше «Головна Руська Рада». Молодший товариш Маркіяна
Шашкевича — Микола Устиянович прочитав «Згадку за Маркіяна Шашкевича»,
після чого крилошанин Куземський поінформував зібраних про завдання Ради
та дороги й засоби для національної праці й боротьби, що їх отвирала
перед галицькими українцями конституція. Реферат про політичне положення
виголосив парох петро-павлівської церкви о. Іван Жуківський. По рефераті
забрав слово насланий поляками агітатор Сускі. Поки він говорив про
вигляди польсько-української згоди, серед зібраних панував сякий-такий
спокій. Та коли він заговорив про віднову Польщі в межах зперед 1772 р.,
на салі закипіло; поляки мусіли покинути зібрання.

По виході поляків, обрано 30 постійних членів Ради, до якої рішено
запросити й перемиського владику Яхимовича. Крім цього рішено
проголосити відозву до українського народу Галицької Землі, яку й
зредаговано на тайному засіданню Ради з дня 10 травня.

 

«Будьмо народом!»

«Ми галицькі українці — читаємо в відозві — належимо до великого
українського народу, що одною говорить мовою і 15 мільйонів виносить, з
яких півтретя мільйона Землю Галицьку заселює. Наш народ був колись
самостійний, рівнявся в славі з наймогутнішими народами в Европі, мав
свою літературну мову, свої власні закони, своїх власних володарів,
одним словом: був у добробуті і силі. Через непривітні умови й політичні
нещастя, розпався наш великий народ, стратив свою самостійність і
прийшов під чужу владу. Такі нещастя склонили з часом багато можних
панів відступити від обряду батьків своїх, а з ними виректися
української мови й відцуратися свого народу; але та зміна обряду не
могла перемінити національности, а українська кров не перестала плисти в
їхніх жилах».

Але тепер, коли для всіх блиснуло сонце волі, «пробудився і наш
український лев і гарне нам ворожить майбутнє. Встаньте братя, але не до
звади й незгоди! Будьмо тим, чим бути можемо, будьмо — Народом!»

«Перепоєні почуванням національности — читаємо в продовженні відозви, —
в цьому наміренні ми зібралися й працюватимем у такий спосіб:

1. Першим нашим завданням буде зберігати віру й поставити наш обряд і
права наших священиків і церкви нарівні з правами інших обрядів.

2. Розвивати нашу національність у всіх напрямках: досконаленням нашої
мови, заведенням їх у школах вищих і низших, видаванням часописів,
утримуванням звязків як з нашими так і чужими письменниками, що належать
до словянського племени, поширенням добрих та корисних книжок в
українській мові, ,та усильним змаганням завести нашу мову в усіх
публичних установах і т. п.

3. Будемо берегти наших конституційних прав, пізнавати потреби нашого
народу й шукати способів на поправу його життя, на конституційному
шляху, а наші права, постійно й непохитно будемо боронити перед усякою
напастю й зневагою». А все те, очевидно, проходитиме в тому сильному
переконанні, що тільки «під охороною Австрії можуть скріпитися й
розвинути наші права й національність»…

На зразок «Головної Руської Ради» почали повставати Окружні Ради по
більших галицьких містах. Були вони експозитурами львівської централі, а
деякі, за почином станиславівської, завели доволі інтензивну вічеву й
пропагандистичну акцію. На вічах пояснювано конституцію, поучувано народ
про ціль і засоби культурно-освітньої праці, при чому головний натиск
покладено на параліжування польської повстанчої агітації серед
українських мас.

 

«Руский Собор»

В противагу Головній Руській Раді заснували поляки «Руский Собор», у
якому почали прикидатися українцями нащадки колись українських родів, як
Пузини, Дідушицькі, Отецькі, Шумлянські, Голіївські й інші. Їх речником
став збирач українських пісень, а позатим польський патріот і
конспіратор Каспер Цєнглєвіч. На першому засіданні «Собору», дня 15
червня 1848 р. виголосив Юлій Горошкевич промову, в якій сказав між
іншими: «Українці, поляки, вірмени й жиди повинні станути проти уряду й
короля й у такій силі підтримати свої домагання. Впала Польща через
гноблення совісти і свобід Руси, впаде українська справа, коли
неприхильно й вороже стане супроти природженої націо-нальности».

Органом «Руского Собору» стався друкований кирилицею й латинкою «Дневник
Руский», що його появилося всього 9 чисел (від 30.VІІІ. до 24. X. 1848
р.) під редакцією… колишнього члена «Руської Трійці» — Івана
Вагилевича. Той битий злиднями чоловік, заманений візією
польсько-українського братання, а може й грішми (на випадок упадку
«Дневника» йому обіцяли 600 ринських досмертної ренти), кинув свої
душпастирські обовязки, згодом навіть перейшов на протестантизм, та
вислугуючись до кінця життя полякам, помер у злиднях (1866 р.)

 

«Зоря Галицкая»

Заки можна було приступити до видавання «Пчели Галицкої», що на неї мала
вже львівська Ставропігія дозвіл губернії, умови національно-політичного
життя Галичини змінилися, мов у калейдоскопі. Під подихом революції
прийшла конституція, а з нею прийшла свобода слова й друку. Місце
літературно-наукової «Пчели Галицкої» зайняла тепер політична «Зоря
Галицкая». Перше її число появилося 15 травня 1848 р. а до кінця того
року появилося 33 числа. Наклад доходив до 4.000 примірників, з чого
2.100 припадало на львівську, 1.200 на перемиську дієцезію, а 250 прим.
на Буковину. Редактором часопису був молодий правник Антін Павенцький,
видавцем львівська Ставропігія.

 

Словянський Зїзд у Празі

Дня 1 травня 1848 р. появилася в Празі відозва, що закликала
представників усіх словянських народів Австрії на всесловянський зїзд до
Праги. Запросини на зїзд прочитано на одному з чергових засідань
Головної Руської Ради, що вислала своїми представниками до Праги —
заступника голови Ради — Івана Борисикевича, перемиського крилошанина
Григорія Гинилевича та укінченого богослова Олексу Заклинського. Своїм
представникам доручила Рада підкреслити на зїзді національну
окремішність українського народу та його змагання до самостійности.

Дня 31 травня зібралося в Празі 340 представників австрійської
Словянщини, при чому з самої Галичини виїхало аж 61 делєгатів. Праці
з’їзду почалися дня 2 червня богослуженням при вівтарі св. Кирила і
Методія; предсідником зїзду обрано чеського історика Паляцкого, його
заступником поляка кн. Юрія Любомирського. Між промовцями на
інавгураційному зібранню найшовся й українець Борисикевич. Він говорив,
що хоч дотепер не було українців навіть на папері, але вони тепер,
розбуджені подихом Весни Народів, нарівні з іншими словянами домагаються
права на самоозначення, а від решти братів-словян вимагають запоруки
своєї повної самостійности й волі.

Зїзд поділився на секції; третю з черги створили українці й поляки під
проводом польського письменника Карла Лібельта, якого заступником був
українець Гинилевич. Українці висунули тезу поділу Галичини на польську
й українську, але проти того виступили пиляки й привезені ними
українці-ренегати з «Руского Собору». Остаточно, за посередництвом чехів
і москаля Бакуніна, вдалося дійти до устійнення компромісової петиції. В
ній домагалися поляки й українці автономії для цілої Галичини,
урівноправнення обох краєвих мов, спільної національної гвардії з
відзнаками обох національностей та окремих народніх і середніх шкіл.
Нажаль дальші наради зїзду, що обмежився до зредагування маніфесту до
народів Европи, перепинили вуличні заворушення в Празі.

 

Перші галицькі вибори

Дня 5 червня проголосив австрійський уряд тимчасову виборчу ординацію до
парляменту; загальне число послів означено на 363, в тому на Галичину
випало 96, на Буковину — 30. Виборче, пасивне й активне право мав
кожний, хто скінчив 24 рік життя.

