.

Переяславська угода: правда і вигадки (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2534
Скачать документ

Коломийський коледж права і бізнесу

ПОШУКОВА РОБОТА

на тему:

“ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УГОДА:

ПРАВДА І ВИГАДКИ”

Виконав: ст. 2 курсу

гр. М-22

Сабодаш Д.І.

Коли під час другої світової війни видатний голандський історик Пітер
Гейл був позбавлений можливості працювати в архівах, він узявся за
роботу, що базувалася на вже опублікованих джерелах. Так з’явилася праця
“Наполеон: за і проти” – блискуче дослідження зміни образу імператора у
французькій історичній літературі. Західні дослідники історії України
перебувають у ситуації, подібній до тієї, яку пережив Гейл: вони не
мають доступу до першоджерел. Зарубіжним ученим рідко випадає нагода
працювати в архівах і бібліотеках Української РСР. Тому, коли д-р Джон
Басараб, автор даної праці, вирішив переглянути добу Хмельницького в
Україні XVII ст. та її вирішальний епізод – Переяславську угоду 1654 р.,
він вибрав історіографічний підхід як найдоцільніший. Історіографічні
дослідження можуть приносити науці подвійну користь. По-перше, вони
забезпечують проникливіше розуміння предмету, подаючи різні погляди
попередніх дослідників. По-друге, вони роблять внесок в інтелектуальну
історію, оскільки ілюструють еволюцію історичної думки й суспільних
ідеологій. Доба Хмельницького, зокрема Переяславська угода, добре
надається до історіографічного аналізу. Вона стала не лише предметом
жвавих, часто пристрасних наукових дискусій, але й підставою певних
ідеологічних побудов, які відіграли й далі відіграють важливу роль у
житті України та Росії. Тому, беручись до цієї теми, історик повинен
розрізняти два окремі, хоч і пов’язані між собою, кола питань: з одного
боку, самі події ХУЛ ст., які, очевидно, треба досліджувати в контексті
того часу, і, з другого – їхні пізніші ідеологічні вияви, що
відображають відповідні для своїх епох суспільні умови та політичні
інтереси. Аби з’ясувати ці відмінності, досить послатися на приклад
Великої хартії вольностей, яка теж виступає водночас і як епізод
боротьби між королем Джоном і баронами на початку XIII ст., і як одна з
важливих проблем у конституційних конфліктах Англії пізнішого часу. Доба
Хмельницького і Переяславська угода привернула увагу багатьох
українських, російських і (до меншої міри) польських істориків. Але
західні фахівці досі майже не цікавилися цими питаннями. Можна
сподіватися, що критичний огляд відповідної літератури, який зробив д-р
Басараб, дозволить західним ученим познайомитися з цією важливою темою.
Мета цих зауваг – зробити вступ до двох аспектів Переяславської проблеми
– історії та міфа. 1648 рік є пам’ятним у європейській історії. Він був
відзначений укладенням Вестфальського миру, що поклав край
Тридцятилітній війні в Німеччині та приніс міжнародне визнання
незалежності Швейцарії і Нідерландів. Це був також рік Другої
громадянської війни в Англії та Фронди у франції. У східній половині
континенту почалося українське козацьке повстання проти
Польсько-Литовської Речі Посполитої, яке очолив гетьман Богдан
Хмельницький. Воно викликало затяжний польсько-український конфлікт, і
за шість років потому згідно з т.зв. Переяславською угодою (за назвою
міста на схід від Дніпра) Україна прийняла зверхність московського царя.
Історики одностайні в тому, що Хмельниччина надала Східній Європі нового
вигляду й стала поворотним пунктом в історії трьох країн: Польщі, Росії
та України. Ця криза завдала непоправного удару польсько-литовській Речі
Посполитій, назавжди позбавивши її становища великої потуги і означивши
початок її невідворотного занепаду, що більш ніж через сто років
завершився поділами цієї держави. Втрати Польщі обернулися здобутками
для Росії. Перед козацькою революцією Польща-Литва мала військову
перевагу над Московщиною. Річ Посполита перешкодила спробі Івана IV
прорватися до Балтійського моря під час Лівонської війни (1557-1582). У
перші роки XVII ст., у час Смути, Москва навіть тимчасово опинилася під
