Перші повстання
Польський уряд і шляхта реагували на швидке зростання козацтва
розгублено й нерішуче. Шляхті важко було зрозуміти, в який спосіб козаки
(а їх ще часто вважали лише збіглими кріпаками) перетворилися на виразно
суспільне ціле. Попри властиву їй ворожість до козаків шляхта була не
від того, щоб використовувати їх, коли виникла потреба. Урядники, що в
мирний час закликали безжалісно винищувати “цю своєвільну голоту”, охоче
збільшували число реєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та
плату, коли потрібна була допомога козаків у війнах проти Московії чи
Оттоманської Туреччини. Але з відновленням миру ці урядники нерідко
зрікалися своїх обіцянок і знову виступали проти козаків. Така
непослідовність посилювалася неоднаковим ставленням до козаків, з одного
боку, магнатів та старост порубіжжя, які щоденно конфліктували з
козаками, а з іншого – королів, котрі вбачали в них джерело досвідченої
й водночас дешевої військової сили та потенційну противагу зростаючій
могутності східних магнатів. Загострення цих суперечностей було лише
справою часу.
Перше козацьке повстання вибухнуло в 1591 р. Тоді саме український
шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський отримав від
короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, Януш Острозький,
білоцерківський староста й полонізований нащадок славетного роду,
привласнив їх. Розуміючи марність судового позиву на могутнього
вельможу, Косинський помстився тим, що напав зі своїми козаками на
маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки й навіть військові на
Волині, Брацлавщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана
шляхта нарешті зібрала військо, але очолив і повів проти двотисячного
загону Косинського старший у роді князів Острозьких – Костянтин
Костянтинович. У битві на р. П’ятці повстанці зазнали поразки, але
покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до
повстання змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського –
тричі вклонитися зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у
них пробачення. Трохи згодом його вбили у випадковій сутичці за
нез’ясованих обставин.
Не встигло вщухнути останнє відлучення одного, як вибухнуло інше
повстання, цього разу ще більше. Очолив його Северин Наливайко, що, за
польськими джерелами, був “чоловіком видатної вроди й визначних
здібностей… до того ж знаменитий артилерист”. Син галицького шевця,
котрий загинув від магнатських побоїв, молодий Северин із братом
Дем’яном знайшов притулок у маєтку князя Острозького в Острозі. Брат
його став священиком і відомим письменником, а Северин вирішив “добувати
свій хліб козакуванням”. У 1595 р., після вдалого нападу на турків у
Молдавії, на чолі 2,5 тис. війська Наливайко повернувся знову на
Брацлавщину, але незабаром вступив у конфлікт із місцевою знаттю. Козаки
знову повстали проти ненависної шляхти, й знову їм на підмогу прийшли
селяни. Ще важливішими було те, що допомогу Наливайкові надали
запорожці. Серед невиразно сформованих цілей повстанців було й утворення
на Україні землі, якою б правили самі козаки.
В той час як запорожці під проводом Григорія Лободи та Матвія Шаули
діяли на Київщині та Брацлавщині, Наливайко пройшов через усю Галичину,
Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед
шляхти. Однак, усвідомлюючи перевагу поляків, навесні 1596 р. повстанці
об’єднали свої сили й стали відходити на схід, сподіваючись знайти
захист у Московії. Вони відбивали атаки поляків аж до травня, але з
поширенням голоду та хвороб і зростанням втрат серед них виник розкол.
Лободу, що схилявся до переговорів, звинуватили у таємних зносинах із
ворогом і вбили. Згодом його прибічники, до яких належали переважно
старшини та заможні козаки, нишком видали Наливайка полякам, а
повстанців переконали скласти зброю. Скориставшись безладдям, поляки
вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка
відвезли до Варшави і згодом стратили.