Перша виборча кампанія, зааранжована Головною Руською Радою пройшла з
повним успіхом дарма, що польська Рада Народова робила все можливе, щоби
обмежити кількість українських мандатів. З Галичини й Буковини вибрано
37 українців, у чому було 26 селян; решту творили священики й урядовці.
Дня 12 липня відбулося святочне відкриття австрійського парляменту у
Відні. Три дні згодом виступив наймолодший віком посол — Ян Кудліх зі
Шлеська й поставив внесок на формальне й законне скасування панщини.
Внесок принято одноголосно, а в дискусії над ним забирала слово ціла
низка українських послів-селян. Промовляв селянин Гой з Заліщиччини,
Боднар з Радовець на Буковині, але найбільше вражіння викликала промова
Івана Капущака з Ляховець у Станиславівщині. «Високий Сойме! — говорив
Капущак ломаною, але загально зрозумілою німеччиною. — Хочу говорити про
відшкодування, що його домагаються пани-дідичі в Галичині й на Шлеську,
за панщину. Вічна справедливість вимагає того, щоби кожний, хто віддає
щось проти своєї волі, дістав за те відшкодування. Але вона вимагає
також, щоби кожний, хто чимсь безправно користувався, дав відшкодування
за це безправне користування. Дідичі мали, по закону, домагатися від нас
панщини. Але чи вони вдоволялися тим, що їм давав закон? Ні, іще раз ні.
Коли ми, замісць 100 днів, мусіли працювати на пана 300 днів, коли ми
мусіли працювати по три, чотири дні, а то й цілий тиждень, а дідич
рахував нам той тиждень за один законний день, то — хто тут має
заплатити відшкодування — ми, чи вони? Кажуть, що дідич поводився з
підданими ласкаво. Гірка була ця «ласка». Бо коли селянин напрацювався
цілий тиждень, то в неділю чи свято мав трактамент: його заковували в
кайдани й замикали в стайні, аби він у понеділок не спізнився до
роботи».

Змалювавши яскравими фарбами «людяність» дідичів, загарбання ними
селянських грунтів і пасовиськ, Капущак полємізував з лєгендою про те,
ніби дідичі «подарували селянам панщину»:

«Та який же це дарунок, коли за нього треба дати відшкодування»? І колиж
то стався той дарунок? Чи може в 1846 році? Чи цього року в січні? Чи
8-го або 9-го березня? Ні. Аж 17 квітня, коли сини німецького народу
пожертвували своїм життям за наші права й свободу! Не панам дякувати за
«дарунок», але німецькій молоді, що примусила панів податися перед духом
часу! Панський «дар» прийшов запізно!»

А кінчаючи свою промову, говорив Капущак: «Батоги й канчуки, що
обкручувалися довкола наших голов і тіл спрацьованих, хай їм будуть
памяткою по нас, хай це буде їм наше відшкодування!»

Буря оплесків сколихнула парляментом, коли Капущак скінчив промову.
«Ніяка промова підчас довгої дебати над знесенням панщини й
відшкодуванням — говорить сучасник — не викликала такого могутнього
вражіння, як ці слова простого галицького селянина. Від першого до
останнього слова не було тут пустої балачки, а тільки правда й мужеський
гнів; обурення за кривду мільйонів виривалося з кожного речення».

Зпоміж послів-інтелігентів, найвизначніше місце зайняв крилошанин
Григорій Шашкевич, брат Маркіяна, що по розвязанні австрійського
парляменту залишився у Відні на становищі міністеріяльного радника для
українських справ Галичини.

 

Знесення панщини

Дня 16 квітня підписано в цісарській канцелярії, а в днях 23 і 24 тогож
місяця, на сам Великдень, проголошено патент «про знесення всякої
роботизни й інших підданчих повинностей в Галичині». Те, до чого змагав
і почав уже реалізувати цісар Йосиф II, у 80-их рр. XVIII ст. щойно
тепер сталося живою дійсністю. Правда, в супереч замірам Йосифа II,
дідичам признано відшкодування за панщину, але само звільнення селянства
від понижуючого його людську гідність ярма, було для нього найціннішим
«дарунком цісаря», на той пропамятний Великдень 1848 р. В кров і кість
українського селянства вщіплено тим «дарунком» мікроб беззастережного
віддання і вдячности Австрії та її династії, в душі цілих поколінь
посіяно зерно австрофільства, що кільчилося, сходило й давало сторицею
цвіт і плід для Австрії. «Хрести свободи», що виросли тоді на всіх
галицьких дорогах і роздоріжжях, дуже довго були дороговказами
української політики в Галичині.

 

Культурно-освітня організація

Повстання сербської (1828) та чеської «Матиці» (1830), як
культурно-освітніх централь тих народів, примусило й галицьких українців
продумувати над організацією анальогічної установи ще перед 1848 роком.
Але щойно на засіданню Головної Руської Ради з дня 16 червня 1848 р.
проголошено оснування «Галицько-руської Матиці», що по статуту мала
видавати й поширювати в масах «добрі й корисні книжки для укріплення
віри й моральности, поширення знання, розвитку красомовства, каліграфії,
техніки, господарства й педагогії». А хоча членську вкладку означено для
приватних осіб на 50, а для товариств на 100 ринських, то з першого маху
вписалося до «Матиці» поверх 50, переважно львівських українців.
Обмірковуючи літературно-науковий матеріял і видавничу програму
«Матиці», попала Головна Рада на думку скликати до Львова перший конгрес
культу рно-освітних діячів, що й відбувся під фірмою «Зїзду руських
учених» в днях 19 і 26 жовтня 1848 р.

Ініціятором зїзду і його програми був молодший товариш Маркіяна
Шашкевича — Микола Устиянович. Одною з основних точок програми зїзду
була справа збереження української мови перед засиллям польської та
московської й нівелюючими впливами церковнословянської мови.

 

«Зїзд руських учених»

В так званій «музейній» салі греко-католицької духовної семинарії у
Львові, украшеній жовто-блакитними прапорами й національними емблемами,
почалися наради 118 учасників першого в Галичині культурно-освітнього
конгресу. Поміж промовцями особливо визначився Микола Устиянович:

«Земляки! — говорив він. — На широкій карті святої Словянщини лежить
земля прекрасна, багата, стікаюча медом і молоком, земля, що на ній
віками не забракло ні хліба ні соли. Серцем Словянщини є українська
земля, а на ній живе наш нарід, славний колись багацтвом і силою, та
стократь славніший своєю долею. Його минуле списане кровю й сльозами, а
серце роздерте людською злобою й кривдою.

О, нема другого народу в Словянщині, що з так високого щабля багацтва й
слави, що ними колись сяла Україна, так низько впавби у недолю, так
глибоко запавсяб у неіснування».

А хоч як низько впав український народ, то в глибині його душі «найдемо
золоте зерно, що потребує тільки чулої і вправної руки, щоби засяти
ясним сяйвом ранішньої зірки».

«Правий серцем і устами, задоволений своїм, невтомний в праці,
милосердний, нескорий до мести, сміливий в боротьбі, спокійний в мирі,
непохитний в дотриманню заміру, вірний батьківській традиції, відданий
рідній церкві», оце тип українця «гідного сина Словянщини».

«Земляки! — кінчив свою золотоусту промову Устиянович — Европа розкрила
перед світом нову карту історії, а на ній золотими буквами виписано:
«Воскресення!» Кожний народ потряс підвалинами своєї істоти й почав нове
життя; життя свободи й щастя; а хібаж ми на те переболіли найтяжчу
неволю в Европі, щоби далі дихати смертною задухою, мов під тягарем
могили?»

З’їзд поділився на девять секцій; богословська секція вирішила м. і. що
поза щоденними молитвами та псальмами, всі інші молитви мають бути
перекладені на українську мову. Господарська секція підкреслила потребу
заснування господарського товариства й видання загальної господарської
компендії. В секції історії і географії говорилося про загально
доступний підручник української історії для шкіл. Говорилося про
перероблення для цеї ціли історії Миколи Маркевича. На зїзді порушено
теж справу окружних читалень, з яких перша повстала тогож таки року в
Коломиї. Не поминуто теж справи прослідження й охорони мистецьких та
історичних памятників нашого краю. В справі мови й правопису, доручено
по довгих дебатах реферат питання о. Іванові Жуківському, що й склав
свою «Розправу писовні рускої» з проєктом уживання народньої мови й
фонетичного правопису. Та на зїзді забагато було консерватистів, а
завзятий москвофіл Денис Зубрицький мав досить прихильників і
поклонників, щоби в справі мови й правопису впровадити замішання, яке
потім відбилося на розвиткові галицького відродження як найфатальніше.
Така прим. боротьба за «святе ъ» почалася якраз на тому «зїзді руських
учених».

В цілому «зїзд руських учених» скликаний для організації галицького
культурно-освітнього життя хоч і не дав практичних наслідків, всеж таки
кинув низку гасел і, якби «весна народів» була потривала довше, мігби
був похвалитися успіхами своєї ініціятиви. Та ані Головна Руська Рада
ані зїзд учених не найшли часу ні нагоди на те, щоби видвигнути якусь
ширшу національно-політичну програму й оформити ідеал відродженої нації.