польською окупацією, і польський королевич мало не вступив на царський
трон. Росія зазнала ще однієї поразки у Смоленській війні 1632-1634 pp.
Важливу роль у цих перемогах Речі Посполитої відіграли українські
козаки. Докорінна зміна у співвідношенні сил сталася тоді, коли гетьман
Хмельницький привів Україну “під високу руку” царя Олексія Михайловича,
другого правителя в династії Романових. Це правда, що протягом
десятиліть московський контроль над Україною залишався досить слабким і
що він здійснювався лише у східній половині країни, на Лівобережжі.
Однак це давало царській державі базу на дальшу експансію в напрямку
Чорного моря, Балкан і Центральної Європи. Таким чином, Переяслав був
вирішальним кроком у піднесенні відрізаного від морів царства до рівня
великої європейської потуги. Це стосується також внутрішнього
перетворення напівазіатської Московщини на новочасну Російську імперію.
Україна стала для Росії першим “вікном у Європу”: українські культурні
впливи допомогли підготувати грунт під мо-дернізаційні реформи Петра І.
Але яке місце посідає Хмельниччина в історії нації, що її вона зачіпала
найбезпосередніше, – України? Один з головних наслідків цього повстання
в середині XVII ст. очевидний: воно перенесло Україну з польської на
російську орбіту. Переяслав був початком українсько-російського
об’єднання, яке, добре чи зле, триває й досі. Цим, однак, не
вичерпується значення козацької революції в ук раїнській історії. У ході
боротьби проти Польщі Запорозьке військо перетворилося на державне
утворення, яке встановило контроль над чималою територією, запровадило
систему управління та створило уряд. Так виникла українська козацька
держава, яка протягом декількох років була de facto самостійною.
Переяслав не поклав край існуванню цієї держави: угода заповнювала
Україні далекосяжну автономію. А практично гетьман Хмельницький і після
1654 року діяв як самостійний правитель. Є чимало законних підстав
сперечатися про юридичний характер зв’язків, установлених між Україною і
Москвою 1654 p. Навколо цього питання було вже багато дискусій, і
монографія Джона Баса-раба дає блискучий огляд усього спектру наукових
поглядів. Проте один бік проблеми можна вважати досить ясним: Переяслав
не означав “возз’єднання” України з Росією, поглинення України
Російської державою. Цей пункт варто особливо підкреслити тому, що саме
цю, зовсім неправдоподібну інтерпретацію піднесено в Радянському Союзі
до рівня офіційної догми. Однак це вже належить до царини
Переяславського міфа, докладніше про який ітиметься нижче. Аби
зрозуміти, що насправді означав Переяслав у контексті своєї доби, варто
порівняти його з подібними договорами Війська Запорозького з Річчю
Посполитою та Османською імперією до і після 1654 року. Переяславська
угода не відрізнялася від них за своєю суттю. Як і всі інші, вона була
відповіддю на конкретну ситуацію. Мотивом Переяславської угоди було не
те, що український народ буцімто прагнув об’єднатися з російськими
братами, а розуміння козацькою елітою поточних політичних інтересів
своєї країни. Цілком природно, що партнери України (у даному випадку –
Москва) також дбали про власні інтереси і прагнули забезпечити собі
максимальні переваги, звичайно за рахунок України. Тут не місце детально
обговорювати складних політичних розрахунків Богдана Хмельницького.
Вистачить сказати, що він гостро відчував уразливість геополітичного
становища України і його, як і Бісмарка, переслідував “кошмар коаліцій”.
Здається, головною турботою Хмельницького було бажання уникнути війни на
два фронти. Щоб осягнути це завдання, Хмельницький готовий був заплатити
високу ціну. Наприклад, декілька років він чіплявся за союз із Кримом,
не зважаючи на набіги татар, їхню горезвісну зрадливість та
непопулярність цієї політики серед українського народу. Але доки вислід
боротьби з Польщею був неясний, Хмельницький волів тримати татар як
ненадійних союзників, аніж мати справу з ними як з відвертими ворогами в
тилу. Подібні міркування змушували Хмельницького укласти союз із Москвою
