СТРАТЕГІЯ ТА ПРОГРАМА КОНСТРУКТИВНОЇ СУСПІЛЬНО-ДЕРЖАВНОЇ ОПОЗИЦІЙНОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ В УРСР
Український національно-визвольний рух у ХХ ст. пройшов два великі
етапи: революційний і еволюційний. Кожний мав свою внутрішню логіку
розвитку.
Ці періоди вимагають критичного аналізу, виявлення закономірностей,
позитивів і негативів. Поразка революційної збройної боротьби покликала
до життя у 60-80-х рр. XX ст. нові форми, методи, засоби боротьби.
Практика довела, що всупереч різним песимістичним прогнозам прихильників
силових революцій, вони (нові форми) виявилися більш перспективними і
врешті-решт дали довгоочікуваний результат — проголошення Української
держави.
Опускаючи революційний період боротьби, зосередимо увагу на етапах
еволюційного періоду національно-визвольного руху.
Після періоду силової боротьби, збройного опору існуючій владі, який
тривав на західноукраїнських землях до 1954 р., у середині 50-х років
відбувся перелом у суспільній свідомості, який полягав в усвідомленні,
що підпільні, конспіративні, а тим більше силові методи боротьби у
тоталітарному суспільстві є безперспективними. Створення конспіративних
груп, намагання роздобути чи виготовити зброю для вчинення терористичних
актів — усі ці заходи, як показала практика, були приречені на поразку.
Кілька утворених на початку 60-х груп такого спрямування («Український
національний комітет», «Ходорівська група») були легко виявлені
чекістами, їх учасники суворо покарані — деякі засуджені до смертної
кари. Якогось впливу на суспільну свідомість це не справило, оскільки
арешти, суди і слідство відбувалися у суворій таємниці. Отже, про
повернення до старих методів боротьби не могло бути й мови. Якщо й
траплялися такі ініціативи, то крім шкоди для загальнонаціональної
справи, результатів вони не приносили.
В умовах тоталітарного режиму актуальним стало питання збереження
генофонду нації, її мовної, культурної, релігійної ідентичності.
Відстоювання цих цінностей відбувалося не у зіткненні із системою, а
всередині самої системи із дотриманням і використанням чинних законів,
передовсім Конституції СРСР і Конституції УРСР, які існували формально,
без застосування їх у практичному житті, але до яких треба було
апелювати для відстоювання прав людини й нації. Після критики діяльності
Сталіна Микитою Хрущовим у 1956 році на ХХ з’їзді КПРС, оприлюднення
страхітливих злочинів сталінізму, зусилля нації в особі її не
здеморалізованих системою представників були спрямовані на протидію
русифікаційній політиці Москви, збереження мови, відродження культури,
розвиток і підтримку талантів у різних сферах діяльності. В цьому
суспільно-політичному «кліматі», в час хрущовської «відлиги» в кінці
50-х, на поч. 60-х народився суспільно-культурний рух, що отримав назву
«шістдесятництва». У пошані були нові, відмінні од офіційних, думки,
літературні і мистецькі твори, які не вкладались у прокрустове ложе
соціалістичного реалізму. Популярними стали вечори поезії, на яких
виступали Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Василь
Симоненко — вони збирали тисячні аудиторії. Відхилені цензурою твори
передруковувалися на машинках, поширювались у фотокопіях, на
магнітофонних стрічках. Разом із публіцистичними творами на захист
української культури і мови вони започаткували український «самвидав»,
що став складовою частиною суспільно-культурного життя України тих
років. Важливо відзначити, що рух «шістдесятників» не мав на першому
його етапі антирадянського антикомуністичного спрямування. Листи, заяви,
протести, публіцистичні твори були написані з позицій т. зв. ленінської
національної політики, яку начебто порушив і спотворив Й. Сталін.