 

Літературне пожнивя 1848 року

Суто-політичний характер українського руху в Галичині в добу «Весни
Народів» не сприяв особливому оживленню в культурній, головнож
літературно-мистецькій ділянці. Література того року мала різкий
пропагандивно-маніфестаційний характер. Так приміром за почином і працею
коломийського пароха о. Івана Озаркевича, станула тоді на дошках
аматорського театру в Коломиї «Наталка Полтавка» І. Котляревського (в
перерібці затитулована: «Дівка на відданню» або «На милованє нема
силованя»), та «Стецько» Шерепері (в перерібці: «Весілє» або «Над цигана
Смагайла нема розумнішого»). Оті перерібки, виконані о. Озаркевичем
вийшли в 1849 р. у Чернівцях латинкою.

Характеристичним явищем для атмосфери того переломового року була ціла
низка українських віршів, писаних, в агітаційних цілях, поляками.
Особливо плодовитим у тій ділянці був Бальтазар Щуцкі, автор поеми про
мазурську різню з 1846 р. п. з. «Гайдамаччина тарнівська» та Каспер
Цєнглєвіч, позатим автор кількох брошур, призначених для повстанчої
пропаганди серед українського селянства. З українців вдарив у той сам
польонофільський тон Михайло Попель з Самбора, автор «Русина на
празнику», що поширюваний у відписах, вперше появився друком у
Франковому «Життю і Слові» з 1896 р.

 

«Слово Перестороги»

Людиною, що виручила чоловиків 1848 р. в оформленні
національно-політичних ідеалів українського народу пробудженого в
Галичині до нового життя, був парох с. Ветлина на Лемківщині о. Василь
Подолинський. У відповіди на україножерні статті львівського «Дзєнніка
Народового» написав Подолинський своє «Слово Перестороги», в якому,
признаючи полякам право засидження й гостинности на українській землі,
зареклямував для українського народу право автохтона й господаря.
Перестерігаючи поляків перед безуспішністю польонізаційної акції на
українському селі каже о. Подолинський, що «стотисячне військо можна
перемогти, але не можна спольщити одного українського села. А хто хоче
попсувати польську національну справу, хай іде з її пропагандою на
українські села. Хоч Росія висипала вже кілька бочок аргументів на те,
що українці й москалі це «один народ» то даремні її зусилля так само, як
і польські зусилля в тому напрямі засуджені на повний неуспіх».

«Ніодин українець не буде зрадником України. Українці знають гаразд, що
ознака їх національности не криється в релігії. Можна бути католиком,
православним і поганином, а залишитися українцем».

Не бентежився Подолинський і тим, що вороги сплетничали на тему
відродженого українства, як московської чи німецької інтриги:
«Припустім, що ми ще ніколи не були народом, тільки завсіди
провінціоналізмом, але це чейже не відбирає нам права бути народом від
сьогодня. Ми віримо сильно в відродження вільної, незалежної України й
нас зовсім не бентежить речинець, в якому нам та воля й незалежність
судилася. Бо чимже є століття в життю нації? Хочемо бути народом і
будемо ним, бо голос народу, це голос божий».

Надії на визволення України звязував Подолинський з надіями на
визволення усеї Словянщини, що її уявляв собі, слідом за
Кирило-методіївцями, як ліберальну федерацію всіх вільних словянських
народів.

На польську концепцію накинення українцям польської мови, бо мовляв,
українська мова це те саме що польська, відповів Подолинський: «Коли
українцям треба спольщитися, щоби Польща була сильна, то чи не краще,
щоби поляки зукраїнщилися? Коли українці, то поляки і навпаки — поляки,
то українці, то чи не краще завести по школах українську мову навчання і
хай усім здається, що вони творять по польськи? Колиж така наша
претенсія до поляків видається кому смішна, то як можна трактувати
поважно претенсію поляків до нас, щоби ми виреклися своєї мови тому, що
вона і так польська?»

Думка про політичну незалежність України, якнебудь не війшла тоді ще в
кров і кість загалу галицької інтелігенції, кільчилася в політичному
світогляді не одного тільки о. Подолинського. Губернатор Голуховскі,
денуйціюючи український національний рух перед віденським урядом, писав
м. і: «Переміг цісарський уряд польську шляхту, що змагала до
самостійної Польщі зі столицею у Варшаві, а тепер готов підтримувати
український сепаратизм, що змагає до незалежної держави зі столицею в
Києві». Нажаль на самому кільченню таких думок мусіло, покищо,
покінчитися. Революційний буревій, що примусив габсбурську династію до
уступок для народів монархії, притих. Повстання мадярів, здавлене при
допомозі військ царя Миколи І, було перемогою австрійської реакції й
гаслом повороту до «старих добрих часів» абсолютизму. «Весна Народів» не
розвинулася в палке, соняшне літо.

 

Приборкання революції

Австрійський фельдмаршал Радецкі, висланий на приборкання італійських
повстанців, зайняв зревольтований Медіолян і розгромив повстанчі війська
під Кустоццою. Тимчасом у Відні кинулися на барикади робітники,
звільнені від публичних робіт. Дня 13 серпня прийшло до кривавої
зустрічі поміж робітниками і національною гвардією й військом. Впало
тоді 18 робітників а 282 було ранених; гвардія залишила на полі бою 4
трупи й 56 ранених. Дня 5 жовтня дістали війська віденського гарнізону
наказ до вимаршу і проти угорських повстанців. Італійські гренадирі
відійшли на двірець під ескортом кавалєрії, але віденські гренадирі
збунтувалися. Висланий проти збунтованих генерал Бреда з частиною полку
Нассав, поляг один з перших. Юрба кинулася до міністерства війни,
вхопила міністра Лятура й заколовши багнетами, повісила на ліхтарні. Дня
7 жовтня цісар утік з Шенбруну, залишаючи на полі бою кн. Віндішгреца,
що вже мав за собою приборкання зревольтованої Праги. Права частина
парляменту розбіглася, ліва проголосила себе в перманенції. Перед
проголошенням революційного тимчасового уряду спинило віденців тільки
випробуване привязання до династії. Віденці — вірні династії, але
збунтовані проти двірської камарилі, пробували ставити опір військам
Віндішгреца. Про завзятість того опору свідчить ок. 4.000 жертов по
стороні революціонерів та біля 1.200 по стороні Віндішгреца, що 30
жовтня таки вмаширував до напів зруйнованого Відня.

 

Бомбардація Львова

Польська народова гвардія певна перемоги революції, вважала себе вже
кадрами війська нової Польщі й супроти австрійської влади і війська
поводилася надміру визиваюче. Самопевність галицьких поляків змоглася
особливо з моменту, коли до Львова приїхав повстанчий генерал Бем і
заофірував гвардії моральну й матеріяльну підтримку Франції, якщо поляки
повстануть проти Австрії, Прусії та Росії. Поміж гвардією та військом, у
якому переважав український елємент, почало приходити до чимраз
гостріших сутичок. Врешті дня 1 листопада прийшло до рішучої розправи.
Гвардія й академічна легія, спровокована якимсь дрібним інцидентом,
кинулися ставити по вулицях барикади. Виступило військо й по безуспішних
переговорах командантів, почався бій, за яким послідувала бомбардація
обсаджених гвардією обєктів, з гармат. Від гарматнього вогню зайнявся
новий тоді ратуш, університет з бібліотекою, старий театр та багато
приватних домів. При тому погибло 55 осіб, а 75 було ранених. Дня 2
листопада зревольтоване місто капітулювало. «Весна Народів» закінчилася
й на львівському грунті.

Про людське око радив ще якийсь час австрійський парлямент, перенесений
з Відня до Кромерижа на Моравії, але дні конституційних свобід були
почислені. Дня 2 грудня абдикував цісар Фердинанд у користь свого
18-літнього братанича Франца Йосифа. Правда, в маніфесті нового цісаря
«до моїх вірних народів» була мова про «потребу в Австрії свобідних і
відповідаючих духові часу установ», але це вже були тільки слова, за
якими чаїлася реакція.