1654 р. Цим він хотів запобігти загрозі оточення України, що насувалася
внаслідок взаємозбли-ження Польщі й Кримського ханства. Крім того, з
допомогою Росії Хмельницький сподівався подолати безвихідь у війні з
Польщею і встановити контроль Війська Запорозького над
західноукраїнськими та південнобілоруськими землями, які ще утримувала
Річ Посполита. Ціною цього було визнання сюзеренітету або протекторату
російського царя. Хмельницький не вважав – і на це існує багато
свідчень, – що Переяславська угода істотно обмежує свободу його
політичних дій. Незабаром після Переяслава у відносинах між Військом
Запорозьким і його номінальним московським зверхником з’явилися незгоди
і розчарування. У відповідь на це Хмельницький взяв новий курс у
зовнішній політиці. Уникаючи поспішного розриву з царем, він планував
створити союз між Україною та блоком протестантських держав, до якого
входили Швеція, Бранденбург-Прусія, Трансільванія і кальвіністська
партія у Литві, що виступала проти унії з Польщею. Водночас він відновив
свої колишні зв’язки з Портою та її васалами – Молдавією і Волощиною. Ця
задумана Хмельницьким міжнародна система була спрямована головним чином
проти Польщі, але потенційно – і проти російських амбіцій. Передчасна
смерть великого гетьмана у 1657 p. стала на перешкоді здійсненню цього
сміливого задуму. Проте союз Хмельницького зі шведським королем Карлом Х
Густавом став прецедентом для спілки гетьмана Ївана Мазепи з Карлом XII
проти Петра І у 1708 р. Богдана Хмельницького і хвалили, і ганили як
гаданого творця об’єднання України та Росії. Так, російський уряд під
час правління найреакційнішого царя Олександра III спорудив пам’ятник
Хмельницькому в Києві. З тієї самої причини його дуже шанують у
Радянському Союзі. З іншого боку, співець українського національного
відродження XIX ст. Тарас Шевченко проклинав Хмельницького як людину, що
несе відповідальність за уярмлення свого народу російським деспотизмом.
Але насправді і похвала, і звинувачення безпідставні. Вони відображають
не історичну реальність Хмельниччини, а радше Переяславський міф. Цей
міф виник у пізніший ” час, на руїнах української козацької державності.
Це заднім числом надало нового значення Переяславській угоді 1654 р. –
значення, якого Хмельницький і його сучасники цій угоді не надавали й не
передбачали. Після т.зв. “Руїни” другої половини XVII ст., а особливо
після поразки Карла XII і Мазепи під Полтавою у 1709 р., Україна була
остаточно включена у російську імперську систему. Спроба досягти
незалежності зазнала невдачі, і проросійська орієнтація взяла гору над
пропольською і протурецькою альтернативами. Українську козацьку державу,
офіційно іменовану Малоросією і відому в народі як Гетьманщина, обмежено
територіальне землями на схід від Дніпра – Лівобережжям, а її статус
понижено до рівня підпорядкованої одиниці у складі Російської імперії.
Однак протягом кіль кох десятиліть Малоросія залишалася адміністративне
відмінною від власне Росії, зберігши свої закони та звичаї, а місцевий
уряд перебував у руках козацької офіцерської верстви старшини.
Тимчасова, прийнята ad hoc Переяславська угода ретроспективно набрала
характеру конституційної хартії, що визначала становище Лівобережної
України в Російській імперії. Хоча вона час од часу й зазнавала
перегляду в напрямку дальшого обмеження прав Малоросії, але все-таки її
вважали у принципі законно зобов’язуючою угодою. Такий збіг обставин
породив Переяславський міф, що служив політичним потребам як імперського
уряду, так і тих частин українського суспільства, які подаючи цю
конечність як чесноту, виявляли бажання співпрацювати з імперською
системою. З погляду Петербурга, Переяславський міф надавав легітим-ності
анексії України Російською імперією. Це – очевидна й найважливіша
причина, чому “Статті гетьмана Богдана Хмельницького” були пізніше
введені до “Повного зібрання законів Російської імперії” (“Полного
собрания законов Российской империи”) і залишилися в законодавчих книгах
аж до революції 1917 р. Але переяславський міф задовольняв і старшину,
