Симон Петлюра як борець за незалежність України
Студентки 1А1 курсу
Рижук Оксани
2002 р.
Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що
Симон Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це
все правда, але не ціла правда. Петлюра – безмірно вищий за те, що про
нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у
давнину закладали династії, а в наш час, демократичний час стають
національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його
доля!
Академік Ф. Корш
Він – плоть до плоті народу. Семен Петрович Петлюра народився 10 травня
1879р. в Полтаві в сім’ї візника, колишнього селянина. Його батько возив
архієрея.
Симон був щуплий, сутулуватий юнак з русявим чубом ясними, промінистими
очима. Він був козацького роду (по батькові), широких духівницьких засад
(по матері). З раннього віку привик працювати (третій з дев’яти братів і
сестер).
Хоч він походив із не багатої родини, дістав пристойну освіту на той
час. Закінчивши бурсу, вступив 1895р. до полтавської духовної семінарії.
Архаїчні дисципліни навіювали нудьгу. Його вабило світське життя:
історія, музика, культура; гарно співав, разом із товаришами грав у
виставах. Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового “Кобзаря”
, безсмертних творів Котляревського та історичної літератури.
1898 року став членом громади, організований молоддю семінарії та інших
закладів.
19 лютого 1900 року в Полтаві доля його звела з харківським адвокатом М.
Міхновським. Він гаряче закликав співвітчизників нещадно боротися проти
гнобителів. Після цього Петлюра вступив в Революційну українську партію
(РУП), брав участь в її діяльності в Полтаві.
1901р. виключили його і кількох друзів з семінарії за надто теплу
зустріч М. Лисенка.
1902р. Петлюра приїжджає до Львова, де співробітничає в
“Літературно-науковому віснику”, потім вирушає на Кубань. Спочатку дає
приватні уроки в Катеринодарі, а згодом бере участь в експедиції
професора Ф. Щербини, який досліджував Південні райони Росії, працює над
архівними документами Кубанського козацтва, публікує кілька яскравих
документів з історії кубанського війська. В грудні 1903 С. Петлюру
заарештовують як активного учасника Чорноморської вільної громади, що
входила до складу РУП і лише в березні 1904 звільнюють “на поруки”. Він
їде до Києва, а потім до Львова, де співробітничає в газеті “Селянин”.
Під час революції 1905 Симон Петлюра бере активну участь в діяльності
Української соціал-демократичної партії, що виділяється з РУП
,обирається делегатом з’їздів партії, працює в газеті ”Слово”, в журналі
”Вільна Україна”, “Україна” і в газеті “Рада” (секретарем). В своїх
статтях закликає до боротьби за соціальне і національне визволення.
“А ти, зневірений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток,
провокацій, підлеслевих обіцянок. котрі тільки розпорошують твої сили й
розбивають твій дух. Зневір’ю, розчаруванню не може бути місця в час,
коли на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя, твій добробут.
Тільки міць, єдність та тверде, непохитне стремління до повної
незалежності й свободи може бути нашим побратимом…”
Друзі С. Петлюри згадують, що він був прегарним товаришем, впевненим і
вірним у своїх перипетіях долі, надзвичайно лагідний до кожного і
толерантний, він не легковажно судив людей за їхні погляди та вчинки.
1909р. переїздить до Москви і працює бухгалтером. Тут одружується з
Ольгою Більською. 1912р. бере участь у виданні російського журналу
“Украинская жизнь” для української діаспори в Росії. Пише нариси, що
вийшли друком в Києві 1918р. під назвою “Незабутні”.
Тривалий час С. Петлюра жив у Петрограді та Москві й ставився з
симпатією до російського народу, що позначилося на його світогляді як
політика.
З початком Першої світової війни бере участь у боротьбі проти ворога,
працюючи (з 1916 по березень 1917) в Земському союзі як заступник у
справах Західного фронту, знайомиться з широкими козацькими масами,
здобуваючи повагу та популярність серед війська.
Коли після повалення самодержавства, представники різних політичних
партій, у тому числі Міхновський, вели боротьбу за створення українських
формувань у складі колишньої царської армії, Симона Петлюру було обрано
головою Українських військ комітету Західного фронту.
Учасники першого військового з’їзду українців скликаного в травні 1917
обрали Петлюру головою Генерального військового комітету, а 28 червня
1917 року – генеральним секретарем у військових справах.
Симон Петлюра був більш політиком, аніж військовим. Він був чудовим
промовцем.