 

Справа поділу Галичини

Вже в пропамятному письмі Головної Руської Ради до цісаря Фердинанда з 9
червня 1848 р. поставлено м. і. домагання, щоби «ті простори Галичини,
що є заселені українцями, творили для себе провінцію з осідком
політичної краєвої управи у Львові. Ця частина обіймає східні округи
Галичини з українським населенням, так як ця частина краю була первісно
самостійним князівством, потім Галицьким Королівством, та вкінці
Червоноруським Воєвідством; та щоби ті части краю, які заселюють мазури
відділити від української провінції. Ця частина краю обіймає західню
частину Галичини і має польське населення». На спротив польського
«Руского Собору» проти поділу Галичини видала Головна Рада обширно
умотивований меморіял до міністерства внутрішніх справ (17 липня) а
рівночасно візвала громадянство до підписування петиції в тій справі. В
черговому меморіялі з 28 жовтня названо справу поділу Галичини «питанням
життя для українців», Нарешті дня 6 листопада 1848 заявилася перед
цісарем Фердинандом депутація Головної Руської Ради (о. Куземський,
Борисикевич, о. Григорій Шашкевич і й.) й предложила йому меморіял, що
його перша й основна точка говорила про поділ Галичини на українську й
польську частину. Т. зв. Східна Галичина з частиною Волині й
Лемківщиною, українською частиною Буковини й Закарпаттям, повинна була
утворити окремий коронний край з власним соймом і .власним краєвим
урядом (виділом). Українці мотивували своє домагання більше менше так:

«Хоча поляки належать до великого словянського племени, але українці
ріжняться від них мовою, письмом, звичаями, обичаями й релігією. Вони
заселяють одну з найплодовитших полос Европи й числять 15 мільйонів
населення. Українська нація творить зовсім окрему цілість, подібно як
москалі, поляки, чехи, хорвати, болгари й інші словянські племена. А
хочаб заборонено науку всякої історії, спалено всі книжки, то знищити
великого народу нікому ніколи не вдасться».

Цісар обіцяв «взяти собі до серця» українські домагання, але тимчасом
абдикував. Його наслідникові Францові Йосифові зложила привіт чергова
українська депутація, зложена з 21 найчільніших діячів, під проводом
владики Яхимовича, що знову пригадала йому справу поділу Галичини. Але
щойно 22 січня 1849 р. опинилася та справа на денному порядку
конституційної комісії парляменту, що тоді радив у Кромерижі. Домагання
поділу Галичини мотивував владика Яхимович, бесідником «проти» був поляк
Земялковскі. В обороні українського становища промовляли м. і. чехи
Паляцкі та Рігер. Алеж у голосуванню український внесок перепав. Паляцкі
й Рігер, що промовляли за внесенням, порозумілися в кульоарах з поляками
й здержалися від голосування. Та українці не дали за виграну. На
засіданню Головної Руської Ради, 16 лютня, 1849 р. вони постановили не
уступати, а колиб австрійський парлямент таки не допустив до поділу
Галичини, рішили відкликати своїх представників з парляменту. Та дальша
боротьба за поділ Галичини на парляментарному грунті виявилася
неможлива. Дня 7 березня 1849 р. появився цісарський патент про
розвязання парляменту. Рівночасно проголошено т. зв. октройовану
конституцію для Австрії, поміж якої коронними краями опинилося
«королівство» Галичини й Володимирії з воєвідствами Освєнцімським і
Заторським і великим воєвідством краківським». При укладанні статутів
для коронних країв існував первісно плян створеня двох сеймів,
українського й польського для Галичини, але дальший розвиток подій ті
пляни перекреслив. В 1851 р. Головна Руська Рада, разом з своїми
провінціональними експозитурами перестала існувати. Справа поділу
Галичини вернула ще двічі на порядок дня; раз у незреалізованому проєкті
статуту для нашого краю з вересня 1853 р., другий раз у розпорядку
австрійського уряду з 24 квітня 1854 р. В проєкті статуту для Галичини й
Володимирії говорилося про створення трьох сеймовий курій — львівської,
краківської й станиславівської, що мали радити окремо, але в
загально-краєвих справах збіратися разом та створити центральну
екзекутиву в формі краєвого виділу. З урядового розпорядку про
адміністраційний поділ Галичини на дві національні области, виданого 24
квітня 1854 р. увійшов у життя тільки поділ на дві области апеляційних
судів (львівську і краківську). Ще раз в 1863 р. вернув австрійський
уряд до справи поділу Галичини, але тоді вбила справу штучно створена
польська більшість галицького сойму. Перший і основний, політичний
постулят Головної Руської Ради з 1848 р., що мав довести що еманципації
галицького українства зпід польської супремації, так і не діждався своєї
реалізації.

Національно-політичний світогляд представників галицьких українців у
1848—49 рр. зясовувався більш-менш у таких точках: свідомість
національної окремішности від поляків та москалів,
національно-територіяльний автономізм у межах Австрії, непримирима
опозиція супроти поляків і австрійський патріотизм. Позиція, як на ті
часи досить ясна і колиб галицькі українці були дальше й послідовно йшли
наміченими дорогами, то напевне скорше й певніше вийшлиб на широкий шлях
державно-творчих змагань. Нажаль слаба політична підготованість і надто
велике довіря в добру волю Відня, впарі з тяжкими умовами чергового
десятиліття, перекреслили неодно українське досягнення з бурхливої доби
«Весни Народів».

Впарі з зародинами політичного життя серед галицьких українців, мав ще
1848 р. одну заслугу: в його атмосфері зродилася перша в Галичині
українська, військова формація т.зв. «Баталіон руських стрільців».

 

Селянське ополчення в 1848—49 рр.

Протиавстрійське повстання мадярів змобілізувало проти себе не тільки
загрожену в своїх основах двоєдину монархію, але й увесь не-мадярський
світ, що найшовся в межах «країв корони св. Стефана». Запротестували
проти мадярської гегемонії хорвати, словаки, румуни, а південні словяне,
під проводом Єлячіча станули на прю з мадярами, зі зброєю в руці.
Рівночасно на мадярському пограниччю в Стирії, Долішній Австрії, Моравії
та Істрії зорганізувалися добровольчі куріні, що мали охороняти ті краї
перед інвазією мадярських повстанчих ватаг. В тій то концентраційній
самооборонній системі, не забракло й організації українських сіл.
Прикордонні округи — сяніцький, самбірський, стрийський,
станиславівський та коломийський, змобілізували українське селянство в
ополченські, напів військові відділи, що їх завданням було — спинювати
натиск мадярських повстанців на Галичину, та не допустити до обєднання
їх з повстанчими загонами поляків з цього боку Карпат.

Напади мадярських повстанців на прикордонні галицькі місцевости,
почалися вже в листопаді 1848 р. але де далі, вони ставали частіші та
нагальніші. Регулярні військові частини, яких більшість вимаршерувала з
краю до Італії, не всилі були забезпечити Галичини й тому уряд попав на
думку використати для тієї мети українських, прикордонних селян. Селяне,
що в польсько-мадярській, повстанчій спілці бачили останню спробу
рятунку панів-дідичів перед демократизацією устрою, пішли з запалом на
заклик австрійських «крайсгавптманів» і виставили цілу низку озброєних
загонів, що з нараженням здоровля й життя обороняли карпатське
пограниччя перед мадярською інвазією. Вистане завважити, що один тільки
станиславівський округ виставив 17.810 ополченців, озброєних в старі
кремяні рушниці, списи, коси й сокири. Дальші напади мадярських
повстанців на Галичину, що в зустрічі з австрійськими регулярними
військами йшли від перемоги до перемоги, натрапили на рішучий опір
українських селян і їм то мусів австрійський уряд завдячувати, що
повстанче полумя не огорнуло собою й Галичини. У спогадах сучасника, в
15. ч. «Зорі Галицької» з 1849 р.:

«Знаєте вже про те — читаємо там — що в цілому нашому краю, в горах і
попід гори, зорганізований ляндштурм (краєва оборона). В кожному селі,
що належить до ляндштурму мусить бути кождий від 20—50 літ озброєний і
на даний знак має збиратися на визначене місце; у кожному селі є один
командант, а кілька, або кільканацять сіл мають свого надкоманданта і
творять один ляндштурмовий округ. До округа Богородчан належить більше
чим 10 сіл, що можуть поставити більше чим 5.000 людей. Нині (17 січня)
посходилися вони всі озброєні в списи й коси та ждуть на генерала, що
має їх переглянути. Досить значний відділ війська творять міські хлопці.
Хоча слота, сніговиця з дощем, всі оживлені та веселі. Приявний при тому
окружний комісар оповідав, що в горах, на делятинському гостинці,
стоїть, крім ляндштурму, 1.000 стрільців-гуцулів з гарматою, вилитою
нашим Дуткевичем. Тому почуваємося досить сильні, щоби ставити опір
кожному напорові з боку Мадярщини».