В русі «шістдесятників» простежується активна еволюція. На формування
світогляду творчої молоді значною мірою впливала новітня філософія,
культура, література і мистецтво Заходу. Певну роль тут відіграв
український журнал «Всесвіт» і російський «Иностранная литература», які
друкували переклади творів Е. Хемінгуея, А. Камю, Ф. Кафки, Г. Марселя
та ін. Філософія екзистенціалізму, новітні течії й напрямки в літературі
та образотворчому мистецтві — все це руйнувало µрунт під
марксистсько-ленінським світоглядом, змушувало замислюватися над долею
рідної науки та культури. Велика спрага була на літературу бібліотечних
«спецфондів» і ту, що видавалася за кордоном і яка складними шляхами
потрапляла в Україну. Одне з таких видань — книжка «Вивід прав України»
(видавництво «Пролог», 1964) мало істотний вплив на переростання
національно-культурного руху у суспільно-політичний. Особливість руху
полягає в тому, що він являв собою спорадично виникаючі осередки творчої
молоді, яку об’єднували спільні зацікавлення, прагнення до неординарного
мислення, критичного сприйняття дійсності, без належності до якоїсь
політичної структури. Це було дивне явище «неорганізованої»
організованості, оскільки кожен жив своїм життям та водночас усі
переймалися спільними ідеями. Це було унікальне явище. Саме процеси
відродження, що охопили не тільки Україну, а й інші республіки СРСР,
викликали тривогу в ЦК КПРС і ЦК союзних республік. У різних формах
відбувалися зіткнення старого із новим. Прихильники послідовного
імперського курсу, впровадження російської мови як мови міжнаціонального
спілкування в усі сфери життя, перетворення СРСР із Союзу республік на
Радянський Союз, народів Союзу — на радянський народ, національних
культур — на радянську культуру чинили опір відродженню української
культури, національної свідомості. Внаслідок відповідних вказівок і
розпоряджень ЦК КПРС і КГБ еволюційний процес розвитку нових паростків
духовного життя був насильно припинений репресіями 1965 і 1972 рр.
Своєрідною формою протесту проти наступу реакції стала діяльність
утвореної 9 листопада 1976 р. Української громадської групи сприяння
виконанню гельсинських угод. Діяльність групи µрунтувалася на положеннях
Загальної декларації прав людини ООН і Прикінцевого акта Наради з питань
безпеки та співпраці в Європі. За оприлюднення фактів порушення прав
людини і нації із 41 члена, які брали участь за весь час існування Групи
в її роботі, 38 були репресовані. В тюрмах і концтаборах опинилися
голова групи Микола Руденко, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко та ін., а
Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко та Василь Стус загинули в
неволі (1984-1985).
На поч. 80-х рр. діяльність Групи в Україні у зв’язку із репресіями
фактично була припинена, діяло тільки її закордонне представництво в
особі Петра Григоренка, Леоніда Плюща, Надії Світличної та інших,
завдяки яким світ дізнавався правду про порушення прав людини в Україні.
Після арешту членів Гельсинської групи репресивні органи України
посилили тотальний контроль за індивідуальною і груповою свідомістю
громадян. В результаті процес національного відродження під впливом
нових обставин перетворився в останні роки правління Леоніда Брежнєва на
стан, що отримав загальну назву «застій». То був справжній застій у всіх
сферах життя — економічній, політичній, науковій, культурній.
Десятиріччя, що наступило після репресій над УГГ, засвідчило активне
наростання регресивних процесів як в центрі, так і в республіках.
Новий етап наступив в результаті реформ, які в час стагнації економіки і
суспільного життя запропонував після приходу 1985 року до влади новий
керівник СРСР Михайло Горбачов. Очевидно, що жодної революції згори не
відбулося. Репресивна машина попустила віжки, аби дати можливість
індивідумам розкувати їх творчу думку, спрямувати творчі зусилля на
вихід із катастрофічного стану, в якому опинився СРСР як єдина держава
із єдиним економічним, політичним і силовим механізмом. Ця, друга після
Хрущова, «відлига», збіглась із виходом на волю колишніх
«шістдесятників»- правозахисників, спраглих до застосування енергії і
набутого в тюрмах і концтаборах досвіду в нових умовах. Тут
простежується рідкісна еволюційна послідовність процесу, який призвів до
довгоочікуваного результату.
Початком нових віянь у суспільній свідомості стало відновлення
незалежної самвидавничої преси. З виходом в Україні у серпні 1987 року
журналу «Український вісник» за редакцією В’ячеслава Чорновола почався
новий етап легальної боротьби за національні цінності, права людини і
нації. Відмінність цього періоду полягала в тому, що не було й гадки про
використання зброї (виникнення таких ідей розцінювалося б як
провокація), не було також закликів до повалення радянської влади. У
кінці 80-х років, як і в 60-ті, процес боротьби за права української
нації мав послідовно еволюційний характер. Це був класичний розвиток від
нижчих до вищих форм, від мінімальних до максимальних програмних вимог у
рамках самої системи.