У пошуках компромісу. Поляки вважали, що цією перемогою вони розв’язали
козацьку проблему, – тим більше, що серед козаків загострювалися
внутрішні конфлікти. Заможне реєстрове козацтво в містах загалом
схилялося до переговорів і співпраці і Річчю Посполитою, сподіваючись
забезпечити свій соціальний статус і спокій, необхідний для дальшого
накопичення багатств, нерідко значних за розмірами. Проте більшість
козацтва, що складалося з немаєтних запорожців та нереєстрових козаків,
над якими постійно нависала загроза повторного закріпачення, вважала, що
лише рішучими діями можна завоювати краще становище в суспільстві.
Полякам часто вдавалося використовувати суперечності між цими двома
угрупуваннями, які нерідко виливались у відкриті сутички.
В цей критичний момент події стали розвиватися у сприятливому для
козаків напрямі. На початку XVII ст. Річ Посполита ув’язла в майже
безперервні війни й знову звернулася до козацтва як випробуваного воїна.
У 1601 р. двотисячний український загін взяв участь у складній для
Польщі Лівонській кампанії, а у 1605 та 1609 рр. запорожці брали участь
у польській інтервенції в Московію, що була для царства справжнім лихом.
Рідко коли на засіданнях сейму польські політики приймали рішення чи
висували проекти, що не передбачали використання військового потенціалу
козацтва, одночасно ухиляючись від вимог збільшити реєстр та розширити
автономію. За таких складних політичних обставин з-поміж козаків, на
щастя, знайшовся провідник, котрий відповідав висоті свого завдання.
Гетьман Петро Сагайдачний. Історики загалом погоджуються в тому, що
найвизначнішим козацьким гетьманом до Богдана Хмельницького був Петро
Кононович Сагайдачний. Бідний шляхтич із м. Самбора в Галичині, він
навчався в Острозькій академії, потім вирушив на Запорозьку Січ. Після
знаменитого морського походу на Кафу у 1616 р., в якому Сагайдачний
здобув собі славу ватажка, його обирають гетьманом. Переконаний у тому,
що козаки все ще поступаються силою Речі Посполитій, він зробив
примирення з поляками наріжним каменем своєї політики. Він збирав і
водив великі козацькі сили на підтримку поляків у безперервних війнах з
Москвою та Оттоманською імперією. Прихильник суворої дисципліни, який
“щедро проливав кров непокірних йому”, Сагадачний поклав край бунтівній
вдачі козаків, змусивши їх визнати його зверхність. У 1619 р., щоб
уникнути конфлікту з поляками, він погодився скоротити до 3 тис.,
заборонив несанкціоновані морські походи й визнав право короля
затверджувати козацьких старшин.
Однак найвищою заслугою Сагайдачного було те, що він дивився на козаків
не лише під кутом зору їхніх особливих станових інтересів, а й як на
потенційних рушіїв українського суспільства в цілому. Саме він об’єднав
військову силу козацтва з політично українського суспільства в цілому.
Саме він об’єднав військову силу козацтва з політично слабкою церковною
та культурною верхівкою України. Це об’єднання відбулося в досить
ефективний спосіб: у 1620 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким Кошем
вступав до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак
запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України.
Того ж року Сагайдачний із православними священиками запрошує до Києва
єрусалимського патріарха Феофана для висвячення нових православних
ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому
гетьман забезпечив йому охорону. Популярність цього козацького гетьмана
такою була великою, що коли у 1622 р. він помер, на похорон прийшли цілі
натовпи киян. Ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав
красномовний панегірик, в якому назвав сагайдачного мудрим ватажком і
відданим покровителем православ’я й пов’язав його діяльність із
традиціями київських князів. Козацтво з усією очевидністю ввійшло в нурт
життя українського суспільства.
Інші повстання. Після смерті Сагайдачного конфлікти знову стали основною
рисою польсько-литовських взаємин. Спочатку здавалося, що їх можна було
уникнути, бо найближчі наступники померлого гетьмана Оліфер Голуб та
Михайло Дорошенко були водночас його близькими однодумцями й поділяли
принципи політики примирення. Але після битви під Хотином у 1621 р.