яка шукала політичної концепції, що могла б поєднати лояльність до
Російської імперії з захистом автономії своєї батьківщини та власних
соціальних привілеїв. Аби примирити ці дві мети, старшина відкидала як
неістотні приклади індивідуальної “зради”, компрометуючі згадки протих
гетьманів (Виговського, Дорошенка, Мазепи), які відверто виступили проти
Москви. Позитивним аспектом цієї відмови від сепаратизму було
перетворення переяславської події на юридичну і політичну концепцію, що
надавала легітимності традиційним “правам і вольностям” козацької
України. Цю міфологізацію легко простежити в козацьких літописах ХУЛІ
ст. Та, напевно, найвиразніше формулювання цього міфу можна знайти у
віршованому історико-політичному памфлеті “Розмова Великоросії з
Малоросією” (“Разговор Великоросс™ с Малороссией”), що його написав у
1762 р. службовець гетьманської військової канцелярії Семен Дівович.
Малоросія звертається до Великоросії (обидві постають у вигляді дам):
Хмельницкій сознав войско своя и ободря, Російскому государю себя
известил Ему со всею Украиною поддал и покорил И пред россійским
боярином Бутурлином В Переяславлъ тогда ж присягнул въчно в том Алексей
Михайлович, самодержец главній, Добровольной поддачи видя мой знак
явній, Монаршую грамоту волостям доставил, Всъ прежние статьи утвердил и
возставил-Нетебъ, а государю твоему поддалась-. Не думай, чтоб ты сама
была мой властитель, Но государ твой и мой общей повелитель’-. Дівович
підкреслює рівноправність Малої і Великої Росії, об’єднаних у відданій
службі спільному монархові; водночас, Малоросія користується
самоуправлінням, гарантованим їй “монаршою грамотою вольностей”, тобто
Переяславською угодою. Слід відзначити, що на цій стадії еволюції міфа,
майже через сто років після події, яка насправді була одержаною в
результаті переговорів двосторонньою домовленістю, угода набрала
характеру одностороннього акту царської щедрості, що відтак може бути
скасований. Цей міф не втратив свого значення і після ліквідації
автономії Лівобережної України, здійсненої ступнево між 1760-ми і
1780-ми роками. Він дав змогу нащадкам козацької старшини, які стали
російськими дворянами, вважати себе не підкореним народом, а частиною
імперської еліти. Фікція “добровільної клятви вірності”, яку нібито дали
їхні предки, дозволила малоросійському дворянству чесно служити
монархові й імперії, не втрачаючи при цьому почуття самоповаги. Такий
конформізм не виключав збереження української етнічної самосвідомості й
регіонального патріотизму. В першій половині XIX ст. ці патріотичні
почуття були джерелом натхнення для історичних і фольклористичних
досліджень та літературних творів, частина яких була написана
російською, а частина – народною українською мовами. Таким чином,
початки українського культурного відродження сягали своїм корінням
традицій козацької доби. Мрії про відновлення автономної Гетьманщини
зберігалися приблизно до середини минулого століття, й у своїх думках
аристократичні кола Лівобережної України все ще зосереджувалися на
концепції Переяслава. Добре поінформований свідок тогочасних подій
згадував пізніше, що під час “відлиги” після Кримської війни по Україні
поширювалися чутки про конкретних кандидатів на гетьманство та інші
традиційні козацькі посади2. Проте ця ситуація тривала не довго.
Царський уряд не виявляв жодного бажання робити поступки українському
автономізмові, навіть консерватив-^ ному й вірнопідданому, вперто
проводячи політику централізації і русифікації. Лівобережні дворяни
дедалі більше асимілювалися до імперського естаблішменту, послаблюючи
відповідно свою прихильність до українства. Що стосується українського
національного руху, то від 1860-х років він набрав виразно народницького
характеру. Українське народництво наголошувало на служінні селянству та
ідеї народності, не виявляючи жодного інтересу до легітимізму й
державного права, які здавалися йому архаїчними та скомпрометованими
аристократичними привілеями. Такий розвиток подій руй^-нував значення
Переяславського міфа як актуальної політичної концепції. Можна було б