Після оприлюднення 8 липня 1988 року програмного документа, що отримав
назву «Декларація принципів», УГГ склала свої повноваження і її місце
заступила Українська гельсинська спілка, яка стала першою в Україні
легальною антимарксистською, добре структурованою організацією, що
поставила своєю програмною метою поетапну боротьбу за Українську
незалежну державу. Роль УГС з часом перебрав на себе НРУ, який був
створений роком пізніше. Можливо, тим пояснюється, що аналіз діяльності
УГС і її значення в новітній історії, порівняно із НРУ, мало висвітлені
і ще чекають свого дослідника. Певний внесок у розробку цієї теми
зробили львівські дослідники Юрій Киричук і Тарас Батенко. Незрозумілим
є фактичне нівелювання ролі УГС у деяких курсах новітньої історії і
монографічних дослідженнях, як-от книжка Анатолія Русначенка
«Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х — початок 1990-х
років», в якій чимало уваги приділено незначним і маловпливовим
підпільним групам 60—80 років, але опущено аналіз діяльності УГС —
організації, яка започаткувала в Україні політичний плюралізм. На часі
всебічне вивчення діяльності УГС, аналіз теоретичних засад та окреслення
її ролі у встановленні української державності.
Отже, історія свідчить, є чимало шляхів, які можуть привести недержавні
нації до власного державного будівництва, але серед них два
найголовніших — революційний (насильницький, збройний) і, як
протилежність, — еволюційний, мирний, парламентський.
У повоєнні десятиріччя певні кола української політичної еміграції,
зокрема ОУН(р), не втрачали надій, що Україна визволиться революційним
шляхом. У програмних працях С. Бандери і Я. Стецька досить докладно
опрацьовані стратегія і тактика української революції. Аналізуючи
опрацьовану за кордоном теорію національної революції, мимоволі
підходимо до питання: чи можлива була в Україні після розгрому на
початку 50-х років решток УПА і націоналістичного підпілля збройна
боротьба проти радянського тоталітаризму? Чи збереглися бодай незначні
сили, які були б здатні до такої боротьби?
Відповідь на це питання однозначна: таких сил не було, а якщо залишилися
поодинокі представники національно-визвольної боротьби 40—50 років, то
вони не проводили активної організаційної роботи, переховувались у
регіональних закутках, не були здатні до боротьби, яка б охопила всю
Україну. Кілька спроб створити підпільні групи у кінці 50-х і впродовж
60-х — 70-х років (саме про них говорить у своїй праці Анатолій
Русначенко) невдовзі закінчувалися арештами. Це дає підставу погодитись
із висновками дослідників: одиноке тривало «діюче» «підпілля» в Україні
у 60—80 роки було таким, яке імітував КГБ з метою закидання своїх
агентів за кордон, в діаспорні організації. 15 вересня 1988 року газета
«Известия» опублікувала матеріал пресової конференції МЗС УРСР і Спілки
письменників України: КГБ успішно завершив операцію «Бумеранг», яку
разом із польською безпекою проводив проти ЗЧ ОУН 20 років. З цього
приводу Анатолій Камінський зауважує, що організоване КГБ «підпілля»
було високо оцінене керівництвом ЗЧ ОУН і за «пророблену величезну
революційну діяльність» агента С. Панчишина призначено членом Проводу ЗЧ
ОУН, Головою Організаційного Суду і керівником СБ (Служби безпеки) в
Україні та нагороджено «за заслуги» Золотим хрестом ОУН і медаллю ім.
Степана Бандери».
Так само підібраний КГБ «журналіст» Юрій Iванченко, який очолював
Київську мережу, був теж удостоєний Золотого хреста ОУН. Так само за
видатні заслуги Т. Білінського, який, між іншим, зустрічався з
Iванченком у Польщі, теж нагороджено Золотим хрестом і срібною медаллю
ім. С. Бандери.
Наведений приклад є переконливим свідченням, що Україна не була готова
ні до широкого підпільного руху опору, ні, то більше, до збройної
боротьби, збройного повстання, оскільки не було можливості охопити
велику територію мережею підпільних груп. Реальний політичний стан у
колишній УРСР був такий, що про підпільну, збройну революційну боротьбу
у 60—80 рр. не могло бути і мови. Якщо навіть погодитись із деякими
авторами сумнівних з погляду історичної вірогідності досліджень, що
підпілля не було до кінця розгромлене, перебувало у глибокій
конспірації, то виникає питання, в чому полягав сенс його існування?