серед козацтва, й особливо нереєстрового, зростало невдоволення,
оскільки загартоване в боях 40-тисячне козацьке військо поверталося на
Україну без усякого наміру знову стати кріпаками, як того вимагав уряд,
але водночас і без надії на те, щоб бути включеними до реєстру. Частина
з них збиралася на Запорозькій Січі, в той час як більшість поверталося
до своїх міст і сіл. Вони лише чекали нагоди, аби дати волю своєму
невдоволенню. В середині 1620-х років, намагаючись спрямувати їхній
запал в інше річище, Дорошенко організував ряд морських походів проти
турків, повідомивши мусульман, що “[польський] король [може] й міг
замиритися з вами, тільки не ми”. Вперше козаки були втягнуті у
внутрішні чвари в Криму , підтримуючи настроєного проти турків
претендента не ханський трон.
Поляків дуже дратувало те, що козаки вважають себе чимось на зразок
держави в державі. Король скаржився в сеймі: “знову на передній план
виходить внутрішня анархія, котра породжує ускладнення і втягує нас у
конфлікти з могутніми сусідами. Ігноруючи забов’язання вірності й
служіння своїм панам, вони встановили власний порядок і загрожують життю
і майну невинних людей. До того ж їм підкоряється вся Україна”.
Вирішивши застосувати до козацтва політику “твердої руки”, але її
проведення уряд призначив гетьманом Станіслава Конєцпольського –
рішучого й досвідченого полководця, який мав величезні маєтки на
Україні. У 1625 р. на чолі восьмитисячного війська Конєцпольського
вирушив на Україну. Із Запорозької Січі йому назустріч вийшло
шеститисячне козацьке військо на чолі з Марком Жмайлом. Після кількох
невдалих боїв із поляками запорожці знову обрали гетьманом поміркованого
Дорошенка й розпочали з ними переговори, що завершилося компромісом.
Реєстр було збільшено до 6 тис., і це імпонувало внесеним до нього
заможнім (і “більш заслуженим”) козакам, але переважна частина рядового
козацтва мала повернутися під владу панів.
Із завершенням складання реєстру Дорошенко взявся кдосконалювати
організаційну структуру 6 тис. “законних” козаків. Він поділив їх на
шість полків з осередками у Києві, Каневі, Корсуні, Білій Церкві,
Переяславі та Черкасах. Кожний полк поділявся на сотні з осередками в
менших містечках, розташованих на полковій території. Цивільна і
військова влада над усіма козаками відповідної території належала
козацьким старшинам, у той час як загальне управління здійснював гетьман
із своєю канцелярією. Він обирався козаками й затверджувався королем.
Так реєстрові козаки вдосконалювали своє самоуправління попри пильний
нагляд поляків. На відміну від них Запорозька Січ – цей бастіон
войовничих і “незаконних” козаків – хоч і формально підпорядковувалася
гетьманові, де-факто зберігала автономію.
Давши згоду на збільшення реєстру, поляки сподівалися, що реєстрові
козаки контролюватимуть інших. Коли у 1625 р. гетьманом обрали Грицька
Чорного – виразника пропольських настроїв, Річ Посполита, здавалося,
нарешті знайшла ідеально слухняну людину. Проте, намагаючись догодити
урядові, він викликав серед козаків таку лють, що на початку 1630 р.
загін запорожців викрав Чорного на Січ, де його судили й стратили. Тоді
запорожці та неєрестровці обрали новим гетьманом відважного Тараса
Федоровича (прозваного Трясилом), який повів у старостівські землі
велике повстанське військо. І знову Конєцпольський на чолі королівського
війська і реєстрових козаків був змушений розпочати виснажливу воєнну
кампанію. Цього разу йому щастило менше, ніж раніше, й у серпні в
укладеній у Переяславі угоді повсталі козаки добилися несподівано
великих поступок: реєстр збільшувався до 8 тис., Трясило уникнув
покарання, а повстанцям дарувалася амністія. Проте нерозв’язаними
лишалися пекучі проблеми нереєстрового козацтва, що призвели до
повстання.