припустити, що Переяславський міф буде назавжди похований після
революції 1917 р. Цей міф був сильно пов’язаний з традиційним
монархізмом – ідеєю, зовсім не потрібною ані новим ббільшовицьким
правителям Росії, ані лівим засновникам Української Народної Республіки.
Ми знаємо лише два приклади з часів першої світової війни і революційної
доби, коли українські лідери покликалися в офіційних заявах на
Переяславську угоду. Маніфест, виданий на початку війни, 3 серпня 1914
р., політичним представництвом галицьких українців – Головною
Українською Радою, проголошував, що “російські царі зломили
Переяславський договір, яким вони обов’язувалися були… шанувати
самостійність України”. Маніфест закликав надавати підтримку воєнним
зусиллям Центральних держав і висловлював надію, що майбутня поразка
Росії принесе Україні визволення3. Друге покликання на Переяславську
угоду знаходимо у промові гетьмана Павла Скоропадського, яку він
виголосив 21 червня 1918 р. перед делегацією шкільних учителів.
Скоропадський заявляв, що Україна об’єдналася з Московщиною в Переяславі
“як рівна з рівною” (формулювання, що нагадувало Дівовича), але це
об’єднання привело до “тяжкого 250-літнього ярма національної неволі
українського народу”4. Ці два згадані випадки являли собою радше
винятки. Ні галицькі лідери, виховані в атмосфері австрійського
конституціоналізму, ні Скоропадський, консервативний нащадок
лівобережної аристократії, не були типовими для головної течії
української революції з її народницько-соціалістичним спрямуванням.
Варто відзначити, що коли Українська Народна Республіка проголошувала
свою незалежність 22 січня 1918 р., вона зовсім не покликалася на
історичні права й на порушення Росією Переяславської угоди. Цей акт
грунтувався тільки на демократичному принципі національного
самовизначення. Після того, як радянський режим міцно утвердився на
Україні, у 1920-1921 pp. кожний не позбавлений здорового глузду
спостерігач міг би передбачити, що Переяслав назавжди втратив будь-яке
практичне значення і цікавитиме віднині лише професійних істориків. Цей
прогноз не справдився після другої світової війни. Трьохсотріччя
Переяславської угоди у 1954 p. відзначалося в Радянському Союзі з
безпрецедентною помпою. З цього приводу Центральний Комітет
Комуністичної Партії Радянського Союзу видав довжелезний програмовий
документ, який давав офіційну інтерпретацію 1654 року і
російсько-українських відносин у минулому і сучасному. “Тези” 1954 року
доеі зберігають у СРСР обов’язковий характер. Річницю Переяслава знову
урочисто відзначено в 1979 p., хоча й у скромніших масштабах, аніж
двадцять п’ять років тому. Що означає це несподіване воскресіння
старорежимного міфа під комуністичним правлінням? Як і перед її царською
попередни- цею, перед Радянською Росією постала проблема легітимізації
російського панування на Україні. Вирішальним чинником у встановленні
радянської влади на Україні була воєнна інтервенція російської Червоної
Армії; місцеві комуністи, переважну більшість яких становили етнічні
неукраїнці, відігравали лише допоміжну роль. Проте факт військового
завоювання був політичне замаскований під братню допомогу російських
робітників і селян своїм українським братам. Функцію легітимації
виконувала ідеологія революційного марксизму та пролетарського
інтернаціоналізму. Фасад формально незалежної української республіки
зберігався протягом декількох років після перемоги радянської влади.
Коли в 1923 р. утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік, цей
крок пояснювався необхідністю тіснішого союзу вільних і незалежних
соціалістичних держав перед загрозою з боку капіталістичного оточення.
Союзові навмисно дали наднаціональне ім’я, аби уникнути враження, що він
був продовженням царської імперії. У той час навіть припускалося, що в
разі успішної комуністичної революції в інших країнах поза межами
колишньої Російської імперії вони теж приєднаються до СРСР. За союзними
республіками зберігалося на папері право виходу з федерації, а, отже,
номінальне вони були суверенними. До того ж неросійським національностям