Гляньмо на порушене питання під іншим — теоретичним і історичним кутом
зору. Осмислюючи кінцеві результати революційних вибухів, які за різних
часів мали місце в Європі й світі, неминуче дійдемо висновку, що навіть
за наявності певних організаційних сил в УРСР, готових розпочати
пропаговану в певних діаспорних колах революційну боротьбу, така
боротьба могла б дуже дорого обійтися українському народу й Україні
загалом. Достатньо згадати бодай досвід найвідоміших революцій, аби
переконатися у зворотному їх ефекті. Один із прикладів —
національно-визвольна революція 1566—1609 років проти імперської влади —
іспанського абсолютизму і католицької церкви у Нідерландах, яка назавжди
розмежувала цілість єдиної колись країни на дві частини — більш активну
у революційній боротьбі Голландію (за аналогією можна б назвати —
Галичину) і менш активну — Фландрію, тепер Бельгію (за аналогією —
Східну Україну), які досі існують як окремі держави, хоч зберегли
спільну для голландців і фламандців мову.
Чи не чекала така доля Україну з можливим і бажаним для її супротивників
розмежуванням на західну й східну? Такий варіант досі існує в активній
геополітичній стратегії російських шовіністів не тільки партії
Жириновського (ЛДПР), а й Зюганова (КПРФ). Щоб переконатися в цьому,
достатньо ознайомитись із деякими працями цих авторів. Один з керівників
ЛДПР А. Митрофанов у книжці «Шаги новой геополитики» (М., 1997) пише:
«Парламентские речи российских депутатов, утверждающих, что южная и
восточная Украина — это Россия, а 6 западных областей — отдельное
государство — Галиция, это нормальное явление. Этого не следует
бояться». Аналогічні думки зустрічаємо у працях Ю. Кузнецова та інших
авторів, яких я неодноразово цитував у ряді статей, що торкаються
українсько-російських стосунків.
Вище наведені приклади й паралелі підводять до висновку, що для нового
покоління українських патріотів кінця 80-х рокiв залишався єдиний
варіант боротьби за здобуття Україною незалежності — еволюційний,
парламентський. Враховуючи, що еволюційна теорія всеохопна, що нею
просякнуті всі процеси, які відбуваються у живій природі, матерії і
людському суспільстві, завдання політичних сил полягало в тому, щоби
вміло приспішувати, стимулювати й активізувати суспільні процеси,
спрямовуючи їх у русло реалізації національної ідеї.
Українська гельсинська спілка в основу своєї політичної філософії
поклала еволюційну теорію. У Декларації принципів записано, що УГС
відстоює право окремих осіб чи громадських груп конституційним шляхом
домагатися здійснення своїх ідеалів державності. Це був винятково
сприятливий (під кутом зору складних внутрішніх і зовнішніх обставин)
час для такої діяльності. Проведену у 1975 році в Гельсинкі Нараду з
питань безпеки і співробітництва у Європі слід зарахувати до геніальних
стратегічних витворів європейської й американської демократії, а факт
підписання Гельсинського акта керівником СРСР Л. Брежнєвим — одним із
найбільших здобутків західної дипломатії.
Не відкидаючи внутрішніх суперечностей, які роздирали Радянський Союз,
насмілюся твердити, що розпад радянської імперії і звільнення
поневолених більшовицьким режимом народів почалися саме із дня
підписання Гельсинського прикінцевого акта і створення в республіках
колишнього СРСР гельсинських груп.
Перейнявши естафету Гельсинської групи, засновники УГС добре усвідомили,
що для здійснення великого задуму гурток людей неспроможний був покласти
на свої плечі той тягар, який могла витримати й нести тільки добре
структурована організація. Саме це було основною причиною переростання
УГГ в УГС.