У 1635 р. Річ Посполита вдалася до нових методів приборкання непокірних
козаків. На Дніпрі, на півночі від Січі, поляки збудували грізну фортецю
Кодак, що мала стояти не перешкоді запорожцям. Але за кілька місяців до
закінчення її спорудження загін козаків на чолі з Іваном Сулимою
зруйнував фортецю й знищив усю її залогу. Проте жменька реєстрових
козаків , прагнучи вислужитися перед поляками, видала Сулиму
королівським властям, які засудили його до страти. Незабаром, у серпні
1637 р., в боротьбу з поляками вступило ще одне козацьке військо на чолі
з Павлом Павлюком. До Павлюкових сил, що рухалися із Січі на північ,
приєднувалися великі групи селян Правобережної України та щойно
освоєного Лівобережжя. Але знову перехитрили вдалим маневром на
відкритій місцевості, й у грудні 1637 р. під Кумейками, біля Чигирина,
польська армія завдала їм рішучого удару. Проте ця поразка ще не стала
кінцем повстання, яке продовжувалося на Лівобережжі під проводом Яцка
Острянина та Дмитра Гуні аж до остаточного придушення влітку 1638 р.
Сповнені жалобою помсти, поляки тепер не збиралися торгуватися.
Натомість вони диктували свої умови. За “ординацією” (законом, ухваленим
сеймом) реєстр зменшувався до 6 тис. і навіть реєстрові козаки втрачали
право на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а натомість
вводилася посада польського старости, затвердженого королем. Козацькі
полковники та осавули тепер мали обиратися із шляхти. Суворо
обмежувалася територія розселення козаків, а кожний, хто без дозволу
намагатиметься втекти на Січ, карався на смерть. Тисячі козаків, не
внесених до реєстру, оголошувалися кріпаками. На додаток до цих
драконівських заходів магнати, зокрема Ярема Вишневецький – найбагатший
на Україні землевласник, – установили в країні жорстокий терор, без
розбору мордуючи кожного, на кого падала підозра в непокорі. Ось як
цинічно польська знать виявляла своє розуміння козацького питання:
“Козацтво – це нігті в організмі нашого суспільства, вони надто швидко
відростають і тому потребують частого підстригання”. І насправді,
протягом наступних десяти років небувалого спокою та слабкості, що їх
польські історики часто називають “золотим спокоєм”, здавалося, ніби
репресії – найефективніший спосіб взаємин із козаками.
Тут важливо розглянути причини, з яких п’ять згаданих великих
козацько-селянських повстань, що відбулися на Україні за 45-річний
період, не мали успіху. Великою мірою причиною цих невдач було те, що,
незважаючи на провідну роль козацтва у повстаннях, багато їх учасників
були селянами, й тому самі повстання характеризувалися рядом недоліків,
притаманних усім селянським виступам. Вибухаючи, як правило, стихійно,
ці повстання не були ретельно сплановані та не мали далекосяжних цілей.
Крім бажання негативно помститися за кривди, ні козаки, ні селяни не
мали уявлення про те, чого вони прагнуть. Попри величезну відвагу
повстанці нерідко виявляли обмеженість і робили помилки ц воєнних діях,
оскільки селяни не бажали воювати поза межами своєї місцевості або під
час сівби чи жнив. Непослідовність дій поглиблювалося
соціально-економічними відмінностями у середовищі козацтва: не маючи
чого втрачати, рядове козацтва, як правило, одразу йшло н повстання, в
той час як заможна старшина частіше схилялася до переговорів,
компромісів чи капітуляції. Однак, незважаючи на ці недоліки, кожне
наступне повстання свідчило про зростання сили та військового досвіду
повсталих. Збільшувалася їхня чисельність, удосконалювалася тактика,
міцнішав зв’язок козацтва із селянами та справою оборони православ’я.