зроблено справжні поступки у мовній і культурній сфері. Блискуча
національна політика Леніна, що поєднувала централізований політичний
контроль із гнучкістю у справах адміністративного ладу і мови, була
ключовим чинником у відновленні об’єднаної Російської імперської держави
в новій формі. Це дозволило українським та іншим неросійським комуністам
вірно служити режимові, не почуваючи себе зрадниками власних націй.
(Українські більшовики були малочисельними, але політичне важливими на
той випадок, якби радянській владі на Україні довелося надати місцевого
колориту.) Ця політика також вносила замішання і розкол у сили
українського національного опору. Позірна широта поглядів Леніна вигідно
відрізнялася від твердолобого шовінізму російських “білих” і від
політики західних держав, які не визнавали Україну як незалежну державу.
За цих обставин багато щирих патріотів, які спочатку підтримували
самостійну Українську Народну Республіку, схилялися до того, щоб
прийняти “радянську платформу”, коли не як ідеальне, то принаймні як
задовільне розв’язання. Але найсуттєвішим для нашого аналізу є той факт,
що у всіх оцих політичних домовленостях післяреволюційної доби й близько
немає покликання на Переяславську традицію. Чому ж тоді, спитаємо ми, ця
застаріла концепція була відроджена з великою помпою у 1954 р.?
Відповідь на це питання полягає в тому, що після другої світової війни
старих ленінських ідеологічних засобів уже не вистачало, щоб узаконити
залежне становище України в Радянському Союзі, де панівну позицію
посідала Росія. Аргумент про т.зв. капіталістичне оточення втратив свою
правдоподібність. Внаслідок поширення радянського контролю на
Центрально-Східну Європу Українська РСР не межувала більше з
капіталістичними країнами. Всі її західні сусіди – Польща,
Чехословаччина, Угорщина і Румунія – стали членами “соціалістичного
блоку”. У теоретичних догмах марксизму-ленінізму не було нічого такого,
що могло б виправдати нижчий статус України порівняно з соціалістичними
країнами поза межами СРСР. Виходячи з марксистсько-ленінських засновків,
логічними були два розв’язання: або включити держави Центрально-Східної
Європи до Радянської федерації, або ж розпустити Радянський Союз у його
тодішній формі, і створити нову союзну систему формально незалежних
соціалістичних держав. З цілком зрозумілих причин жоден із варіантів не
влаштовував Кремль. До того ж у Радянському Союзі поступово відбувалося
не визнане офіційно, але незаперечне руйнування марксистсько-ленінської
ідеології. Утопічна віра у неминучу світову революцію, інтернаціональну
солідарність пролетаріату і майбутній соціалістичний рай на землі, яка в
перші роки після революції 1917 р. викликала справжнє зачарування і
своєю майже релігійною пристрастю пов’язувала російських і неросійських
комуністів, великою мірою втратила свою спонукальну силу. Занепад
революційного марксизму-ленінізму проходив паралельно з відродженням
російського націоналізму. Починаючи з 1930-х років, і особливо під час
війни, Сталін свідомо звертався до російських національних почуттів і
державних традицій. Проте русифікація радянської системи викликала
небажаний і небезпечний побічний ефект: вона неминуче провокувала
націоналістичну реакцію серед неросійських народів Радянського Союзу.
Коли йшлося про малі народи, то їхнє невдоволення можна було стримати
простою фізичною перевагою російської маси. Але Україна, з огляду на
чисельність її населення, економічні ресурси та стратегічне географічне
положення, являла собою особливу, і найдражливішу проблему. Реанімацію
Переяславського міфа треба розуміти як спробу зарадити в цій скруті.
Офіційне відродження Переяславської концепції в Радянському Союзі
відбулося у 1950-их роках. Існує, однак, передвоєнний прецедент, який
заслуговує на увагу, оскільки демонструє зв’язок між царською та
радянською версіями міфа. У 1938 р. в Белграді (Югославія) вийшла
брошура Василя Віталійовича Шульгіна під заголов-ком'”Аншлюс і ми”0 Перш
ніж говорити про її зміст, декілька слів про автора. Шульгін відігравав