З іншого допису «Галицької Зорі», що появився вже при нагоді розвязання
організації селянської самооборони довідуємося, що «оборона була
поділена на округи, з одним надкомандантом в окружному центрі. Такі
округи складалися з 10—14 сіл. Кожне село мало свого команданта і
старшин, відповідно до скількости озброєних людей, а також десятників і
сотників. Кожне село висилало до окружного центра одного або двох
озброєних людей, т. зв. ордонанс, щоби, як будуть які осібні прикази від
команданта, повідомляти командантів у селі. В кожному селі була також
варта, що стримувала проїзших, а незнайомих питала за паспортами. Крім
цього, від самої границі, від села до села, були розставлені стовпи
тривоги, пообвивані соломою й запускані смолою й живицею. На випадок
наближування ворога їх запалювали, а озброєні селяне збіралися на
призначені місця.

Кожне село становило осібний відділ; більші мали свої прапори, в містах
мали й барабани. Був навіть відділ кінноти».

Про перегляд ополченців у Богородчанах, пише в своїх спогадах сучасник
подій о. А. П. Шанковський:

«На правому крилі уставилося поверх 300 гуцулів з рушницями через плечі,
на маленьких гірських кониках. Коло них уставлено 600 піших гуцулів і
підгірян, озброєних власними гвінтівками, кремяними крісами та
стрільбами, відібраними від польської гвардії. Далі стояло, в трьох
рядах, до 8.000 селян, поділених уже не на сотні, а на громади, а кожним
таким відділом проводив селянин, вислужений жовнір. На лівому крилі
уставилося біля 400 кінних селян з рівнин, озброєних у коси й списи».
Два тижні по перегляді відбувся святочний вимарш ополченців з
Богородчан. Головну увагу звертала на себе гармата на жовто-синій ляфеті
з обслугою, одягнутою в сині кабати з жовтими вилогами, сірі шаравари та
баранкові шапки з жовтими верхами.

По капітуляції мадярських повстанців (13 серпня 1849) перед російським
генералом Рідігером, ополченська організація прикордонних селян сталася
зайвою. Сповнивши своє призначення вповні, вона ще якийсь час відбувала
пограничну сторожу й щойно в пізну осінь 1849 р. була розвязана. Селяне
склали зброю й розійшлися по хатах у переконанню, що не тільки сповнили
свій обовязок перед державою, але й заманіфестували свій український
патріотизм.

 

Перша українська військова формація в Галичині

В універсалі з 1 січня 1849 р. писала Головна Руська Рада м. і.: «Мир
вам братя! Але… хто хоче спокою, хай бере за зброю! Коли в сусіда.хата
горить, годі у власній спати! Бутні мадяри, забажали нараз піднестися
коштом пониження злучених з ними словянських народів. Підняли бунт проти
свого монарха й царя нашого й примусили його виступити збройною силою, в
обороні слабших, своєї поваги й цілости та слави Австрійської Держави.
За нашою стіною розгорілася страшна війна. А пожар той для нас тим
небезпечніший, що й на нашому обістю вже тліє. Бо й у нас, як знаєте, є
такі, що задумують подібний неспокій. Багато з них пішло за гори,
помагати мадярам. А колиб вони, що неправдоподібне, перемогли, то
вернуться до нас. А щож тоді буде з нашим спокоєм? Тому треба завчасу
подумати й так, як це зробили інші народи, що межують з мадярами,
поставити полк українських добровольців, щоби обсадити наші гори, не
ждучи аж страшний вогонь, що розгорівся в наших сусідів, обійме й наші
хати».

Така була провідна думка мобілізаційного універсалу Головної Руської
Ради, що своєчасно зрозуміла, що без мілітарної сили нема забезпеки для
здобутків її політичної й культурної праці. Полк українських
добровольців, організований ніби в допомогу монархії проти мадярської
революції, був насправді подуманий, як орган національної самооборони, а
при сприятливих умовах національної армії. Так бодай зрозуміли заходи
Ради наші політичні противники.

Коли пізніше, по сформуванню першого добровольчого куріня, Головна
Руська Рада почала заходи над формацією другого куріня, тогочасний
губернатор Галичини гр. Голуховскі писав дня 28 квітня 1849 р. до ради
міністрів: «Не можу поминути завваги, що формування дальших українських
курінів слід признати згори недопустимим, бо я довідався, що українці
носяться з невисловленим ще дотепер отверто заміром виєднати ступнево
цісарский дозвіл на помноження корпусу до 10.000 людей. Не заперечуючи
льояльности українців, вважаю це надто сміливим, а навіть небезпечним
для держави кроком, щоби, без потреби, дозволяти на помноження корпусу,
оживленого національними, в остаточній консеквенції сепаратистичними
змаганнями, корпусу, що бувби наче збройною репрезентацією народу».

Про слушність таких підозрінь говорить ледви не все, що було звязане з
організацією першого куріня українських добровольців, формально
прозваних «руськими стрільцями». В першу чергу однострій. Згідно з
пляном Ради, кожний доброволець мав дістати рушницю і багнет. «Одіжжю
буде гарно вшитий, короткий гірський сірачок з українсько-народніми,
жовто-синіми вилогами, червоні або сині штани, ходачки й крисаня; до
того ташка й ремінь з ладівницею». В практиці цей однострій не відбіг
далеко від первісного пляну. Крім сірої гуцульської крисані з перами на
лівому боці, носили наші перші стрільці складані шапки з дашком і жовтим
обрамуванням. Кабат мали червоний (старшини — бронзовий) з синім стоячим
ковніром і синіми «рогальками» на раменах, запинаний одним рядом золотих
гузиків. Штани сині, з жовтими, шнуровими лямпасами. Підперізувалися
стрільці звичайним військовим ременем, а ремені ладівниць, що
перехрещувалися на грудях, були, з гуцульська, цяцьковані металевими
набивками. Замісць плаща носили стрільці короткий сірак з синім
обрамуванням, синіми, плетеними гузиками і такимиж, шнуровими петлями.
Замісць первісне задумуваних «ходачків», носили стрільці черевики.
Рядовики носили кріси з довгими багнетами, старшини білі щаблі.

На загал, в однострою «руських стрільців» не було натяків на історичну
традицію. Його відрубність від австрійського зясовувалася, крім вилогів,
у деяких елєментах селянської, головнож гуцульської ноші.

Мобілізаційний універсал Ради, опублікований по українськи, з німецьким
контекстом, був разом з поученнями розісланий до всіх окружних Рад і
деканатів. Рівночасно у Львові почала свою працю «Комісія для утворення
полку добровольців», що подбала про лєгалізацію своїх агенд львівською
генеральною командою, міністерством війни й нарешті цісарською,
надвірною канцелярією. Дня 10 березня вийшла з цісарської канцелярії
відручна грамота про дозвіл на організацію добровольчого куріня та
усталений для нього «народній однострій».

Вже дня 16 лютня 1849 р. стан зголошених добровольців виносив 1.600 а в
дні 6 квітня було їх 3.460. Розпоряджаючи такою кількістю зголошених,
генеральна команда у Львові приділила до куріня старшин, переважно
українців, і вислала їх для формування сотень по окружних містах —
Бережанах, Коломиї, Станиславові, Стрию й Самборі. Рівночасно
формувалася одна сотня у Львові, де зібралися всі сотні куріня вже з
початком травня.

З 3.460 добровольців вибрано 1.410, то є дещо більше, як третину
зголошених і створено з них курінь у шість сотень, під начальним
проводом майора Ватерфліта. Старшинський корпус творили в більшості
українці: поручн. Гнідий в львівській, сотн. Барусевич і поручн.
Матникевич у бережанській, надпор. Кривоносюк і пор. Столярчук у
самбірській, пор. Ярмулевич і пор. Білинський в коломийській, пор.
Родакевич у станиславівській та пор.-сотник Бондяк у стрийській сотні.

Дня 8 червня представився старшинський корпус куріня Головній Руській
Раді. Крилош. Куземський виголосив при тій нагоді відповідну промову, а
майор Ватерфліт запропонував Раді, щоби вона подбала про прапор і музику
для куріня. Нажаль короткий тривок куріня не позволив зреалізувати ні
одного ні другого. З проєктованого прапору залишилася тільки лента,
вишита власноручно матірю цісаря Франца Йосифа, архикнягинею Софією, яка
наспіла до Львова щойно в грудні й зберігається тепер у збірках
Народнього Дому у Львові. Тимчасом курінь вирушив зі Льова вже б
вересня, а 3 січня 1850 р. був уже в поворотній дорозі з
галицько-угорського пограниччя. Справа музики,також припинилася на
перших організаційних кроках.