Десятирічний “золотий спокій” лише тимчасово приховав конфлікт, що от-от
мав знову вибухнути.
Події церковного й культурного життя
Як і в політичному та соціально-економічному відношенні, центр церковної
та культурної діяльності на Україні на початку XVII ст. також
переміщується на схід. Безпосереднє сусідство Волині та Галичини з
Польщею де свого апогею сягнула католицька Контрреформація, зумовлювало
те, що осередки українського православ’я на цих землях зазнавали
безперервного згубного впливу. Так, коли в 1608 р. помер князь Костянтин
Острозький, цей “стовп православ’я”, його онука, новонавернена й
фанатична католичка Анна Ходакевич, передала Острозьку академію єзуїтам.
Львівське братство також почало занепадати. Оскільки українські міщани
більше не в змозі були підтримати його, терплячі все більші утиски з
боку католицької церкви та польського уряду. В той же час східні
воєводства, що швидко розвивалися , перебували далеко від тиску
польського католицизму. І знову Київ, що все густіше заселявся й
багатшав, відносився як центр українського православ’я.
Рушійною силою православного відродження на новоосвоюваних землях
України була стародавня Києво-Печерська лавра. У 1610-х роках її
архімандрит Єлісей Плетенецький, виходець із галицької знаті, згрупував
навколо себе освічених священнослужителів, переважно галичан, зокрема
Івана Борецького, Тарасія Земку, Зазарію Копистенськог, Памву Берингу та
Лаврентія Зизанія. Придбавши друкарський верстат, Платенецький узявся
здійснювати грандіозний видавничий проект, за яким протягом 15 років
було опубліковано близько 30 книг головним чином релігійного змісту. Це
перевищувало загальну кількість усіх книжок, надрукованих на Україні до
того часу. В 1615 р., отримавши гроші, заповідані багатою православною
шляхтичкою Єлизаветою Гуревич, знать, міщани та духовенство Києва,
натхнені цим прикладом, заснували при Богоявленській церкві братство.
Це братство підтримувало тісні взаємини із запорожцями. Початок цим
контактам, ймовірно, поклав Йосип Курцевич, настоятель монастиря у
Терехтемирові – місті, де розміщувалися козацький шпиталь, арсенал і
скарбниця. До 1610 р. вони настільки зміцніли, що козаки відкрито
оголосили: “Ми підтримуємо православ’я і духовенство, що не зрадило
нашої старої віри”. У 1620 р. запорожці на чолі з Сагайдачним вступили
до Київського братства і, що дуже важливо, всіляко сприяли висвяченню
нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення. Адже з
укладенням Берестейської унії в 1596 р. та приєднанням до неї переважної
більшості єпископів православна церква втратила своїх ієрархів. Коли
патріарх єрусалимський Феофан висвятив кількох єпископів і рукопоклав
Іова Борецького на митрополита київського, православні українці знову
мали своїх церковних владик. Як і належало чекати, у католиків і
греко-католиків цей “незаконний”, як вони його оголосили, як викликав
лють. Однак польському урядові потрібна була підтримка козаків у веденні
війни, тому він не втручався у справи, і нова православна ієрархія
дістала визнання.
Події 1620 р. значно загострили ворожнечу між православними та
греко-католиками. На додаток до розбіжностей із питань догми та
церковних обрядів між ними розгорівся затяжний конфлікт за церковні
володіння. Суперечка довкола права розпоряджалися церквами, монастирями
із закріпленими за ними землями досягало такої гостроти, що у сутичках,
які нерідко були заздалегідь спланованими битвами, з обох сторін гинули
сотні священиків. Найбільшого розголосу набуло вбивство у 1623 р.