Сповідував погляди соціалістів, автономістів, пізніше федералістів,
схилявся до західної моделі соціал-демократії.
Небажаючи коритися наказам згори, увійшов у конфлікт з головою
Генерального секретаріату В. Винниченком, який не підтримував створення
окремих збройних сил України. На знак протесту він вийшов з уряду.
Виїхав на Лівобережжя, де почав створювати українські військові частини.
Було сформовано гайдамацький кіш Слобідської України, що на початку 1918
року відіграв вирішальну роль у боях за Київ та в ліквідації повстання
більшовиків, центром якого став “Арсенал”. Прибуття Симона Петлюри
радісно зустріли члени Центральної Ради. І. Гаврилюк писав: “На другий
день до Києва прибув Симон Петлюра. У звичайній вояцькій шинелі, з
багнетом за плечима, він йшов на чолі чорних гайдамаків, бадьорий,
енергійний. Дивлячись на нього вірилось, що тепер ми переможемо! Козаки
вже й тоді його любили дуже, йшли за ним на все”.
У період селянського руху проти гетьманського режиму, Симон Петлюра який
очолював Київське губернське земство та Всеукраїнський союз земств,
домагався проведення земельної реформи, обмеження прав великих
землевласників. У липні 1918 його заарештували і майже 4 місяці тримали
у в’язниці.
Після виходу на волю він подався до Білої Церкви, де взяв активну участь
в анти гетьманському повстанні, оголосивши себе “головнокомандуючим
отаманом”. Це викликало роздратування Винниченка, обраного головою
Директорії, що мала замінити уряд гетьмана Скоропадського. Однак
авторитет Симона Петлюри був настільки великим, що його довелося
включити до складу Директорії. 14 грудня його військо, яке називали
“петлюрівським” урочисто ввійшло в Київ.
На початку лютого 1919 року, коли війська Директорії, під натиском
радянських частин залишили Київ, С. Петлюра зосередив всю владу в своїх
руках і очолив Директорію. Він був змушений воювати і проти більшовиків,
і проти деніківців, і проти Махна. За цих обставин багато уваги довелось
приділяти й дипломатичній діяльності – переговорам з представниками
Антанти, обміну в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки в Польщі.
Після укладення Варшавського договору з Польщею війська разом з
польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травні 1920 року
здобули Київ. Подальша боротьба Симона Петлюри проти більшовиків була
приречена на поразку. В жовтні 1920 року Польща уклала перемир’я з
радянською Росією, тож війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли
Збруч, було інтерновано.
1923 року уряд радянської України зажадав від польських властей видати
Симона Петлюру як ворога трудящих, тому він перебрався до Угорщини,
потім — до Відня, Женеви, а наступного року разом із дружиною та дочкою
Лесею оселився в Парижі. Тут активно займався публіцистичною діяльністю,
висвітлюючи недавні події в Україні та завдання еміграції. Чимало його
матеріалів було опубліковано в часописі “Тризуб”. Симон Петлюра за
кордоном – повернення до круги своя – до політики через слово, до праці
журналістом. Додалося державницького змужніння, еволюціонував
світоглядом, слово набуло вагомості. Не знати за яким Петлюрою перевага
– політико чи літератором.
10 травня 1926 року Симон Петлюра відзначав в ресторані свій День
народження в колі друзів. За одним зі столиків сидів Махно. З ним було
кілька знайомих. Невдовзі чоловік, з яким він гаряче сперечався,
невдоволено підвівся і вийшов. Не знав тоді, що Махно ледве вмовив
анархіста Ш. Шварцбарга не вбивати Петлюру. Таким чином віддячивши йому,
який 1923 року врятував його в Польщі відрозправи петлюрівських с
офіцерів, котрі вважали, що він перешкоджає вести боротьбу за створення
самостійної України.
Однак 25 травня 1926 року Шварцбарг усе ж таки застрелив Петлюру.
Історію було підтверджено, хоча вбивцю було виправдано. Поховано Симона
Петровича Петлюру в Парижі на Монпарнаському кладовищі.
Він був полум’яним борцем за свободу та незалежність Української
держави.
Джерела:
1) “Історія в особах х1х-хх ст.”, Київ, в-цтво “Україна” 1995р..
2) ”Симон Петлюра. Статті.”, Київ, в-цтво художньої літератури “Дніпро”
1996р..
3) “Симон Петлюра та українська національна революція”, Київ, в-цтво
“Рада” 1995р..
4) Орест Субтельний “Україна. Історія.”, Київ, в-цтво “Либідь” 1992р..
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