Пробувши до 6 вересня у Львові, вирушив курінь в напрямі Кошиць на
Мадярщині. Та до яких-небудь воєнних операцій курінь уже не був ужитий.
Мадярське повстання було здавлене російськими військами майже рівночасно
з вимаршем стрільців зі Львова. Куріневі довелося тільки асистувати при
остаточному замиренню краю; вже в січні він був у поворотній дорозі з
Угорщини, а дня 26 січня принесла «Зоря Галицька» вістку про розвязання
куріня. Наші політичні противники подбали вже про те, щоби не тільки не
допустили до дальшого існування цієї військової формації, але й по її
розвязанні, неоправданими шиканами, відстрашити добровольців від
подібної акції в майбутньому. Звільнених зі стрілецького куріня
добровольців позабирали відтак силою до правильного війська і то, як
писала «Зоря» — «не оглядаючись на жінки, дрібні діти й господарство»
колишніх добровольців. Була це пімста наших політичних противників, що
по безуспішному зриві й кооперації з мадярами, заграли тепер в дутку
австрійської льояльности. Вони то не допустили до організації другого
куріня стрільців у цвітні 1849 р. вони теж, позаймавши впливові
становища в краєвому й центральному уряді, вспіли на довший час осідлати
розбурхану українську стихію.

Всеж таки організація й короткий тривок куріня українських стрільців, з
власним уладом, одностроєм і власними завданнями, оживив на галицькому
грунті давно забуту традицію українського мілітаризму й був
передвістником організації Українських Січових Стрільців, що в 1914—1918
рр. промостили своїми багнетами шлях до відродження Української
Державности.

 

1848 рік на Буковині й Закарпаттю

Куди слабшим відгомоном, як по Галичині, прокотилися революційні події
1848 р. по Буковині. Правда, й тут життя заворушилося, а звільнене з
панщизняної неволі селянство прийшло до голосу. Воно то, устами своїх
парляментарних послів, заявилося проти відокремлення української частини
Буковини від Галичини й домагалося усунення румунської супремації над
цілістю краю. Але румуни були політично більш підготовані й подібно як
поляки в Галичині мали більше доріг до ціли, як українці, що всю свою
надію поклали на… цісарську справедливість. Щойно народовецький рух
60-их рр. у Галичині вспів розбурхати сонне плесо українського життя на
Буковині. Григорій та Ісидор Воробкевич і Осип Федькович, оце
репрезентанти того життя й носії культурно-національного обєднання
маленької Буковини з рештою України. Позатим Буковина має в білянсі
всеукраїнського національного руху одну безсумнівну заслугу — в ній
розвинулося москофільство найслабше.

На Закарпаттю, що пережило бурхливі моменти мадярського повстання й
австро-московської пацифікації, зявився в 1848 р. «чоловік провидіння»
Адольф Добрянський; він мав усі дані на те, щоби створити нову добу в
історії країни, але для цього забракло йому витревалости в раз обраній
політичній лінії. Як один з низки українських патріотів, що особисту
карієру й національну політику сперли на посторонній допомозі уряду,
Добрянський був зразу завзятим австрофілом. Підчас мадярського повстання
він утік до Галичини, а вернув на Закарпаття щойно з військом царя
Миколи, як австрійський комісар при московській армії. Осмілені
авторитетом «двох царів», закарпатські українці, вислали до цісаря
депутацію, яка домагалася виділення українських територій в окремі
комітати, заведення української мови в урядах і школах, заснування в
Ужгороді української академії й т. п. Льояльне становище українців і їх
протимадярські домагання були тоді по нутру австрійському урядові й він
старався зробити все можливе, щоби скріпити український елємент на
Закарпаттю. Уряд пішов по лінії українських домагань, але попсував
справу сам Добрянський. Ставши наджупаном чотирьох українських комітатів
Закарпаття, він, замісць ширити національну свідомість і розбудовувати
українську культуру, почав класти підвалини під москвофільство
Закарпаття. Його особисті нахили та вражіння, яке серед мас зробила
царська армія, приборкавши мадярів, зробило своє. Закарпаття, що скорше
від Галичини пробудилося, тепер скорше й послідовніше як Галичина
покотилося по похилій площі москвофільства. Скористали з цього мадяри,
як тільки прочуняли від перших пацифікаційних ударів. Добрянський
втратив своє керівне становище в краю, а українське громадянство
Закарпаття опинилося на поліційному індексі. Це мало свої катастрофальні
наслідки. Створене Добрянським москвофільство пішло в підземелля, а на
поверхні життя залишилася тільки та інтелігенція, що вспіла проміняти
свою австрофільську орієнтацію на мадярофільську. З того теж часу, мало
не до самого вибуху світової війни в 1914 р. національне життя
Закарпаття завмерло, а коли й давало про себе знати, то тільки в формі
проводжених на ньому.

Зміни в Австрійській імперії

На початку 1848 р. правляча династія Габсбургів була впевнена у
майбутньому

своєї імперії. Однією з підстав для цього був недавній успіх Габсбургів
у врегулю-

ванні ситуації на таких неспокійних землях, як Галичина, де протягом
десятиліть

невеликі групи польської шляхти та інтелігенції плели змову з метою
відновлення

давньої Речі Посполитої. Переконані в тому, що домагаються політичної
свободи для

всіх, поляки завжди вважали, що все населення розчленованої Речі
Посполитої,

незалежно від соціального та етнічного походження, підтримує їхні цілі.
Ця впев-

неність посилилася у 1830-ті роки, коли до польських таємних осередків
приєднала-

ся група українських семінаристів. Проте коли поляки відмовилися визнати
їх як

окрему національність, українці вийшли із змови. У 1846 р. впевненість
поляків

у широкій підтримці їхньої справи зазнала ще дошкульнішого удару.
Дізнавшися,

що польська шляхта готує повстання, австрійські урядовці переконали
селян

Західної Галичини в тому, що їхні пани збираються й далі, як раніше,
жорстоко

визискувати їх. Розлючені польські селяни накинулися на власну шляхту,
вирізавши

багатьох і тим самим підірвавши її заміри.

Революція 1848 р. в Галичині. Повстання, що навесні 1848 р. охопили
більшу

частину Європи, позначили собою корінні зміни у майбутньому імперії
Габсбургів.

Ці повстання, спричинені не лише вимогами політичних і
соціально-економічних

реформ, але також — і це особливо стосувалося Центральної Європи —
прагненням

національного суверенітету, завдали нищівного удару консервативній
багатонаціо-

нальній імперії. Під час цієї «весни народів», коли питання про
національну неза-

лежність постало як осново політичне питання, німецькі та італійські
піддані Габ-

сбургів піднялися за возз’єднання зі своїми братами поза межами імперії.
Одночасно

розпочали війну за національну незалежність мадяри, а поляки знову
виступили

за відновлення втраченої держави. Під впливом цих подій свої національні
вимоги

стали висувати інші народи імперії. Запанував хаос, і, здавалося,
імперія опинилася

на грані розвалу.

Коли 19 березня 1848 р. до Львова дійшли звістки про повстання у Відні,
від-

ставку ненависного князя Меттерніха та обіцянки переляканого імператора
Фер-

динанда провести політичну лібералізацію і суспільні реформи, поляки
негайно поча-

ли діяти. Вони надіслали цісареві петицію, закликаючи до ще більшої
лібералізації та

надання полякам у Галичині ще ширших політичних прав, цілком
зігнорувавши при

цьому всяку присутність у провінції українців. Щоб заручитися широкою
під-

тримкою цих вимог, ІЗ квітня у Львові було створено Польську Раду
Народову.

Незабаром після того виникла мережа місцевих рад, а також було засновано
газету.

На превеликий подив і розчарування поляків, українці, яких ті не вважали
за окрему

націю, відмовилися взяти участь у цих заходах. Натомість вони утворили
власний

представницький орган — Головну Руську Раду з розгалуженнями на місцях,
а та-

кож свою газету. На щастя для Габсбургів, в особі щойно призначеного
губернатора

провінції Франца Стадіона вони знайшли надзвичайно розумного й
винахідливого

захисника австрійських інтересів у Галичині. У напруженій ситуації, що
виникла там,

йому вдавалося майстерно маніпулювати ключовими політичними питаннями,
зі-

штовхуючи українців із поляками й зберігаючи контроль Габсбургів у про-

вінції.

Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових і тісно переплетених

питання. Одне за своєю суттю було соціально-економічним і торкалося
традиційної

проблеми селянства, зокрема нестерпно тяжких феодальних повинностей.
Інше

пов’язувалося з новою концепцією національної належності, і в тому числі
зі

співіснуванням в одній провінції двох народів — поляків та українців,
котрі до

недавнього часу завжди вважали себе просто селянством чи шляхтою, греко-
чи

римо-католиками, а тепер починали визначати себе за окремі етнокультурні
спіль-

ності, або нації, з різними національними прагненнями.

Селянська проблема. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників,
лібераль-

ної інтелігенції та навіть деяких представників шляхти цілком очевидним
стало те,

що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в її
маєтках,

безнадійно застаріли. Ще у 1780-х роках, за правління Йосифа II, у
відносинах «зем-

левласник — селянин» було проведено важливі зміни. Найважливішою з них
було те,

що селяни тепер могли обстоювати свої права в суді. За іншою реформою,
землі фео-

дала відмежовувалися від земель, виділених для користування селянам.
Проте ли-

шалася основна ознака відносин «землевласник — селянин» — панщина,
особливо

у таких відсталих частинах імперії, як Галичина. Панщина полягала в
повинності

селян обробляти землі пана (звичайно два-три дні на тиждень) за право
користу-

ватися своїми наділами. Власне, ця ненависна повинність і була основною
причи-

ною невдоволення серед галицьких селян.

Революція 1848 р. й особливо напруженість, до якої вона спричинилася в
Га-

личині, нарешті створили умови для скасування цього останнього пережитку
крі-

пацтва. Засвоївши урок 1846 р., польські патріоти — в основному шляхта —
тепер

палко прагнули завоювати симпатії селян, щоб зміцнити свої позиції в
Галичині. То-

му вони спонукали інших польських шляхтичів добровільно скасовувати
ненависну

панщину. Та більшість шляхти реагувала різко негативно. Тактика поляків
завдала

Стадіонові стільки клопоту, що він заходився переконувати Відень взяти
на себе іні-

ціативу у звільненні селян від повинностей, оскільки, мовляв, це не лише
звело б на-

нівець польські розрахунки, а й завоювало б монархії вдячність селян у
найкритичні-

ший момент. Переконаний його аргументами, 23 квітня 1848 р. Фердинанд 1
видав

історичний маніфест, що скасовував панщину в Галичині. Він майже на
п’ять міся-

ців випереджав аналогічний указ, що забороняв панщину в усіх частинах
імперії.

Задум Стадіона виявився вдалим. Українські селяни, принаймні, з
ентузіазмом ві-

тали цей маніфест і клялися у вірності Габсбургам (хоч зрозуміло, що
маніфест ли-

шав без відповіді багато запитань). Аби заспокоїти шляхту, віденський
уряд оголо-

сив про виплату їй компенсації за втрачену робочу силу. (Пізніше він
переклав

близько двох третин суми цього відшкодування на саме селянство.) До того
ж, хоч

;70 % оброблюваних земель отримували селяни, а 30 %— землевласники,
основне

питання про те, кому належать ліси й пасовиська, що раніше були спільною
влас-

ністю, лишалося нерозв’язаним. Із часом ці громадські землі перейдуть у
воло-

діння феодалів, а селяни стануть залежними від них у таких надзвичайно
важливих

справах, як заготівля дров та випас худоби. Й нарешті, розміри
селянських наділів

були жалюгідними: понад 70 % із них займали менше 14 акрів, що в кращому
випадку

ледве дозволяло прогодувати середню сім’ю.

Проте це ще не значить, що скасування панщини мало принесло селянинові.

Навпаки, воно розірвало останній формальний зв’язок між ним і паном.
Зробивши

галицького селянина володарем своєї власної землі, а отже й долі, воно
пробудило

в ньому не властивий раніше потяг до політики, освіти ба навіть
культури; Відтак і на-

далі галицький селянин став тим політичним чинником, який не можна було
більше

ігнорувати.

Національне питання. Революція 1848 р. дала невеликому прошаркові за-

хідноукраїнського суспільства, що переважно складався з представників
духо-

венства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення
своєї

нації як окремої та до заснування національних установ. Полохливу
західноукра-

їнську еліту всіляко заохочував і підтримував габсбурзький губернатор
Стадіон,

який відкрито сприяв українцям протягом усього 1848 р., сподіваючись
використати

їх на противагу агресивнішим полякам. Тим-то поляки згодом довго
звинувачу-

ватимуть Габсбургів у «винайденні русинів» (тобто українців), маючи на
увазі,

що українці, мовляв,— лише побічний продукт австрійських махінацій, а не
справж-

ня нація. Однак українці, яких тішила така увага з боку уряду й водночас
обурю-

вало невдоволення поляків, уперше вирішили вийти на політичну арену.

19 квітня намовлена Стадіоном група греко-католицьких священиків,
пов’язаних

із собором Св. Юра у Львові, на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем
зверну-

лася до імператора з петицією. На відміну від раніше поданої польської
петиції,

це було несміливе й лояльне звернення. У передмові до нього подавався
історичний

огляд, в якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини,
давня слава

середньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та
пригноблен-

ня поляками й той факт, що населення належить до великої руської
(української)

нації, всі 15 млн членів якої, з них 2,5 млн галичан, розмовляють однією
мовою.

. Петиція містила прохання ввести у школах та адміністративних закладах

Східної Галичини українську мову, удоступнити для українців урядові
посади й ре-

ально зрівняти в правах греко- й римо-католицьке духовенство. Через два
тижні,

2 травня 1848 р., у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу
українську

політичну організацію. Очолена єпископом Яхимовичем, вона налічувала 66
членів,

майже половину яких складали духовенство й студенти-богослови, а другу
полови-

ну — світська інтелігенція. В наступні кілька тижнів священики, що
виступили го-

ловними організаторами Головної Руської Ради, заснували по всій Східній
Галичині

50 місцевих і ІЗ регіональних її філій. Іншою нечуваною подією став
вихід 15 травня

першого українського тижневика «Зоря Галицька». Одночасно були
налагоджені

контакти з українцями Буковини й Закарпаття.

Зростання політичної активності українців у Східній Галичині неухильно
вело до загострення українсько-польського антагонізму. Розглядаючи
Галичину як наріжний камінь у планах відродження своєї державності,
поляки дивилися на появу проавстрійськи настроєного українського руху як
на серйозну загрозу. Тому вони зро-

били спробу нейтралізувати Головну Руську Раду, утворивши конкуруючу
«україн-

ську» організацію, настроєну пропольськи. 23 травня у Львові зібралася
жменька

остаточно полонізованої шляхти та інтелігенції українського походження —
на

зразок тих, котрі називали себе «русинами польської нації» (цепіе
гиІЬепі

паїіопе роіопі), яка проголосила створення Руського Собору. Була також
заснована

українська газета «Киз^уі ОпеупуЬ», що друкувалася латинською абеткою.
Полякам

удалося домогтися певного успіху, заманивши на посаду її редактора члена
«Русь-

кої трійці» Івана Вагилевича. Але це було єдине їхнє досягнення.
Існування Руського

Собору та його газети, що майже повсюдно викликали до себе ворожість
серед укра-

їнців, виявилося коротким і ефемерним. Більше того, весь цей епізод
погіршив поль-

сько-українські стосунки.

разький конгрес. Незабаром між поляками та українцями відбулася гостра

сутичка. За всієї іронії, вона трапилася саме на Слов’янському конгресі
у Празі, на

початку червня організованому чехами власне для того, щоб сприяти
слов’янській

солідарності та узгодити спільні інтереси. Своїх делегатів до Праги
послали Головна

Руська Рада, Польська Рада Народова та Руський Собор. На велике
здивування

чехів, між поляками та українцями миттєво розгорілися тривалі дебати про
те, хто

повинен репрезентувати Галичину і якими мають бути стосунки між їхніми
двома

народами. Проте найбільш суперечливе питання випливло дещо пізніше, коли
укра-

їнці висунули вимогу про поділ Галичини на дві окремі адміністрації:
польську та

українську, що викликало затятий опір поляків.