греко-католицького архієпископа Йосафата Кунцевича натовпом православних
віруючих, розлючених його спробами конфліктувати дві православні церкви.
Занепокоєні братовбивчою боротьбою, кілька православних священиків,
зокрема архієпископ полоцький Мелетій Смотрицький та ректор Київської
братської школи Касіян Сакович, намагалися досягти компромісу, “що
об’єднав би обидві Русі”. Але хоч у Києві та Львові кілька разів
скликалися собори, спроби примирення не мали успіху.
Розчаровані войовничою непримиренністю своїх православних
співвітчизників , Смотрицький із Саковичем урешті-решт стали на бік
греко-католиків. Тим часом інші представники православного духовенства
звернулися за підтримкою до московського царя. Це не був безпрецедентний
крок. Ще в 1570-х роках Львівське братство контактувало з православною
Московії, а на початку XVII ст. багато українських православних ченців
утікали до Московії від переслідувань католиків. У 1625 р., переконаний
в тому, що православ’я від владою Польці не має майбутнього, митрополит
Борецький звернувся до царя з проханням прийняти Україну під своє
покровительство. Проте Москва реагувала з обмеженістю. Побоюючись
викликати роздратування Польщі, вона надала українцям підтримку
заохочуючим словом і грішми, не беручи зобов’язань стати на захист їхніх
прав.
Боротьба між православними та греко-католиками спричинялася до такого
хаосу, що врешті-решт у 1632 р. в неї втрутився польський уряд,
нав’язавши компроміс. Православна ієрархія отримала офіційне визнання,
що викликала суперечки, ділилася між двома церквам. Одним із головних
“архітекторів” цього компромісу став митрополит Петро Могила – провідний
український релігійний діяч XVII ст. Нащадок знатного молдавського роду,
Могила, як і багато його співвітчизників, дістав початкову освіту у
Львівській братській школі. Закінчивши навчання в Парижі, він повернувся
на Україну, щоб зробити кар’єру священика. В 1627 р., у 31-річному віці,
він стає архімандритом Києво-Печерської лаври, а через п’ять років –
митрополитом київським.
Скориставшись із відносного спокою, що настав після 1632 р., Могила
проводить конче необхідні реформи у православній церкві, її культурних
та учбових закладах. Разом із групою освічених богословів і
письменників, яку часом назвали Могилянським Атенеумом, він
систематизував православні догми та обряди й підготував до друку перший
православний Катехізис. Об’єднавши засновану ним у Києво-Печерській
лаврі школу із школою Київського братства, Могила заклав підвалини так
званої Могилянської колегії, яка згодом стала одним із найважливіших
учбових закладів слов’янського світу. Взявши за взірець єзуїтські школи,
особливу увагу в колегії звертали на вивчення класичних дисциплін,
особливо латини та польської мови. Грецькій мові, такій популярній
колись у братських школах, вже не вдавалося великого значення. Програма
школи, заснованої Петром Могилою, свідчила про його прагнення поєднати
традиції слов’янського православ’я з латинськими традиціями католицького
Заходу. Але, захоплений культурою Заходу, митрополит Могила та коло його
послідовників не розуміли, що латинські філософські трактати, історичні
й поетичні твори приваблювали тільки невелику купку вчених-схоластів, а
в українському суспільстві в цілому вони не знаходили широкого
розуміння. Відтак між елітарними київськими схоластами та рештою
українського суспільства поступово намітився культурний розрив.
У культурі українських верхів, тобто невеликої освіченої еліти, й далі
панували релігійні теми. У більшості книжок, зокрема таких, як
“Палінодія” Захарії Копистянського, “Зерцало богословія” Кирила
Ставровецького, робилися способи продемонструвати істинність
православ’я, довести, що воно – єдиний шлях до людського спасіння.