досить визначну політичну роль в останнє десятиліття царської Росії як
редактор київської щоденної газети “Киевлянин”, талановитий та плідний
публіцист і головний промовець від правої Націоналістичної партії в Думі
Уродженець України, Шульгин був відданим захисником єдиної і неподільної
Росії і спеціалізувався на боротьбі з українським рухом. (Троюрідний
брат Василя Віталійовича Олександр Миколайович Шульгин – українська
форма цього прізвища – обіймав посаду генерального секретаря міністра
зовнішніх справ в уряді Української Народної Республіки, а пізніше став
відомим українським ученим на еміграції. Такі розбіжності всередині
однієї родини не були дивиною.) У брошурі 1938 р. Шульгін порівнював
недавній гітлерів-“оький аншлюс Австрії до Німеччини та переяславську
подію як приклади добровільного об’єднання двох раніше розділених
відгалужень одного народу в єдину державу. Важливе тут не те, що Шульгін
викривлено тлумачить історичну Переяславську угоду; і несумнівне
трактування аншлюсу, а його підставова політична теза. Він твердив, що
вирішальним чинником у відносинах між Північною і Південною Руссю (тобто
між Росією й Україною) була національна свідомість. За умови, що
південне- чи малороси мають всеросійську свідомість, вони неминуче
будуть тягнутися до злиття з Північчю, так само як австрійські німці
тяглися до об’єднання з Рейхом. В такому разі тимчасове політичне
відділення російського Півдня від Півночі, наприклад, унаслідок
чужоземної окупації, не матиме довготривалого значення. Якщо ж, з
другого боку, “південні росіяни стали б українцями, справа Олександра
Шульгина виграла б, колесо історії повернулося б назад, і Північна Росія
знову стала б тим, чим вона була перед Богданом Хмельницьким, тобто
Росія була б зведена до рівня Московщини”. Симптоматичною була подальша
доля Шульгіна. Схоплений радянськими органами безпеки у Югославії
наприкінці війни, він був відправлений у Москву-і засуджений за
контрреволюційну діяльність. Після звільнення у 1956 р. Шульгін
звернувся з кількома відкритими листами до російських емігрантів, радячи
їм прийняти режим, який приніс велич їхній Батьківщині. Таким чином,
колишній палкий прихильник Столипіна й ідеолог Добровольчої армії
Де-нікіна свою довгу кар’єру закінчив апологетом радянського комунізму.
Можна лише здогадуватися, до якої міри цьому перевтіленню сприяла
збережена протягом усього життя вірність Шульгіна російському
націоналізмові та його запекле антиукраїнство. Важко сказати, чи справді
ідеї Шульгіна вплинули на формування радянської політики стосовно
України, але схожість безсумнівна. Суть “Тез” 1954 р. – це концепція
наперед визначеної єдності доль українського та російського народів, яка
бере початок зі спільних традицій Київської Русі й проходить через усі
історичні епохи, з Переяславською угодою як кульмінаційною і символічною
подією. Український народ повинен виховуватися в дусі повної, безумовної
солідарності з росіянами, поділяючи з ними спільну політичну свідомість
і “високу” культуру. Якщо припустити, що така цілковита
російсько-українська солідарність існує, то питання про специфічні
українські вартості й інтереси, які випадково могли й не збігатися з
російськими, просто не постає: українці мають не перейматися статусом
власної нації, а радше славити російські досягнення як свої. Це правда,
що радянський режим у принципі визнає існування окремої української
національності, у чому їй відмовляла царська Росія, й Українська РСР
далі існує як адміністративна одиниця і навіть зберігає деякі
декоративні символи державності. Але ця різниця є, можливо, більше
позірною, аніж реальною, оскільки радянський режим робить усе можливе,
щоб позбавити українську національну ідентичність усіх самобутніх,
життєво важливих ознак і не залишити українській республіці жодної сфери
справжнього самоврядування. Українська нація, якій судилося вічно грати
роль молодшого брата і спільника Росії, мало відрізняється від
передреволюційної Малоросії – племінного відгалуження єдиної російської
нації. Аби Переяславський міф був ефективний, треба викорінити ті риси