Аналізуючи значення УГС в українському державотворенні, приходимо до
таких висновків:
— завдяки легальній конструктивній опозиційній діяльності УГС Україна
включилася у загальноєвропейський гельсинський процес;
— опираючися на міжнародні правові норми, УГС вимагала від радянського
керівництва дотримуватися Загальної декларації прав людини ООН,
Міжнародного пакту про громадянські й політичні права і здійснювати на
практиці пункти Гельсинського прикінцевого акта, активної демократизації
суспільного, політичного і економічного життя, що давало можливість
акцентувати увагу на колоніальному статусі України, необхідності
трансформувати тоталітарний Радянський Союз у демократичний Союз
республік — як перший етап шляху до незалежності;
— маючи підтримку й захист світової громадськості, УГС стала першою
легальною антимарксистською організацією, по суті, незареєстрованою
партією, яка поставила своєю метою боротьбу за права людини й право
нації на власне незалежне існування;
— УГС вперше відкрито навела контакти із засобами масової інформації
країн західної демократії, зокрема із радіостанцією «Свобода»,
інформуючи світ про події й факти, пов’язані із своєю діяльністю,
налагодила незалежну пресу, виховала кадри, які достойно представляють
українську журналістику і сьогодні;
— на мітингах і через самвидавчу літературу УГС викривала злочинну
діяльність КПРС, зосуджувала її антилюдську марксистську ідеологію і тим
приспішувала політичні реформи в СРСР, які призвели до дискредитації
керівної ролі КПРС, а невдовзі і до розпаду СРСР;
— маючи велику підтримку серед громадськості, УГС домоглася права на
санкціоновані мітинги, серед яких великого розголосу набули мітинги,
приурочені відзначенню річниць прийняття Загальної декларації прав
людини. На цих мітингах був проаналізований «ланцюг злочинів»
антинародного комуністичного режиму;
— активне зростання кількості членів УГС, її вплив на громадськість
спричинили до нездатності політичної поліції, якою був КГБ, контролювати
ситуацію. Розгубленість, яка запанувала в партійних і репресивних
органах, приспішувала розпад СРСР;
— зростаюча роль впливу УГС дала можливість легалізувати національну
символіку (12 березня, 1 травня 1989 р.);
— одна з найбільших заслуг УГС у державобудівному процесі полягає в
тому, що вона діяла не ізольовано, а в тісному контакті з іншими
організаціями, в яких брала активну участь, — УКК, Товариство Лева,
Товариство української мови, «Меморіал». Це створювало своєрідну
коаліцію у боротьбі з комуністичним режимом;
— УГС підтримувала контакти з національно-визвольними рухами інших
республік, налагодила зв’язки з політичними силами, що боролися за
незалежність своїх республік, була ініціатором і брала активну участь у
нарадах представників національно-демократичних рухів народів СРСР і
установчих з’їздах альтернативних КПРС опозиційних партій, що заклало
перші цеглини у підмурівок майбутніх міжнародних — міжпартійних і
міждержавних контактів незалежної України;
— розуміючи необхідність консолідації національно-демократичних сил для
здобуття державної незалежності України, УГС доклала чимало зусиль для
створення НРУ, в роботі якого взяла активну участь.
Поїздки до Польщі керівників УГС заклали основу стосунків, які стали
визначальними і для наших днів;
— домігшися зміни Закону про вибори до Верховної Ради УРСР, УГС взяла у
виборах активну участь і здобула ряд мандатів (Л. Лук’яненко, В.
Чорновіл, Б. і М. Горині, Б. Ребрик, Л. Горохівський, О. Шевченко, І.
Деркач, І. Макар);
— отримавши мандат народних депутатів, члени УГС доклали чимало зусиль
для того, щоб Декларація про державний суверенітет України перетворилася
на важливий документ українського державотворення;
— члени УГС-УРП доклали максимум зусиль, щоб 24 серпня 1991 року був
прийнятий Акт про незалежність України.
Перелік цих пунктів дає підставу говорити про чималу питому вагу УГС-УРП
у процесах українського державотворення і остаточного здобуття, у
співпраці з іншими політичними силами, Україною державної незалежності
парламентським шляхом.
Наступний етап діяльності легальної конструктивної опозиції в рамках
існуючої УРСР — це діяльнсіть УРП, НРУ та інших політичних
національно-демократичних сил у Верховній Раді, створення опозиційної
фракції — Народної Ради у кількості до 100 депутатів. Як і в попередній
період своєї діяльності, НРУ, УРП і всі, що приєдналися до Народної
Ради, задемонстрували перевагу еволюційного шляху над революційним. Коли
була складена Декларація про державний суверенітет України, опозиція,
розуміючи, що перемогу слід здобувати крок за кроком, погодилася
проголосувати чуже для опозиції кінцеве речення: «Принципи Декларації
про суверенітет України використовуються для укладення союзного
договору». В результаті документ із майже конституційними розділами, в
яких зазначено, що Українська РСР «має своє громадянство», здійснює
верховенство на всій своїй території, «має право на свою частку в
загальносоюзному багатстві», «забезпечує національно-культурне
відродження українського народу», «має право на власні Збройні Сили»,
«самостійно створює банкову (включаючи, зовнішньоекономічний банк),
цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а
за необхідності впроваджує свою грошову одиницю» — був прийнятий і став
видатною подією політичного життя України, яка зробила перший крок до
незалежності.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