Оскільки запекле суперництво між поляками та українцями перешкоджало

успішній роботі конгресу, втрутилися чехи й допомогли досягти компромісу
між

двома делегаціями. Якщо українці відмовляться від вимоги про поділ
Галичини, то

поляки погодяться визнати їх за окрему націю з рівними мовними правами

та рівними можливостями, зокрема займати адміністративні посади. Втім цю

угоду так і не реалізували, бо за кілька днів після її досягнення
австрійські війська

обстріляли Прагу, змусивши конгрес роз’їхатися й позбавивши його рішення
реаль-

ного змісту. Так було перервано перший у новітній історії дебют
українців на

міжнародній політичній арені.

Українці в імперському парламенті. Під час роботи Слов’янського конгресу

в Галичині почалися вибори до рейхстагу — нижньої палати новоствореного
імпер-

ського парламенту. Для українців, і особливо селянства, вони були
справою новою

й малозрозумілою. На відміну від них поляки, набагато досвідченіші у
політичній грі,

мали на виборах виразні переваги: шляхом поширення чуток і погрозами їм
удалося

відвернути від голосування багатьох українських селян. А ті, хто
все-таки голосував,

підтримували своїх товаришів із селян, багато з яких були неписьменними,
а не реко-

мендованих Головною Руською Радою священиків та представників міської
інтелі-

генції. Внаслідок цього зі 100 виділених Галичині місць українці здобули
тільки 25.

Із них 15 дісталося селянам, вісім — священикам і два — представникам
інтелі-

генції.

У парламентських дебатах, що відбулися у другій половині 1848 р.
спочатку

у Відні, а потім у Кромержі, українці зосереджувалися на двох питаннях:
компен-

сації землевласникам-феодалам за скасування панщини й, знову ж таки,
адміні-

стративного поділу Галичини. Українські селяни різко відкидали будь-яку
форму

компенсації. У своїй пристрасній промові, першій, будь-коли виголошеній
україн-

цем у парламенті, простий селянин Іван Капущак засудив багатовікове
гноблення селянства шляхтою, закінчивши її такими словами: «Чи за такі
образи й кривди ми ще маємо платити компенсацію? Напевно, ні. Хай нашою
платою будуть ті батоги і нагайки, що шмагали по наших спинах. Хай вони
задовольнять панів!»

Хоч ця пам’ятна промова викликала захоплені оплески, пропозиція про ви-

плату компенсації все ж таки пройшла невеликою більшістю голосів.
Розчаровані

селянські депутати втратили інтерес до подальших дискусій. Інші
представники укра-

їнської делегації, зі свого боку, вважали адміністративний поділ
Галичини на окремі

українську та польську частини «справою життя і смерті для народу». На
підтримку

своєї пропозиції вони подали список із близько 15 тис. підписів, що
згодом зріс до

200 тис. Але й їм після кількох місяців гострих дебатів не вдалося
переконати біль-

шість парламенту. Тим часом імперський уряд став поступово брати
ситуацію під

контроль. У грудні, незабаром після того, як на трон сів новий
імператор, 18-річний

Франц Йосиф, парламент розпустили.

Діяльність українців у Східній Галичині. Конкретнішими були здобутки
укра-

їнців на місцевому рівні. Взявши за приклад чеську культурну організацію
«Матіца»,

у липні 1848 р. вони заснували у Львові «Галицько-руську матицю». Цей
заклад

ставив собі за мету публікувати для широкого читача дешеві книжки про
релігію,

звичаї, ремесла, сільське господарство та педагогіку. Він також
намагався сприяти

використанню української мови в школах. 19 жовтня для визначення
загальних

культурних потреб українців та обговорення питань нормування української
мови

Головна Руська Рада скликала з’їзд українських учених. Більш як дві
третини

з приблизно 100 учасників становило духовенство, решту — інтелігенція.
Не

дивно, що з’їзд дійшов висновку про сумний стан української культури в
Галичині.

Близько двох третин освічених українців полонізувалися, а селяни
переважно ли-

шалися неписьменними. Проблема ускладнювалася відсутністю літературного
стан-

дарту української мови. Після тривалих нарад з’їзд одностайно
рекомендував ко-

ристуватися кирилицею, а не латинською абеткою. Було також досягнуто
згоди про

те, що основою для літературної норми має служити розмовна мова, але цю
про-

позицію прийняли, подолавши значний опір і з багатьма застереженнями.

У цей період українці розпочали будівництво у Львові Народного Дому, що
мав

містити музей, бібліотеку та видавництво, їм також удалося добитися
заснування

кафедри української мови й літератури при університеті, її першим
завідувачем

був Яків Головацький. І нарешті, під кінець 1848 р., не бажаючи
приєднуватися до

контрольованої поляками Галицької народної гвардії, українці, виявляючи
свою від-

даність Габсбургам, попросили згоди Відня сформувати українські
військові частини.

Та не встигли 1400 «руських стрільців» як слід опанувати військову
науку, як їх

кинули проти повсталих мадярів.

Буковина й Закарпаття. 1848 рік позначений зростанням активності й в
інших

західноукраїнських землях, хоч і в значно менших масштабах, ніж у
Галичині.

В невеликій Буковині відбулося лише кілька більш-менш значних подій:
проти ру-

мунських панів вибухнуло кілька селянських повстань під проводом
відважного

Лук’яна Кобилиці; до парламенту було обрано п’ять українських делегатів;
і в 1849 р.

цей край відокремлено від Галичини й перетворено на окрему провінцію
Корони.

У зайнятому мадярами Закарпатті спостерігалося незначне пожвавлення
актив-

ності, головним чином пов’язане з діяльністю талановитого й енергійного
Адоль-

фа Добрянського. Коли мадяри повстали проти Габсбургів, вони, як і
поляки в Гали-

чині, сподівалися дістати підтримку немадярського населення, яке вони
роками

гнобили. Проте Добрянський, будучи чимось на зразок Головної Руської
Ради в одній

особі, переконав своїх земляків відкинути улещування мадярів і
присягнути на

вірність Відню. Переконаний у тому, що слов’янський люд Закарпаття
належить

до єдиної з українцями Галичини етнічної родини, Добрянський також
домагався,

щоб Головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх цілей
приєднання За-

карпаття до Галичини. Ці погляди не перешкоджали Добрянському й
невеликому

колу його прибічників плекати проросійські симпатії, які посилювалися
присутністю

російських військ, що йшли через Закарпаття на придушення ненависних
мадярів.

Русофільські тенденції й надалі підігріватимуть суперечки про
національну належ-

ність населення цієї найбільш ізольованої з усіх українських земель.

Значення 1848 року. На західноукраїнських землях революційні події 1848
р. бу-

ли наче спресовані у 277 днів. У цей переламний період українці вперше у
своїй істо-

рії дістали нагоду самовиразитися як нація. Проте цей самовияв мав
неоднозначні

наслідки. Поза всяким сумнівом, найбільшими досягненнями 1848 р. для
українців

стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. Але
ці здо-

бутки не належали виключно українцям, оскільки завдяки тимчасовій
слабкості габ-

сбурзького режиму аналогічних поступок домоглися й інші народи.
Найвидатнішим

серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної
Руської

Ради. З огляду на цілковиту відсутність в українців будь-якого досвіду
політичної

боротьби успіхи Головної Руської Ради, яка змогла мобілізувати ще вчора
пасивних

українців на досягнення чітко окреслених цілей, були просто вражаючими.
Заснував-

ши установи, що систематично сприяли культурному розвиткові, Головна
Руська

Рада зробила перші кроки до перетворення Галичини на організаційну
твердиню

українства.

Але 1848 рік висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший із
яких

полягав у відсутності дійового проводу. Монополізувавши керівництво,
духовен-

ство наклало на весь західноукраїнський політичний рух свій незгладимий
відбиток.

Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики Головної
Руської

Ради нав’язували українському суспільству позицію цілковитої й
безумовної під-

тримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на
боці

абсолютизму проти повсталих поляків і мадярів, які переважно
дотримувалися лі-

беральних і демократичних поглядів (продовжуючи в той же час перебувати
в

спілці з дворянами-землевласниками). Відтак через політичну і суспільну
консерва-

тивність духовенства та через те, що антиавстрійські сили ототожнювалися
з нена-

висними панами, українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбурзької
династії.

До того ж замість домагатися від уряду більших поступок за свою
підтримку, свя-

щеники Головної Руської Ради не спромоглися ні на що краще, як покірно
сподіва-

тися цісарської прихильності. Такий підхід мав розчаровуючі наслідки.

Проте в цілому 1848 рік, без сумніву, знаменував переламний момент в
історії

західних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю,
бездіяльністю та

ізоляцією й поклав початок довгій запеклій боротьбі за національне та
соціальне

визволення.

 

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020