української історичної традиції, що суперечать догмі про віковічну
російсько-українську злагоду. Історична пам’ять українського народу має
бути втиснута у наперед приготовану форму: велика частина фактів
підлягає викресленню, а інші частини – більш або менш витонченим
маніпуляціям. Національна свідомість завжди має історичний вимір. У
цьому полягає причина виняткової пильності радянського режиму до всього,
що стосується українських історичних творів, як наукових, так і
популярних, зокрема й історичної белетристики. За радянських умов
неможливо кидати відкритий виклик офіційній доктрині. Проте це не
означає, що українське суспільство, а особливо інтелектуальні кола,
прийняли Переяславський міф і все, що з нього випливає. У цьому зв’язку
варто запитувати довгий уривок з недавньої заяви українського
радянського дисидента Юрія Бадзя: “Фальсифікація історії України
нинішньою радянською історіографією охоплює не якийсь окремий період, а
всю історію українського народу, заперечуючи наш історичний розвиток як
самодостатній процес і підпорядковуючи його тлумачення політичним
інтересам російської держави. Концепція “давньоруської народности”,
концепціє, яка є лише ідеологічним близнюком теорії “єдиного радянського
народу”, зовсім ліквідує ранньофеодальний період в історії України… До
XTV-XV ст. читач не знайде в радянській літературі нічого українського:
ні території, ні мови, ні культури, ні етносу взагалі. Стверджується
науково та історично абсурдна ідея про те, що східні слов’яни в ГХ-ХІІІ
ст. становили один народ, один етнос, звичайно, “русский”, і що українці
та білоруси з’явилися тільки в XIV- XV ст. З’явилися для того, щоб
“мріяти” про “возз’єднання” з Росією. Усі народи світу прагнули й
прагнуть національної незалежності, в тому числі й державної, і тільки
українці та білоруси становлять виняток – мріяли “возз’єднатися” з
російським народом. Дійшло до того, що в радянській пресі та літературі
пишеться про прагнення України возз’єднатися з Росією в “єдиній
державі”. Це навіть формально грубе спотворення іс-^ торичної правди, бо
документально засвідчено, що український уряд на чолі з Б. Хмельницьким,
укладаючи угоду з російським державним представництвом, обумовлював собі
доволі суттєву політичну автономію. Концепція “возз’єднання” несе в собі
ідею єдиного народу й по суті заперечує право українського народу на
свою окрему, незалежну державу і є грубим порушенням конституцій УРСР та
СРСР.- Фальсифікація історії України російським великодержавним
націоналізмом – дуже суттєвий чинник національного гноблення
українського народу” 6. Лише майбутнє покаже нам, чи ці підступні спроби
маніпулювати історичною свідомістю українського народу матимуть успіх, а
чи зазнають невдачі. Зважуся, проте, -на одне передбачення: окрім
науково-історичного інтересу, Переяславська угода, очевидно, ще довго
зберігатиме політичне значення. Ця. обставина збільшує цінність праці
Джона Басараба, у якій автор безсторонньо і компетентно висвітлив
історіографічний аспект переяславського питання.

ПРИМІТКИ

1. Дівович С. Разговор Великоросии с Малороссиею // Хрестоматія давньої
української літератури / Ред. О.І-Білецький. – 3-є вид. – К., 1967. –
С.474.

2. Украинофил. Еще об украинофильстве // Русское богатство. -1882. –
Часть 2. – N 2. – С.474.

3. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914.
-Львів, 1926. – С.720.

4. Дорошенко Д, Історія України 1917-1923. – Т.2. Українська Гетьманська
Держава 1918 року. – Ужгород, 1930. – С.83.

5. Шульгин В.В. Аншлюс и мы. – Белград, 1938. Короткий зміст і цитати
подано за рецензією: Bqczkowski W. Perspektywy anschlussu…
roByjsko-ukrairtskieg-o //Biule-tyn Polsko-Ukrainski (Warszawa). – R.7.
– 1938. – N 35. – 18 wrzeS. – S.377-378.

6. Бадзьо Ю. Відкритий лист до Верховної Ради Союзу РСР та Центрального
комітету КПРС. – Нью-Йорк, 1980. – С.17-18.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. Том 1 /Пер. з англ. У.
Гавришків, Я. Грицака, – К.: Основи, 1994. – 573 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020