Навіть у “бестселерах” того часу, призначених для масового вжитку,
порушувалися теми житія святих чи давався каталог чудес, що відбувалися
в Києво-Печерській лаврі. У переважній своїй більшості ці книги писалися
складною для розуміння церковнослов’янською мовою, котра все ще
використовувалася на Україні як літературна. Проте чим далі серед
письменників поширювалася й “проста” мова. Так, Памва Беринда протягом
30 років складав свій “Лексикон”, в якому подав до церковнослов’янських
слів їхні українські відповідники. Новим фактом літературного життя того
періоду стала зростаюча популярність поезії й особливо панегіриків. До
найкращих зразків цього жанру належать “Вірші” Касіяна Саковича,
написані на смерть Сагайдачного, та вірші, присвячені Петру Могилі.
П’єси, що складалися й ставилися по школах, також були популярними й
часто містили елементи народної творчості. В міру того як братські школи
та Могилянська колегія випускали нові сотні студентів, а друкарні – нові
книги, грамотність набувала на Україні дедалі відчутнішого поширення.
Якщо релігійне суперництво та західні зв’язки стимулювали культурний
розвиток київської еліти, то в культурі народних мас і надалі знаходили
відбиття землеробський стиль життя та умови пограниччя. Так, темами
народних пісень, а багато з них мали давнє походження, були взаємини
людини з природою, праця на землі, особисті стосунки між людьми. В них
оспівувалися такі чесноти, як працьовитість, правдивість, висміювалися
негідні вчинки. Найяскравішим виразом творчого духу народу в XVI – XVII
ст. були думи. Їх співали мандрівні кобзарі в дні ярмарків чи релігійних
свят, у козацьких таборах, на сільських майданах. В основному ці великі
за розміром віршовані оповіді торкалися двох проблем, болючих для
українського суспільства пограниччя: боротьба з турками й татарами та
опір утискам шляхти.
Велике повстання
Повстання 1648 р. стало одним з найбільших катаклізмів української
історії. Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді
важко знайти на перших етапах нової історії Європи. Але чому саме
Україна? Які властиві їй риси спричинилися до цього грандіозного вибуху?
Щойно освоєні Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина, що стали ареною
повстання, були не лише в Речі Посполитій, а й в усій Європі. По-перше,
ці землі належали чи не наймогутнішим та найбагатшим в Європі магнатам,
а по-друге, їх заселяв люд, готовий і здатний боротися за свої інтереси.
Інакше кажучи, в новоколонізованій Україні одні з більших в Європі
феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепокірніших народів.
Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала
роль кордону. Власне, присутність “Дикого поля” уможливила виникнення
козацтва й дала змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння.
Вибуховість ситуації посилювалася слабкістю королівської влади в Речі
Посполитій. Не в змозі власними силами обороняти кордони, король дарував
магнатам величезні ділянки землі за умови, що вони самі захищатимуть їх.
З тієї ж причини він мовчки погоджувався, хоч і лише до певної міри, із
зростанням козацтва. Проте із швидким посиленням обох цих явищ
королівський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив, щоб
розв’язати загрозливі протиріччя, що загострювалися на українському
пограниччі.
Суспільство, економіка та культура
Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство.
УXVIII ст. соціальний устрій Лівобережної України був приведений у
відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині
дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм
статусом зрівнялися з селянами. На правобережжі відновила свій режим
польська шляхта, яка повернула старі порядки. У російській частині
України соціальне напруження дещо пом’якшувалося завдяки відкриттю для
колонізації неозорих родючих земель Причорномор’я, захоплених у
запорожців і кримських татар. Але у 1768 р. на Правобережжі, що
перебувало під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення
поглиблювалося релігійною дискримінацією, українські селяни підняли
криваве повстання проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта
відновила свою владу. Здавалося неможливим похитнути
соціально-економічний лад. Зате початок і середину XVIII ст. у
Гетьманщині ознаменувався пожвавлений розвиток культури. І все ж до
кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх своїх
регіонах і на всіх рівнях – культурному, соціальному та економічному.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
